Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет водного господарства та природокористування
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Кафедра політології
Інформація про роботу
Рік:
2010
Тип роботи:
Звіт
Предмет:
Правознавство
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Міністерство освіти і науки України
Національний університет водного господарства
та природокорстування
Кафедра політології, соціології і права
Звіт №2
з правознавства
Зміст
Загальні положення сімейного права
Умови вступу в шлюб
Розірвання шлюбу в судовому порядку
Загальні положення сімейного права
Сімейне право складає підгалузь цивільного права, хоча в системі цивільного права воно характеризується певною уособленістю, яка обумовлюється особливостями відносин, які регулюються нормами сімейного права, та своєрідністю засобів їх правового регулювання. У праві предмет правового регулювання розглядається як сфера, на яку поширюється право1. В суспільстві існує багато різноманітних відносин. Право впливає на ті з них, які за своєю природою можуть піддаватися нормативно-організаційному впливу і потребують правової рег-ламентації2. Безпосереднім предметом правового регулювання виступає вольова поведінка учасників суспільних відносин, че рез яку може бути здійснено стимулювання або примус3. Відпо відно до цього може бути визначено і предмет сімейного права. Сімейне право регулює певну сукупність суспільних відносин — сімейні відносини. Ці відносини характеризуються спільними ознаками, що дає підстави розглядати їх як цілісне утворення в загальній системі суспільних відносин. Важливо зазначити, що до сімейних належать різні за своєю природою відносини. Це відносини, які складаються між членами сім’ї, а також особами, які хоча і не є членами сім’ї в повному розумінні, але пов’язані між собою певними сімейними правами та обов’язками (наприк лад відносини між батьком, який не перебував у шлюбі з матір’ю дитини, і самою дитиною).
Предмет сімейного права складають: а) відносини, які вини кають у зв’язку зі шлюбом; б) особисті та майнові відносини між членами сім’ї; в) особисті та майнові відносини між іншими ро дичами; г) відносини, які виникають у зв’язку із влаштуванням дітей, які позбавлені батьківського піклування.
Норми сімейного права опосердковують відносини, пов’язані із виникненням та припиненням шлюбу, а також визнанням шлюбу недійсним. Ці відносини виникають у процесі створення сім’ї (реєстрація шлюбу) або, навпаки, її припинення (розірван ня шлюбу). У зв’язку з тим, що ці відносини спрямовані на вста новлення або припинення сімейних прав, вони складають пред мет сімейно-правового регулювання. Сімейне законодавство містить норми, які встановлюють порядок та умови укладання шлюбу, порядок його реєстрації, правові наслідки заручин, умо ви та порядок припинення шлюбу, визнання його недійсним тощо.
До другої групи відносин, які складають предмет сімейного права, належать майнові та особисті відносини між членами сім’ї — подружжям, батьками та дітьми. Право регулює відносини, які виникають між подружжям стосовно їх особистих прав (право на зміну прізвища при реєстрації шлюбу, право на спільне вирішен ня усіх питань життя сім’ї, виховання дітей тощо). Існує чимало різноманітних майнових відносин подружжя, які потребують пра вового врегулювання — це відносини стосовно спільного та роз дільного майна подружжя, вчинення правочинів щодо нього, ко ристування, розпорядження тощо. Предмет сімейного права скла дають також різноманітні особисті та майнові відносини батьків і дітей. З урахуванням того, що неповнолітні діти потребують відпо відної підтримки та захисту, в першу чергу нормами сімейного права регулюються відносини батьків і дітей щодо надання ос таннім утримання. Необхідну правову регламентацію отримують також відносини батьків і дітей щодо належного їм майна та уп равління батьками майном неповнолітніх.
Правові норми регулюють особисті та майнові відносини між іншими членами сім’ї та родичами — відносини баби, діда, праба би та прадіда з їх онуками та правнуками стосовно спілкування та захисту прав онуків. Предмет правового регулювання склада ють також відносини між іншими особами — братами, сестрами, мачухою, вітчимом та дітьми стосовно виховання та захисту дітей. Підлягають правовій регламентації й аліментні відносини певних членів сім’ї та родичів.
Особливої уваги та правового регламентування потребують відносини, які виникають у процесі влаштування дітей, позбав лених батьківського піклування. З урахуванням особливостей різних форм улаштування таких дітей формуються правові ме ханізми, за допомогою яких створюються відповідні умови для забезпечення прав та інтересів неповнолітніх, котрі за тих чи інших обставин не мають можливості проживати в сім’ї (усинов лення, патронат, дитячий будинок сімейного типу).
Сімейні відносини можуть виникати з приводу різних благ — окремих речей та майна в цілому, грошей, цінних паперів, благ, які належать членам сім’ї особисто тощо. У зв’язку з цим виділя ють особисті немайнові та майнові відносини членів сім’ї, які складають предмет правового регулювання.
До немайнових належать ті відносини членів сім’ї, які сприй мають правове регулювання, піддаються правовому впливу. Так, правові норми визначають порядок встановлення або зміни прізвища дитини або одного з подружжя при реєстрації шлюбу, закріплюють особисті немайнові права учасників сімейних відно син — право на виховання, спілкування, захист тощо. Разом із тим, основна кількість особистих відносин, які виникають у сім’ї і ґрун туються на таких почуттях, як любов, дружба, відданість, не скла дають сферу правового регулювання і не включаються до пред мету сімейного права. Майнові відносини виникають стосовно конкретного майна, його належності тим чи іншим учасникам сімейних відносин, порядку користування та розпорядження та ким майном, вчинення правочинів щодо нього тощо.
Відносини, які регулюються нормами сімейного права, вини кають між особами, які об’єктивно є рівними між собою. Це та кож стосується відносин за участю неповнолітніх або непраце здатних членів сім’ї та родичів. Подружжя, батьки та діти, усино вителі та усиновлювачі, інші члени сім’ї та родичі знаходяться між собою у рівному положенні і не підпорядковуються один одному. Кожен учасник сімейних відносин є не тільки рівною, а й авто номною у майновому сенсі особою, із своїми власними інтересами. Тому майно кожного з них не змішується з майном іншого і завжди може бути конкретно визначене. Це стосується і ситуацій, коли батьки, усиновлювачі та опікуни управляють майном дити ни. Така природа сімейних відносин обумовлює і характер їх пра вового регулювання.
Таким чином, предмет сімейного права складають особисті немайнові та майнові відносини, які випливають із шлюбу, споріднення, усиновлення, опіки та піклування, прийняття дитини в сім’ю для виховання та з інших підстав, які не забо ронені законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства і базуються на рівності та майновій само стійності їх учасників.
Умови вступу в шлюб
Законодавство про шлюб покликане сприяти шлюбові як вільному і рівноправному союзові жінки і чоловіка, спрямованого на утворення сім'ї, а тому в законі встановлені вимоги, яких необхідно дотримуватися, коли чоловік і жінка вирішили укласти шлюб. Такі вимоги називають умовами укладення шлюбу. У ст.15 Кодексу про шлюб і сім'ю України зазначається, що для укладення шлюбу необхідна взаємна згода осіб, які одружуються, і досягнення ними шлюбного віку.
Взаємна згода осіб на вступ до шлюбу означає бажання створити довічний шлюбний союз за відсутності при цьому якого-небудь насилля (фізичного чи психічного), загроз зі сторони батьків, родичів або інших осіб.
Згоду на укладення шлюбу особи повинні виразити особисто. Вона адресується державним органам запису актів громадянського стану, а не якимось іншим органам чи установам. Представництво при укладенні шлюбу не допускається.
Взаємна згода на одруження має юридичне значення за умови, що вона виражена у встановленій законом формі. Такою формою є спільна письмова заява осіб, які бажають одружитися, подана до органу запису актів громадянського стану, а також їхнє усне підтвердження бажання укласти шлюб під час його реєстрації і підписання сторонами актового запису.
Якщо особи, які укладають шлюб, не можуть особисто прибути до органів запису актів громадянського стану внаслідок тяжкої хвороби чи з іншої поважної причини, реєстрація шлюбу може бути, відповідно до ст.17 КпШС України, проведена вдома, лікарні або іншому місці у присутності осіб, що укладають шлюб. Наявність у особи, яка одружується, тяжкої хвороби, що перешкоджає її явці до органу реєстрації актів громадянського стану, повинна бути підтверджена лікарською, яка додається до заяви.
Особи, які одружуються, повинні з'явитись для реєстрації шлюбу до одного й того самого органу реєстрації актів громадянського стану.
Другою умовою вступу до шлюбу є досягнення певного шлюбного віку (повноліття). Шлюбний вік - це віковий мінімум, по досягненні якого дозволяється укладення шлюбу. У ст. 16 КпШС України шлюбний вік встановлено для чоловіків 18 років, а для жінок 17 років. Крайній (верхній) вік для укладення шлюбу законодавством не встановлено, тому шлюб може бути укладений і в похилому віці, якщо відсутні при цьому передбачені законом перешкоди. Не має значення й значна різниця у віці осіб, що одружуються.
Чинне законодавство України допускає випадки зниження шлюбного віку. Так, у ч.2 ст.16 КпШС України зазначено, що державна адміністрація районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчі комітети міських і районних у містах рад народних депутатів можуть у виняткових випадках знижувати шлюбний вік.
Знизити шлюбний вік на один і більше років можна тільки за виняткових обставин (коли уже фактично склались шлюбні відносини, настала вагітність, народилась дитина) на прохання самих неповнолітніх або одного з них, а також на прохання їхніх батьків чи піклувальників. Законодавець у цьому випадку виходить з того, що відмова в реєстрації шлюбу за певних обставин може бути шкідливою для інтересів самих неповнолітніх. При отриманні дозволу реєстрація шлюбу можлива лише за умови, що самі неповнолітні бажають цього. Реєстрація шлюбу в цьому випадку провадиться на загальних підставах, з обов'язковим пред'явленням при поданні заяви про укладання шлюбу та розпорядження (рішення) райдержадміністрації (рай(міськ)виконкому) про зниження шлюбного віку.
3. Розірвання шлюбу в судовому порядку
Держава та суспільство приділяють особливу увагу вирішенню питань зміцнення шлюбу оскільки збереження сім'ї є необхідною умовою розвитку багатьох інших суспільних відносин. Свідченням цього є прийняття нового Сімейного кодексу України, який набрав чинності з 1 січня 2004 року (надалі - СКУ). СКУ по-новому підійшов до регулювання багатьох питань, спираючись при цьому на досвід законодавчого регулювання шлюбно-сімейних питань розвинених країн і запроваджуючи нові прогресивні ідеї та підходи. З іншого ж боку, СКУ не зняв всіх невизначеностей та не вирішив всіх проблем, які існують у цій сфері.
На сьогодні немає дослідження ряду важливих питань припинення шлюбу (зокрема щодо підстав розірвання шлюбу, вжиття заходів примирення, права суду відмовити у розірванні шлюбу тощо), яке б містило детальний аналіз законодавства України з врахуванням останніх змін та доповнень, аналіз практики застосування СКУ, а також зарубіжного законодавства та теоретичних робіт вчених інших країн. Усе це свідчить про актуальність обраної теми та необхідність активізації досліджень правового регулювання сімейних відносин у даному напрямку.
Підстави розірвання шлюбу
В науці переважно обстоюється позиція про недопустимість законодавчого встановлення переліку підстав для розірвання шлюбу, оскільки:
1) "за наявності такого переліку виключалося б навіть обґрунтоване розлучення, якщо б його підстава не співпадала з однією з тих, які вказані в законі" [1, с.213];
2) законодавче закріплення переліку підстав для розлучення вимагало б від суду та осіб, які беруть участь у справі, активної участі у діяльності по встановленню доказових фактів та їх зв'язку з юридичним фактом, який закріплений в законі [2, с.11];
3) дійсні причини та мотиви розлучення не можуть бути втиснуті у будь-які рамки [3, с.121].
Ми погоджуємося з такою позицією та вважаємо, що оскільки одна й та ж сама обставина у конкретних життєвих ситуаціях може набувати різного значення та серйозності для подружжя, по-різному впливати на шлюбно-сімейні стосунки, встановлення загального переліку підстав розірвання шлюбу є недоцільним.
Серед науковців існує дискусія щодо доцільності встановлення в законодавстві примірного переліку причин (підстав) для розірвання шлюбу. Аргументи прихильників:
1) “такий перелік давав би уяву про те, які обставини є важливими при з’ясуванні неможливості збереження шлюбу. Наявність такого примірного переліку усунула б звернення до суду за різноманітними малозначущими підставами. В цьому смислі перелік повинен носити превентивний характер та мати певне виховне значення” [4, с.13];
2) такий перелік міг би мати певне практичне значення для забезпечення відповідної орієнтації судових органів при вирішенні справ про розлучення [5, с.212].
Ми не погоджуємося з вищезазначеним, оскільки, особа приймає рішення розірвати шлюб виходячи з ряду конкретних та індивідуальних причин, які мали місце саме у її випадку. Крім того, існують випадки, коли має місце поєднання декількох причин, які самі по собі не є досить значними, проте в сукупності свідчать про неможливість подальшого збереження шлюбу. Законодавче закріплення орієнтовного переліку причин (підстав) розірвання шлюбу не допоможе попередити розірвання шлюбів.
Ми підтримуємо позицію автора СКУ, яка закріпила лише одну підставу для розірвання шлюбу за позовом одного з подружжя: подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечитиме інтересам одного з подружжя або їхніх дітей, що мають істотне значення (стаття 112 СКУ).
Судова практика свідчить про численні випадки неправильного формулювання підстав для розірвання шлюбу (наприклад: "суд вважає неможливим подальше збереження сім'ї" [6], "сторони протягом тривалого часу подружніх стосунків не підтримують, загальне господарство не ведуть, зберегти сім'ю не бажають" [7], "сім'я фактично розпалася і подальше спільне проживання подружжя і збереження сім'ї стало неможливим" [8] тощо). Окрім того, при визначенні підстав розірвання шлюбу суди не завжди вірно посилаються на відповідні статті СКУ.
Неправильне встановлення та формулювання судами підстав розірвання шлюбу є суттєвим недоліком практики застосування судами статті 112 СКУ, що ставить під сумнів обґрунтованість прийнятих рішень та створює передумови для їх оскарження та скасування.
Аналіз статті 110 СКУ
Стаття 110 СКУ містить ряд недоліків:
1) назва статті видається нам некоректною. Стаття відноситься до питань розірвання шлюбу в судовому порядку, а не лише закріплює право на пред’явлення позову. Назва статті не узгоджується з назвою статті 109 СКУ;
2) структура статті є не зовсім вдалою. Стаття складається з п’яти окремих структурно не пов’язаних між собою частин, в той час як з аналізу частин 3 та 4 статті 110 СКУ випливає, що вони по суті містять винятки з загального правила, встановленого частиною 2 статті 110 СКУ;
3) частина 2 протирічить частинам 3 та 4. Відповідно до частини 2 статті 110 СКУ заборона, передбачена у цій частині, не поширюється на випадки, коли один з подружжя вчинив протиправну поведінку, а згідно з частинами 3 та 4 статті 110 СКУ така заборона не поширюється також на випадки, вказані в цих частинах;
4) частина 4 оперує формулюванням "до досягнення дитиною одного року" замість "протягом одного року після народження дитини", як вказано у частині 2 статті 110 СКУ.
З метою усунення вищезазначених недоліків пропонується внести ряд змін та доповнень до статті 110 СКУ, а саме: 1) змінити назву статті 110 СКУ, виклавши її в редакції: "Розірвання шлюбу за рішенням суду за позовом одного з подружжя"; 2) доповнити частину 2 словами "а також крім випадків, вказаних в частині 3 та частині 4 цієї статті"; 3) уніфікувати норми частини 2 з частиною 4 статті 110 СКУ шляхом встановлення однакового терміну для пред’явлення позову про розірвання шлюбу у випадках, передбачених цими частинами статті 110 СКУ (протягом одного року після народження дитини).
Вжиття заходів щодо примирення
Вважаємо формулювання "суд вживає заходів щодо примирення", яке використовується у статті 111 СКУ, не зовсім вдалим через неоднозначність його трактування (може чи повинен вжити такі заходи). У науці існують різні точки зору. Так, одні автори обстоюють позицію, відповідно до якої вжиття таких заходів є правом суду (С.Я. Паластіна [9, с.33], А. М. Бєлякова, Є. М. Ворожейкін [10, с.167]). Інші ж аргументують, що суд зобов’язаний вживати такі заходи (С.М. Пєлєвін [11, с.104]).
Ми вважаємо, що вжиття заходів примирення є правом суду, оскільки, вивчивши обставини конкретної шлюборозлучної справи, суд може прийти до переконання, що примирення не лише не можливе, але й може завдати шкоди одному з подружжя. Пропонуємо в статті 111 СКУ оперувати формулюванням: “суд вправі вжити заходів щодо примирення подружжя”.
СКУ не встановлює максимальний строк для примирення. Л.М. Пчелінцева обстоює доцільність існування трьохмісячного строку для примирення як найбільш оптимального як з точки зору наявності об’єктивної можливості примирення подружжя за цей час, так і з точки зору оперативного розгляду судом справи за неможливості подальшого спільного життя подружжя [12, с.77]. Ми не підтримуємо позицію Л. М. Пчелінцевої. На нашу думку, питання про тривалість строку примирення може бути вирішено лише судом після з’ясування всіх обставин конкретної справи.
У розвинених країнах існує судова та позасудова процедури примирення. Вартим запозичення є створення спеціалізованих сімейних судів та впровадження позасудової процедури примирення.
Відмова у розірванні шлюбу
В роз’ясненні Кодексу про шлюб та сім’ю України (Постанова Пленуму Верховного Суду СРСР від 28 листопада 1980 року №9 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про розірвання шлюбу") було визначено. що суд може відмовити у розірванні шлюбу.
СКУ прямо не врегульовує це питання. З буквального аналізу норм СКУ випливає, що суд може відмовити у розірванні шлюбу, якщо в процесі розгляду справи прийде до висновку, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу не суперечитиме інтересам одного з них, а також інтересам їх дітей, що мають істотне значення.
Ю. С. Червоний у коментарі до статті 112 СКУ зазначає, що навіть якщо у суду не склалася достатня переконаність у тому, що подальше спільне життя подружжя неможливе, шлюб може бути розірваний за наявності стійкого (після спливу строку для прими рення) волевиявлення обох або одного з подружжя, спрямованого на припинення сімейних відносин [13, с.187]. Такий висновок не випливає з аналізу статті 112 СКУ. Обов’язок суду - встановити наявність підстави для розірвання шлюбу незалежно від наполягання одного з подружжя на розірванні шлюбу. Скоріш за все висновок Ю. С. Червоного є копіюванням позиції російського законодавця (стаття 22 Сімейного кодексу Російської Федерації - розірвання шлюбу здійснюється, якщо заходи з примирення подружжя виявилися безрезультатними і подружжя (один з подружжя) наполягає на припиненні шлюбу).
За законодавством розвинених країн при незгоді одного з подружжя на розірвання шлюбу встановлюється певний період сепарації (в Англії – п’ять років, у Франції та Італії – шість, у Німеччині – три роки) як передумова прийняття судом рішення про розірвання шлюбу. Обґрунтування: якщо один з подружжя твердо вирішив розірвати шлюб і протягом кількох років не підтримує жодних стосунків з іншим з подружжя, це слід вважати безумовним свідченням непоправного розпаду шлюбу [14, с.144-145]. Це положення зазнало критики як несправедливе, незаконне та аморальне, що змусило законодавця у багатьох країнах пом’якшити “автоматичний” характер розлучення на підставі фактичної сепарації [15, с.144-145]. Суду було надане право відмовляти у розірванні шлюбу на вимогу одного з подружжя (навіть у випадках непоправного розпаду шлюбу), якщо розірвання шлюбу надзвичайно жорстоким чином зачіпає інтереси іншого з подружжя, який заперечує проти розірвання шлюбу. У зарубіжній літературі такі застереження отримали назву “застереження про жорстокість” [16, с.787-815]. Аналогічні застереження є в англійському, французькому та німецькому законах.
Процедура розірвання шлюбу в Україні є значно простішою та ліберальнішою, аніж в розвинених країнах, оскільки:
1) наше законодавство практично не передбачає обмеження права одного з подружжя на розірвання шлюбу (окрім заборони на подання позову про розірвання шлюбу протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини);
2) якщо в зарубіжних країнах суд може у певних випадках відмовити у розірванні шлюбу, навіть якщо прийде до висновку, що шлюб непоправно розпався, то в нашій країні має місце зовсім протилежна ситуація: навіть якщо суд не прийде до висновку, що шлюб непоправно розпався, висловлюється думка про необхідність розірвання такого шлюбу судом при стійкому наполяганні одного з подружжя. Наприклад, З. В. Ромовська говорить про добровільність шлюбу як на момент його укладення, так і на момент розірвання. А тому суд не уповноважений вирішувати питання дозволяти подружжю розлучитися чи ні [17].
Ми вважаємо, що надмірна лібералізація процедури розірвання шлюбу є недоцільною та обстоюємо позицію про необхідність чіткого закріплення в законодавстві права суду за певних обставин відмовити у розірванні шлюбу, що, на нашу думку, сприятиме більш серйозному ставленню до шлюбу, більш відповідальному відношенню сторін до виконання своїх обов’язків, підвищенню відповідальності за свої дії.
Висловлюємо надію на те, що основні науково-теоретичні здобутки, викладені вище, дістануть подальшого розвитку в науці та будуть використані на практиці для вирішення питань регулювання сімейних відносин у сфері припинення шлюбу.
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора