Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет водного господарства та природокористування
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Кафедра фінансів
Інформація про роботу
Рік:
2012
Тип роботи:
Контрольна робота
Предмет:
Економіка
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Національний університет водного господарства та природокористування
Кафедра фінансів і економіки природокористування
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни
«Гроші кредит»
варіант 15
План
Попит на гроші.
Інвестиційні компанії та фонди.
Розрахункова частина
Список використаної літератури
1. Поняття попиту на гроші
Попит на гроші - це запас грошей, яким економічні суб’єкти прагнуть володіти на певний момент. Він може означати частину багатства, яким володіють учасники господарського життя у ліквідній формі грошей, як засобом обігу і засобом збереження вартості. У відповідності до цього розрізняють три групи мотивів попиту: попит на гроші економічних суб’єктів для задоволення поточних потреб, мотив завбачливості і спекулятивний мотив.
Попит на гроші як засіб обігу включає попит на ділові угоди і операції, а його теоретичне обґрунтування базується на методологічних засадах рівняння обміну І.Фішера (М V = PQ):
Загалом це рівняння свідчить, що кількість грошей необхідна для обігу, прямопропорційна реальному обсягові виробництва (ВНП) і обернено пропорційна швидкості обігу грошей (V). При цьому гроші як засіб обігу не залежать від рівня відсотка.
Попит на постійний запас грошей як форму багатства, що здатна примножити дохід (мотив завбачливості), і попит на тривалий запас грошей для здійснення майбутніх платежів та отримання додаткових доходів (спекулятивний мотив) зводиться до нагромадження купівельних ресурсів тривалішого характеру. За допомогою першого запасу можуть задовольнятися непередбачені потреби чи несподівані можливості, тобто він виконує роль страхового резерву.
У такому розумінні він наближається до характеру трансакційного запасу грошей, але довготриваліший і здатний приносити дохід.
Спекулятивний мотив попиту на гроші формує запас грошей для перетворення у високодохідний фінансовий актив. Ідею цього мотиву Дж. Кейнс використав як основу залежності попиту на гроші від зміни ставки відсотка та регулювання грошової маси як центрального інструмента грошово-кредитної політики. Актив у грошовій формі приносить мінімальний (часто нульовий) дохід, але має максимальний захист від ризиків. Зберігаючи гроші, власники втрачають доходи, які називають альтернативною вартістю зберігання. Величина альтернативної вартості зберігання залежить від середньої норми відсотка, отриманого від володіння фінансовими активами, та запасу грошей. Щоб не втрачати альтернативну вартість, суб’єкти за умов підвищення відсотка прагнуть зменшувати запас грошей, від чого зменшується і попит на гроші. Якщо ж ризики від володіння фінансовими інструментами зростають, то власники надають перевагу володінню готівкою.
Провідними чинниками, що визначають сукупний попит на гроші на макроекономічному рівні є: по-перше, зміна обсягів виробництва (національного доходу), зміни абсолютного рівня цін і реального обсягу виробництва, швидкість обігу грошей. Зокрема, чим вища швидкість обігу грошей, тим меншим буде попит на гроші. Але на мікроекономічному рівні фактор швидкості обігу грошей зникає. На його місці з’являється чинник зміни норми відсотка (R). Внаслідок цього попит на гроші складає:
Серед інших факторів, що впливають на попит, провідними є чинники інфляції, накопичення багатства, очікуваного погіршення кон’юнктури ринків тощо.
Попит на гроші як засіб збереження вартості залежить обернено пропорційно від величини номінальної ставки відсотка, тому що володіння готівкою і чековими вкладами, які не приносять відсотків, викликають у власника грошей певні альтернативні втрати у порівнянні з використанням заощаджень у вигляді цінних паперів. Ось чому розподіл фінансових активів на готівку і облігації залежить від величини ставки відсотка: чим вона вища, тим нижчий курс цінних паперів і вищий попит на них, тим нижчий попит на готівку.
Попит на гроші як засіб обігу і збереження вартості спирається на методологію кембріджського рівняння кількісної теорії грошей або теорію касових залишків, у якій враховано основні функції грошей як засобу обігу, засобу платежу і нагромадження:
Дж. Кейнс, розглядаючи попит на гроші застосував дану формулу як методологію оцінки попиту на гроші у вигляді однієї з різних форм багатства. Тобто, на думку Дж. Кейнса, суть попиту полягає у прагненні індивідуумів зберігати певну частину багатства у грошовій формі як запасу грошей у певний фіксований час, момент, а не потік грошей, стан якого визначається сумою певних трансакційних операцій за певний період. При цьому тут гроші потрібні не для грошей, а як представницька вартість для задоволення поточних потреб і володіння активами в майбутньому, тобто гроші використовуються як засіб нагромадження вартості[8, с. 15].
Проте зберігання грошей у грошовій формі обмежене. Воно означає неотримання відсоткового доходу, дивідендів. Ось чому загальний попит на гроші складається на основі взаємодії двох мотивів: споживання і бажання володіти активами у майбутньому – набором цінних паперів або інших ліквідних активів. Перший із них визначає потреби готівки чи депозитних грошей для оплати рахунків або купівлі товарів, тому здебільшого пов’язаний з величиною операцій реалізації номінального ВВП, а другий - зводиться до поняття «портфеля». Портфель означає структуру певного набору цінних паперів або інших ліквідних активів, що показує, як і в яких формах раціональні інвестори вкладають своє багатство в економіку. Важливим є правило диверсифікації портфеля у різні види активів. З двох видів активів, що приносять однакові доходи, інвестори обирають безпечніший. А ризикові вклади будуть робитися лише тоді, коли приноситимуть достатньо високий дохід.
Таблиця 1.
Провідні фактори попиту на гроші
Показники
Зростання динаміки цін
Зростання реальних доходів
Зростання альтернативної вартості зберігання грошей (ставки відсотка)
Номінальний попит на гроші
Пропорційно збільшує залишки грошей
Збільшує попит
Зменшує попит
Реальний попит на гроші
Не змінює попиту на реальні залишки грошей
Збільшує попит
Зменшує попит
Попит на гроші залежить від рівня цін (інфляції), зростання реальних доходів і руху норми відсотка. Функціональну залежність попиту на гроші можна виразити так:
При цьому:
а) зростання цін (Р) викликає пропорційне зростання попиту на номінальні грошові запаси. Водночас реальний попит на гроші залишається незмінним;
б) вищий рівень реальних доходів збільшує попит на реальні грошові залишки;
в) зростання альтернативної вартості зберігання грошей (R) зменшує попит на реальні грошові залишки.
Вказані закономірності визначають особливості попиту на гроші і в перехідній економіці України. Зокрема, високі темпи зростання цін об’єктивно збільшують попит на трансакційні запаси, високий рівень інфляції провокує високу норму відсотка, недостатній рівень розвитку ринку цінних паперів і банківських послуг обмежують дію збереження вартості і нагромадження, у наявній структурі багатства низькою є питома вага дорогоцінних і високоліквідних активів.
2. Інвестиційні компанії і фонди
Один із найбільш важливих елементів системи парабанків – це інвестиційні компанії і фонди. Історія їх масового виникнення бере початок від межі між XIX та XX ст., хоч перша інвестиційна компанія виникла ще в 1822 р. у Бельгії.
У сучасних умовах інвестиційна компанія – це інститут колективного інвестування, який за своїм головним функціональним призначенням є установою, що об’єднує індивідуальні заощадження і надає своїм пайовикам, у тому числі і тим, хто не має значних заощаджень, можливість вкласти їх у цінні папери та інші активи. Ця установа виступає в ролі інституту, який забезпечує управління інвестиціями багатьох індивідуальних власників капіталу.
Спочатку інвестиційні компанії обслуговували власників великих заощаджень. Що ж стосується власників дрібних заощаджень, то їм інвестиційні компанії надавали консультаційні послуги, оскільки рівень компетенції таких власників у сфері управління своїми активами був невисоким. Уже в 1899 р. у США виникає перша така інвестиційно-консультативна компанія, а через десять років у Америці налічується вже 10 таких компаній. Перехід від консультацій до управління внесками дрібних інвесторів був досить повільним і прискорився швидким зростанням заощаджень у населення, що перетворювало їх у могутній інвестиційний ресурс.
Організаційна структура інвестиційних компаній, як правило, пов’язана з акціонерною формою, або з формою товариства з обмеженою відповідальністю. Та нерідко це може бути й організація, що створюється на основі угоди контрактного типу, що укладається, як правило, між управляючим компанією (її менеджером, яким може бути як фізична, так і юридична особа), депозитарієм (від лат. depositum – річ, віддана на схов), тобто організацією, котра зберігає активи інвестиційної компанії, в якості якого найчастіше виступає банк, хоча це може бути й інша довірена особа, і, нарешті, власником капіталу.
Відповідно до цієї угоди власник капіталу (інвестор) передає свої заощадження інвестиційній компанії, купуючи на суму свого внеску інвестиційні сертифікати, або акції цієї компанії. Управляючий компанії бере на себе відповідальність і обов’язки з управління всім сукупним капіталом компанії, що представлений сумою вкладів індивідуальних вкладників. Депозитарій, або довірена особа, зобов’язується зберігати активи інвестиційної компанії.
Інвестиційні компанії бувають відкритого й закритого типу. Компанії закритого типу – це організації, які випускають чітко визначену кількість інвестиційних сертифікатів, що продаються інвесторам. Зазначені цінні папери інвестор не може повернути інвестиційній компанії для їх погашення, через це такі інвестиційні сертифікати і акції є неліквідними. Але відсутність ліквідності цих цінних паперів з боку інвестиційної компанії не означає їх абсолютної неліквідності. Ліквідність емітованих (випущених) закритою інвестиційною компанією цінних паперів забезпечується можливістю їх реалізації на вторинному ринку цінних паперів. Вони можуть бути об’єктом купівлі-продажу як на біржовому, так і на позабіржовому ринку, що визначається становищем інвестиційної компанії і тим, чи включена вона в лістинг (список) відповідної біржі, чи ні.
Інвестиційні компанії відкритого типу відрізняються від закритих тим, що вони у встановлений термін, а досить часто і в будь-який момент часу можуть придбати випущені ними в обіг інвестиційні сертифікати, або акції. Таким чином, цінні папери таких компаній мають надзвичайно високу ліквідність. Відкриті інвестиційні компанії дуже привабливі для інвестора (особливо дрібного), але водночас це пов’язано з небезпекою наростаючого погашення інвестиційних сертифікатів, з можливим банкрутством таких компаній. Проте у високорозвинених країнах такого, як правило, не відбувається.
Відкриті інвестиційні компанії з’явилися відносно недавно і дуже поширились після Другої світової війни. У практиці країн Заходу їх часто називають взаємними, або інвестиційними фондами.
Інвестиційні компанії як закритого, так і відкритого типу розміщують акумульовані грошові кошти на ринку цінних паперів. А так як вони є одними з основних покупців цінних паперів інших емітентів, то їх називають інституціональними інвесторами.
Закриті інвестиційні компанії, реалізувавши свої сертифікати, розміщують кошти в ринкові активи, проводячи при цьому досить незалежну інвестиційну стратегію. Останнє обумовлено тим, що ці компанії не приймають до погашення випущені ними сертифікати. Інвестори, купуючи інвестиційні сертифікати такої компанії, розглядають їх як довгострокове вкладення своїх коштів і інтерес вкладника зосереджується на доході, пов’язаному зі збільшенням вартості цих сертифікатів на вторинному ринку цінних паперів.
Відкриті інвестиційні компанії менш вільні у реалізації довгострокової інвестиційної стратегії, бо вони змушені підтримувати високий ступінь ліквідності випущених ними сертифікатів. Збитки і втрати, пов’язані зі зміною ринкової кон’юнктури, відкриті інвестиційні компанії перекладають на власників способом зміни ціни інвестиційних сертифікатів, які погашаються відповідно до поточної ринкової ціни цих паперів. Однак висока ліквідність цінних паперів відкритих інвестиційних компаній приваблює багатьох вкладників і перш за все дрібних.
Поширеність інвестиційних компаній і фондів як форми взаємного (колективного) інвестування та певна тенденція їх домінування щодо індивідуальних форм інвестиційної діяльності обумовлені тими реальними перевагами, які отримують як дрібні, так і крупні інвестори, що вдаються до колективного інвестування.
Для дрібного інвестора ці переваги у більшості випадків пов’язані з такими моментами:
зниження ризику інвестицій, що обумовлено можливістю диверсифікації навіть невеликих за розмірами заощаджень;
невеликим порогом величини вкладу, який залучається інвестиційними фондами або компаніями, що надає процесу інвестування досить мобільний характер;
значно меншими (порівняно з індивідуальним інвестуванням) накладними витратами;
широкими можливостями інвестора щодо оперативного вирішення питання подальшого використання дивідендів. Колективні форми інвестування, як правило, дають можливість або інвестувати їх, або перетворити в дохід шляхом отримання готівкових грошей.
Поряд з дрібним інвестором важливим суб’єктом інвестиційного процесу є і крупний інвестор. Це пов’язано з тим, що одним з помітних об’єктивних явищ, властивих ринковій організації суспільного виробництва, є майнова диференціація населення. Як свідчить практика високорозвинутих країн Заходу, і з боку крупного інвестора має місце тенденція до використання колективних форм організації інвестування. Це досить помітне явище обумовлене тими перевагами, які дають крупному інвестору фонди взаємного інвестування порівняно з індивідуальним інвестуванням. Найбільш важливі з них такі:
ціла низка високоприбуткових сфер інвестування характеризується підвищеним ступенем ризику, що робить індивідуальне інвестування нераціональним;
управління інвестиціями постійно ускладнюється, стає все більш витратним і об’єктивно робить більш вигідною організацію колективного управління ними;
диверсифікація інвестиційного портфеля є неодмінною умовою організації цієї діяльності і для крупного вкладника. У той же час ускладнення самої інвестиційної діяльності і поява нових фінансових інструментів вимагають спеціалізації щодо конкретних видів інвестування. Це протиріччя й штовхає крупного вкладника до використання колективних форм інвестування.
Інвестиційний фонд в Україні створювався як юридична особа надзвичайною функцією якої було спільне інвестування. Його організаційна форма визначалася у вигляді акціонерного товариства закритого типу зі статутним фондом не менше 2 тис. мінімальних зарплат. Статутний фонд формувався за рахунок грошових коштів, цінних паперів і нерухомого майна його засновників та учасників[6, с. 57].
Інвестиційні фонди могли бути як відкритими, так і закритими. Відкриті створювались на невизначений термін. Вони забезпечували високу ступінь ліквідності інвестиційних сертифікатів, що випускалися, встановлюючи терміни їх викупу (погашення). На відміну від них, закриті інвестиційні фонди випущені сертифікати не викуповували. Термін діяльності таких фондів був визначеним і встановлювався вже у момент створення інвестиційного фонду закритого типу.
Новим кроком у розвитку інвестиційних процесів у нашій державі стало прийняття в 2001 р. Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» [1]. Згідно з положенням цього закону в Україні створюються інститути спільного інвестування, які можуть бути відкритого, інтервального і закритого типу. До відкритих належать ті, що в будь-який момент за бажанням інвестора можуть викупити ті цінні папери, які емітовані даним інститутом спільного інвестування. Інтервальні – це різновид відкритих, які відрізняються від останніх тим, що процес викупу (за бажання інвестора) здійснюється в термін, установлений у проспекті емісії, але не рідше одного разу на рік. Інститути спільного інвестування належать до закритих тоді, коли вони не беруть на себе зобов’язання щодо викупу випущених ними цінних паперів. Останні можуть викуповуватись лише у двох випадках: реорганізації або ліквідації емітента.
За формою своєї організації інститути спільного інвестування можуть бути як корпоративними інвестиційними фондами, так і пайовими. Корпоративний створюється тільки у формі відкритого акціонерного товариства і має здійснювати діяльність тільки зі спільного інвестування.
Корпоративний інвестиційний фонд організовує свою діяльність за тими нормами, що встановлені законодавством України для акціонерних товариств. Це стосується, наприклад, мінімального (початкового) розміру статутного фонду (капіталу), ієрархії й основних повноважень органів такого фонду (збори акціонерів та спостережна рада), порядку проведення зборів акціонерів, порядку припинення діяльності інвестиційного фонду тощо. Але при цьому в Законі України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» визначаються й певні особливості саме акціонерного товариства, що діє як інвестиційний фонд. Зокрема, такому товариству заборонено випускати будь-які інші (крім акцій) цінні папери. Тоді як звичайне акціонерне товариство може випускати, наприклад, облігації (щоправда вартістю не більше 25% від статутного капіталу). Акції корпоративного інвестиційного фонду можуть бути тільки простими іменними, тоді як інші акціонерні товариства можуть випустити як привілейовані акції (до 10 %), так і прості, та акції на пред’явника. Існують і інші особливості, наприклад, стосовно розкриття інформації інвестиційного фонду.
Пайові інвестиційні фонди – це активи, які належать інвесторам на правах спільної часткової власності. Ці активи знаходяться в управлінні компанії, яка спеціалізується на управлінні активами. Мінімальний розмір активів пайового фонду не може бути менше від початкового капіталу корпоративного інвестиційного фонду. Пайовий інвестиційний фонд не є юридичною особою.
Створення пайового інвестиційного фонду дає можливість займатись організацією спільного інвестування саме компанії з управління активами. Ця компанія відповідає за збитки, які були завдані діяльністю (або бездіяльністю) інституту спільного інвестування.
Подальша перспектива розвитку в нашій державі пов’язана з удосконаленням законодавства, що регулює діяльність цих компаній і фондів та всього фінансового ринку в цілому. Однак формування правового поля створює тільки загальні умови для розвитку інвестиційного бізнесу. Основу становлення й укріплення даної форми небанківських кредитних установ мають скласти зміни в матеріальному стані громадян нашої країни. Тільки за умови, що сімейні доходи для більшості населення переважатимуть їх витрати, стає можливим перетворення фондів взаємного інвестування в потужний важіль інвестиційної діяльності.
Як свідчить досвід високорозвинутих країн Заходу, подальше вдосконалення інвестиційного бізнесу відбувається в напрямі посилення тієї ланки, яка забезпечує саме колективну організацію інвестування. Ця перспектива означає загальний напрям розвитку вітчизняних інвестиційних фондів. Але це, очевидно, буде тільки домінуючим напрямом, який не заперечуватиме багатогранності інших форм організації інститутів щодо акумуляції грошових коштів населення і їх перетворення в капітал.
3. Завдання для розрахунків
Завдання 1. В таблиці наведено балансові звіти комерційних банків. Визначити кредитний потенціал банку та банківської системи при умові, що всі банки будуть надавати кредити на максимально можливу суму. Скласти балансовий звіт банку після того, як він надасть кредити на максимально можливу суму.
№
Показники
Варіант 15
1
Норма обов’язкового резервування ,%
15
Актив балансу банку, млн.грн
2
Резерви
68
3
Кредити видані
93
Пасив балансу банку, млн. грн.
4
Власні кошти
35
5
Строкові вклади
32
6
Вклади до запитання
94
Розв’язок:
Визначимо суму обов’язкових резервів:
;
Кредитний потенціал банку:
( – фактичні резерви банку).
Кредитний потенціал банківської системи:
, , (– норма обов’язкового резервування)
Складемо балансовий звіт:
№
Актив
Сума
№
Пасив
Сума
1
Кредити видані
93
1
Власні кошти
35
2
Обов’язкові резерви
18,9
2
Строкові вклади
32
3
Кредитний потенціал банку
49,1
3
Вклади до запитання
94
Всього
161
Всього
161
Завдання 2. Кредитор повинен видавати протягом трьох років кредит частинами: певні суми на початку кожного року. Позичальник буде повертати позику теж по частинах: певні суми наприкінці 3–го, 4–го, 5–го років. Чи буде така операція вигідна для кредитора?
№
Показники
Варіант
15
1
Сума кредиту,
всього млн.грн.
5,5
2
в т. ч. на початку
1 –го року
2
3
2 –го року
1
4
3 –го року
2,5
5
Сума , яку повинен
повернути позичальник,
всього, млн. грн.
7
6
в т. ч. наприкінці
3- го року
2,5
7
4-го року
2,5
8
5-го року
2
9
Процентна ставка на ринку, %
7
Розв’язок:
Знайдемо суму витрат:
Знайдемо дохід, який отримає кредитор:
Розрахуємо виручку кредитора:
Відповідь:
В результаті операції кредитор отримає 240000 грн. чистої виручки. Отже операціє є доцільна
Завдання 3. На основі наведених даних визначити зміну номінального доходу, реального доходу та купівельної спроможності грошей.
№
Показники
Варіант 15
1
Номінальний доход базового року, тис. грн.
7,8
2
Номінальний доход звітнього року, тис. грн
9
3
Індекс споживчих цін, %
109
Розв’язок:
Зміна номінального доходу:
Зміна реального доходу:
Купівельна спроможність:
Відповідь: номінальний дохід змінився на 1,2 тис.грн., реальний на 6,4%, а купівельна спроможність становить 0,16.
Список використаної літератури
Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» 2001 р.
Гальчинський А.С. Теорія грошей. — К.: Основи. — 2001.
Долан Э.Дж., Кэмпбэлл К.Л., Кэмпбэлл Г.Дж. Деньги, банковское дело и денежно-кредитная политика. — М.; Л., 1991.
Деньги, кредит, банки / Под ред. О.И. Лаврушина. — М., 1998.
Гроші та кредит / За ред. Б.С. Івасіва. — К., 1999.
Мишкін Фредерік С. Економіка грошей, банківської справи і фінансових ринків. — К., 1998.
Фридмен М. Количественная теория денег. — М., 1996.
Кейнс Дж.М. Трактат про грошову реформу. Загальна теорія зайнятості, процента та грошей. — К., 1999.
Деньги / Под ред. А.А. Чухно. — К., 1997.
Савлук М.І. Нова національна валюта гривня працює на економіку України // Фінанси України. — 1997. — № 2.
Савлук М.І., Сугоняко О.А. Чи вистачає грошей економіці України? // Вісник НБУ. — 1997. — № 4.
Савлук М.І. Грошово-кредитна політика Національного банку України та оцінка її ефективності // Вісник НБУ. — 1999. — № 1.
30.10.2012 15:10-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора