Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Політологія
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
ІГСН
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Кафедра політології
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Конспект лекцій
Предмет:
Політологія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Міністерство освіти і науки України
Національний університет "Львівська політехніка"
Кафедра політології ІГСН
ПОЛІТОЛОГІЯ
Теми для самостійного вивчення
для студентів усіх спеціальностей
денної та заочної форм навчання
Національного університету "Львівська політехніка"
Львів
ПРОЦЕС ПОЛІТИЧНОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ:
СУТЬ, ОСОБЛИВОСТІ, МОДЕЛІ, АГЕНТИ, МОДЕЛІ, ТИПИ
Кожна людина народжується, живе та формується у певному суспільстві. В процесі своєї життєдіяльності людина навчається певних, притаманних даному суспільству норм поведінки, засвоює традиції, мораль, звичаї, культуру, систему цінностей, які визначають внутрішню структуру особистості та спрямовують активність особи в соціально визначеному напрямку. При цьому суспільство виступає як «навчальна система», а сам процес «навчання» особи – є соціалізацією.
Таким чином, соціалізація – процес входження людини у суспільство, під час якого людина в умовах спілкування з іншими людьми та різноманітними соціальними групами, що відбувається в різноманітних сферах людської життєдіяльності, вчиться думати і поводитися у соціально допустимий спосіб та активно відтворювати засвоєний соціальний досвід.
Складовою загальної соціалізації є політична соціалізація. Від політичної активності людини, її ставлення до політичних інституцій, розуміння поточної політики держави, усвідомлення можливості свого впливу на перебіг та зміст політичного процесу в значній мірі залежить результативність та ефективність функціонування політичної системи та державної політики в цілому. В демократичному суспільстві, особа, яка бере активну участь у політиці, здатна не лише самореалізовуватись, а й, відповідно до своїх потреб та інтересів впливати на політичну свідомість та поведінку інших людей, виклиеати зміни у політичних відносинах. Власне, процес входження та активного залучення людини до політики можна потрактувати як політичну соціалізацію.
Отже, політична соціалізація – процес засвоєння та активного відтворення притаманних даному суспільству політичних цінностей, настанов, переконань, моделей поведінки, що відбувається в ході становлення та еволюції індивіда як члена політичної спільноти і спрямований на забезпечення його свідомої та активної участі у політичному житті суспільства.
Аналізуючи мотиви, чинники та характер політичної соціалізації науковці обґрунтували низку теорій, серед яких найбільш відомими та розповсюдженими є наступні:
- ролева теорія, авторами якої є Р. Ліптон та Т. Парсонс, розглядає політичну соціалізацію як своєрідну гру, тренування в ході яких людина, засвоюючи «правила гри», виконує певні ролі у відносинах з владою;
- біхевіористська теорія трактує політичну соціалізацію як процес становлення індивідуальної політичної свідомості що відбувається або на основі успадкованих ( В. Скіннер), або набутих під впливом суспільства ( А. Маслоу, Р. Лейн ) цінностей та емоцій;
- психоаналітична теорія, автори якої Е Еріксон та Е Фромм розглядають політичну соціалізацію виходячи з аналізу підсвідомих, ірраціональних мотивів, які формують певний тип політичної поведінки особи.
В ході політичної соціалізації особи відбувається її взаємодія з політичним середовищем. Характер взаємодії може сприяти набуттю, або втраті людиною певних соціальних властивостей, які визначають її як « людину політичну» і впливають на рівень політичної активності конкретної особи. Взаємодія людини і політичного середовища є двостороннім процесом і включає в себе процеси інтеріоризації та екстеріоризації.
Інтеріоризація – процес переходу у внутрішню структуру особистості вимог соціально-політичної системи в ході якого відбувається становлення людини як громадянина.
В процесі інтеріоризації формується система мотивацій особи, яка включає в себе різні мотиви, зокрема: переконання, інтерес, поступливість, боязнь. Варто зауважити, що кожна держава використовує всі мотиваційні моделі, однак, в залежності від домінування того чи іншого мотиву у процесі соціалізації, можна виділити наступні моделі політичної соціалізації:
«модель переконаності» - характерна для країн Західної Європи і передбачає усвідомлене бажання людини відповідати на запити політичної системи згідно до своїх внутрішніх переконань, через свідому громадянську позицію, яка виникає на основі переконаності в ефективності і справедливості існуючого суспільно-політичного ладу, високого ступеню довіри до діяльності владних інституцій;
«модель інтересу» - притаманна для США, де політика трактується як бізнес, а політики – як бізнесмени. Американський громадянин – вільна особа, яка керується у політичній діяльності насамперед особистим інтересом і вступає у політику через можливість отримати певні блага, користь, привілеї. Американський прагматизм проявляється і в процесі політичної соціалізації, яка передбачає раціональне усвідомлення індивідом можливості отримати певну вигоду від участі у політиці, що і виступає мотивом активної політичної діяльності;
«модель підкорення» ( «примусова модель» ) характерна для недемократичних, тоталітарних систем ( СРСР, Куба, Північна Корея, Китай, нацистська Німеччина та ін. ). В основі цієї моделі лежать примусові мотиви, які заставляють людину пристосовуватись, часто всупереч своїм внутрішнім переконанням, до потреб політичної системи. Така модель трактує людину як недосконалу істоту, нездатну самостійно приймати рішення, свого роду «гвинтик» у системі. Найбільшою цінністю проголошується держава, партія, політична влада. Політична поведінка особи в таких системах мотивується обережністю та поступливістю через боязнь застосування політичних репресій, терору, покарань. Результатом такої моделі соціалізації є абсолютне підкорення людини державі, політичній партії, еліті, які обмежують участь людини у політиці, що, в свою чергу, призводить до політичного відчуження особи.
Загалом, в сучасному світі, що прямує до демократії та творення правових держав, використання примусових мотивів політичної соціалізації вкрай звужується. Зокрема, відмова від використання політичною владою примусових мотивів соціалізації характерна для сучасної України, яка з проголошенням незалежності стала на шлях демократизації.
Зворотнім до процесу інтеріоризації є процес екстеріоризації.
Екстеріоризація – передача набутого індивідом політичного досвіду у політичну дійсність.
Екстеріоризація виконує ряд функцій:
- функція узгодження політичної поведінки особи з вимогами політичної системи, що сприяє досягненню суспільного та національного консенсусу;
- функція ціннісних орієнтацій, яка передбачає формування у особи позитивного ставлення до концептуальних принципів політичної спільноти;
- прагматична, інструментальна функція, яка передбачає практичну участь особи у політичному процесі, вміння орієнтуватись у складних суспільно-політичних процесах, застосування різноманітних форм та типів політичної активності.
Політична соціалізація є керованим процесом. Кожна держава прагне виховати певний тип громадянина, якому були б притаманні конкретні характеристики та який найбільш адекватно відповідав вимогам політичної системи. В різних типах суспільств поняття «ідеального громадянина» набуває не однакового змісту, Так, для тоталітарної держави ідеальним є громадянин який активно підтримує всі рішення та дії держави, не задумуючись над їх змістом та наслідками ( так званий тип «бездумного ентузіаста» ). В країнах сучасної демократії вимоги держави до «ідеального громадянина» кардинально відмінні. Політична влада зацікавлена у формуванні вільної, відповідальної, політично активної особи, яка вміло використовує свої права, законослухняна, свідомо бере участь у політиці, вміє відстоювати свої інтереси, бере участь у виборах тощо.
Згідно з плюралістичною концепцією, «ідеальний громадянин» повинен володіти наступними характеристиками:
- усвідомлення власних інтересів та вміння співставити їх з інтересами соціальних груп з якими себе ідентифікує;
- чітко сформовані ідеологічні орієнтації на основі яких здійснюється вибір;
- знання встановлених суспільством «правил політичної гри»;
- готовність до активної участі у політиці.
Політична соціалізація є безперервним процесом, який не закінчується з досягненням людиною певного статусу чи віку. Політичні погляди, переконання, уподобання, рівень політичної активності можуть змінюватися протягом всього життя. Однак, у процесі політичної соціалізації виділяють наступні стадії:
- дотрудовий період загальної соціалізації. Це стадія шкільної освіти, коли дитина в основному від батьків та вчителів отримує політичну інформацію та сприймає її на емоційному рівні. Для цього етапу характерне персоніфіковане уявлення про політику; поява елементів власного політичного досвіду, формування основ політичної культури;
- активна стадія передбачає залучення людини до участі у політиці через діяльність у громадських організаціях, політичних партіях та структурах. На цьому етапі відбувається розширення власного політичного досвіду. Особа стає здатною до самостійних політичних суджень, аналізу політичної ситуації, формування власної політичної позиції, протистояння тиску колективної думки. Активна стадія не завжди повинна збігатись з трудовим періодом. Інколи люди похилого віку, які вже досягли певного статусу та через вихід на пенсію мають достатньо вільного часу, починають активно включатися у політику, беручи участь у вирішнні громадських та суспільно-політичних проблем.
- пасивна стадія політичної соціалізації передбачає свідоме, або несвідоме виключення людини зі сфери політичних відносин. Виключення людини з політики може бути викликане небажанням, або неможливістю ( внаслідок стану здоров’я чи похилого віку ) брати участь у політиці.
Завданням політичної соціалізації є зміна поведінки особи відповідно до вимог політичної системи. Модифікація поведінки людини здійснюється під впливом різних чинників, індивідуальних і групових суб’єктів, яких називають «агентами політичної соціалізації».
Агент політичної соціалізації – особи, структури і середовища, які здійснюють соціалізацію особистості та під впливом яких індивід набуває соціальних властивостей, необхідних йому для адекватної поведінки в певному політично організованому суспільстві.
До агентів політичної соціалізації відносять: сім’ю, систему освіти, закони, референтні групи, політичні партії, політичних лідерів, засоби масової інформації тощо. На різних етапах політичної соціалізації роль різних агентів є неоднаковою. Якщо на дотрудовій стадії особливе значення відіграють сім’я та система освіти, то в активний період значно зростає соціалізуючи роль таких агентів як ЗМІ, політичні партії та лідери, референтні групи.
На перебіг та зміст політичної соціалізації впливає ряд факторів, серед яких варто виділити наступні: рівень загальної освіти та культури, психічні особливості індивіда, належність до певної соціальної групи. Всі ці чинники опосередковуються рівнем розвитку суспільства та типом політичного режиму, який існує в державі. В залежності від характеру взаємодії особи та держави виділяють різні типи політичної соціалізації:
Гармонійний тип – характерний для англо-американської культури, де взаємодія між особою та державою відбувається на основі спільних цінностей, переконань, норм та ідеалів, притаманних даному суспільству. Діалог між індивідом та владою забезпечується існуванням сталих демократичних традицій та високо розвинутого громадянського суспільства.
Плюралістичний тип – притаманний країнам Західної Європи. Для нього характерний опосередкований тип взаємодії між особою та політичною владою. Початкова соціалізація здійснюється на основі ідеалів та цінностей різноманітних існуючих у суспільстві етнічних субкультур. Консолідована демократія базується на індивідуальній свободі, конституційному обмеженні влади та високому ступені розвитку громадянського суспільства.
Конфліктний тип – характерний для країн Азії та Африки. Йому притаманна культурна неоднорідність та прихильність індивіда до ідеалів та цінностей роду, клану, племені, касти в рамках яких здійснюється початкова соціалізація, що утруднює діалог між владою та носіями різноманітних субкультур та стає основою для політичного насильства. Загальна соціалізація відбувається у постійній боротьбі з представниками різних суспільних груп.
Гегемоністський тип – властивий для закритих політичних систем тоталітарного типу ( фашистські, комуністичні країни ). Політична соціалізація відбувається на засадах примусового насадження цінностей та ідеалів певної ідеології, класу, партії, інколи релігії ( іслам ). Цінності інших систем не визнаються.
ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ ЯК СУБ’ЄКТИ ПОЛІТИКИ
У кожному суспільстві існує група людей від яких залежить процес прийняття рішень, які спрямовані на визначення напряму суспільно-політичного розвитку, вдосконалення та розвиток всіх сфер суспільного життя. Ця група людей – еліта. В залежності від сфери життєдіяльності, виділяють економічну, політичну, військову, освітянську, мистецьку, духівничу, наукову та інші види еліт.
Еліта ( від франц. « elite» - «краще», «вибране», «відбірне» ) - соціальна група, яка займає найвище положення а суспільній ієрархії та здійснює керівництво у певній галузі суспільного життя.
Серед усіх еліт особливе місце посідає політична еліта.
Політична еліта – достатньо самостійна, відносно привілейована меншість суспільства, яка володіє психологічними, соціальними та політичними якостями й бере безпосередню участь у прийнятті політичних рішень, пов’язаних з використанням державної влади чи впливом на неї.
В політології існує низка теорій елітаризму, опрацьованих як зарубіжними, так і вітчизняними науковцями. Охарактеризуємо найбільш відомі з них.
1. В період Стародавньої Греції найбільш докладні елітарні погляди сформулював Платон. На його думку, лише аристократи, зокрема філософи, які отримали належне виховання та мають природні нахили до керівництва можуть успішно управляти державою.
2. Один з основоположників сучасної теорії політичних еліт В. Парето вважав, що рівновагу суспільної системи забезпечує кругообіг еліт, який є свого роду універсальним законом історії. Елітою він вважав людей, які досягли найбільших висот у сфері своєї діяльності. До складу еліти може ввійти кожна людина, яка завдяки своїм зусиллям та боротьбі за покращення свого становища піднімається по соціальній драбині та здобуває панівні позиції. Цей процес є циклічним, з часом старі еліти вироджуються і зникають, а на зміну їм приходять нові. У процесі циркуляції відбувається послідовна зміна двох типів еліт: « левів», які характеризуються консерватизмом, авторитарністю, використанням силових методів здійснення влади та «лисів» яким притаманні компромісність, угодовство, використання політичного маневрування, спекуляцій, обману.
3. Наступний представник класичної елітарної теорії Г. Моска вважав, що у кожному суспільстві виникає і існує два класи людей: той, який править і той, яким правлять. Перший клас це компетентна і організована група, яка є меншістю суспільства та поповнюється здібними людьми, які відповідають потребам суспільства на конкретному етапі його розвитку. Цей клас – еліта, яка монополізує владу, виконує політичні функції, насолоджується владою, управляє більш чисельним іншим класом та контролює його.
4.Заслуговує на увагу елітарна концепція Р. Міхельса, який обґрунтував « залізний закон олігархічних тенденцій». На його думку, у кожній організації чи політичній партії, навіть демократичній, на певному етапі виокремлюється панівна меншість, поява якої спричинена необхідністю професійного керівництва, яке опирається на платний бюрократичний апарат. Таким чином виникає еліта – активна керівна меншість, якій більшість, через неможливість здійснювати прямий контроль над нею, змушена підкорюватися.
5. Аналіз політичних еліт посідає особливе місце у працях М. Вебера. Він прийшов до висновку, що політичні еліти творять харизматичні особи, що наділені особливим даром та сумою індивідуальних рис, які дозволяють їм здійснювати визначальний вплив на оточення та ціле суспільство загалом.
6. Український політолог В. Липинський розглядав політичну еліту в контексті національного відродження України, яке нерозривно пов’язане з відродженням національної еліти – аристократії. Національна аристократія повинна опиратися на матеріальну силу, здобуту в процесі матеріального виробництва та моральний авторитет, який забезпечується законністю виконання елітою свої національних завдань. За В. Липинським, нову національну еліту творять представники усіх соціальних верст та класів, які усвідомили українську національну ідею і прагнуть втілити її в життя. Національна еліта повинна постійно оновлюватись і поповнюватись людьми національно свідомими та патріотично налаштованими.
7. Питання творення нової української еліти знайшло відображення у теорії інтегрального націоналізму Д. Донцова. На його думку втілення державницької ідеї можливе лише за умови існування у суспільстві провідної верстви – «ініціативної меншості», яка формується не на основі маси, класу чи партії, а є кастою кращих людей, до якої, шляхом суворого відбору, входять лише ті, хто має сильну волю та може віддати життя за втілення ідеї.
Таким чином, провідною ідеєю всіх теорій є твердження про неможливість здійснення управлінських функцій всім народом, а лише меншістю, тобто – елітою, яка повинна виконувати ряд функцій.
Функції політичної еліти:
реалізація волі народу, суспільних груп, класів щодо здійснення політичної влади, задоволення суспільної потреби у владному регулюванні;
артикуляція інтересів великих суспільних груп;
аналіз політичної ситуації, політичне прогнозування, вироблення стратегії та тактики політичної діяльності;
формування інституційно-організаційної волі суспільних груп;
політичне представництво суспільних груп та їх інтересів;
регулятивно –контролююча;
підготовка та висунення кадрів, форування адміністративного апарату.
Одним з важливих питань теорії політичних еліт є їх типологізація. В основі типології еліт лежать різні критерії, які дають змогу віднести певну еліту до того чи іншого типу:
За критерієм стадій історичного розвитку еліти поділяють на:
аристократична ( еліта крові ) існує в доіндустріальному, традиційному суспільстві;
еліта багатства й успіху ( олігархія) притаманна індустріальному, капіталістичному суспільству;
бюрократична еліта характерна для індустріального суспільства тоталітарного типу ( соціалізм, комунізм );
еліта знань ( меритократія ) притаманна сучасному, постіндустріальному суспільству.
2.За критерієм обсягу політичного простору:
загальнонаціональна;
регіональна;
місцева.
3. За сферою діяльності:
адміністративна;
комунікаційна;
4. За ідеологією:
ліберальна:
консервативна;
соціалістична;
націоналістична.
5.За характером політичного режиму:
демократична;
авторитарна;
тоталітарна.
6. За можливістю доступу в еліту нових членів:
відкрита;
закрита.
В межах політичної еліти вирізняють:
еліту влади;
еліту впливу;
субеліту (суспільна верства, яка за своїм соціальним статусом наближається до політичної еліти і за рахунок якої відбувається поповнення політичної еліти).
В контексті співвідношення владної, управлінської та опозиційної діяльності виділяють:
правлячу еліту, яка в даний період здійснює владу;
опозицію, яка критикує діяльність правлячої еліти та прагне завоювати владу;
контреліту (політично активна верства з якої в майбутньому може утворитись нова еліта, яка прийде на зміну існуючій).
Таким чином, політична еліта – це активна, компетентна з високим ступенем організації група, що безпосередньо здійснює управління державою та суспільними справами. Діяльність політичних еліт передбачає наявність у ній авторитетної особи – лідера аналізу якого присвячене наступне питання.
2. Природа політичного лідерства.
Лідерство іманентне природі людини й існує у всіх спільнотах. З явищем лідерства стикається кожна людина вже з дитячого віку. В родині, у кожному шкільному класі існує свій лідер.
Лідер ( від англійського « leader» - ведучий ) – це член групи, за яким визнається право приймати відповідальні рішення в тій чи іншій ситуації; авторитетна особа, яка відіграє провідну роль в організації групи і регулює взаємини між її членами.
На рівень політичного лідерства, як правило, виходять особистості, здатні не лише усвідомити та узгодити власні політичні інтереси з інтересами суспільних груп, але й формувати систему їх політичних інтересів, організовувати та спрямовувати їхню активність, згуртовувати своїх прихильників та повести їх за собою з метою забезпечення їх політичних та суспільних інтересів. Політичний лідер виступає символом певної спільноти, він трактується як особистість, здатна реалізувати інтереси групи за допомогою фактора влади, що дається йому цією спільнотою.
Політичний лідер – особа, що иає постійний пріоритетний вплив на певне політичне об’єднання або на все суспільство загалом завдяки своїй активній участі та ролі у політиці.
У політичному лідерстві виділяють два аспекти:
- формальний – пов’язаний з керівним місцем у суспільній ієрархії, високою керівною посадою з володінням владою, статусом ( Президент, монарх, прем’єр-міністр, спікер, тощо );
- неформальний - виражається в особистих якостях людини, здібностях до керівництва, прагненні до володарювання та визнанні за нею права на керівництво з боку організації, групи чи цілого суспільства загалом. Такий тип людей часто називають типом «альфа». Люди типу «альфа» наділені харизмом ( Божим даром) вважаються такими, які «народжені» для влади.
На думку польського вченого Єжи В’ятра, людьми, що боряться за владу керують різні мотиви серед яких наступні:
егоцентричні – концентруються на особі яка діє, або на її прихильниках, близькому оточенні;
соціоцентричні – спрямовані на інтереси групи людей: нації, класу, країни, всього людства.
Водночас, люди різняться своїм ставленням до влади, яке може бути:
автономне – цінування влади самої пособі;
інструментальне – тлумачення влади як засобу отримання певних благ для себе або інших людей чи груп.
На перетині мотивів та ставлення до влади виникають чотири психологічні типи лідера.
Влада як гра. Якщо у лідера домінують егоцентричні мотиви та автономне ставлення до влади то влада сприймається як гра, а політик при цьому – гравець. Політика розцінюється як ігрова діяльність, а влада залежить від визнання суспільством даного гравця ( М. Горбачов ).
Влада як панування над іншими. Такий тип виникає за умови переваги соціоцентричних мотивів та автономного ставлення до влади та виражається у нав’язуванні своєї волі іншим, цілому суспільству. Влада тут виступає засобом компенсації своїх вад, подолання комплексу неповноцінності. Переважно такий тип характерний для авторитарних лідерів ( Й. Сталін, Гітлер Б. Муссоліні, Ф. Кастро ).
Влада як джерело багатства, престижу, слави, особистої вигоди. Цей тип виникає на перетині егоцентричних мотивів та інструментального ставлення до влади. Уданому випадку політик не прагне відстоювати та забезпечувати інтереси народу чи певної групи, а розцінює владу як засіб досягнення особистої кориті від політичної діяльності, як можливість розбагатіти, осягнути славу. Такий тип мотивацій в суспільній свідомості оцінюється негативно, а лідер трактується як такий що не відповідає моральному взірцю політика як слуги народу.
Влада як служіння суспільству. Такий тип існує на перетині соціоцентричних мотивів та інструментального ставлення до влади. У суспільній свідомості він сприймається як найбільш ефективний та відповідний моральним принципам. Лідери даного типу користуються високим рівнем довіри з боку населення, оскільки ставлять перед собою мету задоволення потреб та інтересів народу. Така позиція здебільшого виникає у складних політичних ситуаціях, коли перед лідером постає питання вибору напряму суспільно-політичного розвитку, співвідношення мети та засобів її досягнення. ( В. Ющенко, Ф. Рузвельт ).
Складна природа політичного лідерства розкривається через різноманітні політологічні теорії лідерства. Назвемо основні з них:
« теорія рис» ( автор Е.Богардус ) трактує феномен лідерства як суму видатних якостей людини – розум, енергія, організаційні здібності, компетентність, почуття гумору, тактичність, вміння привернути до себе увагу та взяти на себе відповідальність. Слабкою ланкою «теорії рис» є відсутність аналізу впиву соціальних факторів на професійне становлення лідера;
«теорія лідера – виразника інтересів» - розглядає суть лідерства з точки зору дбайливого ставлення до потреб людей ( передусім виборців) та надання їм допомоги у задоволенні їхніх інтересів. При цьому залишається відкритим питання: чи завжди лідер мусить дотримуватись поглядів виборців, навіть у випадку, коли їх інтереси суперечать національним, чи в такому випадку приймати непопулярні для певної групи рішення, діючи самостійно, відповідно до ситуації ( при цьому до певної міри втрачаючи свій авторитет серед членів групи )?
«теорія лідера – маріонетки» - пояснює лідерство як здатність лідера відображати інтереси своїх послідовників. Лідер - маріонетка здатен успішно орієнтуватись на інтереси своїх прибічників, які керують ним, дають йому силу і змушують приймати рішення ( автор У Берк);
«ситуаційна теорія» - ( автор Ф. Фідлер ) – стверджує, що лідерство – це продукт ситуації, а лідер – це «пожежник», який вміє швидко відреагувати на ситуацію що склалась у зовнішньому середовищі та швидко знайти відповідне політичне рішення. У зовсім несприятливих, або навпаки у дуже сприятливих ситуаціях, більш ефективного результату досягне лідер, який орієнтується на завдання, а не на людей. І навпаки, у помірно сприятливій ситуації результативним буде діяльність лідера, який орієнтується на людей.
3. Типологія та функції політичного лідера.
Окрему увагу варто приділити питанню типологізації політичного лідера. В основі класифікації політичних лідерів, запропонованої різними вченими, лежать різні критерії, зокрема: особливості поведінки, міра впливу на суспільство чи групу, спосіб легітимації діяльності, методи діяльності, тощо. Наведемо найбільш розповсюджені в політичній науці типології:
За критерієм способу набуття та легітимації влади ( М. Вебер ):
- традиційний ( вожді племен, монархи ) авторитет яких базується на традиціях, звичаях, часто освячується релігією;
- раціонально–легальний, до якого відносять лідерів, які приходять до влади загально визнаним у суспільстві шляхом, внаслідок наполегливої праці, яка дозволила їм завоювати довіру електорату та в процесі якої вони довели свою здатність до управління;
- харизматичний, що ґрунтується на вірі в те, що лідер наділений особливими надприродними здібностями, покликаний до влади вищими силами. Оптимальний варіант для появи такого типу лідера – наявність глибокої суспільно-політичної кризи.
За критерієм стилю керівництва:
автократичний;
диктаторський;
демократичний;
плутократичний.
За мірою впливу на суспільство:
реальні;
менеджери.
За іміджем і рольовим призначенням:
прапороносець;
слуга;
торговець;
пожежник;
актор.
За ставленням до політичної системи:
функціональний;
дисфункціональний;
конформістський;
нонконформістський.
За масштабами лідерства:
загальнонаціональний;
регіональний;
певного класу, соціальної верстви, групи.
За способом утвердження лідерства:
формальні;
неформальні.
Лідери усіх типів, виходячи з завдань, які ставить перед ним суспільство повинні виконувати набір функцій, серед яких наступні:
діагностична, що передбачає всебічний аналіз політичного середовища, виявлення у ньому можливих відхилень від своєї позиції або плану дій;
директивна - полягає у визначенні напряму дій в інтересах групи, яка долатиме проблемну ситуацію;
мобілізуюча, спрямована на забезпечення підтримки групи плану дій та бачення ситуації лідером;
забезпечення зворотного зв’язку між владою та масами, що сприяє орієнтації громадян на активну участь у політичному процесі, дотриманню суверенітету особистості та призводить до високого ступеню легітимації влади та стабілізації суспільної системи загалом;
соціального арбітражу та патронажу, які проявляються у захисті населення від посягання на його природні права, підтримуванні порядку та законності, недопущенні заборонених законодавством форм політичної активності громадян.
В умовах демократичного політичного устрою держави, громадяни виявляють значний рівень довіри та обирають тих політичних лідерів, які відзначаються компетентністю, вмінням відстоювати інтереси своїх виборців та ефективно здійснювати управління.
4. Механізми політичного лідерства.
Важливою проблемою теми є аналіз механізмів політичного лідерства, який у кожній політичній системі має свою специфіку.
Механізм політичного лідерства – система традиційних або законодавчо оформлених правил, що регулюють процеси висунення «перших осіб» у структури влади і здійснення ними своїх повноважень, яка включає систему рекрутування політичних лідерів, форми політичної кар’єри, місце і функції лідера у політичній системі.
В сучасній політології відомі дві системи добору політичних лідерів, які існують в умовах різних політичних режимів і мають свої особливості. Охарактеризуємо кожну з них.
Антрепренерська система – діє у демократичних країнах і характеризується наступними ознаками:
відкритість і можливість для широкого кола представників з різних соціальних верств та суспільних груп претендувати на лідерство;
необхідність створення іміджу претендента, наявність особистих якостей, індивідуальної активності, уміння домогтися підтримки більшості населення;
широке коло електорату до якого водять усі виборці країни;
відсутність або невелика кількість інституційних фільтрів ( формальних вимог до претендента );
високий ступінь конкуренції, відкрите суперництво, яке доволі часто набирає гострих форм.
При такій системі лідером завжди стає видатна особа незалежно від її послужного списку чи стажу. Прикладом може служити Р. Рейган, який будучи актором і розпочавши професійну політичну діяльність лише у 55-річному віці, завдяки своїм особистим якостям та підтримці виборців став президентом США.
Ця система добре пристосована до сучасного динамічного суспільно-політичного розвитку, передбачає механізми інституційного контролю і забезпечує постійне оновлення політичних лідерів та високий ступінь результативності їх діяльності.
Система гільдій ( організаційно-консервативна система ) рекрутування політичних лідерів – існує у недемократичних політичних системах ( інколи зустрічається у демократичних країнах ( Японія ) при формуванні кадрового складу корпорацій ). Для неї характерні наступні ознаки:
закритий характер, неможливість стати лідером «випадковій» особі, навіть якщо вона володіє лідерськими здібностями;
відбір претендентів на лідерські посади з низів владної еліти;
повільний поступовий шлях догори, проходження всіх нижчих щаблів владної піраміди;
наявність багатьох інституційних фільтрів ( освіта, партійність);
відданість системі, ідеології, вождю;
вузьке коло селекторату ( сукупність людей з-поміж яких висувають політичних лідерів - політбюро, партійне керівництво ) відсутність необхідності підтримки широкими масами;
відтворення вже існуючого типу лідерства.
Типовим варіантом існування системи гільдій є номенклатурна система добору політичних лідерів, яка існувала в тоталітарному СРСР, Відсутність конкуренції та можливості приливу нових лідерів призвели до деградації політичної радянської еліти і перетворення її на вузьку, закриту привілейовану касту. Незважаючи на всі недоліки системи гільдій та її непридатність в умовах демократії, вона все ж має певні сильні сторони, серед яких врівноваженість рішень, відсутність внутрішніх конфліктів.
В умовах переходу до демократії у країнах колишньої соціалістичної системи, зокрема, Україні, політичне лідерство та політичні еліти формуються на засадах вільної конкуренції та переваги особистих якостей претендентів, їх здатності до політичного керівництва.
Таблиця 6.1.
Сучасні теорії еліт
Автор теорії
Основні положення теорії
Г. Моска
Суспільством керує еліта, яка регулює політичне і економічне життя, володіє ресурсами та атрибутами влади, які високо цінуються в суспільстві.
В. Парето
Усе суспільство поділяється на тих, хто керує – еліту до якої входять люди, які досягнули найбільших висот у сфері своєї діяльності і тих ким керують. Поділяв еліти на «левів» і «лисів».
М. Вебер
Еліти творять люди, наділені харизмою.
Р. Міхельс
Еліта – меншість, якій через неможливість прямого контролю над нею більшість змушена підкорюватись.
В. Липинський
Еліта – «національна аристократія», носій національної ідеї, втілення якої вимагає від еліти матеріальною силою та моральним авторитетом.
Д. Донцов
Еліта – каста «кращих людей», які є виходцями з різних суспільних верств на підставі суворого добору, готових на жертву заради втілення ідеї.
Таблиця 6.2 .
Типологія мотиваційних основ боротьби політичного лідераза владу
Ставлення до влади
Мотиви боротьби за владу
Егоцентричні
Соціоцентричні
Автономне
Влада як гра
Влада як панування над іншими
Інструментальне
Влада, як джерело багатства, престижу, особистих вигод
Влада як служіння суспільству
Схема 6.1.
Системи рекрутування політичих лідерів
ІДЕЯ ДЕРЖАВНОСТІ В ПОЛІТИЧНІЙ ДУМЦІ УКРАЇНИ
1. Політична думка Київської Русі.
Початки політичної історії сучасної України вчені пов’язують із зародженням державотворчих процесів у великих племінних об’єднаннях (союзах племен) на її території у VI-VIII ст. З часом (у VIII-XI cт.) вони еволюціонували у значно ширші й дещо чіткіше політично окреслені об’єднання – «союзи союзів», «над союзи». Апогеєм даного процесу стало утворення Київської Русі, яка започаткувала державотворчу традицію українського народу.
Давньоруські писемні пам’ятки свідчать, що політичне життя того періоду було надзвичайно бурхливим, сповненим різноманітних конфліктів. Гостра боротьба між різними угрупованнями всередині панівної верстви за державну владу, яка відбувалася протягом всієї історії Київської Русі, слугувала грунтом для роздумів про сутність та межі цієї влади, про її призначення у суспільному житті, про якості, якими мусив володіти її носій – великий князь Київський.
Утвердження князівської влади вимагало відповідного ідеологічного забезпечення. Його основою могла стати нова релігія, покликана замінити традицію виборності князя, залежності його від волі віча і таким чином забезпечити станові привілеї військово-аристократичній верстві на чолі з великим князем. Такою новою релігією стало християнство, яке до того ж в умовах великого простору та етнічної різнорідності Київської Русі, виявилось більш відповідним інтересам центральної влади, ніж язичництво. Окрім цього прийняття християнства сприяло налагодженню міжнародних відносин з Візантією та європейськими монархіями.
Умови суспільного життя, які склалися у Давньоруській державі, багато в чому пояснюють виступи духовенства за посилення Київського великокняжого престолу та прагнення збереження єдності державної організації. Церковники добре усвідомлювали складність впровадження християнства та створення митрополії без допомоги держави. Водночас серед духовенства була поширена ідея підпорядкування великокнязівської адміністрації церкві, яка намагалася утвердити князям думку, що лише «духовний провід» може дати державі добробут і мир, уникнути міжусобних чвар та удільних війн. Розбіжності у поглядах на державну владу оформились у двох теологічних концепціях:
автократичної князівської влади – сильної одноосібної влади князя у якій вбачалася гарантія захисту християнства, церковної та політичної єдності Русі;
«богоугодного володаря», згідно якої місія об’єднання держави покладалася не на київський великокняжий престол, а на церкву. Акцентується увага на ідеї соборності Русі, тобто духовній єдності, через сповідування єдиної державної релігії – православ’я.
Обґрунтування першої концепції міститься у «Слові про закон і благодать» першого київського митрополита Іларіона, «Збірнику Святослава» 1074 року, «Повчанні» Володимира Мономаха, Галицько-Волинському літописі та ін. На думку Іларіона, «єдинодержцю», або «великому кагану», Володимиру Великому роль хрестителя Русі вдалося виконати завдяки зосередженню у своїх руках верховної влади. Єдиновладдя великого князя Київської Русі однак не зводилося до абсолюту. Іларіон вважав, що князь – глава держави відповідальний перед Богом. Його влада величезна, але зовсім не безмежна. Князь повинен здійснювати свою владу в рамках закону. В основі його дій повинна лежати не сваволя, а справедливість.
Основи другої концепції заклав печерський ігумен Феодосій (помер 1074 р.), який вважав, що світські володарі не зберігають, а лише захищають «правовір’я», стають на бік церковних інтересів. Князь, будучи обраним Богом на престол, мусив добре знати Христове вчення й служити опорою церкві. Серед функцій князя однією з найголовніших вважалася функція захисту православного християнства. Вчення про «богоугодного володаря» закликало до об’єднання руських князів навколо церкви, а не навколо київського великокняжого престолу.
Погляди Феодосія розвинув далі монах Києво-Печерського монастиря Нестор – автор літопису «Повість минулих літ» (бл. 1113 р.). Однією з головних ідей твору є принцип династичного князювання: кожний князь панує в своєму уділі. На відміну від митрополита Іларіона, який обстоював князівське єдиновладдя, Нестор виправдовує схему колективного володіння державою князівським родом Рюриковичів. Для цього, в самому початку твору відтворена біблійна легенда про поділ Землі трьома синами Ноя, а також вводиться розповідь про закликання слов’янськими племенами варягів на княжіння. Отже, «Повість…» не лише обґрунтовувала легітимність династичної влади Рюриковичів, але й санкціонувала феодальну роздробленість Русі та удільно-династичне князювання як єдину встановлену Богом форму правління. При цьому Нестор засуджує міжусобні війни між князями.
Характерною особливістю давньоруської літератури було те, що роздроблення Київської Русі на низку автономних князівств сприймалося не як роздроблення її території і відповідно зникнення Руської землі, а лише як розпад єдиного колись князівського роду на ворогуючі між собою угруповання. У цій ворожнечі, у якій брат йшов на брата, тогочасні мислителі вбачали головну причину усіх нещасть. Тому наскрізною темою більшості писемних пам’яток тієї доби є заклик до князів припинити міжусобиці. Описами міжусобних війн між князями та тими спустошеннями, які вони принесли переповнена «Повість минулих літ». Початок занепаду Київської Русі Нестор-літописець пов’язує з початком братовбивчих війн між спадкоємцями Ярослава Мудрого. Подібні висновки знаходимо у поемі «Слово о полку Ігоревім» (бл. 1187 р.). Її автор закидає
04.12.2012 18:12-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора