Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Фінанси і кредит
Кафедра:
Кафедра фінансів
Інформація про роботу
Рік:
2012
Тип роботи:
Контрольна робота
Предмет:
Менеджмент
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
-МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»
ІНСТИТУТ ЕКОНОМІКИ ТА МЕНЕДЖМЕНТУ
КАФЕДРА ФІНАНСІВ
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни «Вступ до фаху «Фінанси і кредит»
Варіант №4
ЗМІСТ
ЗМІСТ 2
ВСТУП 3
1.Повноваження Кабінету Міністрів України у бюджетному процесі 4
1.1 Класифікація органів державного управління бюджетом в Україні. 4
1.2 Кабінет Міністрів фінансів України як центральний орган виконавчої влади. 6
1.3 Повноваження Кабінету міністрів України у бюджетному процесі. 12
2.Грошові надходження від операційної діяльності підприємства 13
3.Центральний банк: цілі, завдання функції. 25
4. Страхові посередники та їх роль у реалізації страхових послуг. 32
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 35
ВСТУП
Фінанси — одна з небагатьох економічних категорій, яку досліджують майже всі напрями економічної науки (якщо визначати ці напрями з огляду на фінансові проблеми). Визначення фінансів як багатопланової категорії є стратегічним у їх вивченні.
Фінансам в економічній системі держави належить провідна роль. Це зумовлено тим, що при їх функціонуванні визначаються кількісні й якісні параметри будь-якого економічного явища чи процесу, а також кінцеві результати дій. Обов’язковим атрибутом участі фінансів в економічному житті держави, підприємця чи громадянина є гроші. Без використання грошей у процесах виробництва, здійснення державою своїх функцій, задоволення населенням своїх життєвих потреб немає фінансів.
Фінанси мають забезпечити ефективне формування та використання фондів фінансових ресурсів як на макро-, так і на мікрорівнях для успішного здійснення господарської діяльності, виконання державою своїх функцій і задоволення громадянами власних потреб.
1.Повноваження Кабінету Міністрів України у бюджетному процесі
1.1 Класифікація органів державного управління бюджетом в Україні.
Держава реалізує бюджетну політику за допомогою органів державного управління, що у залежності від ролі, функцій і обсягів діяльності підрозділяються на 2 групи:
1 - загальнодержавні органи управління;
2 - органи оперативного управління.
У залежності від історичних традицій, державного устрою і політичної системи до органів загальнодержавного управління в різних країнах відносяться:
- Парламент - у Великобританії;
- Національні збори - у Франції;
- Конгрес - у США;
- Бундестаг - у Німеччині;
- Федеральні збори - в Російській Федерації.
Загальнодержавні органи управління в Україні представлені:
- органами законодавчої влади: Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування;
- органами виконавчої влади загальної компетенції: Кабінет Міністрів України - вищий орган у системі центральних органів виконавчої влади; Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міська, районні і районні в містах державні адміністрації.
Повноваження Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, органів місцевого самоврядування, що стосуються функціонування бюджетної системи врегульовані в Конституції України (прийнятої на 5 сесії Верховної Ради України 28 червня 1996р.).
/
Рисунок 1.1 - Класифікація органів державного управління бюджетом
Оперативне управління бюджетом реалізується через спеціалізовані державні органи, насамперед, через фінансовий апарат.
У державах з розвинутою ринковою економікою оперативне управління бюджетом здійснюється, як правило, декількома державними органами.
Наприклад:
1. У США - Міністерством фінансів (Казначейством) і Адміністративно-бюджетним управлінням при Президентові, Митною службою. У деяких країнах, таких як США, Великобританія, міністерство фінансів має назву Казначейства.
2. У Великобританії - Казначейством, Митним й Акцизним управліннями.
3. У Німеччині - Міністерством фінансів і підлеглими йому Федеральним відомством з фінансів і Федеральним управлінням державним боргом.
4. У Франції - Міністерством економіки, фінансів та бюджету.
5. В Італії - Казначейством, Міністерством фінансів, Міністерством бюджету і планування, Міністерством внутрішніх справ та ін.
В Україні оперативне управління бюджетом здійснюється через Міністерство фінансів України.
Крім того, для забезпечення виконання бюджету, існує низка органів, а саме:
- Рахункова палата України;
- Державне казначейство України;
- Державна контрольно-ревізійна служба;
- система органів Державної податкової служби України;
- митні органи України.
У процесі оперативного управління виконуються наступні питання: планування, облік, аналіз, контроль, бюджетне регулювання і виконання фінансового плану держави - бюджету.
1.2 Кабінет Міністрів фінансів України як центральний орган виконавчої влади.
Регламентація діяльності Міністерства фінансів України до 1993 року здійснювалася:
- постановою Ради Міністрів УРСР від 22 листопада 1971 р. № 514 "Про затвердження Положення про Міністерство фінансів УРСР";
- постановою Ради Міністрів УРСР від 22 червня 1977 р. № 328 "Про порядок затвердження Правил складання і виконання Державного бюджету УРСР";
- постановою Ради Міністрів УРСР від 22 липня 1988 р. № 193 (193-88-п) "Про перебудову діяльності й організаційної структури Міністерства фінансів УРСР".
Діяльність центрального органа державної виконавчої влади незалежної України була регламентована Положенням про Міністерство фінансів України, що було затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 27 лютого 1993 р. № 147. В 1999 році 26 серпня Указом Президента України було затверджено Положення про Міністерство фінансів України № 1081/99, відповідно до якого Міністерство фінансів здійснює свою діяльність. Крім вищеназваного Положення Міністерство фінансів України у своїй діяльності керується Конституцією України (254к/96-ВР); законами України; актами Президента України, Кабінету Міністрів України.
Основна мета діяльності Міністерства фінансів - забезпечення проведення єдиної фінансової, бюджетної, податкової політики, спрямованої на реалізацію визначених завдань економічного та соціального розвитку України, здійснення координації діяльності у цій сфері інших центральних органів виконавчої влади.
Структура Міністерства фінансів України:
1 Центральний апарат Міністерства фінансів.
2 Місцеві фінансові органи:
- Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим;
- 24 обласних фінансових управління, Київське міське та фінансове управління Севастопольської міської державної адміністрації;
- 492 районних фінансових управління (відділів).
/
Рисунок 1.2 - Структура Міністерства фінансів України
До сфери управління Міністерства фінансів України належать:
1. Центральні органи виконавчої влади, діяльність яких відповідно до Указу Президента України від 15.12.1999 р. №1573 спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України:
- Державне казначейство України;
- Головне контрольно-ревізійне управління України.
2. Урядові органи державного управління:
- Державний департамент фінансового моніторингу;
- Державна пробірна служба.
3. Територіальні органи:
- Державного казначейства - 661 обласне, районне та міське відділення;
- Головного контрольно-ревізійного управління - 583 обласних, районних та міських контрольно-ревізійних управлінь.
4. Установи та організації, що належать до сфери управління Міністерства фінансів.
Центральний апарат Міністерства фінансів.
Центральний апарат Міністерства фінансів України був сформований у 1992 році. Головні завдання, що виконує Міністерство фінансів України, доцільно згрупувати за напрямами діяльності.
Можна зазначити шість блоків завдань:
1) розроблення та проведення єдиної державної, бюджетної, податкової політики;
2) здійснення разом з іншими органами виконавчої влади аналізу сучасної фінансово-економічної ситуації в Україні, а також перспектив її розвитку;
3) розроблення стратегії щодо внутрішніх та зовнішніх запозичень держави і погашення та обслуговування державного боргу;
4) розроблення проекту Державного бюджету України та прогнозних показників зведеного бюджету України, забезпечення в установленому порядку виконання Державного бюджету України та вимог Бюджетного кодексу тощо;
5) забезпечення концентрації фінансових ресурсів на пріоритетних напрямах соціально-економічного розвитку України;
6) розроблення і проведення державної політики у сфері виробництва, використання та зберігання дорогоцінних металів і дорогоцінного та напівдорогоцінного каміння тощо.
До бюджетних повноважень Міністерства фінансів України відносяться:
- розробка проекту Державного бюджету України, прогнозних показників зведеного бюджету України;
- виконання Державного бюджету України за доходами та видатками;
- складання звіту про виконання Державного і зведеного бюджету України;
- організація методичної роботи з питань фінансово-бюджетного планування для адміністративно-територіальних одиниць;
- прогнозування і моделювання на поточний період і на перспективу податкових надходжень до бюджету, підготовка пропозиції щодо ефективного розподілу фінансових ресурсів для забезпечення державних витрат;
- здійснення контролю за цільовим використанням коштів державного та місцевих бюджетів;
- затвердження в установленому порядку планів рахунків, типових форм бухгалтерського обліку і звітності;
- удосконалення методів складання бюджету, порядку бюджетного фінансування, здійснення методичного керівництва у цій сфері;
- розробка і затвердження державного розпису Державного бюджету України;
- розробка проектів нормативів бюджетної забезпеченості в розрахунку на одну людину;
- надання відповідно до законодавства відстрочки та розстрочки за платежами Державного бюджету України;
- надання з Державного бюджету України в установленому порядку позички в разі виникнення тимчасових касових розривів під час виконання бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя;
- здійснення в межах своїх повноважень обслуговування державного внутрішнього і зовнішнього боргу;
- здійснює інші функції, необхідні для виконання покладених на нього завдань, передбачені законодавством.
