Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Інформаційна безпека
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2009
Тип роботи:
Конспект лекцій
Предмет:
Захист інформації
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ “ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА”
Конспект лекції з курсу “Організація та проведення робіт, пов’язаних із захистом інформації з обмеженим доступом” для студентів базового напрямку 6.1601 “Інформаційна безпека”.
ТЕМА: Мета і завдання курсу. Основні організаційно – правові заходи щодо охорони державної таємниці. Державна таємниця та національна безпека.
Затверджено
на засіданні кафедри
“ Інформаційна безпека ”
Протокол № ___ від ___.___.2009 р.
Львів - 2009
ПЕРЕДМОВА
Ми є свідками і учасниками створення найновішої Української держави. Більш ніж тисячолітній досвід державотворчих змагань, громадської і політичної консолідації українського народу став фундаментом сучасного українського права.
Демократизація суспільства, зовнішні фактори, призвели до розвалу СРСР, що дозволило почати відродження Української держави в найновіших умовах. Процес цей дуже важкий і болючий. Україна знаходиться у глибокій економічній кризі, яка пов‘язана з кризою духовною, денаціоналізованістю значної частини українців. Проти Української держави відверто або таємно виступають внутрішні і зовнішні сили. В цих надзвичайно складних і важких умовах крок за кроком створюється найновіша громадсько-політична організація українського народу – Соборна Незалежна Українська правова держава.
Підвалинами державно-правового будівництва в Україні є політико-правова доктрина, що ґрунтується на гарантії прав людини, сім‘ї і нації. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. стали засадами Конституції України, яка і була прийнята на п‘ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р.
Право, яке створюється в Україні, є засобом зміцнення Української держави та права української нації на розбудову власної держави, інструментом регулювання відносин між громадянами, особистістю і державою, Україною, як державою, з іншими державами.
Найновіше українське право має безсумнівну історичну цінність, оскільки висвітлює рівень розвитку і правової культури українського народу. Право покликане бути інструментом духовного оздоровлення українського суспільства. Саме існування норм, які гарантують права особи, сім’ї, нації, реалізація цих норм у суспільній практиці, сприяє появі почуття безпеки, захищеності, стимулює розвиток відчуття свободи, як окремої людини, так і всього українського народу.
Побудова Української держави неможлива без високої правової культури людей, які здійснюють цей процес, без глибоких знань прав і обов‘язків, чинного законодавства. Це справа не тільки сьогодення але і майбутнього. Законодавство про захист інформації це одна з найскладніших галузей права, тому сьогоднішнє наше завдання оволодіти основами цих знань.
Законодавство із захисту інформації відіграє важливу роль у загальній структурі системи державної безпеки. Проблеми захисту власних інформаційних ресурсів і контрольованості свого інформаційного простору особливо загострюються на сьогоднішньому етапі розвитку нашої держави, оскільки пов’язані із бурхливим впровадженням новітніх інформаційних технологій переважно іноземного походження на тлі процесів демократизації і зростаючої відкритості нашого суспільства.
Предметом даного курсу є питання охорони державних секретів. Саме в цьому аспекті чинне законодавство має довершений вигляд, чітко регламентує організацію i порядок поводження із відомостями, що становлять державну таємницю. Важливість цього питання полягає в тому, що розголошення державних секретів може негативно позначитися на безпеці держави, принести багатомільярдні втрати у формі упущеної вигоди. З іншого боку надлишкова секретність також недопустима, бо пов’язана із невиправданими затратами бюджетних коштів на її впровадження. Важливим в захисті інформації є суміщення принципу секретності з правом громадян на інформацію у всіх сферах життя суспільства.
До недавнього часу питання захисту інформації асоціювалося (і небезпідставно) виключно із запобіганням несанкціонованого доступу до державних секретів. На сьогодні поняття інформації з обмеженим доступом розширене і містить промислову, комерційну, банківську, особисту та інші види таємниць. Особливої ваги набуває захист інформації як інтелектуальної власності від неконтрольованого розповсюдження і несанкціонованого використання.
Окрім забезпечення конфіденційності до питань захисту інформації стали включати і проблеми забезпечення цілісності (автентичності) та доступності інформації. Це передовсім зумовлено широким використанням засобів обчислювальної техніки і зв’язку для оброблення, пересилання і зберігання інформації. Використання електромагнітних сигналів як носіїв інформації в автоматизованих системах її оброблення збільшує її вразливість як з точки зору випадкових спотворень завадами, так і через можливість перехоплення зі значних віддалей сучасними засобами технічної розвідки. Ефективну протидію подібним загрозам через так звані технічні канали витоку можуть забезпечити лише технічні засоби захисту, тому на сьогодні виділився окремий напрямок – технічний захист інформації (ТЗІ).
Однією із найважливіших складових частин правового забезпечення системи інформаційної безпеки є стандартизація, нормативне і метрологічне забезпечення сертифікації й атестації технічних засобів захисту і контролю їх ефективності, ліцензування діяльності у сфері технічного захисту інформації.
Із становленням України як суверенної, правової держави, розширенням її міжнародного співробітництва, реформуванням економіки та оборони, постала необхідність створення принципово нової власної системи захисту інформації та законодавчого регулювання інформаційних правовідносин у сфері охорони таємниць.
Конституція України, що стала гарантом побудови демократичної правової держави, не могла не врахувати загальносвітових тенденцій інформатизації суспільства. Тому, ряд її статей, зокрема, статті 17, 32, 34, визначають забезпечення інформаційної безпеки як одну із найважливіших функцій держави і мають стати основою розвитку інформаційного законодавства.
Ми живемо у світі конкурентної боротьби за сфери впливу на міжнародній арені, світових ринках, за пріоритети у науковій, військово-технічній, економічних галузях. Тому захист інформації, зокрема державної таємниці, є невід’ємною складовою національної безпеки України. А там, де переважають особливі інтереси держави, інтереси її безпеки, зовнішніх відносин та економіки, чинне законодавство повинне забезпечувати саме їх захист, утвердження інформаційного суверенітету України, її права на встановлення особливого порядку користування і розпорядження інформацією з обмеженим доступом, найважливішою складовою якої є державна таємниця.
В інформаційному просторі ця інформація займає незначну частку і стосується сфер державної діяльності, які чітко охороняються, - оборони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки і охорони правопорядку, що прямо закріплено у ст. 8 Закону України “Про державну таємницю”.
Аналіз практики застосування закону “Про державну таємницю” свідчить, що його положення життєздатні і забезпечують правове регулювання практично всіх проблем, які виникають в сфері охорони державної таємниці.
Разом з тим, зміни що пройшли з початку 90-х років минулого століття і торкнулись форм власності, структури і штатів установ, підприємств і організацій, в значній мірі призвели до зниження якості роботи керівників підприємств, установ і організацій і відповідних підрозділів з надійної охорони державної таємниці. Порушення спадкоємності при зміні персоналу режимно-секретних підрозділів призвело до порушення єдиних підходів, які мали місце при рішенні завдань по охороні державної таємниці. Значно зменшилась кількість відомчих навчальних закладів з підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони державної таємниці, а існуюча раніше учбово-методична література з цих питань застаріла і не відповідає вимогам чинних законодавчо-нормативних актів України.
В цих умовах колектив авторів, що складається з науково-викладацьких працівників Національного університету „Львівська політехніка”, практичних працівників підприємств, установ і організацій, діяльність яких пов’язана із захистом інформації, зробив спробу створення методичного матеріалу з основ організації охорони державної таємниці для керівників підприємств, установ і організацій, практичних працівників режимно-секретних органів, а також студентів ВУЗів з напрямку „Інформаційна безпека”.
В матеріалі зроблена спроба розгорнутого викладу механізму застосування відкритої законодавчо-нормативної бази в конкретних умовах діяльності підприємств, установ і організацій, діяльність яких пов’язана з державною таємницею.
ДЕРЖАВНА ТАЄМНИЦЯ ТА НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА
Інформація та національна безпека.
Інформація – найважливіший продукт суспільства, ресурс людства, який постійно нарощується, сьогодні це найбільш цінний і ходовий товар в міжнародній торгівлі. На міжнародному рівні сформувалась система поглядів на інформацію як на найцінніший ресурс життєзабезпечення суспільства, який має соціальне значення. Економічний потенціал і могутність держав все в більшій мірі визначається обсягом інформаційних ресурсів та рівнем інформаційної інфраструктури.
Володіння інформацією завжди давало перевагу тій стороні, яка володіла більш точною і змістовною інформацією, тим більш, як що це стосувалась інформації про своїх супротивників. Ще наші пращури казали: хто володіє інформацією, той володіє світом.
Коли людство зрозуміло, що управління неможливе без інформації, воно стало використовувати інформаційну зброю. Точні і докладні розвідувальні відомості значно посилюють ефективність дипломатичних і військових заходів, вони надають політичним лідерам можливість вибору альтернативних рішень з зовнішньополітичних питань або стають доповненням до політичних акцій, які здійснюються дипломатичними методами з допомогою санкцій або військовим шляхом. Створення централізованих держав, формування органів державного управління, розвиток міжнародних зв`язків привело до необхідності захисту інформації в галузі військової, зовнішньо - і внутрішньополітичної діяльності держав.( В США перший закон про захист інформації був прийнятий у 1906 році).
Політичне і економічне протиборство різних держав в сучасний період загострили проблеми у сфері інформації та інформатизації, інформаційних відношень, формування інформаційних ресурсів і користування ними. В останньому десятиріччі в США, наприклад, прийнята низка федеральних законів, що створюють правову основу для формування і проведення єдиної державної політики в галузі інформатизації і захисту інформації з врахуванням інтересів національної безпеки країни. Закон США “Про забезпечення безпеки ЕОМ” № HR 145, прийнятий Конгресом в травні 1987 року, встановлює пріоритет національних інтересів при вирішенні питань безпеки інформації, в тому числі і приватної інформації. Законом встановлено, що “важливою” є така інформація, “втрата якої, неправильне використання, несанкціонована зміна якої або доступ до якої може призвести до небажаних впливів на національні інтереси”. Встановлена також нова категорія інформації з обмеженим доступом – “нетаємна, але важлива з точки зору національної безпеки”. До цієї категорії віднесена більша частина відомостей, що циркулює або обробляється в інформаційно-телекомунікаційних системах приватних фірм і корпорацій, які виконують урядові замовлення.
Бурхливий розвиток інформатизації веде до створення глобального інформаційного простору. Масове застосування новітніх технічних засобів, що складають основу процесу інформатизації, усуває геополітичні кордони, змінює життя мільйонів людей. Але, об`єктивні передумови для мирного співіснування не відмінили наявність геополітичних інтересів у різних країн та прагнення ці інтереси реалізовувати. Сьогодні інформаційна інфраструктура, інформаційні ресурси стають ареною міждержавної боротьби за світове лідерство.
Інформаційні фактори набувають все більше значення в політичній сфері. В традиційному протистоянні політичних опонентів зростає значущість інформаційно-психологічного впливу, в економіці зростає вразливість економічних структур від незаконного використання інформації. Цілеспрямовані інформаційні впливи можуть мати далеко ідучи деструктивні наслідки, як до окремої особи, суспільства, держави, так і для самого існування цивілізації. Це наочно демонструють події останніх років, наслідки збройної боротьби у військовій сфері в більшій ступені залежать від якості інформації, що добувається та рівня розвитку інформаційних технологій, на яких ґрунтуються системи розвідки, радіоелектронної боротьби, управління військами та високоточна зброя.
Під інформаційним середовищем розуміється сукупність інформаційних ресурсів та системи формування, розповсюдження і використання інформації. Перебуваючи сисиемостворюючим фактором у всіх сферах національної безпеки, інформаційне середовище активно впливає на стан політичної, економічної, оборонної та інші складові національної безпеки України. Власно через інформаційне середовище здійснюються загрози національній безпеці. Термін інформаційна безпека зайняв місце у політичному лексиконі. Існування сильної незалежної держави нерозривно пов`язане із забезпеченням інформаційної безпеки в різних сферах його діяльності і передусім в політичній, економічній, військовій, а також духовній. Інформаційна безпека є складовою частиною проблеми інформаційного забезпечення людини, держави і суспільства. Вона орієнтована на захист важливих для них інформаційних ресурсів і на підставі цього – на захист законних інтересів в різних сферах діяльності.
Проблема інформаційної безпеки держави є достатньо складною та багатогранною і тому її слід розглядати лише у взаємозв’язку з іншими проблемами, які мають більш високий або такий самий порядок важливості. Передусім, до таких проблем відноситься проблема національної безпеки.
Аналіз статей Закону України “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 року N 964-IV, свідчить, що проблема національної безпеки держави розглядається в ній починаючи з системних позицій із врахуванням різноманітності внутрішньо-системних (внутрішньодержавних) і позасистемних (міждержавних) зв’язків.
Атрибутивними властивостями великих систем є властивість самозбереження і саморозвитку. Ці властивості є потужними факторами, що створюються самі. Ті чи інші властивості великих систем знаходять адекватне відображення у відповідних системних функціях. У свою чергу, системна функція повинна підтримуватись відповідною структурою, яка включає себе окремі елементи та зв’язки. Слід також зауважити, що системна функція має на меті досягти певного результату.
Як це проектується на людське суспільство яке, з точки зору загальної теорії систем, також належить до великих систем. Очевидно, що самозбереження тісно пов’язане з загальнодержавною (національною) безпекою, а саморозвиток із здатністю держави адекватно трансформуватись в усіх сферах своєї діяльності відповідно із змінами умов. Виходячи з цього, доцільно підкреслити деякі основні положення Концепції національної безпеки – забезпечення національної безпеки як найважливішої функції держави, загальною метою якої є досягнення необхідного і достатнього стану захищеності “життєво важливих інтересів особистості, соціальних груп, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз”, що негативно впливають на збереження і збільшення духовних і матеріальних цінностей.
Під головною метою функціонування системи національної безпеки необхідно розуміти:
забезпечення прав і свобод громадянина;
збереження конституційного ладу, суверенітету та територіальної цілісності держави.
Функція забезпечення національної безпеки досягається завдяки взаємозв’язку діяльності всіх державних органів, громадян та їх об’єднань.
Концепція визначає в складі загальної системи національної безпеки декілька підсистем безпеки: державно-політичну, екологічну, економічну, соціальну і інформаційну.
Особливе місце в загальній системі національної безпеки займає підсистема інформаційної безпеки, тому, що:
по-перше, інформаційні відносини і процеси пронизують всі інші відносини і процеси, що мають місце в суспільстві, тому інформаційна безпека, як складова, входить в усі інші підсистеми національної безпеки;
по-друге, в сучасних умовах, коли різноманітні інформаційні технології і процеси, засоби обчислювальної техніки інтенсивно і в масовому прядку запроваджуються в багатьох галузях діяльності людини, питання інформаційної безпеки набувають самостійного суспільного значення;
по-третє, система зовнішніх і внутрішніх загроз інформаційної безпеки має комплексний характер.
До основних джерел зовнішніх загроз можна віднести:
впровадження іноземними державами обмежень стосовно до України на розповсюдження інформації і нових інформаційних технологій;
розвіддіяльність іноземних державних органів і спеціальних служб;
протиправна діяльність різних іноземних формувань і окремих осіб у сфері інтересів України;
стихійні катаклізми і катастрофи.
До основних джерел внутрішніх загроз можна віднести:
відсутність науково обґрунтованої політики інформаційної безпеки держави;
недосконалість законодавчої бази в галузі інформаційних відносин і інформаційної безпеки;
недосконалість державної структури забезпечення інформаційної безпеки;
протиправні дії державних органів, політичних і економічних структур, окремих громадян в інформаційній сфері;
виникнення нештатних, непередбачених ситуацій в системах, процесах, що базуються на використанні інформаційних технологій, в результаті чого зростає ступінь ризику нанесення шкоди, а також її розмір;
недосконалість або відсутність засобів забезпечення інформаційної безпеки.
Вказані джерела формують загрози, які можна віднести до так званого вищого рівня, кожна з яких може бути розгорнута в систему загроз більш низького рівня і більш конкретного змісту. Слід зазначити, що загрози вищого рівня описуються, як правило, з допомогою неформальних методів, в той час як загрози нижчого рівня, які можуть бути описані математичними моделями.
Якщо проаналізувати вищезгаданий комплекс джерел загроз, то з нього випливає, що всі вони базуються на достатньо об’єктивних і реальних фактах, а їх реалізація може нанести конкретну реальну шкоду державі і окремим особам. В загальнодержавній сфері Україна може втратити пріоритет при рішенні міжнародних проблем, зниження темпу формування рівноправних і взаємовигідних відносин з іноземними державами, поглиблення економічної кризи, зниження військового і науково-технічного потенціалу, внутрішньополітичної дестабілізації тощо.
Без сумніву, шкода нанесена державі в результаті реалізації загроз, так або інакше проектується на всіх або багатьох членів суспільства. Але існує ряд загроз, реалізація яких може завдати шкоди конкретному громадянину, при цьому шкода може бути матеріальна, моральна, або навіть фізична.
Для того, щоб вирішувати питання інформаційної безпеки, необхідно вирішити цілий комплекс взаємозв’язаних проблем. Ці проблеми умовно можна поділити на наступні групи: концептуальні, нормативні, технічні і організаційні.
Спробуємо сформулювати концептуальні питання інформаційної безпеки, яка, як зазначалося, є невід’ємною частиною Концепції національної безпеки України.
Інформаційний ресурс країни належить до стратегічних ресурсів, тому, що в інформаційній інфраструктурі держави в тій чи іншій мірі задіяні значні людські, фінансові або матеріальні ресурси, які за своїми обсягами наближаються до деяких галузей економіки. В сучасному суспільстві незрівнянно зросла значущість інформації, з точки зору забезпечення її безпеки, зросла вразливість суспільства, що пов’язана з втратою або недоотриманням інформації. З врахуванням розвитку інформатизації суспільства, проникнення інформаційних технологій в усі найважливіші сфери життя суспільства, необхідно передбачити перехід від принципу забезпечення безпеки інформації до принципу забезпечення інформаційної безпеки.
Під безпекою інформації розуміється такий стан її захищеності, який забезпечує відсутність недопустимого ризику нанесення шкоди від несанкціонованого її розголошення, витоку, модифікації або знищення. В ряді випадків особливе значення має недопущення несанкціонованої модифікації або знищення інформації. В основному це важливо для глобальної системи екологічного моніторингу країни, для управління системами небезпечних технологій, наприклад, атомних станцій.
В суспільстві все більше набувають значення інформаційні технології, що лежать в основі багатьох управлінських, соціальних процесів. Подібні технології відіграють значну роль в єдиних системах енергопостачання, системах руху повітряним і залізничним транспортом. Нештатна або непередбачена “поведінка” інформаційно-керуючих систем в цих випадках може призвести до трагічних наслідків. Таким чином, при проектуванні інформаційних технологій необхідно враховувати цей фактор ризику і докладати зусилля для його мінімізації або по іншому забезпечити інформаційну безпеку.
Інформаційна безпека може розглядатись в широкому і вузькому розуміннях. В вузькому – як безпека інформації, в широкому – це стан захищеності як від загроз безпеки інформації, так і від загроз нанесення шкоди інформаційним технологіям.
Суб’єктами відношень в галузі забезпечення інформаційної безпеки є державні органи влади і управління, юридичні особи всіх форм власності, фізичні особи, а також іноземні держави та їх органи, іноземні громадяни та групи громадян.
Діяльність в галузі інформаційної безпеки повинна бути регламентована системою законодавчих і підзаконних актів, нормативних і нормативно-технічних документів.
Управління в сфері інформаційної безпеки держави повинне базуватись як на методах адміністративного управління, так і на нових методах, в т.ч. які ґрунтуються на ліцензуванні і сертифікації.
В сучасних умовах ліквідації монополії держави на інформаційні ресурси, лібералізації інформаційної діяльності в середині держави і міжнародного обміну інформацією необхідно розробляти демократичні механізми реалізації політики інформаційної безпеки. Ліцензування і сертифікація дозволяють створювати такі умови, які виключають роботу в галузі інформаційної безпеки некомпетентних організацій і спеціалістів, а також використання технічних засобів, що не відповідають встановленим вимогам захищеності.
Інформаційна безпека держави може бути реалізована тільки при умові створення відповідної ієрархічної організаційної структури і орієнтування на вітчизняну наукову і виробничу інфраструктуру.
Державна секретність.
Ми живемо у світі інформації. Інформація – обов`язковий компонент спілкування людей; її якість і достовірність – підвалини рівноправних, результативних соціальних відносин. Інформаційно – обмінювальні процеси пронизують всі сторони суспільних відносин, в них знаходять своє відображення інтереси широкого кола суб`єктів.
Право людини і громадянина на інформацію – одне із суб`єктивних прав, закріплених у Всезагальній Декларації прав людини. Поряд з цим у суспільних відносинах існує така сфера об`єктивної реальності, така суб`єктивна категорія, що має соціальну природу як таємниця – відомості, які приховуються від стороннього сприяття. Таємниця, як елемент системи виживання, супроводжує людство на протязі всього шляху його розвитку, вона визначає умови відносин між індивідами і їх групами.
Характер інформаційної взаємодії, що визначається державною інформаційною політикою, є підґрунтям встановлення тих або інших взаємовідносин між владою і суспільством. Таємниця є невід`ємною складовою суспільного життя, частиною правової системи і може слугувати навіть своєрідним мірилом для визначення виду політичного режиму в державі, бо стан захисту секретів відображає характер взаємовідносин суспільства і держави, демократизації державної влади. Так, для будь-якої тоталітарної держави характерна гіпертрофована секретність, надмірне розширення обсягу відомостей, що відносяться до державної і службової таємниці, - всезагальний дух бюрократії є таємниця. Для демократичної держави характерне акцентування уваги на захисті прав людини – поглиблене правове регулювання відносин, які пов`язані з охороною особистої і сімейної таємниці і пов`язаних з нею інститутів професійних таємниць. Природно, демократична держава передбачає законослухняність громадян, знання і неухильне дотримання ними чинних правових норм.
Державні секрети і полювання за ними виникли на зарі людства, з появою перших держав. Завдання забезпечення безпеки держави визначає необхідність захисту його інформаційних ресурсів від витоку важливої політичної, економічної, науково – технічної та військової інформації. Цим визначається існування інституту державної таємниці, яким створюється можливість для держави проводити незалежну інформаційну політику, захищати свої національні інтереси.
Державні засоби впливу на інформаційні процеси – найважливіша політична умова забезпечення прав людини та раціоналізації використання інформаційних ресурсів в суспільстві. Система захисту таємниць – найбільш сильна ланка державного регулювання суспільних відносин в інформаційній сфері. Відомості, що становлять державну таємницю, мають особливу важливість для суспільства і держави. Внаслідок величини можливої шкоди від її розголошення, державна таємниця займає пріоритетне місце в системі соціального інституту таємниць. Режим охорони державної таємниці – найважливіший елемент системи державного управління.
Правовий інститут державної таємниці – визнаний всіма країнами інститут регулювання інформаційних суспільних відносин. Державна секретність в тій чи іншій мірі присутня у всіх розвинутих демократіях світу. Все це цілком логічно, позаяк інформація, з одного боку, - це об`єкт взаємовідносин людей, а з другого, - це ресурс: ресурс управління, прийняття рішень. Тому, в якості реальної загрози для своєї безпеки, держава і розглядає потенційно можливий витік інформації, що захищається за кордон.
Основою охорони державної таємниці є публічне право, яке базується на чіткій фіксації відомостей, розголошення яких може нанести шкоду законним інтересам держави.
Правовий інститут державної таємниці має такі складові:
відомості, що віднесені до певного типу таємниці (а також принципи та критерії, за якими відомості класифікуються як таємниця);
режим секретності (конфіденційності) – механізм обмеження доступу до зазначених відомостей, тобто, механізм їх охорони;
санкції за неправомірне отримання та (або) розповсюдження цих відомостей.
У світової суспільної думки склалась відносна єдність поглядів з питання про право урядів на державну таємницю. Це право незалежної держави, В той же час існують і міжнародно – правові обмеження на побудову і функціонування національних систем охорони таємниць. Міри секретності – об`єкт правового регулювання. В більшості розвинених країн поняття державної таємниці безпосередньо пов`язане з інтересами і функціями держави та, в основному, визначається кримінальним законодавством. Основний наголос робиться на зовнішню безпеку. В Японії, наприклад, до таємних документів відносяться ті, розголошення яких може створити небезпеку нанесення шкоди безпеці держави. У Франції таємницю складають “будь-які відомості, предмет, документ або пристрій, які повинні бути засекречені в інтересах національної оборони”).
Закони про державну таємницю існують у Великій Британії, Іспанії, Канаді, Швеції та інших країнах. У Німеччині Кримінальний кодекс, наприклад, вміщує положення про те, що державною таємницею є факти, об`єкти та інформація, яка доступна тільки обмеженому колу осіб, які повинні зберігатись в таємниці від іноземних держав з метою недопущення нанесення шкоди зовнішній безпеці ФРН. Кримінальний кодекс Франції встановлює, що злочином є публікація інформації про національну безпеку. В Указі Президента США зазначається, що до інформації з національної безпеки відноситься певна інформація з національної оборони та з міжнародних питань, яка захищається від несанкціонованого розкриття. Федеральний закон в США загрожує кримінальним переслідуванням за розголошення імен секретних агентів. Приклади можна продовжити.
Тенденція збільшення ступеня відкритості держави перед суспільством диктує необхідність максимально можливого скорочення числа відомостей, що віднесені до державної таємниці, відкритості загального переліку відомостей, які віднесені до цієї категорії, механізмів засекречування і умов розсекречування. Обов`язок держави – взяти на себе формування зваженого механізму захисту різних видів інформації і встановлення меж дії інститутів таємниць. Такі вимоги випливають, з одного боку, із потреб сучасного суспільства бути більш відкритим і доступним, а з другого – диктуються необхідністю забезпечення безпеки особи, суспільства і держави.
Створення правових засад.
Питання охорони державної таємниці, роль і місце режимно - секретної діяльності в загальній системі безпеки держави вимагає визнання гострої необхідності, глибокого комплексного вивчення і широкого обговорення. У правовому відношенні проблема охорони державної таємниці належить до найскладніших проблем.
Система захисту державної таємниці, до проголошення незалеж ності України і розпаду колишнього СРСР, формувалась у складних історичних умовах. Зароджувалась вона у трагічний для всіх народів час "загострення класової боротьби", відточувалась у роки другої світової війни, удосконалювалась у період "холодної війни". Косме тично очистившись у 50 - 60 роках від найбільш архаїчних форм ви користання інституту державної таємниці не за призначенням, а час то - густо і для прикриття беззаконня, система захисту таємниць, до певної міри удосконалюючись, все більше відокремлювалась від потреб суспільства. Значний відрив інституту секретності від сус пільства призвів до того, що принципи побудови цього інституту, його функціонування, політична, військова й економічна мета, про порції між витратами на режимно - секретну діяльність і її резуль татами об`єктивно і критично не тільки не аналізувались, а й ніко ли не обговорювались публічно.
Із становленням України як суверенної, правової держави, роз ширенням її міжнародного співробітництва, реформуванням економіки та оборони постала необхідність створення принципово нової власної системи охорони державної таємниці та її законодавчого регулювання.
В світі конкурентної боротьби за сфери впливу на міжнародній арені, світових ринках, за пріоритети в науковій, військово - технічній, економічних галузях, охорона державної таємниці стає невід'ємною складовою національ ної безпеки України.
В інформаційному просторі держави державна таємниця займає невеликий відсоток і стосується чітко тих сфер державної діяльності, що охороняються - обо рони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки і охорони правопорядку, що прямо закріплено у ст. 8 Закону України "Про дер жавну таємницю".
Система охорони державної таємниці, яка до початку 90-х років функціонувала в Україні, мала суттєві недоліки:
відсутність єдиної політики в організації охорони державної таємниці. Цими питаннями займались різні державні організації(КДБ СРСР, Держтехкомісія, Міністерство оборони, Головархів, Державний комітет з питань науки і техніки, Міністерство закордонних справ та ін.);
процес засекречування інформації мав суб`єктивний характер, який не відображав реальні інтереси держави, громадянина і витра ти;
повальне засекречування інформації, що не давало можливості зосередити увагу на виділенні і захисті дійсно важливих відомос тей;
відсутність механізму своєчасного розсекречування інформа ції, що призводило до невиправданих фінансових витрат та інших ви датків;
недостатнє матеріально - технічне забезпечення режимних заходів і низька зацікавленість відомств в удосконаленні системи охорони державних секретів тощо.
Основна причина цих недоліків - відсутність дієвих законодав чих і нормативно - правових актів з питань охорони державної таємниці.
Незалежність держави прямо залежить від її безпеки, що можли ва тільки при дотриманні правових і організаційних принципів та ефективному контролі з боку законодавчої і виконавчої влади.
Одним з перших законодавчих актів незалежної України, спрямо ваний на реалізацію функції безпеки держави, став Закон "Про ін формацію" від 2 жовтня 1992 р., який не тільки закріпив право гро мадян на отримання інформації, а і визначив її категорії(відкрита і з обмеженим доступом), встановив режим доступу до відкритої та закритої інформації. Закон України "Про інформацію" дав можливість розвивати сферу охорони державної таємниці. Так, на підставі цього Закону був розроблений Закон України "Про дер жавну таємницю" від 21 січня 1994 р., а 21 вересня 1999 р. в нього були внесені значні зміни і доповнення.
Сьогодні в Україні створена національна система охорони державної таємниці. Відмінність її від колишньої системи проявляється, зокрема, в тому, що:
режимно - секретна діяльність почала функціонувати у право вому полі;
згідно із Законом "Про державну таємницю" визначений спеціально уповноважений орган державної влади у сфері забезпечення охорони державної таємниці - Служба Безпеки України;
виданий Звід відомостей, що становлять державну таємницю України;
почав діяти інститут державних експертів з питань таємниць, якому надається право у встановленому законом порядку кваліфікува ти інформацію як державну таємницю, знижувати ступінь секретності цієї інформації і розсекречувати її;
визначені:
правовий статус, права і функціональні обов’язки режимно - секретних органів;
порядок і умови надання дозволу на право здійснення діяльності, пов’язаної з державною таємницею;
порядок охорони державної таємниці під час прийому іноземців і правила роботи з ними;
порядок надання, скасування та переоформлення допуску до державної таємниці;
порядок підготовки міжнародних договорів про взаємну охорону державних таємниць;
порядок оформлення дозволів на передачу державної таємниці іншим державам тощо.
Вперше в історії нашої держави питання обмеження інформаційного обміну, пов`язаних з необхідністю забезпечення безпеки держави, стали регулюватись відкритими нормативно – правовими актами.
Творці Закону “Про державну таємницю” прагнули врахувати об`єктивні умови, що склались в державі, у зв`язку з відмовою від командно – адміністративної системи управління економікою. Саме поняття державна таємниця визначено в Законі (ст.1) як ”вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою”. Випливаючи з балансу інтересів держави, суспільства і громадян, галузь застосування Закону “Про державну таємницю” обмежена певними видами діяльності: обороною, економікою, наукою, технікою, зовнішніми відносинами, державної безпекою та охороною правопорядку. Законодавчо закріплені можливі обмеження прав громадян, які допускаються до державної таємниці, і право держави на проведення у відношенні до них перевірочних заходів. При цьому обмеження розповсюджуються тільки на осіб, які добровільно вступили з державою у правовідносини по охороні державної таємниці, тому що основою допуску громадян до державної таємниці є їх добровільність на умовах, передбачених цим Законом та інших законодавчо – правових актів, які регулюють правовідносини в цій сфері.
Закон забезпечив перехід від жорсткого перелікового “закріпачення” державою ступенів секретності відомостей до системи, що дозволяє більш гнучко реагувати на зміни, які проходять у політиці засекречування. Принципово новим в Законі є введення інституту державних експертів з питань таємниць, які уповноважені Законом здійснювати віднесення інформації до державної таємниці у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, зміни ступеня секретності цієї інформації та її розсекречування.
СПРЯМУВАННЯ ІНОЗЕМНИХ РОЗВІДОК ДО ВІДОМОСТЕЙ, ЩО СТАНОВЛЯТЬ ДЕРЖАВНУ ТАЄМНИЦЮ УКРАЇНИ
Геополітичні інтереси, спрямування в регіонах у різних країн різні, і доки є боротьба цих інтересів, а вона існує об'єктивно, до того часу будуть робитися спроби проводити розвідувальну роботу проти своїх суперників у відстоюванні цих інтересів. Про те, що тут превалює не ідеологія, а скоріше економіка, свідчать факти ведення розвідувальної діяльності Ізраїлю проти США, Англії проти Німеччини, Франції проти Німеччини і Англії і таке інше. В умовах нового світового порядку вчорашні політичні союзники стають сьогодні економічними суперниками. Економічне шпигунство як сфера таємної діяльності по збиранню, аналізу, зберіганню і використанню особливо цінної конфіденційної інформації охоплює всі сфери ринкової економіки. Скандальні історії про таємну діяльність спецслужб держав-союзників один проти одного неодноразово з'являлися на перших шпальтах багатьох західних газет.
Іноземні держави продовжують модернізувати свої розвідувальні служби, вдосконалюють технічну розвідку, нарощують її можливості. Водночас ці країни активно зміцнюють власне законодавство, спрямоване на протидію промисловому шпигунству, захист перспективних технологій, "витік умів”.
Настільки ж масовано тривають і спрямування іноземних спецслужб до державних таємниць України. Про це може свідчити наприклад, доповідь про роль і завдання розвідувальної спільноти США у пострадянський період, яку представила в лютому 1996 року американська громадська організація Рада з міжнародних відносин (Council for Foreign Relations), в склад якої входять колишні державні діячі, провідні вчені та бізнесмени. В цій доповіді, зокрема, відзначається, що "ефективне збирання розвідувальної інформації буде залишатися критично важливою задачею в наданні допомоги представникам американської адміністрації при розробці і впровадженні в життя політики в невійськовій сфері, що має безпосереднє відношення до національної безпеки США. Оскільки майбутнє не обіцяє стати епохою загального миру і безпеки, розвідувальна інформація буде також мати велике значення і для військового керівництва країни при відпрацювання стратегії протистояння небезпеці, що випливає не тільки з агресії, але і що виникає в результаті розвалу імперій і держав".
Необхідність в проведенні розвідувальних операцій не зникла з появою нових джерел відкритої інформації, оскільки розвідувальні дані рідко одержують через міжнародні інформаційні магістралі або з допомогою комерційних супутників. Вимога політичних лідерів і військового керівництва до розвідувальної продукції з широкого кола питань продовжують зростати. В нових умовах, що склалися після закінчення "холодної війни", продовжує залишатися актуальною інформація про наміри і потенційні можливості ворожих держав, терористах, про розповсюдження екзотичних видів зброї і розміщення потенційно ворожих збройних сил, яка може бути отримана тільки за допомогою надійних розвідувальних джерел.
Інтерес до України, як до об'єкту розвідки посилився. При цьому головну увагу розвідувальні служби іноземних держав приділяють процесу становлення України як самостійної держави в структурі світового спільноти, її внутрішнім і зовнішньополітичним орієнтирам, військовій політиці і шляхам її реалізації, економічним перетворенням, що відбуваються, спрямованості наукових досліджень і технічних експериментів, оцінці українського ринку.
З 1980-их років, коли основними супротивниками контррозвідки СРСР були спецслужби США, Англії і Німеччини, збільшилася кількість країн, які бажають стати володарями державних таємниць України. Загрози агентурного і оперативно-технічного проникнення в Україну іноземних розвідок зростають.
Сьогодні процеси становлення незалежної української держави, державні таємниці України стають об'єктами пильної уваги з боку спеціальних служб іноземних держав. Співробітники зарубіжних розвід служб їдуть до нас таємно і явно під видом дипломатів, журналістів, туристів, вчених, потенційних інвесторів, бізнесменів, представників різноманітних зарубіжних ...
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора