Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Соціальна структура населення України, працересурсний потенціал, міграція населення
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2025
Тип роботи:
Контрольна робота
Предмет:
Інші
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Контрольна робота
Соціальна структура населення України, працересурсний потенціал, міграція населення
Соціальна структури населення — це система різноманітних видів спільностей — класових, майнових, професійних тощо і стійких і впорядкованих зв'язків між ними. Під час аналізу соціального складу населення розрізняють основні і неосновні класи, групи і верстви всередині класів, а також проміжні прошарки між ними.
Існують великі розбіжності в уявленнях про критерії належності людей до певного класу, соціальної групи. Одні визначають соціальну групу, клас на підставі доходу, майнового стану, професії або роду занять, освіти тощо. Інші включають до певного класу, групи тих людей, які самі себе до них зарахували незалежно від соціально-економічних показників, що визначають їх соціальне становище.
До встановлення більшовицького режиму в Україні переважну більшість населення становили селяни-одноосібни-ки і ремісники. Близько третини — робітники, торговці, заможні селяни, поміщики, і зовсім мало було службовців та спеціалістів. Колективізація, масові репресії 30—40-х років деформували соціальну структуру населення. Підсумки переписів ще й досі публікуються трьома суспільними групами: робітники, службовці та колгоспники (селяни). Чисельність населення інших суспільних груп і тих, хто не вказав суспільну групу, докладно не характеризують. Неодмінним елементом соціальної структури будь-якого суспільства с проміжні, середні верстви населення. Вживаючи термін середні верстви (або середній клас), розрізняють як старі, так і нові середні прошарки. Існування перших пов'язане значною мірою з дрібнотоварним укладом. До цієї категорії відносились ремісники, селяни, дрібні підприємці, особи вільних професій. Деякі старі середні верстви в наших
умовах є наче новими, якщо врахувати їхню фактичну легалізацію. Ріст чисельності цієї частини середнього класу зумовлений ускладненням організаційної структури господарської діяльності, розширенням сфери послуг. Нові середні верстви становлять конгломерат соціальних груп з різними інтересами та культурою.
Передумовами формування середнього класу виступають глибинні соціально-економічні, соціально-політичні та соціально-культурні процеси, які нуртують зараз у нашій країні.
Найчисельнішими в складі цісї групи можуть бути кваліфіковані спеціалісти, що зосереджувалися в основному на об'єктах військово-промислового комплексу. В деяких регіонах України воєнне виробництво досягало 60—70% загального обсягу промислової продукції.
Скорочується чисельність працюючих у матеріальному виробництві, водночас збільшується кооперативний та індивідуальний сектори. Виникли нові сектори — кооперативи по виробництву товарів і послуг та індивідуальні селянські господарства, помітно зросла кількість особистих підсобних господарств. Значні групи населення охоплені нелегальною "тіньовою економікою".
Ухвалені законодавчі акти і рішення (часто ще недосконалі), що стосуються розвитку індивідуальної трудової діяльності, кооперативів, малих і спільних підприємств, оренди, фермерства та ін., сприяють легалізації як господарських об'єктів приватних укладів, так і пов'язаних з ними соціальних груп.
Соціальні групи, які прстендуаггь на включення до середнього класу, можуть становити значну частину населення України (висококваліфіковані робітники, інженерно-технічні працівники, службовці, інтелігенція та ін).
В суперечливих умовах переходу до ринку особливе місце посіли бюрократія, тіньовики, представники торгового капіталу, підприємці, кооператори, зайняті у малих' та спільних підприємствах, акціонерних та інших структурах.
Велику соціальну групу становлять інтелігенція і кваліфіковані службовці з фіксованими доходами: лікарі, вчителі, працівники закладів культури, переважна більшість наукових працівників.
Робітники (робітництво), інженерно-технічна, науково-технічна інтелігенція і селянство займають найвагомішу частку у соціальному складі населення.
Слід виділити окремо директорський "корпус" господарських керівників (технократія), політичну еліту і духовенство і не забувати про декласовані елементи (люмпени).
До робітників і службовців належать особи, які працюють у державних, приватних, кооперативних і громадських підприємствах, організаціях і установах. До селян відносяться члени сільськогосподарських підприємств, вт. ч. і ті, хто на час перепису був на тимчасовій роботі в промисловості, будівництві, на лісозаготівлях і т, п. Утриманці окремих осіб віднесені до тієї суспільної групи, що й особи, на утриманні яких вони перебували. Пенсіонери, стипендіати і військовослужбовці — до тієї суспільної групи, до якої вони належали, поки перейшли на пенсію, стипендію чи були покликані на військову службу.
Середньорічна кількість робітників, службовців і селян становила в Україні у 1995 р. 23,7 мли осіб, в т.ч.: робітники — 8,8 (42,0%); службовці — 6,9 (26,1%); селяни — 3,5 (15,0%). Жінки у загальній кількості робітників і службовців становили 51%, а у середньорічні»! кількості всіх селян, зайнятих у громадському шсноларсіні, '10%.
Перебудова соціальної етрумури населення ні іб\ ваєіьіи шляхом зміни співвідношення між чисельністю осіб, іайнм-тих фізичною і розумовою працею, а також аміни в професійній структурі населення. Під ;шинп\пшм слід розуміти конкретну роботу на підприємствах, в установах, організаціях, кооперативах або в наймач у приватних осіб, а не професію або спеціальність, одержану в навчальному закладі. При цьому у службовців враховується, як правило, посада, яку вони займають, а у робі тників —» виконувана робота. Всі заняття розподіляються на дві групи: заняття, що потребують переважно затрат фізичної праці, і заняття, в яких переважає розумова праця. Число осіб, зайнятих фізичною працею, зростає дуже повільно, а число осіб, зайнятих переважно розумовою працею,— досить швидко. Незважаючи на це, питома вага осіб, зайнятих переважно фізичною працею, досить висока, що пояснюється впливом на загальнодержавні показники характеру праці сільського населення, переважно фізичної. Слід зазначити, що сьогодні й сама виробнича діяльність осіб, зайнятих переважно фізичною працею, наповнюється новим змістом, стає більш інтелектуальною. Питома вага осіб, зайнятих некваліфікованою сільськогосподарською працею, скорочується.
Основну частину інтелігенції становлять громадяни, професійно зайняті розумовою працею високої кваліфікації, що потребує, як правило, середньої спеціальної чи вищої освіти. Друга її частина — службовці, зайняті .менш кваліфікованою розумовою працею (обліковці, касири, друкарки та ін.). Населення, зайняте в національному господарстві за сферами діяльності (без учнів та студентів), розподіляється таким чином: у, сфері виробництва — приблизно 70%, у сфері послуг — приблизно 30%.
Нинішній час характеризується широкими масштабами соціальних переміщень, переходів людей з одних класів, соціальних груп і верств в інші. У попередні десятиліття основні потоки переміщень були спрямовані з села до міста, з селянства в робітництво. Далі спостерігається зростаюча стабілізація основних суспільних груп. Сьогодні особливо актуальним постає управління (регулювання) соціальними переміщеннями населення, в першу чергу молоді.
Крім названих розрізняють ще соціально-просторову структуру населення (поділ населення на міське і сільське), а також національну (етнічну) структуру населення, яка відображає розвиток етносів, соціально-етнічних і міжнаціональних спільностей. Специфічною соціальною структурою населення є сімейна структура.
Географічні відмінності в соціальному складі населення стосуються в основному співвідношення чисельності робітників, службовців і селян за регіонами країни і залежать від господарської спеціалізації окремих територій.
Працересурснии потенціал — це дієздатна частина населення, що може бути зайняти у різних сферах і видах трудової діяльності. Він характеризується чисельністю трудових ресурсів, їх статево-віковою структурою, рівнем освіти і професійно-кваліфікованої підготовки, технічним оснащенням праці, фондом робочого часу, станом здоров'я, дисципліни та іншими соціально-економічними чинниками.
Трудові ресурси включають: по-перше, населення в працездатному віці (чоловіки 16—59 років, жінки 16—54 роки), крім інвалідів І і II груп, а також осіб, що пере'хо-дять на пенсію на пільгових умовах, по-друге, працюючих пенсіонерів і підлітків. Термін "трудові ресурси" вживається у світовій практиці рідко, частіше використовується поняття "економічно активне населення".
Об'єктивна необхідність раціонального використання трудових ресурсів (максимальне використання робочої сили, її правильний розподіл і перерозподіл між територіями, галузями, ліквідація безробіття та ін.) існує постійно. На кожному етапі розвитку суспільства розв'язання цієї проблеми мало свої особливості. Та якщо раніше проблема раціонального використання трудових ресурсів розв'язувалася в основному шляхом ліквідації безробіття і забезпечення повної зайнятості, то тепер головним завданням стає підвищення ефективності їх використання. Так звана "повна зайнятість" населення — це вже пройдений етап ек-
стєнсішного розвитку економіки... При - цьому економіка орі ентувалася на залучення у виробництво додаткових трудових і матеріальних ресурсів, зокрема працездатною населення* зайнятого в домашньому й індивідуальному підсобному господарстві, молоді, що вступила у працездатний вік.
Чисельність усіх зайнятих в національному господарстві у 1995 р. становила 23,7 млн осіб. Основна''частка працездатного населення зайнята у промисловості та будівництві (30,6%). Далі йдуть сільське і лісове господарство (22,5%), транспорт та зв'язок (6,3%), торгівля, громадське харчування, матеріально-технічне постачання і збут, заготівля (6,9%>), охорона здоров'я, фізкультура і соціальне забезпечення (6,3%), народна освіта, культура, мистецтво, наука і наукове обслуговування (11,0%), апарат управління, кредитування та державне страхування (3,8%), а також інші галузі національного господарства (5,2%,). Причому приблизно 66% населення працює у виробничій сфері і близько 38% — у сфері послуг. ,
На рівень працересурсного потенціалу значний вплив мас статево-вікова структура населення. Так, затрати чоловічої праці на роботах, то потребують значної фізичної сили, будуть більш ефективними порівняно з такими ж За кількістю і часом затратами жіночої праці. Тим паче, що існує ряд виробництв (годинникове ечекіролампове, приладобудівне та ін.), де жіноча праця і. більш мі:ієною і продуктивною, ніж чоловіча.
Сучасне виробництво зумовлює обєкіивну необхідність постійного підвищення якості робочої сили. Високий освітній рівень, широка загальна культура, глибока професійна підготовка і спеціальні знання, творче ставлен і ні до праці та свідома дисципліна перетворюється в обовЧиков\ умову високопродуктивної праці все більш широких верств працюючих. Зростає питома вага робітників з вищою і середньою освітою — 90% зайнятих. Причому кожен четвертий має диплом вузу чи технікуму. Рівень освіти жінок досягнув рівня освіти чоловіків.
Багато професій у невиробничій сфері, переважно в охороні здоров'я, освіті, потребує більш високого рівня освіти і тривалої фахової підготовки. Більшість робітників та службовців, зайнятих у народному господарстві,— жінки. Найбільше їх у галузях сфери послуг — 70—80%,.
Найвищий рівень забезпеченості трудовими ресурсами мають західні області, які характеризуються значною густотою сільського населення. У південних та східних областях цей рівень дещо нижчий. Значними є відмінності у використанні трудових ресурсів у селах і містах. В усіх
найбільших та великих містах склалася висока частка зайнятості у промисловості (машинобудування, легка, харчова), на транспорті, у соціальній сфері. В областях переважно аграрно-промислової спеціалізації вищою є питома вага працюючих у сільському господарстві. У високоіндустріальних областях значно переважає число зайнятих у промисловості. У приморських та карпатських областях збільшується частка зайнятих у сфері обслуговування населення, зокрема у рекреації. В останні роки в Україні зросло безробіття. Наприкінці 2000 р. його рівень досягне 6,7% усього працездатного населення (2,7 млн осіб матимуть статус безробітних).
РОЗСЕЛЕННЯ НАСЕЛЕННЯ, ГУСТОТА НАСЕЛЕННЯ
Україна належить до найгустіше заселених країн Європи. Середня густота населення — 85 осіб на 1 км2. Найгустіше заселені області Донбасу і Придніпров'я (Донецька, Луганська, Запорізька, Дніпропетровська), де найбільше розвинена промисловість і відповідно розвинена мережа міських поселень. Найвища густота населення в Донецькій обл. (майже 200 осіб на 1 км2). Висока вона і в Луганській, Дніпропетровській, Запорізькій, а також західних областях України — Львівській, Івано-Франківській, Чернівецькій, Закарпатській. В них середня густота населення перевищує 100 осіб на 1 км2 . Ці території належать до давноос-воєних і мають досить сприятливі умови для життя і господарської діяльності людей. Дещо нижча густота населення в поліській та степовій частинах України, Це пов'язано з наявністю на Поліссі значних площ, зайнятих лісами, болотами, невисокою концентрацією тут промислового виробництва. А в південних областях (Миколаївській, Херсонській, Кіровоградській) важливу роль у розміщенні населення відіграють, крім невисокого рівня зосередження промисловості, обмежені водні ресурси. Найнижча густота населення — в Чернігівській обл. (табл.7).
Значні відмінності існують у розміщенні сільського населення. Найбільша його густота склалась історично в Лісостеповій зоні, тобто в зоні найдавнішої землеробської культури, значно нижча — в Поліссі, найнижча — у Степовій зоні. Найвищі показники густоти сільського населення (50 — 70 осіб на 1км2) мають західні та подільські області—
Чернівецька, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Закарпатська, Вінницька, Хмельницька, що зумовлено зосередженням в цьому регіоні найвищої частки сільського населення в Україні. У високоіндустріальних районах Донбасу, Придніпров'я, де найвищою с частка міського населення, показники середньої густоти сільського населення нижчі ніж 20 чол. на 1 км . У Луганській обл. вона ще менша — 14,2 чол. на 1 км і с найнижчою в України Низькі показники густоти сільського населення мають і північні, найбільш залісені частини Чернігівської, Житомирської, Київської, Рівненської областей, а також рідше заселена степова частина України — Миколаївська, Кіровоградська, Херсонська області.
Чисельність сільського населення і його густота поступово скорочуються. Тільки за 1979—1996 pp. кількість сільських жителів скоротилася на 2.8 млн чол., а його густота — майже на 5 чол. на 1 км .
Даються взнаки різке зниження показників природного приросту населення в селах України, збільшення відпливу людей з сільської місцевості в міста. Виняток становлять лише Кримська автономія, Херсонська і Миколаївська області, де кількість сільського населення поступово зростає внаслідок заходів, спрямованих на залучення в сільськогосподарське виробництво додаткових людських ресурсів. Часто в сільські населені пункти цих областей приїжджають на заробітки люди з інших регіонів України, зокрема із карпатських областей.
У XX ст. відбулися значні зміни в розселенні н.и. лен-ня України. Вони зумовлені розвитком промисловий і. інтенсивними міграціями "село—місто", шо в кінцевому підсумку призвело до значного зростання міського населення та різкого скорочення сільського. Наприклад, за даними перепису 1897 p., y містах України проживало лише 16% .її населення, а в сільській місцевості 84%. У 1996 р. питома вага міського населення зросла до 68%, а сільського знизилася до 32%. Таким чином, більшість населення України проживає у міських поселеннях, а 1/3 його — в сільських,
ФОРМУВАННЯ МІСЬКОЇ МЕРЕЖІ
Перші стародавні міста на території нашої держави були засновані грецькими колоністами в VII—V ст. до Христа на узбережжі Чорного моря (Ольвія, Тірас). У цей час виникли також Херсонес, Пантікапей в Криму. Населення цих міст складалося не тільки з греків, але й з місцевих племен — скитів (скіфів), таврів, сарматів, тракійців.
Густа мережа міст формується в Україні за часів Київської Русі. Це були невеликі міста, з вигідним географічг ним положенням, оточені валами, тинами, ровами. За неповними даними, в ЇХ—X ст. на Русі існувало 24 міста (Київ, Чернігів, Переяслав, Вишгород, Коростень, Любеч та ін). У XI—XII ст. на території Київської Русі появилось близько 200 міст (Белз, Володимир-Волинський, Буськ, Прилуки, Із'яслав, Луцьк, Теребовля, Стародуб, Новгород-Сіверський, Галич, Путивль, Глухів, Остер, Канів, Корсунь та ін.).
У XIII ст. з'явилося ще 47 міст. Серед них Львів, Кременець, Кам'янець, Коломия, Сосниця та ін.
Розміщення міст за княжої доби на території сучасної України було досить нерівномірне. Найбільше їх було поблизу Києва, в Середньому Придніпров'ї, на Волині, в Галичині. Перші міста на Закарпатті виникали навколо зам-
ків (Ужгород, Мукачеве) та. осель німецьких колоністів (Бардіїв, Берегове).
Економічною основою розвитку міст княжої доби стали ремесла і торгівля. Більшість із них мали невеликі розміри і незначну кількість населення. Міста України в княжу добу були осередками державного і релігійного життя. В них розвивались освіта, культура, література, мистецтво. При княжих дворах виникали перші школи, бібліотеки.
Розвиток староукраїнських міст припинився після татаро-монгол ьської навали 1239—1241 pp. Більшість міст Центральної і Східної України були зруйновані, в кращому стані вони залишались в Галицько-Волинському князівстві.
У литовський період (з середини XIV до кінця XV ст.) пожвавився розвиток існуючих міст, а поява нових була зумовлена потребами оборони і колонізації українських земель. Нові міста цього періоду виконували функції переважно адміністративно-оборонних пунктів. їх населення було зайняте здебільшого в сільському господарстві та частково займалося торгівлею і ремеслами. Міста-замки поширилися аж до узбережжя Чорного моря. Замки у цей час були збудовані в багатьох галицьких, волинських, закарпатських і подільських містах.
Наприкінці XV ст. колонізаційний литовський період був перерваний частими нападами кримських татар і турків, що спричинило занепад українських міст. Тільки в другій половині XVI ст. в складі Польської держави почався процес відновлення міст і замків.
У середині XVII ст. на українських землях налічувалося близько 1000 міст і містечок. З них 440 на західноукраїнських землях. Більші з них мали магдебурзьке право і окремі привілеї, а менші, що були на панських землях, відрізнялися від сіл лише тим, що їхні мешканці звільнялися від панщини і платили чинш чи данину натурою.
У цей-час найбільшими містами в Україні були: Львів (30 тис.чол), Київ (15 тис.чол.), Кам'янець-Подільський (понад 10 тис.чол.). Після них: в Галичині — Стрий, на Волині — Луцьк, Володимир-Волинський, Кременець,
Острог, на Поділлі — Бар, Брацлав, Вінниця, на Київщині — Біла Церква, Житомир, Овруч, на Лівобережжі — Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський, Переяслав. Населення міст і містечок Центральної і Східної України в середині XVII ст. було переважно українським, а на західноукраїнських землях поруч з українцями жили поляки, німці, свреї, вірмени, а подекуди й італійці. Українські міста на цей час ставали значними центрами культури. В них розвивалися літературне життя і освіта, а пізніше
друкарство і видавнича справа (Львів, Острог, Луцьк, Київ).
У другій половині XVII і XVIII ст. значний вплив на розвиток міст України мало народне повстання під проводом Б.Хмельницького в 1648 р. і утворення Козацької держави, а згодом поділ України на російську та польську сфери впливу (1667, 1686 pp.).
Для міст і містечок західних земель України у другій половині XVII і XVIII ст. характерний був спад у їх економічному розвитку, зумовлений занепадом торгівлі із Близьким Сходом. Це й вплинуло на зменшення людності міст названих земель.
Значно, вищий економічний і культурний розвиток на той час мали міста Гетьманщини. Головними із них у XVII—XVIII ст. були Київ, Батурин і Глухів (гетьманські столиці), Стародуб, Ніжин, Чернігів, Переяслав, Прилуки, Лубни, Полтава, Миргород, Козелець, Гадяч (полкові міста). Сотенними осередками були Новгород-Сіверський, Погар, Кролевець.
За національним складом міста Гетьманщини на той час були переважно українськими. В них жила також незначна кількість євреїв. У Києві та на півночі Гетьманщини, в торговельних і адміністративних осередках з'явилися росіяни, а в окремих містах на півночі Гетьманщини — білоруси. В Києві, Ніжині і Переяславі були колонії греків.
Багато міст Гетьманщини в другій половині XVIJ і XVIII ст. були важливими центрами культурного життя. Та всеукраїнським центром культурного життя став Київ. Тут діяла Києво-Могилянська Академія, друкарня Києво-Печерської лаври, церкви, монастирі.
Важливими культурними осередками були Чернігів, Новгород-Сіверський, Переяслав та гетьманські столиці — Батурин, Глухів. Високого рівня досягли наука й освіта (Київ, Чернігів, Переяслав, Полтава, Новгород-Сіверський).
З середини XVII і в XVIII ст. перші міста виникли в Слобідській Україні. їх заснували українці з Наддніпрянщини. В другій половині XVIII ст. полковими містами тут стгіли Харків, Охтирка, Суми, Ізюм. Більшість населення у містах Слобожанщини становили українські козаки.
У другій половині XVIII і на початку XIX ст. у зв'язку з колонізацією південної частини України виникла або була відновлена велика група міст. Перші з них з'явилися як пограничні фортеці для охорони південних кордонів імперії — Кіровоград, Олександрія, Павлоград, Херсон, Миколаїв, пізніше Одеса, а в Криму — Севастополь.
До відміни кріпосного права 1861 р, населення в українських містах зростало досить повільно. Так, в 1858 p. fc. 850 міст і містечок усіх українських земель тільки 62 мали людність понад 10 тис.чол., а 5 із них понах 50 тис.чол., Одеса — 114 тис.чол., Київ — 71 тис.чол,, Львів — 70 тис.чол., Бердичів — 54 тис.чол., Харків — 50 тис.чол.
Після відміни кріпосного права в Україні почався прискорений розвиток гірничовидобувної та інших галузей промислового виробництва, зокрема в Донбасі, Придніпров'ї, розгорнулось будівництво доріг, що й вплинуло на розвиток існуючих та появу нових міст. У них найшвидше зростала чисельність населення, значною мірою за рахунок мігрантів з Росії, тому що тодішня міська влада віддавала перевагу вихідцям з Росії, стримувала до них приплив українських селян. Таким, чином, у нових промислових містах південної та південно-східної частини України вже від початку їх виникнення переважало російське робітництво, а українське поступово русифікувалось.
Повільніше зростали міста на західноукраїнських землях, які в другій половині XIX і на початку XX ст. були під владою Австро-Угорщини, яка всіляко гальмувала економічний розвиток цього краю. Та все ж багато міст Західної України (Львів, Чернівці, Івано-Франківськ, Тернопіль, Бережани, Стрий, Ужгород) стали осередками українського політичного і культурного життя.
Дальший розвиток міст нашої держави зупинили Перша світова та Громадянська війни. І тільки після їх закінчення аж до 1941 р. почався новий етап її історії. У 20-х роках у радянській Україні, зокрема, було проведено перегляд мережі міст та містечок. Крім міст було введено поняття селища міського типу (смт), а ліквідовано поняття "містечко'4. З 1924 р. містами стали називати населені пункти з населенням чисельністю більше 10 тис.чол., а смт — не менше 3 тис. чол., за умови, що більшість населення не була зайнята в сільському господарстві. Такі критерії щодо виділення міст та селищ міського типу збереглися в Україні й сьогодні.
Унаслідок перегляду мережі поселень майже 40% давніх міст втратили свій попередній статус, а містами натомість стали чимало містечок і великих сіл. У 1939 р. в радянській Україні налічувалось 179 міст і 397 смт, у яких проживало 36,2% усього її населення.
На промислові підприємства і в навчальні заклади східної та південної України масово прибувала українська молодь, що вплинуло на зміну в них національного складу на користь корінної нації (навіть у південних містах укра-
їнське робітництво становило 273 усіх робітників порівняно з початком XX ст. У містах Західної України суттєвих змін у той час не відбулося. В окремих містах, зокрема Галичини, більшість становили поляки і свреї. За час війни (1941 — 1945 pp.) багато міст України було знищено. їх населення порівняно з 1940 р. скоротилося на 60%. Довоєнна кількість міського населення в Україні була відновлена на початку 50-х років, після цього міське населення стало постійно зростати. Війна спричинилася до зміни національного складу міського населення. Так, лід час німецької окупації фашисти винищили багато свреїв, більшовики депортували з Криму татар, з України виїхало чимало поляків. На місце вибулих спішно завозили росіян, і вони почали домінувати в окремих регіонах.
За повоєнний період в Україні виникло понад 160 міст. Серед них Докучаєвськ, Доброиідля, Отиродонспьк, Шах-тарськ у Донбасі; Ватутіне, Вільногірськ, Лнінроруднс, ї-інер-годар, Марганець, Нова Каховка, ' Придіиирові ьк, Світло водськ — у Придніпров'ї; Нововолннеьк та Черноноград — у Львівсько-Волинському басейні; ^слснодолиьк. Жовті Води— у Криворізькому басейні; Прип'ять —• на Київщині. За повоєнний період з'явилось більші' полонини і слищ мііькоіо типу, особливо в районах Донбасу t Придніпров'я. Вони виросли переважно з великих сіл.
СУЧАСНЕ МІСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ
Кількість міського населення України постійно зрост'ас. Так, у 1940—1996 pp. воно зросло на 21,2 мли осіб і до-сягло максимуму у 1994 р. — 35,1 млн осіб, або 68% усього населення. Найвищою питомою вагою міського населення виділяються індустріальні області Донбасу і Придніпров'я — 75—80%, в Донецькій обл. — до 90%. У західній і центральній частинах України частка міського населення набагато нижча (40—50%). Це стосується Закарпатської, Івано-Франківської, Тернопільської, Вінницької, Рівненської та інших областей.
Міські жителі України проживають в 446 містах та 907 селищах міського типу (1996 p.). Найгустіша мережа міських населених пунктів в областях Донбасу (Донецька — 151, Луганська — 127). Далі идут*» Львівська, Дніпропетровська, Харківська області га К римі і.ка автономія (кожна мас понад 70 міських поселень).
Від 50 до 70 міських населених пупкмв <. в Жиюмир ській, Київській, Одеській областях. Невелика кількість Міських поселень зосереджена на території Українського
Полісся (Волинська і Рівненська), Миколаївської, Черкаської та Чернівецької областей.
За кількістю жителів міські поселення відносять до таких груп: малі (до 50 тис.чол.), середні (50—100 тие.чол.), великі (100—500 тис.чол.), дуже великі (500—1000 тис.чол.), міста-мільйонери (понад 1 млн чол.). Більшість міст України — це малі і середні міста. До групи малих міст належать понад 330, а до групи середніх — 56 міст. Малі міста в Україні розміщені нерівномірно. Близько 1/3 їх кількості припадає на 4 області — Львівську (37), Донецьку (32), Луганську (24) і Київську (20). В межах України виділяється велика група областей, які мають не більше 10 малих міст (Волинська, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Кіровоградська, Миколаївська, Рівненська, Сумська, Херсонська, Хмельницька і Чернівецька) та Кримська автономія.
Середні міста в Україні розміщені теж нерівномірно. 16 із них, що становить 1/4 їх загальної кількості, розташовані в Донбасі. В переважній більшості областей — 1—2 середніх міста, а в чотирьох областях вони відсутні (Вінницька, Тернопільська, Рівненська, Чернівецька). Малі та середні міста — це, як правило, центри адміністративних районів. У них діють різні промислові, агропромислові соціальні об'єкти. Розміщення таких міст поблизу джерел сільськогосподарської сировини, родовищ корисних копалин створює умови для розвитку переробних підприємств, що дас змогу раціонально використовувати трудові ресурси не тільки даних міст, але й навколишньої сільської місцевості. Багато малих міст України є центрами обслуговування туристів і людей, які відпочивають та лікуються (міста Закарпаття, Південного берега Криму та ін.). Великих міст в Україні — 39. З них 15 на території Донбасу і Кримської автономії (Горлівка, Єнакієве, Костянтинівка, Краматорськ, Макіївка, t Слов'янськ, Комунарськ, Красний Луч, Лиси-чанськ, Сєвєродонецьку Стаханов, Севастополь, Сімферополь, Керч, Євпаторія). Міста названої групи с в усіх областях, за винятком Львівської, Миколаївської, Одеської, Херсонської. Дуже великих міст на території України — шість: Запоріжжя, Львів, Кривий Ріг, Луганськ, Маріуполь, Миколаїв. Міст-мільйонерів — п'ять. Серед них — Київ (2630 тис. чол.), Харків (1555 тис. чол.), Дніпропетровськ (1147 тис. чол.), Одеса (1046 тис. чол.), Донецьк (1088 тис. чол.).
Ці міста є значними центрами розвитку промисловості, транспорту, сфери обслуговування. У них створені сприятливі умови для розвитку нових, прогресивних галузей господарства (трудові ресурси, високий виробничий потенці-
ал>. Але разом з тим для таких міст гострими є транспортні, житлові та інші проблеми, забруднення навколишнього середовища тощо. Тому в них доцільно обмежувати ріст промисловості,- виноеячи промислові об'єкти або їх філіали в невеликі міста, які розміщені поблизу.
Крім міст до міських поселень належать ще й селища міського типу. Це населені пункти з кількістю жителів до 10 тис. чол., у яких понад 85% населення зайнято в не-сільськогосподарських галузях господарства. Таких селищ в Україні понад 900. Вони розміщені по всій території нашої держави, але найбільше їх в областях Донбасу, Придніпров'я, на Харківщині, Львівщині, в Кримській автономії. Значно менше селищ міського типу у поліських, подільських та деяких південних областях України, де в цілому незначна мережа міських поселень.
Дані переписів населення засвідчують, що за останні роки намітилося значне скорочення темпів приросту міського населення України, причому характерне воно для всіх груп міських поселень та найбільше — для малих міст і селиш міського типу.
В окремих районах України, де зосереджена велика кількість промислових підприємств, об'єктів виробничої та соціальної інфраструктури, високою є густота населення і населених пунктів, добре розвинута транспортна мережа, виникли агломерації міських поселень — своєрідне зосередження міських поселень навколо великого міста. Між центром агломерації і рештою міст встановлюються стійкі трудові, транспортні та культурно-побутові зв'язки. Жителі малих міст здійснюють щоденні трудові "маятникові" поїздки у велике місто, сюди виносяться філіали і цехи підприємств, науково-дослідні та інші установи. Міські агломерації мають сприятливі передумови для розвитку багатьох складних і точних виробництв, міжгалузевих науково-технічних комплексів, оскільки в них зосереджена велика кількість наукових та навчальних закладів, кваліфіковані кадри. В свою чергу, для багатьох великих міських агломерацій надмірне зростання створює серйозні проблеми: загрозливу для життя концентрацію шкідливих виробництв, порушення планувальної структури міста, злигш промислової і селитебної, промислової і рекреаційної зон, зменшення площі вільних територій тощо.
В Україні налічується 19 агломерацій, у них проживає майже половина (47%) міського населення. Частина з них формувалася під впливом важливих центрів переробної промисловості, науки, культури, освіти, охорони здоров'я та транспортних вузлів (Київ, Львів, Одеса, Харків). Інші
виникли в індустріальних районах Донбасу та Придніпров'я, де швидко розвивалися галузі важкої промисловості. Тут сформувалися Донецько-Макіївська, Горлівсько-Єнакі-свська, Дніпропетровсько-Дніпродзержинська та інші агломерації міських поселень.
Розроблено різні варіанти класифікації міських населених пунктів. Так, за генетичною ознакою (походженням) міста ділять на три типи: 1) міста, які виникли на транспортних і торговельних шляхах, 2) міста—центри гірничо-видобувної промисловості, 3) міста-курорти. Найбільше міст належить до першого типу (Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Черкаси, Одеса, Миколаїв, Севастополь, Маріуполь, Жмеринка, Шепетівка, Стрий, Івано-Франківськ, Чернівці, Ужгород, Луцьк, Рівне, Житомир, Конотоп, Ніжин та ін,). До другого типу можна віднести міста: Донецьк, Макіївка, Кривий Ріг, Марганець, Борислав, Калуш, Стебник, Новий Роздол та ін. Міста—курортні центри розміщені на узбережжях морів, біля мінеральних джерел, в місцях зі сприятливими умовами для лікування та відпочинку. Найвідо-мішими курортними центрами в Україні є Трускавець, Моршин, Алушта, Алупка, Євпаторія, Феодосія, Ялта, Миргород та ін.
За характером виконуваних функцій виділяють такі типи міст:
1 ) головний адміністративно-політичний, індустріальний, науковий, культурний центр — столиця держави — м. Київ,
2) багатофункціональні міста — центри адміністративних областей і Кримської автономії — таких міст 25,
3) багатогалузеві промислові центри (Кривий Ріг, Нікополь, Маріуполь, Горлівка, Макіївка та ін),
4) одногалузеві промислові центри (Торез, Шостка, Де-лятин та ін.),
5) транспортні центри (Здолбунів, Жмеринка, Фастів, Козятин та ін),
6) міста організаційно-господарські, промислові, культурно-освітні центри місцевого значення (Стрий, Жидачів, Коломия, Косів, Чортків, Кременець, Славута, Літин, Ніжин),
7) міста-курортні центри (Моршин, Хмільник, Трускавець, Євпаторія та ін.).
СІЛЬСЬКЕ РОЗСЕЛЕННЯ
Кількість сільського населення в Україні постійно скорочується, насамперед шляхом зниження природного приросту в сільських населених пунктах, зумовленого несприятливою демографічною ситуацією, а також міграцією
сільських жителів у міста. Сьогодні сільське населення становить 32% усього населення нашої держави. Тільки в поліських, подільських та карпатських областях України (Вінницька, Закарпатська, Івано-Франківська, Тернопільська, Рівненська, Чернівецька) в селах проживає більше 50% усього населення. Дуже низькою є частка сільського населення в Донецькій (10%), Луганській (14%), Дніпропетровській (16%) областях. Мало сільського населення в Запорізькій, Одеській та Миколаївській областях.
Сільське населення України проживає в різних за кількістю жителів селах (малих, середніх та великих). Малі поселення мають до 500 чол.; середні — від 500 до 1000 чол.; великі — понад 1000 чол. Зараз в Україні близько ЗО тис. сільських поселень. З них 57,7% малих, 22,4% середніх та 19,9% великих. Переважна більшість сільського населення проживає в середніх та великих селах.
Особливості географічного положення, природних умов і ресурсів (рельєф, водні та лісові ресурси, склад сільськогосподарських угідь), особливості історичного розвитку зумовили значні територіальні відмінності у сільському розселенні, розмірах сільських поселень. Наприклад, в Українському Поліссі, де значні площі займають ліси і багато заболочених земель, села переважно малі і розташовані на підвищених вододільних ділянках.
У Лісостеповій зоні України переважає долинно-яружний тип сільських поселень. Села тут розташовані переважно у долинах і яругах, де кращий мікроклімат і ближче до поверхні залягають грунтові води. Тут найбільше великих і середніх сіл. Лісостепова зона відзначається густою мережею сільських поселень як район давньої землеробської культури. У Степовій зоні села розміщені вздовж річок і балок і тому тут, як і в Лісостепу, переважає яружно-балковий тип сільських поселень. Села у Степовій зоні великі, в них проживає по кілька тисяч чоловік.
В Українських Карпатах переважає
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора