Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет водного господарства та природокористування
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2011
Тип роботи:
Індивідуальне навчально-дослідне завдання
Предмет:
Інші
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України
Національний університет водного господарства та природокористування
Кафедра економічної теорії
Індивідуальне навчально-дослідне завдання
а тему:
«Динаміка макроекономічного розвитку країн Центральної та Східної Європи після приєднання до ЄС»
Підготував:
студент ФЕіП
групи ЕП-33
Юхневич О. А.
Перевірила:
Дорошенко Н. О.
Рівне – 2011
Зміст
Вступ……………………………………………………………………..………3
Історія створення та розвитку ЄС. ……………………………………...4
Фінансові наслідки інтеграції нових держав-членів ЄС……………….7
Висновки…………………………………………………………………..……13
Список використаної літератури………………………………………..…….14
Вступ
Економічні зв'язки між країнами світу існували завжди, але з поглибленням міжнародного поділу праці економічний взаємозв'язок держав стає все більш важливим чинником процесу відтворення, задоволення суспільних потреб та розвитку світового господарства. На сьогодні обсяг міжнародної зовнішньої торгівлі перевищує 11 трлн дол. — понад третину сумарного ВВП країн світу. Зумовлено це тим, що підвищення ефективності господарської діяльності, скорочення суспільних витрат потребують постійного поглиблення спеціалізації виробництва при забезпеченні певного рівня його концентрації. Внаслідок цих процесів відбувається становлення, розвиток та розширення міжнародного співробітництва, формується світове господарство як економічна єдність, поглиблюється інтегрованість країн.
Основою міжнародної економічної інтеграції є насамперед відповідний рівень економічного розвитку. Тому найвищого ступеня зрілості економічна інтеграція досягла у групі промислово розвинутих країн, передусім у Західній Європі. Саме тут успішно функціонує Європейський Союз — єдине поки що об'єднання країн, розвиток інтеграційних процесів у якому, послідовно пройшовши чотири попередні фази (зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний союз), дозволяє сьогодні говорити про створення валютного союзу — міжнародної економічної інтеграції найвищого ступеня. І, безумовно, етапи формування, еволюції ЄС, його організаційно-правова побудова, сфери діяльності, механізми прийняття рішень та забезпечення їх виконання є унікальним досвідом для будь-яких міжнародних інтеграційних утворень, для СНД також.
Історія створення та розвиток Європейського Союзу
Інтеграційні процеси підштовхувались високим рівнем розвитку продуктивних сил, поглибленням спеціалізації виробництва в умовах відносно незначних масштабів внутрішніх ринків країн Західної Європи. Необхідно відзначити, що вагомим чинником інтеграційних процесів у Європі стала і необхідність протидії цілковитому домінуванню США у світовому господарстві. 1948р. США виробляли понад 60% сукупної продукції промислово розвинутих країн, на частку США припадало близько половини усіх довгострокових зарубіжних капіталовкладень і майже 80% усіх золотих запасів капіталістичного світу. Крім того, створена після війни система міжнародних валютних та інших економічних відносин, а також мережа міжнародних економічних організацій — МВФ, МБРР, ГАТТ — були побудовані таким чином, щоб зміцнити економічне становище і вплив США, які домінували і у політичних союзах: від НАТО до АНЗЮС. Жодна країна Західної Європи поодинці не могла бути для США рівноправним партнером, для цього потрібен був міцний і довгостроковий економічний союз, єдиний господарський простір, який міг би зіставитися з національним господарством США.
Ідеї пан'європеїзму, що довгий час висувалися мислителями впродовж історії Європи, з особливою силою зазвучали після Другої світової війни. У післявоєнний період на континенті з'явилися ціла низка організацій: Рада Європи, НАТО, Західноєвропейський союз.
Перший крок у бік створення сучасного Євросоюзу був зроблений в 1951: ФРН, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Італія підписали договір про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЕОВС, ECSC — European Coal and Steel Community), метою якого стало об'єднання європейських ресурсів з виробництва сталі й вугілля, в дію даний договір вступив з липня 1952 року.
З метою поглиблення економічної інтеграції ті ж шість держав в 1957 заснували Європейське економічне співтовариство (ЄЕС, Спільний ринок) (EEC — European Economic Community) і Європейське співтовариство з атомної енергії (Євратом, Euratom — European Atomic Energy Community). Найважливішим і найширшим за сферою компетенції з цих трьох європейських співтовариств було ЄЕС, так що з 1 листопада 1993 р. Європейське співтовариство перейшло у нову стадію економічної інтеграції і за рішенням держав і урядів країн-членів стало називатись Європейським Союзом. У межах ЄС планується перехід і до політичної інтеграції — створення нової наддержави конфедеративного або федеративного типу. Поступово ЄС набуває рис єдиної державності, контури якої проступають в економіці, політиці і в соціальній сфері.
Історія розширення ЄС
Рік
Країна
Загальна кількість членів
1957
Бельгія Італія Люксембург Нідерланди Франція ФРН
6
1973
Велика Британія Данія Ірландія
9
1981
Греція
10
1985
Ґренландія (автономна територія Данії) покинула союз
10
1986
Іспанія Португалія
12
1990
НДР (Об'єдналась із ФРН, надалі як єдина Німеччина)
12
1995
Австрія Фінляндія Швеція
15
2004
Естонія Кіпр Латвія Литва Мальта Польща Словаччина Словенія Угорщина Чехія
25
2007
Болгарія Румунія
27
Метою ЄС є створення умов вільного пересування в його межах товарів, послуг, капіталів та робочої сили. До 1999 р. передбачається створити Європейський центральний банк, впровадити спільну валюту, єдине громадянство, закінчити створення організаційного та правового механізму узгодження зовнішньої політики та політики безпеки держав-членів ЄС.
Рішення про створення валютного союзу певним чином змінило загальну стратегію будівництва ЄС. До цього часу ця стратегія передбачала, що усі держави-учасниці мають рухатись на шляху інтеграції з однаковою швидкістю і на рівних брати участь у реалізації інтеграцій них програм. Для нових членів передбачався лише перехідний період, після якого на них поширювалися загальні правила.
Невдалі ж спроби запровадити євровалюту зробили очевидним, що не всі країни зможуть увійти до валютного союзу одночасно. Постійне відкладання введення євро ставило під сумнів увесь проект, оскільки створення валютного союзу потребує одночасного збігу значної кількості факторів, що, можливо, ніколи не буде досягнуто. Саме тому до останнього часу в ЄС не було одностайної думки про готовність Союзу до введення спільної валюти у 1999 р. І тільки на саміті у квітні 1998 р. було прийнято рішення про запровадження євро лише в 11 країнах — Франції, Німеччині, Італії, Бельгії, Іспанії, Португалії, Австрії, Ірландії, Люксембурзі, Голландії, Фінляндії. Дві країни — Великобританія і Данія — вирішили поки що утриматись від переходу на євро, зайнявши позицію зацікавленого спостерігача. Швеція ще має привести своє законодавство у відповідність до Маастрихтського Договору та виконати умови щодо підтримання стабільності курсу національної валюти. Греція не увійшла до валютного союзу, оскільки стан її економіки, фінансів, соціального рівня не відповідають необхідним вимогам.
З 1 січня 1999 р. євро почне існувати лише у чеках, банківських розрахунках і перерахунках. Готівковим засобом розрахунку євро стане з 1 січня 2002 року. Коментуючи факт народження євро, голова ЄК Жак Сантер сказав: “...євро являтиме собою потужний фактор не лише для подальшої економічної інтеграції, але також і для інтеграції політичної. Для цього зараз є усі необхідні умови... Безперечно, це історична подія, насамперед тому, що вона безпрецедентна в історії людства. Уперше одні з найсильніших і найрозвинутіших держав світу добровільно відмовляються від своїх національних валют для того, щоб створити одну, єдину, спільну”.
Основними законодавчими документами Європейського Союзу (ЄС) є Єдиний європейський акт, Договір про Європейський Союз та Договори, що укладають Європейські Співтовариства. В цих документах визначені: мета створення ЄС, інститути цієї організації, їх функції та порядок формування, викладені принципи функціонування ЄС, його компетенції, основні завдання і засади співробітництва.
2. Фінансові наслідки інтеграції нових держав-членів Європейського Союзу
Останні розширення ЄС, які значно збільшили кількість країн-членів, відбулися 1 травня 2004 року, коли приєдналися 10 країн (Чехія, Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Угорщина, Мальта, Польща, Словенія, Словаччина) і їх загальна кількість склала 25, а 1 січня 2007 року приєдналися ще Болгарія та Румунія.
В Амстердамському договорі про створення Європейського Союзу (1992) були вперше визначені вимоги до країн-претендентів до вступу в ЄС. 22 червня 1993 року на своєму засіданні в Копенгагені Європейська Рада визначила принципи розширення ЄС. Згідно з цими принципами країни Центральної та Східної Європи, які висловили бажання, можуть стати членами ЄС. “Приєднання може відбутися, щойно країна зі статусом асоційованого члена буде готова взяти на себе обов’язки членства й відповідатиме необхідним економічним та політичним вимогам”. Таким чином, на Копенгагенському самміті було визначено критерії членства в ЄС. Ці критерії, що отримали назву Копенгагенських критеріїв, стосуються політичних та економічних засад, а також готовності виконувати належні зобов’язання [1]. Вони розподіляються на три великі групи:
• політичні (свобода виборів, розвиток демократичних інституцій, розвиток недержавних організацій, громадянського суспільства, верховенство права тощо);
• економічні (макроекономічна стабільність, проведення адміністративних та структурних реформ, розвиток ринкових інститутів, лібералізація торгівлі, умови конкуренції, створення сприятливого бізнес-середовища тощо);
• членські . критерії стосовно прийняття принципів “спільного доробку” (acquis communautaire2) співтовариства та спроможність держави узяти на себе обов’язки членства включно з дотриманням цілей політичного, економічного та валютного союзу [2].
Тобто, для отримання можливості приєднатися до ЄС країни-претенденти на вступ мають здійснити певні дії і через це нові держави-члени ЄС з Центральної та Східної Європи протягом останніх років пройшли через процес швидких перетворень. Стадія, що передувала вступу, характеризувалася структурними перетвореннями їх економік, укріпленням реального обмінного курсу та швидким припливом капіталу в країни. В той час, як ці характеристики властиві багатьом економікам країн з ринками, що виникають, оскільки вони наздоганяють індустріально-розвинуті країни, нові країни-члени ЄС відрізняються від таких країн тим, що вони зустрілися з особливими умовами, що обмежують внутрішню макроекономічну політику на стадії після приєднання. Зокрема, застосування фіскальних інструментів має підпорядковуватися певним критеріям, одночасно перспективи участі в зоні євро можуть обмежувати коливання обмінного курсу, особливо у випадку, якщо країни є або стануть членами механізму обмінного курсу [3].
Як можна побачити з переліку Копенгагенських критеріїв, вони стосуються здебільшого інституційної розбудови країни-претендента. Одночасно зі вступом до ЄС країна зобов’язується, відповідно до членських критеріїв, вступити до економічного та монетарного (валютного) союзу, членство в якому теж не дається задарма.
Маастрихтська угода передбачає встановлення для країн-членів ЄС умов, виконання яких дає їм право вступу до економічного та монетарного союзу. Ці умови отримали назву критерії конвергенції (зближення) або Маастрихтські критерії. Маастрихтська угода визначає п’ять критеріїв конвергенції, яким має відповідати кожна з країн-членів, перш ніж вона візьме участь у третьому етапі економічного та монетарного (валютного) союзу:
• відношення дефіциту бюджету до ВВП не повинно перевищувати 3 %;
• відношення державного боргу до ВВП не повинно перевищувати 60 %;
• достатній рівень стабільності цін та сталість середніх темпів інфляції протягом одного року до проведення такого дослідження; причому цей рівень не повинен перевищувати більш ніж на півтора відсоткові пункти три кращі показники рівня стабільності цін країн-членів;
• довгострокова номінальна відсоткова ставка не повинна перевищувати більш ніж на два відсоткові пункти три кращі показники стабільності цін країн-членів;
• протягом щонайменше двох років і без значного напруження з боку відповідної країни нормальне відхилення величини обмінного курсу не повинно виходити за граничні значення, передбачені механізмом обмінного курсу країн-членів [6].
Крім того, передбачається, що критерії конвергенції мають забезпечити збалансованість економічного розвитку в економічному та монетарному союзі і не допускати виникнення анінайменшого напруження між країнами-членами. Разом з тим критеріїв, пов’язаних з державним дефіцитом та державним боргом, слід дотримуватись і після початку третього етапу економічного та монетарного союзу (1 січня 1999 р.). З огляду на це на засіданні Європейської Ради у червні 1997 р. було прийнято пакт стабільності [2].
Із вищезазначеного можна зробити наступний висновок: до приєднання будь-якої країни до Європейського Союзу вона має здійснити інституційні перетворення, після приєднання – країна має додатково забезпечувати виконання умов щодо збалансування свого макроекономічного розвитку.
Яким чином виконання цих вимог вплинуло на економічний розвиток нових країн-членів ЄС? Так, нові країни-члени ЄС пройшли шлях від централізованої, планової економіки до ринкової, повністю відкритої економіки, ставши членами зони вільної торгівлі за дуже короткий час – приблизно 12 років. Паралельно ці країни мали дуже швидко розвинутися та здійснити лібералізацію своїх фінансових ринків. Врешті, всі ці країни пройшли через зазначені зміни приблизно з однаковою швидкістю.
Варто відзначити економічне зростання у період, що передував вступу цих країн до ЄС, на який чинили вплив декілька чинників. По-перше, макроекономічна стабілізація та структурні реформи, проведені у 1990-х роках, прискорили зростання виробництва не тільки шляхом прямого впливу, але й за допомогою притоку значного обсягу прямих іноземних інвестицій в більшість зазначених країн, що посилило та прискорило технологічне оновлення і підвищення продуктивності праці. Більше того, нижчі відсоткові ставки та спрощений доступ до кредитних ресурсів підтримали внутрішній попит. Приєднання до ЄС також підтримало процес наближення до рівня країн ЄС. Одночасно, незважаючи на це, на зростання виробництва в цих країнах також вплинули численні несприятливі зовнішні шоки, такі, як криза в Росії у 1998 році чи глобальне зниження темпів економічного розвитку в 2001 та 2002 роках [7].
У фінансовому секторі інтеграція нових держав-членів ЄС мала свої особливості. Ступінь інтеграції між новими членами ЄС та зоною євро є різною, що підтверджено результатами аналізу, який проводився за доходністю індексів ринку акцій та десятирічними урядовими облігаціями. Для ринку акцій характерно те, що ступінь інтеграції між новими державами-членами ЄС та зоною євро зріс у процесі приєднання цих держав до ЄС. Проте детальне дослідження показує існування більш тісного зв’язку між трьома найбільшими новими країнами-членами: Чехією, Угорщиною та Польщею. Одночасно між чотирма меншими країнами (Кіпром, Естонією, Латвією та Словенією) ступінь інтеграції дуже низький. Незважаючи на це, Естонія та найменша країна – Кіпр – демонструють зростання ступеня інтеграції як із зоною євро, так й з блоком великих економік. Інституційні фактори, абсолютний розмір економіки, географічна відстань та слабкі економічні зв’язки із зоною євро могли б бути поясненням таких результатів. Хоча всі перелічені країни мають досвід величезного та стрімкого розвитку своїх ринків акцій, їхній ступінь інтеграції та швидкість наближення до зони євро суттєво відрізняються. Для ринків облігацій характерною особливістю стало виявлення ознак спільного руху, рівень якого зріс, ринку Чехії по відношенню до ринків Німеччини та Польщі [8].
У цілому процес приєднання нових держав-членів до ЄС призвів до економічного зростання, лібералізації їх фінансових ринків, стрімкого розвитку ринків акцій та інтеграції, але при цьому ступінь такої інтеграції і швидкість наближення до зони євро суттєво різнилися між країнами.
Після 2004 року, коли до ЄС приєдналися 10 країн, більшість з них досягли прогресу в досягненні економічного зближення (конвергенції), але одночасно в окремих країнах спостерігався й регрес.
Розглядаючи розвиток інфляційних процесів протягом десятиріччя, слід відмітити тенденцію до значного зниження інфляції відносно високого первинного рівня в країнах Центральної та Східної Європи, які приєдналися до ЄС у травні 2004 року. Одночасно у невеликих країнах (Кіпр та Мальта) інфляція була відносно помірною упродовж більшої частини цього періоду з випадковими інфляційними сплесками на Кіпрі. Такий довгостроковий інфляційний розвиток спостерігався на фоні динамічного економічного розвитку в країнах Центральної та Східної Європи. Одночасно інфляція зростала з 2004 року в більшості країн, які приєдналися до ЄС того року, внаслідок світового зростання цін на енергоносії, які вплинули на зростання споживчих цін в країнах через коригування адміністративно-регульованих та зміни ринкових цін; зростання цін на продукти харчування, яке пришвидшилося у 2006 році. Крім того, інфляційний тиск був посилений поєднанням швидкого зростання внутрішнього попиту, яке підтримувалося сильним зростанням реальних доходів, кредитування і, відповідно, відобразилося на зростанні споживання домогосподарств у більшості країн та зростанням непрямих податків і адміністративно-регульованих цін, що було пов’язано із вступом до ЄС. В окремих швидко зростаючих економіках причиною зростання інфляції було зростання вартості одиниці праці. Протягом наступних років зміни адміністративно-регульованих цін та коригування непрямих податків (що частково належить до умов договорів про приєднання 2004 року) імовірно залишатимуться головними чинниками, які впливатимуть на підвищення інфляційного тиску в багатьох нових державах-членах ЄС.
У більш тривалій перспективі процес “наздоганяння” більш розвинених країн ЄС також впливатиме на інфляцію, зокрема в країнах із суттєво нижчими, ніж в зоні євро, ВВП на душу населення та рівнями цін. Досягнення такого середовища, яке сприятиме стійкій ціновій стабільності в нових державах – членах ЄС, потребуватиме проведення виваженої бюджетної політики та відповідної монетарної політики, помірного зростання заробітної плати і продовження реформування ринків праці та товарів для збільшення їх гнучкості та підтримання сприятливих умов для економічного розвитку і зростання зайнятості [9].
Країни Центральної та Східної Європи, які приєдналися до ЄС в травні 2004 року, значно знизили рівень інфляції від відносно високого первинного рівня. Зміни адміністративно-регульованих цін, підвищений внутрішній попит та коригування непрямих податків залишатимуться одними з головних чинників, які впливатимуть на підвищення інфляційного тиску в цих країнах. Забезпечення цінової стабільності потребуватиме проведення виваженої бюджетної політики та відповідної монетарної політики, помірного зростання заробітної плати і продовження реформування ринків праці та товарів, підтримання сприятливих умов для економічного розвитку і зростання зайнятості.
Щодо ситуації у бюджетній сфері нових держав-членів ЄС, то у 2006 році 3 країни (Угорщина, Польща і Словаччина) мали надмірний дефіцит державного бюджету (більше 3 % від ВВП), 2 країни (Естонія, Латвія) – профіцит, а решта країн – помірний дефіцит. При цьому довгострокова тенденція вказує на зміну тренду з 2004 року до поступового зменшення рівня дефіциту державного бюджету. Кіпр, Угорщина та Мальта мали у 2006 році державний борг на рівні, що перевищував контрольне значення у 60 % від ВВП: Кіпр – 65,3 %, Угорщина – 66,0 % Мальта – 66,5 %. При цьому Кіпр та Мальта знижували цей показник.
Угорщина відрізняється від інших нових членів ЄС тенденцією до зростання рівня державного боргу, який з 2002 до 2006 років зріс з 54,0 до 66,0 % відповідно. Інші нові члени ЄС мали рівень державного боргу нижче 50 % ВВП [10]. Аналізуючи період 1997–2006 років, слід відмітити тенденцію суттєвого рівня державного боргу Чехії, Кіпру та Мальти. На противагу цьому, Естонія знизила рівень державного боргу. Останніми роками така заборгованість стабілізувалася або знизилася в більшості країн і тільки рівень державного боргу Угорщині змінив у 2002 році свою спадну тенденцію на протилежну, компенсуючи при цьому скорочення значення цього показника, яке було на початку зазначеного періоду. Така ситуація із дефіцитом бюджету та рівнем державного боргу вимагає подальшої бюджетної консолідації в більшості нових країн-членів ЄС [11]. На користь бюджетної консолідації говорить довгострокова тенденція поступового старіння населення, що потребуватиме відповідного збільшення бюджетних видатків. Для України ця тенденція також притаманна, що вимагає поступового зменшення рівня дефіциту державного бюджету. У цілому рівень дефіцитів державних бюджетів нових держав-членів ЄС змінив тенденцію на зворотну і почав знижуватися з 2004 року, тобто від моменту їх вступу до ЄС. У більшості нових держав – членів ЄС рівень державного боргу останніми роками стабілізувався або знизився. Така ситуація із дефіцитом бюджету та рівнем державного боргу вимагає подальшої бюджетної консолідації в більшості нових країн-членів ЄС. Як новий член ЄС кожна країна повинна розглядати політику обмінного курсу як справу спільного інтересу і має право звернутися у будь-який час для участі у механізмі обмінного курсу. Найдовше серед нових країн-членів ЄС брала участь у механізмі обмінного курсу Естонія. Кіпр, Латвія і Мальта беруть участь у механізмі обмінного курсу з 2 травня 2005 року, а Словаччина – з 28 листопада 2005 року. Одночасно три інші країни утримували свої валюти поза межами механізму обмінного курсу до 1 квітня 2006 року – це Чехія, Угорщина та Польща. Варто зазначити, що однією з можливих причин, чому ці країни знаходилися так довго поза межами механізму обмінного курсу, є поточний монетарний режим інфляційного таргетування в цих країнах, за якого валютний курс не єпріоритетом політики та не фіксується, а є лише її інструментом – достатньо гнучким або навіть плаваючим. Для України питання режиму валютного курсу також є актуальним. Угоди щодо участі в механізмі обмінного курсу базувалися на низці зобов’язань по проведенню політики відповідними органами влади. Ці зобов’язання стосувалися, зокрема, проведення виваженої бюджетної політики, уповільнення темпів зростання заробітної плати, зростання кредитування і здійснення подальших структурних реформ. Запровадження механізму обмінного курсу було також пов’язано в деяких випадках з односторонніми зобов’язаннями частини країн щодо підтримки вужчих меж коливання валютного курсу. Зокрема, Естонія приєдналася до механізму обмінного курсу, зберігаючи ри цьому свій існуючий режим “валютного бюро”. Після приєднання до механізму обмінного курсу жодний із встановлених обмінних курсів національних валют до євро, які встановлювалися на рівні, близькому до середнього значення інтервалу коливання, не був девальвований. Фактично більшість валют не змінила встановленого обмінного курсу до євро, але якщо й змінила, то зовсім несуттєво. Це стосується естонської крони, латвійського лата, мальтійської ліри, кіпрського фунта і нехарактерно для словацької крони, обмінний курс якої характеризуався високою волатильністю через ринкові очікуання змін бюджетної політики новообраним урядом та зростанням глобальних ризиків від ринків, що розвиваються. Зважаючи на те, що валютна політика цих країн була спрямована на підтримку стабільності обмінних курсів, ці країни постійно та активно проводили операції на валютних ринках. Щодо валют, які залишалися тривалий час поза обміном валютного курсу, то чеська крона і польський злотий зміцнилися проти євро за період з листопада 2004 до кінця 2006 року. Проте динаміка курсу угорського форинта, яка характеризувалася відносно сильним його знеціненням та більшою волатильністю, починаючи з квітня 2006 року, обумовлювалася відносно слабкими економічними засадами цієї країни: значним бюджетним дефіцитом і великим дефіцитом поточного рахунку платіжного балансу [9]. Більшість валют країн після їх приєднання до механізму обмінного курсу, не змінила встановленого обмінного курсу до євро, але якщо й змінили, то зовсім несуттєво. Передумовою цього стало посилення економічних засад країн шляхом виконання ними низки зобов’язань, зокрема, по проведенню виваженої бюджетної політики, уповільненню темпів зростання заробітної платні та кредитування, здійснення подальших структурних реформ. При цьому низка країн з монетарним режимом інфляційного таргетування залишилася поза межами механізму обмінного курсу. На кінець 2006 року шість нових держав-членів ЄС (Чехія, Кіпр, Латвія, Мальта, Польща та Словаччина) мали середні довгострокові відсоткові ставки нижче контрольного значення і диференціали між цими ставками та середнім значенням аналогічної ставки по зоні євро були незначними в більшості цих країн. Значний же диференціал між довгостроковими відсотковими ставками в Польщі та Угорщині та середнім значенням аналогічної ставки по зоні євро пояснюється тим, що в цих країнах існують бюджетні проблеми та зовнішні дисбаланси [12]. Більшість країн, що приєдналися до ЄС виконували відповідний Маастрихтський критерій по довгостроковій відсотковій ставці та диференціали між довгостроковими відсотковими ставкам цих країн і середнім значенням такої ставки по зоні євро були незначними. Країни, які не виконували відповідний критерій, здебільшого мали бюджетні проблеми та зовнішні дисбаланси.
Висновки
Процес інтеграції нових держав – членів до ЄС, які приєдналися до нього в травні 2004 року, у цілому мав позитивні наслідки та сприяв:
здійсненню цими країнами інтенсивних структурних реформ, а після приєднання, додатково, ще й забезпеченню умов по збалансуванню макроекономічного розвитку;
підвищенню темпів економічного зростання та їх стійкості, збільшенню інвестування, розвитку внутрішнього попиту, лібералізації фінансових ринків, стрімкому розвитку їхніх ринків акцій;
зниженню рівня інфляції від відносно високого первинного рівня;
зниженню рівня дефіцитів державних бюджетів та стабілізації або зниженню рівня середнього боргу після приєднання до ЄС; наближенню (зменшенню) довгострокових відсоткових ставок цих країн до рівня середнього значення такої ставки по зоні євро;
посиленню економічних засад країн шляхом виконання ними низки зобов’язань, зокрема, щодо проведення виваженої бюджетної політики, уповільнення темпів зростання заробітної плати, зростання кредитування, здійснення подальших структурних реформ тощо.
Одночасно існують і негативні моменти інтеграції до ЄС:
- сам процес інтеграції вимагає проведення реформ та адаптації до правил і стандартів ЄС, що потребує відповідного фінансування;
- необхідні зміни адміністративно-регульованих цін та коригування непрямих податків є одними з головних чинників, які впливають і впливатимуть на підвищення інфляційного тиску в нових державах – членах ЄС;
- безпосередньо до приєднання до ЄС спостерігалися підвищення рівнів дефіциту державного бюджету та державного боргу у більшості країн;
- необхідна бюджетна консолідація та прийняття зобов’язань щодо проведення реформування ринків праці (в т.ч. скорочення темпів росту зарплат) можуть погіршувати стан справ у соціальній сфері.
Список використаної літератури
Кузнєцова Л.І., Кузьменко В.П. Досвід Європейської інтеграції та можливості його використання у СНД.
Словник-довідник Європейського Союзу // Видавництво “К.І.С.”. – К., 2001.
Механізми координації європейської політики: практика країн-членів та країн-кандидатів // Н. Гнадюк (ред.), А. Новак-Фар, Я. Гонцяж, І. Родак. – К. : Міленіум, 2003. – 384 с.
http://www.minfin.gov.ua
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора