Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Інші
Предмет:
Економіка
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
ЗМІСТ:
Господарство Стародавньої Греції. 3
Школа економіки пропонування. 8
Економічні погляди Ж. Б. Сея. 12
Теорія прав власності. 16
Література 20
Господарство Стародавньої Греції.
У південній частині Балканського півострова і на прилеглих островах на рубежі III—II тис. до н. е. виникла давньогрецька цивілізація. Її ранньому економічному розвитку сприяло вигідне географічне, удосконалення продуктивних сил, сусідство стародавніх цивілізацій Переднього Сходу. Основою сільського господарства стало землеробство нового полікультурного типу — так звана середземноморська тріада, зорієнтована на одночасне вирощування трьох злакових культур, в основному ячменю, а також винограду і маслин.
В економічній історії Стародавньої Греції можна виділити чотири періоди економічного розвитку: крито-мікенський (XXX—XII ст. до н. е.), гомерівський (XI—IX), архаїчний (VIII—VI), класичний (V—IV ст. до н. е.)
У перший період розвитку основою господарського життя було палацове господарство. Палаци виникали на рубежі III—II тис. до н. е., одночасно в різних районах о. Крит. Землі були палацові, приватні й общинні. Населення, яке займалося землеробством, обкладали натуральними і трудовими повинностями на користь палацу. Усі надходження худоби, олії, зерна, вина фіксували на глиняних табличках і здавали в палацові комори, де накопичувалися величезні запаси. Вони служили, напевно, резервним фондом на випадок голоду, за їх рахунок забезпечували ремісників, які працювали на державу. Надлишки йшли на продаж.
Держава на о. Крит найвищого розвитку досягла в XVI — першій половині XV ст. до н. е. У цей період збудовано величні критські палаци, створено шедеври художнього мистецтва і ремесел, по всьому острову прокладено дороги, введено єдину систему мір. Висока результативність землеробської праці, наявність надлишкового продукту призвели до майнового розшарування, до збагачення знаті. У середині XV ст. сильний землетрус зруйнував критську цивілізацію, і лідерство цих грецьких племен перейшло до ахейців.
Найвищого розквіту ахейське суспільство досягло в XV—XIII ст. до н. е. Провідну роль відігравали Мікени. Їхній економічний прогрес полягав у подальшому розвитку сільського господарства і ремесел. Земля поділялася на державну й общинну. Державна земля розподілялася на правах умовного держання. Знать могла здавати її в оренду невеликими ділянками. Головна частина землі територіальної общини також ділилася на наділи з приблизно однаковою прибутковістю. Землі були і в руках окремих держателів — тілестів.
Основну масу населення, в цей період, становили вільні селяни й ремісники. Панівний прошарок становив розвинутий бюрократичний апарат. У джерелах значне місце відведено відомостям про рабів, в основному про жінок. Їх було небагато, і всі вони належали палацу.
За загадкових, до кінця ще не з'ясованих обставин (деякі дослідники стверджують про дорійське завоювання), приблизно наприкінці XII ст. до н. е. крито-мікенська палацова цивілізація зійшла з історичної арени. Повторно класове суспільство й держава відродилися майже через три століття, але вже в іншій формі.
Другий період економічного розвитку Стародавньої Греції (XI—IX ст. до н. е.) — гомерівський — характеризувався відсталим натуральним господарством. Худоба вважалася мірилом багатства, інших грошей гомерівське суспільство не знало. Для нього характерна неймовірна бідність матеріальної культури.
Зміни, яких суспільство зазнало в цей період, такі: по-перше, у X—IX ст. до н. е. в грецьку економіку широко впроваджували залізо, що використовувалося для виготовлення всіх знарядь праці, якими рубали, кололи, різали; по-друге, на перший план висувалося автономне господарство малої патріархальної сім'ї. Право розпорядження землею поширювалось на спадкоємців, унаслідок чого відбувалося дроблення при передачі в спадщину і, можливо, відчуження.
Можна стверджувати, що до кінця гомерівського періоду Греція являла собою світ великих полісів-общин, які об'єднували селян-землеробів. Вони не мали зовнішніх зв'язків, верхівка суспільства різко не вирізнялася.
Наступний період (VIII—VI ст. до н. е. — архаїчний) характерний значними змінами в господарському житті, що привели до створення нової економічної системи. Греція обігнала у своєму розвитку всі сусідні країни. Удосконалення сільськогосподарського виробництва йшло шляхом його інтенсифікації: селяни перейшли до вирощування більш прибуткових культур — винограду і маслин. Головними осередками сільського господарства було дрібне селянське господарство та значно більший фільварок родової знаті, яку обслуговували збіднілі родичі. Землі здавали в оренду, за що аристократи забирали 1/2 урожаю. Набули значного розвитку також ремесла, що зосереджувались у містах, повністю сформувалися їх галузі: металургія, металообробка, кораблебудування. Гончарне виробництво набуло масового серійного характеру.
Провідною галуззю стала зовнішня торгівля, про масштаби якої свідчать знахідки грецької кераміки аж до Центральної та Західної Європи. Почав утверджуватися товарно-грошовий обмін
Саме в цей період відбувалася Велика грецька колонізація, її причинами були: по-перше, нестача землі внаслідок зростання населення і зосередження землі в руках знаті; по-друге, необхідність нових джерел сировини, пошук ринків збуту для продукції сільського господарства та ремесел, потреба в металах, яких не було в самій Греції, намагання греків поставити під контроль торгові шляхи; по-третє, політична боротьба, що змушувала тих, хто зазнав поразки, до пошуку удачі в колоніях.
Завдяки колонізації пригасли соціальні конфлікти. Вона сприяла розвитку ремесел, торгівлі, поширила досягнення еллінської культури, відкрила простір здібностям людини, звільняючи особистість з-під контролю роду.
В архаїчний період формувалися античні поліси — міста-держави. Головним економічним принципом поліса була ідея автаркії, що виступала економічною основою свободи. Утвердилась і полісна система цінностей: ідея переваг землеробської праці над усіма іншими, засудження прагнення до прибутку тощо.
З викладеного випливає, що в архаїчний період (VIII—VI ст. до н. е.) відбувся розклад родового ладу і встановились нові форми соціально-економічної організації, хоча цей процес у різних частинах Еллади проходив по-різному.
Основною рисою соціально-економічного розвитку класичного періоду (V—IV ст. до н. е.) стало панування полісів і поширення в торгово-ремісничих полісах рабства класичного типу, хоча зберігалася залежність на зразок ілотії.
У більшості праць сучасних дослідників Стародавньої Греції і Риму епоху середини І тис. до н. е. — середини І тис. н. е. названо часом існування рабовласницького способу виробництва. У класичному рабстві раб був позбавлений не лише власності на засоби виробництва, а й сам перетворювався у "знаряддя, що розмовляє", яке повністю належало його хазяїну. Право власності рабовласника на раба нічим не обмежувалось. Завданням класичного рабства було створення додаткового продукту.
Зростання кількості рабів, збільшення виробленої продукції, поділ праці, тісний зв'язок із ринком були характерні для розвитку ремесел. Успішно розвивалися металургія, металообробка, кораблебудування, керамічне і гончарне виробництво.
В умовах економічного піднесення, викликаного відбудовою господарства після Пелопоннеської війни (431—404 pp. до н. е.), в якій Афіни зазнали поразки, розпочалася криза давньогрецького класичного поліса. Підривався принцип полісного життя — єдність розуміння громадянина та земельного власника: можна було бути громадянином і не мати землі, і навпаки. Характер власності змінився, антична форма її все більш витіснялася приватною власністю, полісна мораль поступалася місцем індивідуалізму. Крім того, почала скорочуватися чисельність громадян полісів, зростало число рабів, траплялися випадки, коли рабами були греки. Навіть у землеробстві все частіше стали застосовувати працю вільновідпущеників. Посилилася соціальна диференціація, що підривало підвалини поліса. Автаркія й автономія заважали розширенню економічних зв'язків.
На еллінському етапі розвитку давньогрецької цивілізації (кінець IV—І ст. до н. е.) поліс не зник з історичної арени, а отримав новий імпульс для існування в межах великої держави, яка забезпечувала йому автономію і безпеку.
Значного розвитку набули наука та техніка: знаменитий Архімед відкрив гідравлічний закон, закон важеля, винайшов болт, гвинтову водочерпальну машину і багато іншого. Виникають нові міста (Александрія, Пергам, Антіохія), які стають адміністративними одиницями. Наприкінці І ст. до н. е. еллінську державу підкорив Рим.
Висновок: За період свого існування Стародавня Греція стала однією із найрозвинутіших систем Стародавнього світу. Грецька полісна культура VII-IV cт. до н. е. досягла недосяжних висот, стала новою стадією в розвитку світової культури, здійснила могутній вплив на культуру народів всього античного Середземномор’я.
В Стародавній Греції порівняно з давньосхідними цивілізаціями було зроблено принциповий крок уперед щодо становища людини в суспільстві, осмислення художньої творчості – склалася гуманістична традиція.
На мою думку, розвиток Стародавньої Греції приніс вклад в загальносвітовий розвиток науки, культури, мистецтва. Створення грецької цивілізації відноситься до епохи "культурного перевороту" - VII - V ст. до н. е. Протягом трьох століть у Греції виникла нова форма держави - перша в історії демократії. У науці, філософії, літературі та образотворчому мистецтві Греція перевершила досягнення стародавніх східних цивілізацій, що розвиваються, вже більше трьох тисяч років.
Школа економіки пропонування.
Наприкінці 70-х рр. на Заході, передовсім у США, відбувається відродження консервативних традицій в економічній теорії. Вони впевнено захоплюють колишні позиції кейнсіанства та соціал-реформізму.
За докладнішого аналізу економіки, коли до уваги беруться суб’єктивні та об’єктивні чинники, науковці дійшли висновку, що політика стимулювання попиту менш ефективна, ніж можна було б сподіватися. Вона прискорює темпи інфляції, забезпечуючи лише короткочасний позитивний вплив на виробництво та зайнятість.
Але, з іншого боку, і монетаристська модель, що, безумовно, уможливлює контролювання темпів інфляції, призводить до дестабілізуючого зростання безробіття у разі, коли ринки є не досить чутливими до кон’юнктури. Напрошувався висновок, що самої лише політики фінансового та грошового впливу не досить для стабілізації економіки. Тому багато економістів вирішило, що політику впливу на попит треба замінити політикою впливу на пропозицію. На відміну від кейнсіанців, які вважали, що попит породжує відповідну пропозицію, вони висунули тезу про залежність сукупного попиту від сукупної пропозиції. Саме цю ідею було покладено в основу дебатів з проблем «економіки пропозиції», спрямованих на визначення напрямків стабілізації економіки.
Авторами цієї ідеї були спочатку політики, які, критикуючи чинну систему взаємовідносин держави та ринку, розробляли заходи для її реформування, виходячи з принципу визначальної ролі виробництва щодо розподілу і споживання та розглядаючи пропозицію як один з елементів саморегуляції.
Економіка пропозиції за основу моделі бере не підприємство, не фірму, а індивідуума — індивідуальний капітал та індивідуальну працю, які виробляють з певною метою. Тому державне регулювання ринку має бути спрямоване на підвищення прибутковості, дохідності, на розвиток виробництва, а не виходити з проблем бюджету та вирішування їх за допомогою оподаткування.
Ці засадні принципи політиків знайшли дальший розвиток у працях економістів. Серед тих, хто обґрунтував їх теоретично, були американські професори А. Лаффер та Р. Мандель, які вважали, що економіка пропозиції формується на підставі вирішення проблем нагромадження капіталу та державних фінансів.
Передовсім вони поставили під сумнів висновок Кейнса, що заощадження є причиною скорочення обсягів виробництва, економічної діяльності і, отже, зайнятості, а тому його рекомендації щодо стимулювання попиту за рахунок маніпулювання податками визнали за недоцільні.
Основний шлях до зростання виробництва вони вбачали в стимулюванні праці, заощаджень та інвестицій.
Основним джерелом інвестицій (як і покриття дефіциту дер- жавного бюджету) є заощадження, адже не можна інвестувати те, чого нема.
Високі податки знижують прибутковість виробництва, скорочують розміри доходів, а відтак і заощаджень підприємця.
Збільшення граничних ставок прибуткового податку є згубним для економічного зростання, оскільки зменшує обсяг пропозиції інвестицій. Інвестиційні фонди спустошуються податками незалежно від того, чи збалансовано бюджет.
Розумна податкова політика, орієнтована на зниження ставки податку, на думку авторів, вестиме до зростання обсягів та зменшення витрат виробництва, що є основою збільшення пропозиції і, зрештою, забезпечить зростання національного доходу, що, у свою чергу, не тільки не зменшить надходження до державного бюджету, не спричинятиме бюджетного дефіциту, а навпаки, збільшить податкову базу.
Цей причинно-наслідковий зв’язок промоделював Лаффер, показавши, як фіскальна політика впливає на сукупну пропозицію.
Він зазначив, що вплив податків на попит відчувається швидше. У короткостроковому періоді зниження податків однозначно спричиняє зростання сукупного попиту та зменшення обсягів податкових надходжень. Для того щоб став відчутним вплив змін в оподаткуванні на пропозицію, потрібен більш тривалий час, оскільки це зв’язано з процесом виробництва, але позитивний ефект від цих змін є також досить тривалим.
Лаффер указав на необхідність визначення оптимальної ставки податку, яка, на його думку, залежить від економічної ситуації, розмірів та структури виробничої сфери, національних, культурних, психологічних та інших чинників.
Мандель указував, що за допомогою податкової політики можна також здешевити розширення виробництва, а тим самим сприяти підвищенню зайнятості, не стимулюючи інфляції.
Прихильники цієї теорії стверджували, що можливе одночасне зниження інфляції і зростання виробництва та зайнятості за умови зменшення прибуткового податку. Емпіричні дані та зроблені на цій підставі розрахунки, що підтверджують цей висновок, було опрацьовано професорами М. Фелдстайно та М. Боскіним.
Високі податки, на їхній погляд, є причиною перерозподілу ресурсів з приватного сектора в державний, що призводить до спадання продуктивності праці, зростання витрат виробництва та цін. Їх зниження сприяло б скороченню витрат виробництва, зростанню прибутків, стимулювало б ефективний попит. Тобто інфляція — це не лише грошовий феномен, як уважали монетаристи. Бюджетний дефіцит зумовлено не обсягами надходжень, а розмірами видатків, котрі й породжують інфляцію. Якщо скоротити видатки, зникне необхідність у збільшенні надходжень, не потрібне буде збільшення маси грошей для покриття дефіциту.
Звідси випливає висновок, що будь-які намагання держави зрівняти соціальне становище членів суспільства за рахунок державних витрат перешкоджають стабільному розвиткові економіки, побудованої на принципі реалізації індивідуальних інтересів. Держава має забезпечувати однакові можливості для розвитку підприємництва, захищаючи ринкові механізми, та будувати соціальну сферу, залучаючи до участі в цьому будівництві через систему державного страхування якнайширші маси населення.
Представники школи «економіки пропозиції», захищаючи принципи вільного підприємництва, піднесли проблему оподаткування до рангу конкретної економічної політики, обгрунтовуючи свої висновки економетричними моделями та програмами дальшого розвитку економіки.
Висновок: основним в теорії «економіки пропозиції» було заперечення фіскальної політики та існуючої системи прогресивного оподаткування як такої, що негативно впливає на ділову активність, оскільки не стимулює заощаджень та інвестицій, зумовлює нераціональний розподіл факторів виробництва, перерозподіл національного доходу між виробництвом та споживанням на користь останнього і стає причиною приховування доходів, що, у кінцевому підсумку, призводить до виникнення тіньової економіки, бартерного обміну, скритої зайнятості
Економічні погляди Ж. Б. Сея.
Помітне місце в історії економічної теорії займає Жан Батіст Сей (1767 – 1832). Він народився 5 січня 1767 р. в Ліоні в родині торговця. Першу освіту Ж. Б. Сей отримав у батьківській справі. Згодом разом з братом для подальшої комерційної освіти поїхав до Лондона. Там він ознайомився і оцінив початки промислового розвитку. Після повернення до Франції і короткої добровільної служби в революційній армії Сей з 1792 р. працював на різних комерційних посадах, а також як видавець часопису. Водночас він займався науковою і публіцистичною діяльністю. Брав участь в буржуазній революції у Франції. У 1794 – 1799 рр. працював головним редактором паризького журналу. У 1799 р. став чиновником департаменту фінансів Франції. У 1818 р. Ж. Б. Сей заснував кафедру промислової економіки при французькій консерваторії мистецтв та ремесел, де читав «Курс індустріальної економіки». З 1830 р. і до останніх років свого життя вчений очолював кафедру політичної економії в університеті Коллеж де Франс (Париж).
Економічні погляди Ж. Б. Сея сформувались під впливом праць А. Сміта, ідеї якого були ним творчо поглиблені і збагачені. Ж. Б. Сей вів дискусії з Т. Мальтусом, Д. Рікардо, С. Сісмонді. Аналізуючи і коментуючи вчення свого англійського вчителя, Ж. Б. Сей став засновником власної школи економічної думки в класичній політичній економії у Франції. Ж. Б. Сей був прихильником ідей економічного лібералізму та гармонії економічних інтересів суб’єктів ринкової економіки.
У 1828—1829 pp. Сей опублікував «Повний курс практичної політичної економії» у шести томах. Свою працю він будує за схемою, яка згодом стає стандартною для більшості навчальних посібників з політекономії, а саме виробництво, розподіл та споживання як об’єкти дослідження, тобто в структурі політекономії він виділяє ці три частини.
Основними в теоретичній системі Сея є:
теорія корисності, згідно з якою виробництво створює корисність, а корисність в свою чергу надає предметам цінність, а цінність є мірилом корисності;
теорія трьох факторів виробництва, згідно з якою у виробництві приймають участь такі фактори як праця, капітал, земля, власники яких одержують відповідні доходи у формі зарплати, прибутку, ренти.
теорія реалізації або шляхів збуту, відповідно з нею головний інтерес усіх виробників полягає в обміні одних продуктів на інші. Внаслідок цього кожний продавець є в той же час і покупцем.
У "Законі ринків" - це провідна ідея у вченні Сея - стверджується, що обмін продукту на продукт автоматично веде до рівноваги між купівлею і продажем.
Ж. Б. Сей здобув собі безперечний авторитет смітіанця, беззастережно сприйнявши принципи вільності ринків, ціноутворення, внутрішньої і зовнішньої торгівлі , необмеженої вільної конкуренції підприємців, недопущення ніяких проявів протекціонізму, і звів ці принципи до абсолюту. У випадку їх прийняття він передрікав людству об’єктивну неможливість ні перевиробництва, ні недоспоживання суспільного продукту, тобто — економічних криз. Положення Ж. Б. Сея про реалізацію суспільного продукту пізніше отримало назву "закону ринків", або просто "закону Сея".
Сей сформулював три закони ринку:
чим більше виробників і екстенсивніший ринок – тим більше споживачів і тим прибутковіший він для виробників, оскільки ціна зростає із зростанням попиту;
кожен виробник зацікавлений у розвитку інших, оскільки тим самим формує ринок попиту; успіх однієї галузі сприяє успіху інших, стимулює їх розвиток;
імпорт позитивно впливає на розвиток обміну, оскільки іноземні товари можна отримати лише продавши свої.
З самого початку навколо „ закону ринків ” виникла дискусія, яка не завершена і сьогодні. Критики цього закону вважають, що він повністю справедливий лише в бартерній економіці або в економіці, в якій гроші не грають ніякої самостійної ролі і слугують тільки для цілей виміру вартості і обміну товарів і послуг. Дійсно, якщо „ продукти купуються за продукти ”, то загальне перевиробництво товарів неможливо. Однак, як тільки приймається до уваги той незаперечний факт, що гроші слугують також засобом збереження цінності (а це означає, що існує грошовий ринок і процент, зміни якого поступово урівноважують попит на гроші і пропозицію грошей), то ситуація в економіці стає більш складною. За умов існування надлишкового попиту на гроші виникає можливість загального надвиробництва (надлишкова пропозиція) всіх не грошових товарів. З часом надлишковий попит на гроші буде усунутий або зростанням процентної ставки, або зменшенням сукупної пропозиції, або зниженням цін. Але, поки цього не відбудеться, надвиробництво товарів може зберігатися.
"Закон ринків" і був незаперечним для представників класичної школи аж до початку XX cт. Дискусія навколо цього закону на сьогоднішній день не завершена, оскільки ставлення до нього і донині розмежовує провідні напрями сучасного макроекономічного аналізу.
Формуючи закон вартості, Сей виходив з таких справедливих тверджень:
збут одних товарів позитивно впливає на збут інших. Успішна торгівля в одній галузі дає кошти для купівлі продукції інших галузей;
чим більше товаровиробників, тим більший збут продуктів;
за підтримки споживачів (регулювання рівня заробітної плати) відбувається розвиток виробництва, оскільки збільшується платоспроможний попит.
Економічні переконання Сея зводяться до твердження, що діяльність підприємців і робітників є єдиним джерелом багатства.
Висновок: Жан-Батист Сей – видатний французький теоретик, представник класичної політичної економії і послідовний продовжувач економічної спадщини Адама Сміта у першій трерині 19 ст. в Франції, який абсолютизував ідеї свого вчителя про економічний лібералізм і стехійний ринковий механізм господарювання. Відомий своїми теоріями корисності і „трьох факторів” виробництва, а також теорією збуту і так званим „ законом Сея”(„законом ринків”), у яких доводив можливість безкризового розвитку ринкової економіки. Сей взяв на себе місію популяризатора і інтерпретатора вчення Сміта.
Теорія прав власності.
Питання взаємозв'язку між приватною власністю й "ефективними стимулами" перебувало у центрі уваги мислителів Стародавнього світу. Зокрема, Аристотель вважав, що власність має бути приватною. Коли кожна особа має особливий інтерес, люди досягнуть більших успіхів у розвитку, оскільки кожен турбуватиметься про власну справу.
Ідеї ефективності приватної власності вже у першій половині XVIII ст. підтримував Д. Юм. Учений виправдав потребу її існування, керуючись міркуваннями утилітаризму. Зазначаючи, що приватна власність створює механізм стимулів, Д. Юм одночасно висував і психологічні аргументи на її захист — наявність психологічних зобов'язань. Через два з половиною століття Шліхт розвинув обидва підходи у запропонованій Д. Юмом аргументації. Він критикував "економізм" теорії прав власності, що звужує вплив приватної власності до стимулів за фактично повного заперечення дії "ефектів власності" і всіх видів психологічних зобов'язань, що супроводжують власність.
Згідно з поглядами А. Алчіана та Г. Демсетця права власності — це право на вибір способів використання економічних благ, що забезпечується суспільством. Вони можуть встановлюватися у правовому або адміністративному порядку, закріплюватися звичаями або ієрархічною структурою суспільства. Приватним називається право власності, яким володіє конкретний індивід. Останнє може бути передане в обмін на аналогічне право щодо інших благ. Основними критеріями визначення сили цього права є вірогідність і витрати його реалізації, що залежать від діяльності уряду, неформальних суспільних акцій, а також етичних і моральних норм, які переважають. Тобто без дозволу або виплати компенсації ніхто не може законно використовувати або впливати на фізичне становище благ, на які особа має право власності. У гіпотетичному стані, для якого характерна повнота приватних прав власності, одна дія особи з належними їй ресурсами не може впливати на фізичний стан приватної власності інших людей. Наприклад, приватне право на комп'ютер, яким володіє суб'єкт, обмежує допустиму сферу будь-яких дій щодо інших, а його приватні права власності обмежують дії інших стосовно всього, чим він володіє. Але при цьому важливо зазначити, що захист від дії інших людей поширюється на фізичне використання і фізичний стан благ, а не на їх мінову вартість.
Історично власність як економічні відносини формуються ще на зорі становлення людського суспільства. На монополізації різних об'єктів власності тримаються всі найважливіші форми позаекономічного й економічного примусу до праці. Так, при античному способі виробництва позаекономічний примус був заснований на праві власності на раба — безпосереднього виробника; в умовах азіатського способу виробництва — на праві власності на землю; у період феодалізму — на праві власності на особистість і землю одночасно. Економічний примус до праці виходить із власності на умови виробництва чи з власності на капітал. В розвинутій системі економічних відносин власність відбиває самі глибинні зв’язки і взаємозалежності, сутність економічного буття. Представники різних цивілізацій досліджували природу власності та її роль у розвитку суспільства. Так, Платон на основі ідеалів давньогрецького світу створив вчення про ідеальну державу, у якому всі громадяни спільно володіють умовами виробництва. Приватна власність, на його думку, ставить інтерес особистості вище загального інтересу, кожний хоче володіти власністю тільки для себе, тому приватна власність аморальна.
В умовах гарантованих прав власності допускається укладання контрактів на будь-яких умовах, що є продуктом взаємного погодження, хоча держава не обов'язково забезпечує виконання усіх контрактів. Там, де контрактні угоди заборонені, приватні права власності заперечуються. Наприклад, згоду робітника працювати понад встановлену норму можна розглядати як таку, що суперечить закону, незалежно від запропонованої величини винагороди; або можлива незаконна практика продажу за цінами, що перевищують офіційно встановлені межі. Такі обмеження зменшують силу приватних прав власності та значення ринкового обміну й контрактів як засобів координації виробництва і споживання та вирішення конфліктів.
Теоретичний аналіз прав власності дав змогу з'ясувати метод управління та координації використання економічних ресурсів у системі, що ґрунтується на приватній власності (системі вільного підприємництва). Основою цього аналізу є припущення про значущість переваг і два обмеженнях виробничих можливостей і можливостей обміну приватною власністю. У суспільстві з розсіяною інформацією з метою ефективної децентралізованої координації виробничої спеціалізації, що ґрунтується на відомому принципі порівняльних переваг, люди мають володіти гарантованими відчужуваними приватними правами власності на виробничі ресурси і продукти. Останні можуть обмінюватися за взаємно погодженими цінами за низьких витрат розробки умов надійних угод (контрактів). Формування такої системи, яка забезпечує координацію розсіяної інформації, зумовлює підвищення доступності благ; вони ціняться вище або витрати їх виробництва зменшуються. Мірилом цінності благ у цьому разі є сукупність прав власності на них, об'єктів обміну. Ця цінність не еквівалентна цінності такої самої кількості блага, що не перебуває у приватній власності (є, наприклад, власністю держави). Сильніші права є більш цінними, ніж менш сильні. Тому в обмін на пропоноване благо продавець вимагатиме більшу кількість благ, на які встановлені менш сильні права власності, порівняно з кількістю того самого блага, якщо права власності на нього були сильнішими.
У процесі зіставлення проблем, пов'язаних з ефективністю приватної та суспільної власності, А. Алчіан зробив висновок, що за суспільної власності витрати будь-якого рішення або вибору в меншій мірі покладаються на суб'єктів цього рішення або вибору, ніж за приватної власності. З погляду вченого, в деяких випадках приватна і суспільна власність використовуються у зв'язку з тим, що вони по-різному впливають на поведінку людей.
Висновок: Таким чином, основна задача специфікації, тобто чіткої визначеності прав власності, полягає в зміні поведінки суб'єктів, що хазяюють, таким чином, щоб вони приймали найбільш ефективні рішення. Адже тільки на власника падають у кінцевому рахунку всі позитивні і негативні результати здійснюваної ним діяльності. Тому він виявляється зацікавленим у максимально повному їхньому обліку при прийнятті рішень. Чим краще визначені права власності, тим сильніше стимул у суб'єкта, що хазяює, враховувати ті вигоди чи ті збитки, які його рішення приносять іншій особі. Саме тому в процесі обміну прав власності на ті чи інші блага будуть передані тому економічному агенту, для кого вони являють найвищу цінність. Тим самим забезпечується ефективний розподіл ресурсів, оскільки в ході обміну вони переміщаються від менш продуктивного до більш продуктивного використання, від осіб, які цінують їх менше – до осіб, що цінують їх більше.
ЛІТЕРАТУРА :
Злупко С. Історія економічної теорії : Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. - 2-е вид., випр. і доп.. - К. : Знання, 2005. - 719 с. .
Ковальчук В. Історія економічних вчень : Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. - Тернопіль : Астон, 2010. - 126 с. ;
Метко, І. М. Історія економічних вчень. Основні течії західноєвропейської думки та американської економічної думки :навч. посібник / І. М . Мешко. - К. :Вища пік., 2004. - 175 с. ;.
Мочерний, С. В. Історія економічних вчень (Сучасна економічна думка) :навчальний посібник / С. В. Мочерний, М. В. Довбен-ко. - Львів, 2005. - 488 с. ;
Реверчук С. Історія економічних вчень : тести і вправи : Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. - К. : Атіка, 2002. – 95 с. ;
Тараненко О. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". - К. : Університет "Україна", 2007. – 301 с. ;
Фещенко, В. М. Дослідження проблем становлення та розвитку ринкового господарства у працях економістів України другої половини XIX - початку XX ст. : монографія / В. М. Фещенко. - К. :КНЕУ, 2003. - 187 с. ;
Фещенко, В. М. Методологічні аспекти сучасних досліджень історії економічної думки України / В. М. Фещенко // Актуальні проблеми економіки. - 2005. с.;
Чухно, A.A. Сучасні економічні теорії :підручник / А. А. Чух-но, П. І . Юхименко, П. М. Леоненко; за ред. А. А. Чухна. - К. :3нання, 2007. - 514 с.
Юхименко, П. І. Історія економічних ученынавч. посібник/ П. I. Юхименко, П. М. Леоненко. - 3-тє вид., випр. - К. :3нання-Прес, 2002. - 514 с. ;
Лісовицький В. М. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. - К. : Центр навчальної літератури, 2004. - 219 с. ;
Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях : Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. - 2-ге вид., стереотип.. - К. : Знання, 2006. - 477 с. ;
Історія економічних учень :підручник :у 2 ч. / В. Д. Базилевич, П. М . Леоненко, Н. І. Гражевська, Т. В. Гайдай; за ред. В. Д. Базилевича. - 4.2. - 2-ге вид., випр. - К. :3нання, 2005. - 567 с.
Агапова, И. И. История экономических ученийікурс лекцій / И. И. Агапова. - М. :Юристъ, 2001. - 285 с. ;
Довбенко, М. В. Сучасна економічна теорія (Економічна нобе-лелогія) :навчальний посібник. / М. В. Довбенко - К. :Видавничий центр "Академія", 2005. - 336 с. .
02.02.2013 18:02-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора