Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Конспект лекцій
Предмет:
Економіка
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
Національний університет «Львівська політехніка»
Конспект лекцій
Історія економіки та економічної думки
ЛЕКЦІЯ
Тема 1. Вступ. Предмет, метод та періодизація курсу “Історія економіки та економічної думки”.
При вивченні будь-якої науки необхідно враховувати зв’язок минулого, сучасного і майбутнього. Особливо важливо це при розкритті економічних явищ, які розвиваються на основі нагромадження людського знання в процесі суспільної та господарської практики. Економічний стан народу є підвалиною його буття, господарські засади якого вивчає економічна наука, що формується в процесі розвитку економічної думки, економічних доктрин й економічної теорії. До речі, відмічав С.Злупко, це стосується кожної науки: бездоганно оволодіти нею можна лише тоді, коли добре пізнаєш історію. Історизм ще більше підходить до економічної науки, бо вона має справу з суспільством, яке за своєю природою є історичним феноменом. (Див. Злупко С.М. Історія економічної теорії: Підручник. –К.: Знання. 2005. – С. 17). Історія науки – сама наука, сказав колись Й. Гете. А історія економіки – не тільки основа історії людства, а важлива частина його економічної теорії, до складу якої включаються сукупність найбільш стійких економічних доктрин й історія розвитку економічної думки. Не даремно К. Маркс (Дж. Гелбрейт – один з самих відомих сучасних економістів – відмічає, „що кожен економіст у тій чи іншій мірі – марксист”!), обравши для „Капіталу” логічний метод дослідження в якості головного, неминуче повертався до методу історичного як у пізнанні процесу економіки, так і в аналізі її теорії.
Предмет курсу „Історії економіки та економічної думки” (далі – „ІЕ та ЕД”). Предметом курсу є динаміка змін економічних умов існування суспільства, закономірностей цих змін та відображенню цих процесів в економічній думці, в економічних поглядах, школах, течіях. Дисципліна багато уваги приділяє таким факторам, як менталітет, геополітика, економічна політика окремих держав, господарська культура, а також культура ідеологічних, соціальних відносин. Історія економіки та економічної думки перебуває на стику економічних та історичних дисциплін, але зовсім не копіює їх, а має особистий підхід у дослідженні історико-економічних процесів.
Завдання курсу – забезпечити засвоєння студентами знань і методів історичного аналізу економічних процесів. Роль ІЕ та ЕД в системі економічних наук дуже велика. Досліджуючи ті чи інші суспільні явища, вона визначає їхні характерні риси, розкриває історичні закономірності та передбачає еволюцію розвитку; показує як формувалися під впливом змін різні національні школи, економічної течії. Маючи науково-пізнавальне значення ІЕ та ЕД несе і значну виховну функцію, поширюючи кругозір студентів, розширює їхні фахові знання, формує економічну культуру, шліфує понятійний апарат, сприяє правильному підходові до оцінки найважливіших історико-економічних процесів, дає можливість уникнути помилок та прийняти виважене рішення при розробці економічної стратегії та тактики в практичній діяльності майбутніх економістів.
Актуальність вивчення ІЕ та ЕД значно поширюється в умовах державної незалежності України та формуванні в ній ринкової економіки. Цей процес неможливий без усвідомлення найважливіших тенденцій світового економічного розвитку, висновків сучасної економічної думки, без використання величезного досвіду, нагромадженого людством у плані раціонального використання обмежених матеріальних, фінансових та трудових ресурсів. Економічне мислення допомагає усвідомлено сприймати ті чи інші моделі економіки.
Методологія історико-економічного аналізу: спостереження та безпосередній опис, формальна логіка (Аристотель, Кант), діалектика (пізнання економічних явищ в їхньому зв’язку та взаємозалежності, в стані безперервного розвитку), метод наукової абстракції, системний метод (принцип цілісності наявних підсистем та елементів системи, а також взаємодії її з навколишнім середовищем), економіко-математичне моделювання (мікро- і макро- моделювання).
Періодизація історії економіки. Важливою проблемою економічної історії є її періодизація. Під періодизацією розуміється певна класифікація фактів (факторів), яка дозволяє зрозуміти внутрішню логіку розвитку господарської діяльності, причини змін одного типу господарювання іншим. На думку американського вченого українського походження І.Коропецького, існує два основних підходи до періодизації економічної історії: реалістичний та конвенційний. В основі реалістичного підходу критерієм змін певних форм господарської діяльності є той чи інший економічний фактор. Прихильники другого підходу рахують, що тривалість дії змін не дає можливості ідентифікувати ці фактори, тобто періодизація є поняттям умовним. Проте, і перші, і другі вважають, що періодизація економічної історії має важливе значення, навіть якщо і вважати вибрані критерії, ознаки умовними, недосконалими.
Зміна економічних поглядів, течій економічної думки, є, по-суті, наукове відображення процесів, що привели (приводять) до занепаду, втрати ефективності певного типу господарської діяльності і виникнення нового, або більш прогресивного господарювання.
Тема 2. Господарство первісного суспільства та його еволюція на етапі ранніх цивілізацій
Перший в історії людства – первіснообщинний спосіб ведення господарства, найдовший та найскладніший шлях його розвитку.
Первісне суспільство має такі ознаки:
низький темп розвитку продуктивних сил і повільне їх удосконалення;
низький темп розвитку суспільства;
колективне привласнення природних ресурсів і результатів виробництва;
рівномірний розподіл і соціальна рівність;
відсутність приватної власності, експлуатації, класів і держави.
Первісне суспільство умовно поділяється на кам’яний (палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-бронзовий і ранній залізний віки. Кожному з цих етапів були притаманні певні риси, особливості, здобутки матеріальної культури, знаряддя праці.
Так, для палеоліту (3–5 млн років – 12 тис. років до н.е.) – характерними були примітивні знаряддя праці, збиральництво, рибальство, мисливство. Примітивна колективна праця та споживання обумовлені низьким рівнем продуктивних сил і майже повною залежністю від навколишнього середовища. Найвизначніше досягнення цього періоду – видобуття вогню.
Мезоліт (12 – 8 тис. років до н.е.) характеризувався вдосконаленням знаряддя праці: винайдено лук, стріли; поява водного транспорту (колоди, плоти, човни). Людське суспільство поступово переходить від привласнюючого способу виробництва (збиральництво, полювання, рибальство) до відтворюючого господарювання (приручення тварин, виникнення землеробства). З’являються постійні поселення людей.
Неоліту (8 – 3 тис. років до н.е.) притаманне відтворююче господарство як домінуюче, вдосконалення знарядь праці (неолітична революція). Виникають перші ремесла: гончарство, ткацтво. Наприкінці неоліту винайдено колесо і починає розвиватись колісний транспорт, де в якості тягової сили використовуються приручені тварини. Потім відбувається ще одна винятково важлива подія – з’явилася перша в історії людства писемність. Це стало межею, яка відокремила первісну історію від епохи цивілізації.
Мідно-бронзовому віку (кінець III тис. – I тис. до н.е.) притаманні такі риси, як швидкий розвиток орного землеробства, тваринництва, поділ праці на землеробство, ремесло, гончарство. Простійним і стабільним стає обмін.
Ранній залізний вік (I тис. до н.е.) – характеризується застосуванням більш досконалих бронзових і залізних знарядь праці (плуг, залізні ножі, серпи, лемеші).
В еволюції первісного суспільства можна виділити два етапи.
Перший етап – рання первісна община, яка характеризується безроздільним пануванням колективної власності і зрівняльного розподілу, виникненням парної сім’ї, племені. Розвиток продуктивних сил, відповідне збільшення маси надлишкового продукту привело до того, що зрівняльний розподіл став перепоною до подальшого прогресу виробництва.
Другий етап – пізня первісна община, характеризується переходом до трудового способу розподілу і до продуктивного способу господарювання. Головним чином – до землеробства і скотарства. Це була революція в розвитку продуктивних сил суспільства, оскільки створювалося гарантоване забезпечення людей життєво важливими потребами, яке в свою чергу викликало швидке зростання населення, а також привело до формування класів і держави.
Підводячи висновок, відмітимо, що значення первісного суспільства в економічній історії людства полягає в наступному:
1. – на протязі цього часу людство здійснило перехід від привласнюючого
способу господарства, з його повною залежністю від природи, до
відтворюючого господарства; від стану дикості до існування роду, як
господарської організації і до появи міст і перших держав;
2. – людство оволоділо і поставило собі на службу вогонь, метали,
винайшло зброю, колесо;
3. – були винайдені і передані наступним поколінням найважливіші
ремесла, галузі економіки;
4. – суспільний поділ праці сприяв появі обміну, спочатку натурального,
а потім товарного;
5. – з’явилася перша в історії людства писемність.
Саме в первісну добу було закладено основи докапіталістичних структур економіки, що визначили форми подальшого розвитку людства на тисячоліття вперед.
Тема 3. Особливості господарського розвитку та економічної думки періоду формування світових цивілізацій (VIIIст. до н.е. – V ст. н.е.)
Формування двох типів рабовласницьких держав: “азіатського” та “античного” типу.
Перші держави на землі з’явились в долинах великих рік Нілу, Тигру, Євфрату, Інду, Гангу, Хуанхе, Янцзи, там, де існувала можливість створення зрошувальних систем, які стали основою поливного землеробства. Такими першими державами були країни Стародавнього Сходу – Єгипет, Вавілонське царство, Китай, Індія, а також країни Античного Світу – стародавня Греція і Рим. Господарство цих країн мало багато спільних рис, разом з тим відзначалися певними особливостями.
В країнах Стародавнього Сходу в III тис до н.е. починають складатися рабовласницькі відносини, виникає патріархальне (східне) рабство. Особливість його полягає у тому, що основною продуктивною силою суспільства тут були селяни, общинники, землероби, а також вільні ремісники. Раби становили незначний відсоток населення, належали в основному державі, використовувались на будівництві пірамід, храмів, доріг, іригаційних споруд, та як прислуга у царів, чиновників , а також при храмах. Патріархальне рабство виникло в умовах натурального господарства, тому не було необхідності в такому високому ступені експлуатації, як у виробництві товарному, а тому раб не розглядається “як знаряддя праці, що розмовляє”, як це стане в античних державах.
На етапі виникнення патріархального рабства в країнах Давнього Сходу існувало два сектори економіки, що пов’язано було із існуванням громадського сектора економіки, де власність на землю належала територіальним громадам, а рухоме майно було приватною власністю членів громади, які обробляли виділені їм землі. Другий сектор – державний, де землі належали державі в особі правителя держави, храмам, да працювали так звані царські люди, вільні, але безправні. В обох секторах як допоміжна, використовувалась праця рабів.
У II тис.до н.е. у давньосхідних державах відбувається вдосконалення знарядь праці, спостерігається прогрес у ремеслі, сільському господарстві, що призводить до розширення обміну і росту товарності виробництва, лихварства. Встановлюються економічні, політичні, культурні зв’язки з різними регіонами Близького Сходу. Нову культуру заліза (кінеці II тис – період переходу від бронзового віку до раннього залізного) несуть на територію Давньосхідних держав молоді народи, так звані народи моря, які вторгаються на територію ціх держав. Найбільшого господарського досягнення набула зрошувальна система землеробства, яка перетворила Єгипет та Вавілон у квітучі оазіси.. Високого розвитку досягло будівництво..
Отже, рабство в країнах Стародавнього Сходу носило патріархальний характер, сільська община була домінуючою в економіці цих країн. Рабів використовували тільки на тяжких роботах: будівництві пірамід, іригаційних систем, палаців, храмів, використовували як прислугу. Головним джерелом рабства були війни, піратство, заборгованість селян
В першій половині I тис.до н.е., колись могутнє Вавілонське царство та Єгипет, в наслідок внутрішніх причин та зовнішніх обставин, занепадають. В світовій історії починається новий період – античний.
В першій половині I тис до н.е. в авангарді світового прогресу стає стародавня Греція. Вона була розташована на межі трьох континентів – Європи, Азії та Африки, займаючи південну частину Балканського півострова та числених островів Егейського, Середземного, Мармурового морів. Їй належала частина території Південної Італії та Франції, частина острова Сіцилія.
Географічне положення (невеликі острови оточені хребтами, гавані, затоки) сприяли автономному економічному життю. Антична грецька громада, на відміну від сільської східної громади, виступала в основному як місто. Таке місто було окремою державою (полісом). В сільському господарстві використовувалась праця рабів. Велика кількість їх використовувалась і в ремеслі.
Найяскравішим прикладом рабовласницької держави була Спарта. Вона утворилась шляхом завоювання спартанськими племенами інших племен, які було перетворено на рабів. Фізична праця для спартанця була принизливим заняттям. Головне заняття – війна. Господарство було відсталим, обмін не набував розвитку.
Інакше сформувалась Афінська рабовласницька держава. В V ст.до н.е. вони стали центром ремісницького виробництва, освіти, культури всієї Греції. Тут отримали розвиток усі сфери економіки: будівництво, судобудування, морське перевезення, гончарство, ткацтво. В обігу ходять золоті, срібні та мідні гроші, з’явились кредитні відносини. Рабів (яких приносили воєнні походи) використовують за фахом: і як ремісника, і як вчителя, лікаря, купця тощо. Праця таких рабів більш продуктивна ніж праця рабів у країнах Стародавнього Сходу. Ці обставини дали можливість Греції досягти високого економічного, культурного рівня.
Нескінченні війни між грецькими містами, боротьба між демосом і аристократією, рабами і рабовласниками поступово паралізували економічне життя країни. У 338 р. до н.е. Грецію завоювала Македонія, а в II ст.до н.е. Балканський півострів став легкою здобиччю Римської рабовласницької держави.
Історія Риму – яскрава сторінка розквіту і загибелі рабовласницького господарства у своїй класичній формі. Його еволюція відповідала трьом етапам розвитку Римської держави: царському (VIII – VI ст.до н.е.), республіканському (V – I ст.. до н.е. ) та імперському (I cт. до н.е. – V cт. н.е.) Перший період – період переходу різних племен Апенінського півострову від родової до сусідської общини та до рабовласництва. Вирішальна роль в економічному житті належала землеробству. Розвивається ремесло, торгівля. Протягом другого періоду відбувається утвердження рабовласницьких стосунків. Поряд з дрібною власністю з’являються великі господарства – вілли, площею до 100 га, тут використовується праця рабів. Рабів постачали нескінченні завойовницькі войни. Поширеною формою було і боргове рабство (римські громадяни були звільнені від боргового рабства на початку IV ст.до н.е.). Становленню та утвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна експансія, яку вела Римська Республіка. До середини III ст.до н.е. Рим перетворився на світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході.
Рабство носило класичну форму, Рабам належала роль основної виробничої сили, їхня праця використовувалася в усіх галузях господарства.
Поряд з віллами у II ст.до н.е. виникають латифундії – великі, переважно скотарські господарства римської верхівки, засновані на вікористанні рабської праці. Іде процес скуповування дрібних господарств, невеликих земельних володінь та перетворення їх у великі господарства. Дрібні власники розорювалися, не витримували конкуренції дешевої рабської праці, йшли до міста, передусім до Риму, перетворювалися на пауперів, складали прислугу сенаторів, багатіїв.
Кінець республіки (I ст.до н.е.) – це період руйнівних громадянських війн, занепаду сільського господарства. В I – III ст. н.е. занепад подолано, економіка Риму (особливо Італії) досягає свого найвищого розвитку. Відбуваються позитивні зрушення в агротехніці, вдосконалюються знаряддя праці (жатка, колісний плуг, борона, мінеральні добрива, водяний млин, штучне зрошення).
Занепад і кризовий стан припадають на добу пізньої Римської імперії (III –V cт.). Перші ознаки кризи виявилися ще після повстання Спартака в I ст. до н.е. і протягом наступних століть вони поглиблювалися. Причина кризи – загострення суперечностей рабовласницького суспільства. Дешева робоча сила не стимулювала технічний прогрес. Через низький контроль за працею рабів у латифундіях падала продуктивність праці. Зазнавала краху завойовницька політика Риму, припинилося поповнення господарств рабами. Ціни на рабів зросли, а рентабельність використання падала. Обмежувалася абсолютна власність рабовласника над рабами. Заборонялося їх вбивати, передавати сільських рабів без землі. Раби отримали право церковного захисту.
Витіснення з економічного життя невеликих власників підривало господарські засади держави, її військову могутність. Збільшення паразитичних елементів з вільного населення потребувало додаткових витрат держави, посилення податкового гніту.
Отже, для господарства Римської імперії в III – V cт. визначальними стали розклад античної власності, поступова втрата рабством свого виробничого значення, натуралізація економіки, послаблення економічних позицій міст, дестабілізація грошової системи, посилення фіскального гніту. Велике землеволодіння зберігалося, але зміцнювалися невеликі індивідуальні виробництва, як більш раціональні. Зростало значення колонату. Сформувались рентні відносини. Розширювалась господарська самостійність рабів, які отримували землю.
В кінці IV ст. Римська імперія розпалася на дві частини – Східну з центром у Константинополі і Західну. Боротьба за першість між Римом і Константинополем ще більше підточила сили Риму
Боротьба імператорів за престол, прагнення до відокремлення провінцій, грабіжницькі та спустошливі війни зумовили політичну нестабільність. Загострилися соціальні суперечності. Не припинялися народні повстання. Натиск варварів постійно посилювався і загрожував Римської імперії і у 476 р. н.е., після того як був скинутий останній римський імператор – Ромул Август, вона припинила своє існування. На території колишньої імперії стали формуватися самостійні, так звані варварські королівства, у межах яких синтезувались протофеодальні відносини, що виникли у надрах рабовласницьких структур.
Основні етапи розвитку економічної думки періоду формування
світових цивілізацій
Генезис економічної думки відбувається паралельно зі становленням людського соціуму та розвитком господарчого життя. Цей процес охоплює сотні тисяч років. Уже первісні люди володіли певними елементами господарських знань. Поволі з’являлися початки економічного мислення та спроби аналізу і узагальненняі цих знань.
Провісники формування наукового мислення ми знаходимо у найстаріших письмових джерелах, які дійшли до нас. Це і послання єгипетських царів – фараонів своїм нащадкам, що зберегли для науки папіруси, і увічнені на камені клинописом „Закони” вавілонського царя Хаммурапі, і знамениті індійські „Артхашастра” Каутільї та „Закони Ману”, і китайські „Бесіди і роздуми” Конфуція та „Дао де цзин” Лао-цзи, і староіранські „Авести”.
Особливе місце у становленні економічного наукового мислення займають твори мислителів античного світу, і в першу чергу давньогрецьких філософів Ксенофонта, Платона, Арістотеля. Погляди цих просвітителів історично стали відправним пунктом сучасної економічної науки. Вони не тільки давали рекомендації по раціональному веденню рабовласницького господарства, але й намагалися теоретично осмислити економічні процеси, які відбувалися в ту епоху. Їм же належить заслуга в появі самого терміну „економіка” („економікос”), під яким розумілася наука, що навчає людей господарювати. Саме ж „господарство” тлумачилось, як управління майном.
Ксенофонт у «Домострої» дав характеристику рабовласницького господарства і прагнув знайти шляхи подолання, притаманних такому господарству, недоліків. Визнаючи рабство природним і правомірним, він був прихильником колективної форми рабоволодіння, що повинно було, на його думку, сприяти нейтралізації деяких суперечностей цього ладу. Для підвищення продуктивності праці рабів пропонував використовувати матеріальні стимули і різноманітні засоби “морального” впливу на рабів. Вчений ідеалізував порядки аграрної Спарти, був прихильником натурального господарства, вважаючи його самим стійким і надійним. Найважливіша галузь економіки – сільське господарство, підкреслював він і називав землеробство “матір’ю і годувальницею всіх професій”.
Арістотель змалював у своїх працях проект ідеальної держави, де найбільш значна роль у господарстві відводиться землеробству, а не ремеслу та торгівлі. Свою прихильність принципам натурального господарства вчений яскраво продемонстрував у висунутій ним концепції про економіку та хрематистику як різних шляхів збагачення і задоволення потреб. До економіки (природної сфери) він відносить землеробство, скотарство, ремесло та дрібну торгівлю. Ця сфера повинна підтримуватись державою, тому що її ланки сприяють задоволенню нагальних потреб населення. Хрематистика – це мистецтво заробляти багатство шляхом безчесних великих торгівельних, посередницьких та лихварських операцій. Автор концепціїї про економіку і хрематистику засуджує останню як таку, що може підірвати основи натурального господарства. Аналізуючи форми вартості, Арістотель вважав речі за такі, що можуть задовольняти потреби та використовуватися для обміну. Він проаналізував розвиток форм торгівлі: від мінової торгівлі (Т – Т) до товарного обігу (Т – Г – Т) та обігу грошей як капіталу (Г – Т – Г’). Цю форму Арістотель гостро засуджує, як і лихварство, разом з тим розуміючи, що економіка неминуче переходить у хрематистику.
.
4. Господарство та економічна думка суспільства Європейської цивілізації в період середньовіччя
4.1. Зміст економіки середньовіччя. Періодизація, характерні ознаки та типологізація феодальної системи господарства.
Перехід до феодалізму (від пізньолатинського feodum – „маєток”) в різних суспільствах відбувався по-різному. У деяких народів він зароджувався в надрах первинно-суспільного ладу, минаючи рабовласницький лад (наприклад, в Англії, ряді скандинавських та східнослов’янських країн), у інших народів – слідував за рабовласницьким і передував капіталізму (в Італії, Франції).
В Західній Європі хронологічні межі феодалізму (середніх віків) традиційно визначаються так: V – перша половина XVII ст.(від 476 р. – року падіння Римської імперії до Англійської буржуазної революції 1642 – 1649 рр.). В економічній історії прийнято еволюцію феодальної системи господарювання ділити на три основних етапи, у відповідності до яких середньовіччя ділиться на періоди:
Раннє середньовіччя (V – X ст.) – епоха становлення феодального способу виробництва, коли сформувалися основні його риси
Зрілий феодалізм (XI – XV ст.) – період протягом якого відбувається внутрішня колонізація, розвиток міст, ремесла, товарного виробництва та різних форм торгівлі (внутрішньої і зовнішньої).
Пізнє середньовіччя (кінець XV – середина XVII ст.) – епоха розпаду феодального суспільства, коли з’являються перші зародки ринкового господарства та початкові ознаки індустріальної цивілізації.
Характерні ознаки феодальної економічної системи:
Панування натурального господарства та простого відтворення на протязі всього періоду існування цієї системи, розвиток же простого товарного виробництва і виявлення його незначної ролі приходиться тільки на період зрілості та розпаду феодальних економічних відносин;
Низький рівень розвитку техніки та знань, ручне виробництво та індивідуальні виробничі навички;
Переважання аграрного сектору над промисловим та торговельним. Домінуючий об’єкт власності та головне знаряддя виробництва – земля.
Панування феодальної власності на землю: монопольної (лише феодал мав право власності на землю), умовно-спадкової, ієрархічної на основі сеньйорально-васальної системи за принципом „нема землі без сеньйора”;
Поєднання феодальної власності на землю та надільного дрібного селянського землекористування і виробництва. Досягнення завдячуючи цьому певної зацікавленості селянина в результатах своєї праці та вдосконаленні знарядь праці й методів виробництва;
Наявність феодальної: особистої, економічної (поземельної), судово-адміністративної, військово-політичної – залежності селянина від землевласника (позаекономічного примусу), рентної (натуральної, відробіткової, грошової) форми експлуатації селянина за користування землею через присвоєння феодалом додаткового продукту;
Існування таких організаційно-господарських форм як маєток, реміснича майстерня і цех, торговельна гільдія.
Класичним прикладом становлення феодальної економічної системи в Західній Європі є Франкське королівство, яке виникло у Північній Галлії у 486 р. Це була одна із конфедерацій німецьких племен. У V – VII ст. франками правила династія Меровінгів, а з кінця VII до середини IX ст. – династія Каролінгів.
Господарський устрій франкського ранньофеодального періоду вивчений завдячуючи деяким документам, які збереглися з того часу, зокрема „Салічній Правді” – збірнику звичаєвого права.
З цього документа слідує, що у V – VI ст. франки були осілими землеробами. Родова землеробська громада у них трансформувалася на сусідську і називалася „марка”. В ній переважало індивідуальне сімейне господарство. Спільною власністю були неподільні угіддя: ліси, пасовиська. Землеробські наділи були приватними і передавалися у спадщину. Поступово ці наділи зростали і перетворювалися у алод – приватну власність невеликої сім’ї або її членів. Алод вільно відчужувався: продавався, обмінювався, дарувався. Поява алоду сприяла поглибленню майнової і соціальної нерівності, стала передумовою великого феодального землеволодіння.
Процесу концентрації земельної власності, соціальному розшаруванню сприяло державне втручання. Державний земельний фонд роздавався багаточисельним наближеним короля, дружинникам, церквам у формі алоду і внаслідок цього швидко скорочувався. Треба було міняти принципи пожалування земель. Іншим важливим каталізатором цих змін були війни з арабами, германськими та слов’янськими племенами. Війни вимагали великої кількості воїнів. Військова служба заважала селянам займатися сільськогосподарською працею і розорювала їх, загальне народне ополчення втрачало своє значення. Головну роль стали відігравати важко озброєні воїни-рицарі.
Перераховані причини підштовхнули Карла Мартелла – франкського короля (714 – 751 рр.), засновника династії Каролінгів, на проведення аграрно-військової реформи. Зміст її полягав у припиненні роздавання землі у спадкову власність. Воїни-рицарі отримували пожиттєві земельні дарування – бенефіції – за умови виконання військової служби і васальської присяги на вірність королеві-сеньйорові. Виникли відносини васалітету: васал залежав від сеньйора, який пожалував йому землю, приносив йому клятву вірності і несення служби. Сеньйор, зберігаючи право власника на землю, міг її забрати, якщо васал порушував клятву. У IX ст. бенефіції перетворюються в лени або феоди – пожалування васалу, яке передавалося у спадок. Феоди стають основною, найпоширенішою формою землеволодіння доби середньовіччя, на основі якої складався васалітет (vassus – слуга), феодальна ієрархія влади. Васалітет або комендація – це відносини особистого зв’язку, які ставили сеньйора (того, хто дав) і васала (того, хто отримав бенефіцій) у певні стосунки, подібні до родинних. Вони повинні були заповзятливо охороняти один одного. Цей новий зв’язок часом встановлювався і без пожалування землі, на якихось інших умовах, проте головним зобов’язанням у всіх випадках було несення військової служби. Сеньйорально-селянські відносини визначали соціальний статус та економічне становище селянства (розміри наділів, ренти та повинностей), що фіксував звичай. У соціально-правовому відношенні селяни поділялися на тих, які перебували в особисто-спадковій залежності, та вільних від неї. Залежні селяни сплачували ренту.
Феодальна рента – економічна реалізація права власності на землю – це сукупність частин доходу від землі та повинностей, які феодал отримував від залежного селянина. Рента мала три форми: відробіткову, натуральну, грошову Переважала натуральна та грошова рента. Відробіткова рента не перевищувала кількох тижнів на рік.
У XIV – XV ст. відбулися зміни в аграрних відносинах та організації сільського господарства, що мали значення аграрного перевороту.
Докорінні зміни виявилися у таких загальних процесах, як: а) зростання ролі селянського господарства та зменшення домену (панської землі), значення його зберігалося у галузях, зорієнтованих на ринок (тваринництві, лісових промислах, вирощуванні технічних культур, садівництві, городництві; б) доменіальні землі здавалися в оренду, що давало змогу швидко пристосовуватися до змін економічної кон’юнктури; в) основною формою селянського землекористування стало спадкове; г) комутація ренти – зміна відробіткової та натуральної ренти грошовою; д) заміна феодальних повинностей фіксованими платежами, викуп селянами особистої свободи без землі, формування різних типів селянських господарств (економічно заможних із власною, орендованою землею та використання найманої робочої сили, малоземельних і безземельних); е) зменшення сеньйоральної та зростання державної (податкової) залежності селян; ж) зростання товарності сільського господарства, становлення стійких економічних відносин між аграрними секторам і містами.
Майже такий самий шлях розвитку феодальних відносин пройшли Англія, частково Німеччина, Норвегія та інші європейські країни. Подібними до алоду земельними інститутами були в Англії фолькленд, у Норвегії – одаль. Фолькленд не міг бути відчужений, на відміну від бокленду – землі, якою володіли на основі дарчої грамоти і яка формально знаходилась у приватній власності. Фолькленд – наділ, яким володіли згідно з “природним правом” і який не був об’єктом купівлі – продажу. Норвезький одаль, будучи спадковим володінням протягом усього середньовіччя, не став приватною власністю. В Англії панівною формою великого землеволодіння був бокленд. Як відмічалось вище, боклендом володіли на основі королівської грамоти, формуляр якої вказував, що лицар чи монастир мали повну і ніким необмежену власність. Проте це була влада над людьми. А земля залишалась за вільними селянами на правах фолькленду. Таким чином ні бокленд ні фолькленд не давали права приватної власності на землю.
У Німеччині, яка була економічно відсталою, феодалізація села завершилась у XI ст. Розвиток господарства тут гальмувався політичною роздробленістю.
У XII ст. у Франції, а потім і в інших країнах Західної Європи починається процес викупу селян із феодальної залежності. Поштовхом для цього послужили хрестові походи. Для викупу треба були значні суми грошей і селяни часто зверталися до міських лихварів, які забезпечували свої позики землею. Так з’явилася іпотека – позика під заставу землі.
Хоч певні форми феодальних повинностей у ряді країн збереглися до середини XIX ст., у більшості країн Європи селяни стали вільними: в Італії у XIII ст., у Франції в XIV ст., в Англії у XV ст.
Далі розкрити питання: розвиток ремесла, торгівлі (особливе значення Левантійської торгівлі, яка забезпечувала Західноєвропейські країни стратегічно важливими товарами – сріблом, золотом та прянощами), становлення банківської системи, відродження і розвиток середньовічних міст.
4.2. Економічна думка епохи середньовіччя
Окремі глибокі економічні міркування знаходимо у мислителів епохи середньовіччя (феодалізму), таких, наприклад, як арабський дослідник Ібн Халдун. Йому належить прогресивна для того часу теорія суспільного прогресу в основі якої лежать економічні чинники (“соціальна фізика”). Згідно з цією теорією кожне суспільство ще на початку свого розвитку проходить такі основні етапи:
дикість (існування людей в стаді);
примітивність („сільський” етап), коли люди жили в селі займалися лише землеробством і скотарством;
„міський”, цивілізований етап, коли люди поселяються в містах і займаються ремеслом, торгівлею, наукамиІ мистецтвом;
Перехід до цивілізації і, відповідно, до надлишкового виробництва матеріальних благ дозволить, на думку Ібн Хальдуна, у багато раз збільшити національне багатство, і з часом кожна людина зможе мати більший достаток включаючи предмети розкошу, але при цьому ніколи не настане загальна соціальна та майнова рівність і не зникне поділ суспільства на стани, касти, що відрізняються за майновою ознакою та за принципом старшинства (“предводительства”). Ібн Хальдун досліджує такі категорії товарно-грошових відносин, як ціна і вартість, суттєво їх не розрізняючи. Він прямо вказує на походження вартості від праці, причому підкреслює, що визначається вона не індивідуальними, а суспільно необхідними витратами людської праці. Саме він вбачав багатство держави у наявності вироблених товарів, вартість яких визначається працею.
Або, не менш відомий, Фома Аквінський, який під “справедливою ціною” розумів таку, що забезпечує еквівалентність обміну відповідно до кількості „праці й витрат”, а також гарантує учасникам обміну „їжу” за їхнім соціальним статусом.
Проте ні в рабовласницьку, ні і в феодальну епоху економічна наука не виділилась в окрему, самостійну галузь знань. Економічні міркування стародавніх мислителів залишились розсипаними перлинами в їхніх трактатах, присвячених різноманітним проблемам, часом дуже далеким від економіки. Для виникнення цілісної наукової системи економічних знань знадобиться ще декілька століть, доки не виникне і не розів’ється капіталістичний спосіб виробництва з його ринковим господарством.
Тема 5.Формування передумов ринкової економіки в країнах Європейської цивілізації (XVI – XVII ст.). Перші економічні школи.
5.1. Великі географічні відкриття та їх наслідки. Промисловий переворот в провідних Західноєвропейських країнах
XVI – XVIII ст. в еволюції європейської цивілізації були періодом переходу від феодального (аграрного) суспільства до індустріального. Велику роль в економічному розвитку Західної Європи відіграли географічні відкриття кінця XV – початку XVI ст. Їх передумовою була криза левантійської торгівлі. У 1458 році турки захопили Константинопіль і стали контролювати Чорне та Середземне моря. Торгові шляхи через Північну Африку контролювали араби. Ці обставини вимагали пошуків нових шляхів для торгівлі.
Другим стимулом для географічних відкриттів був пошук золота, як матеріалізації багатства. Монархам необхідні були гроші для утримання війська, чиновників, двору. Вихід із скрутного становища шукали не в економічній діяльності, а в територіальній експансій.
Великі географічні відкриття мали важливе значення для господарства Західної Європи. Почалася перебудова економічних відносин. Виникли зв’язки між найвіддаленішими областями, землями і народами різної матеріальної культури. Торгові шляхи перемістилися з Середземного моря на Атлантичний, Тихий та Індійський океани. Зовнішня торгівля стає світовою. Почав формуватися світовий ринок. Центрами світової торгівлі стають Лісабон, Севілья, Антверпен (порт в Бельгії), Амстердам, Лондон.
Небачений приплив золота та срібла до Європи (особливо до Іспанії) зумовив так звану революцію цін. Запаси золота в Західній Європі в XVI ст. збільшились більше ніж у 2 рази, срібла – в 3 рази. Ціни зросли в декілька разів (на хліб навіть у 5 разів). Одночасно почалося здешевлення дорогоцінних металів. Наслідком революції цін стало збагачення купців, промисловиків (робоча сила стала дешевою).
Безпосереднім результатом Великих географічних відкриттів було створення колоніальної системи. Нещадне пограбування колоніальних країн принесло європейським колонізаторам великі багатства і сприяло піднесенню економіки європейських країн. Це стало причиною розкладу мілкого феодального господарства і розвитку великого мануфактурного виробництва (мануфактурне виробництво сукна та металу, суднобудування, книгодрукування).
В цілому Великі географічні відкриття привели:
До утворення колоніальної системи;
Розвитку світового ринку;
Змін та напрямків світової торгівлі;
Одержання країнами Західної Європи великої кількості дорогоцінних металів.
Пограбування підкорених народів дало можливість одержати величезні матеріальні ресурси, вкласти їх в економіку, що сприяло переходу від феодального до індустріального суспільства.
Починається історичний процес накопичення капіталу та відокремлення виробника від засобів виробництва.
5.2. Перші економічні школи епохи становлення капіталізму.
Події і явища того часу адекватно відображувалися молодою буржуазною економічною наукою, яка пізніше отримає назву меркантилізм (від франц. mercantile – торговий або італ. mercante – купець). Європейські меркантилісти не були економістами – фахівцями. Це були купці, банкіри, промисловці, вояки, авантюристи. Проте вони вірно визначили ті засоби, за допомогою яких виникли перші великі статки, багатства – такими засобами були торгівля, кредити та війна.
Економічна політика меркантилізму (протекціонізм) сприяла первісному нагромадженню, скорочуючи перехід від феодалізму до капіталізму. Разом з тим буржуазія у лиці меркантилістів вимагала в інтересах нагромадження обмеження споживання робітників, а політика протекціонізму ознаменувалася також експропріацією народних мас, кривавим законодавством проти експропрійованих та ограбованих колоній.
В межах “епохи меркантилізму” відрізняють ранній меркантилізм і зрілий меркантилізм.
Ранній меркантилізм, який виник іще до епохи великих географічних відкриттів, вбачав економічне завдання в утримуванні та нагромадженні грошей у країні. Уряд запроваджував суворий контроль за зовнішньою торгівлею, сприяв ввезенню золота і срібла Найбільш відомими представниками раннього меркантилізму були Джон Гелс, Вільям Стаффорд в Англії та Гаспаро Скаруффі і Бернард Даванцаті в Італії.
Ранньому меркантилізму відповідає так звана теорія грошового балансу з метою затримки грошей в країні і залучення в країну якомога більше грошей з-за кордону.. Проте достатньо швидко прийшло і перше розчарування в такому підході до багатства. Це сталося в ...
21.04.2012 23:04-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора