Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Інші
Предмет:
Економіка
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
ПЛАН
Вступ.
Сутність економічної глобалізації
Передумови входження світової економіки в процес економічної глобалізації
Соціально-економічні наслідки економічної глобалізації
Висновок
Список використаної літератури
ВСТУП
Основною метою цієї роботи є дослідження процесу економічної глобалізації, з’ясування сутності цього процесу. Також метою роботи є розгляд основних факторів трансформації світової економіки у глобальну систему, та дослідження соціально-економічних наслідків економічної глобалізації.
Особливо швидких темпів глобалізація набрала в другій половині XX ст., що супроводжувалось зростанням світової економіки Основною об'єктивною тенденцією економіки XXI ст. є розвиток процесів глобалізації у світі. Цей феномен є характерною особливістю всієї світової вироб ничо-господарської діяльності, складовими якої є окремі національні економіки.
Глобалізацію можна розглядати як загальне розширення та поглиблення міжнародних процесів інвестування, виробництва, постачання та збуту, фінансів, науково-технічного прогресу, освіти. Тобто глобалізація охоплює всі сфери сус пільного життя, у результаті чого соціально-економічний процес однієї країни стає складовою інтернаціонального або світового процесу.
Більшість дослідників відносять початок процесу глобалізації до великих географічних відкриттів, а саме до часу відкриття іспанцем Христофором Колумбом "Нового світу" (1492 р.). Освоєння нових територій викликало необхідність розвитку торгівлі, транспорту, комунікацій, поширення західноєвропейської мови та культури.
Особливо швидких темпів глобалізація набрала в другій половині XX. cт., що супроводжувалось зростанням світової економіки, обсягів торгівлі та неймо вірними міграційними процесами. Основною передумовою стрімкого розвитку процесів глобалізації стала об'єктивна необхідність усунення торговельних бар'єрів між країнами світу з метою розширення ринку та створення умов для більш по вної реалізації економічних інтересів окремих держав. Це призвело до активізації обміну товарами та послугами, інформацією, капіталом, робочою силою, створю ючи при цьому додаткові умови для зростання країни та підвищення її конкурен тоспроможності .
Традиційно економічна інтеграція передбачає економічну відкритість дер жав та їх співробітництво. Такий ефект досягається завдяки відкритості націо нальних ринків та лібералізації міжнародної економічної діяльності, що супро воджується обмеженням політики протекціонізму та впровадженням вільної світо вої торгівлі. Поступово можуть формуватися великі міждержавні об'єднання, ство рюючи сприятливі умови для розвитку економічних зв'язків між країнами-учасницями. Прикладом такої глибокої інтеграції є Європейське Співтовариство.
Досить вагомим поштовхом до посилення процесів глобалізації став розвиток комп'ютерних технологій. У 1970 р. покладено початок технологічній революції, а з 1977 р. компанія АррІе розпочала масове виробництво перших персональних комп'ютерів. І саме в цей час термін "глобалізація" став широко вживатися в суспільно-економічній сфері.
Технологічна інновація стала потужним двигуном глобалізації. Розвиток та впровадження нових технологій привели до стимулювання виробничої діяльності, підвищення продуктивності праці та посилення конкуренції.
Глобалізація поширювалася по всьому світу, несучи з собою процес цивілі зації. Цей процес створив умови для розширення та поглиблення діяльності органі зацій, які змінили орієнтацію своїх виробничих потужностей з внутрішніх ринків на світові. Глобалізація як світове економічне явище стала однією з найвпливовіших сил, яка призвела до загострення міжнародної конкуренції, що сприяє поглиблен ню спеціалізації та міжнародного поділу праці. Унаслідок цього відбувається зро стання продуктивності праці та скорочення витрат. Ще однією перевагою глобалізації є економія на масштабах виробництва, що потенційно може призвести до скорочення витрат та зниження цін, а отже - до економічного зростання.
Сутність економічної глобалізації
Сучасна світова економіка дедалі інтенсивніше глобалізується. Це всеохоплюючий процес, жодна країна не може уникнути його впливу на ті чи інші сфери суспіль ного життя. Новітню тенденцію розвитку людства досліджують різні наукові школи, проте єдиного визначення терміна "глобалізація” ще немає. Узагальнюючи відомі підходи, можна сказати, що глобалізація становить комплексне геополітичне, геоекономічне і геокультурне явище, яке справляє потужний вплив на всі сторони життєді яльності суспільства. В основі глобалізації лежить розвиток світових ринків товарів, послуг, праці і капіталу. Даний процес позначений інтенсифікацією руху капіталу. що направляється у найприбутковіші галузі національних економік, швидким розвит ком фінансових ринків, які генерують потужні фінансові потоки, активізацією ринку фінансових Інновацій І загалом інноваційного процесу, в ході якого створюються, ос воюються І поширюються нововведення.
Стрімка глобалізація та інтелектуалізація виробництва, ринку й економічної діяль ності викликані небаченими темпами і масштабами інновацій, які докорінно змінюють соціально-економічну структуру суспільства та виробничих відносин. Стає очевид ним, що для вирішення господарсько-економічних завдань потрібні нові підходи, якісні прогресивні зміни. Безперервно виникаючи у просторі і часі, такі зміни є характерною ознакою Інноваційного процесу, на основі якого розвиваються інформаційні техно логії, зокрема, глобальна мережа Інтернет, що зв'язує різноякісні технології, структу ри, вузли, системи, послуги, пропозиції тощо в об'єднавче комунікативно-функціо нальне середовище.[ 2 ст. 84]
Термін «глобалізація» (globalisation) походить від французько го «global» — всесвітній і вживається для характеристики сучасних планетарних процесів.
Концепція глобалізації з'явилась на початку XXI ст. Вона ви користовується стосовно всіх сфер людської діяльності: глобаліза ція правового простору, глобалізація політичних відносин, глоба лізація злочинності, глобалізація економіки тощо. У науковому обігу закріпилося поняття глобалізації як якісно нового стану світо вої економіки.
Слід зазначити, що у світовій літературі існують різні підходи до визначення сутності глобалізації в економічній сфері та оцінки її наслідків для людства. Однак ніхто з учених не заперечує того факту, що глобалізація означає взаємозв'язки і взаємозалежність економік на рівні всього світового співтовариства в планетарному масштабі. Розбіжності ж торкаються тих чинників, котрі с визна чальними в процесі глобалізації, та наслідків цього явища.[ 8 ст. 17]
Розбіжності торкаються також етапів розвитку глобальних процесів, чинників, котрі є визначальними в процесі глобалізації, та наслідків цього явища. Існують два підходи стосовно етапів розвитку економічної глобалізації. Згідно з першим, оскільки товарно-грошові відносини без перервно розвиваються не тільки вглиб, але і вшир, то глобалізація три ває протягом усієї історії цивілізації і розпочалась ще до великих гео графічних відкриттів. У цей час зв'язки між державами мали спорадич ний характер. Так, російський учений Г. Г. Дилигенський стверджує, що «глобалізація — це явище абсолютно не нове. Воно у різних формах існувало, розвивалось на різних етапах людської історії. Добре відомі античні форми глобалізації».
Представник першого підходу польський економіст Гжегож В. Ко лодко вважає, що «глобалізація — це процес створення лібералізованого та інтегрованого світового ринку товарів і капіталу, а також формуван ня нового міжнародного інституціонального ладу, який служить розвит кові виробництва, торгівлі і фінансових потоків у всесвітньому мас штабі». При цьому він вирізняє три етапи прискорення роз витку процесу глобалізації. Перший етап відбувся в період відкриття Америки та інших географічних відкриттів XV і XVI ст., що надало знач ного стимулу світовому економічному розвиткові, породило велику кількість нових ринків.
Другий великий перелом у глобальній економіці мав місце у XIX ст. Цей період пов'язується зі значними масштабами виробництва й міжнародної торгівлі в умовах золотого стандарту та застосування до сягнень науково-технічного прогресу (залізничний транспорт, радіо, телеграф).
Третій великий перелом відкрив нову епоху в історії глобалізації. Головна його ознака — електронно-інтернетівська революція. Інтернет створює новий економічний простір, в якому можна досліджувати Й упроваджувати, інвестувати та одержувати прибутки, виробляти й на давати послуги, продавати й купувати, нагромаджувати й споживати. Певна частина теоретиків цієї групи вважає, що глобалізація є продов женням капіталістичної інтеграції протягом шести останніх століть і тому не може розглядатися як принципово нове явище. На їхню думку, світогосподарські зв'язки значно прискорилися й розширилися після : створення перших чартерних компаній. Останні стали організаторами виробництва й обміну у всесвітньому масштабі ще на початку XVII ст. Вони були попередниками транснаціональних компаній (ТНК), які * виконують головну роль у глобалізації сучасного економічного життя.
Поглибленню міжнародних економічних зв'язків сприяла політична інтеграція капіталістичних держав у ХІХ-ХХ ст., створення перших міжнародних організацій. На думку цієї групи учених, стрімке прискорення глобальних процесів на межі тисячоліть є результатом інтенсифікації низки економічних, політичних і технологічних факторів. Серед них слід особливо відзначити засилля ТНК у світовому господарстві; формування ринкової економіки на постсоціалістичному просторі; підвищення рівня інтеграції інформаційних, комунікаційних і комп'ютерних технологій.
На думку американського вченого І. Вульфа, процес глобалізації являє собою «подорож до досяжної мети — «глобального світу», в яко му не буде ні відстаней, ні національних кордонів, що перешкоджають . економічним угодам, транспортні й комунікацій ні. витрати дорівнюють нулю, усунуті перепони, створені різноманітними національними зако нами.
Учений вважає, що процес економічної глобалізації триває п'ять століть. Протягом цього часу технічні зміни безперервно знижували і бар'єри на шляху міжнародної інтеграції: перехід від вітрильного до! парового флоту, створення телеграфу, телефону, аерофлоту і в решті-решт Інтернету. Однак економіст вирізняє сучасні форми глобалізації, які визначаються більш швидким здійсненням зв'язків, лібералізацією ринків і глобальною інтеграцією виробництва товарів та послуг, Упродовж останніх двох десятиліть лібералізація торгівлі поширилась практично на всі держави світу. Найбільша хвиля лібералізації руху капіталу пройшла наприкінці 70-х років і охопила усі країни з високим рівнем доходів, велику кількість країн, що розвиваються, а у 90-х роках — ко лишні соціалістичні країни.
Друга група учених вважає, що глобалізація — якісно новий етап розвитку світової економіки. Такий підхід базується на визнанні гло балізації явищем, притаманним останній третині XX ст., коли вона стає визначальним чинником економічного розвитку. Такої думки дотри мується російський автор А. Б. Вебер «Іноді говорять; світ завжди був глобальним. Так, якщо Йдеться про фізичний світ. Але світ людський не був. Глобалізація означає, на мій погляд, втягування всього світу у відкриту систему фінансово-економічних, суспільно-політичних та культурних зв'язків на основі новітніх комунікаційних і інформаційних технологій».
На думку російського економіста Ю. Шишкова, глобалізація являє собою нову, більш високу стадію розвитку давно відомого процесу інтер націоналізації (транснаціоналізації) різних аспектів суспільного життя: економічних, політичних, культурних тощо. На цій новій стадії проце си інтернаціоналізації суспільного життя, котрі раніше мали регіональ ний характер, поступово охоплюють усе світове співтовариство, дося гаючи планетарних масштабів. І це не просто територіальне поширен ня інтернаціоналізації: глобальні масштаби процесів і взаємозалежності різних країн надають цим взаємозв'язкам нові властивості, нову силу, як благотворну, так і руйнуючу.[ 1 ст. 9-11]
Головними чинниками, які визначають поняття економічної глобалізації, учений вважає торговельні та фінансові відносини. За своєю природою міжнародні торговельні та фінансові відносини були такими, що мали можливість охопити увесь світ. І в XX ст. вони дійсно стають глобальними, даючи світовому співтовариству відчути себе єдиним цілим.
Свою тезу автор аргументує фактами міжнародного економіч ного життя, котрі суттєво вплинули на процеси глобалізації, пере творивши інтернаціоналізацію у XX ст. на якісно нове явище. На думку ученого, першою подією, яка дозволила світу відчути себе єдиним цілим, була велика депресія на початку 30-х рр., яка охо пила більшість країн світу, викликала хвилю протекціонізму і ско рочення світової торгівлі.
Другою подією всесвітнього масштабу була руйнація Бреттон-Вудської системи, падіння золотодолорового стандарту, коли валю ти світу перейшли на режим вільного плавання. Це потрясіння зас відчило: валюти усіх країн світу є невід'ємною часткою єдиної світової валютної системи.
Третій глобальний економічний шок настав у 1973-1974 рр., коли держави ОПЕК як політичний захід тиску на Захід значно збільшили світову ціну нафти. Це спричинило енергетичний голод в країнах-імпортерах і надлишкове надходження фінансових ре сурсів в країни-нафтоекспортери. Ці обставини започаткували зро стання інфляції у більшості країн світу і призвели до значного спаду виробництва і міжнародної торгівлі.
Восени 1982 р. відбулося чергове потрясіння глобального мас штабу, коли під впливом складних взаємовідносин країн — експор терів нафти в кредитно-фінансовій сфері почалась криза, яка по ширилась на майже півсотні країн світу. Економіку останніх охо пила затяжна криза. Вона бумерангом вдарила по всіх країнах світу, у тому числі і по промислово розвинених. Величезна сума зовніш нього боргу і зараз не погашена 40 країнами третього світу, пере шкоджаючи нормальному розвиткові економічних відносин як між Північчю і Півднем, так і між країнами самого Півдня.
З початку 60-х рр. почав розвиватися новий тип міжнародних фінансових операцій — у так званих євровалютах, тобто Іноземних валютах по відношенню до країни розташування банку, що здійснює ці операції. Численні переваги останніх, у тому числі і непідконтрольність національним валютним органам, забезпечили їх безпрецедентне зростання. Масштаби міжнародного ринку євровалют зросли з 20 млрд. дол. за останні 30 років, тобто у 300 разів.
Наприкінці 90-х рр. світове співтовариство мало фінансовий ринок, операції котрого йдуть безперервно 24 години на добу. Завдяки цьому із руку руки щоденно переходять величезні ліквідні ресурси — від 1,3 до 1,5 трлн. дол. Спекулятивна гра на підвищенні та зниженні курсу тієї чи іншої валюти вражають національні еконо міки багатьох країн, про що свідчить фінансова, криза 1997-1998 рр.
Автор концепції вважає, що саме економічна глобалізація де монструє найвищі темпи свого розвитку у порівнянні з іншими сферами міжнародних відносин.[ 8 ст. 17-19]
Таким чином, згідно із зазначеною концепцією, глобалізація — це болісний процес трансформації національно-державної форми ор ганізації життя суспільства в дещо нову ЇЇ форму. Нічого подібного не було ні в кінці XIX ст., ні на початку XX ст., коли бурхливо розвивались процеси інтернаціоналізації.
Економісти Л. Безчасний і С. Онишко вважають, що головною скла довою поняття глобалізації є універсалізація інвестиційних процесів, розробка й прийняття єдиних принципів інвестиційної взаємодії, уніфікації інвестиційних механізмів та інструментів, схильність до інтегральної технології .
До подібної точки зору щодо сутності глобалізації приєднується і Джордж Сорос, який заявляє: «Я ототожнюю її з вільним рухом капіталу та дедалі зростаючим домінуванням глобальних фінансових ринків і бага тонаціональних корпорацій над національними економіками».
Згідно з точкою зору українського економіста А. Філіпенка, «гло балізація є продуктом епохи постмодерну, переходу від індустріальної до постіндустріальної стадії економічного розвитку, формування засад ноосферно-космічної цивілізації».
На думку А. Філіпенка, глобальна економіка включає в себе такі основні елементи:
— міжнародну науково-технічну сферу;
— систему міжнародного виробництва;
— світові ринки і міжнародну торгівлю;
— міжнародну валютно-фінансову систему.
Досить поширеною серед учених є думка проте, що економічну гло балізацію слід розглядати як сукупність взаємно зв'язаних економічних, соціальних, юридичних і політичних явищ. Наприклад, певні ситуації у політиці можуть викликатися не тільки й не стільки політичними фак торами, .скільки економічними; соціальними, етнічними. У свою чер гу, події в економічному житті можуть бути обумовлені впливом нееко номічних факторів. Так, погіршення політичних відносин між певни ми державами може негативно позначитись на стані економіки багатьох країн світу, скоротивши можливості їх зовнішньої торгівлі, міграції капіталів і робочої сили.
Звідси сутність економічної глобалізації необхідно визначати, вихо дячи з інстуціонально-соціального підходу, враховуючи сукупність всіх суспільних відносин та інститутів. Такий підхід передбачає, що при оцінці тих чи інших явищ у світовій економіці не можна обмежуватись тільки кількісними показниками, бо вони не здатні оцінити наслідки глобалізації щодо соціального життя, політики, моралі, культури. Слід відмітити, що саме зазначений підхід покладено в основу рейтингу гло балізації, який складався у 2001 і 2002 роках експертами журналу «Forein Policy».[ 1 12-13]
Інституціональний підхід до визначення економічної глобалізації пропонує російський учений С. В. Дубовський. Він стверджує, що про цеси глобалізації супроводжуються надзвичайно гострою конкуренцією і їх можна представити у вигляді чотирьох складових.
Перший процес — інтеграція національних економік у світову еко номічну структуру, яку можна розглядати як глобальну піраміду. На її вершині розміщаються технологічні та економічні лідери, центр займа ють середняки, а внизу перебувають аутсайдери. З бідних країн пе реміщаються потоки емігрантів, які заповнюють непрестижні вакансії на ринку праці багатих країн. Такий обмін товарами й людськими ре сурсами є необхідним і вигідним для обох сторін, однак умови обміну часто породжують конфлікти. Саме тому встановлення правил обміну й регулювання спірних питань частково виведені з-під юрисдикції національних урядів і передані міжнародним організаціям.
Другий процес — інтеграція локальних середовищ розміщення соціумів у світове середовище, що передбачає виникнення політичної й економічної відповідальності за стан оточуючого середовища й уста новлення механізмів такої відповідальності на міжнародному рівні.
Третій процес — політична інтеграція країн у регіональні блоки й світове співтовариство. Це також передбачає передачу частини держав ного суверенітету, функцій управління й відповідальності таким ор ганізаціям, як ООН, НАТО.
Четвертий процес — інтеграція інформаційного національного про стору в єдиний світовий простір, де уніфікуються потоки інформації та їх ідеологічне наповнення. Таким чином, під впливом зазначених про цесів в останні роки відбувається зростання й посилення механізму гло бального управління розвитком світової економіки.
Російські вчені й співробітники МЗС Росії А. Стукало і Т. Авдєєва вважають, що глобалізація світової економіки — це більш високий ступінь інтернаціоналізації світового господарського життя. На їх дум ку, процес глобалізації почався в 60-х роках на хвилі бурхливого розвит ку НТР. Наприкінці 90-х років він вступив у свою нову стадію, яка ха рактеризується значним зростанням й лібералізацією транскордонних переміщень товарів, послуг і капіталу, інтенсивним обміном інфор мацією й технологіями. Відбувається своєрідне «стирання національних кордонів», світова економіка поступово набуває загальної основи.
Її компонентами є транснаціональне виробництво, глобальна фінансова система, побудована на узгоджених правилах, система міжна родної торгівлі, спільний інформаційний простір.
Досить значна група економістів до зазначених компонентів, що складають сутність глобалізації, додають міжнародну науково-технічну сферу. Дійсно, в сучасних умовах особливу роль у світовому господарстві виконують наукове, техніко-технологічне, інжинірингове та інфор маційне співробітництво. Згідно з прогнозами у нинішньому столітті науково-дослідною роботою займатимуться близько 20% працездатно го населення світу.
Однак слід зазначити, що даний компонент не може вважатися са мостійною складовою процесу глобалізації. По-перше, міжнародні на уково-технічні відносини проявляються в об'єктах інтелектуальної влас ності: патентах, ліцензіях, ноу-хау. Ці об'єкти виступають як специфічні товари на світовому ринку технологій, тобто є об'єктами світової торгівлі.
По-друге, міжнародна науково-технічна діяльність «розчиняється» у таких компонентах економічної глобалізації, як міжнародний рух то варів, капіталів і робочої сили. Вона забезпечує постійне збільшення частки обчислювальної техніки та засобів автоматизації на світових ринках. Під впливом цього фактора суттєво змінюються види інозем них інвестицій і форми їх здійснення. Міжнародні науково-технічні відносини впливають на формування міжнародного ринку праці, поро джуючи нові тенденції й закономірності цього процесу. У світовому гос подарстві відбувається прискорений розвиток інтеграційних процесів. На нашу думку, визначаючи поняття глобалізації світогосподарських відносин, не слід брати за основу розвиток одного чинника (форму і міжнародних економічних зв'язків). Очевидно, що весь комплекс сучас них міжнародних зв'язків є складовим поняття глобалізації: світова торгівля, міжнародний рух капіталів, валютно-кредити і фінансові відносини, розвиток спеціальних економічних зон, міжнародна міграція робочої сили, що набули планетарних масштабів.
Визначаючи сутність економічної глобалізації, необхідно розрізняти поняття інтернаціоналізація, інтеграція й глобалізація та показати зв'язок між ними.
Серед економістів немає єдиної точки "зору щодо визначення сут ності поняття «інтернаціоналізація». Не визначені й хронологічні рам ки розвитку цього явища. Так, на думку російського вченого Н. Косолапова, інтернаціоналізація як явище мала б проявитися досить рано, фактично одночасно з появою перших чітко оформлених соціально-територіальних структур (міст, держав). Тобто інтернаціоналізація — історико-еволюційна підготовка глобалізації
Інтернаціоналізація передбачає «вихід чогось суто внутрішнього за первинні межі, або об'єднання дій декількох суб'єктів світової еко номіки й політики довкола загальних для них завдань, цілей, видів діяль ності». Явище інтернаціоналізації різних видів діяльності, відносин, процесів обміну й розвитку існує стільки, скільки самі міжна родні відносини. За умов інтернаціоналізації конкретно функціональні аспекти та наслідки домінують над структурними. Головна мета інтер націоналізації — забезпечення стійких міжнародних зв'язків у реально існуючому світі. глобалізація як явище, згідно з думкою автора концепції, склалося у другій полонині XX ст.[ 1 13-15]
Таким чином, під глобалізацією розуміється процес інтернаціоналізації виробництва й капіталу, що підкріплюється зрілими інституційними відносинами Й відповідними інформаційними технологіями. Отже, глобалізація — це чергова, наступна, більш розвинена стадія роз витку процесу інтернаціоналізації.
Французькі економісти П. Жак і Ф. Сашвальд вважають, що процес інтернаціоналізації починає розвиватись наприкінці XIX — на почат ку XX ст. В її основі лежить розвиток міжнародної торгівлі. На їх думку, розвиток взаємозалежності країн після Другої світової війни відбував ся у два етапи.
На першому етапі (1947-1980 рр.) спостерігається повернення інтер націоналізації на основі розвитку міжнародної торгівлі. Після 1945 р. уря ди держав створили багатосторонні рамки для надання другого дихання процесам інтернаціоналізації. Не відбилося у створенні Бреттон-Вудських інститутів (МВФ, Всесвітнього банку та інших організацій).
Другий етап розвивається з початку 80-х років. Характеризується тим, що взаємозалежність держав поступово трансформується в гло балізацію. Остання являє собою більш складний процес, в основі яко го лежить посилення мобільності капіталу. Глобалізація проявляється у все більшому усвідомленні того, що будь-яка важлива проблема — ор ганізація міжнародного обміну, регулювання руху капіталу — має гло бальний (всесвітній) характер.
На їхню думку, поняття «інтернаціоналізація», «інтеграція», «еко номічна глобалізація* являють собою етапи розв'язання головного економічного протиріччя світового господарства — між розвитком усуспільнення відтворювального процесу і його відокремленням у ме жах територіальних і господарських ланок.
Інтернаціоналізація — це процес еволюції міжнародних економічних зв'язків на базі міжнародного поділу праці, що проявляється у розвитку міжнародної торгівлі та формуванні міжнародної власності, як основи пе реходу до вищого рівня економічної взаємодії держав. Починається у гли бокій давнині і розвинутих форм набуває на межі ХІХ-ХХ ст.[ 1 ст. 16]
Після Другої світової війни процес інтернаціоналізації перетво рюється на якісно нове явище — економічну інтеграцію. Міжнародна економічна інтеграція — це форма інтернаціоналізації і одночасно етап розв'язання протиріччя між відокремленістю відтворювального процесу в межах національних економік і його консолідацією, яка. полягає у створенні державами спільного економічного простору з метою вільного руху товарів і факторів виробництва. Зазначене протиріччя розв'я зується шляхом організації міжнародних регіональних союзів та пере ходу до регулювання міжнародних економічних відносин.
Ефективна економічна інтеграція забезпечує:
1) прискорення темпів взаємної торгівлі та економічного зростан ня, скорочення трансакційних витрат;
2) підвищення конкурентоспроможності товарів, фірм і національ них економік;
3) зростання інноваційного потенціалу внаслідок посилення конку ренції на внутрішніх ринках держав;
4) збільшення притоку іноземних інвестицій з країн-учасниць інте граційних об'єднань, а також із третіх країн;
5) скорочення різниці у рівні та якості життя населення Міжнародна економічна інтеграція у своєму розвитку проходить
низку етапів і набуває таких форм:
1) зона вільної торгівлі — перший етап економічної інтеграції, який закладає основу подальшої інтеграційної взаємодії країн-учасниць і виступає генератором перспективних інтеграційних перетворень. Така зона передбачає скасування митних зборів і квот у торгівлі між країна-ми-учасницями при збереженні кожною з них національної торговель но-економічної політики щодо третіх країн;
2) митний союз — об'єднання, при якому країни не тільки ліквіду ють митні тарифи й квоти всередині союзу, але й установлюють єдині митні тарифи щодо третіх країн, забезпечують реалізацію спільної зовнішньоторговельної політики й передачу її регулювання на над національний рівень;
3) спільний ринок, при якому митний союз доповнюється взаємно узгодженою економічною, бюджетною, грошово-кредитною, соціаль ною й науково-технічною політикою; для такої організації притаманна координація внутрішньої політики, що здійснюється міждержавними або наднаціональними інститутами, яким делегується частина націо нального суверенітету держав;
4) економічний (включаючи валютний) союз ґрунтується на створенні спільного економічного, валютно-фінансового, правового та інформаційного простору; проведенні спільної економічної політики, уніфікації законодавства в межах певного союзу; створенні єдиного еко номічного простору з відповідною політичною надбудовою;
5) політичний союз ґрунтується на переході країн-учасниць до спільної зовнішньої політики й політики безпеки, на впровадженні єдиного грома дянства; на посиленні співробітництва в судочинстві й у внутрішніх спра вах, на економічному співробітництві (значна концентрація й цент ралізація капіталу, організаційні форми підприємств, рамки діяльності яких виходять за національні кордони й набувають міжнародного характеру, сприяючи утворенню єдиного ринкового господарства).
Таким чином, інтеграція — це процес зрощування національних ринків і формування цілісного ринкового простору з єдиною валютно-фінансовою системою, єдиною в основному правовою системою Й найтіснішою координацією внутрішньої Й зовнішньоекономічної політи ки відповідних держав. Починається наприкінці Другої світової війни.
В останні два десятиріччя XX ст. інтеграція, підкоряючись діалек тичному закону, відкритому Гегелем, набуває нової якості — стає гло балізацією. [ 1 ст. 16 -18]
Економічна глобалізація — новий рівень інтернаціоналізації та міжнародної економічної інтеграції, що характеризується інтенсифікацією і новою якістю внутрішніх міжнародних зв'язків у планетарних масштабах. Національні господарства та їх суб'єкти перетворюються на складову частину світового відтворювального процесу, стають частиною планетарної економіки. Починається цей процес у 80-і роки XX ст., про довжується дотепер.
Основне протиріччя світового господарства на етапі економічної глобалізації полягає у суперечливій взаємодії процесів регіоналізації та відтворення у планетарних масштабах, що проявляється у такому:
— збільшення кількості й масштабів діяльності регіональних угру повань протягом 90-х років XX сторіччя й на початку XXI;
— багатовекторність міжнародного співробітництва: кожна сучас на країна може бути учасницею багатьох регіональних угруповань од ночасно;
— підконтрольність регіональних угруповань міжнародним ор ганізаціям;
— зростання регіональних союзів, створених на різних континентах світу за рахунок нових учасників економічних угруповань. Сьогодні міжрегіональними угодами регулюється більш ніж половина всього об сягу міжнародної торгівлі;
— посилення інтеграційних процесів між крупними регіональними об'єднаннями.
Правомірність саме такого підходу до визначення економічної гло балізації доводить зміст подальших розділів цієї роботи.
Зазначимо, що глобалізація — об'єктивний процес, який відбиває сукупність умов сучасного світового співтовариства і насамперед науко во-технічного та економічного прогресу. Тому, створюючи та упорядко вуючи категоріальний апарат процесу економічної глобалізації, слід вирізняти фактори, які обумовили прискорення цього процесу. Стрімке прискорення глобальних процесів на межі тисячоліть є результатом низки технологічних, економічних та політичних факторів. Серед них слід особливо відзначити такі:
1. Науково-технологічний фактор. Визначається здобутками від ви користання досягнень науки й техніки, високого фахового рівня праців ників у промислово розвинених країнах світу; зменшенням витрат си ровини, матеріалів, енергії, інших ресурсів на виготовлення одиниці продукції. Сьогодні в економіці США послуги та комп'ютеризація скла дають 80% ВВП, частка промислового виробництва 15%, сільського господарства — 1%.
2. Виробничо-технічний фактор — різке збільшення масштабів виробництва, поширення ТНК, якісно новий рівень розвитку транспортних засобів і зв'язку, які забезпечують швидке пересування між країнами товарів та послуг, виробничих ресурсів та об'єктів інтелектуальної власності з метою їх прибутковішого використання. В останні деся тиріччя відбувся стрибок у розвитку ТНК. Якщо у 1970 р. в 14 доміну ючих країнах світу нараховувалось 7,3 тис. ТНК з 27,3 тис. закордонних філіалів і оборотом 626 млрд. дол., то у 2003 р. число ТНК досягло 63 тис, число їх зарубіжних філіалів перевищило 820 тис, накопичен ними іноземні інвестиції наблизились до 6 трлн. дол., а їх глобальні ак тиви складають 21,1 трлн. дол.
3. Правовий фактор — створення інтеграційних угруповань супро воджується уніфікацією норм господарського права різних країн, ство ренням єдиного правового поля щодо регулювання соціально-еко номічної сфери. Підвищується глобальна регулююча роль міжнародних економічних і фінансових організацій на основі розробки під їх керів ництвом універсальних норм, стандартів і правил для розвитку світого-сподарських зв'язків.
4. Соціологічний фактор, який проявляється в подоланні національ ної обмеженості, зменшенні впливу традицій та звичаїв народів світу, підвищенні мобільності населення планети. Усі перелічені обставини породжують значні зміни в характері сучасних міграційних процесів.
5. Екологічний фактор — проявляється у поєднанні зусиль суб'єктів міжнародних економічних відносин, спрямованих на розв'язання супе речності між суспільством і природою, яка наблизилась до критичної межі. Останнім часом ця проблема набула планетарного масштабу. Роз ширюється співробітництво щодо боротьби з голодом і хворобами, ліквідації відставання країн, що розвиваються, насамперед найменш розвинених країн Африки.[ 1 ст. 18-21]
Серед дослідників феномену глобалізації є прибічники проти ставлення процесів регіоналізації і глобалізації. Представником такого підходу можна вважати директора Центру з вивчення аме риканського бізнесу професора Вашингтонського університету М. Вайденбаума, який дослідженню цих процесів присвятив кни гу «Регіоналізація проти глобалізації світової торгівлі».
Автор намагається довести, що дві конфліктуючи тенденції — регіоналізація і глобалізація — тягнуть у різні боки загальноприй няту міжнародну торговельну політику, а кінцевий результат поки не проглядається. У книзі Вайденбаум посилається на розвиток регіональних угруповань.
Дійсно, інтеграційні процеси в останні роки поширились на всі континенти і привели до утворення регіональних і субрегіональних торгово-економічних блоків, кількість яких зараз перевищує 10. Історично першим виникає Європейський Союз. Початком його формування вважається 18 квітня 1951 року, коли шість європейсь ких країн: Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург підписали у Парижі угоду про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі.
У грудні 1991 р. в Маастрихті було підписано союзну угоду, яка проголошувала створення Європейського Союзу, куди включалися 15 країн Західної і Центральної Європи. Наступним кроком у поглибленні інтеграційних процесів було рішення 12 держав ЄС про організацію валютного союзу і перехід до спільної валютної одиниці «євро».
На іншому континенті у 1994 р. стала чинною угода між США, Канадою і Мексикою про Північноамериканську асоціацію вільної торгівлі (НАФТА). У межах асоціації поступово ліквідуються об меження на шляху пересування товарів, капіталу, робочої сили. Гармонізується законодавство щодо захисту інтелектуальної влас ності, технічних і санітарних стандартів.
У листопаді 1989 р. створюється організація Азіатсько-Тихо-океанського економічного співтовариства (АТЕС), яке включає 18 країн, зокрема Японію, США, Канаду, Австралію, Нову Зеландію, Південну Корею, країни АСЄАН, а також Росію (з 1997 р.). На це регіональне угруповання припадає майже 60% світового ВВП, 40% світової торгівлі і майже 60% торгівлі країн Тихого океану. Пла нується, що до 2020 р. тут буде створена найбільша у світі зона вільної торгівлі, яка грунтуватиметься на економіці США, Японії, Китаю.
У 1991 р. між Аргентиною, Бразилією і Уругваєм був підписа ний договір, згідно з яким з 1 січня 1995 р. на території країн-учасниць створюється спільний ринок Півдня. Згодом до договору при єднався Парагвай, асоційованими членами стали Чилі і Болівія. Угруповання охоплює майже 60% території Латинської Америки, 46 % населення і виробляє 50% ВВП.
У 1989 р. виникає Союз арабського Магрибу за участю Алжи ру, Лівії, Мавританії, Марокко, Тунісу. Проводиться робота щодо створення Африканського економічного співтовариства.
На Середньому Сході з 1981 р. активно функціонує Рада співро бітництва арабських держав Перської затоки, що об'єднує Саудівсь ку Аравію, Кувейт, Катар, Бахрейн, ОАЕ, Оман. З 1960 р. існує ОПЕК. З 1 січня 1998 р. почалась реалізація програми створення Арабської зони вільної торгівлі (АФТА). Угоду про організацію такої зони підписали 18 країн, на які припадає 95% торговельного обороту всього арабського світу.
З першого березня 1993 р. стає чинною Центрально-європейсь ка угода про вільну торгівлю, яка об'єднує країни Вишсградської четвірки: Угорщину, Польщу, Словаччину. Чехію.
У вересні 1993 р. країни СНД підписали угоду про стороння економічного союзу. Згідно з цим документом передбачалося по слідовне поглиблення інтеграційних процесів, перехід до більш зрілих форм інтеграції. У березні 1996 р. була підписана угода між Білоруссю, Казахстаном, Киргистаном і Росією про поглиблення інтеграції в економічній та гуманітарній сферах. З 1997 р. ство рюється Союз Білорусії й Росії. П'ять країн: Грузія, Узбекистан, Україна, Азербайджан, Молдова створили організацію співробітницт ва (ГУУАМ).
Тенденцією, яка суперечить регіоналізації, на думку Вайденбаума, є розвиток глобальних фірм. Технологічний прогрес, особливо в галузі телекомунікацій та транспортування, уможливили реаліза цію багатьох ділових нововведень, які дозволяють долати перепони, зведені орієнтованими на протекціонізм урядами. Саме тому роль відокремлених держав як рушійної сили у торговельній політиці зменшується, світ все частіше бачить надихаючі зразки міжнародної комерції. Яскравий приклад глобалізації — створення Світової орган ізації торгівлі (СОТ), спрямованої на суттєве скорочення або скасу вання більшості торговельних бар'єрів у світовій торгівлі.
Віддаючи належне цьому досить цікавому дослідженню, зазна чимо, що не варто протиставляти одне одному — регіоналізацію та глобалізацію економіки. Це взаємодоповнюючі, різномасштабні і різноякісні інтеграційні процеси. Можна стверджувати, що регіо нальні інтеграційні процеси є сходинками на шляху до глобалізації економіки. Відомо, що кожна сучасна країна може бути учасницею багатьох регіональних угруповань. Це ще один аргумент на користь цієї тези, бо не тільки окремі корпорації, а економіка кожної краї ни стає транснаціональною, частиною планетарної економіки.
До феномену глобалізації прикута увага дослідників, мета яких не лише з'ясувати сутність даного явища, а й визначити його на слідки для людства. Серед теоретиків глобалізації вирізняються дві групи учених: оптимістів та песимістів в оцінці впливу глобальних процесів па долю людства.
Перша група покладає особливі надії на глобалізацію у ство ренні нової динамічної ринкової економіки. Остання буде грунту ватися на значному підвищенні продуктивності праці, що дозволить поєднати більш швидкі темпи росту з низькою інфляцією і з мен шим безробіттям.
Друга група посилює критику глобалізації, заявляючи, що гло бальна економіка сьогодні — це економіка соціального абсурду, яка породжує небувалі додаткові багатства, використовує їх для спеку ляцій і, не вміючи або не бажаючи їх справедливо розподіляти і пе рерозподіляти, породжує глобальну бідність людей у світі. На думку учених цього напряму, глобальна економічна система не може вважатися здоровою і не має перспективи, якщо сьогодні за гальне багатство тільки 225 найбагатших осіб світу складає понад 1 трлн. дол. США, що дорівнює річному доходу 47% людства, або більш ніж 2,8 млрд. людей. За даними ПРООН, частка 20% найбіднішого населення світу в глобальному доході скоротилась з 2,3% у 1960 р. до менш ніж 1,1% У кінці 90-х років.
Відношення доходу 20% найбагатшого населення землі, так званого золотого мільярда, до доходу 20% найбіднішого населен ня планети становило 30:1 у 1960 р., 60:1 у 1990 р. і 90:1 у 1999 р. Таких темпів перерозподілу глобального валового продукту ніко ли не було раніше в історії світової цивілізації1.
Однак, незважаючи на відносне відставання від найбагатшої частини світового населення, протягом XX ст. відбулось триразо ве збільшення середньодушового ВВП найбіднішої частини насе лення. Таке суттєве зростання доходів не могло відбутися без інтер націоналізації досягнень НТП. Поглиблення ж майнової поляри зації значною мірою залежить від нерівномірного і вибіркового характеру розвитку науки і техніки у світі. На початку 90-х років країни «сімки» мали 80,4% світової комп'ютерної техніки і забез печували 90,5% високотехнологічного виробництва. Лише на СІЛА і Канаду припадає 42% усіх світових витрат на дослідні розробки, у той час як на Латинську Америку і Африку разом менше 1 %. Про мислово розвинені країни контролювали 87% із 3,9 млн. патентів, зар...
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора