Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет водного господарства та природокористування
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Кафедра політології
Інформація про роботу
Рік:
2009
Тип роботи:
Інші
Предмет:
Соціологія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Міністерство освіти і науки України
Національний університет водного господарства та природокористування
Кафедра політології, соціології та права
Повідомлення з дисципліни «Соціологія»
Підготувала
студентка групи ЕП-23
Гетун Т. В.
Перевірила
Шевчук Т. Є.
Рівне 2009
Зміст
Тема 2. Історія зародження і розвитку соціології:
Розвиток соціології в ХІХ столітті
Тема 3. Соціальна структура суспільства:
Теорія соціальної стратифікації
Тема 4. Соціально-територіальна структура сучасного суспільства:
Проблеми урбанізації
Тема 5. Соціально-демографічна структура суспільства. Соціологія молоді:
Динаміка та проблеми соціально–демографічного розвитку в Україні
Тема 6. Соціологія шлюбу і сім’ї:
Проблеми стійкості шлюбу
Тема 7. Соціологія особистості:
Сутність соціалізації особистості та її основні етапи
Тема 8. Соціологія праці та трудових колективів:
Трудовий колектив
Тема 2. Історія зародження і розвитку соціології
Розвиток соціології в ХІХ столітті.
На початку XIX ст. конкретизується проблематика традиційної соціальної філософії, набувають розвитку емпіричні соціальні дослідження. Французький мислитель К.-А. Сен-Симон запропонував вивести науку про людину на рівень знань, які ґрунтуються на спостереженні, зайнятися «встановленням послідовних рядів фактів». Український соціолог М.В. Захарченко пише з цього приводу: "Сен-Симон виробив концепцію «соціальної фізіології», в якій раціоналістичні погляди XVIII ст. поєднував з історизмом у дослідженні суспільних явищ, зробив перший крок до вивчення суспільних явищ як елементів цілісного організму".
Методологічні розробки Сен-Симона сприяли формуванню позитивізму як напряму в філософії та соціології (від лат. positivus – заснований на досвіді, фактах, реальний). Головне спрямування позитивізму полягало у відмові від абстрактних міркувань про суспільство, у створенні «позитивної» соціологічної теорії, яка повинна була стати такою ж доказовою і загальнозначущою, як і природничі теорії.
Родоначальником позитивізму вважають Огюста Конта (1798 – 1857). Створюючи свою позитивістську концепцію, Конт спочатку наводить визначення суспільної науки як «соціальної фізики», а відтак – як «соціології». Цей термін у наукових колах було зустрінуто скептично, але згодом він прижився. Розвиток суспільства, за Контом, підлягає тим самим законам, що й природа, тому соціологія є частиною природознавства.
Контівська соціологія ґрунтувалася на законах біології, але й передбачала ймовірність змін впливу цих законів внаслідок взаємодії індивідів, яка дедалі ускладнювалася через вплив кожного покоління на наступне. На той час це була новаторська думка, як і вимога до соціології вивчати існуючі закони, а не шукати трансцендентних (апріорних) причин, обґрунтовувати достовірність своїх висновків фактами та їх взаємозв'язками, а не філософськими інтерпретаціями сутності історії.
Істотними у контівській соціології є методи дослідження суспільства. Виступаючи проти умоглядності, крайнощів емпіризму, Конт обґрунтував застосування в соціології методу спостереження, а також експериментального й історичного методів. Основним методом дослідження в соціології вважав спостереження, а найбільш адекватним природі соціальних явищ – історичний метод, тобто історичне порівняння різних послідовних станів людства.
О. Конт поділяв соціологію на дві частини: соціальну статику, яка розглядає суспільство як єдине органічне ціле, вивчає умови його існування, закони функціонування, і соціальну динаміку, що вивчає процеси суспільних змін, закони розвитку соціальних систем. Соціальна статика – це теорія суспільного порядку, організації, гармонії. Така концепція спрямована проти індивідуалістичних теорій, спроб розглядати суспільство як продукт договору між індивідами. У соціальній статиці головним є питання природи соціального зв'язку, взаємодії елементів соціального організму, що існують за всіх історичних умов. "Тут у Конта на передній план виходить органічно пов'язане з ідеєю еволюції поняття «система», яке дотепер є одним з центральних із соціології".
У розумінні закономірностей розвитку природи і суспільства О. Конт виходив із закону трьох стадій розвитку пізнавальної діяльності, суспільної свідомості людей:
1. Теологічна – домінує релігійна міфологія, явища природи і життя людей пояснюються впливом надприродних сил. Відбувається перехід від політеїзму до монотеїзму.
2. Метафізична – місце релігійного уявлення займає дослідне знання про явища світу і життя людей, але за слабкого розвитку науки поняття, що відображають ці явища, досить абстрактні.
3. Позитивна – на зміну теологічним і метафізичним підходам приходять наукові дослідження законів довкілля і життя людей.
Закон трьох стадій О. Конт застосував і для пояснення еволюції суспільства. Кожна з цих стадій розвитку людського інтелекту створює основу соціальної організації, пронизує всі сторони суспільного життя.
Інтерес до позитивізму пожвавився вже після смерті його автора, починаючи з 60-х років XIX ст. Ідеї Конта були уточнені, поглиблені й розвинуті англійським філософом і соціологом Гербертом Спенсером (1820–1903).
Соціальна еволюція, за Спенсером, – це прогресивний розвиток суспільства по шляху його ускладнення і вдосконалення діяльності соціальних інститутів. Основними складовими еволюції, в тому числі соціальної, є: інтеграція – перехід від простого до складного; диференціація – перехід від однорідного до різнорідного; зростання порядку – перехід від невизначеного до визначеного.
Г. Спенсер за аналогією між суспільством і живим організмом твердив, що розподіл функцій між органами – спільна риса як суспільства, так і живого організму. Але він бачив і суттєві відмінності між ними. Еволюцію пояснював як реалізацію принципу «інтеграції матерії» і джерело руху. Відносини суспільства з довкіллям, на його думку, регулюються принципом рівнодії енергії. Це регулювання виявляється в боротьбі за існування між суспільством і навколишнім середовищем, між різними типами суспільств, між індивідами. Джерелом класових відмінностей вважав завоювання: переможці утворюють панівний клас, переможені стають рабами чи кріпаками.
Кожне розвинуте суспільство, на думку Спенсера, має три системи органів: виробничу, розподільну і регулятивну. Як специфічні частини суспільства виділяв соціальні інститути: домашні, обрядові, політичні, церковні, професійні та промислові, розглядаючи їх як продукти повільної еволюції.
Тема 3. Соціальна структура суспільства
Теорія соціальної стратифікації
Теорію соціальної стратифікації було створено на початку 40-х років XX ст. американськими соціологами Толкоттом Парсонсом (1902—1979), Робертом Кінгом Мертоном (нар. у 1910 p.), K. Девісом та іншими вченими, які вважали, що вертикальна класифікація людей та їх груп спричинена розподілом функцій у суспільстві. На їх думку, соціальна стратифікація забезпечує виокремлення соціальних верств за певними важливими для конкретного суспільства ознаками (критеріями): характером власності, розміром доходів, обсягом влади, освітою, престижем, національними та іншими рисами.
Соціальна стратифікація (лат. stratum — шар) — поділ суспільства на вертикально розташовані соціальні групи і верстви (страти), які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо.
Англійський соціолог Е. Гідденс розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи.
1. Рабство. Воно було граничною формою нерівності, за якої одні люди володіли іншими.
2. Касти. Каста пов'язана з індуїзмом і з ученням про «переселення душі». Сподівання на те, що в «наступному» житті його каста підвищиться, спонукає індивіда суворо дотримуватися певних суспільних норм.
3. Стани. Властиві вони європейському феодалізмові. До найвищого стану належали аристократи і вельможі. До нижчого — духівництво, наділене значними привілеями. До третього стану — вільні селяни, чиновники недворянського походження, купці й ремісники.
4. Класи. Цей тип стратифікованого суспільства є головним об'єктом соціології марксизму. Її основоположник К. Маркс вважав класову структуру суспільства основою розвитку і змін, а виникнення класів пояснював економічними чинниками — суспільним поділом праці, формуванням відносин приватної власності.
Клас — угруповання людей на основі нерівного становища щодо основних соціальних ресурсів, які визначають їхні життєві шанси, соціальні претензії та соціальні можливості спільно діяти.
У західному індустріальному суспільстві розрізняють, як правило, три класи.
Вищий клас. До нього зараховують роботодавців, керівників, топ-менеджерів, усіх, хто володіє виробничими потужностями чи контролює їх, має високий майновий ценз (багатство).
Середній клас. Цей феномен сформувався в індустріальному суспільстві, розвинувся в постіндустріальному. Його ідентифікують за різними критеріями, в яких домінують такі сутнісні ознаки: 1. Сукупність соціальних груп, що займають проміжну позицію між верхами і низами суспільства, виконуючи внаслідок цього функцію соціального медіатора (посередника). 2. Порівняно високо забезпечена частина суспільства, що володіє власністю, економічною незалежністю, свободою вибору сфери діяльності. 3. Елемент соціальної структури, що зосереджує у своїх рядах кваліфікованіші, найдіяльніші кадри суспільства. Професійний склад його охоплює наукових і інженерно-технічних працівників, управлінський, адміністративний персонал, що не обіймає високих посад, інтелектуалів, які працюють за наймом, працівників сфери обслуговування, дрібних власників, фермерів, робітників високої кваліфікації. 4. Більшість населення високорозвинутих західних країн, що є основним носієм суспільних інтересів, національної культури, тобто властивих відповідним суспільствам цінностей, норм. Нижчий клас. До нього належать малокваліфіковані робітники, особи без професійної кваліфікації (так звані «сині комірці»).
Однак за всієї значущості класова система — один з виявів соціальної стратифікації. При цьому класова і стратифікаційна моделі соціальної структури не заперечують одна одну, а навпаки — сприяють побудові моделі соціальної структури.
Тема 4. Соціально-територіальна структура сучасного суспільства.
Проблеми урбанізації
Урбанізація (від лат. urbanus- міський) - це процес підвищення ролі міст у розвитку суспільства. Особливі міські відносини охоплюють соціально-професійну і демографічну структуру населення, його спосіб життя, розміщення виробництва і розселення.
Передумовами урбанізації є: ріст індустрії, поглиблення територіального поділу праці, розвиток культурних і політичних функцій міст.
Для урбанізації характерний приплив у міста сільського населення і зростаюче маятниковий рух людей із сільського оточення і найближчих дрібних міст у великі.
Міста існували з глибокої стародавності, однак урбаністична цивілізація виникла лише в нашому сторіччі. Якщо населення планети в цілому подвоюється за 35 років, то міське населення - за 11 років. Причому найбільші центри ростуть удвічі швидше невеликих міст.
На початку XIX століття в містах світу проживало лише 29,3 млн. чоловік (3% населення Землі); до 1900 р. - 224,4 млн. (13,6%); до 1950 р. - 729 млн, (28,8%); а до 1980 - 1821 млн. (41,1%). Можна сказати, що тепер більшість громадян світу народжуються городянами. Частка міського населення в Європі складає 69%, в Азії - 38%, в Африці - 20%, у Північній Америці - 75%, Латинській Америці - 65%, в Австралії й Океанії - 76%. Особливо велика частка міського населення в розвитих країнах: у США - близько 73%, у Франції - 78%, у Німеччині - близько 85%, у Великобританії - 91%. Країна вважається майже цілком урбанізорованою, якщо 4/5 її населення проживає в містах. Прикладом є Великобританія, у якій протягом 35 років спостерігається відносна стабільність міського і сільського населення. У той же час в Африці й Азії процеси урбанізації в даний час особливо динамічні, що зв'язано зі швидким розвитком держав цих континентів, у країнах, що розвиваються, процес урбанізації характеризується не тільки темпами, але і неоднорідністю - стрімке зростання найбільших міст відбувається при помірному рості середніх і стагнації дрібних. Саме у великі центри спрямовуються мігруючі потоки, тому що тільки такі міста мають необхідну інфраструктуру для нового промислового будівництва.
При нинішніх темпах народжуваності до початку наступного тисячоріччя з прогнозованої загальної чисельності світового населення з 7 млрд 5,5 будуть жити в містах. Йде формування суцільного урбаністичного світу. Деякі міські агломерації давно придбали гіпертрофовані розміри – стали мегаполісами. Наприклад, до 1960 р. у Мехіко вже проживало близько 25% населення Мексики, у Буенос-Айресі - майже 30% населення Аргентини, а в Монтевідео - більше половини населення Уругваю.
Урбанізація неоднозначно діє на людське суспільство: місто надає людині ряд суспільно-економічних, соціально-побутових і культурних переваг, що позитивно позначається на його інтелектуальному розвитку, дає можливість для кращої реалізаці професійних і творчих здібностей.
Тема 5. Соціально-демографічна структура суспільства. Соціологія молоді.
Динаміка та проблеми соціально–демографічного розвитку в Україні
Здобувши державну незалежність у серпні 1991 р., Україна мала на той час одну з найбільших в Європі (майже 52 млн осіб) чисельність населення. Перемога демократичних принципів у політиці призвела до побудови основ громадянського суспільства в країні (дотримання прав людини, закріплення верховенства права, проведення ринкових реформ). У той же час, надто швидка трансформація політичної, економічної та соціальної сфер життя спричинили глибоку соціально–економічну кризу, яка вразила всі верстви населення.
Розглянемо вихідні чинники, які зумовлюють проблемні аспекти формування сучасної соціально–демографічної ситуації в Україні та створюють загрозу перспективам стабільності держави.
• Падіння рівня народжуваності, який сьогодні майже на 40 % нижчий зареєстрованого на початку 90–х років (12,7 %0), і у 2000 р. становив 7,8 осіб на 1000 населення
• В Україні втрачені традиції багатодітності. Динаміка показника сумарної плідності, або кількість дітей, яких народжує жінка за своє життя (сьогодні — 1,1 дитини на одну жінку) свідчить про те, що рівень народжуваності вже давно став недостатнім для заміни старших поколінь новими (потрібно хоча б 2,2—2,3 дитини на одну жінку).
• Інтенсифікація смертності населення —рівень смертності зріс майже на 30 % і складає нині 15,3 на 1000 населення.
• Оскільки кількість померлих перевищує кількість народжених, в Україні спостерігається депопуляція.
• Різко зменшилася кількість шлюбів. Протягом 10 останніх років кількість шлюбів скоротилася з 9,3 до 5,5 на 1 тис. населення (тобто на 41 %), а кількість розлучень за той же період зросла з 3,7 до 4,0 на 1 тис. осіб.
• Відбувається старіння населення. Частка осіб похилого віку у 2000 р. перевищила в цілому по Україні 20 %, а в селах навіть 1/3 всього населення.
• Наявність тенденції та реалізація намірів до трудової еміграції працездатного населення країни. Україна постійно втрачає кваліфіковану робочу силу, яка знаходить тимчасову роботу за кордоном. Серед пов’язаних з міграцією проблем — зростання чисельності транзитних, нелегальних мігрантів та біженців у складі населення України. На сьогодні загальна кількість транзитних мігрантів та нелегальних мігрантів, які перебувають на території України обчислюється зарубіжними фахівцями у 65 тис. осіб.
• Негативні зміни відзначаються не тільки в кількісних, але і в якісних оказниках розвитку населення. Погіршення здоров’я як результуючий показник погіршення генофонду нації та негативного впливу соціального оточення в широкому контексті відображається у такому узагальнюючому демографічному показнику як середня очікувана тривалість життя. За даними 2000 р., вона становила 68,1 років для всього населення та 63,2 і 73,8 років для чоловіків і жінок відповідно.
Зростають захворюваність та смертність населення від інфекційних та паразитарних хвороб, реальною стала загроза епідемії туберкульозу — понад 600 тис. громадян України хворіють сьогодні на цю хворобу.
В Україні спостерігаються найвищі в Європі темпи поширення ВІЛ/СНІДу. Особливу тривогу викликає те, що найбільшу частину інфікованих складає молодь, серед якої 15 % — діти та підлітки. Тривожним є те, що ВІЛ вже поширюється за межі певних груп ризику в населення країни.
Зростають масштаби значною мірою соціально обумовлених хвороб — в Україні нараховується 1,2 млн психічно хворих осіб, 720 тис. хворих на алкоголізм, 56 тис. наркоманів.
Ще більше погіршує демографічні перспективи нації незадовільний стан здоров’я материнського та дитячого населення країни, основні показники якого — материнська та дитяча смертність — залишаються вищими, ніж у інших розвинених країнах.
В основі вказаних процесів знаходяться соціальні проблеми, існуючі у сьогоднішньому суспільстві. Неадаптованість значної частини населення до ринкових умов, неможливість забезпечення оплати праці, відповідно її кількості та якості, а також її недостатній рівень для забезпечення потреб самого працюючого та залежних від нього членів сім’ї, відсутність диференційованого підходу до оцінки вкладеної сукупної праці при визначенні рівня пенсійного забезпеченні, розвал державних систем охорони здоров’я та освіти — все це проблеми останнього десятиріччя, сьогодення та найближчого майбутнього країни, оскільки на сьогодні держава не має достатніх ресурсів для їхнього вирішення.
Однак, якщо не розпочати роботу по збереженню людського потенціалу країни сьогодні, внаслідок інертності демографічних процесів та їхньої слабкої керованості з боку держави, ситуація погіршуватиметься, загрожуючи стабільному та незалежному існуванню самої держави.
Тема 6. Соціологія шлюбу і сім’ї.
Проблеми стійкості шлюбу
Сім'я – об'єднання на шлюбі або кровному родстві, усиновленні людей, зв'язаних спіль ністю побуту, на взаємній моральній відповідальності за виховання дітей, піклуванні про рідних і взаємодопомозі. Шлюб –це історично обумовлена, санкціонована і регульована суспільством форма відно син між чоловіком і жінкою, що встановлює їх права і обов'язки один до одного і до дітей та рідних.
В сучасних умовах дедалі помітніше стає криза сім'ї як соціального інституту суспільства, шляхи виходу з якої поки що неясні. Криза виявляється в тому, що сім'я дедалі гірше реалізує свої основні функції – організацію подружнього життя, народження і ви ховання (соціалізацію) дітей, відтворення населення і робочої сили.
Нині в Україні налічується близько 17 млн. сімей, але середньорічна кількість зареєстрованих шлюбів постійно зменшується (з 462 тис. у 1969 р. до 428 тис. у 2003 p.).
До факторів, які лежать в основі сімейних конфліктів і пов’язані з деякими незадоволеними потребами партнерів, відносять: - потреба в збереженні і підтримці почуття власної гідності. Образи і кривди виникають тоді, коли проявляється зневага до людини, неповажливе, грубе ставлення до неї; - потреба в довірливо-дружніх стосунках і спілкуванні всієї сім’ї. Людина потребує вільного, спонтанного вираження своїх почуттів, емоцій, переживань, своїх думок і роздумів; - потреба в сексуальному задоволенні. Якщо в шлюбі не задовольняється сексуальна потреба одного з партнерів, то можливі різні негативні наслідки: зрада, статева холодність жінки, думки про розлучення.
Стійкість шлюбу і стабільність сімейних подружніх відносин негативно впливають такі фактори: - сімейна тривожність; - конфліктність в сім’ї; - напруженість в сім’ї; - розходження установок в сімейній парі. Ці фактори мають дестабілізуючий вплив на сім’ю і слугують основою подружньої орієнтації на розлучення.
Конфлікти можуть виникати з приводу виховання дітей (де краще це робити: спільно вдома батькам чи в дошкільних закладах, організованих державою), перерозподілу матеріальних засобів (хто повинен приймати рішення про використання засобів, якими володіє сім'я, — члени родини чи представники державного апарату) і навіть харчування (де краще пообідати: вдома їжею, звареною жінкою, чи в кафе або ресторані).
Тема 7. Соціологія особистості
Сутність соціалізації особистості та її основні етапи
Соціалізація являє собою процес становлення особистості, поступове засвоєння нею вимог суспільства, придбання соціально значимих характеристик свідомості і поведінки, які регулюють її взаємини із суспільством.
З.Фрейд виділив психологічні механізми соціалізації: імітацію, ідентифікацію, почуття сорому і провини. Імітацією називається усвідомлена спроба дитини копіювати визначену модель поведінки. Зразками для наслідування можуть виступати батьки, родичі, друзі і т.д. Ідентифікація — спосіб усвідомлення приналежності до тієї чи іншої спільності. Через ідентифікацію діти приймають поведінку батьків, родичів, друзів, сусідів, і т.д., їхньої цінності, норми, зразки поведінки як свої власні. Сором і провина являють собою негативні механізми, тому що вони придушують чи забороняють деякі зразки поведінки. Сором звичайно асоціюється з відчуттям, що вас викрили і зганьбили. Це почуття орієнтоване на сприйняття вчинків індивіда іншими людьми. Відчуття ж провини зв'язано з внутрішніми переживаннями, із самооцінкою людиною своїх учинків. Соціалізація особистості припускає, що об'єктом дослідження є не одна чи декілька, а весь комплекс суспільно значимих якостей людини в їхній тісній єдності і взаємодії. Вони охоплюють усю сукупність рис свідомості і поведінки: знання, переконаність, працьовитість, культуру, вихованість, прагнення жити за законами краси, фізичну підготовку, і т.д.
Соціалізація особистості починається з перших років життя і закінчується періодом громадської зрілості людини, хоча, зрозуміло, повноваження, права й обов'язки, набуті нею, не говорять про те, що процес соціалізації цілком завершений: по деяких аспектах він продовжується все життя.
Соціалізація повинна починатися в дитинстві, коли приблизно на 70% формується людська особистість. Соціалізація – акумулятивний процес, у ході якого накопичуються соціальні навички.
Юність завершує активний період соціалізації. До юнаків звичайно відносять підлітків і молодих людей у віці від 13 до 19 років. Підлітковий період називають «важким віком», «переломним періодом». У цей період закінчується формування фундаменту особистості, добудовуються їхні верхні – світоглядні – поверхи. Усвідомленням свого «Я» відбувається як осмислення свого місця в житті батьків, друзів, що оточує соціуму.
Взаємини, що складаються між батьками (матір'ю і батьком) і дітьми, є вирішальним моментом соціалізації. Вони виявляють себе в самий відповідальний момент – коли людина найбільш сприйнятлива до добра і зла, коли вона найбільш довірлива і відкрита усьому новому, а саме в період дитинства. Друга характерна риса – взаємини продовжуються все життя і, отже, роблять найбільш тривалий вплив. Третя риса – батьківсько-дитячі відносини є самими тісними і близькими відносинами, які тільки можуть існувати в людському суспільстві.
У зрілому віці переборюється рольовий конфлікт (рольове безправ'я).
Настання зрілого віку, тобто дорослого життя, може затягнуться в наслідок проходження навчання (у вузі й аспірантурі) до 21-23 років чи прискориться через ранній початок трудової діяльності. Якщо нижня границя зрілого віку не визначена, то його верхня границя позначена виходом на пенсію.
Доросле життя – самий активний період соціалізації, тому що саме в цей час спостерігається освоєння соціальних ролей не в ігровий, а в реальній ситуації. Уперше вирівнялися обсяги прав і обов'язків, потреб і засобів їхнього задоволення.
Конкретний вік, у тому числі літній, визначає придатність чи непридатність, до виконання соціальних ролей і видів діяльності. З виходом на пенсію завершується активний період соціалізації, зменшується потреба старших у родині. Літня людина перестає виконувати найголовнішу функцію – бути виробниками матеріальних цінностей.
Соціалізація являє собою процес становлення особистості, поступове засвоєння нею вимог суспільства, придбання соціально значимих характеристик свідомості і поведінки, які регулюють її взаємини із суспільством.
Тема 8. Соціологія праці та трудових колективів
Трудовий колектив
Трудовий колектив є одним з важливих чинників, що заохочу ють людину до сумлінної, плідної праці, який визна чають як об’єднання людей, зайнятих корисною для сус пільства діяльністю, де кінцевий результат всіх залежить від праці кожного і де сумісна діяльність зумовлена сис темою соціальних і психологічних відносин. У соціології виділяють поняття «колектив» і «соціальна група». Вони від різняються, як вид і рід: кожен колектив можна вважати соціальною гру пою, але не кожна соціальна група є колективом. Група туристів, які з автобуса розглядають будівлі певного міста, є соціальною групою, але не колективом, тому що в них відсутні певні чинники, пе рераховані у вище наведеному визначенні колективу. В той же час, група альпіністів, яка підкорює певні вершини, є колективом. Соціальна гру па є формальним об’єднанням, байдужим до будь-якого змісту. Ко лектив – об’єднання людей зі спільними цілями та інтересами, потребами, які мають спільну мету вирішення певних проблем. У соці альній групі люди не поєднані системою со ціальних і психологічних відносин, у колективі вони виступають одним із головних чинників.
Трудовий колектив виступає як соціальна спільність і як соціальний інститут. Як соціальна спільність, він входить до структури суспі льства і має певні прошарки, групи, які співіснують поруч з такими складовими суспільства, як сім’я, етнос тощо. Саме тут більшою мірою формується особистість, проходить її соціалізація. Як соціальний інститут, він виступає однією з форм сумісної діяльності людей.
Трудовий колектив має три головні функції: виробничо-економіч на – цільова, тобто це те, заради чого і складається колектив, його мета; соціальна – функція задовольняння со ціальних потреб членів колективу (матеріальні блага, під вищення кваліфікації, розвиток здібностей, покращання умов життя, праці, відпочинку); духовно-інтегративна – вплив на поведінку індивідів, розвиток особистості, її соціалізація.
Щоб добре виконувати усі ці функції, колектив повинен бути згур тованим. Згуртованість колективу залежить від багатьох чинників: мети праці, особистих симпатій, від пси хологічної характеристики осіб. Їй сприяє певна дис ципліна у колективі, норми поведінки, а вони, у свою чергу, зале жать від характеру праці. Для згуртованості колективу вели ке значення мають психологічний клімат у колективі, світогляд його членів, спільні ідеали тощо.
Колектив – динамічна система, він постійно змінює свої характери стики. На його розвиток і зміни впливають різні умови. Їх можна поді лити на зовнішні (матеріальна база, фонд зарплати, значимість вироб ництва) і внутрішні (якість членів колективу, зрілість і мудрість ке рівництва, система цінностей тощо).
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора