Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Міжбюджетні відносини: стан і проблеми удосконалення. Порядок касового виконання бюджетів за доходами
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Контрольна робота
Предмет:
Інші
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Контрольна робота з фінансів
на тему:
Міжбюджетні відносини: стан і проблеми удосконалення. Порядок касового виконання бюджетів за доходами
1. Міжбюджетні відносини: стан і проблеми удосконалення
Досвід використання централізованого регулювання міжбюджетних відносин Україна має з часів, коли вона перебувала у складі Радянського Союзу. Рішення місцевих органів влади цілком залежали від директив вищестоящого державного центру.
Така модель фінансових відносин між рівнями влади по вертикалі стала значним гальмом у побудові нової фінансової системи суверенної України та забезпеченні її соціально-економічного розвитку. Зокрема, через залежність бюджетів від функціонування промислових і сільськогосподарських підприємств, які забезпечували бюджетну систему країни доходами не менш ніж на 90 %, відсутність у місцевих органів влади власної стабільної фінансової бази, нормативних актів, які визначали б порядок проведення взаєморозрахунків і надання дотацій, бюджетних позичок тощо.
Організація міжурядових фінансових відносин з доходів в той час здійснювалась за такою схемою (див. рис. 1).
Рис. 1. Схема міжбюджетних відносин Української РСР
Віддаляючись від принципу централізованого керування міжбюджетними відносинами було б недоцільно реалізовувати принцип децентралізації у крайньому його вираженні, тобто формувати бюджет “знизу догори”. Ми вже згадували про застосування такого підходу в СРСР у 1991 р. Застосування його в сучасних умовах на терені нашої країни остаточно зруйнувало б фінансову систему України. Не слід також вводити у бюджетну політику положення концепції бюджетного федералізму через причини функціонування в нашій державі унітарного ладу.
Інструментальну основу регулювання міжбюджетних взаємовідносин в Україні становить сукупність фінансових методів, до складу яких входять: власні доходні джерела, регульовані доходи, нормативи відрахувань від регульованих доходів, закріплені доходи, бюджетні позички, дотації, субвенції, субсидії, взаєморозрахунки, перерахування до Державного бюджету України, передача коштів з Державного бюджету України обласним і районним бюджетам для розподілу їх між територіальними громадами або для виконання спільних проектів, кошти, залучені на договірних засадах з місцевих бюджетів до обласних і районних бюджетів для реалізації спільних програм.
На думку деяких вітчизняних дослідників, сфери державних фінансів України, окремі методи міжбюджетних відносин є непридатними для нових умов розвитку бюджетної системи нашої держави. Насамперед йдеться про використання регульованих дохідних джерел і нормативів відрахувань від цих надходжень. У своїх працях вони наводять такі аргументи необхідності скасування зазначених методів міжурядових фінансових взаємовідносин:
Спричинення цими методами наростання суперечностей між центральною владою, з одного боку, і місцевою та регіональною, з іншого, що призводить до порушення зарахування регульованих доходів у місцеві бюджети.
Породження розподілом прямих податків складних проблем при визначенні походження конкретних доходів і неможливість розщеплення непрямих податків між рівнями державної влади.
Щорічні зміни у нормативах відрахувань від регульованих доходів не дають можливості місцевим органам влади здійснювати повноцінне бюджетне планування на наступний рік.
На противагу цим аргументам висуваються тільки два докази на захист методів регульованих податків і встановлення нормативів відрахувань від цих платежів:
Диференціація часток розподілу податків сприяє посиленню впливу розщеплення платежів на стимули до збирання різних податків.
Застосування розподільчого методу є ефективним інструментом для уряду, завдяки якому він може змусити області-донори виконувати свої зобов’язання.
Вагомість двох останніх положень при формуванні механізму міжбюджетних відносин в Україні підтверджується аналізом скасування регульованих доходів у 1997 і 1998 рр. Зокрема, виключення у 1997 р. ПДВ з переліку податкових доходів місцевих органів влади призвело до зменшення надходжень з цього платежу в Державний бюджет 1998 р. порівняно з 1996 р. на 6 %. При цьому ті області, які одержували ПДВ повністю у 1996 р., виконали завдання щодо збирання цього платежу для Державного бюджету на 91 % в 1998 р., в той час як області, яким були встановлені менші частки відрахувань від ПДВ, забезпечили його надходження до бюджету центрального уряду 1998 р. на 97 % щодо відповідного показника 1996 р. Зацікавленість регіонів у збиранні податків зумовлюється подвійною підпорядкованістю місцевих відділень Державної податкової адміністрації України – формально вони підпорядковані тільки урядові, однак вплив на їхні дії місцевого органу влади, на території якого вони живуть і працюють, не слід недооцінювати.
В Україні розподіл регульованих податків має свої особливості. По-перше, починаючи з 1997 р., ПДВ до бюджету місцевих органів влади не надходить. По-друге, акцизний збір був неформально поділений на 2 види: від вітчизняних товарів та від продуктів іноземного виробництва. При цьому перший вид акцизного збору залишився регульованим податком, другий – закріпленим за Державним бюджетом. По-третє, незважаючи на повне виключення у 1997 р. з переліку дохідних джерел Державного бюджету прибуткового податку з громадян і податку на прибуток підприємств, ці платежі залишилися регульованими, про що свідчить встановлення нормативів відрахувань від цих доходів 2003 р. Зазначені особливості фіскального розподілу основних загальнодержавних податкових надходжень знайшли своє відображення у таблиці 1.
Таблиця 1
Розподіл регульованих загальнодержавних платежів між бюджетними рівнями України у 1997-2003 рр.
Показник
ПДВ
Податок на прибуток підприємств
Прибутковий податок з громадян
Акцизний збір з вітчизняних товарів
1997
2001
2005
1997
2001
2005
1997
2001
2005
1997
2001
2005
Державний бюджет
100
100
100
--
--
14,1
--
--
13,5
50
100
54,4
Місцеві бюджети
--
--
--
100
100
85,9
100
100
86,5
50
--
45,6
Проведення аналізу необхідності подальшого використання у механізмі міжбюджетних взаємовідносин України методів регульованих податків і нормативів відрахувань від них засвідчує, що, незважаючи на їхні недоліки, переваги, які вони забезпечують, є більш вагомими у фіскальній політиці України. Незайвим було б нагадати, що регульовані доходи в структурі місцевих бюджетів складають не менше 70 % їхніх доходів, і тому вилучення цих платежів з переліку надходжень цих бюджетів відчутно позначиться на фінансовій самостійності регіонів.
Доцільно зберегти принцип зацікавленості центральних і місцевих органів влади у мобілізації загальнодержавних податків, зборів та інших обов’язкових платежів. Однак при цьому потрібно врахувати досвід інших країн, зокрема:
1. Нормативи відрахувань від регульованих доходів повинні встановлюватися шляхом використання єдиної методології.
2. Закріплення нормативів відрахувань від регульованих платежів на постійній основі (не менше трьох років) у законі про Державний бюджет України.
3. Слід встановити розміри мінімальних часток загальнодержавних податків для місцевих бюджетів найнижчого рівня.
4. Відновити регульований характер ПДВ і затвердити його за місцевими бюджетами в обсязі не менш як 5 % загальної суми надходжень від кожного регіону.
В умовах, коли закріплених і регульованих доходів недостатньо, збалансування міжбюджетних відносин проводиться за допомогою трансфертів. В Україні законодавством передбачається застосування трьох видів трансфертів: дотацій, субсидій та субвенцій. Проте трансферти поки що в Україні відігравали і продовжують відігравати незначну роль (див. табл. 2).
У порівнянні з 1992 р. відсоток трансфертів у доходах місцевих бюджетів за 11 останніх років зріс на 12,2 % і склав 12,7 %.
Таблиця 2
Питома вага трансфертів Державного бюджету в доходах місцевих бюджетів України і кількість дотаційних регіонів в 1992 — 2004 рр.
Платежі
1992
1994
1996
1998
2000
2002
2004
Трансферти - всього, %
0,5
--
9,3
5,6
7,5
16,3
12,7
В тому числі:
дотації, %
--
--
--
5,6
7,5
16,3
12,6
субвенції, %
0,5
--
9,3
--
--
--
0,1
Кількість дотац. регіонів
3
--
22
14
12
20
22
Перевага серед видів трансфертних ресурсів останнім часом надається дотаціям, покликаним збалансувати дохідні і витратні частини місцевих бюджетів. Зростання питомої ваги трансфертів у дохідних джерелах місцевих бюджетів зокрема обумовлене тенденцією зростання числа дотаційних областей. У 2003 році дотуванню підлягають усі регіони України. За такими кроками центрального уряду простежується його намагання до вилучення і централізованого розподілу ресурсів.
Відображення питомої ваги трансфертів у доходах місцевих бюджетів дає узагальнену збалансовану картину отримання регіонами фінансової допомоги з центру і не враховує індивідуальних потреб у ній кожної обласної адміністративно-територіальної одиниці. За рівнем дотаційності бюджетів областей їх можна класифікувати на три групи: найменш дотаційні (0-20 % у загальному обсязі кожного бюджету області), середньодотаційні (20-40 %), надтодотаційні (40-60 %). До першої групи слід віднести Автономну Республіку Крим, Дніпропетровську, Донецьку, Запорізьку, Київську, Луганську, Львівську, Миколаївську, Одеську, Полтавську, Сумську, Харківську області, міста Київ і Севастополь; до другої – Вінницьку, Івано-Франківську, Рівненську, Херсонську, Хмельницьку, Черкаську, Чернівецьку, Чернігівську області; до третьої – Волинську, Житомирську, Закарпатську, Кіровоградську, Тернопільську області.
Диференціація регіонів України обумовлена їх різним рівнем економічного розвитку, передусім у промисловому плані. Більшість першої групи – менш дотаційних областей -- складають адміністративно-територіальні одиниці Сходу України. На Східний економічний макрорайон припадає 65 % виробництва промислової та 33 % сільськогосподарської продукції, 51,8 % експорту України. На противагу йому стоїть розвиток Західного економічного макрорайону, питома вага якого в товарній продукції промисловості України набагато нижча від зазначених вище показників і складає близько 37 %, сільського господарства, навпаки, вища – 52 %.
Перевищення частки промислової продукції над сільськогогосподарським товарним обсягом дає підстави говорити, що східні області України мають більш широку податкову базу, ніж західні, відповідно величина податкових і неподаткових надходжень буде більше саме у цих областей, і тільки вони спроможні найбільш повно надати товари суспільного вжитку мешканцям, які проживають на їх території.
В Україні продовжує застосовуватися порядок надання дотацій і субвенцій шляхом переливу коштів від “заможних” східних областей до “бідних” областей через Державний бюджет, який при цьому безпосередньо бере участь. Такий порядок не обумовлюється технічними деталями у нормативній базі нашої країни і проводиться безсистемним способом. На нашу думку, більш доцільним було б застосування такої схеми надання трансфертів, яка б передбачала створення фонду фінансової підтримки адміністративно-територіальних утворень (див. рис. 2).
Запровадження наведеного механізму трансфертування у бюджетній системі України передбачає використання формули, яка б враховувала фіскальні можливості і частково бюджетні потреби територіальних громад та їх об’єднань:
Ті = (Пср – Пі) + ((Ві – Вср) / Вср) * Пср * Сті,
де Ті – величина трасферту, який має одержати чи сплатити і-та область;
Пср – середня по областях податкоспроможність;
Пі – податкоспроможність і-тої області;
Ві – видатки і-тої області, необхідні для задоволення потреб населення, що проживає на її території, у суспільних товарах і послугах;
Вср – середні видатки в усіх областях;
Сті – середня ставка, за якою оподатковується дохідна база і-тої області.
Податкоспроможність є ключовою у фінансовому плані категорією, кількісні виміри якої відображають можливості регіону щодо виділення в бюджет країни грошових ресурсів після задоволення потреб власних відтворювальних процесів. Оскільки для економічного зростання регіону і країни в цілому необхідно не просте, а розширене відтворення для нарощування національного багатства та всіх процесів життєдіяльності суспільства, формалізовано податкоспроможність можна відобразити таким чином:
П = ВВП – Пв,
де П – податкоспроможність області;
ВВП – валовий внутрішній продукт області;
Пв – потреби на відтворювальні процеси в області.
Під середньою по областях податкоспроможністю треба розуміти обсяг доходів в межах України, що може бути об’єктом оподаткування закріпленими за громадами податками і припадає на одиницю адміністративно- територіального утворення (одну область). Ті громади, що мають доходи, нижчі рівня середньої податкоспроможності, потребуватимуть фінансової допомоги для надання послуг на відповідному рівні. Інша група громад матиме надлишок власних фінансових ресурсів для цих потреб і повинна їхню частину передати державі (критерії віднесення регіонів до групи “бідних” і “багатих”, а також місцевих бюджетів до категорій “донорів”, “реципієнтів” і “нейтралістів” подано у рис. 2).
Пропонована схема передбачає створення фондів фінансової підтримки як на рівні центральної влади, так і на регіональному рівні.
Фонд фінансової підтримки адміністративно-територіальних утворень на державному рівні повинен шомісячно нараховуватися від фактичних надходжень в Державний бюджет ПДВ і податку на прибуток підприємств, а також коштів, що отримують “багаті” регіони від прибуткового податку з громадян, за нормативом, встановленим Законом про Державний бюджет України. Формування ж регіональних фондів фінансової взаємодопомоги забезпечуватиметься перерахуванням грошових ресурсів від місцевих бюджетів “донорів” відповідно по податку на прибуток підприємств чи прибутковому податку з громадян (див. рис. 2) за нормативом, закріпленим окремим законом. Право на допомогу із цих фондів слід надавати тим регіонам, які мають податкоспроможність на рівні менше 5 % від середньої податкоспроможності в межах “багатих” областей та 8 % -- на території “бідних” областей. Внески до фондів мають здійснювати громади із податкоспроможністю, що перевищує 2 % від середньої податкоспроможності по регіонах країни в “багатих” областях та 10 % -- в ”бідних”.
Формування дієвої моделі міжбюджетних відносин є запорукою, з одного боку, створення регіональної економіки, що стабільно розвивається, а з іншого, гарантією того, що кошти державного та місцевих бюджетів будуть витрачатися ефективно. Тому ухвалення Бюджетного кодексу сприяло упорядкуванню й підвищенню ефективності міжбюджетних відносин. Однак модифікація механізму міжбюджетних відносин згідно Бюджетного кодексу не позбавлена негативних моментів. Однією з головних проблем є відсутність принципу пропорційності фінансових засобів, що мають закріплюватися за територіальними громадами, зважаючи на обсяг їхніх повноважень. Іншими проблемами є:
1. У порівнянні з 2000 роком (до прийняття Бюджетного кодексу) частка місцевих доходів у ВВП виросла на 0,2% у 2003 році. Частка місцевих видатків у ВВП за цей же період збільшилась на 2,8%. Це є свідченням того, що податкові повноваження на місцях не збільшились, однак на місцевий рівень було делеговано більше повноважень і трансфертів з державного бюджету на їх виконання.
2. У місцевих органів влади відсутні стимули до збільшення доходів саме в регіонах-донорах.
3. В результаті застосування чинної схеми міжбюджетних трансфертів складається ситуація, коли органи місцевого самоврядування позбавлені можливості самостійно вирішувати власні проблеми: одні через залежність від дотацій, інші через те, що зайві кошти вилучаються. Органи місцевого самоврядування не мають стимулів для більш ефективного розвитку інфраструктури, оскільки вигідніше залишатися реципієнтом, ніж переходити у розряд донорів.
4. Незважаючи на те що Бюджетним кодексом закріплено за місцевими бюджетами на довгостроковій основі понад 16 різних джерел доходів, які не враховуються при розрахунку міжбюджетних трансфертів (які не вилучаються у разі перевиконання плану), фіскальні повноваження по них місцевих органів влади (можливості змінювати податкову базу, ставку) залишаються незначними. Місцеві ради мають право встановлювати ставку місцевих податків або суму збору у межах, визначених ще Декретом Кабінету Міністрів України від 20 травня 1993 року (із змінами та доповненнями), а також звільняти від сплати податків і надавати пільги по місцевих податках. Немає зацікавленості у збиранні і в раціональному впровадженні тих доходів, що не враховуються при розрахунку міжбюджетних трансфертів.
5. Бюджетним кодексом територіальні громади поставлені у досить нерівні відносини між собою. “Бюджетоутворюючі” території не завжди відповідають економічному потенціалу. На таких територіях коштів бюджету вистачає тільки на забезпечення діяльності органів управління.
6. Багатоканальна система фінансування бюджетних галузей украй неефективна. Немає змоги налагодити контроль за цільовим спрямовуванням коштів. Не визначено і державних стандартів щодо рівня фінансування тих чи інших бюджетних потреб.
7. Значною є диференціація доходів місцевих бюджетів у розрахунку на одну особу наявного населення.
Як видно з таблиці, бюджетні доходи на одну особу у 2003 році у регіональному розрізі різко коливалися, від максимальних цифр у м. Києві (1586,6 грн.), м. Севастополі (626,1 грн.), Дніпропетровській області (569,8) до мінімальної у Тернопільській (225,4 грн.). Тобто диференціація між максимальним та мінімальним значенням складає понад 7 разів (без врахування міст Києва та Севастополя більш ніж 2,5 разу).
Серед інших проблем міжбюджетних відносин можна назвати: низький рівень обґрунтованості й прогнозованості доходної частини місцевих бюджетів; неврегульованість відносин на рівні район – місто районного значення, селище, село; невнесення до місцевих бюджетів коштів, необхідних на утримання об'єктів соціальної інфраструктури, що переходять у комунальну власність; невирішеність питань подолання заборгованості між бюджетами різних рівнів за взаємними розрахунками.
Отже, бюджетна система України сьогодні недостатнім чином відповідає потребам регіонального розвитку. Надмірна централізація фінансових потоків призводить до того, що органи місцевого самоврядування не мають можливості проводити у межах своєї компетенції належну політику. Недостатність власної доходної бази породжує залежність від вказівок центральних органів влади. Неможливість проведення власної політики у задоволенні місцевих інтересів породжує зменшення авторитету органів місцевого самоврядування. Це ставить під сумнів перспективи розвитку демократичних відносин на місцевому рівні і в масштабах всієї країни. Потрібна подальша реформа з метою посилення самостійності місцевих бюджетів.
Однак, до значних здобутків Бюджетного Кодексу можна віднести той факт, що після його ухвалення було відкрито шлях до прискореного реформування бюджетної системи, особливо у частині встановлення взаємовідносин між Державним та місцевими бюджетами. Так, у минулому (2003 році) було прийнято ряд законодавчих актів, що регламентують міжбюджетні відносини, та внесенні змін до існуючих. Було затверджено Методику розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів між районним бюджетом та бюджетами міст районного значення, сіл, селищ (затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 24 грудня 2003 р.). Як продовження започаткованих модифікацій, у 2004 році було прийнято Постанову Верховної ради України “Про прийняття за основу проекту Закону України про міжбюджетні відносини між районним бюджетом та бюджетами територіальних громад сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань” (від 16 березня 2004 року). Цим же Законом також будуть визначатися засади міжбюджетних відносин між міським бюджетом міста обласного (республіканського Автономної Республіки Крим) значення, міста Севастополя, та бюджетами адміністративно підпорядкованих йому міст, селищ, сіл. Тим самим було зроблено важливий крок – законодавчо забезпечено подальшу децентралізацію бюджетної системи. Це дозволить органам місцевого самоврядування базового рівня (міст районного значення, сіл, селищ) відчути себе реальними суб’єктами творення регіональної політики на низовому рівні, розширить їх можливості у плануванні діяльності, у фінансовому забезпеченні потреб громадян.
Реформу системи міжбюджетних відносин і становлення фінансово міцних місцевих бюджетів послідовно має продовжувати і бюджетна політика у наступному році. Так, в Основних напрямках бюджетної політики на 2005 рік (схвалено Постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року) зазначено, що необхідно зміцнити ресурсну базу місцевих бюджетів, поглибити децентралізацію управління бюджетними ресурсами шляхом проведення адміністративної реформи з метою створення фінансово спроможних адміністративно-територіальних одиниць. Про необхідність удосконалення бази місцевих податків і зборів сказано і в листі Президента України до Прем’єр-Міністра України з приводу основних напрямків бюджетної політики на наступний рік. На думку Леоніда Кучми, починаючи з 2005 року потрібно здійснити реальні кроки до зростання частки місцевих податків і зборів у доходах місцевих бюджетів шляхом введення податків на майно та інших, через збільшення обсягу власних повноважень органів місцевого самоврядування та відповідних видатків, що забезпечують ці повноваження. Невирішення цих проблем, переконаний Глава держави, призводитиме до дестабілізації бюджетної системи.
Формування ринкової економіки передбачає її соціалізацію, тобто підпорядкування усіх ланок економічної системи реалізації соціальної функції держави – розвитку людини, її особистості, знань та інтелекту. Тому виробництво соціальних благ – найперше завдання держави, яка будує соціально-орієнтовану економіку. Цьому завданню відповідає і проголошена у Основних напрямках бюджетної політики на 2005 рік мета такої політики – фінансове забезпечення реалізації стратегічних цілей Програми діяльності Кабінету Міністрів України. Такими цілями є підвищення рівня державних соціальних стандартів надання державних і суспільних послуг та зниження рівня бідності в країні.
Позитивні зміни у фінансуванні соціальної сфери позначені вже у Державному бюджеті України на 2004 рік, який сформований винятково на нових принципах, що логічно продовжують політику щодо покращання якості життя населення і економічного зростання. Якщо розглянути так званий “зведений соціальний бюджет”, у склад якого входять видатки на освіту, охорону здоров’я, соціальний захист, духовний і фізичний розвиток, то його питома вага складе більше половини всього бюджету. Уперше соціальні пріоритети виписані безпосередньо у Закон про Державний бюджет окремими статтями: “Соціальний захист та соціальне забезпечення в Україні” (сума видатків 12630,0 млн. грн.), “Охорона здоров’я населення України” (2650,5 млн. грн.), “Освіта населення України”(6294,8 млн. грн.), „Розвиток наукового і науково-технічного потенціалу України” (1463,0 млн. грн.), “Духовний розвиток в Україні”(649,7 млн. грн.), „Фізична культура і спорт в Україні” (256,7 млн. грн.), „Житлово-комунальне господарство”(563,6 млн. грн.). Також вказано, за якими пріоритетними напрямками передбачено бюджетні призначення.
У Державному бюджеті на 2004 рік затверджено перелік захищених статей витрат загального фонду державного бюджету, серед яких: оплата праці працівників бюджетних установ, нарахування на заробітну плату, придбання медикаментів та перев’язувальних матеріалів, забезпечення продуктами харчування, трансферти населенню (стаття 46 Закону України “Про Державний бюджет України на 2004 рік”).
Такі дані свідчать про посилення соціальної спрямованості державної політики. Характерно, що для економіки України на нинішньому етапі властива значна децентралізація виконання соціальних зобов’язань держави.
На сьогодні більшість соціальних функцій держави передано для забезпечення на регіональний та місцевий рівень. У видатках місцевих бюджетів у 2003 році найбільшу питому вагу займала сума видатків на освіту, охорону здоров’я, культуру, мистецтво, засоби масової інформації, фізичної культури і спорту (53,3%), соціальний захист і соціальне забезпечення громадян (18,2%). Отже, більше 70% видатків місцевих бюджетів спрямовуються на виконання державних функцій. Тобто соціальна сфера передана для забезпечення регіонам, місцевим бюджетам.
Тому у соціальній сфері весь обсяг діяльності державних відомств, міністерств, служб, місцевих державних адміністрацій – це децентралізоване виконання соціальних зобов’язань центру. Основні об'єкти соціальної сфери адміністративно-територіальних утворень є суб'єктами державних інтересів і централізованого управління. Стратегічний напрям державної політики у соціальній сфері – це максимальне наближення послуг, що надаються органами державної влади та органами місцевого самоврядування, до безпосередніх споживачів.
Посилення значимості соціальної складової місцевих бюджетів – вимога часу. Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування повною мірою відповідальні за виконання державних функцій у соціальній сфері, як і своїх власних.
Зарубіжний досвід засвідчив, що власні кошти місцевих бюджетів мають спрямовуватися на забезпечення суто місцевих потреб. А видатки соціальної сфери мають фінансуватися закріпленими джерелами доходів, тобто загальнодержавними коштами, і також трансфертами.
Фінансувати видатки соціальної сфери за рахунок коштів місцевих бюджетів, як вже зазначалося, не дозволяє надто низька база місцевого оподаткування. Отже, на місцевому рівні виникає проблема нестачі коштів і водночас проблема ефективного розподілу наявних ресурсів. Органи місцевого самоврядування потребують розширення фінансової бази для здійснення покладених на них функцій. А фінансування видатків соціальної сфери за рахунок трансфертів має на меті знаходження такого розміру міжбюджетних трансфертів, який був би прийнятним для забезпечення економічної самостійності регіонів.
У період 1998-2003 року частка державних трансфертів у загальних доходах місцевих бюджетів збільшилась з 14,95 до 33,7%. Значну частину трансфертів складають субвенції на соціальні потреби. Перше місце серед офіційних трансфертів належить дотаціям вирівнювання – близько половини всіх трансфертів, але вони надходять до бюджетів територіальних одиниць і населених пунктів, які є дотаційними (де вони можуть складати четвертину-третину надходжень). Це не сприяє збільшенню фінансової самостійності місцевих органів влади і самоврядування.
За перший квартал 2004 року у повному обсязі згідно із розписом профінансовано дотацію на зменшення фактичних диспропорцій між місцевими бюджетами у зв’язку із нерівномірністю мережі бюджетних установ, субвенцію на виплату допомоги сім’ям із дітьми, малозабезпеченим сім’ям та інвалідам з дитинства і дітям інвалідам, субвенцію на надання пільг та субсидій населенню, субвенцію на будівництво і придбання житла військовослужбовцям та ін.
Необхідно зазначити, що поки не здійснені вагомі кроки у вирішенні соціальних питань відносно суттєвого збільшення мінімальної заробітної плати, визначення конкретного графіку її поетапного підвищення з метою наближення до прожиткового мінімуму, збільшення сум соціальної допомоги малозабезпеченим верствам населення.
Відсутність чітких перспектив законодавчого оформлення можливостей наповненості місцевих бюджетів породжує пошуки місцевими органами влади та органами місцевого самоврядування можливостей самостійного наповнення бюджетів у рамках чинного законодавства.
Деякі елементи нинішньої моделі міжбюджетних відносин застаріли і стримують соціально-економічний розвиток на місцях. Змінити ситуацію можливо лише шляхом узгодження реформи міжбюджетних відносин із загальною логікою змін у відносинах “держава-регіон”. Так, в Основних напрямах бюджетної політики на 2005 рік зазначено, що і надалі необхідно продовжити вдосконалення міжбюджетних відносин, виходячи з динаміки фінансово-бюджетних та соціально-економічних показників розвитку адміністративно-територіальних одиниць і розробити методику вартісної оцінки мінімальних стандартів основних послуг, надання яких держава делегує органам місцевого самоврядування.
Отже, розбудова самодостатніх адміністративно-територіальних одиниць – нагальна вимога часу. У першу чергу це залежить від наповненості місцевих бюджетів та ефективного витрачання ними коштів, а також значною мірою від чіткого розмежування функцій і повноважень між центральними та місцевими органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування.
Для забезпечення міцності місцевих бюджетів необхідно вжити практичні заходи щодо реформування економічних та організаційно-правових засад місцевого оподаткування та запровадження в дію таких норм законодавства, які сприятимуть розбудові регіонів та держави в цілому, включенню України в сучасні інтеграційні процеси.
Зміцнення фінансової бази регіонів неможливе без визначення додаткових дохідних джерел, розширення доходної бази бюджетів. У країн із ринковою економікою широко застосовуються податок на володіння цінними паперами, на біржові операції, на володіння двома і більше будинками (квартирами), на розміщення офісів у центральній частині міста. Є доцільним вивчити можливості щодо застосування таких податків і в Україні.
В Основних напрямках бюджетної політики на 2005 рік наголошено на необхідності удосконалення порядку планування міжбюджетних трансфертів з метою заохочення місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування до нарощення дохідної бази. Суб’єктами міжбюджетних відносин мають стати не тільки АР Крим, міста Київ, Севастополь, області, райони, міста обласного та республіканського (в АР Крим значення), а і міста районного значення, селища, села. Як було зазначено вище, для цього вже було прийнято ряд законодавчих актів. Особливо важливими ці питання стають у контексті проведення адміністративно-територіальної реформи, оскільки бюджетна реформа має відбуватися паралельно із реформою адміністративно-територіального устрою.
Як зазначено у листі Президента України до Прем’єр-Міністра щодо бюджетної політики на 2005 рік, поглиблення децентралізації управління бюджетними ресурсами держави має бути тісно пов’язане з проведенням адміністративної реформи, ключовими напрямками якої мають стати створення фінансово спроможних адміністративно-територіальних одиниць та розподіл повноважень виконавчої влади і місцевого самоврядування.
Слід зазначити, що загальний напрям державної політики, спрямованої на формування ефективної регіональної економіки, має втілювати заходи, що дозволять підвищити фінансову автономію територій за рахунок збільшення частки їх бюджетних надходжень на основі власних і закріплених доходів.
У контексті формування нових принципів функціонування місцевих бюджетів та міжбюджетних відносин необхідним є вирішення конкретних завдань у рамках наступних напрямків:
1. Реформа бюджетної системи:
включення до Державного бюджету України спеціальної бюджетної програми щодо розвитку регіонів;
поступовий перехід до взаємовідносин Державного бюджету безпосередньо з бюджетами місцевого самоврядування.
2. Зміцнення власної доходної бази місцевих бюджетів:
формування ресурсного мінімуму (мінімальної ресурсної бази) в органів місцевого самоврядування, що включає місцеві податки і збори та комунальну власність;
надання місцевим органам влади більших прав по регулюванню ставок, закріплених за місцевими бюджетами, вибору податків;
розширення податкової бази місцевих органів влади за рахунок введення податку на майно та спадщину;
введення таких місцевих податків (зборів), як плата за використання природних ресурсів, збір за утилізацію сміття та відходів, ветеринарне обслуговування, використання природних будівельних матеріалів місцевого значення, забруднення довкілля;
визначення нормативів відрахувань від загальнодержавних податків до місцевих бюджетів на основі диференційованих коефіцієнтів, що враховують місцеві особливості, рівень розвитку регіону;
надання місцевій владі права встановлювати податкові пільги підприємствам, що відіграють важливу соціальну роль в регіоні;
схвалення законів “Про місцеві податки і збори”, “Про фінанси місцевого самоврядування”.
3. Визначення видаткових повноважень місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування:
удосконалення нормативів соціальних видатків, які повинні враховувати регіональну і місцеву специфіку;
надання державних соціальних гарантій, визначених Конституцією та законодавством України, з урахуванням поєднання економічних можливостей держави та місцевого самоврядування, посилення відповідальності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за їх дотримання;
запровадження формування державного та місцевих бюджетів у галузях освіти, охорони здоров’я, соціального захисту та культури на основі загальнодержавних соціальних стандартів;
забезпечення належного фінансування органами державної влади виконання органами місцевого самоврядування делегованих повноважень (цей принцип внесено у проект Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” (від 12 квітня 2003 року).
4. Реформа міжбюджетних відносин:
вироблення чітких критеріїв надання державної підтримки розвитку регіонів;
створення конкурсного характеру процедур фінансування регіональних програм;
поступова заміна дотацій вирівнювання на субвенції на виконання конкретних інвестиційних проектів, на розвиток тих галузей, які б дозволяли виходити регіонам із числа слаборозвинених;
запровадження формульної системи розподілу державних централізованих капітальних вкладень (інвестиційних субвенцій) за визначеними критеріями.
5. Здійснення адміністративно-територіальної реформи:
формування адміністративно-територіальних утворень із достатнім економічним потенціалом;
створення територіальних громад на основі їх економічної самодостатності;
об’єднання фінансових можливостей територіальних громад для вирішення своїх соціально-економічних проблем, що дозволить зменшувати видатки на забезпечення діяльності органів управління (за оцінками експертів, чисельність бюджетів має зменшитися із 12 до 6-7 тисяч).
Упровадження зазначених вище заходів дозволить посилити фінансову самостійність місцевих бюджетів, зміцнити економічне становище регіонів, сприятиме подальшому зростанню регіональних економік, дозволить задовольняти потреби громадян у кожній місцевості на високому рівні у відповідності із загальнодержавними стандартами.
Реалізація запропонованих шляхів подальшого нарощування і підвищення ефективності використання ресурсного потенціалу регіонів України та удосконалення міжбюджетних відносин покликана зміцнити ресурсне забезпечення соціально-економічних перетворень в державі. Все це сприятиме зменшенню соціально-економічних диспропорцій регіонального розвитку, створить передумови для запровадження інноваційної моделі розвитку регіонів та підвищення конкурентоспроможності регіональних економік на внутрішньому і зовнішньому ринках.
2. Проаналізувати діючий порядок касового виконання бюджетів
за доходами
У процесі виконання бюджету як державного, так і місцевого рівнів у самостійну сферу виділяється касове його виконання.
Під касовим виконанням бюджету слід розуміти організацію і здійснення розрахунково-касових операцій (приймання, зберігання і видання бюджетних коштів) щодо виконання бюджету відповідного рівня. Це одна з найскладніших сфер виконання бюджету в цілому.
Відомо три системи касового виконання бюджету:
банківська,
казначейська,
змішана.
За банківської системи рахунки для виконання бюджету відкриваються в установах банківської системи. Казначейська система касового виконання бюджету передбачає відкриття та ведення рахунків для виконання бюджету через спеціалізовану структуру — Державне казначейство. Змішана система передбачає можливість відкриття та ведення рахунків для виконання бюджету як в установах банківської системи, так і в Державному казначействі.
За банківської системи касового виконання бюджету установи банків здійснюють такі операції:
— приймають кошти в доходи кожного з бюджетів, які входять у бюджетну систему, і зараховують їх на рахунки відповідних бюджетів;
— розподіляють в установлених розмірах (у законі про Державний бюджет, у постановах місцевих органів влади про затвердження бюджетів) загальнодержавні податки і доходи між усіма бюджетами бюджетної системи країни;
— видають кошти міністерствам, відомствам, галузевим управлінням (відділам) виконавчих комітетів місцевих органів влади, підприємствам, організаціям і установам;
— ведуть облік доходів і видатків бюджетів і складають звітність про їх касове виконання;
— контролюють своєчасність подання підприємствами, організаціями й установами доручень в установи банків на перерахування в бюджет податків, стягнених із заробітної плати, і внесків із загальнообов'язкового державного соціального страхування та ряд інших операцій.
Коли Українська РСР входила до складу СРСР, Державний бюджет СРСР об'єднував союзний бюджет і державні бюджети союзних республік, а порядок касового виконання Державного бюджету СРСР установлювався Державним банком СРСР за погодженням з Міністерством фінансів СРСР. Контори Держбанку СРСР організовували і контролювали, забезпечували касове виконання Державного бюджету СРСР у міських (операційних) управліннях (відділах) контор і в підпорядкованих установах Держбанку СРСР. Держбанк Української РСР був підпорядкований Держбанку СРСР, а Міністерство фінансів Української РСР виконувало всі вказівки і розпорядження Міністерства фінансів СРСР. Тривалий час, а саме в умовах командно-адміністративної системи СРСР, діяла єдина централізована банківська система в особі одного банку — Держбанку СРСР, яка здійснювала касове виконання Державного бюджету СРСР.
У зв'язку з розпадом СРСР і проголошенням України як незалежної держави зі своїми органами законодавчої і виконавчої влади, своїм фінансовим планом з'явилася потреба у новій системі касового виконання бюджету. Проте тривалий час касове виконання бюджету в Україні, по суті, не змінювалося, як і в колишньому СРСР воно включало дві схеми фінансування видатків:
— виконання місцевих бюджетів здійснювалось у межах доходів, які реально надійшли;
— виконання Державного бюджету України базувалося на принципі авансування видатків на кредитній основі.
Доходи, які надходили в державний бюджет, акумулювались на окремих рахунках в установах комерційних банків.
Комерційні банки, де відкривалися рахунки організацій і установ, які фінансувалися з бюджету, повинні були спрямовувати свої кредитні ресурси на оплату видатків відповідно до одержаних від Міністерства фінансів України бюджетних доручень. По суті, бюджетні рахунки цих організацій і установ були активними рахунками, за якими здійснювалось авансування видатків Державного бюджету за рахунок кредитних ресурсів комерційних банків. Такий порядок виконання Державного бюджету був розрахований на систему єдиного Державного банку і підривав основи ліквідності банківської системи України: комерційні банки не мали у своєму розпорядженні достатньої суми ресурсів для авансування видатків Державного бюджету в умовах постійного зростання бюджетного дефіциту і здійснювали, по суті, необгрунтовану емісію грошової маси.
У 1993 р. у зв'язку з прийняттям низки нормативних актів, зокрема Указу Президента України від 18 червня 1993 р. «Про порядок виконання Державного бюджету України» та Тимчасових методичних вказівок «Про порядок касового виконання Державного бюджету України по доходах та видатках», затверджених Міністерством фінансів України і НБУ від 28 червня 1993 р., касове виконання бюджету зазнало суттєвих змін. З 1 липня 1993 р. касове виконання Державного бюджету почало здійснюватись Національним банком України через його регіональні управління
02.12.2012 16:12-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора