Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2008
Тип роботи:
Конспект лекцій
Предмет:
Філософія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»
І.В. КАРІВЕЦЬ
ФЕНОМЕНОЛОГІЧНО-ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНЕ РОЗУМІННЯ ФІЛОСОФІЇ
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЇ
з курсу «Філософія»
для поглибленого вивчення теми
«Філософія ХХ ст.»
для студентів усіх форм навчання
Затверджено
на засіданні кафедри філософії.
Протокол № 9 від 6.03. 2008 р.
Львів -2008
Карівець І.В. Феноменологічно-екзистенціальне розуміння філософії: Конспект лекції з курсу «Філософія» для поглибленого вивчення теми «Філософія ХХ ст.» для студентів усіх форм навчання. – Львів: Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2008. – 17 с.
У конспекті лекції розкрито зміст філософії у її феноменологічно-екзистенціальному вимірі. Розглянуто погляди представників феноменології та екзистенціалізму на природу філософії та її призначення, зокрема Едмунда Гуссерля, Дитріха фон Гільдебранда, Габріеля Марселя, Мераба Мамардашвілі, Мартіна Гайдеґґера, Жана-Поля Сартра, Карла Ясперса.
Конспект лекції призначений для студентів, аспірантів, викладачів та тих, хто переймається долею філософії в сучасному світі.
Відповідальний за випуск: Мазур Л.І., канд. філос. наук, доц.
Рецензенти: Наконечний А.Р., канд. філос. наук, доц.
Кадикало А.М., канд. філос. наук, ст. викл.
ЗАМІСТЬ ВСТУПУ
Що таке філософія? Хоча книг про філософію написано доволі багато, але до сих пір відповіді на це питання немає [1, 2, 3, 4, 5, 6]. (Ми не ставимо питання про те, що таке предмет філософії. Якби ми так ставили питання, то наше завдання полягало б не у з’ясуванні суті філософії, а у виокремленні об’єкта дослідження філософії. Так поставлене питання відводить нас у бік, тому що ми будемо, як природодослідники, досліджувати певну частину реальності/природи, певний об’єкт, а це хибний шлях, на якому нам не вдасться з’ясувати сутність філософії).
Вважається, що філософія – це наука, адже захищають наукові роботи з філософії, щоб отримати науковий ступінь кандидата, або доктора, філософських наук. Сцієнтизація філософії розпочалося ще в XVII ст., коли емпіризм та позитивізм поступово витісняли споглядання на марґінез життя, оголошуючи його «ненауковим» та «пасивним».
З того часу філософію уподібнюють до природничих наук. Якщо ж вона не буде подібною до них, то її важливість буде втрачена. І ніхто не ставить питання про те, що філософія – це особлива наука, при чому самодостатня.
З розвитком позитивних наук, філософія поступово втрачала свій статус «науки наук», «цариці наук», бо позитивні науки віддзеркалювали основні настанови сучасної людини, а саме: досягнення успіху, ефективності, результативності. Що могла запропонувати філософія прагматичній людині, орієнтованій на матеріальний успіх? Спекуляції? Незрозумілу мову? Та й самі філософи зробили все можливе, щоб філософія знецінилася в очах фізиків, математиків тощо.
З іншого боку, пересічні люди вважають, що філософія – це висловлювання власної думки. Коли маєш думки, то ти вже філософ. Філософія – це балаканина. Філософія – це сукупність думок тих чи інших філософів, які сперечаються між собою.
Таким чином, зведення філософії до наукової філософії, або до балаканини, створює карикатуру на неї.
У ХХ ст. були спроби відродити філософію і показати її справжнє обличчя, яке приховується за гримасами науковості та балаканини.
В запропонованій лекції розглянуто намагання феноменології та екзистенціалізму, одних із провідних напрямків філософії ХХ ст., відродити філософію з метою виявлення її суті та призначення у прагматичному світі, що ґлобалізується. Крім цього, феноменологія та екзистенціалізм пропонують інакше розуміння філософії, ніж «наукова філософія», яка нехтує феноменом людського існування у світі. Ці напрямки не можна розглядати відсторонено від людини, оскільки вони орієнтовані на дослідження особливостей її становища у світі, а також наголошують на тому, що відповісти на питання «що таке філсоофія?» без відповіді на питання «що таке людина?» неможливо.
Матеріал лекції доцільно викладати згідно наступного плану:
Феноменологія: назад до істини та сенсу.
Едмунд Гуссерль про філософію.
Дітріх фон Гільдебранд про філософію.
Мераб Мамардашвілі про філософію.
Екзистенціалізм про взаємопов’язнаність людини та філософії
Мартін Гайдеґґер: філософія – це мислення.
Жан-Поль Сартр про філософію.
2.3. Карл Ясперс про філософію.
2.4. Габріель Марсель про філософію.
КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ ЛЕКЦІЇ
Екзистенція (від лат. ex-sistere – виходити за межі існування) – термін, який позначує людське існування, на відміну від існування природи, предметів тощо. Людина здатна виходити за межі біологічного існування. Людське існування не подібне на існування об’єктів природи чи самої природи, оскільки людина наділена свідомістю, волею і розумом. Крім цих характеристик, людське існування ненадійне, скінчене. Його супроводжують страх, сумнів, турбота, боротьба за існування.
Екзистенціалізм – напрямок філософії ХХ ст., в центрі якого знаходиться аналіз існування людини у світі. Засновником екзистенціалізму у ХХ ст. вважається Ж.-П. Сартр.
Феномен (від грец. φαινόμενον – те, що виявляє безпосередньо самого себе, очевидне) – 1) У Гайдеґґера феномен, як і у греків, пов'язаний не з видимістю, а з тим, що являє себе у своїй фактичності та ясності. Таким чином, феномен набуває позитивного звучання і немає нічого спільного з явищем як фікцією, видимістю, ілюзією, несправжністю тощо (див. Хайдеггер М. Бытие и время. – М., 1997. – С. 28-31). 2) У Гуссерля феномен не є річчю, яка існує поза свідомістю і яка впливає на чуття, але він не є також річчю як сукупність образів, як комплекс відчуттів. Феномен – це самовиявлення та самопокладання речі в потоці свідомості. Феномен не є конструктом і не є теоретичною думкою, а є ясним і чітким переживанням речі в її чистоті.
Феноменологія – наука про феномени. У Гуссерля “чиста феноменологія, як наука, до того часу, поки вона самостійна і не користується існуванням природи, може бути дослідженням сутності, а не дослідженням існування”.
Філософія – Філософія для Гуссерля – це “універсальна наука про світ”, а філософ – це “функціонер людства”. Це означає, що криза філософії веде до кризи життя у всіх її сферах. “Замість єдиної життєво важливої філософії ми маємо не пов’язану між собою філософську літературу… Ще збираються філософські конгреси, але вони не можуть відродити філософію”. Філософію залишив дух радикалізму філософської самовідповідальності, і, замість того, щоб претендувати на абсолютне, на універсальне знання, вона задовольняється логіко-методологічним обслуговуванням позитивних наук.
Феноменологія: назад до істини та сенсу
Феноменологія Гуссерля (1859-1938) – це дослідження сутності, у якому не береться до уваги “існування” предмета: “Чиста феноменологія, як наука, до того часу, поки вона самостійна і не користується існуванням природи, може бути дослідженням сутності, а не дослідженням існування” писав він у своїй праці Філософія як точна наука.
В основі феноменології Гуссерля лежить інтенціональність, яка пов’язує суб’єкт з об’єктом і дозволяє зрозуміти, що таке психологічний натуралізм, який не враховує творчість – радикальну та істотну проблему духовного життя. Феноменологія Гуссерля повернула людину в її світ, повернула їй її творчість. Сфера людських переживань – це сфера абсолютних сутностей, сфера присутності абсолютного буття.
Гуссерль про філософію
Для того, щоб пізнати сутності, буття, необхідно здійснити редукцію, тобто внести у лапки все те, що ми вважаємо за об’єктивно існуюче, тому що “феноменологія – це чисто описова дисципліна, яка досліджує поле чистої свідомості і слідує виключно за інтуїцією». В режимі редукції, коли ми відмовляємося від об’єктивного існування світу і самих себе, виникає парадоксальна ситуація, а саме: наша свідомість більше не є суб’єктивною у психічному сенсі, проте вона не втрачає своєї індивідуальності. Навпаки, вона відкриває її для себе як чисте Я (трансцендентальне Я), тобто в режимі редукції відкривається первісне Я, яке є джерелом всіх явищ та ідей; вона очищує психічну свідомість до абсолютної, яка конституює видимий світ. Філософська специфіка поняття чистої свідомості у Гуссерля означає проблемний поворот до першоджерела будь-якого пізнання, до первісних смислів.
Цікаво порівняти розуміння “чистої свідомості” Гуссерлем і Кантом. Кант і Гуссерль наголошували на тому, що вони не займаються психологією, дослідженням психічного; вони намагаються вийти за його межі у сферу вільну від нього (трансцендентальну). Говорячи про “чисту свідомість”, вони мали на увазі позаособистісний стан буття, про певну цілісну структуру свідомості. До чистої свідомості неприпустимо застосовувати поняття виникнення, становлення або зникнення. Чиста свідомість позачасова і позапросторова. З цієї точки зору виявляється цікавою Нагірна Проповідь Ісуса Христа, в якій він, зокрема, каже: "Блаженні вбогі духом, бо їхнє царство небесне... Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога" (Матей 5-3, 8). Хто такі “вбогі духом” і “чисті серцем”? Саме тут феноменологія Гуссерля стикається із вченням Ісуса Христа. Психічне стоїть на заваді пізнання абсолютного буття, істини. Лише на рівні чистої свідомості (вбогості духу та чистоти серця людського) можливо здійснити таке пізнання. Тоді виявиться, що “істина одна, незалежно від того, чи сприймають її в судженнях люди, ангели, чи боги”. Таким чином, релігія та філософія повинні бути свобідними від психологізму, від джерел скептичного релятивізму, який твердить, що неможливе пізнання абсолютної істини єдиної для всіх.
Гуссерль поставив перед собою благородну мету, а саме: очистити філософію і науку від скептичного релятивізму і показав, що істина є, як “ідеальна єдність на відміну від сущого різноманіття рас, індивідів і переживань”, пише він у своїх Логічних дослідженнях. Пізнання істини може вилікувати людину від втрати смислу життя (буття) і втрати духовних цінностей.
1.2. Дітріх фон Гільдебранд про філософію
Феноменологічний рух 20-го століття сповістив як про радикалізацію Декартівського “мислю, отже існую” так і про його проґресивну трансформацію. Феноменологія Гуссерля заявила про пізнавальну потугу очищеної від психологізму “суб’єктивності” чи свідомості.
Багато учнів Гуссерля відійшло від нього в період його пізньої творчості, в період так званої трансцендентальної феноменології. Серед них був і Дітріх фон Гільдебранд (1889-1977). Він залишився на позиціях раннього Гуссерля, коли той проголосив «Назад до самих речей!».
Людина – це істота перехідна. Людина у стані переходу – це істота, котра запитує. Основна, класична, функція запитування проявляється у питаннях про сенс життя та смерті, першопричини сущого та Абсолюту. Ці питання хвилюють кожну людину, навіть якщо вони глибоко поховані під нашаруваннями досвіду, або людина свідомо уникає їх. Відповіді на ці питання дає філософія та релігія.
Філософія, яка намагається відповісти на вище наведені питання, є «трансцендуючим інтелектуальним дотиком» до сутності об’єкта в його власному існуванні. Такий дотик можливий у стані споглядання, котре за своєю природою непрагматичне. Філософське пізнання – це методичне, систематичне і критичне знання, яке виникає з безпосереднього, хоча й очищеного і депрагматизованого, контакту з предметом [2, c. 90]. Гільдебранд зазначає, що предмет філософії апріорний, посилаючись на Платона та Св. Августина. Факти можуть бути пізнані з абсолютною достовірністю. Але саме звідси розпочинається прірва між апріорним і апостеріорним пізнанням. Платон в «Меноні» показав, що у сфері знання можливі випадки, коли людина з цілковитою достовірністю може пізнати дещо апріорне, тобто те, що передує будь-якому досвіду.
Сутності, які споглядаються, є необхідними та достовірними, а також повністю інтелігібельні, тобто це внутрішнє розуміння, котре виникає на основі відкриття сутнісно необхідного факту. Отже, особливостями філософського споглядання є: необхідність, інтелігібельність і достовірність. «Ми осягаємо апріорну істину безпосередньо, шляхом споглядання сутності або природи предмета» [2, с. 128].
Можна зрозуміти, чому Гільдебранд критикує трансцендентальну феноменологію Гуссерля. Адже феноменологічна редукція за своїми наслідками нагадує медитацію подолання ілюзій, упереджень, стереотипів, але в своїй основі веде до відкриття трансцендентального (чистого) Я. Тому феноменологічну редукцію можна розглядати як зведення себе до такого Я, а це є концентрацією (згущенням). Внаслідок такого згущення Я стає сильнішим; воно ще більше утверджується у своїй владі, бо виключає навколо себе все інше. Я стає ідолом для самого себе. З іншого боку, чисте Я можна тлумачити як спостерігача, який знаходиться напроти спостережувального. Але під час феноменологічної редукції виявляється розрив між спостерігачем і спостережувальним. Більше того, спостережувальне оголошується продуктом «чистої свідомості» чи «чистої інтенції» спостерігача. Це означає, що спостережувальне існує завдяки спостерігачу. Він є джерелом сенсу. Таким чином, спостережувальне узалежнюється від спостерігача. На початку своєї творчості Гуссерль закликав повернутися до самих речей, але в результаті феноменологічної редукції не повертаються до самих речей, а концентруються на чистому Я, котре виключає інших з життєвого обрію. Чисте Я не дозволяє відбутися феноменам як феноменам, бо нав’язує їм власний сенс завдяки інтенціональному зв’язку між ним і феноменом (інтенціональність – це накладання сенсу чистим Я на сенс феномену, який виявляється в ньому сам по собі у стані споглядання). Гільдебранд розуміє філософію як споглядання. У спогляданні не існує ні спостерігача, ні спостережувального. Це і є дійсністю. Іншими словами, дійсність – це присутність у відсутності інтенціонального відношення спостерігач-спостережувальне.
3. Мамардашвілі про філософію
Коли мова заходить про Мамардашвілі, то відразу згадуються його слова про те, що «феноменологія є моментом кожної філософії». Без феноменології немає філософії, і навпаки. Існують специфічні феномени, які не можна пізнати за допомогою вузькоспеціалізованих наук. І взагалі, феномени пізнати не можна, а лише осягнути у спогляданні. Якщо пізнаємо феномен, то він перестає бути феноменом і перетворюється на предмет, об’єкт, сутність котрого зводиться до його поверхових властивостей. «Феноменом будемо називати те утворення свідомості, котре в об’єктивуючому розщепленні ментального поєднання з буттям, в якому ми не можемо зміститися до репрезентації, яка міститься в цьому зрощенні і співвіднесеній з предметним референтом, що доступний зовнішньому (або абсолютному) спостерігачу. Феномени локальні у відношенні до тотальної перспективи і незалежні: суб’єкт може лише додавати їх до зовнішніх спостережень і логічним визначенням – вони є, або їх немає» [цит. за 7, с. 409]. Але, про які феномени йдеться? У «Вступі до філософії» Мамардашвілі говорить про них як про феномени філософії, а саме: свідомість, свобода, совість, душа, мислення, буття. Це прафеномени, які залишаються самі неясні, але за допомогою їх пояснюються всі інші. В цьому полягає їхня парадоксальність. Щоб відкрити феномени, необхідно «вийти за межі Я», тобто трансцендувати Я. У філософії такий вихід за межі Я називається філософуванням, тобто пошуком відповідей на питання «що таке світ?», «що таке людина?», «що таке буття?» тощо. Намагаючись дати відповідь на ці питання, філософ відкриває феномени, які являють йому світ, людину, буття тощо. Але їх складно пояснити за допомогою мови, яка прив’язана до простору і часу. Тому філософ повинен пояснювати, або мовчати. Феномени пояснюються за допомогою рефлексії. Рефлексія фіксує феномени в поняттях (концептах). Специфіка філософської мови полягає в тому, що вона оперує концептами, тобто тими словами, котрі ви-являють певні феномени. Феномен – це і є буття. Трансцендентне не доступне для філософського осягнення. Тому воно для філософа «не існує» в тому сенсі, що його не можна зафіксувати за допомогою концепта. Філософ може визнавати існування над-природних сил, але ці сили не піддаються рефлексії, тобто концептуалізації. Тому філософ повинен задовольнятися лише концептами феноменів. В концепті схоплюється сутність феномену. Наприклад, феномен повторення: «в повторенні – науки корені», «нічого немає нового під Сонцем» тощо. Ці сентенції в концепті феномену повторення фіксують його суть, тобто, що повторення навчає, бо життя – це повторення, що не потрібно ганятися за новим, бо все вже було. Чи таких феноменів є безліч? Можна відповісти, що так, оскільки життя людини різноманітне й багате на події. Життя – це входження у свідомість. Філософія немислима без свідомості. Тому й життя без філософії немислиме. «Емпіричне життя може співпадати з філософським життям, але зовнішньо може й відрізнятися». Коли філософуємо, то намагаємося жити свідомо, осмислюючи обрій власного життя. Для того, щоб розпочати філософувати, необхідно гостро відчувати скінченність власного існування. «Я мислю, отже Я є», скаже Декарт. Для нього світ є ілюзорним, але не є ілюзорним власне існування. Виходячи з необхідності власного існування, яке потребує вибору та взяття відповідальности за цей вибір, людина починає філософувати, ставлячи собі запитання «що я можу знати?», «на що я можу сподіватися?», «що мені треба робити?» (Кант).
2. Екзистенціалізм про взаємопов’язаність людини та філософії
2.1. Мартін Гайдеґґер: філософія – це мислення
Зміну Гуссерлівської перспективи у міжвоєнний період здійснив Мартін Гайдеґґер (1889-1976), який був учнем Гуссерля. Гайдеґґер, німецький мислитель, який раптово з’являється на філософській сцені в 1926 році, коли вийшла друком його книжка «Буття і Час» («Sein und Zei»t).
Для того щоб зрозуміти, що таке філософія, необхідно звернутися до досократиків, бо саме вони, на думку Гайдеґґера, знали про її призначення набагато більше, ніж сучасні філософи.
Суще і Буття – це різне, а не тотожне. Трагедія полягає в тому, що природна людина приймає суще за буття. Він пропонує повернутися до грецького розуміння явища, феномену. “Феномен” походить від дієслова “феноменой”, що означає показувати себе, само-показне. Феномен – це те, що само-по-собі-себе-показує, тобто очевидне! Тоді “феномени” – це те, що лежить на світлі, або може бути виведене на світло, те, що греки просто ототожнювали із сущим. Суще може показувати себе різноманітно, дивлячись на те, яким способом ми до нього підходимо. Існує навіть можливість, що суще показує себе так, що воно на справді не є. Показуючи себе таким чином, суще “виглядає так, немовби…”. Таке показування себе називається видимістю. Також у грецькому вираженні феномен має значення: виглядати так немовби, “видиме”, а насправді не є тим, чим себе видає.
Отже, суще – це видимість. Виникає ряд запитань: чи можна говорити про неявленість буття в сущому? Чи можна говорити про сутність сущого в явищі, як про його буття? Чи можна говорити про потрійну структуру світу, в яку вкладено суще, явище і буття? Метафізика наполягає на неявленості буття в сущому і явищі, тому що суще або явище, відчувається нами, а те, що відчувається не може бути; воно мінливе, змінне. Справді, те, що ми сприймаємо, як суще, мінливе. Завдання полягає в тому, щоб виразити явленність буття в сущому за допомогою явища. Це можливо лише завдяки втіленню буття в суще. Про-явитися – означає з’явитися через явище. Проявлена сутність сущого в явищі – це його поняття, яке воно несе для нас. Коли проявлена сутність сущого в явищі для нас, тоді суще вже не є “річчю в собі” для нас. Суще стає прозорим. Саме по собі суще не є явищем; воно стає явищем тоді, коли про-явлена його суть. Отож, суще утримує в собі інше, тобто явище. Інше сущого – це його явище, або його буття. В самому сущому, яке в собі, присутня його трансцендентність, яка переступає через нього, щоб про-явитися. За допомогою чого про-являється явище сущого, або його буття? Через слово.
Суще без назви не є явищем. Явище являє себе в слові, Логосі. Слово і явище пов’язані між собою, бо слово ви-являє приховану в сущому його істину. Виявлене у слові явище сущого стає неприхованістю, одкровенням, а саме: А-лете-йя. Чи дійсно це грецьке слово означає “не-прихованість”? Адже є вираз “канути в Лету”, тобто зникнути у мінливому. У греків Лета – це річка, в якій зникає все, що підвладне часу. Лета стала символом забуття. Крім цього, душі п’ють з неї воду, щоб забути своє попереднє втілення (Гесіод. «Теогонія»; Вергілій. «Енеїда»). Тому Геракліт казав: “все тече, все змінюється”, тобто чуттєвий світ змінний і, тому, ненадійний: він проминає назавжди. З іншого боку, ці зміни не хаотичні. Зміни відбуваються згідно закону, Логосу, який незмінний. Тоді а-летейя може означати те, що не зникає в часі, залишаючись постійним у змінному (частка а у грецькій мові означає “не”). Отже, не-забуття, не-зникнення, не-прихованість. Наступне тлумачення: якщо зміни відбуваються згідно Логосу, то його вплив на зміни повинен бути очевидним, видимим для людини, оскільки вона також має частку Логосу у своїй душі (розум): “Душа наділена самозростаючим Логосом” (Геракліт). Тому а-летейя може також означати не-прихованість Логосу. Дія Логосу очевидна для того, хто осягнув себе, осягнув душу, як самозростаючий Логос. Становлення описується станом неспокою. Що спричиняє той неспокій в людині? Її самість, оскільки вона є самозростаючим Логосом, про який говорить Геракліт. В-пізнати самого себе означає досягнути мети, тобто суттєвого та дійсного. Досягнута мета – це кінець, який співпадає з початком. Повернення до самого себе є поверненням на початок. Початок та кінець співпадають у в-пізнаній повсякденності як поверненні того самого (самості), справедливого.
Слова прамови виводять Буття із схованки. Прамова сама виражає речі так, як вони є. Слова прамови виражають самі по собі речі. Прамова не є засобом вираження людини свого «внутрішнього світу», «досвіду»; прамова не є вираженням думок людини. Прамова не постає на основі людської діяльності. Вона виражає те, що є, безпосередньо.
Для того, щоб нам дійсно зрозуміти філософію в її справжньому значенні та її призначення, необхідно зрозуміти природу мислення. «Розуміння – це не якийсь погляд зі сторони, відсторонене спостереження можливостей, можливості виявити себе лише в активному процесі, вони завжди у стані «розподіляння», який, однак, не розгортається перед нами, а яким стаємо ми самі» (Я. Паточка). Розуміння вимагає повного заглиблення в те, що намагаємося зрозуміти, а таке заглиблення, у свою чергу, означає стати самим мисленням. Як дуже часто чуємо: «Я цього не розумію!». Чому? Бо цим вигуком блокуємо розуміння, відгороджуємося від нього. Не вміємо зосередитися й просто подивитися на те, що намагаємося зрозуміти.
Отже, що таке мислення? Зміст мислення порожній, тому що Буття, яке охоплюється мисленням, порожнє, тобто беззмістовне. Буття убоге, бідне, за змістом. Сущі багаті на зміст, тому їх використовують, класифікують, підраховують, експериментують, виявляючи все нові і нові якості та змісти. Сущі підпадають під відповідність буденної мови. Буденна мова про суще може бути правдивою і неправдивою. Відповідність буденної мови об’єктам утворює об’єктивність, яка тримається на трьох китах: часі, просторі і причинності (Кант). Змістовні відповіді об’єктивні. Але мислення не-об’єктивне, оскільки воно не містить в собі відповідність слів об’єктам. Буття виходить за межі часу, простору і причинності. Про Буття треба мовчати й споглядати його. Наша мова прив’язана до фізичного простору та часу, тобто об’єктивності, а Буття об’єктивувати неможливо. Якщо ж йдеться про прамову, то вона ви-являє речі, що належать Буттю. Рефлексивна філософія, яка виникає на основі суб’єкто-об’єктних відношень, має справу не з речами, а з предметами, з об’єктами. За її допомогою суб’єкт створює репрезентації, які є лише гаданим буттям, а не самим Буттям. Думка є основним засобом рефлексивної філософії. Філософія, як мистецтво мислити, «хоче, щоб самі речі, з глибини свого мовчання, прийшли до висловлення» (Мерло-Понті).
Що ж означає мислити за Гайдеґґером? Якщо правильним є твердження, що ми ще не мислимо, а лише думаємо, то Буття ухиляється, ховається від нас.
Буття не-об’єктивне, тому безпристрасне, як і мислення. Безпристрасність – це спокій, який досягається у стані споглядання. Почуття спокою – це дар Буття тому, хто мислить. Мислитель простий у своєму мисленні, бо просте Буття. Мислитель простий, але не простакуватий. Мислитель небагатослівний, бо «в тиші прамови чути передзвін Буття» (Гайдеґґер).
Жан-Поль Сартр про філософію
Жан-Поль Сартр (1905-1980), як засновник екзистенціалізму ХХ ст., ніколи не виправдовував філософію і не ставав на її захист. Він був свідомий того, що філософія необхідна для прояснення людського існування у світі. Філософію не можна звести до певних модних напрямків філософії, типу «філософія свідомості», «аналітична філософія», «філософія науки». Ці «філософії» надзвичайно далекі від того, щоб проясняти існування людини у світі. Для Сартра філософія – це ні наука, ні певна позиція. Філософія – це основа людського існування, це втілена свобода, на яку «приречена людина» (Сартр). Мета філософії полягає в тому, щоб виявити свободу у світі, який чужий для людини.
Філософія стосується екзистенції людини і є вираженням буттєво-особистісного експерименту, за допомогою якого самовизначаються.
Предметом розгляду філософії може бути будь-що, навіть стакан з водою, як одного разу сказав Сартр. Але філософський спосіб розгляду полягає в тому, щоб розглядати все крізь призму свідомості, тому філософія для Сартра – це філософія присутності людини та її свідомості у світі. Особистісний початок філософії – це основа світобудови. Буття задається лише через свідомість, бо свідомість – це кристалізація свободи. Свідомість не можна редукувати до якихось первинних структур, типу трансцендентального Я. Свідомість включена у світ, у Буття і завдяки свідомості людина свобідна.
Чому свідомість визначає Буття людини через її свободу, спонтанність? Саме тому, що людське існування не мислиме без вибору. Здійснити вибір означає Бути. Те, на що рішається людське існування, є його Буттям. Пізнати самого себе не означає пізнати Я. Пізнати самого себе означає вихід на рівень обезособленої свідомості, прозорої та легкої для самої себе, в той час, як Я непрозоре та незрозуміле для самого себе; воно існує неоднозначно. Тому інтроспекція не веде до пізнання свідомості, а лише замикається на копирсанні в Я ( у “внутрішньому”). Ось чому психологія не допомагає у пізнанні самого себе, а, навпаки, веде у хибний бік, бо наголошує на первинності Я у житті особистості. Свідомість – це свобода, в якій не містяться жодні елементи Я, ні чистого, ні емпіричного.
2.3. Карл Ясперс про філософію
Карл Ясперс (1883-1969) вважає, що екзистенція і трансценденція нерозривні. Філософія необхідна для дослідження екзистенції, тобто людського існування у світі. Філософське осягнення екзистенції виявляє її глибину, а також вкоріненість у трансценденцію, в Бога. Саме так осягнуте існування людини, котре закорінене в Бога, дає людині свободу, яка неочевидна у повсякденному житті через неспроможність людини сприймати трансцендентність безпосередньо.
Від народження людина не може зрозуміти себе. Вона звертається до історії, до позитивних наук, до традиції, вона намагається вжитися в ситуацію інших людей, щоб зрозуміти себе. Але розуміння не приходить. Чому? Тому, що вона не виявляє себе в ситуації, як невизначеної можливості і не відпускає себе на пошуки буття з метою віднайдення себе. Якщо людина пристосовується до ситуації і не усвідомлює завдань, які ставить перед нею життя, то вона ніколи не звернеться до філософії. Треба навчатися, щоб прийти до філософії. І та філософія, до якої приходить людина, походить із можливого існування.
К. Ясперс наводить стандартні причини виникнення філософії, а саме: здивування, сумнів. Але їх недостатньо для того, щоб виникла філософія. Тому він звертається до стоїків, які зберігали спокій у так званих межових ситуаціях.. Мова йде про такі ситуації, з яких ми не можемо знайти вихід. Усвідомлення таких ситуацій є справжньою причиною виникнення філософії. Саме в таких межових ситуаціях людина виявляє власну самість, яка вкорінена у трансцендентність. Межові ситуації суть: смерть, страждання, боротьба, помилка. Людина, філософуючи, намагається вийти за межі межових ситуацій й заглянути у потойбічне/трансцендентне, в котре закорінена її екзистенція. Що таке екзистенція? «Екзистенція – це те, що ніколи не є об’єктом, це джерело, виходячи з якого, я мислю та дію» (Ясперс). Вона підтримує зв'язок (nexus, лат.) як із собою, так і з власною трансцендентністю.
2.4. Габріель Марсель про філософію
Габріель Марсель (1889-1973) належить до тих філософів, які філософують від першої особи, тобто мають мужність мислити, виходячи із власного існування, прямуючи до «екзистенціальної зрілості» (Г. Марсель). Своїм життям Г. Марсель підтвердив тезу про те, що філософія і людське існування невіддільні одне від одного. Лише в їхній єдності можливий вихід за межі свого Я (філософське трансцендування) і зустріч із таємницею Буття. Екзистенціальна зрілість полягає в тому, щоб стати причетним до таємниці Буття. Філософія людської екзистенції Г. Марселя відрізняється від позитивної чи наукової філософії саме тим, що звертається до існування людини у світі, яким нехтує наукова філософія. Крім цього, сучасній філософії притаманний аґностицизм, а також відмова від онтологічної настанови, тобто, що є певна незалежна від людини реальність чи дійсність. (Панує конструктивізм; сам розум конструює реальність. Твердження про те, що щось існує розглядається як певний догматизм, пов'язаний з ідеалізмом). Така філософія, стверджує Г. Марсель, «нехтує присутністю, цим внутрішнім здійсненням присутності в любові, яке трансцендентне у відношенні до будь-якої можливої верифікації, оскільки здійснюється в стихії безпосереднього, за межами будь-якого можливого опосередкування» [15, c. 78]. Присутність, як знаходження біля сутності, визначає людське існування. Г. Марсель визнає, що людське існування, як присутність, бере участь в Бутті, котре, таким чином, втілене в реальності суб’єкта. Ця участь суб’єкта в Бутті не може бути об’єктом думки, оскільки вона не раціоналізується і не вирішується, як певна проблема; ця участь суб’єкта в Бутті мета-проблемна, за межами світу проблем. Набутий досвід не веде нас до усвідомлення мета-проблемного, бо він завжди фраґментарний, тобто його джерелом є дуалізм суб’єкта і об’єкта. Щоб досягнути мета-проблемного, тобто таємниці Буття, необхідно зосередитися (recueillement). Філософія допомагає зосередитися. Проблеми можна розв’язати за допомогою думання. Я думаю про те, як заробити гроші; я думаю, як не втратити роботу; я думаю про ремонт в квартирі тощо. Думання не веде до мета-проблемного. Воно чисто функціональне, тобто зводить існування до певних завчених дій, які відтворюються механічно, наприклад функції споживача, державного чиновника тощо. Функція поверхова і не дозволяє присутності виявитися в її екзистенції. Функції суб’єкта зводяться до вміння поводитися із зовнішніми об’єктами, тобто функції задіюються завдяки протистоянню суб’єкта і об’єкта, щоб пов’язати їх у несправжню єдність. Інша справа, коли мова йде про зосередження. Г. Марсель зазначає, що зосередження мало цікавило чистих філософів і не підлягає визначенню. За Г. Марселем, зосередження – це «дія, в якій я знову набуваю єдності: саме слово вказує на це, - але це акт віднайдення себе, самоволодіння, він пов'язаний з миттю само-забуття, розрядження…» [16, с. 85]. Зосередження не подібне до пізнання. Пізнання засновується, знову ж таки, на дуалізмі суб’єктно- об’єктного відношення, а зосередження дозволяє пережити єдність суб’єкта і об’єкта, коли вони повертаються до самих себе. На основі зосередження виникає впевненість, яка підтримує мислення (не плутати з думанням!) в Бутті. Г. Марсель називає зосередження рефлексією другого рівня, яка мислить саму себе. Саме рефлексія другого порядку і є (філософським) мисленням. Тому картезіанське cogito зовсім не є зосередженням, оскільки виникає із сумніву, а сумнів засвідчує розрив між суб’єктом і об’єктом. Сумнів – це «відчуження, відсторонення і, отже, виникає, лише там де думка зіштовхується із двоїстістю» [15, с. 51]. Думання складається з думок, а думки виникають внаслідок протистояння суб’єкта і об’єкта. Причиною виникнення думок є світоглядний дуалізм Я-Світ, Я-не-Я тощо. Думки породжують конфлікти, а не любов. З cogito не виникне любов (не плутати із сентиментальністю, коханням і прив’язаністю!). Любов може виникнути лише із зосередженості.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
Делёз Ж., Гваттари Ф. Что такое философия?/ Пер. с франц. – М.: Институт экспериментальной социологии, Спб.: Алетейя, 1998. – 288 с.
Гильдебранд Дитрих фон. Что такое философия?/ Пер. с нем. – Спб.: Алетейя, 1997. – 373 с.
Ортега-и-Гассет Х. Что такое философия?/ Пер. с исп. – М., 1991. – 278 с.
Хайдеггер М. Что значит мыслить?// Хайдеггер М. Разговор на проселочной дороге. Избранные статьи позднего периода творчества. – М.: Высшая школа, 1991. – С.134-145
Мамардашвили М. К. Как я понимаю философию. Доклады
02.06.2012 14:06-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора