Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет водного господарства та природокористування
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2011
Тип роботи:
Контрольна робота
Предмет:
Економіка підприємства
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Національний університет водного господарства та природокористування
Кафедра українознавства, педагогіки і психології
Контрольна робота з Історії України
Тема: «Українські землі у складі Литви та Польщі (XIV – XVI)»
План:
І. Вступ.
ІІ. Захоплення українських земель Литвою та Польщею.
ІІ.1. Експансія литовців на Україну.
ІІ.2. Польська експансія на українських землях.
ІІ.3. Зближення Польщі і Литви. Польсько-литовські унії та їх наслідки.
ІІІ. Особливості розвитку українських земель у складі Великого князівства Литовського.
ІІІ.1. Політико - адміністративний устрій українських земель в литовській державі.
ІІІ.2. Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Литви
ІІІ.3. Класова структура українського суспільства.
IV. Українські землі у складі Польщі.
І. Вступ.
Протягом тисячоліть Україна була тиглем таких могутніх політичних формувань, як скіфська, сарматська та Київська держави. Її люд — господар власної долі — справляв вплив, нерідко вирішальний, на життя сусідів. Цивілізації, що розвивалися на Україні, перебували на авансцені культурних і суспільно-економічних подій усієї Східної Європи. Однак занепад Галицько-Волинського князівства призвів до епохальних змін. Із цього часу українські землі більше не становитимуть серцевину важливих політичних об'єднань, а доля населення України, за винятком кількох коротких періодів національного самоствердження, вирішуватиметься у таких далеких столицях, як Варшава, Москва чи Відень.
З культурної та економічної точки зору статус України також занепадатиме до рівня важливої, та все ж периферійної провінції, а її еліта асимілюватиметься з культурою та політичними системами чужоземних володарів. Населення України, що не тільки перестало бути панівним, а й саме потрапило в неволю, тепер боротиметься й за політичне самовизначення, й за власне існування як окремої етнічної та національної спільності. Ця боротьба стала — й до наших днів лишається — однією з основних тем української історії.
ІІ. Захоплення українських земель Литвою та Польщею.
Ослаблені золотоординським ігом, українські землі були захоплені сильнішими європейськими державами: Литва до 60-70-х років XIV ст. приєднала більшу частину українських земель (Волинь, Ліво- і Правобережну Україну, Поділля) й утримувала їх до 1569 р.; Польща в сер. XIV ст. захопила Галичину, а з 1569 року до неї перейшли всі литовські володіння в Україні, Угорщина ще в ХІ ст. захопила Закарпаття; Молдавія в ХІV ст. приєднала українську Буковину, а Москва з кінця ХV ст. – Чернігово-Сіверщину.
Оскільки більша частина українських земель перебувала на той час у складі Литви та Польщі, тому період і отримав назву – литовсько-польська доба.1
ІІ.1. Експансія литовців на Україну.
Перервана традиція літописання зумовила низку білих плям в історії литовсько-польської доби. Через це частина істориків період існування Великого князівства Литовського до Люблінської унії 1569 р. вважає часом існування Литовсько-Руської держави, а решта переконана, що цієї доби йшов процес перетворення українських земель на литовську провінцію. Така розбіжність поглядів пов̓̓ язана з тим, що час перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського мав надзвичайно важливу особливість: він складався з неоднакових за тривалістю та змістом періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція.2
Можна виділити 4 таких періоди:
«оксамитове», але досить активне проникнення та утвердження литовського правління на українських землях;
«ослов҆ янення» литовських князів;
ліквідація удільних князівств на українських землях і перетворення їх на звичайні провінції Литви;
посилення змагань за українські землі в умовах боротьби між Москвою і Литвою за право бути центром «збирання руських земель».3
З 1340 по 1362 роки литовці проникли та утвердили своє правління на українській землі. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга (1230-1263). Тоді головною ціллю були західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга – Гедиміна (1316-1341) – почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських земель). Яскравим виявом зміцнення литовських позицій у цьому регіоні стало те, що після раптової смерті Юрія ІІ Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, який номінально вважався і галицько-волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва – Волинь.
Скориставшись у 50-х роках XIV ст. слабкістю Золотої Орди, литовці активно починають новий етап проникнення в землі Колишньої Київської Русі. Наступник Гедиміна Ольгерд (1345 – 1377) чітко формулює основне завдання: «Вся Русь просто мусить належати литовцям».4 Витіснення татарських ханів сприяло поступовому включенню Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини до складу Литовської держави. Після перемоги 1362 р. над татарами на березі р. Сині води до сферу литовського впливу потрапило і Поділля.
Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії. Збройне протистояння в боротьбі за українські землі відбувалося переважно між литовцями та іншими чужинцями. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. Литовська влада була толерантнішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою автономність. У зв ҆ язку з цим відомий історик О. Субтельний назвав процес збирання українських земель Литвою «проникненням, включенням, приєднанням».5
ІІ.2. Польська експансія на українських землях.
Хоч які були солідні завоювання литовців на Україні, більш тривалий і всеохоплюючий вплив на долю українців мала справити експансія Польщі. Початок їй поклав Казимир Великий (1320—1370), відновивши середньовічну польську монархію. У просуванні на схід короля підтримували три сили: магнати Південно-Східної Польщі, що сподівалися поширити свої володіння вглиб білоруських та українських земель; католицька церква, яка прагнула здобути новонавернених; багаті міщани Кракова, котрі воліли підпорядкувати собі важливі торгові шляхи в Галичині. Лише через дев'ять днів після смерті Болеслава (останнього незалежного правителя князівства) король Польщі у квітні 1340 р. вступив у Галичину. Зробив він це під приводом захисту католиків краю, якими переважно були городяни-німці. Але все вказує на те, що Казимир заздалегідь планував цей крок, іще у 1339 р. уклавши угоду з Людовіком Угорським, за якою обидва королі мали діяти спільно у завоюванні України.6
Зате для поляків захоплення українських земель не відбувалося так легко, як для литовців. Не встиг Казимир повернутися до Польщі, як норовливі галицькі бояри під проводом Дмитра Детка встановили свою владу в краї. Казимир був змушений визнати Детка фактичним правителем Галичини. За це останній неохоче визнав обмежену зверхність польського короля. Ще більшу загрозу польським намірам у Галичині й на Волині становили литовці. Оскільки син Гедимінаса Любарт був зятем померлого галицького правителя Болеслава, то у 1340 р. волинські бояри визнали молодого литовського князя своїм сюзереном. І, коли у 1344 р. помер Детко, грунт для сутички між поляками й литовцями за галицько-волинські землі був готовий.
Протягом понад двох десятиліть поляки у союзі з угорцями билися з литовцями, підтримуваними більшістю українців, за Галичину й Волинь. На відміну від княжих чвар, що для населення Давньої Русі були вже чимось звичним, ця боротьба набула нового тривожного виміру. Проголосивши себе «щитом християнства»7, поляки, частково з переконання, а частково з метою заручитися підтримкою папи, зображали своє просування на схід як хрестовий похід проти язичників-литовців і схизматиків — православних українців. Ставлення до некатоликів як до людей морально й культурно неповноцінних не крило в собі добра для майбутніх польсько-українських взаємин.
У 1349 р. в результаті надзвичайно вдалої військової кампанії Казимир підпорядкував собі Галичину й частину Волині. Нарешті, у 1366 р., війна закінчилася польською окупацією всієї Галичини й невеликої частини Волині. Решта Волині лишалася за литовцями. Але навіть тоді поляки ще не змогли надійно закріпитися на своїх величезних завоюваннях в Україні. Завоювання ці охоплювали близько 52 тис. кв. км із населенням 200 тис. чоловік і збільшували землі Польської корони майже на 50 %.8
У згаданому пакті з Людовіком Угорським Казимир погоджувався на перехід до Людовіка польської корони та українських земель у випадку, якщо Казимир помре, не лишивши спадкоємця. У 1370 р. Казимир помирає, лишивши тільки чотири доньки. Угорці займають Галичину. Віце-королем Людовік призначає довіреного васала Владислава Опольського й насаджує по всій Галичині угорських урядників. Однак те, що було втрачено внаслідок династичних угод, поляки повернули шляхом тих самих династичних угод. У 1385 р. королевою Польщі стала дочка Людовіка Угорського Ядвіга, яка через два роки рішуче й остаточно приєднала Галичину до володінь Польської корони.
Спочатку поляки з обережністю впроваджували зміни серед своїх нових підданих. За прикладом останніх правителів Галичини Казимир називав ці землі «королівством Руським»9. Поряд з латиною вживалася й руська мова, у краї й далі ходила своя монета. Але з'являлися ознаки того, що з давнім життям було покінчено. Вже у 1341 р. Казимир звернувся до папи Бенедикта XII, щоб той звільнив його від узятих перед «православними схизматами» зобов'язань зберігати їхні давні обряди, привілеї та традиції. Папа тільки й чекав цього. Католицька церква, що, завдячуючи королівській щедрості, незабаром перетворилася на найбільшого в Галичині землевласника, безпосередньо підтримувала намагання підірвати православну церкву.
У 1375 р. у Львові було засновано католицьке архієпископство. Тим часом по всій землі стали виникати монастирі, особливо францисканського та домініканського орденів. Вони обслуговували католицьке населення, що швидко зростало. Це була польська, німецька, чеська та угорська шляхта, котра дістала землі в Галичині, а також німецькі городяни, запрошені польськими монархами для сприяння розвитку міст. Багато галицьких бояр перейняли віру польської шляхти, особливо після 1431 р., коли вони отримали рівний з поляками статус. До середини XV ст. після реорганізації Галичини в Руське воєводство, тобто провінцію Польського королівства, і впровадження тут латини як офіційної мови мало що лишилося від гордого колись Галицького князівства.
Підпорядкування поляками земель і населення України було важливим поворотним пунктом в історії обох народів. Для поляків це означало сталу орієнтацію на Схід, на відміну від західної, що переважала раніше; ця зміна несла далекосяжні політичні, культурні та соціально-економічні наслідки. Для українців це було більш ніж просто заміною своїх правителів чужими: воно означало підпорядкування чужій нації з іншою релігією й культурою. Незважаючи на певні позитивні наслідки такого симбіозу, згодом із нього виріс гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, що тривав близько 600 років і поширився на всі царини життя України.
ІІ.3. Зближення Польщі і Литви. Польсько-литовські унії та їх наслідки.
Наприкінці XIV ст. у Польщі та Литви з҆ явилися спільні державні інтереси. По-перше, і Польщі, і Литві загрожували агресивні плани Тевтонського ордену. По-друге, треба було утримувати нові величезні території з білоруським і українським населенням. По-третє, зі зростанням своєї могутності Московська держава почала заявляти претензії на всі давньоруські землі. До того ж польські магнати-пани мали намір заволодіти рештою українських земель і шукали для цього нові можливості. У зв҆ язку з цим в польських вельмож зародилась ідея династичної унії Польщі та Литви, для чого вони вирішили віддати заміж польську королеву Ядвігу за нового Великого литовського князя Ягайла Ольгердовича. У 1385 році у невеликому білоруському місті була підписана Кревська унія. Ягайло узяв за дружину королеву Ядвігу і став королем Польщі, однак за це він обіцяв землі України і Литви назавжди приєднати до Польщі, а литовців хрестити в католицьку віру.
Унія мала як позитивні, так і негативні наслідки. З однієї сторони об҆ єднання зусиль двох держав допомогло розгромити тевтонський орден і зупинити просування німців у слов҆ янські землі (Битва при Грюнвальді 1410 р.)10.
Грюнвальдська битва між польсько-литовською армією і військом Тевтонського ордену відбулася 15 липня 1410 р. поблизу с. Грюнвальд, закінчилась розгромом німецьких лицарів. У складі польсько-литовської армії були українські полки11.
Негативною стороною виступав посилений вплив поляків в Україні, почалося насильне насадження католицизму. Польща прагнула повністю підкорити Велике князівство Литовське.
Внаслідок перемоги в Грюнвальдській битві, Велике князівство Литовське суттєво зміцнило свої позиції. Литва прагне здобути незалежність від Польщі. Поляки ж в свою чергу згоджуються на певні поступки щодо Литви з метою збереження польсько-литовської унії. І тому, 2 жовтня 1413 р. в замку Городель на річці Західний Буг між польським королем Владиславом ІІ Ягайлом та великим князем литовським Вітовтом було укладено Городельську унію12. За умовами цієї унії заперечувалось положення Кревської унії 1385 р. й підтверджувалося існування Великого князівства Литовського з його політичною самостійністю. Литовський князь Вітовт отримав право на по життєве правительство Великого князівства Литовського під зверхністю польського короля. У Литві запроваджувався власний сейм та посадові особи, які були подібні до польських. Проводилася уніфікація адміністративно-територіального устрою за польським зразком. В разі смерті Вітовта, українські землі повинні були залишитися в складі Литовської держави, а не переходити під владу польського короля. І останньою умовою унії було зрівняння прав і привілей шляхти католицького віросповідання Литви і Польщі. Городельська унія стала поштовхом до зміцнення союзу Великого князівства Литовського і польського королівства в боротьбі з Тевтонським орденом. Угода стала провісником релігійної нетерпимості про католицької польської державної влади до прихильників православ҆ я на підпорядкованих їй землях. І призвела до релігійного розколу між православними народними масами й окатоличеною знаттю у Великому князівстві Литовському і, зокрема, на українських землях.
Унаслідок Лівонської війни з Московщиною (1558-1583 рр.), Велике князівство Литовське поступово занепадало. Литва опинилася на межі воєнної катастрофи і змушена була піти на поступки Польщі, яка настирливо добивалася її приєднання. Розпочалися переговори про об҆ єднання двох держав. На початку 1569 р. у польському місті Любліні зібрався польсько-литовський сейм, а 1 липня того самого року посли Великого князівства склали у Любліні присягу на вірність Польсько-Литовській унії і підписали акт, за яким Польща і Литва об҆ єднувалися в єдину державу – Річ Посполиту на чолі з виборним королем, спільним сеймом і сенатом. Хоча Литва й зберегла деяку, більше зовнішню автономію, її фактично поглинула Польща. До неї відходили всі українські землі, які раніше належали литовцям13.
Основні наслідки Люблінської унії:
українські землі не мають окремого статусу у політичній, соціально-правовій системі нової держави;
на українську територію поширювалися через Польщу нові форми соціального та правового життя, у тому числі принципи корпоративної організації суспільства, шляхетської демократії, міського самоврядування тощо;
суспільна верхівка зазнала відчутного впливу католицизму та польської духовної культури, наслідком чого стала стрімка полонізація української шляхти;
втягнення України до міжнародної системи економічного життя призвело до остаточного закріпачення селян, постійного зростання експлуатації підневільного населення, зосередження торгівлі в руках шляхти.
У 1596 р. в Бресті була проголошена церковна унія - об҆ єднання православної церкви з католицькою, внаслідок чого утворилась нова – уніатська церква (греко-католицька). Уніатська церква зберігала слов҆ янську мову та православні обряди, але визнавала догмати католицької церкви і переходила під владу папи римського. Існування православної церкви в Речі Посполитій було заборонено.
Проти церковної унії виступили народні маси, частина знаті на чолі з князем Василем Костянтином Острозьким (1527-1608 рр.)14, братства. Це змусило Польщу в 1632 р. знову дозволите легальне існування православної церкви.
ІІІ. Особливості розвитку українських земель у складі Великого князівства Литовського.
ІІІ.1. Політико - адміністративний устрій українських земель в литовській державі.
Велике князівство Литовське певною мірою нагадувало Київську Русь. Воно являло собою ряд напівнезалежних князівств, якими правили члени династії Гедимінів. Князівства ці прилягали до міста Вільнюса - столиці князівства та резиденції великих князів. Проте існувала велика відмінність, особливо помітна за князювання Вітовта, що дозволила Литві уникнути тієї роздробленості, якої зазнала Київська Русь: великі князі литовські були цілком однозначно верховними правителями, а не просто першими серед рівних у династії. У 1390-х роках, щоб закріпити такий стан речей, Вітовт проводить ряд реформ. Його непокоїло те, що багато князів із династії Гедимінів, котрі українізувалися, пустили настільки глибоке коріння у своїх землях, що стали пройматися місцевими інтересами більше, ніж справами Великого князівства в цілому. Деякі навіть підозрювалися у сепаратистських настроях. Щоб виправити ситуацію, Вітовт постійно переводив князів з одних володінь до інших, позбавляючи їх місцевої підтримки. Якщо ж князь опирався, Вітовт звинувачував його в непокорі, нападав на нього зі своїм військом і змушував тікати в вигнання. На місце напівнезалежних князів Вітовт призначає власних урядників, часто із числа нетитулованих бояр, які володіли землями «з ласки великого князя»15. Зміни торкалися навіть дрібних бояр. Щоб зберегти свої землі, вони були зобов'язані відбувати військову службу у великого князя. Так українська знать стала об'єктом сильної централізованої влади, раніше їй невідомої. Така політика викликала серед українців повсюдне невдоволення, й подальші події були ще загрозливішими. У 1413 р. у Городні Ягайло домовився з Вітовтом дарувати литовським боярам-католикам такі ж широкі права, які незадовго до того здобула собі польська шляхта. Щоб прискорити втілення цього, 47 польських шляхетних родин запропонували такому ж числу литовських боярських родів запозичити їхні герби. Про те із зближенням польської та литовської знаті посилювався розрив між знаттю литовською та українською. Поділ на католиків і православних, що виник у Великому князівстві внаслідок Кревської унії. 1385 р., тепер поглиблювався суспільними й політичними привілеями католиків. Невдоволення цим становищем у православному середовищі вирвалося на поверхню у 1430 р. після смерті Вітовта. У тому ж році, спираючись на підтримку деяких литовських магнатів, що не схвалювали тісних зв'язків із Польщею, українці обрали великим князем молодшого брата короля Ягайла - Свидригайла, сіверського князя зі Східної України. Попри своє католицьке віровизнання цей князь завжди підтримував тісні зв'язки з українським православ'ям і незабаром після свого обрання дав ясно зрозуміти, що має намір обмежити чи навіть порвати узи з Польщею. Побоюючись утратити доступ до величезних східних земель, поляки вдалися до сили, окупувавши Поділля та Волинь. Намагаючись підірвати владу Свидригайла зсередини, вони організували серед литовців пропольську партію, яка оголосила недійсним обрання Свидригайла великим князем і обрала натомість Сигізмунда Стародубського, молодшого брата Вітовта. Внаслідок цього у 1432 р. Велике князівство розкололося на два ворожих табори: населені литовцями землі стали на бік Сигізмунда, тоді як українці підтримали Свидригайла. Питання, що розділяли ці два табори, мали вирішальне значення. Чи продовжуватиме існувати унія Литви з Польщею? Чи, зберігши Свидригайла на престолі, українці домінуватимуть у Великому князівстві? Чи отримають поляки доступ до величезних українських земель Великого князівства? Після кількох безладних сутичок були розпочаті переговори, в яких узяли гору Сигізмунд і пропольська партія. Надавши православній знаті однакові з католиками права, Сигізмунд привернув на свій бік багатьох українських прихильників Свидригайла. Застосувавши тактику терору, він іще більше заохотив відступництво. Внаслідок цього конфлікту під Польщу потрапила ще одна українська земля - Поділля. Проте Волинь, населення якої чинило запеклий опір польським загарбникам, лишилася у складі Великого князівства. Так чи інакше, польський вплив і тиск негативно позначилися на мирних раніше взаєминах між литовцями та українцями. У середині XV ст. стосунки між литовською та українською знаттю погіршилися, особливо після того як новий великий князь Казимир Ягеллонович провів ряд реформ, спрямованих на централізацію влади. У 1452 р. окупована литовськими військами Волинь була на польський зразок перетворена на звичайну провінцію під управлінням урядника великого князя. У 1471 р. подібна доля спіткала й Київ із прилеглими територіями. Марно домагалися українці того, щоб таке престижне місто, як Київ, мало самоуправління чи принаймні щоб ним правив князь, а не урядник без титулу, - рештки державності ( і Київської Русі та українського самоуправління ) швидко й незворотно зникали. Два століття перебування у складі Литовсько-Руської держави мали позитивне значення для людності України. Бо хоч національно-політичне життя й не могло розгорнутись у всій повноті, Велике Литовське князівство все ж розвинулось на основі традицій Київської Русі. Фактична влада на українських землях належала українським панам - нащадкам руських князів і бояр, вони мали значний вплив на політику Литви. Литовський статут, збірник законів держави, базувався на законах Київської Русі. Все діловодство й судочинство велося "руською" (українсько-білоруською) мовою, український характер зберегли й міста, управління в яких також мало національний характер. Православна церква, тісно пов'язана з життям суспільства, довго займала у Великому князівстві провідне становище й успішно протистояла католицизмові, що проникав у Литву.
ІІІ.2. Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Литви
Численні права та привілеї, даровані різноманітним соціальним групам Великого князівства, диктували необхідність створення кодифікованого зводу законів. Більше за всіх у цьому була зацікавлена середня та дрібна шляхта, котра прагнула законодавче закріпити свій привілейований статус. Унаслідок цього в 1529 р. з'явилося перше видання Литовського статуту. Крім підтвердження шляхетських прав, він включав елементи звичаєвого права, які сягали ще часів Київської Русі. Водночас ним впроваджувалися нові юридичні поняття, що походили з Німеччини. У 1566 й 1588 рр. вийшло два інших видання Литовського статуту, зумовлені необхідністю привести його у відповідність із змінами, породженими Люблінською унією. Важко переоцінити значення Литовського статуту в історії права на Україні. Крім узаконення важливих соціально-економічних змін на Україні в XV-XVI ст., він також створив основу для правової системи, що розвинулася згодом, за доби Козаччини. Навіть у XIX ст. у деяких частинах Східної України закони по суті спиралися на цей статут. Необхідно також наголосити на ще одному аспекті тієї ролі, яку відіграли на Україні Литовський статут зокрема та станова система загалом. Обидва вони справили великий вплив на визнання українцями цінності таких понять, як установлені та гарантовані законом права. А усвідомлення цього пов'язувало українців із західною політичною й правовою думкою. До середини XVI ст. феодал виробляв продукти переважно для задоволення потреб свого дому, для худоби й на посів наступного року. Участь у тривалих військових кампаніях, а також брак ринків та грошей відбивали у феодалів усяке бажання займатися комерційною діяльністю. За винятком тієї землі, де містився маєток, шляхта звичайно роздавала своїх земель селянам. Для селян це був золотий вік. Знать не втручалася в їхні справи, колонізація збільшила кількість наявної землі, а вдосконалені сільськогосподарські знаряддя підняли продуктивність праці. Якщо зобов'язання та оброк селян феодалові лишалися незмінними, то прибутки їхні зростали. Для міст XIV і XV століття також були порою добробуту. Оскільки вони виступали джерелом прибутку й потенційними союзниками знаті, польські та литовські правителі засновували нові та розбудовували існуючі міста. Щоб мати прибутки, правителі часто встановлювали для міст високе мито, суворо визначені торгові шляхи, дозвіл на продаж привозних товарів тощо. Проте, як уже зазначалось, вони також надавали містам значну автономію, що сприяло їхньому зростанню. Однак, незважаючи на інтенсивне зростання, міста були ще відносно мало поширеними на Україні. Не лише мала кількість, а й етнічний склад міст обмежували їхню роль у житті українців. Незабаром більшість населення таких великих міст, як Львів, стали складати численні іммігранти - німці, євреї, поляки, вірмени, греки, запрошені правителями для розвитку міст на Україні. Найбільше було поляків і німців, віросповідання яких, католицизм, швидко стало панівним у містах. Після приєднання до Польщі Галичини, а згодом інших регіонів України серед міського населення активно велася мовна й культурна полонізація. Це призвело до суворих обмежень для міщан-українців. Доводячи, начебто міські закони стосуються виключно католиків, полонізована міська верхівка витіснила православних українців із установ та судів. Вона також обмежила число українців, що мали право жити в місті. Міста стали та й лишалися протягом багатьох століть чужою землею для більшості українців. Неперервні від Київської і Галицької Русі традиції державності розвинулися згодом в ідеології козаччини. Після Люблінської унії Україна зазнала потужної польської експансії. Організованій державі з агресивною шляхтою, освіченим і заможним міщанством, церквою, що твердо й непоступливо провадила свою політику, українське суспільство могло протиставити надто слабкі сили. Але, як зазначає І. Крип'якевич, "настільки сильні були основи давньої культури, що, спираючись на них, українське громадянство зуміло зорганізувати відсіч проти польського наступу і у своїх змаганнях виявило надзвичайну творчу енергію".
ІІІ.3. Класова структура українського суспільства.
3 наближенням кінця періоду середньовіччя із заходу через Польщу на Україну проникла система станової організації суспільства, не знана в Київській Русі. На відміну від класів, що відображають економічний статус певних соціальних груп, стани виникали на підставі визначених законом прав, привілеїв та обов'язків. Спочатку правові відмінності між шляхтою, духовенством та міщанами були розмитими, й людина могла переходити з одного стану в інший. Проте з часом розмежування між станами, особливо між шляхтою (дворянством) та іншими верствами, стало спадковим і майже непроникним. С початку станова належність людини була не менш важливою категорією самовизначення, ніж віросповідання чи національність. Найважливішим станом, що сформувався у XIV - XV ст., була шляхта, високе положення якої корінилося, принаймні теоретично, у «крові, пролитій»16 на військовій службі королю, чи великому князеві. До цього стану належали різні соціальні групи. Привілеї величезної більшості знаті, що пізніше стала називатися польським словом «шляхта», випливали передусім із військової служби. Мешканці українських міст також сформувалися в окрему спільність. Із зростанням їхньої чисельності та впевненості в собі польські королі та великі князі литовські надавали великим містам високо ціноване Магдебурзьке право. Створене на зразок управління німецького міста Магдебурга й принесене на Україну через Польщу, це право передбачало надання містам самоврядування. Якщо вищезгадані стани визначалися своїми особливими правами, то першою ознакою селян були повинності. За право користуватися землею селянин мусив сплачувати феодалові відробіткову або натуральну ренту. Якщо селянин виконував ці зобов'язання, його не можна було зігнати з земельного наділу. До того ж селянин міг продати чи відписати свій наділ у спадщину.
IV. Українські землі у складі Польщі.
Після Люблінської унії 1569 р. більшість українських земель опинилися в складі шляхетської Польщі. Це були Східна Галичина, Волинь, Поділля, Київщина, частина Лівобережної України (майбутня Полтавщина). Ці території поділялися на воєводства: Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Руське (Східна Галичина). Частина українських земель входила до складу Белзького воєводства. Поза межами Польщі залишилися: 1) Закарпатська Україна — в складі Угорщини, 2) Північна Буковина — під владою Молдови і 3) Чернігівщина, що входила до складу Російської держави. Але в 1618 р. за Деулінським перемир'ям між Польщею і Росією Польща захопила Смоленськ і Чернігово-Сіверщину. У другій половині XVI — першій половині XVII ст., незважаючи на роз'єднаність різних частин України і тяжкий іноземний гніт, на українських землях зростали продуктивні сили в сільському господарстві, розвивалося ремесло, зароджувалося мануфактурне виробництво, поглиблювався поділ праці між містом і селом, розширювалися товарно-грошові відносини, посилювалася експлуатація селянських мас. На українських землях, що входили до складу Польщі, збільшувалася кількість ремісників і ремісничих спеціальностей як у містах, так і в селах. Найбільшого розвитку ремесло досягло у Східній Галичині і на Волині. На селі було поширене ткацтво, гончарство, обробка дерева — виготовлення плугів, возів, саней, меблів та ін., шевське і кравецьке ремесла, кушнірство (обробка овечих шкур та хутра), грабарство (виготовлення підошов, юхти та інших шкіряних виробів), лимарство (обробка шкіри для господарських потреб). При шляхетських маєтках, фільварках засновувалися різноманітні промислові підприємства з переробки сільськогосподарських продуктів та корисних копалин — млини (переважно водяні, рідше — вітряки), ґуральні, броварні, рудні (виплавка заліза з болотної руди), поташні (виробництво поташу, що застосовувався при виготовленні скла, мила, промиванні вовни, відбілюванні і фарбуванні тканин і т. ін.), селітряні варниці (селітра використовувалася головним чином для вироблення пороху), соляні жупи, воскобійні, гути («скляні заводи») та ін. Набагато інтенсивніше, ніж на селі, розвивалося ремесло в містах. Зростала кількість ремісників — як тих, що об'єднувалися в цехи, так і позацехових — партачів. Почали з'являтися скупники — купці, які ставали посередниками між ремісниками і ринками сировини та збуту товарів, що породжувало розсіяну мануфактуру. Разом із тим створювалися і підприємства, в яких поряд із кріпаками працювали вільнонаймані робітники з числа розорених ремісників і селян, зароджувався поділ праці. У виробництві переважала ручна реміснича праця, хоча певною мірою застосовувалися й машини, рушійною силою яких була вода (водяні колеса). Поступово з простого товарного виробництва виростала мануфактура. Із розвитком ремесла й товарного обігу збільшувалась кількість міського населення, зростали старі міста, виникали й нові. Як і раніше, більша частина міст належала світським і духовним феодалам і лише невелика кількість їх була державними. Ряд міст мав магдебурзьке право. Серед міського населення дедалі більше посилювалося розшарування — зростала міська верхівка — патриціат. Середні купці, цехові майстри — заможне міщанство — входило до другої групи (бюргерство). Найбільш масову групу становила біднота — міський плебс — підмайстри, учні, партачі, наймити, які вели запеклу класову боротьбу проти міської верхівки. Розвиток міст, реміснича й торговельна діяльність міщанства гальмувалися численними середньовічними регламентаціями, багатьма митами, що їх збирали держава й місцеві феодали, високими податками, які накладалися на право виробництва й продажу товарів, монополією держави й шляхти на ряд промислів (винокурний, млинарський та ін.), правом шляхти на безмитну торгівлю, гнітом, утисками й свавіллям місцевої королівської адміністрації (старост, комендантів) та феодалів, особливо магнатів. Українські міщани зазнавали ще й національно-релігійного гніту. Незважаючи на численні перешкоди, українські землі дедалі ширше втягувалися в товарний обіг, посилювалися економічні зв'язки між окремими місцевостями, починав формуватися національний ринок. Розширювалися старі і з'являлися нові торги, торжки і ярмарки, де торгували як продуктами місцевого виробництва, так і девізними. Розвивалася і зовнішня торгівля. Посилювалися торговельні зв'язки України з Росією, з країнами Західної Європи (Англією, Фландрією та ін.), де із зростанням капіталістичного виробництва збільшувався попит на продукти харчування і сільськогосподарську сировину, а також з країнами Близького Сходу. На українських землях кріпосне право юридично було оформлено сеймовою постановою 1573 р. (так званими артикулами польського короля Генріха Валуа)17. За артикулами 1573 р. кожен пан діставав право за непокору покарати селянина на свій розсуд на горло. Отже, селяни юридично остаточно закріпачувалися, їхні землі і вони самі ставали власністю феодалів.
Примітки
Світлична В.В. Історія України: Навч. посіб./ За ред. Ю.М.Алексєєва. 3-тє вид. – К.:Каравела, 2006. С. - 70.
Бойко О.Д. Історія України. – К., - 2002. С. - 97.
Гісем О.В. Історія України. 7 – 9 класи: Наочний довідник/ О.В.Гісем, О.О.Мартинюк, О.Ф.Трухан. – К.;Харків: Веста, 2007. С. - 47.
Бойко О.Д. … . С. – 98.
Субтельний О. Україна: Історія. – К., 1991. С. – 72.
Субтельний О. Україна: Історія: Навч. посіб. – К.: Либідь, 1993. С. – 35.
Те саме. С. – 35.
Те саме. С. – 35.
Те саме. С. – 35.
Світлична В.В. … . С. – 73.
Король В.Ю. Історія України. Документи. Матеріали.// Із книги Я. Длугоша «Грюнвальдська битва (1410 р.)». –К., - 2002. С. – 84.
Гісем О.В. … . С. – 49.
Остафійчук В.Ф. Історія України: сучасне бачення: Навч. посіб. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: Знання-Прес., 2006. С. – 81.
Світлична В.В. … . С. – 78-79.
Субтельний О. … ,1993. С. – 37.
Те саме. С. – 40.
Рибалко І.К. Історія України (частина перша)., 1995.
Список використаної літератури
Бойко О.Д. Історія України. – К., - 2002.
Гісем О.В. Історія України. 7 – 9 класи: Наочний довідник/ О.В.Гісем, О.О.Мартинюк, О.Ф.Трухан. – К.;Харків: Веста, 2007. – 176 с.
Король В.Ю. Історія України. Документи. Матеріали. –К., - 2002.
Мирончук В.Д., Ігошкін Г.С. Історія України: Навч. посіб. – 2-ге вид., випр. – К.:МАУП, 2002. – 328 с.
Остафійчук В.Ф. Історія України: сучасне бачення: Навч. посіб. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: Знання-Прес., 2006. – 422 с.
Рибалко І.К. Історія України (частина перша)., 1995.
Світлична В.В. Історія України: Навч. посіб./ За ред. Ю.М.Алексєєва. 3-тє вид. – К.:Каравела, 2006. – 400 с.
Субтельний О. Україна: Історія. – К., 1991.
Субтельний О. Україна: Історія: Навч. посіб. – К.: Либідь, 1993. – 720 с.
20.01.2013 18:01-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора