Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет водного господарства та природокористування
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Факультет економіки
Кафедра:
Кафедра економіки
Інформація про роботу
Рік:
2012
Тип роботи:
Контрольна робота
Предмет:
Історія економіки і економічної думки
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Національний університет водного господарства та
Природокористування
Кафедра економіки і підприємства
Контрольна робота з дисципліни
«Історія економіки і економічної думки»
1.Господарський розвиток світу в період становлення монополістичного капіталізму
Наступний етап у розвитку товарного виробництва отримав назву монополістичного капіталізму. Він починає формуватись в останній третині XIX ст., і перехід до цього етапу пов'язаний з революційними змінами в продуктивних силах. У цей період відбулася науково-технічна революція. За короткий історичний час було винайдено спосіб передачі електроенергії на відстань, двигун внутрішнього згорання, брати Райт вперше піднялись у небо на літаку, винайдено радіо. З'явилися трамвай, автомобіль, тепловоз, а в металургійному виробництві - бесемерівський та мартенівський способи виплавки сталі. На фоні цих величезних зрушень у продуктивних силах конкуренція приводила до концентрації капіталу і виробництва. Згодом з'являється і таке явище, як централізація капіталу, коли окремі підприємці заради збільшення прибутку об'єднують свої капітали. Це об'єднання було як добровільним, так і недобровільним, яке здійснювалось унаслідок поглинання однією більш потужною фірмою іншої, менш сильної. На базі концентрації та централізації капіталу та виробництва виникають монополії. Це великі потужні підприємства, які виготовляли таку частку продукції, що давала їм можливість установлювати ціни на ринку й отримувати надприбутки.
Слід зазначити, що поява монополій є об'єктивним явищем, яке обумовлено дією економічних законів товарного виробництва. Гонитва за прибутком, дія закону додаткової вартості породжують конкурентну боротьбу, наслідком якої є концентрація виробництва й капіталу. Ці явища в умовах науково-технічної революції надзвичайно посилюються і ведуть до виникнення промислових монополій.
Процес концентрації і централізації виробництва та капіталу був суперечливим і дуже різноманітним. Це привело до появи різних форм монополістичних об'єднань. До найбільш простих форм монополістичних об'єднань слід віднести такі як рінги, корнери, пули, конвенції. Вони являли собою, як правило, тимчасові угоди між капіталістами з метою отримання максимального прибутку. Коли мета досягалась, такі об'єднання розпадались, бо тимчасовий характер їх існування обумовлювався вже в момент їх створення. Учасники таких об'єднань найчастіше домовлялись про єдині ціни, за якими вони будуть продавати свій товар протягом певного періоду.
У подальшому формуються більш стійкі й організаційно доволі складні форми монополістичних об'єднань. Класичними формами таких об'єднань стали картелі, синдикати, трести й концерни.
Картель - це об'єднання підприємств, як правило, однієї галузі, у якому кожен учасник зберігає власні виробничу й комерційну самостійність. Учасники такого об'єднання, як правило, домовляються про встановлення єдиної монопольно високої ціни. Це є головною базою для отримання монопольно високого прибутку. Але рішення про високі ціни практично завжди доповнюється угодою про поділ ринку збуту, обмеження виробництва продукції шляхом установлення відповідних квот для кожного члена картельного об'єднання, а також санкції проти тих його учасників, хто порушує встановлені правила.
Картельна форма монопольних об'єднань мала місце в багатьох країнах, але найбільш поширеними були картелі в Німеччині. Особливо це посилилось з приходом до влади в 1933 р. Гітлера. Його уряд проводив програму примусового картелювання.
Синдикат - це така форма монопольного об'єднання, учасники якого зберігають свою виробничу самостійність, але втрачають комерційну. Це досягається шляхом створення спільної організації зі збуту продукції, що приводить до зменшення витрат на реалізацію продукції для кожного члена такого об'єднання і прискорює сам процес реалізації. Наслідком цього є зростання прибутку.
Найбільш поширені синдикати були в царській Росії. Дуже потужні й відомі - були такі синдикати, як "Продамент", "Продвугілля", "Продвагон" та ін. Вони забезпечували реалізацію відповідних товарів і давали їх учасникам величезні прибутки.
Трест являє собою таку організаційну форму монополістичного об'єднання, у якому його учасники втрачають свою і комерційну, і виробничу самостійність. Поява трестів приводить до певної модифікації відносин капіталістичної власності. Приватний власник передає свою власність тресту, а взамін отримує акції, які роблять його співвласником цього монополістичного об'єднання. Трести об'єднують як підприємства однієї галузі, так і виробників різних галузей. Останнє особливо характерне для тих підприємств, які пов'язані між собою вертикальними виробничими зв'язками. Наприклад, об'єднуються підприємства, що видобувають залізну руду, вугілля, і ті, які виплавляють сталь. На базі такого об'єднання виникають комбінати, які не тільки забезпечують монопольно високі прибутки їх власникам, але й посилюють їх становище на ринку. Особливо це помітно в умовах криз, через те, що комбінат має більше простору до пристосування до змін ринкової кон'юнктури і може в більш широкому діапазоні маневрувати цінами.
Трести набули найбільшого поширення в СІНА. Цю країну невипадково називають країною трестів. Потужність і масштабність цих об'єднань вражає. Так, на підприємствах американського стального треста "Юнайтед Стейтс етил корпорейшн", який було створено в 1901 р., усередині XX ст. працювало майже чверть мільйона працівників.
Найбільш високий рівень монополістичного об'єднання поданий концерном. Він являє собою об'єднання, як правило, підприємств різних галузей на основі фінансової залежності. Це досягається найчастіше шляхом скуповування концерном контрольного пакету акцій інших підприємств, які в такий спосіб потрапляють під його контроль і входять до цього об'єднання.
Особливістю концерна є його багато функціональність. Як правило, він охоплює не тільки виробників продукції, а й ті компанії, що займаються її транспортуванням та збутом, а також банки і фінансові установи. Поряд із цим концерни характеризуються також тим, що вони утворюються не шляхом укладання відповідної угоди, а шляхом купівлі контрольного пакету акцій. У цих умовах компанії і фірми, що входять до певного концерну, формально зберігають свою незалежність, що посилює концерн, бо за певних обставин дає можливість перекласти ризик на окреме підприємство і тим самим суттєво обмежити свою відповідальність.
Виникнення монополії приводить до суттєвих змін у суспільному виробництві, які є наслідком зміни у відносинах капіталістичної власності. По-перше, монополістичний капітал, а відтак, і його представ-ник-монополіст, установлюють своє панування в суспільному виробництві. По-друге, відбувається поєднання промислового й банківського капіталу та утворення фінансового капіталу. Усе це призвело до надзвичайного посилення монополістичного капіталу і суттєвого ускладнення та загострення соціальних суперечностей, притаманних капіталістичній економіці.
Як уже було підкреслено, монополія виникає як наслідок концентрації і централізації виробництва, що, у свою чергу, породжується конкурентною боротьбою. У цьому сенсі вона є антитезою конкуренції, але повністю її знищити не може. Конкуренція залишається в тих сферах виробництва, які ще не охоплені або мало охоплені монополіями. Такі сфери є, і це, перш за все, сільське господарство, роздрібна торгівля, сфера послуг тощо. Це традиційна конкурентна боротьба, яка була притаманна домонополістичному капіталізму і яка була панівним видом конкуренції.
Поряд з цим видом конкурентної боротьби запекле суперництво точиться між монополіями і немонополізованими підприємствами галузі, які ще називають аутсайдерами. Зрозуміло, що сила монополій і сила аутсайдерів мало порівнювані, проте цей вид конкуренції не зникає. Причина полягає в тому, що, з одного боку, високі ціни, які встановлюють монополії, дають можливість існувати й аутсайдерам з їх, як правило, більшими витратами на виробництво. З іншого боку, у процесі довгого (протягом століть) розвитку товарного виробництва в капіталістичному суспільстві сформувався стійкий стереотип, що заполонив свідомість широких верств населення. Його суть полягає в тому, що стати підприємцем, мати "свою справу" - це і є найвищий масовий варіант самовираження. Це формує постійне прагнення до підприємницької діяльності і на практиці означає, що на зміну збанкрутілим аутсайдерам знову й знову приходять нові.
Жорстока конкурентна боротьба йде і між монополіями як в одній галузі, так і між монополіями різних галузей. Останнє пов'язано, перш за все, з тим, що розвиток науки зробив можливим випуск товарів-замінників, які ще називають товарами-субститутами. Часто такі товари-замінники набувають таких властивостей, які притаманні первісному товару. Так, рибальські сітки, зроблені із штучного матеріалу, набагато ефективніші від тих, що сплетені з природного матеріалу. Усе це посилює конкурентну боротьбу.
Сама монополізація включає під час свого утворення різних власників, частка яких у монополістичному об'єднанні є різною, що стає ще однією з причин конкурентної боротьби, яка точиться вже всередині самих монополій.
Підсумовуючи усе вище викладене, можна стверджувати, що монополія не ліквідує конкуренції, але суттєво ускладнює та видозмінює її. Найважливішим наслідком цих змін стає значне послаблення конкуренції як механізму, що є підґрунтям саморегулювання ринкової економіки. Отже, конкуренція зберігається, але механізм її дії зазнає суттєвих змін, які завдають суспільному відтворенню, організованому на ринкових засадах, великих втрат.
Монополія, як відомо, установлює монопольно високі ціни, і за їх рахунок отримує надприбутки. У цьому сенсі виникає питання про дію закону вартості. Він зберігає свою дію, хоча й модифікується через утворення монопольних цін. Як і в умовах домонополістичного капіталізму, основою ціни є вартість. Так, монополія може значно підвищити ціну, відхиляючи її від вартості і отримуючи в такий спосіб надприбуток. Але ці дії монополії теж обмежені, бо є певні умови, з якими доводиться рахуватись.
По-перше, це дія закону попиту, який із зростанням ціни на товар, за інших незмінних чинників, зменшує попит, спричиняє його скорочення, а відтак, і зменшення прибутку виробника.
По-друге, це постійна загроза, що стоїть перед будь-яким виробником у можливості налагодження випуску конкурентом товару-субституту з прийнятною для споживача ціною реалізації.
По-третє, цінова конкуренція є надзвичайно небезпечною за своїми наслідками, вимагає великих витрат і стримує монополію від встановлення занадто високих цін, бо вони посилюють присутність на ринку конкурентів.
Але попри це монопольна ціна відрізняється від вартості і дає можливість отримати монопольний прибуток. Що ж є його джерелом і який механізм забезпечує його отримання монополією? Джерелом є праця найманого виробника, але витрачена на немонополізованих підприємствах. Надходить же вона до монополістів через перерозподіл. Ще К.Маркс у своєму "Капіталі" звертає на це увагу. Він пише, що "монопольна ціна певних товарів лише б перенесла частку прибутку виробників інших товарів на товари з монопольною ціною" (Маркс К, Капітал, с. 432).
Таким чином, монополія не знищує дію об'єктивних законів товарного виробництва, але суттєво модифікує форми їх прояву. Що ж стосується всього суспільного відтворення, то вплив монополії є неоднозначним.
З одного боку, поява монополій стає потужним поштовхом для розвитку продуктивних сил.
Монополії формуються на базі великого виробництва. Саме воно є його виробничо-економічною базою і водночас відкриває нові можливості щодо ефективного використання продуктивних сил. Конкретно це пов'язано з такими моментами:
перш за все, монополія як великомасштабне виробництво здійснює масовий випуск продукції великими серіями;
серійність виробництва, у свою чергу, веде до ефективного застосування принципово нової техніки і технологій;
на базі великомасштабного серійного виробництва подальший розвиток отримує розподіл праці, а відтак, і спеціалізація виробництва;
наслідком спеціалізації стає посилення її зворотного боку - кооперації виробництва, яка втягує в орбіту монополій і аутсайдерів (не-монополізовані підприємства);
посилення виробничого комбінування, що виходить за межі власне монополій, суттєво змінює все суспільне виробництво в напрямі його більш ефективної організації;
зростання суспільного характеру виробництва піднімає на новий щабель якість продукції, що виробляється. Поширеною стає сертифікація продукції і широке застосування стандартів;
зосередивши великі фінансові ресурси, монополії активно сприяють розвитку науки, безпосередньо поєднуючи її з виробництвом.
Загальним наслідком цих позитивних моментів, які пов'язані з монополією, став потужний розвиток продуктивних сил. Відбулася трансформація капіталізму вільної конкуренції в монополістичний капіталізм. Ця нова модель ринкової економіки, не змінивши товарної форми суспільного виробництва, внесла суттєві зміни в саму організацію його функціонування.
Але панування монополій призвело також до певних негативних наслідків як з погляду механізму функціонування ринкової економіки, так і з погляду посилення соціальних суперечностей у суспільстві.
Перш за все, монополії, які з'явились унаслідок конкурентної боротьби, внесли суттєві зміни в саму конкуренцію. Вони обмежили вільну конкуренцію і змінили її характер. Якщо раніше вона була спрямована на витіснення конкурента з ринку, то тепер - на його знищення. Це, у свою чергу, вплинуло на механізм саморегулювання ринкової економіки, адже вільна конкуренція була його важливим складовим елементом.
Ускладнення суспільного виробництва, посилення його суспільного характеру і неможливість через видозмінену й обмежену конкуренцію забезпечити автоматичне саморегулювання виробництва призвели до посилення економічних криз, що, урешті-решт, призвело до світової економічної кризи 1929-1933 рр.
Негативні соціальні наслідки панування монополій виявилися, насамперед, у тому, що представники монополістичного капіталу отримували надприбутки за рахунок можливості встановлення високих цін на свою продукцію. Це за певних обставин могло стати і реально ставало гальмом запровадження у виробництво новітніх досягнень науки і техніки, які б могли суттєво зменшити вартість, а відтак, і ціну продукції, що виготовлялась монополіями.
Ще більш помітні ті негативні явища, які є наслідком розвитку монополій і стосуються всієї сукупності виробничих відносин суспільства. Перш за все, монополія отримує можливість підвищити норму додаткової вартості на своїх підприємствах. Удосконалюючи виробництво, застосовуючи новітні досягнення, монополія здатна суттєво інтенсифікувати витрати робочої сили. І це досягається не тільки за рахунок досить примітивного прискорення руху конвеєра, а й за рахунок широкого використання інтелектуальних здібностей людини.
Поряд з цим у монополії є реальні можливості за рахунок цін, споживчого кредиту й інших подібних методів перерозподіляти на свою користь частину необхідного продукту, який отримує найманий робітник. З появою монополій, а разом з цим і монополістичної верхівки, посилюється розмежування в середовищі самих власників засобів виробництва. Монополістичний капітал отримує надприбутки і за рахунок тієї частини підприємців, які не входять у структуру монополій. Усе це ускладнює й загострює соціальні суперечності в суспільстві.
Посилення соціальних суперечностей зумовило до зростання (порівняно з домонополістичним періодом) рівня організації найманих робітників. Це привело до певних позитивних наслідків, одним з яких стало прийняття законів проти монополій. Уже наприкінці XIX ст. в СІНА і Канаді формується перше антимонопольне законодавство.
Але узагальнюючим результатом повновладдя монополістичного капіталу стало загострення соціальних суперечностей. Протистояння інтересів різних соціальних груп суспільства сягає величезних масштабів. Певною мірою і Велика депресія 1929-1933 рр., і дві світові війни були викликані тими суперечностями, що сформувалися між гігантським розвитком продуктивних сил, якого вони досягли на монополістичному етапі розвитку ринкової економіки, і виробничими відносинами, що вже не відповідали рівню й характеру розвитку цих продуктивних сил.
Неоінституціоналізм
Ця течія охоплює сукупність сучасних інституціональних концепцій про роль і еволюцію окремих інститутів (колективів) у пост індустріальному суспільстві та в умовах НТР, а також поведінку окремих індивідів у цих колективах. До таких інститутів належать передусім права власності корпорації, профспілки, держава та інші організації, правові, етичні, моральні, психологічні норми, за допомогою яких організовуються взаємини між людьми.
Основними різновидами неоінституціоналізму є техніко-економічний (Дж.-К. Гелбрейт, Р. Хейблоннер, О. Тоффлер та ін.) і соціально-правовий (Р.-Г. Коуз, А. Алчіан, Р. Познер, Дж.-М.-Дж. Б'юкенен та ін.).
Головні праці Гелбрейта: "Американський капіталізм. Концепція зрівноважувальної сили" (1952), "Нове індустріальне суспільство" (1967), "Начерки з теорії ризиків" (1970), "Економічні теорії та цілі суспільства" (1973) та ін. У першій праці Гелбрейт стверджує, що внаслідок концентрації економічної могутності в руках незначної кількості найбільших корпорацій капіталізм неспроможний здійснювати саморегулювання через механізм ринкової конкуренції і ця рушійна сила втратила своє значення. Велика корпорація певною мірою є монопольною силою і привласнює монопольний дохід. Регулятор сучасного капіталізму — зрівноважу вальна сила монополій-продавців і монополій-покупців, яка водночас виконує функцію досконалої конкуренції, її зростання посилює здатність економічної системи до саморегулювання, внаслідок чого зменшується необхідність у державному регулюванні, контролі та плануванні. Тому держава, антитрестівське законодавство не повинні стримувати утворення монополій (олігополій), а навпаки, сприяти їх зростанню. Винятком може бути лише стовідсоткова монополія. Державне втручання необхідне лише тоді, коли зрівноважувальні сили перестають бути ефективними.
Зіставляючи дію монополій-продавців і монополій-покупців, Дж.-К. Гелбрейт визнав, що зрівноважувальна сила покупця зникає із перевищенням пропозицією попиту, а також у разі створення абсолютної монополії покупця (наприклад, при закупівлі державою зброї та військових матеріалів). Він також зазначає, що у таких високо-монополізованих галузях, як автомобільна, тютюнова тощо, в немонополізованих або мало-монополізованих (сільське господарство, деревообробна промисловість та ін.), а також за інфляції зрівноважувальної сили не існує. Загалом теорія зрівноважувальної сили Гелбрейта — надто абстрактна схема, в якій правильні положення (про неспроможність ринкового саморегулювання економіки, про монополістичну природу гігантських корпорацій тощо) поєднані з нереальними проектами.
У праці "Нове індустріальне суспільство" Дж.-К. Гелбрейт розглядає корпорації як єдино можливі форми організації виробництва, діяльність яких спрямована на досягнення високої ефективності виробництва, виробництво високоякісних товарів і послуг та інші виробничі цілі. Досліджуючи еволюцію корпорації, він доходить висновку, що влада в ній поступово переходить від власників до так званої "техноструктури", до якої він зараховує широке коло осіб — від вищих менеджерів до управляючих нижчої ланки, техніків, науковців, спеціалістів, рекламістів та ін. Такий перехід зумовлений вимогами розвитку самої техніки і технології, необхідністю засвоєння цими категоріями працівників значної кількості різноманітної інформації. Концепція "техноструктури" є логічним продовженням ідеї Т. Веблена про поступовий перехід влади до інженерно-технічної інтелігенції, оскільки вона озброєна знаннями, необхідними виробництву і капіталістам-власникам. У теоретичному аспекті , це означає проголошення влади в сучасній корпорації атрибутом окремих елементів продуктивних сил (техніки, інформації), а в методологічному — проповідування принципу технологічного детермінізму — механічної залежності соціально-економічної сутності корпорацій від рівня розвитку техніки і технології. Однак науковці, техніки, спеціалісти з інформаційних систем виконують свої функції не як суб'єкти власників окремих факторів сучасного капіталістичного виробництва, а як суб'єкти процесу праці. Через підпорядкування процесу праці основній меті капіталістичного виробництва — максимізації і привласненню прибутку суб'єкти процесу праці стають носіями найманої праці, підпорядкованої власникам корпоративного капіталу. Водночас внаслідок визначальної ролі продуктивних сил у суспільному способі виробництва — єдності продуктивних сил і відносин економічної власності, їх взаємодії (взаємопроникнення, взаємодоповнюваності, взаємозаперечення), техніка, інформація істотно впливають на процес еволюції власності та влади, а носії цих факторів (передусім спеціалісти вищої кваліфікації) швидше просуваються службовими щаблями, виконують ширше коло функцій, але підпорядковані середній та монополістичній буржуазії. Частина з них внаслідок зростання розмірів заробітної плати, інших виплат частково вливається до середньої, а вищі менеджери — до монополістичної буржуазії. Однак, після того як поступові кількісні зміни зумовлюють якісні зрушення (трансформацію в середніх і великих буржуа), вони із суб'єктів окремих факторів процесу виробництва, зокрема процесу праці, стають суб'єктами відповідно середньої та великої капіталістичної власності (а отже, можуть стати власниками малих, середніх і навіть частини великих капіталістичних підприємств), а внаслідок цього — і суб'єктами експлуатації найманої праці. Менеджери вищої ланки починають самі використовувати працю інших науковців, інженерів, техніків.
Корпоративний сектор економіки Дж.-К. Гелбрейт називає "плануючою" системою. Крім того, регулюючу діяльність у масштабі всього суспільства здійснює держава. Тому, на думку Гелбрейта, планування приходить на зміну ринковим відносинам. Водночас недостатньо аргументованими є його твердження про обмеження влади багатих, про революцію в доходах через механізм перерозподілу податків. Доказовіша теза Гелбрейта про створення у США та в інших розвинутих країнах суспільства достатку (в якому, однак, мільйони людей живуть нижче офіційно встановленого рівня бідності).
У праці "Економічні теорії та цілі суспільства" Гелбрейт гостро критикує неокласичний напрям політичної економії за консерватизм мислення щодо механізму ринкового саморегулювання економіки. Зокрема, він обґрунтовано зазначає, що аналіз неокласиками економіки як сукупності пов'язаних ринком господарських одиниць, де споживач панує над виробником, цілком відірваний від життя. Підтримуючи позицію Кейнса, Гелбрейт водночас критикує посткейнсіанців за спроби довести, що рівновага економічної системи може бути досягнута через штучне підвищення державою сукупного попиту. Неокласичний напрям також ігнорує такі три соціальні інститути позаринкових сил, як великі корпорації, державу і профспілки. Гелбрейт заперечує тезу неокласиків про споживачів як господарюючих суб'єктів, стверджуючи, що насправді функції споживачів виконує сім'я. Головним господарюючим суб'єктом він вважає корпорацію, яка через ринок диктує умови споживачеві (протилежні ідеї висували неокласики), створює ринок на нові товари, формує попит на них, встановлює свої закони для ринку. Аргументованою є думка Гелбрейта, що на багатьох ринках можуть панувати кілька фірм, які колективно здійснюють свою владу, — олігополії. Але трактування корпорації як рушійної сили розвитку економічної системи однобічно характеризує рушійні сили економічної системи, оскільки проігноровано її важливі суперечності, проблеми взаємодії власності і влади.
Дж.-К. Гелбрейт пропонує реформувати економічну систему в напрямі "нового прагматичного соціалізму", який передбачає насамперед посилення регулюючої ролі держави (разом із "плануючою" системою). Необхідність поширення такого соціалізму засвідчує наявність відсталих галузей економіки (транспорт, медичне обслуговування, житлове будівництво тощо). Проте він вважає недоцільним перетворення існуючих форм власності (крім корпорацій військово-промислового комплексу) на державну. Такий варіант соціалізації економіки — одна з моделей змішаної економіки. Водночас дослідник наголошує на необхідності перерозподілу доходів на користь бідних верств населення через механізм прогресивного оподаткування, підвищення мінімальної заробітної плати.
Якщо екстраполювати висновки концепції "техноструктури" на рівень макроекономіки, то влада, а отже, й власність у сучасному капіталістичному суспільстві перейшла до рук науковців. Такий різновид техніко-економічного неоінституціоналізму втілено в концепції постіндустріального та інформаційного суспільства американських економістів Д. Белла та О. Тоффлера. На думку Р. Хейблоннера, науково-технічна інтелігенція поступово вийде з-під влади капіталістів і управлятиме розвитком суспільства відповідно до власних інтересів і світогляду. Це можливо, але не в межах капіталістичного способу виробництва.
Основною суперечністю постіндустріального суспільства О.Тоффлер вважав протистояння між представниками "другої" і "третьої" хвилі, тобто індустріалістами і постіндустріалістами. Відомий американський учений в теорії управління П. Дракер такою суперечністю називав конфлікт між працівниками інтелектуальної сфери та неосвіченими масами. Цим тлумаченням притаманні переважно ті самі недоліки, про які йшлося при характеристиці концепції постіндустріального суспільства.
Соціально-правова форма неоінстуціоналізму представлена теоріями прав власності, суспільного вибору, трансакційною теорією організацій та ін. Зокрема, в теорії прав власності зроблено спробу виявити взаємозв'язок між правами власності, трансакційними витратами і зовнішніми ефектами. Оскільки трансакційні витрати (передусім на пошук інформації) існують завжди, то різні, як правило, нерівноцінні варіанти розподілу прав власності зумовлюють різні за розмірами зовнішні ефекти. Водночас трансакційні витрати створеної для ефективнішого використання людських можливостей фірми нижчі порівняно з витратами на виготовлення товарів без організації, фірми (підприємства). Повніше інформаційне забезпечення фірми зменшує зовнішні невизначеності, дії (ефекти). Розглядаючи питання оптимізації розмірів фірми, Р. Коуз вважає, що така оптимальність визначається межею, на якій витрати через механізм ринкової координації (після цієї межі вигіднішим є ринок) дорівнюють витратам централізованого контролю (до цієї межі вигідний централізований контроль).
Сама власність розглядається як група прав власності на використання ресурсів, передусім обмежених, а контрактні відносини — як ефективні засоби обміну такими групами прав власності. Крім того, заперечується (за Алчіаном) трактування ресурсів як об'єкта власності. Такий підхід означає необгрунтоване ігнорування кількісного аспекту економічної власності; якісного аспекту цієї категорії, а отже, власності як економічної категорії загалом; звужене юридичне тлумачення власності; відсутність комплексного соціологічного підходу до власності (виокремлення в ній не лише економічного, а й соціального, політичного та інших надбудовних аспектів). Частково цей недолік усунуто в працях Д. Норта, який вважає, що політичним системам властиво створювати неефективні права власності в інтересах осіб, які зосередили у своїх руках владу. В концепції суспільного вибору (за Дж.-М.-Дж. Б'юкененом) стверджується, що коли раціонально мислячий індивід прагне отримати найкращий результат від своєї діяльності (у тому числі громадської), то вдосконалення економічної політики уряду залежить передусім від структури законів, через які демократично організована система може впливати на цю політику, а склад самого уряду не має особливого значення. Такий підхід істотно недооцінює роль особистісного фактора і суперечить прогресивним ідеям неоінституціоналізму.
Відмінність неоінституціоналізму від інституціоналізму щодо методології полягає в тому, що об'єктом дослідження передусім є поведінка окремих індивідів у межах традиційних інституціональних структур та пристосування до цих структур (корпорацій, профспілок, держави) певних суспільних норм і правил (правових, етичних та ін.), а не самих структур, спрямованих на захист інтересів індивідів. Так, Д. Норт стверджував, що інститути лише формують можливості, якими можуть скористатися громадяни, а через маніпулювання спонуками стосовно організацій (які зрощуються з інститутами) індивіди можуть впливати на зміну інститутів. Якщо дві сторони уклали контракт і за зміни цін намагаються переглянути його умови, вони можуть погодитися на відповідні витрати, що позначиться на еволюції загальних норм і правил. Принципових відмінностей між трансакційною (найповніше розробив О. Вільямсон) та інституціональною концепціями не існує.
Раціональною є ідея неоінституціоналізму, що аналіз економічної системи лише з боку раціонально1 мислячого індивіда обмежений і необхідно враховувати дії організацій людей, наприклад, товариств споживачів.
Недоліком соціально-правової форми неоінституціоналізму є звужений підхід і характеристика діяльності індивіда в межах організацій та певних інститутів, тобто зведення такої діяльності передусім до набуття прав власності, а отже, ігнорування соціально-економічної форми індивідів (перебування більшості з них у межах корпорації як найманих працівників, у межах держави — як платників податків та об'єктів соціально-економічної політики держави тощо). Водночас така характеристика перестає бути обов'язковою в процесі діяльності індивіда в межах політичних установ (партій, міської ради та ін.), громадських установ (клубів, спортивних об'єднань, церков та ін.), доповнюючою в межах загальноосвітніх установ (шкіл, університетів, закладів професійної освіти). Зосереджуючи увагу на правах власності, представники неоінституціоналізму необгрунтовано абстрагувалися від економічного аспекту власності, від економічної влади в суспільстві тощо, дотримуються багатьох постулатів позитивної економічної теорії; основних неоінституціональних концепцій (прав власності, агентських відносин, трансакційних витрат); ґрунтуючись на неокласичних постулатах людини економічної, не враховують (або враховують лише частково) інші індивідуальні інтереси, а тому неспроможні дати комплексну соціологічну характеристику основних мотивів людської діяльності в межах неоднорідних організацій та їх впливу на ефективність. Трактування інститутів лише як результату дії відокремлених індивідів (на основі принципу індивідуалізму, що означає відсутність комплексного аналізу їх виникнення і розвитку з боку передусім суспільного способу виробництва, а також соціальних відносин) теж не можна вважати правильним. Необгрунтованою є теорема Коуза про те, що перерозподіл прав власності не впливає на алокацію (розподіл) ресурсів. Відсутній у його працях комплексний аналіз механізму взаємодії прав власності різних індивідів.
3.Економічні погляди У. Петті
Під впливом величезного припливу в Європу з Нового світу золота і срібла, що засвідчило причинний взаємозв'язок між зміною кількості грошей і цінами на товари, змінюються меркантилістські погляди. Формуються наукові погляди представників класичної політичної економії.
У сучасній історії економіки та економічної думки є два головних підходи до розгляду поглядів критиків меркантилістського вчення. Згідно з першим, критики меркантилізму (В. Петті, Д. Hope, Д. Юм, Р. Кантільйон, П. Буагільбер та ін.) сприяли формулюванню принципів нового напряму в історії економічних учень — класичної школи політичної економії. Вони, хоч ще й не повністю звільнились від догм меркантилізму, намагались перенести аналіз питань вартості та прибутку із сфери обігу в сферу виробництва, висунули плідну ідею про стійкі економічні закони. Тим самим вони відходили від меркантилізму і сприяли формуванню майбутніх основ класичної політичної економії.
Прихильники другого підходу розглядали етап в історії економічних учень із середини XVII до середини XVIII ст. як перехідний від меркантилізму до класичної політичної економії. У працях зазначених вище вчених-економістів містилися як елементи меркантилістських ідей, так і теоретичні основи класичної політекономії. Тому їх можна вважати попередниками класичної школи політекономії1.
Першим представником наукової політичної економії був В. Петті (1623— 1687, Англія), якого називають Колумбом політичної економії. Він виклав свої погляди у творах, надрукованих у 60—80-х роках XVII ст. Найбільш відомі та значущі серед них "Трактат про податки і збори" (1662), "Політична анатомія Ірландії" (1672), "Різне про гроші" (1682). К. Маркс назвав його батьком політичної економії та найгеніальнішим, найоригінальнішим дослідником-економістом.
На відміну від меркантилістів, багатство, на думку В. Петті, утворювали не тільки дорогоцінні метали і камені, включаючи гроші, але й землі країни, будівлі, кораблі, товари та ін. Роздумуючи з цього приводу, він зазначав: "Праця — це батько і активний принцип багатства, а земля — його мати".
З метою збільшення багатства країни вчений пропонував замість покарання тюремним ув'язненням ввести грошові штрафи, а "неплатоспроможних злодіїв" віддавати у "рабство", примушуючи працювати. Це означало, що багатство, всупереч думці меркантилістів, створювали насамперед працею та її результатами, тобто заперечувалась особлива роль грошей у господарському житті. Тому В. Петті уточнив: якщо держава псує монети, це свідчить про її занепад, безчесну поведінку державника (царя, короля), зраду суспільній довірі до грошей.
Розвиваючи тезу, він звернув увагу на бездумність і невимогливість заборони вивезення грошей. Подібна дія держави рівнозначна, за його словами, забороні ввезення в країну імпортних товарів. У такому разі В. Петті був прихильником кількісної теорії грошей, демонструючи розуміння закономірності про кількість грошей, потрібних для обігу. Водночас очевидна і його спрощена позиція стосовно ролі грошей в економіці. З одного боку, кількісна теорія грошей справді довела, що гроші самі по собі не утворюють багатство, з іншого — В. Петті, а потім й інші автори класичної політичної економії, зосереджуючи увагу виключно на значенні грошей як засобі обігу, не зрозуміли взаємозв'язку між товарним і грошовим ринками, що випливає з функції грошей як засобу збереження вартостей.
Неприйняття меркантилістичних ідей відобразилося у творчості В. Петті як у характеристиці сутності багатства і шляхів його примноження, так і в намаганнях виявити природу походження вартості товарів і причин, що впливають на рівень їх цінності на ринку.
Між міновою вартістю, величину якої визначають затрати праці, та реальною ринковою ціною є багато посередницьких ланцюгів, що ускладнює процес ціноутворення. З надзвичайною прозорливістю вчений назвав ціноутворювальні чинники, на які доводиться зважати сучасним економістам і плановикам, вказав на вплив товарів-замінників, товарів-новинок, мод, традицій споживання.
В одній із теорій йдеться про те, що вартість товару створює праця, витрачена на видобуток срібла, вона є його "природною ціною”, вартість товарів, визначена шляхом прирівнювання до вартості срібла, — їх "дійсна ринкова ціна”. "Якщо хтось може добути з перуанського ґрунту і доставити в Лондон одну унцію срібла за час, протягом якого він може виробити один бушель хліба, то перша є природною ціною другого"1. В іншій концепції зазначено, що вартість товару зумовлена участю в її створенні праці та землі. Або, як висловився сам В. Петті, "нам слід би говорити, що вартість корабля або сюртука дорівнює вартості певної кількості землі, певної кількості праці, оскільки і корабель, і сюртук вироблені землею і людською працею"2. Отже, вчений вважає, що в основі ціни товару лежить тільки підхід, пов'язаний з трактуванням витрат.
Заробітну плату В. Петті тлумачив як мінімум засобів для існування. "Закон мав би забезпечувати працівникові тільки засоби для життя, адже якщо йому дозволяють отримувати вдвічі більше, то він робить удвічі менше, ніж міг би працювати і працював би, а це для суспільства означає втрату такої самої кількості праці"3. Пізніше його погляди поділятимуть й інші представники класичної школи, наприклад Д. Рікардо і Т. Мальтус. І хоча ця теза вкрай сумнівна, однак заслуга економіста полягала в тому, що він розглядав проблему заробітної плати економічно, прагнув об'єктивно визначити її величину. Вчений розумів, що вартість, створена працею робітника, — зовсім інша величина і, як правило, значно більша. Ця різниця — джерело додаткової вартості, яка є рентою.
Прибуток підприємців і землевласників В. Петті характеризував за допомогою, як уже зазначалося, уніфікованого ним, по суті, поняття "рента". Зокрема, називаючи ренту із землі різницею між вартістю хліба і витратами на його виробництво (витрати на насіння й утримання робітника), він підмінив цим терміном таке поняття, як прибуток фермера. Процент, або грошову ренту, вчений виводив із земельної ренти. Вдаючись до спрощення, він звернув увагу на те, що цей показник має дорівнювати ренті з певної кількості землі, котру можна купити за наявні, чи надані в позику гроші за умови повної суспільної безпеки.
Ще в одному прикладі йдеться про одну з форм вияву земельної ренти, зумовленої місцезнаходженням земельної ділянки і ринку. При цьому В. Петті робить висновок: "...Поблизу населених пунктів, для харчування населення яких потрібні великі райони, землі не тільки приносять на цій основі більшу ренту, але й коштують більшої суми річних рент, ніж земля такої ж якості, але розміщена у віддаленіших місцях..." Тим самим він порушив ще одну проблему, пов'язану з визначенням ціни землі. Однак і в цьому разі економіст здійснює тільки поверхневу характеристику, стверджуючи, що "майже завжди одночасно живуть тільки три члени безперервного ряду низхідних потомків (дід, батько і син)... Тому я сприймаю, що сума річних рент, яка становить вартість певної ділянки землі, дорівнює природній за тривалістю життя трьох таких осіб. У нас в Англії цей термін становить майже 21 рік. Тому і вартість землі дорівнює приблизно такій самій сумі річних рент"2. Водночас підхід В. Петті до трактування ціни землі мав окремі переваги, закладені в його ідеї про взаємозв'язок позикового процента і ренти землі за рік.
В. Петті започаткував економіко-статистичний метод дослідження явищ і процесів господарського життя, дав зразки його застосування (завжди намагався проникнути у сутність економічних явищ, з'ясувати причинно-наслідкові зв'язки у розвитку тих чи інших господарських процесів). Уперше, вираховуючи національне багатство держави, включив його важливу складову — населення країни і дав йому грошову оцінку, значно вищу (417 млн фунтів стерлінгів), тобто заговорив про "людський капітал".
Учений одним із перших висловив ідею про наявність в економіці об'єктивних і пізнавальних закономірностей, котрі він порівнював із законами природи. Звідси й назва — природні закони. Це був крок уперед у розвитку політичної економії: вона отримала наукову базу.
В. Петті трактував гроші як особливий товар, що виконував функції загального еквівалента. Вартість його, як і всіх товарів, створювалася працею, а мінова вартість кількісно визначалася обсягами трудових витрат у добуванні дорогоцінних металів, порівняно з витратами в інших сферах виробництва. Кількість необхідних для обігу грошей визначалася обсягами торговельно-платіжного обігу, тобто кількістю реалізованих товарів, їх цінами і частотою обігу грошових одиниць у різних угодах (швидкістю обігу). Повноцінні гроші можуть замінюватись паперовими, випущеними банком.
Теорія грошей і кредиту протягом наступних двох століть здебільшого розвивалася в межах ідей, висловлених В. Петті, або у полеміці з ними. Учений був ідеологом підприємництва, активно відстоював принципи економічної свободи у господарській діяльності; вважав приватну власність священною і недоторканною. Разом з тим він необґрунтовано заперечував участь торговельного капіталу в створенні багатства країни, закликав зменшувати чисельність торговців.
Отже, до середини XVIII ст. англійський капіталізм вступив...
10.03.2013 22:03-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора