Дивідендна політика в банку та методи її реалізації. Курсова робота з Банківська діяльність. Робота № 519804

Перехід до торгівельного партнера Binance

Дивідендна політика в банку та методи її реалізації

Інформація про навчальний заклад

ВУЗ:

Інші

Інститут:

Не вказано

Факультет:

Не вказано

Кафедра:

Не вказано

Інформація про роботу

Рік:

2024

Тип роботи:

Курсова робота

Предмет:

Банківська діяльність

Завантажити

Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):

Львівський державний університет Деканат банківської справи Кафедра банківської справи КУРСОВА РОБОТА з Банківської діяльністі на тему: „ Дивідендна політика в банку та методи її реалізації. ” Студента 5 курсу Факультету: Банківська справа Групи 06.06 (С) Комарчук Сергій Анатолійович 2010р. ЗМІСТ Вступ 3 Розділ 1. Суть і теоретичне обґрунтування дивідендної політики 5 Розділ 2. Дивідендна політика акціонерного товариства 20 Розділ 3. Формування дивідендної політики на практиці 27 Висновок 38 Література 41 ВСТУП Дивіденд – це грошова виплата доходу за акціями їхнім власникам, яка проводиться в порядку, передбаченому статутом, за рахунок прибутку, що залишається в його розпорядженні після сплати встановлених законодавством податків, інших платежів до бюджету та відсотків за банківський кредит. Дивідендна політика – це сукупність заходів, які здійснюються банком і спрямовані на прийняття рішень із нарахування та виплати дивідендів власникам акцій цього банку. Використання коштів на виплату дивідендів акціонерам – перший із двох основних шляхів розподілу прибутку банку після оподаткування, другим є спрямування коштів на інвестиції для подальшого розвитку банку, що приводить до збільшення майбутніх грошових потоків. Існують два різних підходи в теорії дивідендної політики. Перший підхід носить назву "Теорія нарахування дивідендів за залишковим принципом". Основні теоретичні розробки в рамках цієї теорії були виконані Франко Модільяні та Мертоном Міллером в 1961 р. Вони висунули ідею про існування так званого "ефекту клієнтури", згідно з якою акціонери більшою мірою віддають перевагу стабільності дивідендної політики, ніж отримання якихось екстраординарних доходів. Крім того, Модільяні і Міллер вважають, що дисконтована ціна звичайних акцій після фінансування за рахунок прибутку всіх прийнятних проектів плюс отримані за залишковим принципом дивіденди в сумі еквівалентні ціні акцій до розподілу прибутку. Іншими словами, сума виплачених дивідендів приблизно дорівнює витратам, які в цьому випадку необхідно понести для вишукування додаткових джерел фінансування. Тим не менш Модільяні і Міллер все-таки визнають певний вплив дивідендної політики на ціну акціонерного капіталу, але пояснюють його не власне впливом величини дивідендів, а інформаційним ефектом - інформація по дивідендах, зокрема про їх зростання, провокує акціонерів на підвищення ціни акцій. Основний висновок цих вчених - дивідендна політика не потрібна. Опоненти теорії Модільяні - Міллера вважають, що дивідендна політика впливає на величину сукупного багатства акціонерів. Основний його аргумент виражається крилатою фразою "Краще синиця в руці, ніж журавель у небі" і полягає в тому, що інвестори, виходячи з принципу мінімізації ризику, завжди віддають перевагу поточні дивіденди можливим майбутнім, так само як і можливого приросту акціонерного капіталу. Крім того, поточні дивідендні виплати зменшують рівень невизначеності інвесторів щодо доцільності і вигідності інвестування в даний банк; тим самим їх задовольняє менша норма доходу на інвестований капітал, що призводить до зростання ринкової оцінки акціонерного капіталу. Навпаки, якщо дивіденди не виплачуються, невизначеність зростає, зростає і прийнятна для акціонерів норма доходу, що призводить до зниження ринкової оцінки акціонерного капіталу. Можна сказати, що другий підхід є більш поширеним. Разом з тим визнається і той факт, що якогось єдиного формалізованого алгоритму у виробленні дивідендної політики не існує - вона визначається багатьма факторами, в тому числі і важко формалізуються, наприклад психологічними. Тому кожен банк повинен вибирати свою суб'єктивну політику виходячи насамперед з притаманних йому особливостей. Метою даної курсової роботи є аналіз оптимальної дивідендної політики банку та направлення її розробки. Можна виділити дві основні інваріантні завдання, вирішує-мі в процесі вибору оптимальної дивідендної політики. Вони взаємопов'язані і полягають у забезпеченні: а) максимізації сукупного надбання акціонерів; б) достатнього фінансування діяльності банку. Для вирішення поставлених завдань, в даній роботі необхідно розглянути: джерела дивідендів, порядок їх виплат, види дивідендних виплат і ін РОЗДІЛ 1. СУТЬ І ТЕОРЕТИЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ ДИВІДЕНДНОЇ ПОЛІТИКИ Дивідендна політика означає прийняття рішень керівництвом банку виплачувати прибутки у вигляді дивідендів чи утримувати їх для інвестування. Дивідендну політику банк проводить згідно з його статутом та економічними завданнями певного періоду. На дивідендну політику впливає низка факторів. Найтиповішими з них є [10, 155]: різноманітні кредитні та фінансові обмеження; диференційні податкові ставки на дивіденди і доходи з приросту капіталу; сприятливі форми інвестування у певні періоди; бажання акціонерів отримувати доходи в поточному періоді, а не в майбутньому (або навпаки); У сумі ці та інші фактори визначають оптимальну дивідендну політику. Оптимальна дивідендна політика – це така політика, яка максимізує ціну акцій банку. Знаходження цього оптимуму є винятково важким завданням, і неможливо створити ідеальну модель дивідендної політики. Однак можна виділити основні моменти, які враховують при виробленні такої політики. Під час прийняття рішень щодо дивідендної політики керівництво банку повинно враховувати[10, 156]: заборгованість за раніше випущені облігації; виплату дивідендів по привілейованих акціях, тому що вона здійснюється до виплати по звичайних акціях; достатність грошових коштів баку для виплати дивідендів; норми податкового законодавства. Дивідендна політика, тобто прийняття рішення про те, чи виплачувати зароблені кошти у вигляді дивідендів або залишати їх і реінвестувати в активи банку, має три ключових елементи [4, 447]: 1. Яка частка прибутку в середньому повинна бути виплачена протягом певного часу? Це вибір цільового значення коефіцієнта виплати дивідендів. 2. Чи повинен банк намагатися підтримувати стабільне зростання дивідендів, або він повинен щорічно міняти розмір дивідендів в залежності від своїх внутрішніх потреб в коштах і потоків грошових коштів? 3. Яка кількість гривень повинна банк виплатити у вигляді поточних дивідендів? Дивідендна політика повинна засновуватися в значній мірі на перевазі інвесторами дивідендів або прибутку від приросту капіталу. Мова йде про те, чи краще для маргінального інвестора, щоб банк розподілив прибуток у вигляді дивідендів, або ж цей прибуток доцільно знову вкласти в справу, щоб надалі отримати прибуток від приросту капіталу. Ця перевага може бути описана за допомогою моделі оцінки акцій в умовах постійного зростання [4, 448]: P = D1 / (ks – g). Формула показує, що якщо компанія підвищує норму виплат і тим самим збільшує D, то це може послужити причиною збільшення ціни акцій. З іншого боку, збільшення D приведе до зменшення об'єму реінвестицій, очікуваний темп зростання масштабів діяльності знижується, що, швидше усього, приведе до зниження ціни акцій. Таким чином, які-небудь зміни в політиці виплат будуть мати два протилежних результати, тому банк повинен прагнути знайти той баланс між поточними дивідендами і майбутнім зростанням, яке максимізує ціну акцій. Можна розглянути три теорії поведінки інвесторів [4, 447]: 1) теорію ірелевантності дивідендів (dividend irrelevance theory), 2) теорію «синиці в руках» («bird-in-the-hand» theory) і 3) теорію податкової диференціації (tax differential theory). 1.1. Ірелевантність дивідендів: Модільяні і Міллер У важливій теоретичній статті Мертон Міллер і Франко Модільяні обґрунтовують, що політика виплати дивідендів не впливає на збільшення ціни акцій банку або ціну капіталу. На їх думку, вартість банку визначається її загальною здатністю приносити прибуток і мірою ризику; більш того вартість банку в більшій мірі залежить від інвестиційної політики, ніж від того, яка частка прибутку виплачується у вигляді дивідендів, а яка реінвестується. Ввівши деякі обмеження, Модільяні і Міллер показали, що якщо банк платить високі дивіденди, то він повинен випускати і більше число нових акцій, і що частка вартості банку, що пропонується новим інвесторам, повинна дорівнювати сумі дивідендів, що виплачуються. Наприклад, якщо бюджет капіталовкладень Приватбанку на 2003 р. вимагає залучення 1 млрд. грн. акціонерного капіталу і якщо банк чекає прибуток в розмірі 1 млрд. дол., то він мігби б: 1) виплатити весь свій прибуток у вигляді дивідендів же залучити капітал, що вимагається, за рахунок емісії нових акцій на 1 млрд. грн.; 2) реінвестувати 1 млрд. грн. прибутків, в цьому випадку емісія не буде потрібна, а акціонери отримають прибуток від приросту капіталу приведеною вартістю 1 млрд. грн.; 3) виплатити будь-яку суму від 0 до 100% прибутку і таким чином забезпечити акціонерам в цілому 1 млрд. дол. у вигляді дивідендів і прибутку від приросту капіталу [4, 448]. Теоретичне обґрунтування позиції Модільяні і Міллера базується на наступних допущеннях [4, 448]: 1) немає податків на прибуток для фізичних і юридичних осіб; 2) відсутні витрати по випуску і трансакційні витрати; 3) інвесторам байдужий вибір між дивідендами або прибутком від приросту капіталу; 4) інвестиційна політика банку незалежна від дивідендної; 5) інвестори і менеджери мають однакову інформацію (симетричну інформацію відносно майбутніх можливостей інвестування. Допущення Модільяні і Міллера нереальні і, очевидно, не можуть бути дотримані. Банки і інвестори повинні платити податки на прибуток, банки повинні нести витрати, пов'язані з випуском акцій, інвестори не можуть обійтися без трансакційних витрат, а податкові і трансакційні витрати можуть приводити до того, що дивідендна політика вплине на kз. Крім того, менеджери звичайно краще інформовані, ніж зовнішні інвестори. Таким чином, висновок Модільяні і Міллера про ірелевантність дивідендів неприйнятний для умов реального світу [4, 448]. 1.2. Теорія «синиці в руках»: Гордон і Лінтнер У деякому розумінні найвразливіша сторона теорії ірелевантності дивідендів Модільяні і Міллера полягає в тому, що інвестори індиферентні до вибору між дивідендами і прибутком від приросту капіталу. Це питання бурхливо дебатувалося в академічних колах. На думку М. Гордона і Д. Лінтнера, kз збільшується по мірі зниження частки прибутку, що йде на виплату дивідендів, оскільки інвестори більш зацікавлені в отриманні дивідендних виплат, ніж прибутку від приросту капіталу, очікуваного за рахунок нерозподіленого прибутку. Вони стверджують, по суті, що інвестори цінять гривню очікуваних дивідендів більш високо, ніж гривню очікуваного приросту капіталу, оскільки компонента D1 / Ро в формулі очікуваної прибутковості ks = D1 / Ро + g, що характеризує дивідендну прибутковість, є менш ризиковою, ніж g [4, 449]. У свою чергу Модільяні і Міллер доводять, що інвестори байдужі до вибору між D1 / Ро або g, отже, ks не залежить від дивідендної політики. Модильяні і Міллер назвали аргументацію Гордона і Лінтнера «помилкою з приводу синиці в руках», тому що, на їх думку, багато хто – якщо не більшість – інвесторів мають намір проте реінвестувати свої дивіденди в цей ж або інші подібні банки і так чи інакше ризиковість грошових потоків банку для інвесторів в довгостроковому плані визначається тільки ризиковість її операцій, а не політикою виплати дивідендів. 1.3. Теорія податкової диференціації: Літценбергер і Рамасвамі Третя теорія, заснована на податкових ефектах, була запропонована Р. Літценбергером і К. Рамасвамі. У США до 1986 р. тільки 40% прибутку від приросту капіталу оподатковувалося. Таким чином, інвестору при 50% граничній ставці податку на прибуток доводилося платити 50% податки по своїх дивідендах і лише 0,40 × 50% = 20% по прибутку від приросту капіталу. Доти, поки прибуток не реалізований, тобто акції не продані, інвестор був не зобов'язаний платити податок, а оскільки долар, сплачений в майбутньому, коштує менше, ніж долар, сплачений сьогодні, ця податкова відстрочка забезпечувала певну перевагу капіталізації прибутку. По діючому (1992 р.) податковому законодавству всі прибутки оподатковуються: прибуток по дивідендах по ставці до 31%, а податок на прибуток від приросту капіталу – 28% [4, 449]. Щоб проілюструвати перевагу податкової відстрочки, припустимо, що індивідуальний інвестор при ставці податку 28% розглядає можливість купівлі двох видів акцій: акцій G, що є «зростаючими акціями» з капіталізованою прибутковістю 10% і дивідендною прибутковістю 5%, і акцій I, що є «прибутковими акціями» з 5%-ною капіталізованою прибутковістю і 10%-ною дивідендною прибутковістю. Обидва види акцій продаються по 10 дол., мають однаковий ризик і постійні темпи зростання; таким чином, kG = kI = дивідендна прибутковість + капіталізована прибутковість = 15% в доподатковому обчисленні [4, 449]. Табл. 1 показує очікувані значення післяподаткової загальної прибутковості акцій G і I для різних періодів володіння акціями. Для всіх періодів триваліше за рік післяподаткова загальна прибутковість акції G більше в порівнянні з акцією І, причому різниця збільшується із зростанням тривалості періоду. Акція G має більш високу післяподаткову загальну прибутковість, оскільки велика її частина зумовлена капіталізованою прибутковістю, а податки відстрочені до закінчення періоду володіння акціями. Звичайно, по старому податковому законодавству, коли прибуток від приросту капіталу обкладався в розмірі 40%, ставки податку на дивіденди і сплата податку також відкладалася, відмінності в прибутковості були набагато більш явними. Аналогічно, якщо передбачити, що максимальна ставка податку для інвестора рівна 31%, відмінності в прибутковості були б трохи більше, оскільки ставка податку на прибуток від приросту капіталу становить тільки 28%. Таблиця 1 Загальна прибутковість акцій G і І в післяподатковому численні (в %) [4, 450] Акція Період володіння, років 1 2 3 4 5 00 G 10,80 10,94 11,07 11,20 11,32 13,60 I 10,80 10,87 10,94 11,00 11,07 12,20 Різниця в прибутковості 0,00 0,07 0,13 0,20 0,25 1,40 Примітка. Розрахунок виконувався по наступному алгоритму [4, 450]: 1) визначення післяподатковій суми дивідендів по роках; 2) розрахунок післяподаткового прибутку від приросту капіталу і значень грошового потоку на кінець кожного року; 3) розрахунок IRR результуючого грошового потоку, що являє собою очікувану післяподаткову прибутковість. Наприклад, післяподаткова загальна прибутковість акції G у разі володіння нею протягом двох років може бути знайдена таким чином. а) Акція G продається по 10 дол. і має 5%-ну дивідендну прибутковість. Тоді D1 = 10 дол. × 0,05 = 0,50 дол., D2 = D1 (l + g) = 0,50 дол. × 1,10 = 0,55 дол. Оскільки Т = 28%, то в післяподатковому численні D1АТ = 0,50 дол. × 0,72 = 0,36 дол.; D2АТ = 0,55 дол. × 0,72 = 0,396 дол. б) Р2 = Р0(1 + g)2 = 10 дол. × 1,102 = 12,10 дол. Таким чином, прибуток від приросту капіталу за два роки становитиме 12,10 дол. – 10,00 дол. = 2,10 дол. Податок на цей прибуток рівний 2,10 дол. – 0.28 = 0,588 дол., тобто прибуток в післяподатковому численні при продажу акції становитиме 12,10 дол. – 0,588 дол. = 11,512 дол. в) Таким чином, грошовий потік в післяподатковому численні має наступний вигляд: CF0 = – 10,0 дол., CF1 = 0,36 дол., CF2 = 0,396 дол. + 11,512 дол. = 11,908 дол. IRR цього потоку, яка і є очікуваною післяподатковою загальною прибутковістю акції G, рівна 10,94%. Інвестори, що підпадають під податки, чітко уявляють собі, що з позиції перспективи акції G мають велику післяподаткову загальну прибутковість, ніж акції I, і, природно, запропонують більш високу ціну за акції G в порівнянні з акціями І. Наприклад, ціна акції G могла б збільшитися до 10,25 дол., тоді як ціна акції I могла б впасти до 9,75 дол. Остаточним результатом була б більш висока доподаткова прибутковість на акцію I в порівнянні з акцією G, але рівна післяподаткова прибутковість для маргінального інвестора. Якщо інвестори загалом поводяться так, як описано вище, результатом буде більш висока необхідна доподаткова прибутковість по акціях, що мають високу дивідендну прибутковість в порівнянні з акціями, дивідендна прибутковість яких нижче. Перш ніж розглядати, як політику дивідендів реалізовують на практиці, необхідно торкнутися трьох інших питань, які можуть вплинути на точку зору відносно теорій, що обговорюються. Ці питання [4, 454]: 1) гіпотеза інформаційного, або сигнального, змісту, 2) ефект клієнтури, 3) зв'язок між політикою дивідендів і агентськими витратами. 1.4. Гіпотеза інформаційного, або сигнального, змісту Коли Модільяні і Міллер висунули свою теорію ірелевантності дивідендів, вони запропонували серед інших умов, що як інвестори, так і менеджери мають однакові очікування відносно прибутку банку і розміру дивідендів. У реальному житті, проте, інвестори мають суперечливі думки як про рівень майбутніх дивідендних надходжень, так і про міру властиву ним невизначеність, а менеджери часто краще інформовані про майбутні перспективи, що сторонні держателі акцій. Це один з різновидів інформаційної асиметрії. Було помічено, що збільшення дивідендів часто супроводиться зростанням ціни акцій, тоді як скорочення дивідендів в основному веде до зниження ціни. Це може свідчити про те, що акціонери загалом віддають перевагу дивідендам прибутку від приросту капіталу. Однак Модільяні і Міллер міркували інакше. Вони відмітили добре відомий факт, що корпорації неохоче урізують дивіденди, а отже, і не збільшують їх, якщо не передбачається стабільний або більш високий прибуток в майбутньому. Таким чином, на думку Модільяні і Міллера, збільшення дивідендів зверх нормального рівня – це «сигнал» інвесторам про те, що керівництво банку прогнозує хороший прибуток в майбутньому. Навпаки, зниження дивідендів або їх незначне в порівнянні із звичайним збільшення – сигнал про те, що менеджери прогнозують мізерний прибуток в майбутньому. Іншими словами, реакція інвесторів на зміну політики виплати дивідендів не обов'язково свідчить про те, що вони віддають перевагу дивідендам реінвестуванню прибутку. Швидше факт зміни ціни услід за зміною дивідендів просто вказує на те, що оголошення про виплату дивідендів має важливий інформаційний, або сигнальний зміст [4, 455]. Як і відносно багатьох інших аспектів політики дивідендів, емпіричне вивчення сигнальних ефектів не завершене. Наявність інформаційного вмісту в оголошеннях про дивіденди безперечна. Однак важко сказати, чи відображають зміни цін, наступні за збільшенням або зниженням дивідендів, тільки сигнальний ефект або, крім того, і ефект переваги, оскільки важливі зміни в політиці дивідендів звичайно включають в себе і зміну як частки прибутку, що йде на виплату дивідендів, так і його величини. Сигнальні ефекти повинні враховуватися, коли банк обдумує зміну політики виплати дивідендів внаслідок умов діяльності, що змінилися. Існує метод встановлення цільового значення коефіцієнта виплати дивідендів. Якщо цей аналіз дозволяє встановити, що зміна питомої ваги дивідендів бажана, сигнальні ефекти можуть, проте, обмежити здатність банку швидко перейти до нової політики. Як виразився один керівник банку: «Дивіденди вічні, подібно діамантам» [4, 455]. 1.5. Ефект клієнтури Різні групи акціонерів, або клієнтури (clienteles), віддають перевагу різній політиці виплати дивідендів. Наприклад, такі акціонери, як пенсіонери і університетські фонди, віддають перевагу поточному прибутку, тому їм хотілося б, щоб банк направляла на виплату дивідендів значну частку прибутку. Ці інвестори часто платять податки по низьких ставках або навіть не платять їх взагалі, тому податки їх не хвилюють. З іншого боку, акціонери з варіюючою сумою прибутку в ті роки, коли він досягає максимуму, віддають перевагу реінвестуванню, тому що вони не потребують матеріалізації капіталізованого прибутку, а вважають, що будь-яка гривня дивідендів, що підпадає під підвищений податок, доцільно не отримувати, а реінвестувати. Якщо банк реінвестує прибуток, а не виплачує дивіденди, ті акціонери, яким потрібен поточний прибуток, будуть розчаровані. Вони отримують прибуток від приросту капіталу, але їм доведеться нести турботи і витрати, продаючи частину своїх акцій, щоб отримати готівку. До того ж деякі інституціональні інвестори (або опікуни, що представляють інтереси приватних осіб) можуть не мати права продавати акції і розпоряджатися капіталом. Інші акціонери, які швидше накопичують, ніж тратять дивіденди, віддають перевагу політиці низьких дивідендів. Таким чином, інвестори, яким потрібен поточний прибуток від інвестицій, повинні мати акції банків з високою часткою дивідендів в прибутку, тоді як інвесторам, не потребуючим поточного прибутку від інвестицій, потрібно мати акції банків з низькою часткою. Оскільки акціонери можуть в якійсь мірі перерозподіляти свої інвестиції між банками, останні можуть певною мірою міняти одну політику дивідендів на іншу, і тоді ті акціонери, яким не подобається нова політика банку, продадуть акції іншим інвесторам, яким вона цілком підходить. Однак такий перехід може виявитися неефективним [4, 456]: 1) в зв'язку з брокерськими витратами, 2) в зв'язку з високою імовірністю того, що акціонерам, які продають акції, доведеться платити податок на реалізований прибуток від приросту капіталуі 3) в зв'язку з відсутністю достатньої кількості інвесторів, якій подобається нова політика дивідендів. Тому менеджери, як правило, неохоче міняють свою дивідендну політику, оскільки ці зміни можуть примусити акціонерів продавати акції, що приведе до зниження їх ціни. Таке зниження ціни може бути тимчасовим, але може виявитися і постійним; якщо кількість інвесторів, приваблених новою дивідендною політикою, невелика, то ціна акцій залишиться на низькому рівні. Звичайно, можлива і така ситуація, що нова політика залучить навіть більше клієнтів, ніж було до цього, – в такому випадку ціна акцій зростає [4, 456]. Цілий ряд досліджень підтверджує фактичне існування ефекту клієнтури. Модільяні в Міллер і інші вчені вважають, що якийсь конкретний тип інвесторів анітрохи не гірше будь-якого іншого і тому існування ефекту клієнтури не обов'язково означає, що одна дивідендна політика переважніше за іншу. Проте, Модільяні і Міллер можуть і помилятися – ні вони, ні будь-хто ще не запропонували доказу того, що змішаний склад інвесторів дозволить банку не звертати уваги на ефект клієнтури. Це питання, як і багато хто інші в області дивідендів, досі залишається відкритим. 1.6. Дивідендна політика і агентські витрати Одним з найбільш спірних питань політики виплати дивідендів є питання про те, чому банки платять дивіденди і потім випускають нові цінні папери. Оскільки витрати на випуск можуть бути значні, здавалося б, що з метою мінімізації загальних витрат банку потрібно виплачувати дивіденди лише тоді, коли інвестиційні можливості настільки малі, що вся сума чистого прибутку не може бути продуктивно реінвестована в банк. Одна з потенційних відповідей на цю дилему – сигнальна функція, властива дивідендам. Однак важко уявити, що приріст вартості за рахунок подачі сигналу перевищує витрати, пов'язані з випуском цінних паперів, які неминуче виникають при виплаті прибутку в формі дивідендів. Друге потенційне пояснення пов'язує політику дивідендів і агентські витрати. Між менеджерами і акціонерами існує агентський конфлікт – акціонери, будучи власниками банку, хочуть, щоб менеджери діяли в їх інтересах, однак у менеджерів можуть виникати більш вагомі мотиви на користь того, щоб переслідувати власні інтереси [4, 497]. Внаслідок цього агентського конфлікту акціонери готові понести агентські витрати з тим, щоб проконтролювати дії менеджерів. Однак у великих корпораціях відкритого типу акціонерам важко зробити які-небудь колективні дії в цьому напрямі і, швидше усього, такий контроль буде занадто слабким. У подібній ситуації самий ефективний спосіб контролю полягає в створенні деякої організації-«опікуна», яка контролювала б дії менеджерів від імені держателів облігацій і акціонерів. Звичайно, по ідеї таким органом повинен бути рада директорів, однак багато чим здається, що члени ради у разі виникнення конфлікту швидше приймуть сторону менеджерів, чим акціонерів. Проблема спостереження за діями менеджерів істотно полегшується, якщо банку доводиться залучати капітал в значних об'ємах. Коли банк випускає акції або облігації, її оперативні і фінансові рішення ретельно вивчаються цілою групою різних фахівців –аналітиками рейтингових агентств і брокерських контор і зрештою інвесторами, які будуть придбавати нові цінні папери. Таким чином, існуючі інвестори банку можуть впливати на дії менеджерів тільки голосуванням або продажем своїх цінних паперів, нові ж інвестори не відчувають колективного безсилля існуючих інвесторів. Вони можуть проаналізувати поведінку менеджерів і відмовитися від покупки цінних паперів, якщо їх дії їм невигідні. Зрештою нові інвестори більш ефективно, ніж старі, контролюють поведінку менеджерів, оскільки у останніх є стимули зменшити агентські проблеми з тим, щоб продати цінні папери по максимально можливих цінах [4, 497]. Роль дивідендної політики в моніторингу ринку капіталу безперечна. При будь-якій конкретній інвестиційній політиці чим вище частка дивідендів в прибутку, тим частіше банк повинен випускати нові цінні папери. Безперервна виплата дивідендів, таким чином, примушує банки зазнавати частих перевірок на ринку капіталу, і цей оцінний процес пом'якшує агентські проблеми для існуючих держателів цінних паперів. Якщо витрати, пов'язані з виплатою дивідендів, включаючи витрати, пов'язані з випуском додаткових цінних паперів, менше, ніж витрати на моніторинг, виплата значної частки прибутку у вигляді дивідендів є виправданою. Рішення відносно стабільності дивідендів банку повинне бути важливим питанням. Прибуток банку, грошові потоки і її інвестиційні можливості варіюють у часі. Саме по собі це дозволяє передбачити, що корпорації повинні періодично змінювати величину своїх дивідендів, збільшуючи їх, коли потоки грошових коштів великі, а потреба в фінансуванні невисока, і зменшуючи, коли прибутки невеликі по відношенню до інвестиційних можливостей. Однак багато які акціонери покладаються на дивіденди, плануючи свої витрати, і вони будуть серйозно потривожені, якщо надходження дивідендів виявляться нестабільними. Крім того, зниження дивідендів з метою інвестування може надати негативний інформаційний ефект і привести до зниження ціни акцій. Таким чином, максимізація ціни акцій вимагає, щоб банк погодив свої внутрішні потреби в коштах з потребами і бажаннями своїх власників, тобто акціонерів [4, 497]. Як добитися такого узгодження? Наскільки стабільними і надійними повинні бути дивіденди? Неможливо дати певну відповідь на ці питання, однак наступні положення представляються розумними [4, 498]. 1. Практично кожен акціонерний банк відкритого типу складає фінансові прогнози на 5-10 років, до складу яких входить оцінка прибутку і дивідендів. Вони не публікуються і використовуються для внутрішнього планування. Однак подібні прогнози складають аналітики – фахівці з цінних паперів, і ці прогнози доступні інвесторам.Крім того, всі відомі нам «нормальні банки в своїх внутрішніх 5-10-літніх прогнозах передбачають тенденцію підвищення прибутку і дивідендів, і точно така ж тенденція звичайно передбачається в довгострокових прогнозах, що складаються аналітиками ринку цінних паперів. Звичайно, і менеджери і інвестори розуміють, що економічні умови можуть привести до відхилення фактичних результатів від тих, що прогнозуються. 2. Багато років тому, коли інфляція не була стійкою, термін «стабільна дивідендна політика» означав повторюваність виплати однієї і тієї ж суми дивідендів з року в рік.. Сьогодні більшість банків і акціонерів розраховують на зростання прибутку у часі як результат раніше зроблених реінвестицій і інфляції. Крім того, очікуване зростання дивідендів звичайно більш або менш пропорційне зміні прибутку. Таким чином, сьогодні «стабільна дивідендна політика» звичайно означає збільшення дивідендів в розумно допустимому і стабільному темпі. Стабільність дивідендів має дві складові [4, 459]: 1) надійність темпів зростання і 2) надійність поточних дивідендів, тобто чи можна розраховувати на отримання в майбутньому щонайменше таких же дивідендів, як зараз. З точки зору інвесторів, найбільш стабільною вважається дивідендна політика банку з передбачуваними темпами зростання дивідендів; загальна прибутковість такого банку (як сума дивідендної і капіталізованої прибутковості) повинна бути відносно стабільною в довгостроковій перспективі, і її акції будуть надійним захистом від інфляції. Друга по стабільності – політика банку, чиї інвестори можуть бути впевнені в розумних межах, що поточні дивіденди не будуть знижені в майбутньому; темпи зростання такого банку можуть бути нестабільними, але її керівництво, ймовірно, зможе і захоче уникнути зниження дивідендів. Найменше стабільною вважається дивідендна політика банку, у якої прибуток і грошові надходження так мінливі, що інвестори не можуть розраховувати на те, що компанія буде підтримувати поточні дивіденди протягом звичайного виробничого циклу. 3. Більшість спостерігачів упевнені, що стабільність дивідендів вельми бажана, хоч емпіричним шляхом довести справедливість цієї впевненості неможливо через статистичні проблеми. Якщо ця позиція вірна, тоді інвестори віддадуть перевагу акціям, по яких сплачуються більш передбачувані дивіденди, акціям компаній, що мають ту ж очікувану приведену вартість дивідендів, але що виплачують їх більш безладно. Це означає, що ціна акціонерного капіталу мінімізується, а ціна акцій максимізується в тому випадку, якщо банк стабілізує свої дивіденди настільки, наскільки це можливо з урахуванням величини грошових надходжень і потреби в капіталі. Отже, формуванню оптимальної дивідендної політики в країнах з розвинутою ринковою економікою присвячені численні теоретичні дослідження. Найбільш розповсюдженими теоріями, зв'язаними з механізмом формування дивідендної політики, є [18, 139]: 1. Теорія незалежності дивідендів. Її автори – Ф. Модильяні і М. Міллер – стверджують, що обрана дивідендна політика не здійснює ніякого впливу ні на ринкову вартість підприємства (ціну акцій), ні на добробут власників у поточному чи перспективному періоді. 2. Теорія переваги дивідендів. Її автори – М. Гордон і Д. Лінтнер – стверджують, що кожна одиниця поточного доходу (виплаченого у формі дивідендів) через те, що вона "очищена від ризику", коштує завжди більше, ніж дохід, відкладений на майбутнє, у зв'язку з властивим йому ризиком. Виходячи з цієї теорії максимізація дивідендних виплат доцільніша, ніж капіталізація прибутку. 3. Теорія мінімізації дивідендів. Відповідно до цієї теорії ефективність дивідендної політики визначається критерієм мінімізації податкових виплат за поточними і майбутніми доходами власників. А через те, що оподатковування поточних доходів у формі одержуваних дивідендів завжди вище, ніж майбутніх, дивідендна політика повинна забезпечувати мінімізацію дивідендних виплат, а відповідно максимізацію капіталізації прибутку – для того, щоб отримати найвищий податковий захист сукупного доходу власників. Однак такий підхід до дивідендної політики не влаштовує численних дрібних акціонерів з низьким рівнем доходів. 4. Сигнальна теорія дивідендів побудована на тому, що основні моделі оцінки поточної реальної ринкової вартості акцій як базисний елемент використовують розмір виплачуваних за нею дивідендів. У такий спосіб ріст рівня дивідендних виплат визначає автоматичне зростання реальної, а відповідно і ринкової вартості акцій, що при їхній реалізації приносить акціонерам додатковий дохід. Крім того, виплата високих дивідендів "сигналізує" про те, що компанія знаходиться на підйомі й очікує істотного зростання прибутку в майбутньому періоді. Ця теорія нерозривно пов'язана з високою "прозорістю" фондового ринку, на якому оперативно отримана інформація впливає на коливання ринкової вартості акцій. 5. Теорія відповідності дивідендної політики складу акціонерів. Згідно з цією теорією компанія повинна здійснювати таку дивідендну політику, яка відповідає очікуванням акціонерів. 6. Залишкова політика дивідендних виплат припускає, що фонд виплати дивідендів утвориться після того, коли за рахунок прибутку задоволені потреби у формуванні власних фінансових ресурсів, що забезпечують повною мірою реалізацію інвестиційних можливостей підприємства. Якщо за наявними інвестиційними проектами рівень внутрішньої ставки прибутковості перевищує середньозважену вартість капіталу, то основна частина прибутку повинна бути спрямована на реалізацію таких проектів, тому що вона забезпечить високий темп росту капіталу (відкладеного доходу) власників. Перевагою політики цього типу є забезпечення високих темпів розвитку підприємства, підвищення його фінансової стійкості. Недолік цієї політики полягає в нестабільності розмірів дивідендних виплат, повної непередбачуваності їх розмірів у майбутньому періоді і навіть відмова від виплат у період високих інвестиційних можливостей, що негативно позначається на формуванні рівня ринкової ціни акцій. Така дивідендна політика використовується, як правило, лише на ранніх стадіях життєвого циклу підприємства, зв'язаних з високим рівнем його інвестиційної активності. На основі існуючих теоретичних підходів та практичного досвіду сформувались різні типи дивідендної політики. РОЗДІЛ 2. ДИВІДЕНДНА ПОЛІТИКА АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА У зв'язку з процесами приватизації та створення нових підприємств в Україні останніми роками набуває поширення такий тип господарської структури, як акціонерне товариство (AT). За період приватизації населенням нашої країни було отримано близько 46 млн. приватизаційних майнових сертифікатів. Для продажу через національну мережу центрів сертифікатних аукціонів за ПМС було запропоновано понад 13 тисяч пакетів акцій різних підприємств України загальною вартістю 3 млрд. грн., а також за компенсаційні сертифікати – 7 тисяч пакетів загальною вартістю 1,6 млрд. грн. За весь час було приватизовано 50 тисяч об'єктів малої приватизації та 1300 об'єктів незавершеного будівництва, близько 11 тисяч великих і середніх підприємств були перетворені в акціонерні товариства [9, 58-63]. Кількість AT, безумовно, зростатиме, бо акціонерна форма власності має багато переваг, наприклад таких, як можливість акумулювати значні кошти шляхом продажу акцій, обмежена відповідальність власників за борги товариства, змога вільно розпоряджатися своєю часткою капіталу, одержання акціонерами прибутку на вкладений капітал (дивідендів). Існує кілька цілей, яких повинні прагнути досягнути AT. Основні з них такі [9, 58-63]: розширення діяльності; збільшення прибутку; підвищення доходів акціонерів, поліпшення їх добробуту. Остання з названих цілей може досягатися шляхом підвищення курсів акцій та збільшення дивідендів, проведення ефективної дивідендної політики. Дивіденд – це грошова виплата доходу за акціями їхнім власникам, яка проводиться в порядку, передбаченому статутом AT, за рахунок прибутку, що залишається в його розпорядженні після сплати встановлених законодавством податків, інших платежів до бюджету та відсотків за банківський кредит. Дивідендна політика – це сукупність заходів, які здійснюються AT і спрямовані на прийняття рішень із нарахування та виплати дивідендів власникам акцій цього AT. Використання коштів на виплату дивідендів акціонерам – перший із двох основних шляхів розподілу прибутку AT після оподаткування, другим є спрямування коштів на інвестиції для подальшого розвитку AT, що приводить до збільшення майбутніх грошових потоків. У разі збільшення дивідендів можна спостерігати два протилежних ефекти [9, 58-63]: позитивний ефект, який полягає у зростанні впевненості потенційних інвесторів у тому, що менеджери AT прогнозують збільшення прибутку (інформаційний вплив)2, у підвищенні курсів акцій, поліпшенні добробуту акціонерів; негативний ефект, який полягає у скороченні інвестицій для розширення діяльності, зменшенні очікуваного рівня прибутку, падінні цін на акції в майбутньому. Отже, головним вибором дивідендної політики є реінвестування коштів в AT, або виплата дивідендів. Існують теоретичний і практичний аспекти вивчення дивідендної політики та її впливу на фінансово-господарську діяльність підприємства. Є два відомих різних теоретичних підходи: теорія непотрібності дивіденду, спрямування усіх коштів та прямі інвестиції, та теорія "синиці в руці". Друга теорія більш поширена, але й практичні рекомендації першої можуть бути враховані, наприклад, на стадії

Курсова робота Банківська діяльність

77pazan77

08.02.2013 00:02-

Коментарі

Ви не можете залишити коментар. Для цього, будь ласка, або зареєструйтесь.

Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!

Маєш корисні навчальні матеріали, які припадають пилом на твоєму комп'ютері? Розрахункові, лабораторні, практичні чи контрольні роботи — завантажуй їх прямо зараз і одразу отримуй бали на свій рахунок! Заархівуй всі файли в один .zip (до 100 МБ) або завантажуй кожен файл окремо. Внесок у спільноту – це легкий спосіб допомогти іншим та отримати додаткові можливості на сайті. Твої старі роботи можуть приносити тобі нові нагороди!

поділитись