Структура центрального апарату Міністерства фінансів України будується відповідно до функціональних напрямів діяльності. Затверджує структуру Прем'єр-міністр України, положення про його структурні підрозділи - Міністр. Очолює Міністерство фінансів - міністр, якого, відповідно до Конституції України, призначає на посаду та звільняє з посади Президент України. Міністр має заступників, які призначаються на посаду та звільняються з посади відповідно до законодавства.
Міністр фінансів України:
- здійснює керівництво Міністерством;
- несе персональну відповідальність перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України за виконання покладених на Міністерство завдань;
- визначає ступінь відповідальності заступників, керівників підрозділів міністерства.
- погоджує призначення на посади та звільнення з посад керівників Головного управління Державного казначейства України, Головного контрольно-ревізійного управління України.
Для погодженого вирішення найважливіших питань, обговорення напрямів діяльності у Міністерстві фінансів утворюється колегія у кількості 19 осіб у складі:
- Міністра (голова колегії);
- заступників Міністра за посадою;
- інших керівних працівників Міністерства.
З правом дорадчого голосу до складу колегії можуть входити керівники інших центральних органів виконавчої влади, а також представники відповідних громадських організацій. Членів колегії затверджує та звільняє від виконання обов'язків Кабінет Міністрів України за поданням Міністра.
Для забезпечення діяльності міністра та організації роботи апарату Міністерства до сфери управління Міністерством входить Державний секретар та його заступники. Державних секретарів призначає на посаду за поданням Прем'єр-міністра України та звільняє з посади Президент України.
Структура Міністерства фінансів України затверджена Наказом Міністерства фінансів України від 03.03. 2003 р. № 178 "Про питання структури Міністерства фінансів України та розподіл функцій і процедур у центральному апараті Міністерства" у розрізі Департаментів, Головних управлінь, самостійних управлінь та відділів.
Структура центрального апарату Міністерства фінансів України:
1. Керівництво:
- Перший Віце-прем'єр-міністр України, Міністр фінансів України;
- Державний секретар, Перший заступник Державного секретаря та 9 заступників, Державний секретар - голова Державного департаменту фінансового моніторингу.
2. Структурні підрозділи центрального апарату, які включають Департаменти та управління.
Організаційна структура Міністерства фінансів України наведена на рисунку 1.3.
Розглянемо місцеві фінансові органи, до яких відносяться:
1. Головні фінансові управління обласних, Київської міської та фінансове управління Севастопольської міської державної адміністрації.
2. Фінансові управління (відділи) районної, районної у м. Києві та фінансовий відділ районної у м. Севастополі державної адміністрації.
Фінансові управління у своїй діяльності керуються Конституцією України, Законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, наказами Мінфіну, розпорядженнями голови відповідної місцевої держадміністрації, Постановою КМУ від 19 серпня 2002 р. №1204 "Про затвердження типових положень про Головне фінансове управління обласної, Київської міської та фінансове управління Севастопольської міської державної адміністрації, про фінансове управління районної, районної у м. Києві та фінансовий відділ районної у м. Севастополі державної адміністрації".
/
Рисунок 1.3 - Організаційна структура Міністерства фінансів України
1.3 Повноваження Кабінету міністрів України у бюджетному процесі.
Каібент міністрів України с вищим органом в системі органів виконавчої влади відповідальним перед Президентом та підконтрольним і підзвітним Верховній Раді. Повноваження Кабінету Міністрів у бюджетному процесі:
1) подає на розгляд Верховної Ради проект Основних напрямків бюджетної політики;
2) розробляє проект закону про Державний бюджет;
3) вносить зміни до проекту закону про бюджет після 1-го і 2-го читання у Верховній Раді;
4) приймає рішення про виділення коштів з резервного фонду Державного бюджету;
5) забезпечує виконання Державного бюджету;
6) забезпечує контроль за виконанням Державного бюджету;
7) подає річний звіт про виконання Державного бюджету у Верховній Раді;
8) доводить до відома місцевих органів влади про обсяги міжбюджетних трансфертів.
2.Грошові надходження від операційної діяльності підприємства
Головним джерелом грошових находжень від операційної діяльності є грошові кошти, отримані від покупців і замовників. Операційна діяльність, як правило, є основним джерелом доходу підприємства. У доходах від операційної діяльності важливе місце посідають доходи (виручка) від реалізації продукції (робіт, послуг).
Процес виробництва та реалізації завершується доведенням продукції до споживача.
Реалізація продукції (Т — Г) — це кінцева стадія кругообігу коштів підприємства (Г — Т ... В ... Т — Г), яка є його важливим показником. Рух товарів і коштів створює підґрунтя економічних відносин між виробниками, постачальниками, посередниками і покупцями.
Для підприємства-виробника реалізація продукції є свідченням, що вона за споживчими властивостями, якістю та асортиментом відповідає потребам покупців, суспільному попиту.
На практиці можуть використовуватись два методи визначення моменту реалізації продукції:
а) метод нарахування — продукцію відвантажено або відпущено споживачу (відбулося передавання права власності);
б) касовий метод — одержано кошти на рахунок постачальника за реалізовану продукцію. постачальника за реалізовану продукцію.
В обох випадках усі розрахунково-платіжні документи мають бути оформлені відповідно до чинного законодавства. Реалізація продукції завжди передбачає зміну форми вартості (Т — Г), тому бартер, або прямий товарообмін (Т — Т), не можна вважати реалізацією продукції. За бартерного обміну товарів не відбувається руху коштів, немає надходжень виручки від реалізації продукції, тобто не відбувається зміни форми вартості. На превеликий жаль, в економіці України ще й досі залишається значною питома вага товарообмінних бартерних операцій.
Податкові зобов'язання підприємств у податковому обліку, пов'язані з реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг), виникають за події (однієї з двох — відвантаження продукції чи отримання коштів), що відбулася раніше. Винятком є малі підприємства, де виручка від реалізації продукції (робіт, послуг) визначається тільки за касовим методом.
Отже, існують різні методичні підходи до визнання доходу (виручки) за податковим і бухгалтерським обліком.
Дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) та інших активів за бухгалтерським обліком визнається за наявності всіх наведених нижче умов, передбачених П(С)БО 15 «Дохід»:
«покупцеві передані суттєві ризики і вигоди, пов'язані з правом власності на товар (продукцію, актив)»;
«підприємство не здійснює подальше управління та контроль за реалізованими товарами (активами)»;
«сума доходу (виручки) може бути достовірно визначена; є впевненість, що в результаті операції відбудеться збільшення економічних вигід підприємства»;
«витрати, пов'язані із цією операцією, можуть бути достовірно визначені».
Якщо підприємство отримало грошові кошти чи сталося збільшення інших його активів, але не виконано хоча б однієї з названих вище умов, то в бухгалтерському обліку дохід не визнається.
Так, одержаний від покупця аванс за товари, які ще йому не відвантажені, відображатиметься в бухгалтерському обліку як кредиторська заборгованість за одержаними авансами, оскільки не дотримано першої умови, коли покупцеві передаються суттєві ризики і вигоди, пов'язані з правом власності на товар. Водночас у податковому обліку ці надходження визнаватимуться доходом, за яким виникають податкові зобов'язання.
Як було щойно сказано, однією з важливих умов визнання доходу є можливість достовірної оцінки витрат, пов'язаних з одержанням указаних доходів. Стосовно бартерних операцій, то сума доходу за бартерним контрактом визнається за справедливою (ринковою) вартістю активів, які одержані або підлягають одержанню підприємством, зменшеною чи збільшеною відповідно на суму переданих або одержаних грошових коштів.
Якщо справедливу вартість активів, які отримані або підлягають отриманню за бартерним контрактом, визначити неможливо, то дохід визначається за вартістю активів, переданих за цим бартерним контрактом.
Зростання бартерних операцій в Україні зумовлене кризовим станом платежів. Багато підприємств за браком коштів на рахунках змушені користуватися бартерними операціями.
Згідно з чинним господарським законодавством бартерні операції нині включаються у звітність з реалізації продукції підприємств, що певною мірою спотворює реальний стан справ.
Підприємство, здійснюючи господарську діяльність, може отримувати доходи від реалізації послуг — окремих або супутніх до іншої діяльності (готельні послуги і громадське харчування, продаж товарів з наступним обслуговуванням тощо).
Особливості визнання доходу в бухгалтерському обліку від надання послуг випливають зі специфіки даного виду господарських операцій. Дохід, пов'язаний з наданням послуг, визнається виходячи з рівня завершеності операції з надання послуг на дату балансу, якщо може бути достовірно оцінений результат цієї операції.
Існують певні особливості визнання доходу за цільового фінансування господарської діяльності підприємств, організацій та інших юридичних осіб.
Цільове фінансування не визнається доходом доти, доки не існує підтвердження того, що воно отримане та підприємство виконує умови фінансування. Інакше кажучи, цільове фінансування визнається доходом протягом тих періодів, у яких визнаються витрати, пов'язані з виконанням умов цільового фінансування.
Доходи (виручка) від реалізації групуються за такими видами
діяльності:
реалізація товарів;
реалізація готової продукції;
виконання робіт та надання послуг.
Розмір виручки від реалізації продукції за інших однакових умов залежить від:
1) кількості, асортименту та якості продукції, що підлягає реалізації;
2) рівня реалізаційних цін.
Обсяг (кількість) реалізованої продукції прямо впливає на величину виручки, а сама кількість реалізованої продукції залежить від обсягу виробництва товарної продукції і зміни величини перехідних залишків нереалізованої продукції на початок і кінець звітного періоду. Асортимент реалізованої продукції справляє двоякий вплив на величину виручки. Зростання в загальному обсязі реалізованої продукції питомої ваги асортименту з більш високою ціною збільшує величину виручки, і навпаки. Прямий вплив на розмір виручки справляє й рівень відпускних цін, тому підприємство має їх обґрунтувати.
Залежно від того, яку мету мас підприємство на ринку, розрізняють різні підходи до ціноутворення (оптимізації цін). Такими цілями можуть бути:
виживання на ринку стає головною метою, коли ринок досяг майже граничної місткості (для збереження життєздатності підприємства можуть установлювати низькі ціни, сподіваючись, що ринок буде чутливим до них);
максимізація прибутку (у цьому разі зіставляються попит і витрати на виробництво з альтернативними цінами і вибирають Ту з них, яка забезпечить максимальний прибуток);
лідерство на ринку досягається через зниження витрат і одержання високого і тривалого прибутку (установлюються низькі ціни з метою збільшення частки підприємства на ринку);
лідерство за якістю товарів передбачає встановлення відносно високих цін, які мають компенсувати високі витрати на науково-дослідні роботи й забезпечення якості.
За умов ринкової економіки існують вільні, фіксовані та регульовані ціни. Фіксовані ціни встановлюються адміністративно (державою), переважно на послуги першої необхідності на товари (послуги), які монопольно виготовляються чи надаються державою (газ, електроенергія, пасажирський транспорт тощо). Регульовані ціни встановлюються для регулювання рівня рентабельності товарів першої необхідності, наприклад, хлібобулочних виробів, продуктів дитячого харчування тощо. Державою встановлюються ще й індикативні ціни — мінімальний і максимальний рівні цін. У решті випадків користуються вільними цінами, тобто такими, що склалися на ринку під впливом попиту і пропонування за домовленістю сторін — постачальників і споживачів.
З метою встановлення оптимального рівня цін, ураховуючи фактори, що впливають на ціни, а також прийняту підприємством ринкову стратегію, використовуються такі методи ціноутворення:
1. Витратний метод («витрати + прибуток»).
2. Отримання цільової норми прибутку.
3. Оцінка споживної вартості.
4. Пропорційне ціноутворення.
5. Метод «очікуваного прибутку».
6. Метод швидкого повернення витрат.
За методом «витрати + прибуток» ціна (Ц1) обчислюється за формулами:
Ц1 = С + П,
де С — собівартість продукції, грн;
П — величина прибутку в ціні, грн.
Прибуток визначається у відсотках до собівартості виходячи з міркувань забезпечення як прибутковості продукції, так і її конкурентоспроможності. У ринковій економіці сфера застосування цього методу є обмеженою.
Установлюючи вільні ціни, за основу беруть собівартість і прибуток (планову рентабельність). Потім додають акцизний збір (для підакцизної продукції) і податок на додану вартість.
Ц2 = С + П + ПДВ,
де Ц2 — ціна продукції з податком на додану вартість;
ПДВ — податок на додану вартість.
Ц3 = С + П + A3 + ПДВ,
де Цз — ціна продукції з акцизним збором і податком на додану вартість;
A3 — акцизний збір.
Ц4 = С + П + A3 + ПДВ + ТН,
де Ц4 — роздрібна ціна продукції;
ТН — торгова націнка.
Залежно від того, кому реалізується продукція, встановлюються відпускні та роздрібні ціни. Відвантаження продукції здійснюється посередниками оптом або партіями за відпускними цінами. Посередники реалізують цю продукцію роздрібним торговим організаціям за цінами, які включають націнки, пов'язані зі збутом. Безпосередньо споживачам роздрібні торгові організації продають товари за роздрібними цінами, тобто з торговою націнкою. Продаючи товари за фіксованими цінами, торгові організації отримують торгову знижку.
За умов ринкової економіки ціни стають найважливішим фактором регулювання процесу виробництва та споживання і безпосередньо впливають на попит і пропозицію.
Специфіка ринкового ціноутворення полягає в тому, що витрати, пов'язані з виробництвом і збутом продукції, безпосередньо рівень цін не визначають.
Метод ціноутворення і урахуванням отримання цільової норми прибутку орієнтований на витрати і цільову норму прибутку. Підприємства намагаються встановити ціну, включаючи в неї прибуток, що планується у відсотках на інвестований капітал. При цьому використовується концепція беззбитковості і за встановлення ціни відповідно до цієї методики враховується залежність загальних витрат і виручки від обсягу продажу.
Метод оцінки споживної вартості ґрунтується на оцінці вигоди, яку матиме споживач від використання товару. Цьому методу ціноутворення властивий певний ризик внаслідок можливості невиправданого завищення або заниження ціни.
Метод пропорційного ціноутворення характеризується тим, що, користуючись ним, підприємства виходять не стільки з власних витрат, оцінки споживної вартості чи попиту, скільки із цін конкурентів. За цього методу (його ще називають «за рівнем конкуренції») ціна встановлюється як функція цін на аналогічну продукцію конкурентів.
Метод «очікуваного прибутку» застосовують найчастіше тоді, коли підприємство планує підписати контракт і, пропонуючи нижчі ціни, ніж інші підприємства, має шанси виграти боротьбу за контракт.
Метод швидкого повернення витрат використовується підприємствами з метою активного продажу великих обсягів продукції і швидкого повернення витрачених коштів. Такої поведінки дотримуються здебільшого виробники, котрі не впевнені в тривалому успіхові їхньої продукції на ринку.
Існують ще й інші методи ціноутворення, але використання будь-якого з них потребує наступного коригування ціни, із застосуванням різноманітних знижок і доплат (за оплату готівкою, величину придбаної партії товару, доставку, сезонних знижок, вартості супутніх послуг тощо).
На практиці підприємства встановлюють не окремі ціни на окремі товари, а використовують цілу систему цін, щоб продати весь асортимент своїх товарів, ураховуючи попит на різних, у тому числі територіально віддалених ринках.
Основною складовою грошових надходжень підприємств є виручка від реалізації продукції. Це — фінансова категорія, яка виражає грошові відносини між постачальниками і споживачами товару.
Виручка від реалізації — це сума коштів, які надійшли на поточний рахунок підприємства в банку або в касу підприємства від продажу товарів та надання послуг. Вона є основним джерелом грошових доходів і фінансових ресурсів підприємств.
Підприємство визначає як планову, так і фактичну виручку від реалізації продукції. Для забезпечення правильності її визначення надзвичайно важливе значення мають дані про різницю між часом відвантаження і часом оплати продукції; питома вага по-ставок продукції за попередню оплату поставок, які будуть оплачені протягом одного-трьох місяців після відвантаження; поставок за бартером; змін дебіторської заборгованості. Узагальнення такої інформації дає змогу спрогнозувати реальне надходження грошових коштів у плановому періоді (місяць, квартал, рік).
Планову виручку від реалізації продукції визначають методом прямого рахунку. За його використання виручка від реалізації визначається множенням кількості реалізованих виробів на їхню реалізаційну ціну і додаванням отриманих сум за всією номенклатурою виробів.
Виручку від реалізації кожної номенклатури виробів визначають за
формулою:
В=РЦ,
де В — виручка,
Р — кількість реалізованих виробів,
ІД— ціна реалізації кожного виробу.
Обсяг реалізації можна розрахувати укрупненим методом виходячи з товарного випуску виробів у плановому періоді, додаючи залишки виробів на початок планового періоду і віднімаючи такі на кінець планового періоду. Плановий обсяг реалізації розраховують за формулою:
Р = 31+Т-32,
де Р — обсяг реалізації в плановому періоді;
З1 — залишки кожного виду готових виробів на складі та відвантажених на початок планового періоду;
Т — випуск товарної продукції в плановому періоді;
З2 — залишки кожного виду виробів на складі на кінець планового періоду.
Реалізаційні ціни в плановому періоді визначають на підставі цін базового періоду, які коригують на передбачувані зміни в плановому періоді, у тому числі з урахуванням попиту і пропозиції. Коли асортимент виробів надто великий, розрахунок плану реалізації можна здійснювати комбінованим методом. Виручку від реалізації основних видів продукції визначають методом прямого рахунку, а для обчислення виручки від реалізації виробів іншого асортименту користуються укрупненим методом. Для розрахунку беруть товарний випуск за всією номенклатурою залишків виробів, додають до нього вартість залишків на початок планового періоду і віднімають очікувані залишки на кінець планового періоду за відпускними вільними цінами і за собівартістю.
Виручка від реалізації продукції, робіт і послуг є основним джерелом відшкодування коштів на виробництво і реалізацію продукції, утворення доходів і формування фінансових ресурсів. За ринкової економіки обсягам продажу і виручці приділяється особлива увага. Від величини виручки залежить не тільки внутрішньовиробниче відшкодування витрат і формування прибутку, а й своєчасність і повнота податкових платежів, погашення банківських кредитів, які впливають на рівень виплачених відсотків, що в кінцевому підсумку позначається на фінансовому результаті діяльності підприємства.
Визначаючи суми грошових надходжень, слід ураховувати залежність між ними, обсягом реалізації і зміною залишків дебіторської заборгованості, бо остання в Україні з року в рік зростає. Основна частка її — це заборгованість за внутрішніми розрахунками між підприємствами України. Залишається високою питома вага простроченої дебіторської заборгованості, що негативно впливає на грошові надходження підприємств.
Залежність грошових надходжень від реалізації продукції (робіт, послуг) від зміни дебіторської заборгованості визначається так:
Сума грошових надходжень = Сума реалізації +
+ Дебіторська заборгованість на початок періоду -
- Дебіторська заборгованість на кінець періоду.
На суму грошових надходжень підприємства значно впливають форми розрахунків з покупцями продукції.
За умови, що в майбутньому періоді характер розрахунків з покупцями не змінюватиметься, для визначення суми грошових надходжень можна скористатися обчисленим раніше значенням строку погашення дебіторської заборгованості.
На величину грошових надходжень підприємств впливають як зовнішні, так і внутрішні фактори.
До зовнішніх факторів належать: кон'юнктура товарного та фондового ринків; форми розрахунків; умови та порядок банківського кредитування система оподаткування підприємств; умови надання товарного кредиту; можливість залучення безоплатного цільового фінансування.
До внутрішніх факторів належать: життєвий цикл підприємства; тривалість операційного циклу; невідкладність інвестиційних програм; сезонність виробництва і реалізації продукції; амортизаційна політика підприємства; коефіцієнт операційного левереджу; фінансова підготовка менеджерів підприємства.
Для забезпечення ефективності функціонування підприємства необхідно оптимізувати грошові надходження. У короткостроковому періоді це досягається через використання «системи прискорення — уповільнення платіжного обороту». Підприємством розробляються заходи, спрямовані на прискорення грошових надходжень і уповільнення їх виплат. Особливу увагу варто приділяти прискореному погашенню дебіторської заборгованості. На підприємствах України понад 70—90 % дебіторської заборгованості припадає лише на один її вид — дебіторську заборгованість за розрахунками за поставлену продукцію (наданий товарний кредит).
Крім доходів від реалізації продукції (товарів, послуг), підприємство отримує інші операційні доходи, які включаються в доходи від операційної діяльності.
Інші операційні доходи включають доходи від операційної діяльності підприємства у звітному періоді, крім доходу (виручки) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг).
До інших операційних доходів належать:
дохід від реалізації іноземної валюти;
дохід від реалізації інших оборотних активів (крім фінансових інвестицій);
дохід від оперативної оренди активів;
дохід від операційної курсової різниці за операціями в іноземній валюті;
одержані штрафи, пені, неустойки;
дохід від списання кредиторської заборгованості, щодо якої минув строк позовної давності;
відшкодування раніше списаних активів (надходження боргів, списаних як безнадійні);
одержані гранти та субсидії;
інші доходи від операційної діяльності— такі, що не знайшли відображення у названих вище доходах, зокрема доходи від операцій з тарою, від інвентаризації тощо.
дохід від реалізації інших оборотних активів (крім фінансових інвестицій) - виробничих запасів, малоцінних та швидкозношуваних предметів;
дохід від оперативної оренди активів (майна), крім фінансової, якщо ця діяльність не є предметом (метою) створення підприємства. Підприємство має право здавати в оренду (лізинг) нерухоме майно (будівлі, споруди, обладнання, техніку);
дохід від операційної курсової різниці за операціями в іноземній валюті (активами і зобов'язаннями підприємства), пов'язаними з операційною діяльністю підприємства.
3.Центральний банк: цілі, завдання функції.
Для проведення ефективної грошово-кредитної політики будь-який центральний банк аналізує значні інформаційні потоки, які належать до реального, фінансового, фіскального та зовнішнього секторів. Дані надходять із різних джерел: у деяких випадках центральний банк використовує статистичну інформацію, отриману з таких установ, як державний комітет статистики, міністерство фінансів, державна митна служба, окремі підприємства тощо, а іноді центральний банк сам виступає в ролі першоджерела даних, наприклад інформації, яка стосується діяльності комерційних банків. Проведення аналізу даних із застосуванням різноманітних аналітичних підходів починаючи з експертних суджень до використання складних економетричних моделей дає змогу виявити основні тенденції розвитку економіки й оцінити рівень впливу тих чи інших інструментів грошово-кредитної та валютної політики на динаміку основних макроекономічних показників.
Одна з основних стратегічних цілей грошово-кредитної політики більшості центральних банків — дотримання стабільності цін. Для досягнення даної цілі необхідне запровадження певного режиму монетарного устрою, визначення поточних (операційних) та проміжних цілей. Наприклад, поточною ціллю може бути установлений граничний обсяг грошової бази, проміжною — обсяг грошової маси, величина процентної ставки за кредитами комерційних банків тощо. Центральний банк може прямо впливати лише на операційні цілі, а вплив на проміжні та стратегічні цілі здійснюється опосередковано через канали трансмісійного механізму грошово-кредитної політики. Цілі центрального банку та їх кількісні характеристики затверджуються відповідними документами. При цьому центральні банки мають право відхилятися від установлених цілей, якщо є певні форс-мажорні обставини, які спричиняють до різкої зміни макроекономічної ситуації (наприклад, цінові шоки, зокрема шок цін на нафтопродукти).
Якість проведення центральним банком грошово-кредитної та курсової політики для досягнення стратегічних цілей значною мірою залежить від якості дослідження процесів, які відбуваються на мікро- та макрорівні, а також від рівня обґрунтованості та точності прогнозів розвитку економіки на середньострокову та довгострокову перспективу.
Згідно з чинним законодавством, за Національним банком України закріплено виконання значної кількості функцій (зокрема, Закон України "Про Національний банк України" визначає 19 функцій). Ключовими серед них е такі функції НБУ (рис. 3.1):
/
Рис. 3.1. Функції НБУ
Розглянемо детальніше наведені функції НБУ.
Основним завданням НБУ як центрального банку держави є забезпечення стабільності національної грошової одиниці — гривні. Національний банк веде Книгу реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ, представляє інтереси України у відносинах з центральними банками інших країн, міжнародними банками та фінансово-кредитними організаціями.
Функція НБУ як емісійного центру полягає в тому, що йому належить монопольне право на емісію грошей в обіг, а також випуск національних грошових знаків (банкнот, монет). Для друкування банкнот та карбування монет створено власний Банкнотно-монетний двір. Тепер, із введенням у дію Малинської фабрики банкнотного паперу, Україна має замкнутий цикл виготовлення національних грошей.
Виконання функції валютного органу означає, що НБУ є головним державним органом, який визначає валютну політику.
У сфері валютного регулювання НБУ:
складає разом із Кабінетом Міністрів платіжний баланс країни;
контролює дотримання затвердженого Верховною Радою України ліміту зовнішнього державного боргу України;
визначає ліміти заборгованості в іноземній валюті уповноважених банків нерезидентам;
нагромаджує, зберігає і використовує резерви валютних цінностей для здійснення державної валютної політики;
видає нормативні акти щодо ведення валютних операцій;
видає ліцензії на здійснення валютних операцій та приймає рішення про їх скасування;
визначає способи встановлення і використання курсів іноземних валют, виражених у валюті України, курсів валютних цінностей, виражених в іноземній валюті або розрахункових (клірингових) одиницях.
НБУ визначає структуру валютного ринку України й організовує торгівлю валютними цінностями на ньому відповідно до законодавства України про валютне регулювання. НБУ проводить дисконтну та девізну валютну політику та застосовує в необхідних випадках валютні обмеження. Дисконтна політика полягає у зміні облікової ставки НБУ для регулювання руху капіталу та балансування платіжних зобов'язань, а також коригування курсу грошової одиниці України до іноземних валют. Девізна валютна політика здійснюється на підставі регулювання курсу грошової одиниці України до іноземних валют шляхом купівлі-продажу іноземної валюти на фінансових ринках. Відповідно до наданих повноважень у сфері валютного регулювання НБУ встановлює умови та порядок конвертації (обміну) гривні на іноземну валюту.
На Національний банк України покладено функцію банківського нагляду і контролю за виконанням банками законодавства з банківської справи, нормативних актів Національного банку та економічних нормативів. Головною метою банківського нагляду і контролю є безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів.
Виконуючи функцію банку банків. Національний банк України з метою підтримки стабільності банківської системи та розширення її кредитних можливостей надає банкам кредити, які використовують для задоволення тимчасових потреб банків і потреб, пов'язаних зі структурною перебудовою економіки України. Виступаючи кредитором останньої інстанції, НБУ надає банкам кредити під програми їх фінансового оздоровлення. Рефінансування банків з 1994 р. здійснюється через кредитні аукціони, що забезпечує створен...
15.03.2013 00:03-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора