Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет водного господарства та природокористування
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Кафедра фінансів
Інформація про роботу
Рік:
2010
Тип роботи:
Розрахункова робота
Предмет:
Економіка
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Міністерство освіти і науки України
Національний університет водного господарства та природокористування
Кафедра фінансів та економіки природокористування
РОЗРАХУНКОВА РОБОТА
з дисципліни „Економіка природокористування”
варіант 05(45)
Зміст
ВСТУП
ТЕОРИТИЧНА ЧАСТИНА
1.1.Історія розвитку науки, методи дослідження і завдання дисципліни „Економіка природокористування”…………………………………………………...4
1.2.Суть і види еколого-економічного районування. Основні формуючі фактори і показники………………………………………………………………………………..8
1.3.Система державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища і природокористування……………….12
ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА
2.ВИЗНАЧЕННЯ РОЗМІРІВ ЗБОРІВ ЗА ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ
2.1. Методичні рекомендації щодо розрахунку загальної величини збору……….16
2.1.1. Збори за забруднення атмосфери……………………………………………...17
2.1.1.1. Стаціонарні джерела забруднення…………………………………………..17
2.1.1.2. Пересувні джерела забруднення…………………………………………….17
2.1.2.Забруднення водних об’єктів…………………………………………………..18
2.1.3. Розміщення відходів…………………………………………………………...18
3.ЕКОНОМІЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ ОПТИМАЛЬНОГО ВАРІАНТА ПРИРОДООХОРОННИХ ЗАХОДІВ
3.1. Методичні рекомендації щодо економічного обґрунтування оптимального варіанта природоохоронних заходів…………………………………………………21
3.2. Визначення оптимального варіанта природоохоронних заходів……………...23
4. ЕКОЛОГО – ЕКОНОМІЧНА ЕФЕКТИВНІСТЬ ЗДІЙСНЕННЯ
ПРИРОДООХОРОННИХ ЗАХОДІВ
4.1. Методичні рекомендації щодо розрахунку загальної величини збору……….26
4.1.1. Економічний ефект від зниження захворюваності населення………………26
4.1.2. Економічний ефект від попередження втрат рибної продукції зниження захворюваності населення……………………………………………………………27
4.1.3. Економічний ефект від додаткової очистки забрудненої води……………..27
4.2. Загальна економічна ефективність водоохоронних заходів………………......28
5.ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ………………………………………………………....29
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
Вступ
Метою розрахункової роботи є оволодіння методикою розрахунку розмірів зборів за розміщення, викиди та скиди шкідливих речовин у навколишнє природне середовище стаціонарними та пересувними джерелами забруднення.
Завдання роботи:
Навчитися розраховувати суми зборів за викиди забруднюючих речовин пересувними джерелами забруднення;
Навчитися розраховувати суми зборів за викиди забруднюючих речовин стаціонарними джерелами забруднення;
Оволодіти методикою розрахунку розмірів зборів за розміщення відходів у навколишньому природному середовищі;
Навчитися розраховувати суми збитків внаслідок видиків шкідливих речовин у водні об’єкти.
Актуальність теми «Сучасні методики розрахунку розмірів відшкодування збитків у результаті наднормативних викидів забруднюючих речовин у атмосферу» полягає в тому, що тут розглядаються зміни у законодавстві «Про охорону навколишнього природного середовища», та наведені деякі сучасні методики розрахунку розмірів відшкодування збитків у результаті наднормативних викидів забруднюючих речовин у атмосферу.
1. ТЕОРИТИЧНА ЧАСТИНА
1.1.Історія розвитку науки, методи дослідження і завдання дисципліни „Економіка природокористування”.
Свою економіку суспільство найчастіше розвивало шля хом хижацького використання природних ресурсів, про що свідчить історія взаємодії людства і природи. Вже в ранніх суспільствах стихійний розвиток виробничих сил приносив непоправних збитків природі. До деградації величезних площ і занепаду цілих цивілізацій давнього світу - в Греції, Месо потамії, Малій Азії, Центральній Америці - призвели зміна ландшафтів на великих територіях у результаті знищення лі сів з метою створення сільськогосподарських угідь, неконтрольований випас худоби, виснаження грантів внаслідок над звичайної інтенсифікації сільського господарства, засолення зрошувальних земель.Швидкий процес опустелювання,аридизація суші почалися якраз із цих часів. До виникнення ко лосальних пустельних ареалів в Африці і Азії призвели погі ршення якості і знищення природних ресурсів. Родючі землі були на місці пустелі Сахари, яка в наші дні займає все біль шу і більшу площу.
Але в давнину антропогенний вплив на навколишнє сере довище все ж був відносно незначним, він не міг призвести до радикальних екологічних змін у природі. Критичною точкою відліку, коли від характеру взаємодії суспільства і природи стала залежати доля людства, слало XX ст. з його колосаль ним розвитком виробничих сил.
Цю нову реальність одним із перших усвідомив наш вели кий співвітчизник В.І. Вернадський. Він підкреслював, що людство стає могутньою геологічною силою, яка здатна роби ти глобальні зміни на Землі. У зв'язку з цим біосфера, як об ласть активного життя, перетворюється в ноосферу, сферу ро зуму. Це „такого роду стан біосфери, в якому повинні прояв лятися розум і спрямована ним робота людини, як нова геоло гічна сила, якої ще не було на планеті", - так писав В.І. Вер надський про ноосферу. З цієї теорії слідує важливий принцип спільної коеволюції суспільства і природи, необхідності гар монійного спільного розвитку людства і біосфери.
На жаль, економічний розвиток людства в XX ст. повністю ігнорував закони біосфери. До ідеалів В.І. Вернадського на звати і сучасну біосферу з її критичним станом сферою розуму неможливо. І лише останнім часом прийшло усвідомлення того,що без адаптації економічного розвитку до природних закономірностей,підпорядкування екологічному імперативу (переходу до екологічно сталою типу виробництва і спожи ваним), людству неминуче загрожує катастрофа.
Економіка природокористування новий розділ екології, в якому вивчаються питання економічної оцінки природних ре сурсів, негативний вплив забруднення природного середови ща, процеси та явища суспільного житія, викликані нестачею природних ресурсів, величеннім зростанням виробництва й забрудненням усіх сфер Землі. Як і в інших науках, базою економіки природокористування є знання основних екологіч них законів, законів розвитку природи й суспільства.
Тобто, економіка природокористування — це дисципліна, яка вивчає економічні аспекти раціонального ви користання природних ресурсів і охорони навколишнього природного середовища. Цей предмет тісно пов'язаний із ба гатьма як природничими, так і гуманітарними науками.
Економіка природокористування вивчає характер співвід ношення позитивних і негативних змін природних умов, міру використання суспільством природного середовища у зв'язку з виробничими відносинами між людьми за даними конкрет них економічних наук, а також ідеології, біології, ґрунтознавс тва, лісівництва, демографії, метеоролої ії, і гідролої ії тощо.
Зародження економіки природокористування на рубежі 60-70-х рр. XX ст. було історично детерміноване: якраз у ці роки зовнішні негативні прояви природного фактора в економіці стали достатньо очевидними. Як самостійна наука економіка природокористування сформува лася у цей же час.
Вперше поняття "природокористування" було запропоно ване російським екологом Ю.М. Куражковським у 1959 р. За його визначенням, природокористування - це регулювання всіх типів використання природних ресурсів для господарства та охорони здоров'я.
Розвиток продуктивних сил, зростання обсягів природоко ристування й темпів забруднення довкілля за одночасного ви черпання природних ресурсів, погіршення здоров'я працезда тного населення, зниження продуктивності праці-все це зу мовило формування економіки природокористування-нової галузі науки, що вивчає методи найефективнішого впливу людини на природу для підтримання динамічної рівноваги, кругообігу речовин у природі. Витрати, пов'язані з підтриманням цієї рівноваги, йдуть на збереження економічно найс приятливіших умов відтворення матеріальних благ, як нині, так і в майбутньому.
У процесі розвитку суспільства постійно виникають супе речності між зростаючими потребами людей і обмеженими можливостями біосфери. Врахувати й оцінити їх має економі ка природокористування, оперуючи переважно такою складо вою природного середовища, як природні ресурси - елементи й сили природи, які людина може використати для своїх жит тєвих потреб.
При вивченні природних ресурсів із цієї точки зору слід урахувати такі їх основні особливості. Головними природни ми ресурсами є земля як просторова основа життя, виробниц тва, й в першу чергу - родючі землі, повітря, моря, океани, рі чки, озера та підземні води, рослини й тварини, корисні копа лини (енергетично-мінеральна та будівельна сировина).
Нині вважається, що всі природні ресурси вичерпні, різ ниться лише час їх вичерпності. Умовно невичерпними можна вважати енергію сонця, вітру, морів та океанів, геотермальну. Природні ресурси поділяють на невідновні, частково відновні й умовно відновні. До частково відновних належать ліси, ґру нти, деякі види тваринного й рослинного світу.
Розвиваючись, людство наростаючими темпами збільшу вало кількість і обсяги споживання усіх видів природних ре сурсів. Зростання за останні 150 років майже у 130 разів лише промислового виробництва зумовило небачений рівень спо живання всіх видів природних ресурсів. Так, СПІД, колишній СРСР, а також країни Західної Європи майже повністю виче рпали таку сировину, як вугілля, сіль, поліметали, марганець, ліс. Подальший неконтрольований, некерований розвиток людської діяльності може мати катастрофічні нас лідки для життя всієї планети. Тому головним завданням еко номіки природокористування є вивчення якнайкращих варіан тів адаптації глобальної соціально-економічної системи до змін, що відбуваються в біосфері, визначення оптимальних антропогенних навантажень на природне середовище з вико ристанням усіх можливих економічних стимулів. Ця наука має розробити основні принципи дії цих стимулів.
Виділяють такі основні завдання економіки природокористування:
1 ) дослідження екологічних наслідків науково-технічного прогресу, впровадження нових технологій виробництва, вплив інвестицій;
2) впровадження моніторингу;
3)розробка системи екологічного управління і економі чних методів природоохоронного комплексу в суспі льному виробництві;
4)дослідження економічних закономірностей використання суспільством (обмежених) природних ресурсів з метою задоволення своїх (необмежених) потреб;
5)створення економічних механізмів управління раціо нальним використанням природних ресурсів і охоро ною навколишнього середовища;
6)розробка методів оцінки природних ресурсів з метою включення в економічні розрахунки їх вартості;
7)розробка методів розрахунку економічної ефективності капітальних вкладень у раціональне використання природних ресурсів і а охорону навколишнього сере довища;
8)дослідження розміщення виробництва, нової техніки і технологій з урахуванням екологічних вимог;
9)вивчення проблем народонаселення, урбанізації, ре сурсозбереження, забруднення природи;
10)визначення перспектив розміщення виробництв, те риторіальних промислових комплексів з урахуванням екологічних факторів;
11)розробка глобальних екологічних прогнозів;
12)дослідження комплексного використання відходів ви робництва, сировини, вторинних матеріальних ресур сів.
Завдання економіки природокористування як науки поля гає у створенні економічних механізмів регулювання та вико ристання природи, ефективному (комплексному та раціональ ному) її використанні, виявленні джерел забруднення природи і зменшення їх негативного впливу на життя людини.
Методологія в буквальному значенні є вчення про методи пізнання. Слово „метод" означає шлях дослідження, вчення. У широкому розумінні слова методом називають шляхи, способи і засоби пізнання дійсності, сукупність взаємопов'язаних принципів і способів дослідження процесів, явищ і предметів у природі та суспільстві. Кожна наука користується певними прийомами дослідження, що становлять її метод або дають змогу розкрити його.
Економіка природокористування як наука опирається на діалектичний метод, який передбачає дослідження економіч них і екологічних процесів у їх єдності, відмінностях та істо ричному розвитку.
Отже, методом економіки природокористування є компле ксне і взаємопов'язане дослідження еколого-економічної си туації з метою виявлення взаємовідносин природи і людини, впливу виробничої діяльності на етан навколишнього середо вища за допомогою опрацювання інформації різними науко вими способами.
Основні способи дослідження можна умовно поділити на три групи:
1.Методи, за допомогою яких збирається інформація про стан екологічних об'єктів (рослин, тварин, мікроорганізмів, екосистем, біосфери), стан об'єктів людської діяльності, стан природних ресурсів гощо:
а) спостереження, б) практика, в) експеримент.
2. Методи обробки отриманої інформації, згортання, стис-, нення та узагальнення:
а) аналіз і синтез; б) пізнання.
3. Методи інтерпретації отриманих фактичних матеріалів: а) моделювання; б) прогнозування.
Будь-яке дослідження починається зі спостережень, від мінною рисою якого є невтручання спостерігача в процеси, що відбуваються. Такі спостереження можуть здійснюватися, так би мовити, неозброєним оком, що було характерним для науки першої половини XX століття. В останні десятиріччя спостереження ведуться із застосуванням різноманітних при ладів та технічних засобів. Це вже начебто і не спостереження в побутовому значенні цього слова, а отримання інформації
про стан об'єктів.
У сучасній науці спостереження за допомогою приладів -один із основних методів дослідження. Шлях до нього був до сить довгим. Він йшов від простих описів об'єктів чи проце сів, явищ у першій половині XIX століття, до сучасних комп'ютерних баз даних видового складу, параметрів середо вища і т.д. Для вивчення таких даних застосовуються різно манітні прилади і устаткування, для обслуговування яких до водиться залучати спеціально підготовлені інженерні кадри.
Як міждисциплінарна наука, економіка природокористу вання широко застосовує метод експерименту. Його суть по лягає в тому, що до досліджуваної системи свідомо вноситься звичайно якась одна зміна і, через деякий час, зіставляються результати спостережень на контрольній (вона обов'язкова) та експериментальній ділянках системи.Але такі класичні однофакторні експерименти мало реальні. Більш придатні багатофакторні експерименти, коли змінюються значення одразу ба гатьох факторів, а стан системи в кінці експерименту оціню ється за багатьма її параметрами.
В науці часто використовують моделювання. Як модель може виступати матеріальна копія об'єкта, звичайно, до пев ної міри спрощена. На таких моделях отримують немало ко рисної інформації, але в цілому їх значення порівняно обме жене. Реальні системи це багатовидові, комплексні об'єкти, в той час, як їхні моделі мають досить багато спрощень і час то виявляються досить дорогими. Отримання за допомогою матеріальних моделей інформації про стійкість, особливості розвитку системи і т.п. вимагає багато часу, оскільки трива лість будь якою процесу в матеріальній моделі та реальному об'єкті мас відношення 1:1.
1.2. Суть і види еколого-економічного районування. Основні формуючі фактори і показники.
Одним із найефективніших методів вивчення закономірностей та проблем територіальної диференціації взаємодії суспільства та природи, суспільного розвитку чи інших явищ є районування.
Термін „екологічні карти” з’являється у 1978 році з виданням Золовським А.П., Марковою Є.Є. та Пархоменко Г.О. фундаментальної монографії з картографічного дослідження проблем охорони природи та раціонального природокористування.
Нечіткість і багатоаспектність поняття „екологія”, його співвідношення з поняттями „природокористування”, „охорона природи” визначили таку ж розпливчастість у розумінні екологічного районування.
Переважна більшість праць присвячена еколого-економічному районуванню. Єдиного підходу до проведення такого районування немає: одні автори вважають, що еколого-економічне районування більше тяжіє до економічної основи, інші – до природної, а деякі вчені пропонують якісно відмінні підходи до даного питання (басейновий підхід Олдака П.Г. та ін.). Серед перших – Підоплічко І.П. (1972 р.), який взявши за основу фізико-географічне районування України, проводить районування території України за несприятливими факторами, зумовленими діяльністю людини, враховуючи такі негативні процеси, як змив ґрунтів, еродованість, засолення ґрунтів, пилові бурі, суховії, заболоченість, карстові та селеві явища, побутове та промислове (хімічне) забруднення ґрунтів, води і повітря, руйнування поверхні землі внаслідок шахтних, дорожніх, будівельних та інших робіт.
До екологічного можна віднести комплексне природоохоронне районування Генсірука С.А. (1979), яке автор виконав з урахуванням змін в навколишньому середовищі під впливом господарської діяльності людини, базуючись на основних принципах фізико-географічного районування.
Блехцин І.Я. і Мінєєв В.А. (1981) розробили схему еколого-економічного районування на базі методики економічного районування. За основу еколого-економічного районування пропонують взяти процеси впливу господарської діяльності на навколишнє середовище, а саме: характер, рівень і типи впливу, форми природокористування. Головними показниками комплексного навантаження на навколишнє середовище автори вважають щільність населення, питому вагу міського населення, ступінь територіальної концентрації виробничих фондів, щільність шляхів сполучення та рівень територіальної концентрації видобутку мінеральної сировини. На території України вони виділяють чотири райони: Поліський, Південно-Західний, Донецько-Придніпровський і Південний.
Дмітрєвський Ю.Д. і Лавров С.Б. (1983) також віддають перевагу економічним критеріям, визначаючи вплив суспільства на навколишнє середовище за такими показниками: відношення щільності населення в даній країні до середньосвітової; валовий національний продукт країни на одиницю площі; потужність найбільш „брудних” підприємств на одиницю площі; забезпеченість земельними ресурсами (га на одного жителя); транспортне навантаження на навколишнє середовище тощо.
Малєва В.І. (1993) розглядає еколого-економічний район як органічно цілісне утворення взаємопов’язаних елементів природа-господарство-населення, що функціонують в просторі та часі в процесі природокористування. При характеристиці еколого-економічних районів Кримської АР автор також враховує географічне положення еколого-економічного району в народногосподарському комплексі; його природо-ресурсний потенціал, особливості господарської освоєності території; галузева і територіальна структура господарства, в.т.ч. ступінь антропогенізації і порушеності природних ландшафтів; інтенсивність несприятливих природно-техногенних процесів; особливості зв’язку між структурними утвореннями, особливо центра з периферією; особливості геоекологічної ситуації, в т.ч. стійкість геосистем, масштаби техногенного навантаження, забруднення окремих компонентів, виконання ландшафтами їх функцій, можливості забезпечення рекреаційних потреб і оздоровлення населення. Тамбовцев Г.В. (2001) критерієм виділення еколого-економічних районів називає рівень розвитку еколого-економічних відтворювальних процесів, який виявляється через категорії: забруднення, зруйнування, деградацію, антропогенного навантаження на природне середовище, зокрема таких факторів і сторін суспільства як територіальна структура, концентрація, спеціалізація промислового комплексу і галузей АПК, густоти населення та його розселення, фактичних видів природокористування, реальних заходів щодо оптимізації навколишнього середовища тощо. Екологічну оцінку території Запорізької області Тамбовцев Г.В. проводить із врахуванням ступеня інтенсивності використання територій, рівня розораності і лісистості, питомої ваги природних екосистем, порушених земель, площ міських територій, шляхів сполучення і комунікацій, індексу урбанізації, питомої ваги антропогенних пустищ і меліоративних земель.
Однією із найновіших праць з даної проблематики є схема еколого-економічного зонування України, запропонована Барановським В.А. (2001). Автор проводить диференціацію території за еколого-економічним потенціалом, який розглядає як внутрішню можливість інтегральної геосистеми „суспільство-природа” забезпечувати виконання нею антропо-екологічної, виробничої та інших соціально-економічних функцій. Особливість еколого-економічного потенціалу, за Барановським В.А., полягає в тому, що даний показник характеризує не вплив господарських систем на природне середовище, а екостан складних територіальних утворень – еколого-економічних систем (ЕЕС), що виникли в процесі взаємодії природи і господарських комплексів. За Барановським В.А., еколого-економічна зона – це територія, для якої характерний наближено однаковий рівень перетвореності природного середовища внаслідок техногенного впливу, що зумовлює певну гостроту екоситуації, ступінь регіонального природокористування, охорони природи і здоров’я населення. Критеріями визначення еколого-економічного потенціалу вчений вважає величину техногенного навантаження на природне середовище, яка складається з соціально-економічної освоєності території і забрудненості навколишнього середовища; потенціал самоочищення природного середовища; біологічний потенціал природного середовища; ступінь ураженості території несприятливими природно-антропогенними процесами; природно-ресурсний потенціал . Значно менше уваги приділено еколого-ландшафтному районуванню.
Деякі підходи до даного районування висвітлені в працях М.Д. Гродзинського. Зваживши на високий рівень розробки проблеми районування в фізичній географії, вчений (1993) пропонує використовувати принципи та одиниці фізико–географічного районування при ландшафтно–екологічному районуванні, запровадивши такий таксономічний ряд: континент – пояс – субконтинент – зона (біом) – провінція – область – район – мікрорайон (при чому вищі одиниці районування (до провінції включно) виділяються за критеріями фізико – географічного районування, оскільки вони мають, окрім ландшафтного, й екологічний зміст, а нижчі – за ландшафтно - екологічними). На думку вченого, ландшафтно – екологічна область, район та мікрорайон за критеріями виділення відповідають макро-, мезо- та мікрогеохорам, тому окремий контур макрогеохори розглядається як одиниця ландшафтно–екологічного районування – ландшафтно–екологічна область, а індивідуальні мезогеохори – як ландшафтно–екологічні район.
У схемі геоекологічного районування на прикладі України, розробленій Волощуком В.М., Гродзинським М.Д. та Шищенком П.Г.(1998 р.), запропонована така ієрархія таксономічних одиниць: геоекологічна зона – геоекологічний регіон – геоекологічна область – геоекологічний район – геоекологічний мікрорайон. Геоекологічну зону автори пропонують виділяти на основі зональних відмінностей у ландшафтній структурі та пов’язаних з нею видів природокористування (виділено шість геоекологічних зон – Поліська, Лісостепова, Степова, Сухостепова, Карпатська та Гірсько – Кримська); геоекологічний регіон – вчені розглядають як територіальну систему, яка відзначається високою цілісністю в ландшафтно-екологічному, господарському, етнокультурному відношенні; основою його виділення є спільний комплекс екологічних проблем і набір екологічних ризиків для даної території. (виділено 23 геоекологічні регіони). Геоекологічна область виділяється на основі врахування тих особливостей рельєфу, покривних відкладів, ґрунтів, які визначають особливості природокористування (зокрема, структура угідь) та вірогідності й інтенсивності прояву несприятливих еколого–географічних процесів. Геоекологічний район виділяється як частина геоекологічної області у зв’язку з місцевими відмінами в характері, інтенсивності і спрямованості сучасних природних процесів та вірогідності екологічних ризиків, пов’язаних із сучасним господарським використанням території (у межах України авторами виділено понад 600 геоекологічних районів). Головним критерієм його виділення геоекологічного мікрорайону є структура господарських угідь, тобто мікрорайон виділяється таким чином, щоб в його межах домінував один тип використання території.
Найновішою спробою геоекологічного районування території України є праця Олішевської Ю.А. (2005р.). Критеріями даного районування автор вибрала природний потенціал, потенціал стійкості, техногенне навантаження та геоекологічний потенціал. Геоекологічний потенціал (як потенціал життєзабезпечення населення, що відображає умови життя населення в конкретних геосистема і їх типах) оцінювався в межах фізико-географічних районів.
У працях Дудник І.М. і Карпенко Н.М. викладена ландшафтна концепція еколого-географічного районування. Автори обґрунтовують загальні принципи даного районування, до яких віднесли принцип територіальної цілісності, принцип відображення територіальних відмінностей у прояві природно-суспільної взаємодії та характері сучасних еколого-географічних проблем, принцип територіальної відповідності еколого-географічного району та природного ландшафту як його змістової основи. В праці визначено також комплекс критеріїв еколого-географічного районування, до основних з яких належать, на думку вчених, природно-екологічний (у тому числі стійкість природних систем до зовнішніх впливів), демографо-екологічний (густота населення, рівень урбанізації, інтенсивність та характер міграційних процесів, показники природного руху населення, рівень різних видів захворюваності), господарсько-екологічний (галузева структура, спеціалізація господарства конкретної території, обсяг викидів в навколишнє середовище, ступінь сільськогосподарського освоєння території тощо) та синтезуючий (рівень антропогенної перетвореності природних систем, наявність небезпечних еколого-географічних процесів тощо).
Аналіз праць з екологічних видів районування показує, що немає спільної думки науковців щодо принципів та критеріїв еколого-економічного районування. Проблемним завданням залишається розробка конкретних методик досліджень, визначення оціночних показників, що дозволило б перетворити еколого-географічного районування в ефективний засіб наукового і практичного вирішення еколого-географічних проблем на усіх територіальних рівнях.
1.3. Система державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища і природокористування.
Забезпечення раціонального природокористування і охорони навколишнього середовища є невід'ємною складовою частиною економічного і соціального розвитку країни. Обов'язок берегти природу і її багатство зведене до рангу конституційного положення.
Суттєву роль у регулюванні процесів природокористування повинна відігравати держава.
Це пояснюється як ринковою неефективністю,неможливістю саморегуляції еколого-економічних систем за рахунок стихійних ринкових механізмів, так і особливостями багатьох країн, які переживають специфіку перехідного періоду від тоталітарної до ринкової економіки.
Державне управління використанням природних ресурсів і охороною навколишнього середовища є складовою частиною соціального управління. Воно являє собою систему взаємопов'язаних економічних, правових, організаційно-господарських і технічних заходів держави, направлених на регулювання, організацію і забезпечення раціонального природокористування, охорону природи і покращення оточуючого людину середовища. Правовою основою для виконання органами держави поставлених управлінських задач у сфері використання і охорони природи в країні служить природоресурсна, природоохоронна та інші галузі законодавства. Державному управлінню притаманні всі ознаки виконавчої влади. 3 урахуванням цього державне управління в галузі охорони навколишнього природного середовища є видом діяльності органів виконавчої влади з реалізації внутрішньої та зовнішньої екологічної політики держави, її внутрішньої та зовнішньої екологічних функцій. Це управління здійснюється на засадах, передбачених Конституцією України, Законом «Про охорону навколишнього природного середовища», природоресурсними та іншими актами екологічного законодавства, а також законодавства, яким регулюється діяльність органів державного управління в цілому.
Метою державного управління в цій галузі відповідно до Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» є реалізація екологічного законодавства, контроль за додержанням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, досягнення узгодженості дій державних і громадських органів у галузі охорони навколишнього природного середовища .
Органами державного управління, які здійснюють зазначені функції, є: Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади та їх територіальні підрозділи, місцеві державні адміністрації, а також органи виконавчої влади сільських, селищних та міських рад, яким делеговані певні повноваження органів державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища.
Ці суб'єкти вирізняються масштабом, напрямами, характером діяльності, з урахуванням чого здійснюється розмежування їх повноважень.
За територіальним масштабом діяльності суб'єкти державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища поділяються на загальнодержавні та місцеві органи виконавчої влади.
До загальнодержавних органів державного управління належать: Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. На ці органи покладається формування та реалізація національної екологічної політики, розробка і здійснення загальнодержавних екологічних програм, прийняття у випадках та в порядку, передбачених законами, нормативно-правових актів з питань охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів.
До місцевих органів державного управління належать: районні та обласні державні адміністрації, виконавчі органи сільських, селищних, міських рад, територіальні підрозділи центральних органів виконавчої влади. Ці органи забезпечують реалізацію національної екологічної політики з урахуванням екологічних інтересів населення областей, районів, міст, селищ, сіл при прийнятті рішень щодо розвитку продуктивних сил, розміщення, реконструкції, будівництва виробничих та інших господарських об'єктів, надання дозволів на спеціальне природокористування і будь-яких інших питань економічного та соціального розвитку відповідних територій.
За характером, напрямами роботи, повноваженнями розрізняють органи державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища загальної, спеціальної, функціональної та галузевої компетенції. Органами загальної компетенції, тобто органами, для яких повноваження з питань охорони навколишнього природного середовища є лише складовими загальних повноважень щодо вирішення питань економічного і соціального розвитку держави та окремих регіонів, є Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи сільських, селищних, міських рад у межах делегованих повноважень органів державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища.
До органів державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища спеціальної компетенції, тобто органів, основним завданням яких є забезпечення реалізації державної екологічної політики, організація природоохоронної діяльності у країні та контроль за її здійсненням, належать:
—центральні органи виконавчої влади: Міністерство охорони навколишнього природного середовища (Мінприроди України); Державне агентство земельних ресурсів України (Держземагентство України); Державний комітет України по водному господарству (Держводгосп України); Державний комітет лісового господарства України (Держлісгосп України);Державний комітет рибного господарстваУкраїни (Держкомрибгосп); Міністерство охорони здоров'я України (МОЗ України); Державна санітарно-епідеміологічна служба (Держсанепідемслужба); Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (МНС); Державний комітет ядерного регулювання України (Держатомрегулювання України);
—урядові органи державного управління зі спеціальними повноваженнями: Державна екологічна інспекція (Держекоінспекція); Державна служба заповідної справи; Державна гідрометеорологічна служба (Держгідромет).
Державне управління в галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюється також іншими центральними органами виконавчої влади, завданням яких є забезпечення реалізації державної політики в окремих галузях економіки (зокрема, у галузі енергетики, будівництва, промисловості, сільського господарства, транспорту, космічної діяльності тощо) чи сферах управління (зокрема, у сфері інформації, освіти, статистики, стандартизації, фінансів тощо). Для цих органів управління охороною навколишнього природного середовища є складовою основної функції щодо забезпечення реалізації державної політики з певних питань. Міністерство охорони навколишнього природного середовища (МОНПС) є центральним органом державного управління в галузі охорони природи і використання при родних ресурсів і відповідає за охорону природи, органі зацію раціонального використання і відтворення природних ресурсів у країні. Як головні завдання па МОНПС покладаються комплексне управління природоохоронною діяльністю в країні, розробка і проведення єдиної науково-технічної політики по охо роні природи і раціональному використанню природних ресурсів, координація діяльності міністерств і відомств у цій галузі. З цією метою провадиться державний контроль за використанням і охоро ною земель, поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, рослинного (в тому числі лісів) і тваринного (в тому числі рибних запасів) світу, морського середовища і природних ресурсів територіальних вод України.
МОНПС готує і подає в Кабінет Міністрів пропозиції з питань охорони природи і раціонального використання природних ресур сів для включення їх у проекти державних планів економічного та соціального розвитку, здійснює контроль за виконанням відповід них завдань, передбачених державними планами. МОНПС розроб ляє пропозиції щодо вдосконалення економічного механізму при родокористування, затверджує екологічні нормативи, правила і стандарти з регулювання використання природних ресурсів і охо рони природного середовища від забруднення та інших шкідли вих впливів. Здійснюється державна екологічна експертиза гене ральних схем розвитку і розміщення продуктивних сил країни і га лузей народного господарства, контроль за дотриманням екологіч них норм при розробці нових технологій, матеріалів і речовин, а також проектів на будівництво (реконструкцію) підприємств та ін ших об'єктів, що впливають на стан навколишнього середовища і природних ресурсів. При цьому органи управління природокорис туванням повинні орієнтуватися на такий визначальний фактор по ліпшення діяльності з охорони природи, як широке застосування в усіх галузях народного господарства маловідходних і безвідходних технологій. Територіальними органами управління охороною навко лишнього середовища є відповідні відомства МОНПСу та відділи охорони природи виконкомів Рад народних депу татів.
Управління природокористуванням і охороною навколишнього середовища здійснюється на основі загальних принципів усієї системи державного управління. Разом з тим дана система управління має і свої специфічні принципи, обумовлені особливостями об'єкта управління:
1. Єдність екологічного і технологічного підходів, тобто необхідність забезпечення екологічної рівноваги в природі, вибору оптимальних технологічних схем використання природних ресурсів, запровадження на практиці ресурсозберігаючих і природоохоронних технологій.
2. Комплексне вирішення питань раціонального використання природних ресурсів і охорони навколишнього середовища, що обумовлено об'єктивно існуючим взаємозв'язком елементів біосфери як органічно цільової системи. 3. Облік зональних особливостей розміщення виробництва і використання природних ресурсів, які вимагають диференційованого підходу до вирішення питань природокористування і її охорони.
4. Облік особливостей функціонування природних ресурсів і охорони навколишнього середовища у різних галузях народного господарства, включаючи АПК.
Функції державного управління природокористуванням і охороною навколишнього середовища здійснюються уповноваженими на те державними органами різної компетенції. Центральним органом державного управління у сфері охорони природи і використання природних ресурсів є Міністерство екології та природних ресурсів. Відповідно до Положення про Мінекологію Мінестерство є центральним органом виконавчої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів , Міністерство реалізує державну політику в галузі навколишнього природного середовища, національного використання і відтворення природних ресурсів, захисту населення та навколишнього природного середовища від негативного впливу господарської діяльності суб'єктів усіх форм власності. У складі Міністерства діють: Державна екологічна інспекція, Головна державна інспекція з нагляду за ядерною безпекою, Адміністрація ядерного регулювання, Головне управління національних природних парків і заповідної справи. Але розгляду наукових рекомендацій і пропозицій щодо проблеми охорони навколишнього природного середовища та забезпечення економічної безпеки у Міністерстві утворюється Державна міжвідомча науково-технічна рада з питань екологічної безпеки, безпечного використання ядерної енергії та радіаційних технологій з провідних вчених і практичних працівників.
2.ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА
2.1 ВИЗНАЧЕННЯ РОЗМІРІВ ЗБОРІВ ЗА ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ
Розглядається діяльність підприємства яке в результаті своєї роботи забруднює:атмосферне повітря стаціонарними і пересувними джерелами забруднення, водні об’єкт, а також розміщує відходи.
Згідно з результатами контрольних перевірок хімічного підприємства міста Рівного зафіксовано використання як пального таких речовин: перша речовина дизильне паливо - 345 т., друга речовина бензин етиловий - 645 т., третя речовина бензин не етиловий- 445 т. Також результати перевірки вказали на забруднення атмосферного повітря стаціонарними джерелами забруднення в таких обсягах: перша речовина ангідрит сірчистий - 1450 т. при ліміті 1670 т., друга речовина газоподібні фтористі сполуки - 1145т. при ліміті 1150 т., третя речовина сірководень - 245 т. при ліміті 120 т.
Крім того виявлено перевищення скиду забруднюючих речовин у водні об’єкти в таких обсягах (додаток 1): перша речовина сульфати - 4,5 т., при ліміті 4 т., друга речовина фосфати - 4,5 т. при ліміті 1,5 т., третя речовина хлориди - 45т. при ліміті 75 т.
За цей період часу підприємство розмістило на своїй території, згідно дозволу, відходи у таких обсягах (додаток 1): відходи ІІ класу - 245 т., при ліміті 245 т., відходи ІІІ класу - 145 т., при ліміті 150 т., люмінесцентні лампи у кількості 645 штук (дозвіл відсутній).
Визначити розміри збору за викиди забруднюючих ручовин в навколишнє природне середовище. Результати розрахунку записати у таблицю 2.1.
Таблиця 2.1
Норматив збору за забруднення навколишнього природного середовища
Назва забруднюючої речовини
Норматив збору грн./тонну
Викиди в атмосферу пересувними джерелами забруднення
1. Дизильне паливо
11
2. Бензин етиловий
14
3. Бензин не етиловий
11
Викиди в атмосферу стаціонарними джерелами забруднення
1. Ангідрит сірчистий
190
2. Газоподібні фтористі сполуки
470
3. Сірководень
610
За скиди у водні об’єкти
5. Сульфати
4
6. Фосфати
100
7. Хлориди
4
Розміщення відходів
2. Відходи ІІ класу
7
3. Відходи ІІІ класу
2
5. Люмінесцентні лампи
1,5 грн./шт.
2.1. Методичні рекомендації щодо розрахунку загальної величини збору.
Методика визначення розмірів плати і стягнення платежів за забруднення НС України затверджена 24.05.93 р. Міністерством НПС ...
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора