Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Кафедра політології
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Теорія
Предмет:
Політичні системи
Група:
К
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Міністерство освіти і науки України
Національний університет "Львівська політехніка"
Кафедра політології ІГСН
Л Е К Ц І Ї
З ДИСЦИПЛІНИ
ТЕОРІЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ
Спеціальність «Документознавство та інформаційна діяльність»
ТЕОРІЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ
ЛЕКЦІЯ № 1
ПЛАН
ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА: СТРУКТУРА, МОДЕЛІ, ТИПИ
Політична система – основна категорія політології.
Моделі та типи політичної системи (Д. Істон, Г. Алмонд, К. Дойч, Т. Парсонс).
Функції політичної системи. Структура політичної системи та особливості її компонентів.
Влада – центральний компонент політичної системи.
Поняття, ознаки, джерела, ресурси, функції політичної влади.
Легітимність політичної влади. Типи легітимності.
Форми та типи політичної влади. Принципи організації влади. Гілки влади.
Фактори ефективності політичної влади. Централізація та децентралізація влади у політичній системі.
Політична система – основна категорія політології.
Політика – це суспільна діяльність, що передбачає суперництво і співробітництво при здобутті і здійсненні влади. Суттю цієї діяльності є прийняття і виконання владних рішень щодо різних суспільних груп і суспільства зокрема. Політика є багатовимірним явищем. Кожен її вимір є окремою проблемою, яку досліджує одна з галузей політології, використовуючи певний набор методів і понять – категорій.
Політологія – це комплексна наука, що поєднує вивчення змісту, інституційно-організаційних форм політичної діяльності та способів взаємодії учасників політичного процесу. Однак, глибока розробка кожної з наявних у рамках політології прблем неможлива без комплексного дослідження, яке повинно виявити всіх зв’язки досліджуваного предмета в політиці та поза нею. Таке дослідження повинно виявляти всі зв’язки досліджуваного предмета, переторвюючи предмет і його звязки в упорядковану сукупність. Таке дослідження здйснюється за допомогою системного методу, що прийшов у політолоію з природничих і точних наук. Його використання дозволяє пробачити будь-які предмети і їх зв’язки в системі.
З точки зору теорії систем “система – це впорядкована сукупність взаємодіючих компонентів, яка виникає і функціонує для досягнення певної мети і володіє інтегративними якостями, що не властиві окремим компонентам, які її утворюють”. Однією з найскладніших систем (або полісистемним комплексом) є суспільство. Як система воно функціонує і розвивається на основі саморегулювання (а не внаслідок діяльності якоїсь сили, що стоїть над або поза суспільством). Тому суспільство повино мати спеціальну підсистему, призначену для саморегулювання. Нею якраз і є політична система, що перебуває у складних структурно-функціональних взаємозвязках з іншими підсистемами: економічною, соцілаьною, духовною. На іншому рівні аналізу кожна з цих сфер виступає цілісною системою і до неї можна застосувати системний метод. Зрозуміти кожну з цих систем означає розкрити їх сутність і якісну специфіку, структуру і функції, звязки із зовнішнім середовищем, історію виникнення, розвитку й занепаду, а також вивчити системні фактори, що забезпечують їх цілісність, стабільне функціонування і саморозвиток. Отже, при аналізі поліичної системи та інших систем суспільства слід застосовувати такі аспекти системного підходу, як компонентний, структурний, функціональний, інтегральний, комунікаційни. Великий внесок в системного підходу опрацювання зробили американські вчені: основоположник структурно-функціонального аналізу в соціології Т. Парсонс, та його послідовники в політології Д. Істон, Г. Алмонд, У. Мітчелл, К. Дойч та ін.
Суть політичної системи, різні аспекти її функціонування можна виразити через сукупність визначень, які відображають інтерпретації поняття політична система та теоретичні підходи до її визначення. Так, західна політична наука що була провідною в дослідженні політичних систем від початку ототожнювала поняття “системний аналіз” і “політична система”. Так, Д. Істон вважав, що “політична система є комплексом взамодій, за допомогою яких досягається і здійснюється владне розміщення ресурсів в суспільстві”.
К. Дойч розглядав політичну систему як “систему виробництва та відтворення інформації”, Г. Алмонд визначав політичну систему як “комплекс взаємодіючих ролей чи як структуру ролей, якщо розуміти під структурою систематизацію взаємодій”, а М. Дюверже розглядав політрчну систему як “групу, яка складає систему взаємодій – будь-який колектив чи співтовариство”. Зараз на Заході під політичною системою розуміють сукупність політичних взаємодій, ролей і функцій в суспільстві. Однак, негативом в тракому трактуванні політичної системи є зосередженість на оточенні політичної системи, психологічних і культурних її аспектах її існування, і, навпаки, віднотності досліджень її структури.
На території держав колишнього соціалістичного табору політична наука під впилвом марксистського класового і формаційного підходу політичну систему намагались визначати як “інтегровану сукупність державних і недержавнихсоціальних інстиутів, які здійснюють владу, управління справами суспільства, регулюють взаємовідносини між громадянами, соціальними групами, націями, державами, що забезпечуватьстабільність суспільства, певний соціальний порядок”. В цьому формулюванні намагались дати синтетичне визначення, щоб окреслити політичну сферу суспільства та інстиуційну інфраструктуру його політичної самоорганізації.
Відповідно до правової концепції політична система — це сукупність державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють владу, управління суспільством, регулюють взаємовідносини між громадянами, соціальними та етнічними групами, забезпечують стабільність суспільства та порядок у ньому.
Отже, у політичній науці немає універсального поняття політичної системи. І все ж виокремимо загальне для всіх визначень: політична система асоціюється із застосуванням узаконеного фізичного примусу. Для потреб даного курсу ми будемо використсоувати два наступні визначення політичної системи – широке і вузьке. Так, у найширшому розумінні, політична система – це цілісна впорядкована сукупність політичних інститутів, політичних ролей, взаємин, процесів, політико-правових норм, політичної культури, за допомогою яких утверджується і функціонування політичної влади, забезпечується соціальна і політична стабільність. Водночас, для досягнення певних дослідницьких цілей можна використовувати і більш вузьке визначення, згідно з яким політична система суспільства є сукупністю політичних інституцій, взаємодія і взаємовідносини між якими забезпечують реалізацію політичної влади. Це той механізм, за допомогою якого здійснюється регулювання суспільної системи, управління нею.
Моделі та типи політичної системи (Д. Істон, Г. Алмонд, К. Дойч, Т. Парсонс).
Під політичною системою політологи мають на увазі як об’єктивно існуючу систему, що розвивається у політичному просторі й часі, у певному суспільному середовищі і є підсистемою суспільства як цілого, так і теоретичну модел, що є адекватним відображенням обєктивно існуючої системи в мисленні. Ефективність функціонування політичної системи суспільства значною мірою залежить від рівня теоретичного пізнання її, яке здійснюється за допомогою моделювання. Одну з перших таких теоретичних моделей політичної системи побудував Д. Істон у своїй праці “Політична система” (1953). І хоча дана модель є найбільш популярною, поряд із нею науковці також виділяють“класичні” моделі: структурно-функціональні Т. Парсонса і Г. Алмонда, інформаційно-кібернетичну К. Дойча.
Т. Парсонс розглядає політичну систему як одну із підсистем суспільства (поряд із економічною, культурною та соцієтальною). Вона пов’язана із культурною підсистемою суспільства через законність і взаємодіє з усіма іншими підсистемами суспільства через символічні механізми взаємообміну: владу, вплив, гроші та ціннісні зобов’язання. Її основними політичними є генерування влади і висунення колективних цілей та установок.
Політична підсистема в суспільстві загалом виконує функцію цілепокладання – виражає потребу кожного суспільства у визначенні цілей, на які спрямовується соціальна активність. Вона визначає колективні цілі, мобілізує колективи і суспільні ресурси для досягнення певних суспільних цілей, приймає рішення необхідні для цього.
При цьому влада в політичній системі виступає симолічним засобом взамообміну, знаряддям комунікації й мобілізації ресурсів. Однак, її дієвість залежить від її легітимності. Коли влада виступає символом і успішно мобілізує ресурси в ім’я ефективних дій суспільства вона є легітимною. Навпаки, застосування примусу сила як єдиної опори влади свідчить про примітивність даної політичної системи.
Д. Істон побудував свою модель спираючись на зразки економічних моделей підприємств, в яких є “вхід” – “затрати” і “вихід” – “випуск”. Відповідно, політична система виступає “чорною скринькою” із “входом” і “виходом”, а процес її функціонування описсється через взаємодію і обмін із середовищем. Вона є динамічною структурою, що функціонує на осннові принципів самоорганізації, самонавчання і взаємодії, таких самих, які властиів кібернетичним системам. Сутність цієї політичної системи розкривається у її функції – авторитарному розподілі цінностей у суспільстві.
На “вході” головні імпульси реалізують “вимоги” та “підтримку”. “Вимоги” свідчать про реальні потреби та інтереси людей і свідчать, наскільки система спроможна реалізувати потреби суспільства. “Вимоги” – це звернені до владних структур думки з приводу бажаного або небажаного розподілу цінностей в суспільстві.
“Підтримка” буває “відкритою” і “закритою”. Перша – це дія індивідів та груп на підтримку системи, а друга – це внутрішні установки особи та її почуття. “Підтримка” громадянами системи змінюється в залежності від здатності системи враховувати потреби а інтереси громадян. Так, підтримка зменшується коли система не виконує своїх функцій через кількісні перевантаження (коли вимог багато і парламент чи уряжд фізино не спроможні їх всіх врахувати) чи якісні (коли вони занадто складні), що спричиняє слабкість системи. Тому для збереження певного рівня підтримки системи суспільні вимоги приводяться у відповідність до можливостей системи через їх регулювання індивідувальними чи груповими суб’єктами політики або системою норм і культурних цінностей.
“Підтримка” також забезпечує відносну стійкість владних інстиутів, від яких залежить рівень адаптації системи до змін у її середовищі і перетворення вимог у відповідні владні рішення на виході. “Підтримка” створює необхідні умови для нормального функціонування політичного режиму та збереження мінімально-необхідної кількості зв’язків між елементами системи.
Переробивши інформацію система приймає конкретні рішення (закони, укази) і здійснює заходи з їх реалізації на “виході”. “Вхід” і “вихід” створюють безперервний цикл петлею зворотного зв’язку – “конверсії”.
Позитивом моделі політичної системи Д. Істона є те, що вона дозволила:
створити аналітичну модель для здійснення порівняльного аналізу усього розміїття політичних систем;
здійсмнити демістифікацію політичної сфери, розвінчати частину міфів політичного життя, завядки показу звязку політичної системи із середовищем, розгляду політичних явищ у динаміці, акцентові на функціях системи (тому, що вона робить), а не на її структурі (тому, чим вона є).
Зокрема, згідно моделі Д. Істона, на основі сигналів, які надходять до системи на “вході”, і рішень, які вона приймає на ці сигнали на “виході” можна визначити характер і зміст діяльності політичної системи. Оскільки життєдіяльність політичної системи вирішальною мірою залежить від її реагування на зворотній зв’язок і ця реакція на вимоги населення залежить від характеру політичної системи. Так, тоталітарна система придушує ці вимоги, авторитарна – враховує частково, а демократична – прагне врахувати повністю. Якщо влада байдужа до вимог членів суспільства й опікується лише власними потребами, то її рішення й дії ніколи не знайдуть підтримки, а отже така влада не матиме майбутнього.
Недоліки моделі Д. Істона: позаісторичність; високий рівень абстрактності, через що дану модель важко застсоувати до аналізу конкретних політичних систем, орієнтованість цієї моделі на стабільне функціонування і виживання системи, через що в неї не вписується проблематика зламу політичної системи, змін у ній; перебільшення ролі політичного центру та відведення надто широких повноважень самій системі.
Модель політичної системи Г. Алмонда розглядає її як сукупність взаємопов’язаних ролей і їх взаємодії між собою; сукупність взаємодій, які виконують функції інтеграції й адапатації через застсоування чи загрозу застосування політичного насильства. Вона виробляє обов’язкові легітимні рішення через механізм державного управління і заснована на владі. Влада розуміється як здатність розподіляти ресурси серед конкуруючих груп з власними інтересами.
На його думку макрополітична система, як ціле поміщена у внутрішнє і зовнішнє (міжнародне) середовище. У свою чергу, її функціонування пов’язане з діяльністю мікроструктур (партій і громадських організацій, політичною соціалізацією і рекрутуванням громадян).
Ця система має набор функції “входу” і “виходу”. Так, до “входу” він відніс функції: системи (соціалізацію, рекрутування,комунікацію), процесу (артикуляції і агрегації інтересів, визначення політичного курсу, здійснення політичного курсу), а до “виходу” – функції управління (регулювання, розподіл, реагування, екстракція), які здійснюються державним управлінням.
Реагуюча зданість може бути більш чи менш сильною; так у демократичинх державах визнається автономія індивідів і підсистем, в тоталітарних – все життя суспільства поставлене під контроль.
Екстракційна здатність означає, що будь-яка система вилучає ресурси (наприклад, економічні і фінансові засоби, політичну підтримку) з внутрішнього і зовнішнього середовища.
Дистрибутивна здатність полягає у розподілі і перерозподілі ресурсів, благ, послуг між окремим особами і соціальними групами. Частину ресурсів споживає сама політична система.
Реактивна здатність характеризує відповіді системи на імпульси, які надходять із середовища.
Таким чином, Г. Алмонд вдосконалив модель Д. Істона, виділивши у ній три рівні аналізу: її взаємозвязок із середовищем, внутрішнє функціонування, її збереження і адаптацію. При цьому він ввів декілька аксімом аналізу політичної системи:
кожна політична система має власну структуру;
всі політичні системи виконують одні й ті ж функції;
будь-яка політична система багатофункціональна;
всі політичні системи змішані в культурному сенсі.
Розробки даного політолога дозволили досліджувати національні політичні системи (США, СРСР, країн Європи у 1950-х-1980-х рр.), зокрема порівнювати їх, пояснювати окремі політичні явища, зокрема явище політично культури, яка формує оточуюче середовище політичної системи, визначаючи позиції діяючих осіб (акторів) і роботу політичних інститутів, а також відмінності у їх функціонуванні в різних політичних системах.
Відмінну модель політичної системи, як комунікаційної структури, запропонував К. Дойч у своїй праці “Нерви управління: моделі політичної комунікації і контролю” (1963). Він визначив політичну систему як мережу комунікацій та інформаційних потоків. В його концепції на “вході” перебувають повідомлення, які надходять із внутрішніх і зовнішніх джерел, а на “виході” – політичні рішення. На “вході” політичної системи різні рецептори (приймаючі структури) мають справу із сприйняттям інформації з найближчого (внутрішнього) і міжнародного (зовнішнього) середовища. Роль “рецепторів” можуть виконувати інформаційні служби (урядові і приватні), центри вивчення громадської думки (урядові приймальні, агентурна мережа і т. ін.). рецептори сприймають інформацію, аналізують, відбирають і обробляють її.
В межах апатрату прмийняття рішень інформація обробляється структурами, які являють собою “пам’ять”, комплекс цінностей і власне центри прийняття рішень. Пам’ять співвідносить інформацію на вході з досвідом минулого як відносно процесів, так і відносно наслідків діяльності. Цінності виконують нормативне завдання співіднесення можливостей і переваг у виборі рішення. В апарат прийняття рішень входять структури, відповідальні за втілення рішень в життя і за повернення інформації на “вхід”. У свою чергу зворотний звязок – це процес, який формує комунікаційну мережу. Зворотний звязок в політичній системі є негативним зворотним зв’язком. Тоді як через позитивний зворотний зв’язок центр прийняття рішень отримує інформацію про наслідки рішень. Згідно з цим система може переорієнтувати свої цілі. Наслідки рішень для досягнення якої-небудь цілі в значній мірі будуть залежати від ефективності проведення рішень в життя. Система має бути такою, щоб працювати на втілення рішень у життя. Виконавчі органи і на заключній фазі реалізують рішення, після чого їх наслідки стають новою інформацією через зворотний зв’язок для “рецепторів”,
Функція політики і управління полягає в тому, щоб отримувати і переробляти інформацію, а також координувати зусилля людей із досягнення цілей. Основне завдання політичної системи – викликати у людей відповідну реакцію у відповідь і готовність до послуху рішенням влади. К. Дойч вважав, що уряд (як субєкт державного управління) мобілізує політичну систему шляхом регулювання інформаційних потоків і комунікативних взаємодій між системою та середовищем, а також окремими блоками всередині самої системи.
Базова одиниця аналізу у К. Дойча – інформаційний потік. Це фактичний потік, який виникає внаслідок переміщення біту інформації через інформаційні канали. Під каналом мається на увазі ймовірність того, що інформація прослідує в заданому напрямі між двома позиціями. Канали комунікації бувають офіційними (виборчі дільниці, мережі ЗМІ, групи інтересів тощо) і неофіційними.
К. Дойч виділив три основні типи політичних комунікацій: 1) особисті, неформальні комунікації; 2) комунікації через організації, коли контакт з органами влади здійснюється за посередництвом партій, груп тиску та ін.; 3) комунікації через ЗМІ (друковані та електронні).
Даний дослідник зосередився на динамічних процесах у політичній системі, а саме на процесі прийняття рішень у політичній системі, на проблемі і різних інформаційних потоків, які обслуговують політичну комунікацію, їх динаміки і прийняття рішень на їх основі.
Всю багатоманітність політичних систем можна класифікувати, використовуючи певну типологію, вибудовану на одному з критеріїв, виділених сучасною політичною наукою. Наприклад, за ступенем централізації влади, типом цінностей політичні системи кваліфікуються як тоталітарні, ліберально-демократичні, демократичні, конституційні.
На підставі виділення функції, яка домінує в політичній системі, а також політичної ідеології, політичної культури і політичних відносин диференціюються наступні системи: тоталітарно-авторитарні, авторитарно-ліберальні та ліберально-демократичні.
Тоталітарно-авторитарні характеризуються домінуванням ідеологічної функції через жорстке впровадження принципу соціальної рівності, централізований розподіл ресурсів, що підпріплені ідеологічним обгрунтуванням.
Авторитарно-ліберальні характеризуються пануванням регулювальної функції, що виявляється у обмеженому доступом громадян до влади, який, у свою чергу, компенсується наданням їм економічних переваг.
Ліберально-демократичні з домінуванням комунікативної функції, в яких наголос робиться на мирному залагодженні конфліктів та вільному доступі громадян до влади.
За характером взаємодії із зовнішнім середовищем К. Поппер виділяв наступні типи систем:
Відкриті – демократичні системи, що легко пристосовуються до змін в навколишньому середовищі, здійснюють обмін інформацією із середовищем, прнизагні духом критики і раціональним осмисленням світу (країни Пн. Америки і Зх. Європи).
Закриті – системи із відсутністю широких міжнародних контактів (економічних та культурно-інформаційних), які характеризкють догматизмом і магінчим мисленням (СРСР, КНР).
Найпоширенішим критерієм класифікації політичних систем, запропонована Г. Алмондом та С. Вербою є відмінність у політичних культурах, а також відповідність ідеалів і цінностей суспільства тим формам, в які воно організоване. Виходячи з цього критерію, розрізняють чотири типи політичних систем: англо-американську, континентально-європейську, доіндустріальну або частково-індустріальну, тоталітарну.
Англо-американська політична система характеризується світською політичною культурою, орієнтованою на ліберальні цінності, із секулярною, плюралістичною та гомогенною культурою. Її носії – громадяни США, Англії, Канади, Австралії, ставлять над усе свободу особи, добробут і безпеку. Для цієї політичної системи характерні чітко структурована багатопартійність, поділ влади і високий ступінь стабільності.
Континентально-європейська політична система характеризкється роздробленою політичною культурою, яка є фрагментарною і складається із субкульутр. Її носіями є громадяни Франції, Німеччини, Італії. Для них характерні розмаїтість політичної культури, співіснування нових і старих культур. Наприклад, Франції, поряд з прихильністю до представницької влади, властиві плебісцитарна традиція, схильність до популізму. Історії відомі звернення Наполеона Бонапарта, Шарля де Голя до форм прямої демократії. У такій політичній системі, як правило, багато політичних партій з різними ідеологіями і традиціями. Причому вони мають значний вплив у суспільстві.
Доіндустріальна, або частково індустріальна, політична система із парафіяльною диференційованою політичною культурою характерна для країн Азії, Африки та Латинської Америки. Тут поєднуються західні цінності, етнічні та релігійні традиції. Дані системи мають невиразний поділ влади. Армія та бюрократичний апарат часто беруть на себе законодавчі функції, владні органи втручаються в судові процедури. Як правило, у таких системах поширені особистий авторитаризм, влада однієї партії, високий потенціал насильства. Політична участь громадян у державних справах обмежена місцевим рівнем.
Політична система тоталітарного типу характеризується підданською гомогенною політичною культурою, в якій гомогенність визначається відсутністю плюралізму та можливостей реалізації її носіями можливостей для реалізації приватного інтересу. Прикладом є фашистська Італія, нацистська Німеччина. У такій політичній системі відсутні незалежні групи інтересів. Політична участь суто декоративна. Діяльність засобів масової інформації суворо контролюється владою. Для тоталітарних суспільств характерні надзвичайна централізація влади й високий ступінь насильства. Звідси — функціональна нестабільність, засилля бюрократії. Партії, армії, службі безпеки доводиться часто виконувати нехарактерні для них завдання.
Класифікація політичної системи
Критерії класифікації
Зміст
За джерелом влади
демократична (конституційна)
автократична
За відношенням до дійсності
консервативна, реформаторська
прогресивна, реакційна
За станом політичної структури і рівнем політичної культури
англо-американська
континентально-європейська
доіндустріальна (частково-індустріальна)
тоталітарна
За характером і спрямованістю політичного процесу
командна
змагальна
соціопримиренська
Функції політичної системи. Структура політичної системи та особливості її компонентів.
Життєдіяльність політичної системи, сила її впливу на розвиток суспільства виражається в її функціях – постійно поновлюваних напрямах діяльності політичної системи. Функції визначають специфіку політичної системи, її завдання як підсистеми суспільства і як самостійної інтегрованої системи, що прагне до самозбереження і саморозвитку. Їх не слід плутати з функцііми окремих елементів політичної системи, хоч інколи їх буває нелего розмежувати.
Соціологічна концепція визначає два базових набори функцій політичної системи – функції “вводу” і функції “виводу”. Якщо перші здійснюються переважно неурядовими підсистемами, то другі – прерогатива владних структур.
До функцій “вводу” належать:
політична соціалізація й залучення громадян до участі у політичному житті;
артикуляція інтересів різноманітних груп населення;
агрегування інтересів, тобто перетворення вимог на альтернативи державної політики;
політична комунікація;
процес передачі інформації і формування переконань, що сприяє налагодженню доброзичливих взаємовідносин між громадянами й урядом.
Функціями “виводу” є створення норм-законів, що визначають поведінку громадян у суспільстві. Процес нормотворчості включає ряд етапів: визначення політики і вибір загальної мети; підготовку рішень і конкретних правил для досягнення цілей; застосування вироблених норм-законів; контроль за їх дотриманням. Цю функцію здійснюють переважно органи судової влади.
В найбільш узагальненому вигляді можна виділити такі головні функції політичної системи: нормативно-регулятивну, репрезентативну, інтегруючу, організації та відтворення політичного життя, політичного інформування, комунікації та соціалізації.
нормативно-регулююча: визнання політичних цілей і завдань суспільства, вироблення програм їх реалізації та мобілізація ресурсів на їхнє виконання. Ця функція реалізується через владно-управлінську діяльність, прийняття і виконання політико-управлінських рішень. Відбувається на “виході” політичної системи через створення нових норм, зміну умов суспільного життя.
репрезентативна: представництво національних, регіональних та соціальних групових інтересів – починаючи з їх оформлення у політичні вимоги на рівні різних громадсько-політичних організацій і закінчуючи включенням у законодавчі та інші владні рішення; виявлення і врегулювання суперечностей між ними і стабілізація на цій основі політично та всієї суспільної системи.
інтегруюча: знаходження і реалізація загальносуспільних інтересів, цілей і цінностей, і на цій основі консолідація суспільства; регулювання суспільних відносин ц напрямі тіснішої і більш гармонійної взамодії усіх сфер суспільного життя; національна інтеграція, під впливом діяльності націонлаьної держави як центрального інституту політичної системи та іншиї її елементів.
організації та відтворення політичного життя: зміцнення влади, розвиток і вдосконалення політичних інститутів, забезпечення їх стабільного функціонування, у тому числі й через створення і використання засобів легітимації влади, генерацію суспільної підтримки. Політичні системи, які втрачають здатність до самовідтворення, приречені на дешградацію і занепад.
політичного інформування, комунікації та соціалізації, тобто забезпечення орієнтації людей у політичному житті та включення їх у політичне спілкування і політичну діяльність, засвоєння ними існуючих політичних цінностей і норм.
Функції політичної системи не є незмінними, а їх перелік не є виключним. Навпаки, політична система як владно-політичний механізм регулювання складної суспільної системи є занадто багатофункціонлаьною, щоб можна було перерахувати всі її функції. Вони розвиваються із врахуванням особливостей політичного простору і часу, конкретно-історичної обстановки, досягнутого рівня розвитку економіки, культури, політичної стабільності. Кожна функція розпадається на підфункції, що їх виконують різні політичні інститути.
Проте є посійно діючі, перманентні функції, невіддільні від самого поняття політичної системи (наприклад регулювальна функція або функція представництва інтересів), а також важливі ситуаційні функції (такі як функція мобілізації і організації збройної боротьби). Ситуаційні функції завжєди виступають формою реалізації перманентних функцій і тому не є самостійними.
Функціонування політичної системи ставить проблему відносної автономності функцій окремих політичних інстиутів та їх узгодження у рамках системи. У звязку з цим розрізняють коориднацію і субординацію функцій.
Координація – це узгодження функцій по горизонталі (наприклад, координація діяльності партій одного політичного напрямку).
Субординація є узгодженням функцій по вертикалі, підпорядкваність функцій одних компонентів іншим і всіх компонентів системі загалом.
Зростання можливостей політичних систем у виконанні ними своїх функцій, їх подальша структурно-функціональна диференціація (коли кожен компонент виконую свою, чітко окреслену функцію) є основними показниками розвитку і зрілості політичих систем.
Важливим компонентом політичної системи є її структура. За визначенням американського вченого Г. Алмонда, структура — це доступна для спостереження діяльність, що формує політичну систему.
До структури політичної системи входять:
політична (державна) влада;
політичні інститути;
політичні процеси (політична діляьність);
політичні відносини, політичні ролі;
політико-правові норми;
політична культура та ідеологія;
людина як основний носій усіх видів політичної діяльності і відносин.
Названі елементи мають різну суспільну якість, відіграють свою специфічну роль у політичній системі. Тільки в сукупності, інтегровані в цілісніть, вони можуть забезпечити її функціонування.
Центральний елемент політичної системи – політична влада. Вона є метою виникнення та існування конкретної політичної системи, надає цілеспрямованого, інтегративного характеру прояву інших елементів, їх взаємозв'язкам і взаємодії.
Основним політичним інститутом є держава – носій суспільної влади, структура, що за своєю природою може приймати і реалізовувати владні рішення щодо розподілу цінностей у суспільстві. Через державу, як її невід'ємний компонент, в політичну систему входить армія.
У політичну систему входять (або тісно взаємодіють з нею) ряд інститутів недержавного характеру — політичні партії, громадські організації, товариства, політичні рухи, громадська думка, засоби масової комунікації. Частина їх спеціально створюється заради участі в політиці; інша частина виконує політичні функції лише періодично, маючи їх за один із аспектів політичної діляьності.
Політичні відносини – це взаємодія первинних (нації, соціальні групи, індивідууми) і вторинних (політичні інститути, групи тиску, лобі) суб'єктів політики, держави і громадян з приводу влади, обміну її ресурсами.
Політичний процес – це функціонування політичної системи, яка еволюціонує у політичному просторі й часі, а поліична діяльність є змістом такого функціонування.
Політичні норми як компонент політичної системи відіграють роль регуляторів політичної діляьності. Головними серед них є правові норми-правила, що їх встановлює держава і виконання яких забезпечене державни примусом. Івснують також норми-звичаї, моральні норми, корпоративні норми (норми певних об’єднань).
Значну роль у формуванні політичних систем того чи іншого типу відіграють ідеології – систематизовані уявлення про суспільство, засновані на сукупності теоретичних знань, ціннісних орієнтацій та вірувань певних суспільних груп і спільнот.
Складовою частиною політичної системи є людина з її політичним статусом. Як учасник політичного процесу людина включена в політичну діяльність, має права і певні політичні обов'язки.
Послідовності та змісту поведінці людей у політиці надає політична культура. Рівень і тип політичної кульутри значною мірою зумовлює характер діяльності владних структур та всіх інших суб’єктів політичного процесу.
Політична система — це сукупність трьох взаємодіючих підсистем:
інституціональної, інформаційно-комунікативної і нормативно-регулятивної.
Інституціональна підсистема включає такі інститути, як держава, політичні партії, групи інтересів. Провідним інститутом, який зосереджує максимальну політичну владу, є держава. Маючи владу, матеріальні ресурси й апарат примусу, держава організовує політичне, економічне і духовне життя країни; встановлює статус соціальних інсти тутів, які здійснюють владу, та юридичні рамки їх діяльності; забезпе чує баланс інтересів класових, етнічних, професійних та інших соціаль них спільнот; захищає інтереси суспільства на міжнародній арені. У демократичному суспільстві значну роль відіграють політичні партії і групи інтересів, які впливають на формування державних структур, політичний розвиток суспільства. Помітне, а в деяких країнах провідне місце в політичному житті суспільства належить релігійним організаціям, церкві. В авторитарному і тоталітарному суспільстві функції цих інститутів деформовані.
Інформаційно-комунікативна підсистема встановлює зв'язок між інститутами політичної системи. Це — канали передання інформації владі (звіти підвідомчих установ, консультації із зацікавленими групами), а також засоби масової інформації. Якщо в демократичних суспільствах останні відносно незалежні, то в авторитарних і тоталітарних — повністю залежні від правлячої еліти.
Нормативно-регулятивну підсистему створюють різноманітні норми, які визначають поведінку людей у політичному житті, а саме: їх участь у процесах висунення вимог, перетворення цих вимог на рішення, здійснення рішень.
Норми можна розділити на норми-закони і норми-звички. І норми-закони, і норми-звички сприяють політичній взаємодії, запобіганню конфліктів чи хаосу в суспільстві. Норми-закони зумовлюють процес законодавства, визначають (або не визначають, залежно від режиму) права: голосу, свободи слова, створення асоціацій та ін. Нормою-звичкою можна назвати участь громадян у політиці через політичні партії і групи.
Структура політичної системи
Політична (державн) влада
Політичні інститути
Політичний процес (політична) діяльність
Політичні відносини
Політико-правові норми
Політична культура та ідеологія
Людина як основний носій усіх видів політичної діяльності
Таким чином, політична система суспільства включає:
характеристику соціального змісту влади, її носія, взаємодію з економічною сферою;
систему інститутів, організацій, через які здійснюється влада в суспільстві та регулюються політичні відносини;
принципи, норми діяльності інститутів політичної влади, спрямованість цієї діяльності.
Влада – центральний компонент політичної системи.
4. 1. Влада – центральний компонент політичної системи.
Влада – це багатогранне, полісистемне суспільне явище, через яке нерідко визначаєтьсія суть політики. У зв’язку з цим існує багато різноманітних визначень влади. філософи виділяють владу над перебігом історичних подій, соціологи – владу соціальну, економічти – владу економічну, юристи - державну владу, психологи – владу людини над собою, батьки – родинну владу.
Особливе місце влада займає в сфері політики. Так, Т. Парсонс відзначав, що “влада займає в аналізі політичної системти місце, з багатьох поглядів подібне до того, яке займають гроші в економічних системах”.
У найширшому розумінні влада – це, здатність підкоряти своїй волі когось або щось; можливість управляти та розпоряджатися діями інших людей, домагатися від них виконання певних рішень, наказів,розпоряджень. Це можливість здійснювати свою волю, чинити визначальний вплив на поведінку та діяльність людей за допомогою авторитету, права, насильства. Представники різних філософсько-політичних напрямків при визначенні влади акцентують увагу на тих елементах, які на їх думку, є найважливішими. Наприклад, прихильники біхевіоризму під владою розуміють особливий тип поведінки, при якому одні люди наказують іншим, а ті їм підкорюються. В суспільстві, в якому живемо ми, боротьба за владу служить полем найгостріших битв у всіх сферах суспільного життя: в політиці, економіці, культурі і на всіх рівнях соціальної організації. Базуючись на цьому, виділяють владу економічну, політичну, правову, військову, духовну, сімейну. Засобами здійснення цих різновидів суспільної влади виступають право, авторитет, переконання, традиції, маніпуляції, примус, насильство; формами організації – планування, керівництво, управління, координація, організація, управління, контроль.
Проблема влади є основним, визначним елементом політики, одним з найдавніших складових політичного знання. Боротьба за владу, її здійснення є сенсом діяльності суб’єктів політичного процесу, вона супроводжує політичне життя людства протягом усієї його історії. Влада існує в будь-якому суспільстві і є результатом існування відмінності інтересів.
Влада як суспільне явище виникає при наявності таких елементів:
існування не менше двох індивідуальних чи групових суб’єктів, що беруть участь у владних відносинах;
волевиявлення володарюючого по відношенню до підвладного через розпорядження або наказ, в якому передбачають певні санкції у випадку непідкорення владі;
обов’язковість підкорення наказові;
наявність суспільних норм, які закріпляють право володарюючого видавати накази та обов’язковість їх виконання.
Характерними ознаками влади виступають такі ознаки:
домінування владної волі;
наявність особливого апарату управління;
можливість застосування примусу по відношенню до суспільства чи особистості;
монополія на регламентацію життя суспільства.
Владні відносини завжди базуються на певних суспільних нормах (моральних, правових, політичних), що зобовязують того, кому адресоване розпорядження, підкритися та передбачають можливість звернутися до санкцій того, хто здійснює владу, якщо його накази не виконуються. Норми і сакнкції є атрибутами суспільної влади.
До джерел влади в будь-якому її прояві прийнято відносити силу, багатство, організацію, положення в суспільстві, інформацію та знання.
У психологічному плані лада виникає через природну схильність однієї частини людей панування (людей типу “альфа”, наділених підсвідомим інстинктом до панування і факторм “х” або харизмою) до володарювання, а іншої – до підкорення, через прагнення приєднатися до владної волі, ідентифікувати себе з нею, підкоритися їй.
У соціальному плані влада випливає з соціальної та ролевої неоднорідності суспільства, незадоволеності інтересів певних суспільних груп, необхідності їх узгодження, поділу проаці на управлінську та виконавчу.
Влада як явище
Характерні ознаки
Джерела
домінування владної волі
наявність особливого апарату управління
можливість застосування примусу по відношенню до суспільства та особистості
монополія на регламентацію життя суспільства
сила
багатство
організація
знання, інформація
положення в суспільстві
Влада як явище
Основні види
Засоби здійснення
Форми організації
економічна
політична
правова
військова
духовна
сімейна
право
авторитет
переконання
традиції
маніпуляції
примус
насильство
планування
керівництво
управління
координація
організація
контроль
При здійсненні влади важливим елементом виступають владні ресурси. Ресурси влади – це сукупність засобів, використання яких забезпечує вплив на об’єкти влади у відповідності з цілями суб’єкта. За одною типологією владні ресурси (підстави) прийнято поділяти на:
Структурні ресурси – закони, суд, державний апарат, партійну дисципліну, автритет лідера, впилв регіонлаьних владних структур;
Психологічні ресурси – страх, інтерес, віра, переконання;
Матеріальні ресурси – забезпечення матеріальних потреб, маніпулювання різного роду пільгами та привілеями, маючи на меті прихильність мас до влади та виконання ними розпоряджень.
За іншою типологією підстави (ресурси) влади прийнято поділяти на:
економічні – матеріальні цінності, необхідні для суспільного виробництва і споживання (землі, гроші, корисні копалини і т. д.);
соціальні – здатність підвищення соціального статусу або рангу, місця в соціальній структурі;
силові – зброя і апарат фізичного примусу, спеціально підготовлені для цього люди;
демографічні – люди як універсальний ресурс, що створює інші ресурси;
політико-правові – конституція, закони, програмні документи політичних партій;
інформаційні – знання та інформація, засоби їх отримання та розповсюдження.
Ресурси (підстави) влади
Економічні
Силові
Демографічні
Соціальні
Інформаційні
Політико-правові
Матеріальні цінності, необхідні для суспільного виробництва і споживання: гроші, землі, корисні копалини
Зброя і апарат фізичного примусу, спеціально підготовлені для цього люди
Люди як універсальний ресурс, що створює інші ресурси
Здатність підвищення соціального статусу або рангу, місця у соціальній структурі
Знання та інформація; засоби їх отримання та розповсюдження
Конституція, закони, програмні документи політичних партій
Одним з основних та найважливіших для політології різновидів суспільної влади є влада політична.
Політична влада – це здатність, право або можливість суспільних груп та індивідів, які їх представл...
14.04.2012 13:04-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора