Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Зарубіжні інвестиції та економічні інтереси іноземних інвесторів
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет водного господарства та природокористування
Інститут:
Не вказано
Факультет:
КН
Кафедра:
Економічної теорії
Інформація про роботу
Рік:
2011
Тип роботи:
Індивідуальне навчально-дослідне завдання
Предмет:
Політична економія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Міністерство освіти та науки України
Національний університет водного господарства та природокористування
Кафедра економічної теорії
Індивідуальне навчально-дослідне завдання з дисципліни «Політична економія»
На тему: «Зарубіжні інвестиції та економічні інтереси іноземних інвесторів»
Рівне 2011
План
Вступ
Інвестиції : сучасні погляди та види …………………………………………………………………….4
Суперечність залучення іноземних інвестицій в Україну …………………………………..8
Висновки
Список використаної літератури
Задачі № 7№ 32№ 59№ 86№ 111
Вступ
Успішне проведення ринкових реформ в Україні неможливо без ефективної структурно-інвестиційної політики перетворення економіки з метою створення сприятливого інвестиційного клімату. Докорінно повинно помінятись діяльність інвесторів в умовах ринкового розподілу створюваного національного багатства.
Прямі іноземні інвестиції відіграють дедалі більшу роль у розвитку економік різних країн світу. Їхнє надходження поліпшує стан і результативність національного господарства,сприяє залученню інноваційних технологій, поліпшення якості перероблення та зберігання с/г продуктів, створенню нових робочих місць, нарощуванню експортного потенціалу, налагодження економічних зв’язків між господарюючими об’єктами. Як основна рушійна сила феномена глобалізації міжнародний рух капіталу та прямі іноземні інвестиції сприяють формуванню міждержавних політичних альянсів і соціально-демографічним та економічним зрушенням в економіці окремих країн та їхніх угруповань.
Процеси активізації присутності іноземного банківського капіталу вимагають серйозного наукового аналізу та суспільної адаптації, насамперед, щодо можливих фінансових ризиків, обмеження суверенітету грошово-кредитної політики і перспектив реалізації національних економічних пріоритетів.
Питання проникнення іноземного капіталу в банківський сектор України стало предметом дискусій багатьох вітчизняних економічних шкіл, у рамках яких обговорюються питання вартості кредитів та депозитів, поступового витіснення з окремих сегментів ринку банківських послуг банків з національним капіталом, виведення капіталу за межі країни, зменшення податкових надходжень до її бюджету. Детальному аналізу наслідків діяльності банків з іноземним капіталом присвятили свої праці такі відомі наукові науковці та економісти, як В. Геєць, В. Міщенко, Т. Смовженко, О. Дзюблюк.
Мета цього реферату – дізнатися які проходять зарубіжні інвестиції та чому іноземні інвестори вкладають капітал в Україну.
1. Інвестиції : сучасні погляди та види
Інвестиції – нове явище в економіці і праві України. У перекладі з англійської мови – це капітальні вкладення. Вони є довгостроковими, цільовими, здійснюються державними і недержавними ( приватними або індивідуальними ) інвесторами на підставі інвестиційної угоди, передбачають отримання прибутку інвестором, підлягають державній реєстрації.
Той, хто має капітал (гроші) і вкладає його (їх) у ту чи іншу комерційну справу, називається інвестором, а сам процес вкладення капіталу – інвестуванням (довгостроковим фінансуванням). У будь – якій підприємницькій діяльності інвесторами можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, тобто підприємства і окремі власники капіталу [1, с.199].
Капітальні інвестиції – це кошти, що спрямовуються на відтворення основних фондів, розширення, реконструкцію і модернізацію підприємств і споруд, здійснення технічного прогресу у всіх галузях господарства, спорудження житла, шкіл, лікарень та інших об’єктів соціально – культурного призначення, геологорозвідувальні та проектні роботи. Таким чином, це в основному кошти, що спрямовуються на збільшення основних засобів. Основні засоби в процесі свого функціонування постійно переносять свою вартість на готову продукцію,що відображається на бухгалтерському обліку як нарахування амортизації і включення її у витрати виробництва. В результаті реалізації продукції перенесена частина вартості основних засобів накопичується в основній формі. За рахунок цих коштів на підприємствах проводиться відновлення основних засобів і часткове їх розширення. На розширення основних засобів використовуються також і частина одержаного на підприємстві прибутку, а також деякі інші джерела.
По структурі на підприємствах виділяють капітальні інвестиції:
на капітальне будівництво;
придбання (виготовлення) основних засобів;
придбання (виготовлення) інших необоротних матеріальних активів;
придбання (виготовлення) нематеріальних активів;
формування основного стада.
До капітальних інвестицій на придбання (виготовлення) основних засобів відносять: придбання обладнання, що не потребує монтажу; придбання обладнання, що вимагає монтажу; придбання виробничого інструментарію, вимірювальних і випробувальних приладів.
Однак капіталовкладення – інвестиції у широкому розумінні. У вузькому ж розумінні інвестування – це довгострокове вкладення капіталу. Інвестиції за національною ознакою можна поділити на іноземні інвестиції в Україну, з України за кордон і внутрішньодержавні інвестиції [3, с.33]. За об’єктом вкладення інвестицій виділяють реальні і фінансові інвестиції. У нас фінансові інвестиції іноді називають прямими, що розбігаються з американською термінологією, згідно якою останніми є інвестиції у фірму, що складають більше 10% капіталу.
Якщо мова йде про іноземні інвестиції, у світовій практиці до прямих відносять такі, що складають 25% капіталу фірми.
Отже, реальні інвестиції являють собою вкладення капіталу безпосередньо у засоби виробництва і предмети споживання (наприклад, у будинки, споруди, устаткування, та інші матеріальні цінності). Ефективність інвестицій значною мірою залежить від їх структури. Яку визначає співвідношення вкладень у різних галузях, регіонах, формах відтворення, напрямах створення основних фондів. Розрізняють галузеву, територіальну, відтворювальну і технологічну структури капітальних вкладень[4, с.28].
Інвестори – це суб’єкти інвестиційної діяльності,які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування. Ними можуть бути громадяни і юридичні особи України, іноземних держав, а також держави. Інвестори можуть виступати у ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь – якого учасника інвестиційної діяльності. До об’єктів інвестиційної діяльності, таким чином відносяться і її учасники – замовники, інвестори, користувачі робіт, банківські та посередницькі організації, біржі тощо.
Крім інституційних інвесторів діють ще індивідуальні інвестори; тобто фізичні особи, які переслідують свої особисті інтереси і є досить багаточисельними на фондовому ринку. Таким чином, якщо індивідуальні інвестори на фондовому ринку є, як правило, у більшій мірі – багато чисельними, інституційні інвестори – у більшій мірі впливовими.
Інституційні інвестори можна поділити на 3 групи:
Такі, що здійснюють скеровані інвестиції у обмежене коло підприємств – холдінги, фінансові групи, фінансові компанії.
Такі, що здійснюють повсюдні інвестиції, тобто не обмежуються раніше визначеними об’єктами інвестування. До цієї групи входять інвестиційні фонди та компанії, страхові фірми. Портфель інвестицій цих інвесторів досить широкий і відносно стабільний.
Такі, що здійснюють повсюдні інвестиції, але не мають стабільного портфеля цінних паперів – інвестиційні дилери. Це інвестори, які намагаються отримати прибуток шляхом спекулятивної гри на біржі ( торгівельні компанії, інвестиційні банки тощо).
Інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій. Вона здійснюється на основі:
інвестування, здійснюваного громадянами а також господарськими товариствами;
іноземного інвестування;
державного інвестування за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позичкових фондів.
Інвестиційна діяльність здійснюється згідно з такими основними принципами:
невтручання органів держави, юридичних осіб і громадян в інвестиційну діяльність, яка не протирічить діючому законодавству;
добровільність інвестування;
захищеності інвестицій.
Забороняється інвестування в об’єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам санітарно – гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а також порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняється законом.
Основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб’єктами інвестиційної діяльності, є інвестиційна угода, вибір умов якої є їх виключною компетенцією. Хоча законодавство містить, скажімо, умови, за яких інвестиційна діяльність припиняється (наприклад, оголошення інвестора банкрутством).
Джерелами фінансування капітальних інвестицій можуть бути як власні кошти (прибуток, амортизаційні відрахування, фінансування сторонніх організацій в порядку пайової участі у будівництві та ін.), так і залучені кошти (банківські кредити та інші позикові кошти).
Порівняно новим явищем для даного виду інвестицій є лізинг (від англійського “leasing” – довгострокова оренда машин і устаткування). Лізинг забезпечує промисловим транспортним, торгівельним та іншим підприємствам можливість отримати у користування широкий асортимент промислового та іншого обладнання, транспортні засоби у спеціалізованих лізингових компаніях. Лізингові компанії за власні кошти купують обладнання і здають в оренду. Він є привабливим методом фінансування інвестицій і в легкій промисловості для середніх і дрібних фірм, але прибуткових і конкурентоздатних фірм. Включення лізингу в інвестиційні програми промислових підприємств дозволяє також покращити планування та організацію інвестиційного процесу. Адже більшість угод за ним заключається за фіксованими ставками та і на попередньо узгоджених умовах. Лізинг забезпечує фірмам – орендарям ряд фінансових вигод:
придбання техніки обходиться дешевше, оскільки фінансова компанія може отримати позику на кредитному ринку по більш низькій ставці, ніж підприємство – орендар;
він дозволяє промисловим та іншим компаніям ширше використовувати державні податкові і амортизаційні пільги;
вдається у певній мірі уникнути негативного впливу інфляцій, оскільки орендні ставки встановлюються на дату підписання угоди і потім, як правило не переглядаються. У сучасній світовій практиці найбільшого значення набув фінансовий лізинг (частіше через оренду із залученням засобів третьої сторони.
Лізинг став транснаціональним явищем. Найбільший розвиток лізингової компанії отримали у США. На його умовах у США можна придбати практично будь – яке обладнання. У Європі лізингові операції досить поширені в Англії та Франції.
Завдяки широкому розповсюдженню в світовій практиці лізинг отримав переваги:
лізинг припускає 100% кредитування і, як правило, не потребує негайного початку платежів; при використанні звичайного кредиту підприємство повинно було б частину вартості покупки оплатити за рахунок власних коштів;
лізинг також дозволяє підприємству запобігати витратам, пов’язаних із моральним старінням машин і устаткування, і сприяє використання найновіших об’єктів лізингу;
лізинг на відміну від кредиту дає змогу створити надійніші умови господарювання;
лізинг доступний малим і середнім підприємствам, в той час як отримання банківських кредитів на сприятливих умовах для них проблематичне; деякі лізингові компанії не вимагають від лізингоодержувача ніяких додаткових гарантій, оскільки забезпеченням угоди є саме устаткування ( при невиконанні орендарем своїх зобов’язань лізингова компанія забирає своє майно).
Міжнародний валютний фонд не враховує суму лізингових угод у підрахунку національної заборгованості, тобто є можливість перевищити фактичні ліміти кредитної заборгованості, встановлені фондом для окремих країн. В умовах ринкових відносин лізинг дає можливість вижити малим, великим і середнім підприємствам. Підприємству – виробнику лізинг вигідний тим, що за його допомогою підтримується тісний зв'язок між виробниками і споживачами техніки. Вся інформація про недоліки використовуваного устаткування надходить до підприємства – виробника, яке усуває їх, підвищуючи конкурентоспроможність своєї продукції. Збуваючи продукцію за лізингом, виробник вирішує проблему отримання плати за неї, що зміцнює його фінансове становище.
В умовах економічної кризи, коли практично відсутнє середнє та довгострокове кредитування, лізинг може бути успішно використаний для вирішення питань капіталовкладень. Дане положення виправдовується також наданням клієнтові, крім позики, машин і устаткування, а також іншого майна, що особливо актуально в умовах існуючого в Україні великого морального і фізичного зносу практично всіх основних фондів.
Традиційне уявлення про лізинг як примітивну довгострокову оренду майна безнадійно застаріло. В той же час слід відмітити ряд недоліків, що притаманні лізингу:
кількість учасників лізингової угоди більша, ніж при купівлі майна за рахунок позики, тому операції відрізняються досить складною організацією;
на підготовку фінансової лізингової угоди може знадобитися більше часу, ніж на підготовку контракту на купівлю;
вищі можуть бути і адміністративні витрати, тому вважається, що ціна лізингу може бути нижчою або дорівнювати ціні позики.
2.Суперечність залучення іноземних інвестицій в Україну
Після вступу України до СОТ посилилися мотиви залучення іноземного капіталу в , а отже й необхідність вивчення основних засад і закономірностей міжнародного руху капіталів, позитивних ефектів залучення прямих іноземних інвестицій та механізмів їх досягнення, виявлення негативних наслідків від впливу іноземних капіталістів в економіку.
За результатами досліджень встановлено, що формування міжнародного руху капіталів є тривалим історичним процесом, що має свої об’єктивні причини. Якщо на початку виникнення феномена міждержавної міграції капіталів її основним спонукальним мотивом було підвищення норми дохідності, то згодом зявлялися й інші, не менш важливі чинники іноземного інвестування.
Одним із перших узагальнив напрацювання представників класичної школи і намагався осягнути сутність і механізми міждержавного руху капіталів Дж.Мілль. Він вважав,” що якби капітал переміщувався у віддалені частини земної кулі з такою ж готовністю і за таких же незначних спонукальних мотивів, як він переміщувався з однієї частини міста в іншу, якщо виробники переводили свої фабрики в Америку або Китай завжди, коли у результаті цього можна було б зекономити хоча б невелику частину витрат, то розмір прибутку був би однаковим в усьому світі, а усі речі вироблялися лише там, де при тих же витратах праці й капіталу можна виготовити їх у найбільшій кількості й найвищої якості. Можливо, саме така тенденція виявляється зараз: капітал стає все більш і більш космополітичним”
Тобто, першим чинником, що призвів до міжнародного руху капіталів, стало прагнення примножувати свої прибутки. Згодом Карл Маркс доводив, що не лише досягнення, а й збереження високої норми дохідності капіталу стає вагомим спонукальним мотивом іноземного інвестування.
Основними операторами міжнародного руху капіталу в ХХ ст. стали транснаціональні компанії. Тому вивчення феномена ПІІ у цей період нерозривно повязане з аналізом діяльності цих формувань, що зумовило розвиток низки відповідних теорій та концепцій, зокрема моделі “життєвого циклу продукту”,” технологічного прориву”. Узагальнення зазначених теорій і концепцій дало змогу виділити такі найважливіші чинники ПІІ та міжнародного руху капіталів:
утворення вільних ринкових ніш внаслідок відсутності потужного вітчизняного виробництва в країнах- реципієнтах, що, з одного боку спонукає їх до залучення іноземного капіталу, а з іншого – формує передумови для вкладення коштів;
зниження обсягів продажу продукції у країні їх походження, викликане перенасиченням ринку на третій і четвертій стадіях життєвого циклу продукту, внаслідок чого виробник змушений шукати нові ринки збуту в інших країнах. У випадках, коли виробництво тут стає вигіднішим порівняно з експортом до них готового продукту, відбуваються інвестиційні потоки для утворення виробничих потужностей та організації господарських процесів.
Починаючи з 2002 р. загальних обсяг капітальних інвестицій в державі почав зростати. У 2003 р. порівняно з 2002 р. обсяг інвестицій зріс на 22,3 % (з 46,6 млрд. грн. до 59,9 млрд. грн.), у 2004 р. порівняно з 2003 р. - на 32,9 % (до 89,3 млрд. грн.), у 2005 р. - на 19,7 % (до 111,2 млрд. грн.). В той же час, неоднорідність за господарсько-економічним потенціалом, природними ресурсами та умовами життя формує у регіонах різну інвестиційну активність.
За підсумками 2005 р. 58,2 % загального обсягу прямих іноземних інвестицій, що складає близько 9525,2 млн. дол. США, вкладено в економіку 11 з 27 регіонів (при цьому 32,2 % загального обсягу прямих іноземних інвестицій або 5266,2 млн. дол. США не розподілені за регіонами). Це м. Київ, АР Крим, Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Київська, Львівська, Луганська, Одеська, Полтавська, Харківська області. Ситуація залишалася незмінною з середини 90-х років. В цих же регіонах освоєно понад 76,6 % загальних капітальних інвестицій за 2005 рік, що складає близько 85179,5 млн. грн. Для порівняння, станом на початок 1996 р. в 11 регіонів було вкладено 85,5 % загального обсягу прямих іноземних інвестицій, 2003 р. - 84,5 %, 2004 р. - 82,9 %, 2005 р. - 83,6 %. Тобто, ситуація залишається незмінною з середини 90-х років - понад 80 % іноземних інвестицій вкладається в економіку менш ніж половини регіонів.
Із загального обсягу інвестицій, спрямованих за кордон, за підсумками першої половини 2005 р. найбільша частка у Харківській області (26,4%), далі йдуть м. Київ (20,2 %) та Одеська область (17,3 %). Загалом 94,3 % прямих інвестицій за кордон, що складає 193,4 млн. дол. США, були вкладені з 7 регіонів - крім зазначених це Дніпропетровська, Вінницька, Донецька області та м. Севастополь. Порівняно з серединою 90-х років, відбулася ще більша концентрація експортованих інвестиційних ресурсів: якщо на початок 1996 р. на 7 регіонів припадало 87,3 % таких ресурсів, то у 2003 р. - 94,2 %, 2004 р. - 93,1 %, 2005 р. - 93,1%.
Головними причинами, що зумовлюють подальшу деформацію показників інвестиційної діяльності по регіонах та невисоку інвестиційну привабливість України, є:
1) вузькість внутрішнього ринку;
2) надмірний податковий і адміністративний тиск на бізнес;
3) слабка розвиненість ринкових інститутів - корпоративного сектора, ринку цінних паперів, ринку землі, ринку нерухомості;
4) низька конкурентноздатність багатьох українських товарів, що робить невигідними вкладення в їх випуск;
5) недостатня інтегрованість у світову економіку;
6) відсутність чіткої інвестиційної політики з відповідними механізмами реалізації на державному та місцевому рівнях;
7) нестача оперативної інформації і внаслідок цього зменшення ефективності співпраці між суб'єктами ринку;
8) інертність місцевої влади при залученні інвестицій, відсутність стимулів і механізмів для залучення інвестицій.
Очевидно, що низька інвестиційна привабливість регіонів України, небажання вкладати кошти в її економіку, окрім суто економічних причин, зумовлені незацікавленістю чи байдужістю місцевої влади до проблеми залучення інвестицій. Інвестиційний рейтинг регіонів України свідчить про низький професійний рівень місцевих чиновників, які відповідають за створення інвестиційного клімату, доводить низьку ефективність зусиль місцевої влади для підвищення інвестиційної привабливості територій.
Подальше розшарування регіонів за рівнем інвестиційної активності стає перепоною на шляху формування єдиного господарського простору в країні, зміцнення господарських зв'язків, становлення регіонів як суб'єктів міжнародної інвестиційної діяльності. Слабкі інвестиційні позиції окремих регіонів не дають змогу розширювати виробництво, відповідно не розвивається соціальна сфера. Регіони стають утриманцями щодо держави і не мають економічних стимулів розвивати свій господарський комплекс.
Всесвітній економічний форум визначає рейтинг глобальної конкурентноспроможності країн світу на основі оцінки деяких індексів та субіндексів. У 2007 році Україна посіла 73-тє місце серед 131 країни, що на чотири позиції гірше ,ніж у попередньому році.
Міжнародна фінансова корпорація формує рейтинг країн за простотою веденням бізнесу, оцінюючи держави за 10 показниками: наймання працівників, виконання контрактів, закриття бізнесу, одержання кредитів, захист прав інвесторів. У рейтингу “Введення бізнесу - 2008” Україна посіла 139-місце з 178 країн.
На умови та інтенсивність інвестиційних потоків значно впливає податкова система країни. У рейтингу найбільш зручних податкових систем світу, у 2007 році Україна посіла 178 місце з 179 можливих країн, випередивши лише Білорусь.
Британський журнал The Economist на період 2008-2012 років поставив Україну на 70-те місце з 82 у рейтингу підприємницької діяльності.
Журнал Foreign Policy спільно з консалтинговою фірмою А.Т.Кearey вивчає економічну інтегрованість 72 найбільших за рівнем ВВП і чисельністю населення країн світу та визначає рейтинг глобалізації. Рейтинговий показник розраховується за 12 показниками, що об’єднуються в 4 ключові категорії:
економічна інтеграція;
особисті контакти;
технологічнв сумісність;
політична участь.
У 2007 році в цьому рейтингу Україна посіла 42-ге місце, що на три позиції нижче порівняно з попереднім роком.
Незважаючи на такі низькі позиції нашої країни у міжнародних рейтингах, обсяги ПІІ в її економіку зростають. Рушійною силою інвестицій є мотивованість інвесторів, що завжди розцінюється як суб’єктивне явище. Саме тому в другій групі міжнародних рейтингів, що ґрунтуються на суб’єктивних оцінках інвесторів, місце України оцінюється високо. Наприклад за даними UNCTAD на 04.10 2007 року Україна посіла 18-те місце в списку країн світу, які в 2007-2009 роках стануть найбільшими одержувачами ПІІ. Водночас, незважаючи на такий високий рейтинг, лише 8-9 респондентів вбачають сенс в інвестуванні економіки України. Нині відносить Україну до 1-першої групи країн-лідерів за потенціалом і динамікою залучення ПІІ, тоді як ще 5 років тому країну відносили до 4-ої групи - світових аутсайдерів.
З метою активізації процесів залучення іноземного капіталу та інтеграції України у світову економіку потрібно оптимізувати державну інвестиційну політику, забезпечити її дієвість та виваженість. Основні напрями цієї політики мають полягати не лише в жорсткому регулюванні інвестиційних потоків, а у створенні сприятливих умов для ефективної діяльності, лібералізації інвестиційного режиму та ґрунтуватися на ретельному врахуванні мотивів і пріоритетів приватних інвесторів.
Для цього, передусім, потрібно:
спростити порядок і скоротити строки процедури реєстрації й закриття бізнесу, одержання дозволів та ліцензій;
забезпечити дієвість Української агенції з інвестицій та інновацій на зразок подібних інституцій, створених у Польщі;
Разом із тим у світі простежується чітка тенденція до збільшення кількості законодавчих актів стосовно контролю над інвестиціями. Контроль в Україні повинен здійснюватися тільки щодо дотримання стандартів якості продукції, її екологічної чистоти, а також щодо захисту прав найманих робітників, соціального страхування. Лише у такий спосіб можна забезпечити активізацію прямих іноземних інвестицій в економіку України та її входження до процесів міжнародного руху капіталів на партнерських та патентних засадах.
Висновки
Як і в попередні роки, проблема залучення іноземних інвестицій залишається актуальною. Її вирішення значною мірою залежить від сприятливої законодавчої бази, стабільної і зрозумілої податкової політики, надання гарантій інвесторам.
Процесу інтеграції України у світові процеси руху капіталів немає розумної альтернативи. Одним із найважливіших проявів цього руху капіталів є ПІІ. У зв’язку з чим в Україні слід як посилювати заходи щодо залучення іноземних інвестицій в економіку, так і протидіяти шкідливому впливу деяких з них на вітчизняні соціально-економічні процеси. Незважаючи на деякі економічні реформи, перехід України до ринкової економіки відбувається вельми повільно. Існуючі закони, що стосуються господарського товариства, значною мірою відображають політичну та правову доктрину радянського законодавства, яке ґрунтувалося на принципах абсолютного домінування публічного права над економічною сферою та призводило до зайвого втручання державних органів у діяльність комерційних підприємств. Міжнародний рух капіталів – тривалий історичний процес, що характеризується не лише зміною його характеру, а й наукових поглядів на цей процес. Міжнародні потоки капіталів мають хвилеподібну динаміку. З огляду на сучасну економічну ситуацію в 2008 очікувався спад активності злиття та поглинання компаній.
Список використаної літератури
Диба М.І., Осадчий Є.С. Вплив іноземного капіталу на економічні процеси в Україні. // Фінанси України. – 2009. - №11. – с.35-47.
Саблук П.Т., Власова В.І., Кісіль М.І., Пріб К.А. Міжнародний рух капіталів і залучення в Україну іноземних інвестицій. // Економіка АПК. – 2008. - №9. – с.3-15.
Чирик Н.В. Економічна суть інвестицій : сучасні погляди та концепції // Економіка. Фінанси. Право. – 2008. - №7. – с.17-22.
Чичун В.А. Аналіз структури інвестицій в промисловості та обґрунтування джерел їх фінансування // Наукові записки: збірник наукових праць кафедри економічного аналізу. – Тернопільська академія народного господарства. - 2003. - №12. – с.199-200.
http://www.library.if.ua/
http://enbv.narod.ru/
http://www.niss.gov.ua/
http://www.kmu.gov.ua
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора