Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Збірка інформації
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Інші
Предмет:
Правове забезпечення професійної діяльності
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
правове забезпечення професійної діяльності
1. поняття, ознаки та форма держави
Поняття держа́ва можна розуміти як систему офіційних органів, що здійснюють керівництво суспільством.
1) Держава (за Котюком І. І.) — здійснюваний за допомогою офіційних органів політико-територіальний спосіб організації публічної влади, покликаний керувати суспільними процесами, шляхом надання своїм велінням загальнообов’язкового характеру та можливістю реалізації цих велінь через примус.
2) Держава — це 1) сукупність людей, території, на якій вони проживають, та суверенної у межах даної території влади; 2) організація політичної влади, головний інститут політичної системи суспільства, який спрямовує і організовує за допомогою правових норм спільну діяльність людей і соціальних груп, захищає права та інтереси громадян. (Юридична енциклопедія)'
Сутність держави — це внутрішній зміст її діяльності, який виражає єдність загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів громадян. Будь-яка держава, разом із вирішенням суто класових завдань, виконує й загальносоціальні завдання («спільні справи»), без яких не може функціонувати жодне суспільство. Це — засоби зв’язку і транспорту, будівництво шляхів, іригаційних споруд, боротьба з епідеміями, злочинністю, заходи щодо забезпечення миру та інші.
Два аспекти сутності держави визначилися з моменту її виникнення:
класовий аспект — захист інтересів економічно пануючого класу, здійснення організованого примусу;
загальносоціальний аспект — захист інтересів усього суспільства, забезпечення громадського блага, підтримання порядку, виконання інших загальносоціальних справ.
Перевага загальносоціального аспекту сутності держави відбулася завдяки зниженню частки його класового змісту як певного результату розвитку громадянського суспільства, твердження прав і свобод особи. У сучасних цивілізованих державах не стало чітко виражених класів, соціальні суперечності втратили антагоністичний характер, зріс загальний життєвий рівень населення.
Зміст діяльності держави набув нових якостей:
держава стала на шлях подолання суспільних суперечностей не шляхом насильства і придушення, а за допомогою досягнення громадського компромісу, толерантності, створення умов для розвитку громадянського суспільства;
держава у своїй діяльності широко використовує такі загальнодемократичні ідеї та інститути, як поділ влади, плюралізм думок, висока роль суду, гласність та ін.;
держава застосовує засоби захисту людини праці, соціальної захищеності всіх громадян;
на міжнародній арені держава проводить політику, що потребує взаємних поступок, компромісів, домовленостей з іншими державами.
Ознаки правової держави
Крім звичайних ознак, характерних для будь-якої держави, соціальна правова держава, як вища форма політичного буття, яку виробило людство, має низку специфічних ознак:
1. Пов'язаність державної влади правом і його панування у всіх сферах суспільного життя: свобода може бути досягнута лише у тому разі, якщо державна влада обмежується (переборюється) правом, ставиться під контроль права, функціонує у поєднанні та у взаємодії з громадянським суспільством у рамках права; у Конституції України (ст. 8) записано: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права».
2. Відповідність закону праву (правовий закон) і його верховенство, тобто право як міра свободи і справедливості набуває відпрацьований в законі зміст; конституційний закон має пряму дію.
3. Пов'язаність законом рівною мірою як громадян та їх об'єднань (комерційних і некомерційних), так і державних органів, посадових осіб. Стосовно громадян та їх об'єднань діє загальнодо-звільний принцип: «дозволено все, крім прямо забороненого законом».
4. Законодавче закріплення і реальне забезпечення основних прав людини — наявність налагодженого правового механізму їх охорони і захисту (включаючи рівень прямого конституційного захисту).
5. Побудова відносин особи та держави на основі взаємної відповідальності, як особа є відповідальною перед державою, так і держава відповідає перед особою за невиконання обов'язків.
6. Поділ державної влади між законодавчими, виконавчими і судовими органами: їх незалежність і єдність; недопустимість підміни функцій один одного; дійовість механізму «стримувань і противаг».
7. Законний (легальний) шлях прийняття законів та їх змін — шлях виявлення волі народу безпосередньо (референдум) або опосередковано (через представницький орган). Уся повнота законодавчої влади в представницькому органі здійснюється представниками народу, обраними з його осередку.
8. Наявність ефективних форм контролю і нагляду за здійсненням законів та інших нормативно-правових актів — налагоджена робота прокуратури, міліції, служби безпеки, податкової адміністрації та інших правоохоронних і контрольно-наглядових органів.
9. Можливість особи домагатися конкретного^ мінімуму соціальних благ завдяки гарантуванню державою її соціальної безпеки — мінімальний (достатній) рівень життя кожному громадянину та його підвищення.
10. Можливість громадян домагатися забезпечення державою їх соціального захисту, підняття рівня соціально-економічних прав громадян до рівня основних прав — формування соціального середовища, яке створює умови для сприятливого індивідуального розвитку особи, рівності стартових можливостей (а не матеріальної рівності) за допомогою державної системи просвітництва та освіти, податкової політики, регулювання ринку праці та контролю за умовами праці та ін.
11. Здійснення державою соціальної допомоги громадянам, не спроможним (не зі своєї вини) відповідати за свій добробут — йдеться про забезпечення гарантованого життєвого рівня соціальне ранимих верств населення — старих, непрацездатних (хворих), безробітних з не залежних від них причин. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням.
12. Забезпечення державою соціальної функції власності — власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству: завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст.ст. 13, 41 Конституції України).
13. Проведення державою політики соціальної поступки — вирішення всіх питань на шляхах згоди і порозуміння різноманітних соціальних груп, глибокої поваги до особи незалежно від її соціального стану, захисту від усякого посягання на її життя, здоров'я і особисту гідність.
Визнання держави правовою означає підкорення будь-яких форм державної діяльності праву, передовсім Конституції, головне призначення якої в демократичному суспільстві — бути основним обмежувачем державної влади заради збереження основних прав і свобод громадян, слугувати гарантом саморозвитку і самоорганізації основних інститутів демократичного суспільства. Обмежуючи державну владу правом, Конституція зберігає тим самим проголошену нею свободу, яка є основним призначенням права.
ФОРМА ДЕРЖАВИ
Розглядаючи державу, як складний суспільний феномен, необхідно знайти поняття, яке давало б уявлення про основні характеристики тієї чи іншої держави, про основні шляхи здійснення в ній державної влади.
Таким поняттям є категорія “форми держави”. Отже, форма держави — це спосіб (порядок) організації і здійснення державної влади. Вона включає у себе три елементи:
форма державного правління — спосіб, або порядок організації та взаємодії вищих органів державної влади;
Форма державного правління визначається порядком організації, структурою і взаємодією вищих державних органів влади і управління. Розрізняють дві основні форми державного правління: монархію і республіку.
форма державного устрою — порядок організації територіального устрою, тобто поділу держави на певні складові частини, та співвідношення держави, як цілого, з її складовими частинами;
Форма державного устрою характеризує державу з точки зору її територіального поділу та відповідної організації державних органів. Державний устрій може проявлятися у простій або у складній формах. До простої форми державного устрою належать унітарні (єдині) держави. Унітарна держава — це єдина централізована держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не володіють ознаками суверенітету.
форма державного режиму — порядок здійснення державної влади певними способами і методами.
Державний режим — це сукупність форм і методів здійснення державної влади. Ця категорія дає відповідь на питання, які методи панують у процесі здійснення державної діяльності і досягнення тих цілей, що стоять перед державою. Поняття державного режиму не слід ототожнювати з поняттям політичного режиму. Останній має більш широке значення і характеризує не тільки методи діяльності державних органів, але й можливості та форми діяльності всіх елементів політичної системи — політичних партій, рухів тощо.
Розрізняють такі види державного режиму:
тоталітарний, який характеризується:
а) тотальним контролем держави над усіма сферами суспільного життя;
б) монополізацією влади в руках однієї партії, яка повністю підпорядкована вождю;
в) безроздільним пануванням однієї ідеології;
г) терористичним поліцейським контролем;
д) мілітаризацією суспільного життя і знищенням громадянського суспільства (СРСР, фашистські Німеччина, Італія).
авторитарний режим характеризується зосередженням необмеженої влади в руках однієї особи або групи осіб, обмеженням прав і свобод громадян. На відміну від тоталітарного режиму, наявна економічна свобода, допускається існування виборчої системи і боротьба політичних партій у парламенті (Чилі).
демократичний — передбачає наявність політичного плюралізму, забезпечення прав і свобод людини, консенсуальний тип політичної культури, правові гарантії прав і свобод людини.
2. система права та її структура
Система права
Система права — це обумовлена характером суспільних відносин внутрішня будова (структура) права, що полягає в об'єднанні правових норм в інститути, підгалузі та галузі права[5] (елементи системи права). Це комплекс юридичних норм певної держави, який характеризується єдністю, узгодженістю, взаємопов'язаністю.
Правові інститути
Інститут права (правовий інститут) — сукупність правових норм, які:
регулюють однорідні суспільні відносини, які зв'язані між собою як якісно самостійна та відокремлена група
є суттєвими і самостійними, утворюють цей інститут в межах комплексної галузі права
регулюють окремий вид суспільних відносин і становлять відокремлену частину в межах галузі права.
Існують такі ознаки інституту права:
наявність сукупності правових норм
їх юридична однорідність
об'єднання норм права стійкими закономірностями і зв'язками.
Інститут права розрізняються залежно від підстав: галузеві (за галузями права: державні, сімейні, цивільні, житлові тощо), за роллю, яку вони виконують (предметні і функціональні), за типом відносин, що ними регулюються (матеріальні і процесуальні), залежно від закріплення норм (загальні і спеціальні).
Підгалузі права
Підгалузі права — сукупності (об'єднання) правових інститутів, яка об'єктивно складається в межах однієї галузі права. Регулює специфічне коло правовідносин в межах сфери правового регулювання відповідної галузі права.
На відміну від інституту права, не є обов'язковим елементом галузі права.
Наприклад, існують парламентське, муніципальне право в межах конституційного права; бюджетне, валютне, податкове право в межах фінансового права; авторське, спадкове тощо в межах цивільного права; корпоративне право в межах господарського права; гірниче право, лісове право в межах екологічного права; виборче право в межах конституційного права тощо.
Галузі права
Система права поділяється на галузі права залежно від предмету та методу правового регулювання.
Предмет правового регулювання — це суспільні відносини, які регулюються даними юридичними нормами. Елементами предмету правового регулювання є суб'єкти, їх поведінка, об'єкти (предмети та явища, з приводу яких виникають правові відносини), соціальні факти (обставини, випадки), через які настають чи припиняються правові відносини.
Метод правового регулювання — спосіб впливу владного впливу держави на суспільні відносини, здійснюваний за допомогою правових норм та інших юридичних способів. Визначає, як право реагує на суспільні відносини. Обумовлюється характером зв'язків між суб'єктами (рівність чи підлеглість), способом регулювання (заборона, заохочення, дозвіл, зобов'язання тощо), юридичними наслідками (заохочення чи юридична відповідальність).
Отже, галузь права — це система юридичних норм, які властивими їм методами врегульовують відносини у певній сфері суспільного життя.
Галузі права можна поділити на такі три види:
Фундаментальні (профілюючі) галузі права: утворюють юридичну основу, обов'язкову частину системи права, є «юридично первісні» (тобто утворюють правовий матеріал, що використовується при формуванні інших галузей права). До таких належать конституційне право, цивільне право, адміністративне право, кримінальне право, цивільно-процесуальне право, кримінально-процесуальне право.
Спеціальні галузі права: правові режими пристосовані до особливих сфер життя суспільства. Це трудове, земельне, сімейне право (хоча його статус — галузі чи підгалузі права — в юридичній науці точно не визначено[6][7]) тощо).
Комплексні галузі права: сполучення різнорідних інститутів фундаментальних та спеціальних галузей права. До них належать господарське право, морське право та інші.
Найголовніші галузі права
Конституційне право — сукупність правових норм, які регулюють становище людини в суспільстві і державі, принципи суспільного і політичного ладу, організацію і діяльність системи органів держави та місцевого самоврядування, тобто відносини між людиною, суспільством і державою. Метод правового регулювання імперативний (тобто нерівність суб'єктів відносин, регулювання «зверху донизу», держава видає владні приписи, вказівки, які обов'язкові до виконання). Норми конституційного права є провідними щодо інших галузей права. Джерелом конституційного права України та більшості інших країн є Конституція[8].
Цивільне право — сукупність правових норм, які регулюють майнові та пов'язані з ними особисті немайнові відносини (честь, ім'я, авторство тощо) між громадянами. Виникають ці правовідносини з приводу володіння, користування і розпоряджання власністю, її продажем та купівлею, спадкоємства тощо між фізичними та юридичними особами — суб'єктами цивільного права. Ознаками суспільних відносин, які регулюються нормами цивільного права, є рівність суб'єктів права, відсутність відносин влади і супідрядності. Тому метод правового регулювання диспозитивний (або автономний: дозволяє суб'єктам права самостійно обирати модель поведінки або укладати самостійні документи, які будуть їх врегульовувати). Джерелом цивільного права в Україні є Цивільний кодекс України.
Адміністративне право — сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають під час виконання органами державної влади виконавчо-розпорядчої діяльності. Ці відносини є предметом правового регулювання, метод (правового регулювання) імперативний. Однією з сторін завжди виступає посадова особа чи державний орган. Існує багато джерел адміністративного права.
Фінансове право — сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають під час виконання державою дій, які пов'язані з формуванням і виконанням бюджету, грошовим обігом, податками тощо. Суб'єктами цих відносин є органи держави, а також фізичні та юридичні особи. Методами правового регулювання є ревізії, контроль, владні приписи. Джерелами фінансового права в Україні є Податковий кодекс (та аналогічні законодавчі акти відповідних країн, наприклад, Internal Revenue Code (Title 26 USA code) у США, Tax Administration act 1994 Нової Зеландії, Податкові кодекси Туркменістану, Білорусі, Російської Федерації тощо), Бюджетний кодекс тощо.
Земельне право — сукупність правових норм, які регулюють правовідносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпоряджанням землею. Методами правового регулювання є дозволи та заборони. Джерелами земельного права в Україні є Земельний кодекс України, Закони України «Про охорону земель», «Про оренду землі», «Про землеустрій» тощо, частково Податковий кодекс України; аналогічні нормативно-правові акти інших країн (земельні кодекси Білорусі, РФ тощо, Цивільні кодекси Квебеку, Німеччини та ін.).
Екологічне право об'єднує правові норми, які регулюють відносини у сфері освоєння, використання та охорони природного середовища з метою зберігання природних багатств, запобігання екологічно шкідливого впливу діяльності людини на її середовище існування, забезпечення раціонального природокористування. Правові норми цієї галузі визначають порядок охорони природи, порядок проведення контролю за дотриманням нормативів якості навколишнього середовища тощо. В Україні джерелами екологічного права є Земельний, Лісовий, Водний кодекси, Кодекс України про надра, Закони України «Про тваринний світ», Закон України «Про природний заповідний фонд», Гірничий закон України, Закони «Про рослинний світ», «Про бджільництво» та інші аналогічні нормативно-правові акти. Крім того, джерелом міжнародного екологічного права є Декларація Ріо-де-Жанейро щодо навколишнього середовища та розвитку та інші аналогічні міжнародні правові акти.b
Трудове право — сукупність правових норм, які регулюють правовідносини між наймодавцем і працівником: організація праці, робочий час і час відпочинку, вид та розмір заробітної плати, умови виникнення, зміни та припинення трудових відносин тощо. Суб'єктами права є працівники, з одного боку, та організації, підприємства — з іншого, а також профспілки. В Україні джерелом трудового права є Кодекс законів про працю України, в Білорусі та РФ — Трудові кодекси.
Кримінальне право об'єднує правові норми, які визначають суспільно небезпечні діяння (злочини) та міру відповідальності за їх вчинення. Кримінальне законодавство визначає коло державних органів, їх права та обов'язки щодо осіб, які вчинили злочин, складові злочинів, види санкцій та порядок їх призначення тощо. Метод регулювання імперативний (заборони). Джерелом кримінального права є Кримінальні кодекси .
Цивільно-процесуальне право — сукупність правових норм, які регулюють порядок розгляду цивільних справ. Норми галузі визначають права та обов'язки сторін, між якими виникла суперечка про право (позивачів і відповідачів), судових і прокурорських органів з приводу судового розгляду цивільних справ, порядок подачі позову, підсудність та інші питання, які виникають під час розгляду судами цивільних справ. Джерелом галузі права є Цивільний процесуальний кодекс.
Кримінально-процесуальне право об'єднує правові норми, які регулюють діяльність органів розслідування, прокуратури, суду в розслідуванні злочинів і розгляду кримінальних справ у суді. Метод правового регулювання імперативний (зобов'язальний). Джерелом кримінально-процесуального права є Кримінальний процесуальний кодекс.
3. Джерела (форми) права
Джерела права
Джерело права — це сила, що створює право[4]. Джерелами (або формами) права в різних правових системах визнаються:
Нормативно-правовий акт;
Правовий прецедент;
Правовий (санкціонований) звичай;
Договір (у тому числі Нормативний договір, Міжнародний договір);
Релігійні тексти (Коран, Сунна).
Цей перелік не є вичерпним, особливо з історичної точки зору.
4.Поняття, види та структура юридичних відносин
Правові відно́сини — врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких мають суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Правові відносини виникають тоді і тільки тоді, коли відношення регулюється нормами права. Правові відносини на відміну від інших суспільних відносин охороняються державною владою від порушень.
Ознаки правовідносин
Суспільні відносини, які виникають тільки між людьми та їх об’єднаннями і безпосередньо пов’язані з їх діяльністю та поведінкою.
Ідеологічні відносини, оскільки до свого виникнення вони проходять крізь свідомість людей, в якій складається модель майбутніх стосунків з огляду на існуючі загальнолюдські цінності і суспільні пріоритети.
Виступають юридичним виразом економічних, політичних,сімейних та інших відносин, впливають на суспільні відносини, що склалися на їх ґрунті.
Виникають, припиняються або змінюються на основі правових норм, які впливають на поведінку людей і через неї реалізуються.
Суб’єкти правовідносин пов’язані між собою суб’єктивними правами і юридичними обов’язками. Сторони в правовідносинах виступають як уповноважені і зобов’язані особи, де права та інтереси одних осіб можуть бути реалізовані через виконання обов’язків іншими.
Взаємна поведінка учасників правовідносин індивідуалізована і чітко визначена. Суб’єкти правовідносин (державні органи, фізичні або юридичні особи), як правило, відомі заздалегідь, їх дії скоординовані ще до початку цих відносин, чого немає в інших суспільних відносинах.
Вольовий характер правовідносин обумовлений тим, що вони виникають і реалізуються на основі волевиявлення хоча б одного з їх учасників, обов’язково проходячи крізь їх свідомість і виражаючи їх волю.
Охороняються державою, як і право в цілому, інші суспільні відносини такого забезпечення не мають. Гарантування умов законності і правопорядку означає, що держава охороняє усі правовідносини, які є в суспільстві.
Види правовідносин
Відносні — в яких реалізація суб'єктивних прав однієї особи можлива лише через виконання обов’язків іншою особою.
Абсолютні — засновані на можливості безпосереднього використання суб’єктом своїх суб’єктивних прав без втручання інших суб’єктів у сферу його діяльності.
За предметом правового регулювання поділяються на конституційні, цивільні, адміністративні, трудові,фінансові та ін.Наприклад, відносини, пов’язані з прийомом на роботу, звільненням з роботи працівника власником або уповноваженим ним органом, — це трудові правовідносини; відносини, пов’язані з укладенням угоди про надання банком кредиту фермеру — це цивільні правовідносини;
За функціональним призначенням:
Регулятивні правовідносини витікають на основі юридичних дозволів і втілюються в правомірних діях суб’єктів, регулюючи відповідні суспільні відносини.
Охоронні правовідносини виникають на основі юридичних заборон і є результатом вчинення суб’єктами правопорушень.
Матеріально-правові правовідносини виникають на основі норм матеріального права, їх змістом є права і обов’язки сторін. Наприклад, матеріальні правовідносини виникають з приводу права на освіту, на охорону здоров’я, на особисту безпеку.
Процесуально-правові правовідносини реалізують норми процесуального права і виникають на основі організаційних відносин. Вони є похідними, вторинними від норм матеріального права і встановлюють процедуру реалізації прав і обов’язків суб’єктів права, порядок вирішення юридичних справ. До них належать цивільно-процесуальні, кримінально-процесуальні, адміністративно-процесуальні, господарсько-процесуальні та інші процесуальні відносини.
За часом дії розрізняють:
Довгострокові правовідносини тривають певний час (визначений або невизначений), відносини, що виникли з договору про виконання підрядних робіт капітального будівництва або договору про перевезення вантажу на значну відстань.
Короткострокові правовідносини тривають протягом незначного часового відрізка і припиняться одразу після виконання учасниками своїх прав і обов’язків ( при укладенні договору залізничного перевезення).
5. Юридичні правопорушення : заг. хакт.
До основних ознак правопорушення слід віднести такі:
суспільне шкідлива (напр., прогул) або суспільно небезпечна (зазіхання на життя людини) поведінка. Суспільна шкідливість (вина) і суспільна небезпека (злочин) — об'єктивна основна ознака, що відрізняє правомірну поведінку від неправомірної. Юридичний аспект шкідливості виражається в порушенні суб'єктивних прав і юридичних обов'язків або в протидії їх виконанню. Матеріальний аспект шкідливості полягає в заподіянні учаснику правовідносин матеріального або морального збитку;
протиправна, неправомірна поведінка — суперечить нормам права, здійснюється всупереч праву, є свавіллям суб'єкта; являє собою порушення заборон, зазначених у законах і підзаконних актах, невиконання обов'язків, що виходять із нормативно-правового акта, акта застосування норм права або договору, укладеного на основі закону;
свідомо вольова поведінка — визначається психікою людини, яка в момент вчинення правопорушення перебуває під контролем волі і свідомості, здійснюється усвідомлено і добровільно. Відсутність вільного волевиявлення з юридичною умовою, за якою діяння не визнається правопорушенням, навіть якщо воно і мало шкідливі наслідки. Правопорушенням визнається лише неправомірне діяння деліктоздатної особи (малолітні і душевнохворі деліктоздатними не вважаються);
дія (крадіжка, розбій, наклеп, образа) або бездіяльність (недбалість, прогул, залишення особи в безпомічному стані). Думки, наміри, переконання, що зовні не виявилися, не визнаються чинним законодавством об'єктом переслідування доти, поки вони не переросли у протиправні вчинки. Практика переслідування за інакомислення (опозиції) є виявом репресивної суті тоталітарного режиму в державі;
винне діяння — дія, що виражає негативне внутрішнє ставлення правопорушника до інтересів людей, наносить своєю дією (або бездіяльністю) збитки суспільству і державі, містить доведену вину.
Вина — це психічне ставлення особи до свого діяння (бездіяльності) і його наслідкам, виражене у формі умислу і необережності;
кримінальне діяння — дія, що вимагає застосування до правопорушника заходів державного впливу, заходів кримінальної відповідальності у вигляді позбавлень особистого, організаційного і матеріального характеру. Застосування державного примусу до правопорушника має на меті захистити правопорядок, права і свободи громадян.
Відсутність зазначених ознак не дозволяє розглядати діяння як правопорушення. Так, заподіяння шкоди при відсутності вини не розглядається як правопорушення.
Порівняємо винне діяння і невинне заподіяння шкоди (невинне діяння):
Винне діяння (дія або бездіяльність) — правопорушення — є активним (чи пасивним), усвідомленим, вольовим, винним (у формі наміру і необережності) заподіянням шкоди, що спричиняє юридичну відповідальність.
Невинне заподіяння шкоди характеризується відсутністю вини у формах наміру і необережності і не передбачає настання юридичної відповідальності:
«казусне» (випадкове) здійснення суспільне шкідливого діяння відбувається у разі, коли особа не могла усвідомлювати суспільної шкідливості своєї поведінки, не передбачала настання можливих шкідливих наслідків, не повинна була (не могла) їх передбачати. Наприклад, виходячи з тролейбуса, людина спіткнулася і, падаючи, збила з ніг іншу людину, що йшла попереду, яка у результаті падіння одержала тяжкі тілесні ушкодження;
нездоланної сили («форс-мажор») — діяння особи, яка хоч і передбачала можливість настання суспільне небезпечних наслідків своїх дій (бездіяльності), але перебувала в такому психофізіологічному стані і екстремальних умовах, що не могла запобігти цим наслідкам. Це діяння, чинене з волі особи, є об'єктивно протиправним і водночас викликане надзвичайною і нездоланною за даних умов подією (наприклад, заподіяння шкоди майну пожежним при гасінні пожежі, заподіяне під час виконання професійно-службових обов'язків).
Не кваліфікуються як правопорушення протиправні діяння неповнолітніх осіб і осіб, визнаних судом неосудними, оскільки вони не здатні усвідомити свою вину. Усі сумніви щодо доведеності вини особи витлумачуються на її користь (ст. 62 Конституції України).
Склад правопорушення
Склад правопорушення — це сукупність передбачених законом об'єктивних і суб'єктивних ознак протиправного соціально шкідливого діяння, за вчинення якого винна особа несе юридичну відповідальність.
Склад правопорушення містить чотири необхідні елементи: об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкта і суб'єктивну сторону правопорушення.
Об'єкт правопорушення — це ті суспільні відносини та цінності, що охороняються правом, на які спрямовано посягання суб'єктів правопорушення (наприклад, власність, духовні цінності, здоров'я людини та ін).
Об'єкт правопорушення може розглядатися з різних позицій як:
загальний;
родовий;
видовий;
безпосередній.
Об'єктивна сторона правопорушення — сукупність зовнішніх ознак, що характеризують дане правопорушення: протиправне діяння (дія чи бездіяльність) суб'єкта права; його шкідливі наслідки (спричинений шкідливий результат або погроза його настання); причинно-наслідковий зв'язок між діянням і шкідливим результатом. Крім зазначених основних елементів об'єктивної сторони, існують факультативні: спосіб вчинення правопорушення, місце і час, оточення тощо.
Суб'єкт правопорушення — фізична або юридична особа, що вчинила правопорушення і є деліктоздатною, тобто має здатність нести юридичну відповідальність.
Деліктоздатність фізичної особи визначається законом з урахуванням віку і психічних можливостей контролювати свою поведінку волею і розумом (свідомістю). Деліктоздатність юридичної особи настає з моменту її офіційної реєстрації. Суб'єктами кримінального, дисциплінарного, матеріальною правопорушення виступають лише фізичні особи, цивільного — фізичні і юридичні особи, адміністративного — переважно фізичні особи, а в окремих випадках, встановлених законодавством, і юридичні особи (порушення правил пожежної безпеки, невиконання вимог щодо охорони праці, порушення законодавства про захист прав споживачів та ін.).
Юридична особа не може бути суб'єктом злочину. Ним звичайно є посадова особа підприємства, організації, установи або особа, що виконує функції керівника організації, капітана морських, річкових і повітряних суден та ін. Така особа в юридичній літературі іменується спеціальним суб'єктом правопорушення. Вона може виступати суб'єктом матеріального і адміністративного правопорушення.
Правопорушення, суб'єктом якого є юридична особа, являє собою ніщо інше як винну дію конкретних фізичних осіб, що призвела до заподіяння певної шкоди. Хоч суб'єктом відповідальності в таких випадках виступає юридична особа, це не виключає можливості відшкодування збитків, заподіяних організації внаслідок притягнення її до юридичної відповідальності, самою винною фізичною особою.
Суб'єктивна сторона правопорушення — сукупність ознак, що характеризують психічне ставлення особи до вчиненого нею протиправного діяння і його негативних наслідків, а саме — вина, мотив, мета правопорушення. Обов'язковою ознакою тут є вина, що виражається у формах умислу (прямого і непрямого) чи необережності (злочинної самовпевненості і злочинної недбалості).
При прямому умислі особа усвідомлює протиправний характер свого вчинку, передбачає ті конкретні шкідливі (небезпечні) наслідки, які можуть чи повинні настати, і бажає їх настання. (наприклад, крадіжка майна, що є власністю іншої особи).
При непрямому умислі особо свідомо допускає можливість настання шкідливих (злочинних) наслідків свого діяння: не бажає їх настання конкретно, не ставлячи їх за мету, однак і не виключаючи можливої перспективи настання таких наслідків, байдуже ставлячись до такої можливості (наприклад, заподіяння шкоди здоров'ю власнику майна, під час протиправного заволодіння цим майном: шкода здоров'ю не була метою злочинця, але він свідомо припускав таку можливість).
При злочинній самовпевненості особа не має наміру настання шкідливих наслідків, але при цьому: усвідомлює протиправність свого діяння; передбачає можливість настання шкідливих наслідків, однак легковажно розраховує на їх запобігання (оскільки переоцінює свої здібності, досвід або ж недооцінює складність, усі обставини та небезпечніть конкретної ситуації).
При злочинній недбалості особа не усвідомлює шкідливості свого вчинку і не передбачає можливості настання протиправного результату, але повинна і могла їх передбачити.
Необхідною складовою суб'єктивної сторони правопорушення є мотив і мета.
Мотив — це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її скоїти правопорушення.
Мета — це уявлення особи, що скоює правопорушення, про бажаний результат, до якого вона прагне.
6. Поняття, функції та види юридичної відповідальності .
Юридична відповідальність — різновид соціальної відповідальності, який закріплений у законодавстві і забезпечуваний державою юридичний обов'язок правопорушника пізнати примусового позбавлення певних цінностей, що йому належать. Іншими словами, це застосування до винної особи примусових заходів за вчинене правопорушення.
Види юридичної відповідальності
Залежно від галузі, до якої належить юридична відповідальність, вирізнять наступні її види:
Кримінальна відповідальність
Застосовується за вчинення злочину.
Адміністративна відповідальність
Настає за вчинення адміністративного проступку і тягне за собою накладення адміністративного стягнення.
Цивільна відповідальність
Настає за порушення договірних зобов'язань або заподіяння позадоговірної шкоди. Тягне повне відшкодування завданої шкоди, як майнової, так і немайнової, а також сплату неустойки.
Дисциплінарна відповідальність
Застосовується за порушення трудової, навчальної, службової, військової дисципліни. Основні заходи цього виду відповідальності — догана і звільнення.
Матеріальна відповідальність
Настає за шкоду, заподіяну роботодавцю працівником.
Фінансова відповідальність
Платники податків притягуються до фінансової відповідальності за порушення податкового законодавства, що тягне застосування санкції у виді штрафу та/або пені. Притягнення до фінансової відповідальності не звільняє від притягнення до адміністративної або кримінальної відповідальності за наявності підстав для цього[7].
Конституційна відповідальність
Як приклад, можна навести імпічмент Президента, відставка Уряду.
Міжнародно-правова відповідальність
Існують різні види відповідальності у міжнародному праві — репарації, реституція, сатисфакція, ін.
Цілі юридичної відповідальності
Цілі (функції) юридичної відповідальності — превентивна і карна. Превентивна пов'язана з загальним попередженням правопорушень і виховним упливом на особистість (= загальна превенція). Карна полягає у несприятливих наслідках застосування санкцій правових норм для конкретного суб'єкта (= спеціальна превенція)[3].
Виділяють, також, охоронну, правовідновну, профілактичну, виховну[4], штрафну, регулятивну[5] функції.
7. Державні символи України
Згідно з Конституцією України, державними символами України є
Державний Прапор України
Державний Герб України
Державний Гімн України
Державні символи Президента України.
Державний Прапор України
Державний Прапор України був затверджений Постановою Верховної Ради 28 січня 1992 року і являє собою стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Співвідношення сторін 2:3 (висота:ширина). Офіційним днем державного прапору є 23 серпня.
Державний Герб України
Великий Державний Герб України, згідно із статтею 20 Конституції України, встановлюється з урахуванням малого Державного Герба, як його головного елемента, і герба Війська Запорізького, і затверджується не менше як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.
19 лютого 1992 р. Верховною Радою України ухвалена постанова "Про Державний Герб України", якою було затверджено «Тризуб, як малий герб України» i, відповідно, головний елемент великого герба. З найдавніших часів тризуб шанується як магічний знак, свого роду оберіг. Його зображення археологи зустрічали у багатьох пам'ятках культури, датованих першими століттями нашої ери. Перша згадка у літописах про такі знаки належить до Х століття. За часів Київської Русі тризуб стає великокнязівським знаком. Посли київського князя Ігоря (912—945 рр.) при укладанні договору з візантійцями мали свої печатки з тризубами. Київський князь Володимир Святославович (980—1015 рр.) карбував тризуб на монетах, де з одного боку зображувався портрет володаря, а з іншого — тризуб.
Державний Гімн України
Державний Гімн України — національний гімн на музику Михайла Вербицького із словами Павла Чубинського.
8. Система органів державної влади в Україні
Україна — унітарна демократична президентсько-парламентська республіка і має багатопартійну політичну систему. В Україні діють такі основні інститути державної влади: Президент, Законодавча, Виконавча та Судова влади. Виконавча влада представлена Кабінетом Міністрів і Президентом. Законодавчий орган — Парламент — називається «Верховна Рада України». Судова влада представлена системою загальних і спеціальних судів різної інстанції.
Конституція України
Після проголошення Україною своєї незалежності 24 серпня 1991 року і прийняття нею своєї Конституції 28 червня 1996-го вона стала президентсько-парламентською республікою. Проте 8 грудня 2004 року, на прохання «політичної сили прем'єр-міністра Януковича» (яка побоювалася приходу Ющенко до влади), депутати ввели радикальні зміни до Конституції: за них проголосували 402 депутати, в тому числі Партія регіонів, Комуністична партія і Соціалістична партія. Україна стала парламентсько-президентською республікою.
З 2004 по 2010 рік легітимність Конституції 2004 року мала офіційний дозвіл Конституційного Суду України. Коли Янукович став президентом, він призначив нових суддів Конституційного суду, і 30 вересня 2010 року Конституційний суд прийняв рішення про скасування Конституції 2004 року і повернення до Конституції 1996 року (в результаті чого політична система України обрала більш президентський вигляд).
Законодавча влада
Парламент — Верховна Рада України — згідно зі статтею 75 Конституції України є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Конституційний склад Верховної Ради України становить 450 народних депутатів, котрі обираються шляхом таємного голосування на 5 років на основі загального, рівного і прямого виборчого права. Повноваження народних депутатів визначаються Конституцією і Законами України.[69]
Виконавча влада
Президент України згідно з статтею 102 Конституції України є главою держави, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. На основі та на виконання Конституції України і законів України Президент видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України. Віктор Янукович — чинний президент України з 2010 року.[70]
Уряд України — Кабінет Міністрів України — згідно зі статтею 113 Конституції України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Правовою базою його діяльності є Конституція, закони України та акти, видані Президентом України. Уряд відповідальний перед Президентом і підконтрольний Верховній Раді Україні. На практиці ця залежність полягає в тому, що Президент призначає за погодженням з Верховною Радою Прем'єр-міністра, припиняє його повноваження та приймає рішення про його відставку. Президент за поданням Прем'єр-міністра призначає членів Кабінету Міністрів та керівників інших центральних органів виконавчої влади. Підконтрольність та підзвітність Уряду Верховній Раді полягає в тому, що парламент затверджує поданий Урядом бюджет, приймає рішення щодо виконання бюджету, затверджує або відхиляє Програму діяльності Уряду, контролює його роботу. До складу Уряду входять: Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, і, на сьогодні, дев'ятнадцять міністерств. Також в систему виконавчої влади входять: 12 державних комітетів, 27 центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом, 18 інших центральних органів та установ України.
Судова влада
Правосуддя в Україні здійснюється винятково судами. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Система судів загальної юрисдикції в Україні будується на принципах територіальності і спеціалізації. У судах загальної юрисдикції діють колегії з цивільних і кримінальних справ. Суди загальної юрисдикції складаються з місцевих, апеляційних, вищих спеціалізованих судів та Верховного суду України. Найвищим судовим органом у системі «судів загальної юрисдикції» є Верховний Суд України. Єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є Конституційний Суд України. Конституційний Суд України є окремим, незалежним від судів загальної юрисдикції. Він не може бути касаційної, апеляційної чи наглядової інстанцією для судів загальної юрисдикції.
Спеці...
20.02.2013 21:02-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора