Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інститут контрасигнації
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2009
Тип роботи:
Контрольна робота
Предмет:
Теорії держави і права
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ
«КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІСТИТУТ»
Контрольна робота
З предмету Теорії Держави і Права
на тему:
«Інститут контрасигнації»
Підзаконний нормативно-правовий акт (англ. by-law) — нормативний акт, який видається на основі закону, відповідно до закону і спрямований на його виконання шляхом конкретизації законодавчих приписів або встановлення первинних норм.
Слово «підзаконний» не означає меншу юридичну обов’язковість нормативно-правового акта. Підзаконний акт володіє необхідною юридичною силою. Правда, його юридична сила не має такої ж загальності і верховенства, як це властиво законам. Проте він посідає важливе місце в усій системі правового регулювання, оскільки забезпечує виконання законів шляхом конкретизованого, деталізованого, нормативного регулювання всього комплексу суспільних відносин. Саме життя змушує органи виконавчої влади наповнювати необхідним змістом загальні правові приписи, вироблені парламентом. Прийнятий суб’єктом правотворчості в межах його повноважень, підзаконний нормативно-правовий акт має законні підстави для реалізації.
Залежно від характеру норм, що приймаються (первинних чи повторних), підзаконні нормативні акти центральних державних органів можна поділити на дві категорії (групи):
- Такі, що містять первинні (вихідні) норми, які встановлюють загальні основи правового регулювання (можуть видаватися безпосередньо на основі конституції, у цьому аспекті вони близькі до законів);
- Такі, що містять вторинні (похідні) норми, що розкривають і конкретизують первинні норми, приймаються на їх підставі, спрямовані на їх виконання (відомчі акти);
Суттєві ознаки підзаконного акта:
1) приймається на основі закону, тобто відповідно до нього;
2) спрямований на його реалізацію, тобто має за мету розвиток приписів закону.
Підзаконні нормативні акти розрізняються за юридичною силою: загальні, відомчі, місцеві, локальні. Юридична сила підзаконних нормативних актів залежить від положення органів держави, що видають ці акти, їх компетенції, а також характеру і призначення самих актів.
Підзаконність нормативно-правових актів означає відповідність нормативно-правових актів не лише тзаконам, але й іншим актам, які мають більш високу юридичну силу. Акт нижчої державної інстанції має перебувати не лише «під законом», але і «під» нормативними актами усіх вищих державних органів, яким він покликаний відповідати. Наприклад, акти міністерства освіти
країни повинні відповідати не лише закону про освіту, але й нормативним документам президента, уряду, міністерства фінансів країни.
Підзаконні нормативні акти, що містять первинні (вихідні) норми, які встановлюють загальні основи правового регулювання:
— укази і розпорядження Президента України, видані в межах його компетенції і обов'язкові до виконання на території України (ст. 106 Конституції України) (набувають чинності через 10 днів після їх офіційного обнародування, якщо інше не визначено самими указами і розпорядженнями, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні);
— акти (постанови) Верховної Ради України нормативного характеру. Як правило, це постанови про порядок введення в дію того чи іншого закону (набувають чинності через 10 днів після їх офіційного обнародування , якщо інше не визначено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні);
— акти (постанови та розпорядження) Кабінету Міністрів України, видані в межах його компетенції. Ці постанови є самостійними загальними актами управління, поширюються на всю територію країни і, відповідно до закону (за галузями, групами галузей тощо), можуть поширюватися на все населення (ст. 117 Конституції України)
1) не визначають прав і обов'язків громадян (набувають чинності з моменту їх прийняття, якщо більш пізній строк набрання ними чинності не передбачений у самих актах;
2) визначають права і обов'язки громадян (набувають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях).
Звернемо увагу на поняття інституту контрасигнації. Укази і розпорядження президента мають підзаконний характер і скріплюються, як правило, підписами прем'єр-міністра і міністра, відповідального за акт і його виконання.
Скріплення підписом правового акта називається контрасигнацією (контрасигнатурою, контрасигнуванням) — від лат. contra— проти + siqnare— підписувати; йому відповідають: countersign (англ.), contresiqner (франц.).
Контрасигнація — правовий інститут, сутність якого полягає в тому, що особа (прем'єр-міністр або міністр), яка скріпила своїм ім'ям акт глави держави, бере на себе політичну і юридичну відповідальність за цей акт, а глава держави персональної відповідальності не має. Наявність інституту контрасигнації свідчить про те, що президент має певну залежність від уряду, а останній — політичну відповідальність перед парламентом.
Застосування інституту контрасигнації можливе:
а) щодо кола правових актів глави держави, чітко позначеного конституцією (і законами);
б) лише офіційними особами, визначеними конституцією. Наприклад, ст. 6 Закону про Конституційний Суд України визначає, що призначеною на посаду судді Конституційного Суду вважається особа, про призначення якої «видано Указ Президента України, скріплений підписами Прем'єр-міністра України і Міністра юстиції України». У наведеному прикладі йдеться про участь трьох посадових осіб в ухваленні рішення з даного питання — про процедуру спільного підписання акта, яке надає йому юридичної чинності, і про поділ відповідальності між ними. Незастосування інституту контрасигнації відносно певного виду актів глави держави можна розглядати і як ознаку ширших його повноважень, і як презумпцію покладання на нього особистої юридичної і політичної відповідальності за видання актів на підставі здійснення главою держави своїх самостійних повноважень.
Без такого підпису акт недійсний. У різних країнах сфера застосування інституту коннтрасигнації є неоднаковою. У країнах з парламентарними формами державного правління контрасигнуються усі або майже всі акти президента або монарха, в тому числі рішення про призначення глави і членів уряду, розпуск парламенту, повернення законопроекту на повторний розгляд у парламенті тощо.
Інститут контрасигнації, що застосовується у такому обсязі, містить суперечності. Найбільше запитань виникає з приводу вимоги скріплення підписом глави уряду рішення глави держави про його ж таки призначення. Особливо це стосується ситуації, коли глава уряду контрасигнує акт про своє призначення ще до прийняття присяги або до інших дій, які засвідчувати б офіційне зайняття ним посади. Підпис відповідної особи під актом про її призначення є, по суті, підтвердженням прийняття цього призначення. Не менші суперечності можуть виникнути і з приводу контрасигнації про розпуск парламенту. Досить реальною є ситуація, коли члени уряду, котрі скріплюють своїм підписом відповідний акт, не мають довіри парламенту. Тому в деяких країнах глава державиви не чекає ініціативи з боку уряду і сам пропонує йому визначитися з приводу розпуску парламенту. Це підносить роль глави держави у використанні його повноважень на більш високий рівень. У президентських республіках президент видає акти на свій розсуд і без будь-якого контрасигнування. У країнах зі змішаною формою державного правління, зокрема в тих, де глава держави наділений за конституцією більш-менш широкими і реальними владними повноваженнями, сфера застосування інституту контрасигнації так чи інакше обмежена.
В ст. 106 Конституції України визначено коло актів Президента України, що мають бути скріплені підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання. Усі інші акти Президент видає на власний розсуд і без контрасигнування з боку глави і членів уряду. Сам же інститут контрасигнування не можна сприймати однозначно і пов'язувати з відсутністю у глави держави відповідних владних повноважень. Як свідчить світова державно-правова практика, такий зв'язок далеко не завжди наявний. Призначення контрасигнування, яке має давню історичну традицію, започатковану ще у феодальні часи, виявляється насамперед у тому, щоб зняти з глави держави політичну (конституційно-правову) відповідальність за прийняті ним рішення і покласти її на уряд та його окремих членів. Існує й інше трактування цього інституту, за яким контрасигнування забезпечує гарантії проти зловживань повноваженнями з боку обох сторін, що ставлять свої підписи. В конституційній теорії також прийнято, що відповідний підпис компетентного члена уряду може лише засвідчувати законність видання акта глави держави, його відповідність вимогам основного закону. Інститут контрасигнації є важливою складовою державно-правової практики країн з парламентарними і змішаною республіканською формами державного правління. Поняття «контрасигнування» іноді вживається і для позначення практики скріплення актів глав урядів окремими міністрами, що має місце в ряді країн. Така практика засвідчує наявність колективної відповідальності всіх членів уряду, що грунтується на їх солідарності за вчинені дії.
Політики, правники, експерти пропонують різні варіанти «видужання» влади та згладжування суперечностей між Президентом та урядом унаслідок недосконалої конституційної реформи
Контрасигнація. Віднедавна цей юридичний термін більше подразнює вітчизняну політику та громадськість, ніж ще донедавна інше іноземне слово - коаліція.
Контрасигнація по-українськи
Згідно з нормами конституційного права, контрасигнація означає, що юридично за виконання певного акта глави держави відповідає представник виконавчої гілки влади, який скріпив цей акт власним підписом. На думку радника Президента Миколи Полудьонного, скріплення підписами не що інше, як фактична відповідь того ж Прем'єра i міністра Президенту: «Я приймаю до виконання!». Тобто Президент, умовно кажучи, видав указ, а урядовці своїми автографами засвідчили, що беруть на себе відповідальність за його виконання.
Але в український реаліях усе виявилося не так просто. Побіжно згадаємо урядовий демарш кілька тижнів тому, після якого термін «контрасигнація» поповнив словниковий запас «маленького українця» i став найбільш уживаним на кухнях. Тоді перший заступник міністра Кабінету Міністрів, керівник правового управління уряду Олександр Лавринович повідомив про те, що до секретаріату глави держави без скріплення підписом Прем'єра повернуто сім президентських указів, виданих у серпні-вересні. Лавринович казав, що укази повернуто нібито через порушення конституційної процедури їхнього оприлюднення. Адже, на його думку, офіційному оприлюдненню актів глави держави мала передувати процедура їх контрасигнації. Лавринович посилався на статтю 106 Конституції, хоча там зовсім немає й слова про офіційне оприлюднення, як i не йдеться про право уряду щось повертати без автографа. Укази i розпорядження Президента є обов'язковi до виконання, i крапка. «Акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачених пунктами 5,18,21,23 цієї статті, скріплюються підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання» - це лаконічна, але більш ніж зрозуміла мова Основного закону.
«Я погано ставлюся до таких бюрократичних стосунків між двома інститутами, хтось хоче показати первинність чи надмірне значення у врегулюванні таких процесуальних стосунків. Ми виходимо з того, що всі укази, підписані Президентом, є чинні з моменту підписання, опублікування, - зазначив сам Віктор Ющенко. - Це ні в якому випадку не говорить про те, що указ, підписаний у рамках конституційних повноважень Президента, не є дійсним без контрасигнації Прем'єр-міністра». У свою чергу Янукович, перебуваючи тоді в Москві, лаконічно додав, що повернення в секретаріат семи указів Президента пов'язане з процесом імплементації конституційної реформи. Мовляв, триває розподіл повноважень, наповнення конституційної реформи змістом i хвилюватися не варто. Це ж робочий момент, не більше. Просто потрібна нова законодавча база.
Де два проекти - там три закони?
I урядовці, й працівники президентської канцелярії сходяться на тому, що ситуацію може розрядити прийняття довгоочікуваних законів «Про Президента» та «Про Кабінет Міністрів». Саме в них більш детально й має бути розписана процедура контрасигнації, адже юридичного визначення у Конституції чи інших законах цей термін не отримав. От тільки «правда» в кожного своя, бо де два українці (чи то два керівники держави), там три гетьмани (включно з Головою Верховної Ради). Бо в цій головоломці свою роль обов'язково зіграє Олександр Мороз. Так, минулої п'ятниці уряд направив на розгляд Верховної Ради свій проект Закону «Про Кабмін». За словами пана Лавриновича, усе зроблено згідно з попередніми домовленостями, зафіксованими в Універсалі національної єдності. Але тільки сліпий не може побачити в цьому «гру на випередження».
Не будемо вдаватися у деталі запропонованого законопроекту, зазначимо лише, що процедуру контрасигнації він ніяк не виписує, до того ж ледь не слово в слово повторює вищенаведений уривок зі статті 106 Конституції України. То для чого цей юридичний термін раніше був потрібен уряду? Лише для піару? До того ж урядовці поспішили подати до ВР свій законопроект раніше, ніж на Банковій до нього мали внести свої правки. Президент тепер внесе до ВР свій варіант законопроекту «Про Кабмін». За словами прес-секретаря Президента Ірини Ванникової, вже завтра «секретаріат Президента чітко артикулює всі відмінності, які є між законопроектами про Кабмін, запропонованими секретаріатом глави держави та урядом». Прогнозуємо, що у президентському варіанті процедурі контрасигнації приділять більше уваги, як власне, й у наступному законопроекті «Про Президента». Чи не тому так поспішає уряд?
Стіл круглий - кути гострі
Днями розібратися у павутинні контрасигнації намагалися відомі політики i правники - народні депутати, урядовці, юристи секретаріату Президента й апарату РНБО, працівники Конституційного Суду, а також провідні науковці та експерти в галузі конституційного та державного права. Втім на «круглий стіл», який проводив Національний інститут стратегічних досліджень, прийшли не всі. Дуже бракувало провідних урядовців на чолі з «панчером» Олександром Лавриновичем, які, власне, й кинули Банковій цю контрасигнаційну «рукавичку війни». Чи то ухилився від дискусії, чи то був дуже зайнятий міністр юстиції Роман Зварич, тому залишилося невідомим, чи підтверджує цей «нашоукраїнець» в уряді Януковича свої попередні слова, що жодній посадовій особі законодавством не надано права повертати укази Президента. Тим більше в умовах, коли НСНУ нібито однією ногою в опозиції й міністри від цієї політичної сили мають подати у відставку.
Але, незважаючи на це, на «круглому столі» вистачало гострих кутів, тож важко не погодитися з науковцем із Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України Миколою Михальченком, що за «круглим столом» кожен захищає свого начальника i зводить усе до того, хто в країні головніший. Усе знову точилося навколо питання: може Прем'єр повертати президентські укази чи ні. Чи є в Януковича право вето? Більшість сходилася на тому, що немає. Бо, якщо читати чинну Конституцію, такого права вона голові уряду не дає й за юридичною логікою, якщо Прем'єр відмовляється скріплювати підписом акт Президента, він має писати заяву про відставку. I тут не варто плутати поняття «скріплення» та «візування». Це в теоретичній площині. А щодо практичної, то тут дискусія може точитися лише навколо питання: коли саме Прем'єр має ставити свій автограф - до опублікування акта Президента чи після. Але процедура обов'язкового скріплення підписами залишається незмінною.
Представник Президента у ВР Юрій Ключковський каже, що у правовій площині не варто плутати й поняття «оприлюднення» та «опублікування». Бо такі суперечки можуть призвести ледь не до того, що неслухняних урядовців викликатимуть на Банкову з ручкою для скріплення указів. Натомість нардеп Борис Безпалий вважає, що потрібне чітке тлумачення самої процедури контрасигнації. «Контрасигнація - це обов'язок чи право Прем'єра?» - запитує він. I додає, що проблема вичерпується Конституцією, тому майбутні закони про Президента та уряд тут ні до чого.
«У світі існує три функції, які виконує контрасигнація: перенесення відповідальності з Президента на уряд, противага чиновничій бюрократії та гарантія недопущення зловживань повноваженнями з обох сторін, - зазначає заступник директора Інституту держави i права ім. Корецького Володимир Горбатенко. - Але ми почали з нуля i жодна з цих функцій не може застосовуватися до українських реалій!»
Рецепти для зцілення «лебедя, щуки та рака»
«Круглий стіл» відбувався на тему: «Ефективний баланс владних повноважень: процедура контрасигнації», утім навіть по його завершенню було не зрозуміло, як саме цього балансу досягти. Почнемо з жартів. Уже після дискусії радник Президента Ігор Коліушко казав із посмішкою, що тих, хто повертає акти глави держави, треба бити Конституцією України по голові, бо це ж Основний закон прямої дії! Але були й більш ефективні «рецепти».
Перший. Дочекатися розтлумачення проблеми контрасигнації Конституційним Судом, адже відомо, що Кабмін зробив подання до КСУ i щодо скріплення підписами, i що розуміти під поняттям «видання» Президентом України акта тощо. Політолог Володимир Фесенко вважає, що проблему потрібно вивести із політичної площини у правову, й лише дочекавшись тлумачень КСУ, врахувати їх у законах про Президента та Кабмін. Утім нещодавно голова КСУ Іван Домбровський наголошував, що швидких рішень від найвищої Феміди чекати не варто, адже за час, коли робота цього органу була паралiзована, накопичилося стільки завалів у справах, які потрібно розгрібати. Тим більше, ми бачимо, що й уряд, не чекаючи якихось тлумачень, свій законопроект уже направив до ВР.
Другий. Шукати конструктивний діалог для подолання правових прогалин і протиріч. Відправною точкою має бути Універсал Національної Єдності, в якому більшість політичних сил у складний перехідний період визначили шляхи і засоби подальшого демократичного розвитку України. Співпраця на засадах Універсалу забезпечить збереження досягнутого консенсусу між політичними силами і побудову сучасної демократичної системи правління, дозволить досягти динамічної рівноваги владних інститутів. Саме політична стабільність, керованість процесів та ефективність владних інститутів сприятиме розвитку демократії та здійсненню соціально-економічних перетворень в Україні.
Третій. На думку пана Коліушка, не варто сподіватися лише на КСУ, потрібно й самим пройти цей шлях. Тим більше що пан Полудьонний переконаний: наявність норми, в якій чітко будуть зазначені повноваження Президента та Прем'єра, не вбереже від конфлікту. Адже конфлікт виникає, коли хтось намагається захопити чужу територію (читай - повноваження), тому угода про ненапад тут не врятує. Не чекаючи на КСУ, варто детальніше з'ясувати роль контрасигнації у процедурі виконання актів Президента, які стосуються його повноважень щодо введення в дію рішень РНБО, керівництва зовнішньополітичною діяльністю держави, призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України тощо.
Та, незважаючи на все це, операція «контрасигнація» ще триватиме. Лікуватися від амбіцій уряд не хоче.
Питання щодо контрасигнації. Ви кажете, що запропонованої норми немає. Але вона є в чинній Конституції. Однак, вона називається пункти повноважень, де Президент призначає дипломатичних глав, оголошує надзвичайний стан, тощо – всі ці питання скріплюються печаткою Прем’єр-міністра та відповідного міністра за виконанням. Який сенс змінювати норми? Інша справа, що вона не виконується.
Якщо ми порівнюємо те, що є сьогодні, то тут є кілька проблем.
По-перше. Сьогодні не витримано теоретичне обґрунтування коли і в яких випадках має бути контрасигнація. Тобто в яких випадках Президент повинен діяти за поданням уряду.
У сьогоднішній Конституції визначено лише чотири пункти, для того, щоб укази, видані з цих питань скріплювалися. Але по теорії вони не відповідають природі контрасигнації. Тому що інститут контрасигнації має сенс тоді, якщо ми хочемо врегулювати ситуацію, коли Президент проявляє ініціативу, але ця ініціатива не повинна бути реалізована всупереч волі уряду, або без згоди на це уряду. Не президентська справа шукати кадри на посади дипломатичних представників та ще цілий ряд речей. В нього нема для цього інструментів, наприклад, вести базу даних по кадрах. Цим займається відповідна дипломатична академія, відповідні підрозділи міністерства закордонних справ? Вони повинні робити подання, а Президент повинен розглядати це подання і призначати, або мотивовано відхиляти. А контрасигнація, якщо ми її запровадимо, повинна бути в тих сферах, де Президент дійсно може проявити ініціативу. Я навів приклади з життя: мистецький арсенал. Це 100% ініціатива Президента. Але в існуючому сьогодні правовому полі, він, чесно кажучи, мусив вдаватися до не правових дій, щоб реалізовувати ці ініціативи. Я вважаю, що це неправильно. Президент повинен приймати право на подібні ініціативи. Але не в супереч уряду, не шляхом вибивання не правовими методами коштів із спонсорів, а шляхом нормальної, встановленої правом процедури.
Друга проблема. С самого початку, с 1996 року, коли була прийнята Конституція, нажаль, цей інструмент скріплення підписом був спотворений. Пам’ятаєте, десь приблизно в 98-99 роках була дуже гостра дискусія, коли набувають чинності укази, які згідно Конституції мають бути скріплені підписом Прем’єр-міністра і відповідного міністра. І тоді адміністрація Президента Кучми зайняла чітку позицію, скріплення не має відношення до набуття чинності! Секретаріат Президента Ющенка продублював цю позицію: не скріплення рішення Прем’єр-міністра не може блокувати набуття чинності указу! Це ніяка вже не контрасигнація. Це є «фількіна грамота».
Світова практика контрасигнування
Перш ніж звернутись до питання скріплення підписами актів президента в Україні, слід ознайомитись із суттю самого поняття та використанням його в світовій практиці.
Конституційно регламентований підпис глави уряду на указі глави держави – не український винахід, а достатньо давня традиція. Вона бере початок ще з часів Просвітництва. Так в прогресивній на той момент в Європі польській конституції 1791 року містилася норма про те, що королівські укази скріпляються підписом прем'єра, що і автори конституції та тодішнє суспільство розуміли однозначно – як міру обмеження королівської влади. Таке скріплення, іменоване словом „контрасигнація”, надалі стало ефективною мірою обмеження влади монархів.
В європейській практиці здійснення державної політики приклади контрасигнації не дивні. Нині положення про контрасигнацію присутні в конституціях практично всіх європейських парламентських демократій. Але кожен конкретний випадок має свою логіку та специфіку, а з огляду на обсяг повноважень глави держави та різну філософію застосування. Але основний принцип – прийняття на себе особою, яка ставить свій підпис на документі, політичної відповідальності за рішення та його реалізацію, тобто імплементацію політики. Складно порівнювати українську законодавчу невизначеність з її роками неухвалюваними законами про Кабінет Міністрів, інші центральні органи влади, Секретаріат Президента з процедурами європейських країн, де така практика усталена, логічно включена в політичну традицію та культуру.
Наприклад, у ФРН відповідні визначення та процедури закладені в тексті Конституції. Зокрема, на федеральному рівні для того щоб ввести в дію розпорядження та укази федерального президента, необхідна їх контрасигнація або федеральним канцлером, або компетентним федеральним міністром. В Основному законі Німеччини (ст. 58) мовиться: „Для дійсності приписів і розпоряджень Федерального президента необхідна їх контрасигнатура Федеральним канцлером або компетентним федеральним міністром. Це правило не відноситься до призначення і звільнення Федерального канцлера, розпуску бундестагу згідно ст. 63”До речі, найчастіше практика контрасигнації застосовується в парламентських республіках та монархіях. В Сполучених Штатах Америки контрасигнації актів президента просто не передбачено. Франція має свою власну практику застосування контрасигнації. Стаття 19 французької конституції містить загальні вимоги щодо підписання актів Президента главою уряду, однак для цього підписання не потребують рішення про призначення прем’єра або про розпуск Національних Зборів, існують і інші винятки. В усіх інших випадках відповідальність за виконання актів, тобто політичну відповідальність, несе на собі уряд, але не президент.
У монархіях подібна процедура теж практикується досить часто. Якщо подальші події, пов’язані зі спробами своєрідної мінімізації впливу президента на процес формування та імплементації політики, будуть розвиватися в Україні в тому ж ключі, що й сьогодні, нашій державі стане в пригоді досвід Великої Британії. Всі акти монарха потребують контрасигнації прем’єр-міністра чи інших міністрів відповідно до їхніх повноважень. А це фактично означає, що весь тягар відповідальності за королівські ініціативи несе на собі уряд, який хоч і відіграє в управлінні державою роль „першої скрипки”, але є, своєю чергою, відповідальним перед парламентом. В іспанській конституції в ст. 64 сказано: „1. Акти Короля скріплюються підписом голови Уряду і, у разі потреби, відповідними міністрами. Пропозиція кандидата і призначення голови Уряду, а також оголошення про відставку останнього, передбачене статтею 59, скріпляється головою Конгресу. 2. За акти Короля несуть відповідальність особи, скріпляючі їх своїм підписом”.
Загалом у державах із монархічним устроєм логіка цієї процедури обумовлюється тим, що „особа Короля недоторканна, він не може нести відповідальності”, як це проголошується ст. 56 Конституції Іспанії. У Королівстві Бельгія король також є недоторканним, тож усю відповідальність несуть міністри. Цей „монархічний список” можна продовжувати.
На пострадянському просторі дискусії з приводу контрасигнації велись у Республіці Молдова, де президент обирається парламентом, а не всенародно. Отож там відповідну справу вивчав свого часу й конституційний суд. У результаті в Молдові контрасигнація актів, виданих президентом, трактується як „візування” указу, легітимація, а політичну та юридичну відповідальність за завізоване рішення і його реалізацію несе уряд чи відповідальний міністр. Подібні приклади існують і в інших країнах.
Література
1.Політична газета «Поступ» http://postup.brama.com/usual.php?what=53785
2. Харьковский дискуссионный клуб http://www.discussionclub.net/blog/igor-koliushko-golova-pravlinnya-centru-politiko-pravovix-reform-m-kiv-pitannya/
3. «Україна молода» Номер 191 за 17.10.2006
4. Бібліотека он-лайн
5. Молодіжний портал http://www.djerelo.com/index.php?option=com_content&task=view&id=573&Itemid=211
6. В.М.Шаповал «КОНТРАСИГНУВАННЯ АКТІВ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ»
7. «Історія та правознавство» від № 34 (134) грудень 2007 р.
06.02.2013 17:02-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора