Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
МИСТЕЦВО ВИШИВКИ ТА ТКАЦТВА В СЕЛІ СВАРИЦЕВИЧІ
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2010
Тип роботи:
Інші
Предмет:
Філологія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИІ І НАУКИ УКРАЇНИ
РІВНЕНСЬКА МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ
Відділення філології та мистецтвознавства
Секція «Мистецтвознавства»
МИСТЕЦВО ВИШИВКИ ТА ТКАЦТВА В СЕЛІ СВАРИЦЕВИЧІ
Науково-дослідницька робота
Киркевич Тетяни Сергіївни
учениці 11-го класу
Сварицевицької ЗОШ І – ІІІ ступенів
Дубровицького району,
кандидата у дійсні члени
Рівненської Малої академії наук
учнівської молоді
Науковий керівник:
вчитель образотворчого мистецтва
та трудового навчання, спеціаліст І категорії.
Надієвець Людмила Миколаївна
Рівне - 2010
ЗМІСТ
Вступ
Розділ І Світ душі на полотні.
Спадок для нащадків.
Традиції вишивки і ткацтва.
Розділ ІІ Люди, котрі дивують.
2.1 Краса переплетена з працею
2.2 Обереги душі народної.
2.3 Мудрі зберігачі народного мистецтва.
2.4 Зв'язок поколінь.
Сучасна інтерпретація.
Розділ ІІІ Мистецтво вишивки та ткацтва в селі Сварицевичі.
Висновки
Список використаної літератури
Додатки
ВСТУП
Життя кожного народу у всіх його проявах відображається в його мистецтві. Своєрідність мистецтва кожного етносу визначається соціально-економічними умовами праці та побуту, а також особливостями природних умов, у яких живе той чи інший народ. До того ж творчість кожного народу базується на власних національних традиціях.
Особливу зацікавленість викликає вивчення питань про широке застосування в дослідницькій роботі зразків місцевого декоративно-прикладного мистецтва, які можуть служити засобами не тільки естетичного, а й всебічного розвитку.
Знайомство з надбаннями українського народу, декоративно-прикладним мистецтвом, пам’ятками архітектури особливо важливе у виховному відношенні, адже це пам'ять про історію того місця, де ти живеш, та його культуру.
Побутує думка, що за всю тисячолітню історію людство винайшло тільки три вкрай важливі речі: колесо, плуг і ткацький верстат. Геніальність цих винаходів полягає в неперевершеній досконалості поєднання форми і функції, доцільності й утилітарності. Яких би висот не досягла наукова думка, колесо залишиться колесом, плуг – плугом, а ткацтво – переплетенням двох систем ниток – основи і піткання. Протягом тисячоліть, у різних народів існувало подібне ткацьке обладнання, однакові техніки ткання та засоби декорування тканин. З появою механічних ткацьких верстатів вони поступово витіснили ручну працю й значно збільшили обсяги виготовлених тканин, а єдиний колись промисел, який поєднував мистецтво й ужитковість розділився на текстильну промисловість і творчість художників-прикладників, майстрів народного мистецтва та самодіяльних митців.
Село, в якому і до сьогодні збереглося мистецтво ткацтва та вишивки є Сварицевичі. Село Сварицевичі розташоване серед поліських боліт та лісів на межі Дубровицького та Зарічненського районів. Перша згадка про нього датується 1450 роком. Очевидно, саме ця обставина – певна законсервованість села – і допомогла зберегти в первозданності осередок з давньою культурою та мистецтвом наших предків. Певна ізольованість с. Сварицевичі від зовнішнього світу сприяла тому, що ще у минулі століття тут народилося багато унікальних і самобутніх традицій, звичаїв та обрядів, більшість із яких збереглися і донині. Тому ми зацікавилися дослідженням мистецтва ткацтва та вишивки в с. Сварицевичі.
Актуальність нашої теми полягає в тому, що мистецтво ткацтва та вишивки в с. Сварицевичі, є малодослідженим. Це мистецтво є досить цікавим, дуже давнім і головне, що воно збереглося до наших днів майже в первозданному вигляді. Пройшовши довгий історичний шлях, ткацтво та вишивка вдосконалилось, пройшли певну інтерпретацію, тобто ми ознайомились не лише з давнім ткацтвом, а й сучасним, якому ми навчаємось на гуртку «Поліські майстрині».
Мета та завдання даного дослідження – зібрати, дослідити і систематизувати матеріал про традиції ткацтва в селі Сварицевичі; порівняти і проаналізувати зразки ткацтва давніх часів і сучасності; показати доцільність використання елементів у сучасних виробах; зробити порівняльну характеристику художніх особливостей, традицій народного ткацтва с. Сварицевичі; показати естетичне значення сучасного інтер’єру в житті народу, у формуванні національних традицій.
Головна мета, яку ми перед собою поставили: детально вивчити техніку ткацтва наших бабусь та відтворити техніки вишивок на заняттях гуртка декоративно-прикладного мистецтва.
У своїй науковій роботі ми вирішили дослідити і по-справжньому зрозуміти багатство і красу поліського народного ткацтва та вишивки, проглянувши його в історичному розвитку і перевтіливши в сучасну інтерпретацію.
Порівняти технологію ткацтва минувшини та сучасності, ткацький верстат.
Проаналізувати зібрані зразки ткацтва, вишивки та поспілкуватись із майстринями; дізнатися, що ткацтво розвивалось як домашнє ремесло. Кожна історична епоха вносила зміни в їх життя.
Предметом нашого дослідження є незвичайний творчий доробок наших землячок, майстринь вишивки та ткацтва: Легкої Ольги Яківни (1930 р. н.), Крупко Зінаїди Сидорівни (1955 р. н.), Надієвець Людмили Миколаївни(1977 р. н .), яких ми з впевненістю можемо назвати - династією рукодільниць, Войтович Ольгу Степанівну, та Крупко Марію Василівну.
Актуальність дослідження зумовлена тим, що ми намагаємося виявити нові грані таланту, розкрити складні процеси розвитку ткацтва у зв’язках із минулим і перспективою на майбутнє.
Сьогодні одним із найважливіших завдань, які ми перед собою поставили, є відродження українського національного мистецтва та естетичного виховання. Необхідно формувати високі естетичні смаки, почуття прекрасного, уміння розуміти й цінувати твори народного декоративно-прикладного мистецтва, красу й багатство рідного краю.
Переходячи з покоління в покоління, вони вдосконалювалися залежно від рівня розвитку культури і техніки. Сьогодні ці прийоми свідомо зберігаються в художніх промислах і визначають своєрідність творів народних майстрів.
Головним завданням нашого дослідження є розкриття тенденції етнографії декоративно-прикладного мистецтва регіону, пізнання свого народу, залучення учнів до першоджерел національної культури, спонукання до серйозних роздумів над долею вітчизняної культурної спадщини, до усвідомлення багато вимірності й глибини історичної пам’яті українського народу, осягнення витвореної сторіччями драматичних духовних змагань власної самобутності, пробудження і розвиток любові до мистецтва, адже справжнє мистецтво творить добро навколо нас.
Головним джерелом етнографії є польові матеріали, що їх збирають етнографи під час польових досліджень, і які є основою музейних колекцій. Велику увагу вини приділяють вивченню позитивних народних традицій у галузі матеріальної і духовної культури. Вчених цікавлять не лише старі форми народної культури та побуту, а й перебудова цих форм, що відбувається в наш час, виникнення нових рис, формування нових традицій. (12)
Для кращої організації дослідницької роботи ми звертались до методичних рекомендацій дослідників народної культури України. Приступаючи до роботи, важливо мати уявлення про місцевість, заняття людей, історичні події на території, орієнтуватися в досліджуваній галузі.
Для кращої організації роботи заздалегідь скласти запитальник.(Додаток 1)
При роботі за запитальниками велике значення має вибір інформатора. Треба шукати людину старшого віку, яка народилася в даній місцевості, має добру пам'ять, спостережлива.
Обов’язково слід заповнювати анкету інформатора.(Додаток 2). Щоб з’ясувати найдетальніше всі питання пов’язані з галуззю народної культури потрібно записати кілька інформаторів. Слід зауважити, що записувачі, які постійно проживають у селі, мають великі переваги – адже вини знайомі з жителями села, з ними легше працювати. (10)
РОЗДІЛ І СВІТ ДУШІ НА ПОЛОТНІ
Спадок для нащадків
За тридцять кілометрів від древньої Дубровиці, та тридцяти трьох – від залізничної станції Дубровиця, на шляху до Зарічного розкинулося поліське село Сварицевичі. Письмовою згадкою воно закріплене 1450 р. але топоніми і релікти народної творчості наводять на думку, що воно є набагато давнішим .Відомий рівненський мовознавець, доцент Ярослав Пура стверджує, що це село за своєю назвою відноситься до стародавніх (чи не до епохи Київської Русі), адже в його основі є, безсумнівно, староруське двокомпонентне ім’я укороченого типу Свари мур, що типізує утворення з ХІ ст.. А лексика села, як і власні назви «мікро», також це підтверджують(пор. – Коростень, Заруче – зарукі, Політок; могліци, могілиці, тума…) (19)
Під час війни село було майже повністю спалене фашистами. Але, не зважаючи на це, Сварицевичі повністю відтворили традиційну народну архітектуру: на багатьох оселях є солярні знаки, тобто емблема сорця. У побуті селян і дотепер у пошані обрядові дійства – громадські толоки, пастуші, грибникарські та ягідницькі пісенні цикли, жниварський мелос тощо. Одне слово - реліктове село і його мешканці не тільки «тримають у пам’яті», але й користуються у повсякденні давньою обрядовістю.
Сварицевичі з його звичаєво-побутовим укладом – виняткове явище цілісного комплексу культурної спадщини, витоки якої сягають дохристиянської доби. Відтак поліський осередок обов’язково має набути статусу як фольклорно-етнографічного заповідника. (11)
Отже, здоровий глузд, громадянська свідомість зобов’язують нас зробити все од нас залежне, аби зберегти для наступних поколінь випадком уцілілі релікти і взяти їх під всенародну охорону. Це потрібне насамперед не для екзотики. Діючий осередок – то частка нашої культури, нашої історії, яку ми маємо вивчати не тільки з давніх літописів, але й живих свідчень, котрі дають відповідь на сокровенне – звідки ти «Кусте»? Громадська атестація «сварицевицького феномена» наочно підтверджує це явище. (11)
Записи фольклору на Рівненському Поліссі активізувалися в другій половині ХХ століття з діяльністю С.А. Кітової, яка координувала збір фольклорно-етнографічних пам’яток через обласні естафети, вводила їх також до вагомих досліджень про онтогенез слов’ян та українців. Вагомими здобутком її є відкриття обряду Куста на Волинському Поліссі, який розкрився оригінальною пісенністю рідного краю. Уперше опубліковано її роботу в журналі «Народна творчість та етнографія» за 1972 рік, де вона сповістила про те, що на Поліссі й досі зберігся давній дохристиянський обряд. Найчастіше на протязі багатьох років працювала С.А, Кітова з родиною Василя Петровича і Марії Петрівни Чудіновичів. У цій родині вона записала багато пісень обрядового циклу.
Діяльність С.А. Кітової успадкували та розвинули фахівці обласного краєзнавчого музею, обласного центру народної творчості і культурно-освітницької роботи, інституту культури. У Сварицевичах побували С. Шевчук, В. Скуратівський, Л. Орел, В. Ковальчук, К. Парух, Р. Цапун та інші. Неодноразово цікавились кустівськими сюжетами телевізійники. Протягом останніх десяти років на Трійцю до Сварицевич обов’язково приїжджають польські фольклористи-етнографи. У свою чергу носії фольклорно-етнографічної спадщини неодноразово відвідували Польщу.
Не лишається осторонь вивчення і успадкування народної творчості і Сварицевицька загальноосвітня школа. У школі діє гурток декоративно-прикладного мистецтва, який займається виявленням, фіксацією та популяризацією місцевого мистецтва. На даний час робота гуртківців акцентується на вивченні, дослідженні, публікації як рукоділля, так і його дослідження.
Для дослідження ми взяли тему «Мистецтво ткацтва та вишивки в селі Сварицевичі», оскільки ремесло ткацтва та вишивки відмирає. Але ми, займаючись на гуртку, намагаємось його відтворити та зберегти для майбутніх поколінь.
Виявлені фольклорно – етнографічні пам’ятки дозволяють закріпити думку про село як прадавній поліський осередок. У ньому криється чимало таємничого ще з часів дохристиянської та християнської культур.
1.2Традиції вишивки та ткацтва.
У скарбниці української художньої культури важливе місце займає народне мистецтво поліського регіону. Тут найкраще збереглись зразки матеріальної й духовної культури.
Народне мистецтво Полісся досить самобутнє. В ньому відчувається глибокий подих старовини, а також велика гармонія між красивим і корисним. Це мистецтво містить архаїчні зв’язки, не спотворені ні модою, ні прикрасами. Добре збереглись традиції в поліській народній вишивці та ткацтві. У вишивці особливо важливе значення має матеріал, техніка виконання, орнаментально-композиційне вирішення.
Поліська вишивка – неоціненне явище української культури. Вона найбільше використовувалась для оздоблення одягу. Своєю самобутністю, вишуканістю, архаїчністю вона привертає увагу багатьох етнографів, краєзнавців, художників. Тут найбільш повно збереглись давні пласти духовно-мистецької спадщини як частини загальноукраїнської національної культури, як складового пласту етнокультурної історії та етногенезу слов’ян.
Матеріали етнографічних експедицій наукового товариства імені Тараса Григоровича Шевченка у Львові, музею в с. Городок Рівненської області під керівництвом М.Ф. Біляшівського, Товариства дослідників Волині в Житомирі, Наукового товариства вчителів 30-х років ХХ ст.., експедиційні матеріали історико-етнографічного музею Литовської республіки під керівництвом Казиміра Мошинського, викладача Волинського університету Марії Преферової, Острозького музею під керівництвом Кравчука, Рівненського, Житомирського, Сарненського музеїв – ось далеко не повний перелік зібраних матеріалів, які дають можливість вивчати побутування традиційної польської вишивки в декоруванні одягу, рушників, наміток, настільників.
Для подальшого аналізу студії місцевої вишивки здебільшого базувались на зразках із Зарічненського, Дубровицького, Володимирецького районів Рівненщини.
Вишивкою займались повсюдно. Кожен район, навіть кожне село, відрізняється своєю самобутністю. У вишивці народні майстри відображали свої надії, думки, почуття, красу рідної природи. Вона завжди була джерелом натхнення. Кожна дівчина ще задовго до одруження готувала собі якомога більше сорочок, наміток. Шили і вишивали в проміжках між святами, на вечорницях, оденках, чи пасучи худобу. В цю роботу вишивальниця вкладала свій хист, вміння, художній смак.
Вишивки Полісся прості й чіткі за композицією, монохромні за гамою кольорів. Місцеву поліську вишивку визначає тенденція до однобарвності з домінуючим червоним кольором. Тут є вкраплення синіх та чорних ниток, які не порушують панування червоних. Для орнаменту використовували геометричні, геометрично-рослинні, рослинні, зооморфні. Досліджувані вишивки відносяться до кінця ХІХ- поч. ХХ ст. Багато ще їх у приватних колекціях.
Для вишивання використовували в основному лляне або конопляне домоткане полотно. В такій тканині уток і основа однакової товщини. Її добре використовувати для вишивання лічильною технікою. Лляні тканини м’які, мають дрібну клітинку, сіруватий відтінок, конопляні більш тугі, зеленувато-сірого кольору. Тонкість пряденої нитки впливає на структуру полотна, а відповідно – і на якість вишитого виробу. Тонкі полотна, призначені для вишивання, старанно вибілювали на воді, сонці, морозі. Тому вони виблискували сріблястими переливами. Сила художньої фантазії майстра виявлялась в різноманітних рецептах фарбування ниток природними барвниками.
З середини ХІХ ст. як в містах, так і в селах стали використовувати бавовняні, вовняні та шовкові нитки. Тепер для вишивання використовують муліне, гарус, акрил. У нашому регіоні широко було поширене шиття вишиття червоною ниткою – гориною ( Дубровицький район – «горінь»). Нитка вибиралась досить якісна, тонка еластична.
Зібрані колекції народного одягу в декоруванні поділяються на два типи: ткані і вишиті. До найдавнішої техніки оздоблення відноситься ткання. Тут поряд з основною тканиною затикались червоні, білі, зелені, сині, чорні нитки. Утворювався лінійно-смугастий орнамент.
На початку 30-х років ХХ ст. широко розповсюдився – косий хрест. Були спроби об’єднати майстрів-вишивальниць на Рівненщині. Створювалися відповідні кустарні майстерні. У Сарнах було створено осередок, що об’єднував вишивальниць з навколишніх сіл. Цехи художньої вишивки діяли в Дубні, Костополі. У Рівному в художньо-виробничих майстернях обласного відділення Художнього фонду було зібрано майстринь-надомниць, які вишивали в традиціях поліського регіону. Відомими на Рівненщині вишивальницями, які отримали звання Майстра народної творчості, є Уляна Кот із села Крупове Дубровицького району та Марія Шевчук з Рівного. Їх роботи відомі далеко за межами області.(3)
РОЗДІЛ ІІ ЛЮДИ, КОТРІ ДИВУЮТЬ
2.1 Краса переплетена з працею.
У нашому селі Сварицевичі Дубровицького району збереглися дуже давні зразки ткацтва та вишивки .Виготовленням домотканого полотна поділилась з нами Крупко Марія Василівна (1958 р. н.). Адже щоб вишити сорочку чи рушник, потрібно спочатку було наткати полотна.
Обробка волокна вимагає дуже великої праці. Льон вважався кращою сировиною, ніж коноплі, сіяли його дуже багато в селі Сварицевичі. Обробіток льону займав дуже довгий і клопіткий процес. У Сварицевичах крім льону сіяли і коноплі, але коноплі, на відміну від льону, сіяли лише в домашньому господарстві.
Коноплі мають чоловічі й жіночі стебла, причому чоловічі (плоскінь) дозрівають раніше, а волокно з них ніжніше. Плоскінь вибирали, сушили і мочили два тижні у воді. Жіночі стебла (матірка) – значно грубіші, їх виривали восени, зв’язували у великі пучки, обмолочували і мочили три тижні. Вимочували коноплі у ставках, ямах і річках, після чого висушували і били.
Льон вимочували так само, як і коноплі, але в селі Сварицевичі використовували так звану мочку – розстеляли тонким шаром на лузі. Сушили коноплі та льон на сонці. Після сушіння льон та коноплі тіпали: відділяли кострицю від волокна. Цей процес проходив у такій послідовності: жменьку конопель або льону ділили на ручайки, ламали, тріпали об стовпи або дошку, м’яли на бительні й на завершення терли на терниці. Після цього волокно микали на гребні, надаючи кожній волокнині одного напряму. Готове прядиво складали у повісма (куклу, каблучку, козел). З нього микали мички, котрі для прядіння вичісували дерев’яною гребінкою та щетинною щіткою. Пряли на веретені.
Випрядені нитки змотувалися з веретена на мотовило у пів моток (30 ниток), який змотувався у клубок. (Додаток 3). З клубків розмотували нитки на снівницю (снувальню). Зняту звідти пряжу (основу) парили, золили, прали, інколи білили на сонці чи на морозі, при потребі фарбували .Намагалися не мотати в ночі, бо біля хати «буде мотатися нечистий» .Від снування основи, для чого слугували різні конструкції снівниць, залежала правильність розділення ниток на верхній та нижній ряди, тобто утворення зіву. Тому й забобонні уявлення, що стосуються цього виду робіт, досить розвинуті. Зокрема закінчити роботу необхідно було до заходу сонця, щоб не залишати основу на снівниці на ніч. У західних регіонах не залишили основу не витканою після Благовіщення або Паски, оскільки це могло викликати посуху. Звідти один із способів викликання дощу – обливання основи водою.
На кінець ХІХ – початок ХХ ст.. для ткання застосовували горизонтальний ткацький верстат (Додаток 4). Аби нитки були міцними і не кошлатилися, навиту на нього основу підмазували шліхтою.
Полотно виготовляли технікою полотняного переплетення – перемінним натисканням на дві підніжки, тобто у дві ремізки. У Сварицевичах були 2 - 4-х ремізні кросна (так називали ткацький верстат). Залежно від призначення тканин кількість ремізок на верстаті збільшувалась: від чотирьох до восьми для техніки саржевого переплетення (коси часте полотно), але могла досягати 20 і більше – для жакардових тканин.
Із розвитком легкої промисловості необхідність у домашньому виготовленні тканин відпала. Але традиції народного художнього ткацтва й до сьогодні не занедбані. Адже в 2001 році Крупко Марія Василівна, ще ткала рушники. І сподіваємося, що ще буде ткати.
Після того, як полотно було виткане, з його шили одяг та вишивали. У Сварицевичах збереглося дуже багато зразків вишитого одягу (Додаток 5-10).
2.2 Обереги душі народної.
Людина, яка постійно жила серед природи, спостерігала за нею, ще з глибокої давнини навчилася складати прості узори, умовні знаки-символи, якими вона виражала своє сприйняття навколишнього світу й ставлення до незрозумілих явищ природи. Кожна лінія, кожен знак наповнювалися зрозумілим їй змістом, були одним із засобів спілкування людей.
Прямою горизонтальною лінією позначали поверхню землі, горизонтальною хвилястою – воду, а вертикальною хвилястою – дощ, трикутником – гори, схрещеними лініям – вогонь і блискавку. Сонце й місяць – джерела світла – позначали фігурами у вигляді кола, квадрата й ромба. Жіноча фігура з піднятими або опущеними руками символізувала образ Матері-землі, пов'язаний із вшануванням землі та води. Східнослов’янське божество Берегиня, або Мокш, вважали заступницею води, господарства, сімейного побуту та рукоділля.
Дерева з розлогими гілками та фігури у вигляді жабок означали родючість землі; трави, квіти, кущі й дерева називали «волоссям землі». Посланником сонця, тепла і світла, символом щастя й радості у давнину вважали птаха, який віщував прихід весни, урожай та багатство. Олень і кінь уособлювали «життєдайне світло» - Сонце, приносили щастя і веселощі, добробут.
Головним символом був ромб, наділений багатьма значеннями. Рівний та з відростками ромб був не тільки символом сонця і вогню, а й родючості, відродження життя, а смужка з ромбів – знаком життя. Ромб із подовженими сторонами вважали ознакою вінця зрубу дерев’яної будівлі; квадрат, поділений на чотири частини з кружечками або крапками в кожній, означав садибу та засіяне поле тощо.
Окремі знаки-символи не тільки прикрашали одяг, житло й предмети побуту, а й мали охороняти, захищати, оберігати людину та її господарство від злих духів, приносити щастя. Тому їх називали оберегами і наносили на видні й відкриті місця одягу, предмети побуту і будівлі. Оберіг, нанесений на окремі частини одягу, за повір’ям, оберігав людину на її життєвому шляху від злого ока й хвороби, удару блискавки та інших нещасть. З часом первісні уявлення наших пращурів – давніх мисливців, рибалок і землеробів – про фігури-символи були втрачені й перетворилися на декоративні мотиви з тими чи іншими типами рисунка у різних місцевостях нашої країни.(6)
Поступово окремі фігури змінювалися, ускладнювалися, поєднувалися з іншими формами, утворюючи візерунки, або узори, - рисунки, складені поєднанням ліній, форм, кольорів та їх відтінків, розміщених у певному порядку, які у сукупності дають декоративний ефект. Так виникли орнаменти (від лат. – оздоба, прикраса) – послідовне повторення окремих фігур, узорів або їхні групи.
Мова кожного орнаменту тісно пов’язана з історією та культурою народу, його сприйняттям навколишнього середовища. У народній творчості орнаментику виробів утворюють групи геометричних, рослинних, тваринних, антропоморфних і змішаних мотивів, які складалися впродовж століть.
У вишивках села Сварицевичі переважають геометричні орнаменти, композиції яких відтворюються з ритмічного повторення ромбів, ламаних ліній, восьмикутних зірок. Основний колір – червоний, іноді додавалася чорна або синя нитки. Поширеною технікою вишивання в селі Сварицевичі була техніка «занизування», що імітує візерункове ткацтво. «Занизування», ще називають «засмик» від способу його виконання, тобто, засмикати нитку в тканину. Цю техніку виконували тільки червоними нитками з додаванням синьої нитки. Нею переважно оздоблювали рукава сорочок та намітки. З часом в селі почали вишивати «косим хрестом», ця техніка і зараз поширена серед майстринь села.
2.3 Мудрі зберігачі народного мистецтва.
Передаючись із покоління в покоління, з уст в уста, з рук у руки, у різноманітності проявів народне мистецтво завжди було і є ґрунтом для спілкування людей, тим невичерпним джерелом пізнання історії та культури, звідки йдуть витоки професійної майстерності. Пісня й танець, малюнок і казка, ремесло – творіння рук людських – стали національною основою сучасного народного мистецтва.(6)
Мистецтво народу безпосередньо пов’язане з трудовою діяльністю людини і виготовленням речей, практично потрібних їй у господарстві та побуті. Це мистецтво виникло з любові до рідної землі, навколишнього світу та потреби не тільки бачити красу, а й творити її власними руками.
Село Сварицевичі … таке рідне й дороге. Тепло його сонця гріє наші душі, мороз тріскучих зим відвертає ворога.
Барвисті пейзажі природи на стільки гармонійно зливаються нашою уявою, що перед нами постають образи, які хочеться вишити на полотні, зробити їх безсмертними.
Червоні маки і сором’язливі проліски, гордовиті півні і жовто-блакитні братики.
Все це з давніх-давен прагнули перенести у вічність через полотно майстрині нашого села, хоча в ті часи їм було не легко.
Як розповіла жителька села, Легка Ольга Яківна (1930 р.н.): «щоб усіх прогодувати, заради миски жита чи проса, доводилося прясти і ткати людям. І робила я це зазвичай ночами, вдосвіта. А щоб не заснути, тихенько співала пісні, переважно тужливі пісні. Ну, а коли стукають кросна, який вже сон. Життя було нелегким, тож і веселих пісень не співалося. У війну й повоєнні роки виживали як могли, до весни не завжди вистачало збіжжя, щоб посіяти. Але потім стало трохи краще, коли працюючи в колгоспі давали 15 днів відпустки. То вже тоді переважно ткали.
Коли ще була малою, завжди прислухалася до маминих порад, вона ж була майстринею на всі руки. Коли я вперше за кросна сіла, то і нитки порвала. Кривуль наробила, а мама мене по руках дощечкою: не вмієш – не лізь. А потім вчила і прясти, і ткати. Існує таке повір’я: якщо дівчина хоче прясти, а в неї не виходить, то перший клубок, який вона спряде, треба на пупку спалити. Нинішня молодь незабаром вже не знатиме, що таке льон. Перестали вирощувати його в нашій місцевості. Мова вже й не ведеться про те, щоб навчитися прясти. А для нас ткацтво було основою життя: не натчеш полотна - голий ходитимеш».(Додаток 6). (17)
Ці розповіді свідчать, що ми отримали в спадок багато видів тканих і вишитих виробів, які нам потрібно зберегти та передати в спадок своїм дітям.
Проводячи своє дослідження, ми з впевненістю можемо втілити династію рукодільниць села Сварицевичі. Це Легка Ольга Яківна (1930 р. н.), Крупко Зіна Сидорівна (1954 р. н.), яка розповіла всі спогади своєї матусі, та Надієвець Людмила Миколаївна (1977 р. н.), онучка Ольги Яківни.
Легка Ольга Яківна дуже рано почала допомагати своїй матусі, потім перейняла майстерність і почала ткати сама. Наткала дуже багато метрів полотна для рушників, та робочого полотна, з якого потім шила та вишивала сорочки (Додаток 7-11), яких збереглося не багато. Ольга Яківна всі ці сорочки передала в спадок дочкам.
У 60 – х роках захопилася вишивкою картин, рушників, простинь та наволочок. (Додаток 12-15). Вишивала дуже багато, придумувала свої узори та переймала з інших рушників. Один із рушників, який вона любила був «Райдуга», вишитий технікою косий хрест. Цей рушник повторювали багато жінок села, тобто він «був хітом» в той час.(Додаток 16). Згодом почала вишивати «гладдю», а за всім її рукоділлям спостерігали і вчились доньки: Зінаїда та Ганна. Але більшу любов до вишивки отримала Зінаїда, яка ще до заміжжя вишила дуже багато картин. (Додаток 17-19). Вийшовши заміж і народивши доньку, продовжувала вишивати: наволочки, простині, а також куточки, які вішали в кутах хати.(Додаток 20-29). Вишивала переважно вечорами, тому що працювала в колгоспі і було мало часу вдень. На даний час вишиває подушечки онучкам.(Додаток 30-32). Після смерті мами, Легкої Ольги Яківни, всі ткані та вишиті вироби перейшли в спадок до доньки. Зіна Сидорівна, в свою чергу, показувала своїй донці, як потрібно вишивати. І дівчинка з дитинства захопилася вишивкою. Коли виросла, то пішла вчитися на вишивальницю та кравця. Засвоївши в училищі технологію вишивки та шиття, почала багато шити та вишивати.(Додаток 33-43). Потім закінчила РДГУ за спеціальністю: образотворче мистецтво та декоративно-прикладне мистецтво. На даний час працює в Сварицевицькій загальноосвітній школі I-III ст. Навчає дівчат вишивці та веде гурток декоративно-прикладного мистецтва «Поліські майстрині», на якому ми займаємося вишивкою та ткацтвом.(Додаток 44- 50). Проводимо різні дослідження про рукодільниць нашого села, збираємо зразки вишивки та ткацтва. Людмила Миколаївна вчить нас берегти та поважати працю наших предків.
Тому ми з впевненістю можемо говорити, що Людмила Миколаївна та людина, яка зберігає та намагається передати, навчити знанням, які має сама та які успадкувала від своєї бабусі.
Також у селі є вишивальниця про яку ми з гордістю можемо сказати, що її знають не тільки за межами села, але й країни.
Це Войтович Ольга Степанівна, яка щедро ділиться своїми секретами, що додає ще більшої краси її роботам. Свій перший стібок вона зробила, коли їй було 8 років. Хрестиком Ольгу Степанівну навчила вишивати її старша сестра Ліда, а гладдю - Олена. Вона і до цього часу із задоволенням виконує свої роботи. Вишивати Ольга Степанівна може в будь-який час доби, коли «потягне». Узори завжди складає сама. Інколи навіть вві сні може наснитися узор, який стає «бестселером на селі». Тоді з неймовірною швидкістю він поширюється серед рукодільниць, які захоплюються вишиванням.
Ольга Степанівна працює в Сварицевицькій лікарській амбулаторії фельдшером, роботи вистачає, а вишивка просить часу і душі. І коли знайдеться вільна хвилина – відразу ж береться за вишивку. Тут вона знаходить розраду – «І плачу, і співаю, буває…згадую все своє життя…» - говорить вишивальниця.
Її роботи побували на численних виставках і конкурсах. Два рази побували в Києві. На виставці «Поліська вишивка», в Києві, одна з робіт так сподобалась канадцям, що вони забрали її з собою в Канаду, звичайно, з дозволу Ольги Степанівни.
Було багато численних виставок і в Рівному, Дубровиці, жодне релігійне свято не обходиться без рушників Ольги Степанівни.(Додаток 51).
«Свої роботи ніколи не продавала і продавати не буду. Це не товар, а краса, яку дозволено лише дарувати», - промовляє за роботою вишивальниця.
Вдома у Ольги Степанівни знаходяться лише останні її роботи і ті, які найбільше нагадують вишивальниці яскраві, а можливо, і сумні моменти її життя. Решта робіт – то подарунки. Її роботи «розкидані» по всьому колишньому Радянському Союзу. Є вони і в Москві, Петербурзі, Хабаровську, Києві, Харкові, Закарпатті…Адже має багато родичів, друзів, знайомих, які найбільшим подарунком, який може зробити Ольга Степанівна, вважають вишиванки.(Додаток 52-53)
Майстриня любить вишивати на різні теми. Сумні червоно-чорні рушники, барвисто-зелені віти, птахи, весняні квіти, різнотрав’я. Немає також улюблених настроїв чи тем, вишиває те, що гарне, прекрасне. Квіти «гладдю» вишиває переймаючи з натури, те ж саме з формою та кольорами. Все підказує природа, а особливо квітник, який є біля оселі.
Вишито Ольгою Степанівною безліч робіт – серветки, рушники, простині, наволочки, доріжки. У даний час вишивальниця працює над весняним рушником «гладдю». Дуже насичений і веселий сюжет – конвалія, проліски, фіалки. Вишиває тільки на п’яльцях. Не користується наперстком, він притуплює чутливість пальців, створює заслону між тканиною та людиною.
«Інколи працюю багато годин поспіль, забуваючи про сон, але це мене не стомлює. Навпаки, відчуваю піднесення, бажання вкласти в роботу все, щоб вона ожила, частину своєї душі, - зізнається Ольга Степанівна. – Думаю про Бога і молюся йому…».(18) І не випадково в домівці Ольги Степанівни панує отой дух творчості, затишку, спокою, бо на чільних місцях у неї обереги людські – ікони у вишитих власноруч рушниках.
Проводячи дослідження, ми не можемо не згадати, що декілька років тому, ми досліджували плетення поясів в селі Сварицевичі. Технологію плетення поясів ми переймаємо в майстринь Холодько Ганни Василівни (1940 р. н.). та Полєшко Ольги Василівни (1933 р. н.).(Додаток 53-57).
Як розповідали майстрині, що колись у кожній хаті на глухій стіні були дірки, в які вставлялись кілки для снування пряж. Напинали 90-100 ниток. Чим більше ниток, тим ширший пояс.
У нас, в Сварицевичах, це ремесло переживає час забуття. Однак, на прохання керівників дитячого фольклорного ансамблю «Світанкова роса», учасників фольклорного ансамблю «Горина» Алли і Юрія Ковальчуків, Алла родом із Сварицевич, жительки нашого села Холодько Ганна Василівна і Полєшко Ольга Василівна відтворили техніку плетення поясів, яку ми також переймали. Вони сплели чотири пояси. Отже, техніка плетіння поясів ще жива.
Також не менше цікавим є те, що ми з’ясували рік, в якому ще ткалися рушники на кроснах – це 2001рік. Майстриня Крупко Марія Василівна(1958 р.н.) перейняла це мистецтво від мами. Рушники вона ткала з ниток котушкових номер 10 та ниток з льону, які ще пряла її мама. Котушкові нитки заправляли нитку основи, а лляні в човник, нитку утка. (Додаток 58)
Дуже хочемо перейняти і технологію ткацтва, майстриня погодилася навчити. Отож наше дослідження триває, а саме головне те, що народне мистецтво ткацтва ми хочемо відродити. І сподіваємося, що в нас вийде.
2.4 Зв'язок поколінь.
Сучасний стан нашого суспільства характеризується зростанням етнічної свідомості народу, посиленням його інтересу до вітчизняної історії та культури, до усвідомлення необхідності збереження традиційного народного мистецтва як генофонду його духовності, втрата якого загрожує існуванню самого народу.
Звернення до життєдайних джерел народного мистецтва, до збереження та оновлення всіх його видів – це усвідомлення свого родоводу, духовних традицій, відродження культури українського народу.
Витоки народного мистецтва сягають сивої давнини. Зберігаючи тісний зв'язок з традиціями народної творчості минулого, народне мистецтво набуває нового змісту, нових якостей і рис сьогодення. Вічнозелене дерево народної творчості збагачується новими паростками в наш час.
У розмаїтті українського декоративного мистецтва художнє вишивання та народне ткацтво посідає одне з провідних місць. Це улюблені і здавна поширені види народної творчості. Колись за кількістю й довершеністю вишитих сорочок, скатерок, які дівчина підготувала до свого весілля, судили про її працелюбність. Уміння серцем відчувати навколишню красу й відтворювати її в узорах кожна дівчина змалечку вчилась у своєї матері, бабусі.
Вишивка та ткацтво в Україні – світ краси й фантазії. Поетичного осмислення навколишньої природи, схвильована розповідь про думки й почуття людини, світ натхненних образів, що сягають давньої міфології, звичаїв і уявлень наших предків.
У вишивці і ткацтві яскраво й повно розкрилася душа народу, споконвічне прагнення до прекрасного, високорозвинене почуття ритму, композиційної міри в побудові орнаменту, гармонії кольорових поєднань. Це давнє і вічно молоде мистецтво. Секрет його молодості в єдності людини з природою, в умінні протягом століть зберігати і примножувати красу, дарувати людям радість зустрічі з прекрасним.
Уважно придивіться до узорів вишивки й ткацтва й ви побачите, що це мистецтво високої естетичної наснаги, мистецтво простого й разом з тим мудрого декоративного мислення. Розглядаючи орнаменти вишивок, ви відчуєте в гармонії кольорових сполучень, у ритмі ліній узору їхню глибоку змістовність. Адже у народному рукоділлі, як і в народній пісні, відображалися заповітні мрії на краще майбутнє, прагнення до краси.
В небі сонця золотий клубочок
Розсипає нитки промінні,
Їх збирають рученьки
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора