Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Л Е К Ц І Ї
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
ІГСН
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Кафедра політології
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Інші
Предмет:
Інші
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Міністерство освіти і науки України
Національний університет "Львівська політехніка"
Кафедра політології ІГСН
Л Е К Ц І Ї
З ДИСЦИПЛІНИ
ПОЛІТОЛОГІЧНА ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ
Політологічна теорія держави
ЛЕКЦІЯ 1.
ПОЛІТИКА І ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА.
ПЛАН
1.Сутність політики та теоретичні підходи до її визначення.
2. Суб"єкти політики в сучасних державах, їх класифікація та форми взаємодії.
3.Політична система суспільства. Держава як основний інститут політичної системи суспільства.
4.Політична влада як центральний елемент політичної системи.
1.Сутність політики та теоретичні підходи до її визначення
Щоб вивчати сферу політики, треба насамперед виокремити політичні відносини із взаємовідносин суспільства. Суспільство можна розглядати як своєрідну систему, що складається із взаємопов'язаних, але все ж самостійних підсистем. Такими підсистемами є сфери суспільного життя: виробнича (господарсько-економічна), соціальна, духовна, політична та сфера родинного життя. їх розмежування у рамках наукового аналізу має до певної міри умовний характер, але воно диктується необхідністю забезпечити більш детальне вивчення кожної з них.
Названі підсистеми, так само, як і суспільство загалом, характеризу ються певною структурою, функціями, цінностями, нормами, дійовими особами (суб'єктами) і т.д. Виробнича (господарсько-економічна) підсистема забезпечує матеріальну основу життя суспільства. Соціальна і духовна підсистеми сприяють формуванню і відтворенню людини як повноправного члена суспільства, є сферою функціонування різних соціальних інститутів, у рамках яких відбуваються ці процеси. Політична підсистема створює сприятливі умови для функціонування усіх ланок суспільної системи, для повноцінного самовияву і самореалізації суспільних об'єктів, узгоджує їхні інтереси, регулює взаємовідносини. Політика — це своєрідний компонент у системі суспільних зв'язків, що служать засобом регулювання економічних, соціальних і духовних відносин за допомогою державної влади. Це та ділянка суспільного життя, в якій формуються і з якої виходять головні імпульси управління соціальним організмом. її призначення полягає у тому, щоб орієнтувати життя суспільства і його розвиток у певному напрямі, забезпечувати стабільне й ефективне функціонування усіх його підсистем, зосереджувати зусилля людей на досягненні загальних (спільних) цілей.
Політика співвідноситься з іншими суспільними систе мами — економікою, правом, мораллю і релігією. Співвідно шення політики й економіки зводиться до того, що закони еко номічного розвитку визначають зміст і соціальний вектор по літики через економічні інтереси соціальних груп, зміну структури виробництва і споживання, технологічні інновації, а політика, якщо вона враховує об'єктивні економічні закони, може забезпечити стабільність й ефективність економічної системи. Що стосується співвідношення політики і моралі, то треба зазначити що «моральність» політики залежить, по-пер ше від ефективності соціального контролю над владними структурами, по-друге, — від умов політичної конкуренції, по-третє, — від рівня політичної культури в суспільстві. Взаємодія політики і права зводиться до того, що цивілізована політика здатна забезпечити ефективність правового регулювання, з одного боку, а з іншого — політика може плідно впливати на суспільні процеси лише в рамках сучасної цивілізованої право вої системи. Зіставляючи релігію й політику, треба зазначити, що використання церкви у політичних цілях, а також втру чання церкви у державні справи недопустиме з точки зору де мократичного розвитку суспільства. Держава покликана за безпечити правові гарантії свободи людини, безпеки нації, а церква — умови для внутрішньої свободи людини, морального відродження народу.
Протя гом історичного розвитку по літичної думки сформу валось декілька підходів до визначення політики. Термін політика походить від грецького слова polis (місто-держава), polites (громадянин), politico (державний діяч), і вперше було застосовано Арістотелем. Він ж і запропонував перший підхід до розуміння політики – комунікативний.
Комунікативний підхід розглядає політику як засіб спілкування, задоволення власних інтересів, розроблення спільних правил поведінки, визначення інтересів та мети спільноти, та спрямована на взаєморозуміння та співпрацю громадян.
Директивний підхід стверджує, що політика — постійне змагання одних за панування над іншими і мистецтво володарювання. У такому розумінні політика — це завжди конфлікт, боротьба, в якій ті, що отримують владу, забезпечують собі контроль над суспільством. Таке визначення означає, що більшість людей, які беруть участь у політиці, прагне влади, а політика є постійним змаганням, що має на меті панування над іншими людьми, володарю вання.
Функціональний підхід. Сутність політики в такому розумінні — у розподілі обов'язків і повноважень за умови їх узгодження, а також у забезпеченні ефектив ності держави і цілісності політичної співдружності.
Існування різноманітність підходів до розуміння політики й зумовило те, що політику розглядають як багатовимірну, багатоаспектну структуру
Політика має, по-перше, інституціональний аспект. Він проявляє ться через конституцію, правовий порядок, політичні традиції. Домінант ними в цьому вимірі є інститути влади. Під політикою розуміють усі відносини з приводу суспільної влади. Уряди, парламенти, суди, комітети та відомства, школи та корпорації — усе це інститути, що пов'язані з існуванням певного конституційного, правового порядку. Засади політичного волевиявлення також реалізуються через інститути: вибори, право на свободу думки, партій і спілок.
По-друге, політика має нормативний аспект. Домінантними в ньому є цілі, завдання і об'єкти політики, їх формування залежить від інтересів, які існують у суспільстві, і є надзвичайно різноманітними, суперечливими.
По-третє, політика має процесуальний аспект, що виокремлює політику з різноманітних видів управлінської діяльності. В політиці концентрується підтримка існуючого ладу і способу життя однією частиною населення, нейтральність чи й незадоволеність іншої частини. Тому політикою є не стільки функціонування державного апарату як такого, скільки розв'язання ним конкретних суспільних проблем у тій чи іншій формі: через нормотворчість, діяльність щодо підтримання або зміни відносин, досягнення загальної згоди. Процес прийняття рішень із найрізноманітніших питань життя суспільства є домінантою цього аспекту політики.
Отже, політика — це багатовимірна суспільна практика, що характеризується наявністю багатьох підходів до визначення її суті, але так чи інакше, в усіх своїх аспектах вона пов'язана з феноменом влади: боротьбою за її здобуття чи за вплив на неї, функціонуванням владних інституцій, регулюванням за їх допомогою суспільних відносин і розв'язанням найрізноманітніших проблем, що виникають у суспільстві, за допомогою владних рішень.
З огляду на вище вказане, визначення політики, можено дати наступне:
Політика — це суспільна діяльність, що передбачає суперництво і співробітництво при здобутті і здійсненні влади. Суттю цієї діяльності є прийняття і виконання владних рішень щодо різних суспільних груп і суспільства загалом.
Метою політики є забезпечення панування одних соці альних груп над іншими (як це має місце в примітивних сус пільствах) або узгодження соціальних інтересів, створення ме ханізму реалізації спільної волі і спільного інтересу.
Засобами політики є сила, право і мораль, які повинні розумно поєднуватися. В іншому випадку вони не виражати муть інтегрованого суспільного інтересу.
Політику треба розуміти як форму суспільної діяльності, спрямовану на здобуття, використання, підтримку і повалення державної влади, реалізацію інтересів особи, соціальних груп на державному рівні. В широкому розумінні політика охоплює всю суспільну діяльність, яка спрямована на розв'язання сус пільних проблем на державному рівні.
Політологія — це наука про закономірності і тенденції функціонування й розвитку політики, політичних систем і ок ремих політичних інститутів, їх взаємодію з різними підсисте мами суспільства.
Завдання політичної науки полягає у тому, щоб розкрити зміст політики, класифікувати її, запропонувати ідеалізовану концепцію "оптимальної держави", орієнтувати владу, розкрити фактори ефективного управління суспільством, виробити певні загальні концепції політичної взаємодії.
Політичні закономірності є результатом історичного до свіду і дій політичних сил у конкретній історичній ситуації. Во ни відображають певні необхідні і стійкі зв'язки між політич ними явищами, процесами і подіями. Розуміння політичних закономірностей та використання на користь чи на шкоду сус пільству залежить від розуму, волі та інтересів тих політичних сил, які домінують у суспільстві.
Політологію необхідно вивчати всім, хто хоче бути свідомим грома дянином української держави, в якій сьогодні відбуваютьс яскладні і суперечливі процеси утвердження незалежності і становлення демократичних форм правління. Державотворчі процеси вимагають радикального розширення і поглиблення політологічних досліджень, подолання відставання української політології від світового рівня.
Вивчення природи та структури влади, аналіз механізмів прийняття політичних рішень, розробка різних моделей взаємодії політичних та соціальних сил — все це актуальні завдання політичної науки в Україні, виконання яких сприятиме зміцненню і ефективному функціонуванню демократичних інститутів державної влади.
2. Суб"єкти політики в сучасних державах, їх класифікація та форми взаємодії.
Суб’єктом політики є та особистість, організація чи суспільна група, яка постійно і відносно самостійно бере участь у політичному житті відповідно до своїх інтересів, впливає на політичну поведінку інших суб’єктів, викликає своїми діями ті чи інші зміни в політичній системі. Інколи в науковій літературі замість терміну «суб’єкт» вживають термін «дійова особа» (actor) політики. Окремий індивід може вважатися суб’єктом політичного процесу за умови, коли він діє від імені певної суспільної групи, підтримується нею і наділений певними повноваженнями, владою.
Виділяють кілька рівнів політичної суб’єктності індивіда: 1) пересічний пасивний громадянин із мінімальним політичним впливом, який має статус майже виключно об’єкта політики; 2)громадянин, який бере участь у політичному житті через виконання загальних громадських обов’язків або через громадську організацію; 3)громадянин, який є членом політичної організації, включений до її складу за власною ініціативою; 4) громадсько-політичний діяч; 5) професійний політик; 6) політичний лідер.
Включення в політичне життя, активна політична діяльність суб’єктів політики визначається такими передумовами: 1) матеріальним забезпеченням (наявність житла, продовольства, засобів зв’язку тощо); 2) наявністю соціально-культурних чинників, що забезпечують сприйняття суб’єктом політики навколишнього світу, оцінки тих чи інших подій; 3) політико-правовим забезпеченням - широким набором законів, традицій, моральних норм, що стимулюють політичну діяльність і гарантують здійснення політичних прав як окремих громадян, так і їх організацій.
Відомо кілька класифікацій суб’єктів політики. Найпоширенішою є поділ суб’єктів на індивідуальних і групових. Груповий суб’єкт – це будь-який елемент соціальної структури (соціально-класової, професійної, територіальної, етнонаціональної тощо), який усвідомлює власні групові інтереси і прагне їх реалізувати на рівні політичної влади. До групових суб’єктів політики також відносять громадські організації, групи тиску, політичні партії або установа, керівні центри різного рівня (місцевого або загальнодержавного), які намагаються досягнути певних політичних результатів своєї діяльності.
За рівнем залученості до політичного процесу, а також впливу на прийняття і виконання політичних рішень, групові суб’єкти політики поділяються на: базові (первинні), вторинні і безпосередні.
Базові (первинні) суб’єкти політики – це великі суспільні групи, що виникають спонтанно і спонукають людей, що належать до них, займаючи певне економічне, соціальне та політичне становище, включатися у політичну боротьбу за його збереження або зміну. Сюди відносяться: нації; класи; соціальні, соціально-територіальні і соціально-демографічні спільноти; етнічні та релігійні групи тощо. Первинні суб’єкти політики виконують функції: 1) самоусвідомлення через визначення власних інтересів; 2) формування громадсько-політичних структур; 3) надання їм підтримки через масові акції та інші форми участі. Базові суб’єкти політики водночас є суб’єктами і інших видів діяльності – економічної, культурної, соціальної тощо.
Найвпливовішими серед первинних суб’єктів політики є етноси, нації та соціально-класові групи. Нація – це етнополітична спільнота, якій притаманний високий рівень консолідації та самоусвідомлення, включеність у політичне життя, творення або прагнення до творення власної держави. Етноси і нації виступають суб’єктами політики за таких умов: 1) на етапі боротьби за національну державу або національно-адміністративну автономію; 2) при визначенні національних пріоритетів у період становлення політичних інститутів; 3) у міжнародних відносинах тощо. Соціально-класові групи – це спільноти, які різняться між собою за матеріальним становищем, владою, престижем, освітою, способом життя. На основі вказаних ознак класи поділяються на вищі, середні, нижчі та люмпенізовані.
Вторинні суб’єкти політики – утворюються на базі первинних і є похідними від них. Сюди належать: політичні партії; масові політичні рухи; громадсько-політичні організації; групи тиску тощо. Різновидом груп тиску є лобістські групи – неформальні кулуарні об’єднання високооплачуваних агентів тих суспільних груп, які домагаються пріоритетного врахування своїх інтересів у політиці. Вторинні суб’єкти політики виконують чимало функцій в політичному житті, зокрема: 1) формують цінності і мету заінтересованих груп; 2) виробляють програми; 3) беруть участь у боротьбі за владу; 4) здійснюють тиск на владні структури.
Безпосередні суб’єкти політичної діяльності – це особи або групи людей, що самі приймають політичні рішення і організовують їх виконання. Мова йдеться про: політичних лідерів; владні структури; керівні органи політичних партій, політичну еліту. До функцій безпосередніх суб’єктів політики відносять: 1) прийняття політичних рішень; 2) подолання конфліктів; 3) консолідацію суспільства; 4) організаційну діяльність; 5) боротьбу за самозбереження.
За ступенем гласності у функціонуванні суб’єкти політики поділяються на відкриті (явні) та приховані (латентні). Останні не афішують свого існування і відстоюють інтереси протиправними способами, сприяють проникненню «своїх людей» у владні структури, удаючись до підкупу державних службовців, шантажу і насильства. До них належать: кліки (в Україні близький за значенням термін клан), мафії, родинно-земляцькі об’єднання. Кліка – це мала група, що існує у межах великої, виникає стихійно і намагається за допомогою закулісних дій сформувати певну суспільну структуру, щоб зайняти в ній панівне становище й отримати якнайбільшу матеріальну вигоду. Мафія – це строго ієрархізована і глибоко законспірована організація, яка намагається досягти користолюбних цілей у рамках не тільки якоїсь організації, а усього суспільства, використовуючи як законні, так і незаконні засоби. До родинно-земляцьких угрупувань належать люди певного кола, котрі займають ключові позиції в економіці, управлінні, культурі, вступають у різноманітні контакти між собою і надають взаємні послуги, незалежно від відмінностей у світогляді, політичних поглядах, соціальному становищі, освіті й багатстві. Діяльність прихованих суб’єктів політики характерна для держав з різними політичними режимами. Рівень їх політичного впливу залежить від: 1) соціальної і політичної структурованості суспільства; 2) рівня правової та політичної культури; 3) досконалості ринкових механізмів суспільної взаємодії.
Важливо, що одна і та сама суспільна група в різних ситуаціях може виступати як суб’єктом, так і об’єктом політичної діяльності.
Форми політичної взаємодії суб’єктів політики.
Політична система як цілісне утворення функціонує завдяки політичним відносинам. Останні об’єднують вертикальними та горизонтальними зв’язками політичні структури суспільства. Політичні відносини можна трактувати як систему взаємозв’язків та взаємодію суб’єктів політики в контексті завоювання, розподілу, використання та утримання контролю за політичною владою.
Способи взаємодії суб’єктів політики значною мірою залежать від співвідношення їхніх інтересів. З погляду сумісності існує три типи інтересів: спільні, взаємо-заперечні і паралельні. Враховуючи цю класифікацію, можна виділити різні форми взаємодії суб’єктів політики.
Форми політичної взаємодії – це усталені, інституційно або психологічно зумовлені способи поведінки суб’єктів, що взаємодіють. Умовно їх можна поділити на дві групи: 1) функціонування (співпраця, конкуренція, консолідація і панування; 2) розвитку (конфлікти і реформи).
Співпраця – форма політичної взаємодії, яка ґрунтується на спільних діях суб’єктів політики, що мають спільні або відмінні цінності та інтереси, але прагнуть реалізувати взаємовигідну мету.
Політична конкуренція – форма політичної взаємодії, за якої суб’єкти політики в рамках правових або не правових правил змагаються за перевагу у розподілі влади, матеріальних ресурсів і престижу.
Консолідація – це форма політичної взаємодії, що веде до об’єднання заінтересованих груп для досягнення спільних цілей (наприклад, узгодження масових дій заради здійснення тиску на уряд чи парламент).
Панування – це тип політичної взаємодії, який передбачає між суб’єктами політики нерівноправні стосунки: придушення, експлуатацію, підкорення тощо.
Взаємодія суб’єктів політичного процесу не може відбуватися без конфліктів. Соціальний конфлікт – це зіткнення протилежних інтересів, цінностей, прагнень, що веде до протиборства груп, які їх захищають. Соціальний конфлікт стає політичним, якщо він зачіпає владні інституції або такі проблеми перерозподілу ресурсів, які не можуть бути вирішені без залучення фактора влади.
Конфлікти виконують такі функції: сигнальну; інформаційну; диференціювальну; інтегральну; динамічну. Суб’єктами політичних конфліктів можуть бути: національні держави або групи національних держав; соціальні групи; політичні еліти; приховані суб’єкти політики тощо.
Виділяють такі основні типи конфліктів: конфлікт інтересів, ціннісні конфлікти, конфлікти ідентифікації. Конфлікт інтересів переважає в економічно розвинутих країнах і має економічне підґрунтя (перерозподіл податків, обсяг соціального забезпечення тощо). Ціннісні конфлікти – це боротьба навколо уявлень про те, що є правильним або важливим, до яких цілей треба прагнути. Конфлікти ідентифікації характерні для суспільств, у яких індивіди ототожнюють себе лише з окремою групою (релігійною, мовною, етнічною), а не із суспільством взагалі.
Політичні конфлікти часто набувають форм переворотів і революцій. Революції – це корінні, глибокі, якісні зміни, які виникають і здійснюються як результат накопичення суперечностей у процесі еволюційного розвитку, що розв’язуються переворотом, стрибком, різкими змінами. Політична революція – це суспільний рух і переворот, мета яких – повалення старого режиму шляхом насильницького завоювання політичної влади і здійснення докорінних змін політичного життя суспільства.
Розв’язання конфліктних ситуацій передбачає три стадії: 1) підготовчий етап – завданням якого є визначити тип конфлікту, ступінь його загострення, наміри, цілі та орієнтації його учасників; 2) етап вирішення конфлікту – переговори; 3) завершальний етап, який передбачає вихід учасників переговорів із конфліктної ситуації, визначення об’єктивних критеріїв контролю за реалізацією прийнятих рішень.
Сучасні плюралістичні суспільства досягли значних успіхів в узгодженні групових інтересів, збалансуванні конфліктності й консолідації свого розвитку. Їх досвід використовується для створення теоретичних моделей розв’язання конфліктів, які використовуються в політичній практиці для досягнення консенсусу і консолідації плюралістичних суспільств, які об’єднують групи з різними інтересами, але спільними фундаментальними цінностями.
3.Політична система суспільства. Держава як основний інститут політичної системи суспільства.
Політична система суспільства: сутність та основні риси.
Необхідність комплексного, системного осмислення сучасної політичної реальності, політичних інститутів та процесів зумовило введення у науковий обіг політичної науки поняття «політична система». Системою вважають предмет, явище чи процес, який складається з певної сукупності елементів, які взаємодіють між собою, творять єдине ціле, здатні взаємодіяти із зовнішнім середовищем, та, внаслідок цієї взаємодії, змінювати свою структуру. Використання системного підходу у політичній науці дає змогу дослідникам виокремити політичну сферу від решти сфер суспільного життя, трактувати її як самостійну частину, підсистему суспільної системи. У такому випадку політична система взаємодіє з іншими підсистемами: соціальною, економічною, моральною, правовою, культурною тощо, які творять її оточення. Саме політична система забезпечує єдність функціонування інших підсистем через використання механізмів політичної влади.
У сучасній політичній науці існує чимало теорій політичних систем. Загалом йдеться про два основні підходи у рамках їх досліджень. Перший з них (Г.Алмонд) акцентує увагу на складових частинах (підсистемах) структури політичної системи у їх взаємодії та взаємозв’язку усередині системи. Другий підхід (Д.Істон) концентрує увагу на більш ширших характеристиках, таких як «вхід», «вихід», «зворотній зв’язок», який встановлюється між політичною системою та зовнішнім середовищем. Окрім варіантів Д.Істона та Г.Алмонда системний аналіз у політичній науці доповнюється варіантом теорії політичної системи К.Дойча, який специфіку та термінологію дослідження комп’ютерних систем, кібернетики переносить у сферу політики. Окремо виділяють теорію політичної системи Д.Трумена, який аналізує політичну систему та її структуру крізь призму основних положень теорії соціального плюралізму, теорії політичної системи Г.Пауелла та М.Каплана, які екстраполюють основи теорії політичних систем на зовнішньополітичні відносини.
Найбільш повне застосування системного методу до аналізу політичної дійсності було здійснене у роботі американського політолога Д.Істона, який запропонував власне теоретичне трактування моделі політичної системи.
У відповідності з цією моделлю, політична система виглядає так:
Політична система, на думку Д.Істона, є цілісною множиною багатьох елементів, кожен з яких складається з простіших явищ та процесів. Політична система суспільства саморегулюється і саморозвивається, реагуючи на імпульси, що поступають з оточуючого середовища через «вхід» та «вихід». Під «входом» дослідник розуміє процес надходження імпульсів ззовні у формі вимог (конструктивних та деструктивних) та підтримки (чи протесту). Останні можуть виникати та формулюватися як ззовні, із інших суспільних систем, так і всередині самої системи. Підтримка може проявлятися у виконанні законів, участі у голосуванні, схваленні політичного курсу тощо. На «виході» проявляється результат функціонування політичної системи – у вигляді конкретних рішень та політичних дій. Оточення (зовнішнє середовище) політичної системи – різноманітні внутрішні та зовнішні конкретно-ситуативних фактори – через «вхід» та «вихід» здійснює вплив на політичну систему. Зворотні зв’язки між всіма елементами системи засвідчують, що якщо «вихід» відповідає «входу», тобто коли конкретні рішення та дії відповідають очікуванням та вимогам різноманітних груп населення, посилюється підтримка, що надається політичній системі, зростають стабілізаційні процеси всередині неї. У випадку повної чи часткової невідповідності очікуванням політичні рішення можуть мати негативні наслідки, сприяти появі нових вимог, а також привести до часткової чи повної кризи політичної системи, її дестабілізації.
Отже, політична система – є цілісною, інтегрованою сукупністю політичних суб'єктів, інститутів та відносин, ідей, норм і традицій, що відображають інтереси усіх політичних та соціальних сил суспільства, направлені на здійснення політичної влади, управління, регулювання суспільно-політичних процесів, інтеграцію суспільства та ефективність його діяльності щодо реалізації загальноважливих цілей. Політична система суспільства є складною, багатогранною системою відносин державних і недержавних соціальних інститутів, які виконують відповідні політичні функції для захисту інтересів певних класів та соціальних груп.
До основних ознак політичної системи належать:
визначальна роль владних відносин;
поширення владних відносини на всіх членів суспільства, з метою його інтеграції, утвердження соціальної стабільності та злагоди;
високий рівень інституалізації;
політичне й адміністративно-державне управління суспільними процесами та визнання суспільством права приймати авторитетно-владні рішення;
історична, економічна, соціальна, ціннісно-культурна детермінація політичної системи;
мобільність як здатність реагувати на впливи зовнішнього середовища та змінювати свою структуру.
Структура та функції політичної системи.
Політична система є інтегративним утворенням, яке має свою структуру, внутрішню організацію, компоненти якої у сукупності творять політичну самоорганізацію суспільства, забезпечують його функціонування. Структуру політичної системи творять такі основні елементи:
Політична влада як центральний елемент, стрижень політичної системи, що забезпечує стабільність та розвиток соціальної системи.
Політична організація суспільства – це система інститутів та організацій, в межах яких здійснюється політичне життя суспільства, та які творять матеріальну основу, каркас політичної системи. Ця підсистема включає в себе державу, політичні партії, політичні рухи, профспілки, суспільно-політичні об'єднання тощо, які мають свою власну структуру та виконують певні функції для досягнення загальносуспільних цілей.
Політичні відносини – позначають вертикальні та горизонтальні взаємини між елементами політичної системи, первинними та вторинними суб'єктами політики щодо завоювання та здійснення влади, обміну її ресурсами.
Засоби масової комунікації – розгалужена мережа установ, які займаються збором, обробкою, поширенням інформації, пропагуючи вироблені політичні та правові норми.
Політичні та правові принципи й норми, які регулюють політичні відносини у рамках існуючої політичної системи, формують політичну поведінку та свідомість людини відповідно до цілей та завдань політичної системи (конституція, статути та програми політичних партій, політичні традиції та процедури регуляції політичних процесів).
Політична свідомість та культура – сукупність політичних ідей, відображених у політичних документах, правових нормах, зразках поведінки, що опосередковують процес творення та відтворення всіх частин політичної системи. Політична свідомість відображає сприйняття політичної дійсності суб’єктами політики та генетично пов’язана з політичною культурою, історичним досвідом, пам’яттю суспільних спільнот та окремих особистостей у сфері політики (політичні знання, почуття, переживання, оцінки, які здійснюють значний вплив на поведінку людей у політиці та політику вцілому).
важливим елементом політичної системи є сама людина як носій усіх видів політичної діяльності та відносин.
Всі елементи політичної системи є взаємопов′язаними, взаємообумовленими, вони активно взаємодіють між собою та у своїй сукупності творять єдине ціле. Водночас кожен з цих компонентів має власну структуру, форми внутрішньої та зовнішньої організації та способи прояву. Таким чином, політична система є цілісною, впорядкованою сукупністю політичних інститутів, ролей, відносин, процесів, принципів політичної організації суспільства, що ґрунтуються на певних політичних і правових нормах, цінностях та традиціях політичної культури.
Політична система характеризується взаємозв’язком елементів у процесі свого функціонування. Д.Істон, наприклад, головним у політичній системі вважав не те, як вона побудована (її структуру), а те, як вона діє (її функції). Функціями політичної системи вважають будь-які дії, які сприяють збереженню та розвитку досягнутого стану, взаємодії із середовищем. Протилежністю такому стану є дисфункціональні процеси, які призводять до руйнування стабільності та стійкого стану системи, порушення внутрішніх взаємозв’язків та перешкоджають нормальному її функціонуванню. Саме тому однією з найважливіших функцій політичної системи вважають виявлення та вирішення протиріч як між політичною системою та зовнішнім середовищем, так і всередині самої політичної системи.
Таким чином, можна виділити такі основні функції політичної системи:
інтегративна – об’єднання всіх елементів суспільства в єдине ціле навколо єдиних для всього народу соціально-політичних інтересів, цілей та цінностей;
функція артикуляції та агрегування інтересів, тобто визначення, узгодження та вираження інтересів індивідів та груп, попередження конфліктних ситуацій, що загрожують цілісності та нормальній життєдіяльності соціальної системи;
функція політичного керування суспільством, вироблення та визначення цілей та завдань розвитку суспільства, вироблення програм їх реалізації, узгодження інтересів різних соціальних груп, їх мобілізація для виконання цілей та завдань суспільства;
функція легітимізації політики – забезпечення суспільного визнання політики та влади, узаконення цілей й завдань політичної програми держави, залучення громадян до суспільно-політичної діяльності, що орієнтуються на виконання політичних цілей, завдань відповідно до суспільних ідеалів та цінностей;
функція політичної комунікації між складовими політичної системи через сприйняття та організацію потоків зовнішньої інформації, що дає змогу своєчасно та адекватно реагувати на зміни, що відбуваються в самій політичній системі та навколишньому середовищі (інших системах).
Усі перераховані функції перебувають у стані постійної координації й субординації і, в окремих випадках, можуть не збігатися з функціями окремих компонентів системи. Водночас функції політичної системи динамічно видозмінюються у залежності від особливостей політичного простору та часу, конкретноісторичних умов розвитку суспільства, досягнутого рівня економічного, культурного розвитку, політичної стабільності тощо. Таким чином, виникають нові підфункції та трансформуються ті, що вже існують. Серед функцій політичної системи дослідники виділяють низку постійних (перманентних) функцій, які є невіддільними від самого поняття політична система (наприклад, функція представництва, інтеграції інтересів чи регулятивна функція). До ситуативних функцій, які є однією з форм реалізації перманентних функцій, відносять, наприклад, функцію мобілізації та організації збройної боротьби тощо.
Типологія політичних систем.
Системний підхід у політичній науці дає змогу виділити чимало типів та модифікацій політичних систем, що визначаються своєрідністю співвідношення інститутів політичної системи, політичних сил, гілок влади, стилів керівництва, форм влади тощо.
Наприкінці 50-х років ХХ століття американський політолог Г.Алмонд, беручи до уваги соціокультурні аспекти, риси політичних культур низки країн, виділив чотири типи політичних систем: англо-американський, континентально-європейський, доіндустріальний чи частково індустріальний, тоталітарний.
Характерними рисами англо-американської політичної системи (Канада, США, Великобританія, Австралія) є чіткий розподіл влад, наявність дієвого механізму стримувань та противаг, висока організованість, стабільність. Такий тип системи характеризується відсутністю активного втручання держави у життя суспільства, базується на індивідуалізмі та плюралізмі переконань, інтересів та позицій. Наріжним каменем такої політичної системи є ідея свободи людини та різноманітність позицій, в основі яких лежать цілі та засоби політики, що поділяються усіма членами суспільства.
У континентально-європейських політичних системах (Франція, Німеччина, Австрія, Швейцарія) домінують елементи, притаманні англо-саксонській політичній системі, але тут помітнішими є впливи традицій етатизму, авторитаризму.
Доіндустріальний (Африка та Латинська Америка) і тоталітарний (Китай, Північна Корея, В'єтнам, Куба) типи політичної системи характеризуються, як правило, відсталістю, нестабільністю, низьким рівнем політичної культури. Ці системи трактуються як такі, що розвиваються чи стоять перед перспективою розвитку.
За типом суспільства політичні системи поділяють на:
традиційні – що базуються на звичаях, з спадкоємною авторитарною владою, інерційні та застійні – монархії Перської затоки (Саудівська Аравія, Оман, Катар);
модерні демократії – розвинуті країни Європи та Північної Америки, які досягнули високого рівня соціально-економічного розвитку.
За характером розвитку та орієнтацією на стабільність чи зміни політичні системи поділяють на
динамічні (ті, що трансформуються), що орієнтуються на зміни, реформи у всіх сферах суспільного життя. Такі системи можуть бути реакційними чи прогресивними залежно від мети та орієнтирів суспільного розвитку;
статичні (консервативні), що орієнтовані на традиції та існуючий стан речей у політичній, економічній та культурній сферах.
За характером здійснюваних цілей системи бувають
інструментальні – що прагнуть до політичної та економічної ефективності (ліберальні демократії та реформаторські авторитарні режими);
ідеологічні – що націлені на втілення у життя певної ідеології (комуністичної, фашистської, релігійної тощо).
За характером взаємодії із зовнішнім (зовнішньополітичним та зовнішньоекономічним) середовищем поділяють політичні системи на відкриті та закриті. Відкриті системи вільно взаємодіють з оточуючим середовищем, є демократичними, базуються на конкуренції індивідів та соціальних груп у боротьбі за владу та ресурси, динамічно розвиваються у всіх сферах суспільного життя (сучасні ліберальні демократії). Закриті (авторитарні чи тоталітарні системи) відгороджені від світу, консервативні, з безконтрольною владою, що придушує свободу індивіда.
Окремо виділяють демократичні та авторитарні політичні системи. Демократична політична система характеризується наявністю представницьких органів влади, що формуються на основі загальних, рівних, вільних та чесних виборів. У рамках такої системи пріоритетне значення надається правам та свободам людини й громадянина. Державний апарат у демократичній політичній системі функціонує згідно принципів конституційності, законності, розподілу влад, гарантування вільного існування та розвитку опозиційних партій та організацій. Дослідники зазначають, що політична система не є певним сталим зразком, ознаки якого автоматично повторюються у різних країнах. Саме тому при характеристиці демократичної системи слід враховувати низку факторів, зокрема економічний та соціальний рівень розвитку держави, політичний курс її керівництва, форму правління тощо.
Для авторитарної політичної системи притаманна відмова від принципу поділу влад, посилення виконавчої влади, обмеженість виборності державних органів влади, суттєве обмеження основних демократичних прав та свобод людини, заборона опозиційних партій та організацій тощо. Такі системи характеризуються мілітаризацією суспільства, застосуванням політичних репресій.
Таким чином, багатовимірність політичного життя, значна кількість критеріїв аналізу політичних систем стали передумовою їх класифікації. До таких критеріїв дослідники відносять характер політичної влади, направленість суспільного розвитку, тип політичної культури, рівень економічного добробуту, міру реалізації громадянами своїх прав та свобод.
Становлення та розвиток політичної системи України.
Політична система Україні є механізмом, за допомогою якого здійснюється регулювання життєдіяльності та розвитку суспільства через фактори політичної влади. Політична система України на сучасному етапі перебуває на стадії становлення усіх її компонентів, наповнення їх функцій новим змістом. Політична система поступово позбавляється рис минулої – закритої, тоталітарної командно-адміністративної системи, втім дослідники динамізм та стабільність її функціонування часто трактують як відносні, що проявляється у відсутності цілісності, єдності та згоди елементів політичної системи. Ця незгода часто призводить до поглиблення конфліктів як між індивідами, соціальними групами, партіями, так і всередині державного механізму, водночас забезпечуючи розвиток політичної системи та її динамічність.
У сфері законодавства постійні зміни до Конституції України та інших правових актів, прийняття нових законів, спотворюють механізми їх реалізації, які практично не працюють або працюють неефективно. Як наслідок, політичним відносинам в Україні притаманна нестійкість, конфліктність, протистояння політичних інтересів низки соціальних груп та верств, незадоволеність більшості суспільства ефективністю діяльності державної влади. Нетерпимість до опонентів, догматизм та неоднозначність оцінки реальності різними суб′єктам політичної діяльності призводить до зловживання у розподілі матеріальних та фінансових ресурсів, що проявляється у пільгових податках, кредитах, використанні державних коштів не за призначенням тощо.
Відомо, що політична система відіграє важливе значення не тільки у сфері реформування усіх напрямків суспільного розвитку, а й у процесі формування модерної політичної нації. Пріоритетними у політичній діяльності владних структур Української держави повинні стати проблеми її консолідації навколо цінностей громадянського суспільства. Втім зосередження уваги тільки на етнокультурних пріоритетах без уваги до реформування економічної, політичної, правової та інших систем суспільства, може призвести лише до викривлення та дискредитації національної ідеї.
В України поступово реалізуються конституційні принципи, які необхідні для створення належних умов розвитку сучасної правової держави. Сучасні державотворчі процеси, необхідність виходу з соціально-економічної та політичної криз вимагають збалансованості та узгодженості позицій, моделей та прогнозів різних гілок влади щодо напрямків розвитку політичної, економічної та соціальної систем. Важливе значення у цьому процесі повинні відігравати український політичний менталітет та воля керівників держави, значний вплив мають історичний розвиток та традиції українського народу, сучасне міжнародне та внутрішнє становище України.
4.Політична влада як центральний елемент політичної системи
Сутність та природа влади. Основні концепції політичної влади.
Категорія «влада» є однією із найбільш дискусивних та неоднозначних категорій соціально-філософських наук, зокрема й політичної науки. Багатогранність цього явища зумовлює появу його численних трактувань та пояснень. Наприклад, Б.Рассел трактував владу за аналогією поняттю енергії у фізиці як об′єднуючу всі соціальні науки категорію, а Т.Парсонс вважав, що влада у політиці має таке ж значення як гроші в економіці.
Влада та владні відносини існують всюди: у сім”ї, у неформальних групах, у виробничих колективах, у різноманітних організаціях та установах, де виникає необхідність в управлінні та у підтримці порядку, а також має місце природна нерівність членів спільноти, яка передбачає панування одних та підпорядкування інших. Таким чином, владу можна визначити як відносини між людьми, при яких один з них (індивідуальний чи колективний суб′єкт влади), володіючи певним потенціалом (воля, інтелект, сила, багатство, авторитет, суспільне визнання тощо), змушує іншу людину (індивідуальний чи колективний об′єкт влади) виконувати його бажання, рішення, накази, які б той ніколи не виконав за власною волею.
Політична влада трактується дослідниками як здатність
13.11.2012 14:11-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора