Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Правові основи інформаційної діяльності в Україні
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2011
Тип роботи:
Курсова робота
Предмет:
ОСА
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»
Кафедра ЗІ
КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни:
«Правове забезпечення інформаційної безпеки»
на тему:
«Правові основи інформаційної діяльності в Україні»
Львів – 2011
Зміст
Вступ
1. Поняття інформаційно-правових відносин та інформаційної діяльності
2. Конституційно-правові та міжнародно-правові основи інформаційної діяльності в Україні
3. Законодавче регулювання інформаційної діяльності в Україні
4. Юридична відповідальність за порушення правових норм в сфері інформаційної діяльності
Висновки
Використана література
Вступ
Ця робота присвячена дослідженню правових основ інформаційної діяльності в Україні. Дана тема є дуже актуальною в наш час, оскільки XXI століття є епохою постіндустріального суспільства, ключову роль в якому відіграє інформація. В умовах глобальної інформатизації дуже важливим є забезпечення нормативного регулювання використання та доступу до інформації. На сьогодні в Україні створено відповідну законодавчу базу, яка гарантує право громадян на доступ до інформації, встановлює принципи та напрямки інформаційної діяльності, режими інформації та доступ до неї, види інформації, забезпечує охорону конфіденційної інформації, банківської, комерційної та державної таємниці.
З цією метою в Україні діють Закони України «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації», «Про державну таємницю», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», «Про науково-технічну інформацію», «Про інформаційні агента» та інші. Важливо зазначити, що право вільно збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію, крім обмежень передбачених законом, гарантується Конституцією України. Таким чином право на доступ до інформації та здійснення інформаційної діяльності є конституційним правом людини і громадянина.
1. Поняття інформаційно-правових відносин та інформаційної діяльності
Сучасний період розвитку суспільства і держави характеризується значним зростанням розвитку інформації та інформаційних технологій, що призводить до активізації інформаційної діяльності з приводу одержання, використання, зберігання та поширення інформації. У зв’язку з цим актуалізується проблема правового регулювання інформаційних відносин та наукових досліджень у цьому напрямі. (14)
Інформація – документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.
Саме відносини, пов’язані із забезпеченням інформаційної безпеки, як найважливіші сьогодні для суспільства та держави вимагають найшвидшого законодавчого регулювання. Перш за все, мова йде про забезпечення законодавчого захисту прав та інтересів всіх суб’єктів інформаційних відносин. Грамотно формулюючи комплекс проблем, обгрунтовано визначаючи пріоритети, можна з позицій забезпечення інформаційної безпеки гармонійно вирішити зазначені питання та позбавитись при цьому державної зарегульованості. (12)
Інформаційно-правові відносини – це суспільні відносини, які регулюються нормами права і виникають, розвиваються і припиняють свою дію в інформаційному просторі між суб’єктами права, які наділені інформаційними правами та обов’язками.
Характерними рисами інформаційно-правових відносин є те, що, по-перше, вони існують практично в усіх сферах суспільної життєдіяльності , а їх юридичний зміст закріплюється в нормах як національного права України, так і міжнародного. По-друге, юридична природа інформаційно-правових відносин передбачає наявність особливого суб’єкта, у власності або в розпорядженні якого є інформація або інформаційний ресурс. По-третє, основним об’єктом інформаційно-правових відносин є інформація, яка будучи за своєю природою явищем ідеальним, не відноситься до традиційних правових категорій і вимагає принципово нових підходів в системі правового регулювання. По-четверте, інформаційно-правові відносини відкриті для усіх учасників і можуть виникати за ініціативою будь-якого суб’єкта, при цьому часто прояв бажання іншої сторони брати участь у цих правовідносинах не обов’язків (наприклад, державний орган зобов’язаний дати відповідь на інформаційний запит громадян, незалежно від бажання його керівництва). По-п’яте, інформаційні відносини характеризуються високим рівнем динамічності, оскільки періодично з’являються нові інформаційні явища, які потребують правового регулювання. У зв’язку з цим виникає потреба постійного державного моніторингу інформаційної сфери з метою своєчасного державно-правового регулювання тих чи інших ї аспектів.( 14)
Об'єктом інформаційних відносин є документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в галузі політики, економіки, культури, охорони здоров'я, а також у соціальній, екологічній, міжнародній та інших сферах. Всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, виконання завдань і функцій.
Основними принципами інформаційних відносин є:
· гарантованість права на інформацію;
· відкритість, доступність інформації та свобода обміну нею;
· об'єктивність, вірогідність інформації;
· повнота і точність інформації;
· законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації.
Право на інформацію забезпечується:
1) обов'язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;
2) створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації;
3) вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів;
4) обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством;
5) створенням механізму здійснення права на інформацію;
6) здійсненням державного контролю за додержанням законодавства про інформацію;
7) встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію.
Інформаційна діяльність – це сукупність дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави.
З метою задоволення цих потреб органи державної влади, місцевого й регіонального самоврядування створюють інформаційні служби, системи, мережі, бази й банки даних. Порядок їх формування, структура, права і обов'язки визначаються Кабінетом Міністрів України або іншими органами державної влади, а також органами місцевого й регіонального самоврядування.
Основними напрямами інформаційної діяльності є: політичний, економічний, соціальний, духовний, екологічний, науково-технічний, міжнародний тощо.
Держава зобов'язана постійно дбати про своєчасне створення, належне функціонування й розвиток інформаційних систем, мереж, банків і баз даних у всіх напрямах інформаційної діяльності. Держава гарантує свободу інформаційної діяльності за цими напрямами всім громадянам та юридичним особам у межах їхніх прав і свобод, функцій і повноважень.
Основними видами інформаційної діяльності є одержання, використання, поширення й зберігання інформації.
Одержання інформації – це придбання й накопичення відповідно до чинного законодавства України документованої або публічно оголошуваної інформації громадянами, юридичними особами або державою.
Використання інформації – це задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави.
Поширення інформації - це розповсюдження, обнародування, реалізація у встановленому законом порядку документованої або публічно оголошуваної інформації.
Зберігання інформації – це забезпечення належного стану інформації і її матеріальних носіїв.
Одержання, використання, поширення й зберігання документованої або публічно оголошуваної інформації здійснюється у порядку, передбаченому цим Законом та іншими законодавчими актами в галузі інформації. (10)
Реалізація права на доступ до інформації із різних джерел можлива тільки при розвинутій інформаційній інфраструктурі. Під нею слід розуміти єдність таких систем: виробництва і доставки інформаційних продуктів до споживача; виробництво засобів виробництва інформаційних продуктів та їх доставки; виробництво інформаційних технологій; накопичення та зберігання інформаційних продуктів, сервісного обслуговування та підготовки кадрів.
Збалансована державна інформаційна політика України формується як складова частина її соціально-економічної політики, виходячи з пріоритетності національних інтересів та загроз національній безпеці країни. Із правової точки зору вона ґрунтується на засадах правової демократичної держави і впроваджується шляхом розробки та реалізації відповідних національних доктрин, стратегій, концепцій та програм згідно із чинним законодавством.
Державна інформаційна політика (ДІП) повинна відбивати нагальні питання, що склалися у сфері суспільних відносин, виробничій, державно-організаційній та міжнародній сферах, у сфері інформаційної безпеки, галузях науки, культури тощо.
Основними напрямками ДІП у сфері суспільних відносин є:
1) забезпечення права на достовірну, повну та своєчасну інформацію, свободи слова та інформаційної діяльності в національному інформаційному просторі, недопущення втручання в зміст та внутрішню організацію інформаційних процесів, крім випадків, визначених законодавством відповідно до Конституції України;
2) збереження та вдосконалення вітчизняного національного інформаційного продукту та технологій, національно-духовних та культурних цінностей України;
3) інформаційна та національно-культурна ідентифікація України у світовому інформаційному просторі;
4) всебічна державна підтримка та розвиток ресурсів науково-технічної продукції та інформаційних технологій з пріоритетності національних інтересів та загроз національній безпеці країни. Із правової точки зору вона ґрунтується на засадах правової демократичної держави і впроваджується шляхом розробки та реалізації відповідних національних доктрин, стратегій, концепцій та програм згідно із чинним законодавством. (12)
2. Конституційно-правові та міжнародно-правові основи інформаційної діяльності в Україні
Право на інформацію розглядається у цивілізованих суспільствах як одне з засадничих та основоположних. З метою реалізації суб’єктами інформаційно-правових відносин права на інформацію в Україні діє система правових гарантій, що забезпечують реалізацію цього права. Провідне місце серед цих гарантій займає Конституція України як основний закон держави, а також міжнародні правові акти та договори, згода дана Верховною Радою, і які відповідно до Конституції, є частиною національного законодавства України.
Основними міжнародними актами, що регулюють інформаційну діяльність в Україні є Загальна декларація прав людини 1948р. та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966р.
Так, відповідно до ст. 19 Загальної декларації прав людини (прийнятою і проголошеною Генеральною Асамблеєю ООН 10.12.48) Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення. Це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-яким способом і незалежно від державних кордонів.
Міжнародним пактом про громадянські і політичні права (прийнятий 16.12.66 Генеральною Асамблеєю ООН і ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19.10.73), п. п. 2 та 3 ст. 19 передбачено, що кожна людина має право на вільне вираження свого погляду. Це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір. Користування цими правами накладає особливі обов’язки і особливу відповідальність. Про те воно пов’язане з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними:
а) для охорони прав і репутації інших осіб;
б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності населення. (13)
У Конституції України в ст. 34 проголошується, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. (1)
На сьогодні Конституційним Судом України не надано офіційного тлумачення положень ст. 34 Конституції України. Тому нам залишається тлумачити їх доктринально, виходячи зі свого розуміння та в контексті інших конституційних норм. Отже, Кожен (себто як громадянин України, так і громадянин інших держав, особа без громадянства) має право вільно збирати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір (себто у будь-який не заборонений законом спосіб, у першу чергу, звісно, – задіюючи прямо передбачені законодавством механізми, котрі, як, наприклад, механізм інформаційного запиту, охоплює і відповідні суб’єктивні права запитувача і кореспондуючі тим правам обов’язки адресатів запиту). Здійснення цих прав може бути обмежене законом (тобто не будь-яким нормативно-правовим актом, а винятково законом України – законодавчим актом, прийнятим Верховною Радою України, що кореспондує і з частиною другою ст. 19 Конституції – органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України) в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (причому такі обмеження повинні бути «необхідними у демократичному суспільстві»). (13)
Згідно зі ст. 32 Конституції, не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
Конституцією також гарантовані інші права громадян повязані з інформацією. Так, наприклад, у ст. 50 Конституції України зазначено, що кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.
Потрібно звернути увагу на те, що Основний закон закріплює загальні права в інформаційній сфері. Більш детально інформаційна діяльність регулюється законодавчими актами. (1)
3. Законодавче регулювання інформаційної діяльності в Україні
Основою реалізації закріпленого в Конституції України права на доступ до інформації (ч. 3 ст. 32, ст. 34, ч. 2 ст. 50, ст. 57 Конституції України) є його деталізація в поточному законодавстві. Це обумовлено, насамперед, специфікою його правової природи. Так, якщо свобода думки і слова вимагає невтручання з боку держави, то право на доступ до інформації є відображенням прямої співпраці держави і громадянина, в якій держава є активним учасником і повинна забезпечити всі умови для того, щоб особа змогла реалізувати своє право.
Отже, чітке законодавче закріплення механізму доступу до інформації та визначення прав та обов’язків держави і громадянина в цій сфері є головною передумовою реалізації права громадян на доступ до інформації. В літературі зазначається, що досвід інших країн світу свідчить про те, що прийняття спеціальних законів про право на доступ до інформації суттєво поліпшує ситуацію в цій сфері відносин. Нині в Україні інформаційна діяльність регламентується численними нормативно-правовими актами. Зокрема, окремі питання свободи інформації регламентується Законом «Про інформацію», Законом «Про державну таємницю», «Про друковані засоби масової інформації», Конвенцією «Про доступ до інформації, участі громадськості в процесі прийняття рішень і доступі до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього природного середовища», Указом Президента від 17.05.2001 (редакція від 22.01.2005 на підставі 77/2005) «Про підготовку про позицій щодо забезпечення гласності та відкритості діяльності органів державної влади», Указом Президента від 01.08.2002 «Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості органів державної влади»(13)
Закон України «Про інформацію» закріплює право громадян України на інформацію, закладає правові основи інформаційної діяльності.
Закон встановлює загальні правові основи одержання, використання, поширення та зберігання інформації, закріплює право особи на інформацію в усіх сферах суспільного і державного життя України, а також систему інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулює доступ до інформації та забезпечує її охорону, захищає особу та суспільство від неправдивої інформації. Дія цього Закону поширюється на інформаційні відносини, які виникають у всіх сферах життя і діяльності суспільства і держави при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації. (6)
Закон України «Про державну таємницю» регулює суспільні відносини, пов'язані з віднесенням інформації до державної таємниці, засекречуванням, розсекречуванням її матеріальних носіїв та охороною державної таємниці з метою захисту національної безпеки України.
Під державною таємницею розглядається вид таємної інформації, що містить відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою. Державну політику щодо державної таємниці як складову засад внутрішньої та зовнішньої політики визначає Верховна Рада України. Спеціально уповноваженим органом державної влади у сфері забезпечення охорони державної таємниці є Служба безпеки України.
Конкретні відомості можуть бути віднесені до державної таємниці лише за умови, що вони підпадають під категорії, зазначені в Законі України «Про державну таємницю», і їх розголошення завдаватиме шкоди життєво важливим інтересам України.
Забороняється віднесення до державної таємниці будь-яких відомостей, якщо цим будуть порушуватися зміст і обсяг конституційних прав та свобод людини і громадянина, завдаватиметься шкода здоров'ю і безпеці населення. Не належить до державної таємниці інформація:
· про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту;
· про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян;
· про стан здоров'я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення;
· про факти порушень прав і свобод людини і громадянина;
· про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб;
· інша інформація, яка відповідно до законів та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не може бути засекречена.
Охорона державної таємниці передбачає здійснення комплексу організаційно-правових, інженерно-технічних, криптографічних та оперативних заходів, спрямованих на запобігання розголошенню інформації, що становить державну таємницю. Здійснення цих заходів відповідно до своєї компетенції забезпечують державні органи, визначені Законом України «Про державну таємницю».
Основними організаційно-правовими заходами з охорони державної таємниці є встановлення: єдиних вимог щодо виготовлення, користування, збереження, передачі, транспортування і обліку носіїв інформації, що становить державну таємницю; ліцензування підприємств, установ і організацій, які здійснюють діяльність, пов'язану з державними таємницями; особливого режиму діяльності (режим секретності) вищезазначених підприємств, установ і організацій; спеціального порядку доступу громадян до державної таємниці; обмеження щодо обнародування, передачі іншій державі або розповсюдження іншим шляхом інформації, що становить державну таємницю; обмеження щодо перебування і діяльності в Україні іноземних громадян та іноземних юридичних осіб, а також розташування і переміщення об'єктів і технічних засобів, що їм належать; спеціального порядку здійснення судових, наглядових, контрольно-ревізійних та інших функцій органів державної влади стосовно підприємств, установ і організацій, діяльність яких пов'язана з державними таємницями; відповідальності за порушення законодавства про державну таємницю. (2)
Закон України «Про Національну систему конфіденційного зв'язку» регулює суспільні відносини, пов'язані зі створенням, функціонуванням, розвитком та використанням Національної системи конфіденційного зв'язку.
Національна система конфіденційного зв'язку – це сукупність спеціальних систем (мереж) зв'язку подвійного призначення, які за допомогою криптографічних та/або технічних засобів забезпечують обмін конфіденційною інформацією в інтересах органів державної влади та органів місцевого самоврядування, створюють належні умови для їх взаємодії у мирний час та у разі введення надзвичайного і воєнного стану. Управління Національною системою конфіденційного зв'язку, її функціонування, розвиток, використання та захист інформації забезпечуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері конфіденційного зв'язку відповідно до законодавства.
Складовими Національної системи конфіденційного зв’язку є спеціальні телекомунікаційні системи (мережі), їх фіксовані і мобільні компоненти, централізовані системи захисту інформації та оперативно-технічного управління.
Структура побудови Національної системи конфіденційного зв’язку повинна забезпечувати відокремлення конфіденційної інформації органів державної влади та органів місцевого самоврядування, інших юридичних та фізичних осіб з використанням криптографічних та/або технічних засобів.
Послуги конфіденційного зв’язку надаються органам державної влади та органам місцевого самоврядування, державним підприємствам, установам, організаціям, іншим юридичним та фізичним особам на платній основі. Послуги конфіденційного зв’язку надаються операторами, які є юридичними особами та мають ліцензії на право надання послуг фіксованого та/або рухомого (мобільного) телефонного зв’язку, а також надання послуг у галузі криптографічного та/або технічного захисту інформації відповідно до законодавства. (7)
Закон України «Про захист інформації в автоматизованих системах» встановлює основи регулювання правових відносин щодо захисту інформації в автоматизованих системах за умови дотримання права власності громадян України і юридичних осіб на інформацію та права доступу до неї, права власника інформації на її захист, а також встановленого чинним законодавством обмеження на доступ до інформації. (4)
Правові засади діяльності інформаційних агентств в Україні та їх міжнародного співробітництва закріплюються в Законі України «Про інформаційні агентства» відповідно до Конституції України, інших законів України та міжнародно-правових документів.
Інформаційними агентствами згідно з цим Законом є зареєстровані як юридичні особи суб'єкти інформаційної діяльності, що діють з метою надання інформаційних послуг. Під представництвом інформаційного агентства в Україні в цьому Законі слід розуміти зареєстровану в Україні відповідно до чинного законодавства як суб'єкт інформаційної діяльності будь-яку установу (бюро, представництво, корпункт тощо), що представляє в Україні державне або недержавне інформаційне агентство, зареєстроване як юридична особа згідно з чинним законодавством відповідної країни, і яке здійснює свою діяльність в Україні у сфері інформації відповідно до Закону України «Про інформацію» і Закону «Про інформаційні агентства».
Свобода діяльності інформаційних агентств гарантується Конституцією України та чинним законодавством. Забороняється цензура інформації, поширюваної інформаційними агентствами. Інформаційні агентства не мають права у своїх матеріалах розголошувати дані, що становлять державну таємницю, або іншу інформацію, яка охороняється законодавством, закликати до насильницької зміни або повалення існуючого конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, підриву її безпеки, вести пропаганду війни, насильства і жорстокості, розпалювати расову, національну, релігійну ворожнечу, розповсюджувати порнографію або іншу інформацію, яка підриває суспільну мораль або підбурює до правопорушень, принижує честь і гідність людини, а також інформацію, яка ущемляє законні права й інтереси громадян, давати оцінку щодо винуватості осіб у здійсненні злочину, вказувати на особу, яка ніби скоїла злочин, до рішення суду, публікувати матеріали, які розкривають тактику і методику розслідування.
Діяльність інформаційних агентств – це збирання, обробка, творення, зберігання, підготовка інформації до поширення, випуск та розповсюдження інформаційної продукції. Випуск та розповсюдження інформаційними агентствами власної продукції з метою отримання прибутку є підприємницькою діяльністю у цій сфері і здійснюється на основі цього Закону та чинного законодавства України.
Основними видами інформаційних агентств є державні та недержавні інформаційні агентства України та іноземні інформаційні агентства, які діють в Україні через свої представництва. Продукція інформаційного агентства – це матеріалізований результат його діяльності, призначений для розповсюдження з метою задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб, держави. Продукція інформаційного агентства є його власністю, якщо інше не передбачено законодавством. Право власності на неї охороняється чинним законодавством України.
Основними видами продукції інформаційних агентств є електронна, друкована, фото-, кіно-, аудіо- та відеопродукція. Інформаційні агентства мають право на випуск продукції, яка передбачена їх статутними документами, та іншої інформаційної продукції, не забороненої чинним законодавством України. Засобами комунікації є засоби розповсюдження продукції інформаційних агентств такі як: друковані та екранні видання, радіо, телебачення (кабельне, супутникове, глобальне), електричний та електронний зв'язок (телеграф, телефон, телекс, телефакс), комп'ютерні мережі та інші телекомунікації.
Інформаційні агентства мають переважне право на використання засобів комунікації. Порядок використання інформаційними агентствами засобів комунікації визначається чинним законодавством України про ці засоби. Державним інформаційним агентствам надається першочергове право перед іншими інформаційними агентствами на використання засобів комунікації для розповсюдження інформації, яка має особливе значення для держави і суспільства. (5)
Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» створює правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації (преси) в Україні, встановлює державні гарантії їх свободи відповідно до Конституції України, Закону України «Про інформацію» та інших актів чинного законодавства і визнаних Україною міжнародно-правових документів.
Під друкованими засобами масової інформації (пресою) в Україні розуміють періодичні і такі, що продовжуються, видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію.
Свобода слова і вільне вираження у друкованій формі своїх поглядів і переконань гарантуються Конституцією України і відповідно до цього Закону означають право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації. Друковані засоби масової інформації є вільними. Забороняється створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації. Не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються друкованими засобами масової інформації, а також заборона поширення повідомлень і матеріалів з боку посадових осіб державних органів, підприємств, установ, організацій або об'єднань громадян, крім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної інформації чи дала інтерв'ю.
Держава гарантує економічну самостійність та забезпечує економічну підтримку діяльності друкованих засобів масової інформації, запобігає зловживанню монопольним становищем на ринку з боку видавців і розповсюджувачів друкованої продукції. Заходи, спрямовані на забезпечення економічної підтримки діяльності друкованих засобів масової інформації, та органи державної виконавчої влади, які здійснюють цю підтримку, визначаються Кабінетом Міністрів України.
Друковані засоби масової інформації в Україні не можуть бути використані для: поширення відомостей, розголошення яких забороняється статтею 46 Закону України "Про інформацію"; закликів до захоплення влади, насильницької зміни конституційного ладу або територіальної цілісності України; пропаганди війни, насильства та жорстокості; розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі; розповсюдження порнографії, а також з метою вчинення інших кримінально караних діянь. Забороняється використання друкованих засобів масової інформації для: втручання в особисте життя громадян, посягання на їхні честь і гідність; розголошення будь-якої інформації, яка може призвести до вказання на особу неповнолітнього правопорушника без його згоди і згоди його представника.
Монополізація загальнодержавних і регіональних громадсько-політичних друкованих засобів масової інформації в Україні не допускається. Фізична або юридична особа не може бути засновником (співзасновником) чи контролювати більше п'яти відсотків таких видань. Під контролем у цьому Законі розуміється можливість такої особи здійснювати матеріальними чи фінансовими засобами вплив на діяльність друкованого засобу масової інформації. Контроль за додержанням вимог цієї статті покладається на органи державної виконавчої влади, визначені Кабінетом Міністрів України.
Редакція, журналіст не несуть відповідальності за публікацію відомостей, які не відповідають дійсності, принижують честь і гідність громадян і організацій, порушують права і законні інтереси громадян або являють собою зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації і правами журналіста, якщо:
1) ці відомості одержано від інформаційних агентств або від засновника (співзасновників);
2) вони містяться у відповіді на інформаційний запит щодо доступу до офіційних документів і запит щодо надання письмової або усної інформації, наданої відповідно до вимог Закону України "Про інформацію";
3) вони є дослівним відтворенням офіційних виступів посадових осіб державних органів, організацій і об'єднань громадян;
4) вони є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим друкованим засобом масової інформації з посиланням на нього;
5) в них розголошується таємниця, яка спеціально охороняється законом, проте ці відомості не було отримано журналістом незаконним шляхом. (3)
Закон України "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації" відповідно до Конституції України визначає порядок всебічного і об'єктивного висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування засобами масової інформації і захисту їх від монопольного впливу органів тієї чи іншої гілки державної влади або органів місцевого самоврядування, є складовою законодавства України про інформацію.
Слід зазначити, що в Україні створено достатню законодавчу базу для здійснення державної інформаційної політики. Проблема полягає в іншому: 1) в адаптації законодавства України в інформаційній сфері до нових умов суспільного розвитку, передусім пов'язаних з побудовою інформаційного суспільства; 2) в недостатньо ефективних механізмах впровадження і реалізації цих законів. (8)
Центр інформаційних ресурсів і технологій Національного інституту стратегічних досліджень узагальнив проблеми законодавства та організаційної структури забезпечення захисту інформаційних ресурсів в Україні.
Звернемо увагу на деякі принципові питання. По-перше, створення в Україні національної системи охорони державної таємниці, введення в дію закону «Про державну таємницю» забезпечили умови для підвищення інформаційної безпеки цієї сфери шляхом вдосконалення правової і організаційної систем захисту державної таємниці.
По-друге, найбільш неурегульованою в правовому плані є сфера захисту інформаційних ресурсів з обмеженим доступом, що не становлять державної таємниці. Чинним законодавством визначені такі види таємниць: службова, військова, банківська, комерційна, професійна, медична, страхування, усиновлення, таємниця особистого життя людини тощо. У загальному обсязі інформаційних ресурсів з обмеженим доступом вони складають понад 80 відсотків. Існує ще конфіденційна інформація, що знаходиться у володінні, користуванні та розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб, до якої Конституція відносить інформацію про особу.
На жаль, чинне законодавство не дає повного юридичного трактування понять «інформація», «інформаційний ресурс» і визначає лише фрагментарні характеристики цих понять з використанням традиційних норм майнового права. У кримінальному, адміністративному і цивільному праві України відсутні юридичні трактовки всього спектру правопорушень в інформаційній сфері.
Щоб просуватися далі в сфері законотворчості і не породжувати «мертвих» законів, треба насамперед провести ревізію чинної правової бази, моніторинг дієвості окремих законів, привести законодавство у відповідність до реалій сьогодення, у т.ч. шляхом вилучення тих положень, що виявилися неефективними.
Вирішенню проблем правового регулювання суспільних інформаційних відносин сприяла б систематизація норм права в цій сфері за наступними схемами: визначення ієрархічної системи та структури інформаційного законодавства на рівні правової доктрини; відокремлення в системі законодавства інформаційної галузі та розміщення її у Зводі законів України як окремого розділу «Інформаційне законодавство»; кодифікація, тобто розробка й прийняття Верховною Радою України окремого Кодексу України про інформацію.
З огляду на задекларовану керівництвом України спрямованість на інтеграцію в європейські структури, більш прийнятним є розвиток інформаційного законодавства на основі кодифікації (12)
4. Юридична відповідальність за порушення правових норм в сфері інформаційної діяльності
Для того, щоб встановити, яка ж юридична відповідальність передбачена за порушення норм у сфері інформаційної діяльності, потрібно розглянути і проаналізувати норми українського законодавства, в яких вона представлена. Зокрема, Конституція України визначає головним обов’язком держави забезпечення законних інтересів, прав і свобод людини, встановлює відповідальність держави перед людиною. Кожен зобов’язаний неухильно додержуватись Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. При цьому держава гарантує всім учасникам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Натомість учасники інформаційних відносин зобов’язані поважати інформаційні права інших суб’єктів. Кабінет Міністрів України у своїй програмі визначає пріоритетні напрями інформаційної політики нового Уряду як зобов’язання неухильно забезпечувати принципи свободи слова, висловлення поглядів, безперешкодного доступу громадян до інформації, політичного плюралізму, недопущення будь-яких рецидивів політичної цензури та перешкоджання професійній діяльності журналістів. (11)
Стосовно юридичної відповідальності за ненадання інформації слід зазначити, що найчастіше вказані правопорушення тягнуть адміністративну відповідальність. Одним із актуальних напрямів реформування українського адміністративного права є модернізація інституту адміністративної відповідальності, зокрема відповідальності за правопорушення в інформаційній сфері. Під час розгляду зазначених правопорушень виникають певні складнощі. Так, чинний Кодекс України про адміністративні правопорушення, прийнятий 7 грудня 1984 р. (далі – КУпАП ), не має окремої глави, присвяченої саме правопорушенням в інформаційній сфері, а правопорушення, які можна було би включити до цієї глави, розміщено в різних главах Особливої частини КУпА П.
Проаналізувавши зміст чинного КУпАП, до правопорушень,пов’язаних
із посяганням на право на одержання інформації, можна віднести такі проступки:
– перекручення даних державного земельного кадастру, а також приховування інформації про стан земель, розміри, кількість земельних ділянок, наявність земель запасу або резервного фонду (ст. 53-2 К У п А П );
– приховування, перекручення або відмова від надання повної та достовірної інформації за запитами посадових осіб і зверненнями громадян та їх об’єднань щодо безпеки утворення відходів та поводження з ними, в тому числі про їх аварійні скиди та відповідні наслідки ( ч. 1 ст. 82-3 К У п А П );
– неповідомлення (приховування) або надання неправдивої інформації про загрозу посівам, деревним насадженням, іншій рослинності відкритого та закритого ґрунту, а також продукції рослинного походження від шкідливих організмів (п. 3 ч. 1 ст. 83-1 К У п А П );
– приховування перевищення встановлених лімітів на обсяги утворення та розміщення відходів ( ч. 1 ст. 91-3 К У п А П );
– відмова від надання чи несвоєчасне надання за запитами повної та достовірної екологічної інформації, передбаченої законодавством ( ч. 1 ст. 91-4 К У п А П );
– приховування архівних документ і в, порушення порядку що до доступу до зазначених документів, а також неповідомлення державної архівної установи про наявні архівні документи в разі виникнення загрози знищення або значного погіршення їх стану ( ч. 1 ст. 92-1 К У п А П );
– надання недостовірної інформації про умови проектування та будівництва чи необґрунтована відмова у наданні такої інформації (ч. 2 ст. 96 К У п А П );
– ненадання посадовою особою емітента інвестору в цінні папери (в тому числі акціонеру) на його письмовий запит інформації про діяльність емітента в межах, передбачених законом, або надання йому недостовірної інформації (ч. 1 ст. 163-5 К У п А П );
– неподання, несвоєчасне подання посадовими особами органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, а також керівниками (розпорядниками кредитів) підприємств (об’єднань, господарських товариств тощо) та особами, які займаються підприємницькою діяльністю, інформації або подання завідомо недостовірної інформації Антимонопольному комітету України та його територіальним відділенням (ч. 1 ст. 166-4 К У п А П );
– неподання або несвоєчасне подання, подання за невстановленою формою чи подання недостовірної фінансової звітності, ліквідаційног...
16.03.2013 15:03-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора