Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Правочини та їх види
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2025
Тип роботи:
Інші
Предмет:
Інші
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Тема курсової роботи: «Правочини та їх види»
ПЛАН
ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ТА ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВОЧИНІВ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ 7
1.1.Поняття правочину в цивільному законодавстві 7
1.2.Види правочинів 11
РОЗДІЛ 2. ПРАВОЧИНИ, ЯК ПІДСТАВА ВИНИКНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ І ОБОВ’ЯЗКІВ 15
2.1. Форма правочину та її додержання як одна з обов’язкових умов чинності правочинів 15
2.2. Нотаріальне посвідчення та державна реєстрація укладених правочинів 25
РОЗДІЛ 3. ПРАВОВІ НАСЛІДКИ НЕДОДЕРЖАННЯ ВИМОГ ЗАКОНОДАВСТВА ПРИ ВЧИНЕННІ ПРАВОЧИНІВ 31
3.1. Сутність та загальні засади правових наслідків недодержання вимог законодавства при вчиненні правочинів 31
3.2. Правове регулювання нікчемних правочинів 33
ВИСНОВКИ 37
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 39
ВСТУП
Актуальність дослідження. Вчинення правочину в установленій законом формі є однією із загаль них вимог, додержання яких є необ хідним для забезпечення його чинності (п.4 ст.203 ЦК України 2003р.). Тому форма є однією з ключових категорій вчення про цивільний правочин. У ЦК України їй присвячено 45 статей, а у кожному підручнику з цивільного права міститься відповідна глава чи розділ, де норми таких статей аналізуються. Проте цим не вичерпується накопичене людством знан ня про вказану правову категорію.
Багато відомих учених-цивілістів, такі як І.Новицький, Г.Амерханов, Н.Рабинович, Ф.Хейфец, В.Толстой, М.Брагинський, В.Вітрянський та інші займалися науковою роз робкою загальних та/або спеціальних проб лем, пов'язаних з правочинами.
Незважаючи на велику кількість праць, присвячених правочину, на сьогодні ні чинне цивільне законодавство, ні наука цивільного права не дають однозначного ви значення деяких аспектів правочину (наприклад його форми та відповідної типології). Ця проблема, у свою чергу, призводить до неоднозначного, непослідов ного тлумачення й застосування чинного законодавства, неможливості дослідження правочину.
Перші норми про правочин мож на знайти вже у римському цивільному пра ві. Так, римські юристи за формою розріз няли правочини вербальні та літеральні.
Внаслідок рецепції римського права за значені вище види правочину було сприйнято у країнах континентальної Європи, Англії, а пізніше і у США. У середині XIX ст. розроблені римлянами по ложення про правочин були привезені Д.Мейєром у Росію. Проте Д.Мейер розробив власний підхід до розуміння правочину та його форми і на відміну від римських правників розглядав правочин та його форму не як спосіб фікса ції, а як форму вираження волі учасника цивільних відносин .
Пізніше таку позицію було підтримано іншим відомим дореволю ційним цивілістом, професором Г. Шершеневичем .
У радянські часи вчені продовжували дискусію щодо поняття правочину, його видів, а також співвідношення форми правочину зі способом волевиявлення. У процесі диску сії сформувалися дві принципово різні точ ки зору на цю проблему. Більшість, а саме І.Новицький, В.Толстой, Ф.Хейфец, Я.Купік, Е.Ейдинова, О.Садиков, О.Красавчиков намагалися продовжити справу Д.Мейера та Г. Шершеневича і відстояти позицію, згід но з якою під правочином та його формою слід розуміти форму вираження волі.
Інші вчені, такі як О.Іоффе, О.Пуш кін та В.Шахматов, були прихильниками римського під ходу до правочину та його форми і розуміли під нею спосіб фіксації волі.
Не знала наука цивільного права і єди ної точки зору стосовно типології форми правочину. Так, одні автори розрізняли сло весну (усну та письмову) і конклюдентну форми. На думку інших, слід було говорити про усну, письмову та конклюдентну форми правочину. Третя група авторів розрізняла лише усну та письмову форми, забуваючи про конклюдентні дії.
Судова ж практика, не приділяючи уваги поняттю форми правочину, відповідно до норм ЦК 1963 р., роз різняла такі її види як усну та письмову (просту та нотаріальну) . Причиною такої ситуації була від сутність чіткого критерію класифікації, то обумовлене неоднозначним розумінням фор ми правочину.
90-ті роки XX ст. та перші роки XXI ст. не відзначилися великими досягненнями в науковій розробці поняття правочину. Тому позиції сучасних авторів мало чим відрізняються від позицій вчених, які працювали у 60-80-х роках. Як і раніше, зберігається неоднозначність у підходах до визначення поняття правочину, його форми та її типології.
Відсутність у сучасній науці цивільного права фундаментальних досліджень правочину, а також непоширеність судової практики з цього приводу, призвели до то го, що до ЦК 2003р. увійшло багато норм ЦК УРСР 1963р. Як і раніше, ЦК України не містить визна чення форми правочину, чітко не визна чає способи вираження волі. Проте з ог ляду на предмет дослідження слід відміти ти, що у ЦК України є і багато позитивних моментів.
Що стосується судової практики відносно правочинів та окремих його аспектів, то Україні не просто виникли, а три валий час існують різні підходи до розгляду однотипних справ судами загальної юрисдик ції та господарськими судами.
Головною метою даного дослідження є визначення поняття правочину, дослідження його умов дійсності правочину, дослідження історії виникнення норм про правочин, аналіз відповід ного вітчизняного та іноземного законо давства, судової практики та точок зору вчених-цивілістів.
Отримане після узагальнення знання й положення теорії інфор мації нададуть можливість виявити сутнісні ознаки правочину та з'ясу вати критерії, які будуть використані для його класифікації.
Виходячи з поставленої мети, в даному дослідженні поставлені наступні завдання:
1) визначити поняття правочину, його правові характеристики;
дослідити види правочинів;
розглянути поняття форми правочину, навести її класифікацію та визначити актуальні проблеми в сучасній цивілістиці щодо класифікації форми правочину;
проаналізувати практику нотаріального посвідчення та державної реєстрації укладених правочинів;
визначити правові наслідки недодержання вимог законодавства при вчиненні правочинів.
При написанні даної роботи було використано такі методи дослідження: спеціально-юридичний, порівняльно-правовий, історико-порівняльний.
Об’єктом дослідження є центральний інститут цивільного права – правочин, його умови дійсності та правові наслідки недодержання вимог чинного законодавства сторонами при вчиненні правочинів.
Предметом дослідження є чинне законодавство, монографічні та публіцистичні дослідження з питань центрального інституту цивільного права – інституту правочину.
Дана робота має відповідну структуру: вступ, 3 розділи, висновки та список використаних джерел та літератури.
РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ТА ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВОЧИНІВ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ
1.1.Поняття правочину в цивільному законодавстві
Однією з підстав виникнення цивільних прав і обов'язків, передбачених ст. 11 ЦК України, є правочини. Терміном «правочин» у новому Цивільному кодексі замінено термін «угода», який вживався в кодексі 1963 року .
Однак слід зазначити, що термін «правочин» не є новим для нашого законодавства. Так, у Цивільному кодексі Української РСР 1922 року розділ IV називався «Правочини» і стат тя 26 цього кодексу передбачала, що «правочини, тобто дії, направлені на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідно син, можуть бути односторонніми і взаємними (договори)».
Вважається, що цей термін є найбільш вда лим порівняно з «угодою», враховуючи, що він охоплює і дії однієї особи, які не залежать від згоди або досягнення домовленості з інши ми особами.
Фактично положення про правочини (ст.202-250 ЦК України) поширюються і на гос подарські правовідносини, однак в Господар ському кодексі України термін «правочин» зовсім не використовується . Це можна поясни ти тим, що господарські відносини передбача ють, як правило, укладання договорів (дво- та багатосторонніх правочинів). Разом з тим слід зазначити, що ст.207 ГК України називається «Недійсність господарського зобов'язання», а ст.208 ГК України - «Наслідки визнання гос подарського зобов'язання недійсним», але за змістом фактично йдеться про недійсність пра вочинів, про що зазначено у ст. ст. 215, 216 ЦК України.
Новий Цивільний кодекс України більш детально і об'ємне закріпив цей складний ін ститут цивільного права. Так, якщо в ЦК України 1963 року загальним положенням про угоди (правочини) присвячено 21 статтю (ст.ст.41 - 61), то в Цивільному кодексі України 2003 року - 35 (ст. ст. 202 - 236).
Деякий час серед юристів-практиків існува ла певна невизначеність щодо правильності поставлення наголосу в цьому слові. Дехто вважав доцільним наголошувати на другому складі слова, інші - на третьому. Враховуючи походження слова, яке складається з двох слів, а саме: «право» та «чинити», більшість схилялась до другого варіанту. І в 5 томі Юри дичної енциклопедії під редакцією Ю.С. Шемшученка поставлено наголос саме на третьому складі – правочин .
Правочин є найпоширенішою підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. Він є юридичним фактом (ст.11 ЦК) та являє собою вольові дії, спрямовані на досягнення певного результату, тобто є обставиною, з настан ням якої закон пов'язує виникнення, зміну або припинення цивільних пра вовідносин. Згідно з цим цивільне законодавство України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Правочин є вольовим актом і цим відрізняється від подій, що відбуваються незалежно від волі людини (наприклад землетрус, повінь). Як дія цілеспрямо вана, тобто спрямована на досягнення певних результатів, що мають правовий характер, правочин відрізняється від інших правомірних вольових актів - юри дичних вчинків, що виникають на підставі вимог закону (наприклад знахідка, виявлення скарбу). Від останніх правочин відрізняється ще й тим, що особи можуть, наприклад, укласти договір, який хоча б і не був передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає його загальним засадам (ст.6 ЦК), завдяки чому він буде підставою для виникнення цивільних прав та обов'язків. На. відміну від цього юридичний вчинок не може бути такою підставою за відсутністю прямої вказівки на це в акті цивільного законодавства.
Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення. Воля є бажанням, наміром особи вчинити правочин, однак для вчинення правочину потрібна не тільки воля, а ще й доведення цієї волі до відома інших осіб. Отже, волевиявлення є способом, яким внутрішня воля особи дістає свій вираз зовні. Для чинності правочину волевиявлення його учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, тобто формування волевиявлення повинно бути вільним від факторів, що могли б викривити уяву особи про зміст право-чину (омана, обман) або створити бачення наявності внутрішньої волі за її відсутності (погроза, насилля). Волевиявлення буває прямим або побічним (конклюдентним, від лат. Concludere — робити висновок). При прямому воле виявленні воля висловлюється словесне (усно чи письмово), наприклад при укладенні договору у письмовій формі або видачі довіреності чи векселя. При побічному (конклюдентному) волевиявленні воля сторін на вчинення правочину прямо не висловлюється, але їх поведінка засвідчує їхню волю до настан ня певних правових наслідків (наприклад укладення договору перевезення транспортом загального користування шляхом використання автоматів у мет ро або договору зберігання речі в автоматичних камерах схову). Однак застосо вуватися побічне волевиявлення може лише у правочинах, які можуть вчиня тися сторонами в усній формі, та у випадках, прямо визначених законом (на приклад, ч. 2 ст. 642 ЦК) .
У випадках, визначених договором або законом, ви раження волі може здійснюватися шляхом мовчання. Останнє само по собі не має юридичного значення, оскільки не визнається виразом волі, однак закон або договір можуть в окремих випадках надавати йому таке значення. У разі якщо встановити справжню волю сторін, що вчинили правочин, немає можливості, його зміст може бути розтлумачений стороною (сторонами) або за вимогою сторони (сторін) судом.
Правочин повинен бути спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним, наприклад набуття права власності або права ко ристування майном, виникнення повноважень представництва та ін.
Правочин є правомірною вольовою дією. Така позиція є переважною в юри дичній літературі. Правомірність правочину означає, що він є юридичним фак том, який породжує ті правові наслідки, настання яких бажають сторони і які відповідають вимогам закону. Своєю правомірністю правочини відрізняються від правопорушень (деліктів) — вольових дій, що суперечать вимогам закону та тягнуть за собою правові наслідки, які сторони не бажали отримати. Згідно із законом правочин завжди є правомірним, якщо тільки його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Правочином, недійсність якого прямо встановлена законом, є нікчемний правочин, а правочином, що може бути визнаний судом недійсним, є оспорюваний правочин.
Правова ціль, заради якої учасники цивільних відносин вчиняють правочини, є їх підставою (каузою), наприклад набуття права власності на майно або права користування ним тощо. Правова ціль правочину повинна бути досяжною та законною. Правочини, ціль яких не відповідає цим вимогам, є недійсними (наприклад правочин, що порушує публічний порядок (ст.228 ЦК).
У свою чергу, правові наслідки, що виникають внаслідок виконання правочину, є його правовим результатом. Останній може збігатися або не збігатися з правовою ціллю правочину (наприклад, якщо ціль правочину була незаконною або недосяжною). Від правової лі правочину треба відрізняти мотив, за яким він вчиняється. Під останнім слід розуміти спонукальну причину, та соціально-економічну або іншу, ніж правова ціль, заради якої вчиняється правочин.
Отже, мотиви лише спонукають учасників цивільних правовідносин до вчинення правочину, не маючи причому на відміну від підстави правочину правового значення. Так, наприклад, їй укладенні фізичною особою договору купівлі-продажу товару не має пра вого значення, з якого мотиву була придбана річ: для особистого користування; для використання при здійсненні підприємницької діяльності; для передачі в дарунок іншій особі тощо.
1.2.Види правочинів
Залежно від числа сторін правочину, вираз волі яких є необхідним для його вчинення, закон поділяє правочини на односторонні та дво- чи багатосторонні (договори). Одностороннім правочином є вольова дія однієї сторони, наприклад заповіт, прийняття чи відмова від прийняття спадщини, публічна обіцянка винагороди, довіреність, простий вексель). З одностороннього правочину права виникають, як правило, у інших осіб, наприклад право представника представляти особу, яка уповноважила його на це довіреністю.
Щодо обов'язків, то вони за одностороннім правочином виникають лише для особи, його вчинила, наприклад обов'язок здійснити платіж особи, яка видала простий вексель. Для інших осіб односторонній правочин може створювати в'язки лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Згідно зі ст. 203 ЦК до правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину. Дво- чи багатосторонні правочини називаються договорами. Віднесення правочинів до договорів пов'язано з тим, що для вчинення останніх необхідні не тільки вольові дії сторін, а й погодженість цих дій, яка досягається завдяки договору. Якщо для вчинення правочину потрібні по годжені вольові дії двох сторін, правочин є двостороннім. Більшість договорів є двосторонніми, наприклад договір купівлі-продажу, міни, майнового найму (оренди). Для вчинення багатостороннього правочину необхідні погоджені вольові дії трьох або більше сторін, спрямовані на вчинення такого правочину (наприклад договір про спільну діяльність, засновницький договір).
Крім поділу за кількістю сторін правочини поділяються на: сплатні та безоплатні, консенсуальні та реальні, каузальні та абстрактні, умовні та безумовні, фідуціарні.
Оплатним є правочин, в якому дії однієї сторони відповідає набуття цією стороною права на отримання зустрічного майнового задоволення (право от римати гроші, майно), наприклад договір купівлі-продажу, міни, страхування. Якщо обов'язок набувається стороною без отримання права на зустрічне задоволення майнового характеру від іншої сторони, такий правочин є безоплат ним (наприклад договір позички, дарування). Оплатність та безоплатність правочинів визначаються законом та домовленістю сторін. Деякі правочини можуть бути як сплатними, так і безоплатними, що залежить від волі сторін правочину (наприклад договір доручення, позики, зберігання).
Залежно від того, коли правочин вважається вчиненим, тобто породжує права та обов'язки, правочини поділяються на консенсуальні (від лат. consensus - правочин) та реальні (від лат. res - річ). Консенсуальним є правочин, для вчинення якого достатньо лише досягнення сторонами згоди за всіма йо го істотними умовами. Більшість правочинів є консенсуальними (наприклад договір купівлі-продажу, поставки, підряду, спільної діяльності). Для вчинен ня реального правочину недостатньо лише досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов. Реальний правочин, на відміну від консенсуального, вва жається вчиненим лише тоді, коли відбудеться передача речі, тобто права та обов'язки за ним виникають з моменту її передачі (наприклад договір позики, банківського вкладу, ренти). Деякі правочини залежно від волі сторін можуть бути як реальними, так і консенсуальними (наприклад договір зберігання, да рування, позички, факторингу) .
Залежно від значення підстав правочину для його дійсності правочини поді ляються на каузальні (від лат. саusа - підстава) та абстрактні (від лат. аbstraho - виділяю). Правочини, дійсність яких залежить від наявності конкретної підстави, є каузальними, а правочини, для дійсності яких підстава не має зна чення, є абстрактними.
Дійсність каузального правочину залежить від його підстави, яка вбачається з нього. Наприклад, правовою ціллю договору позики є передача у власність позичальникові грошових коштів або інших речей, визначенних родовими ознаками. Більшість правочинів є каузальними (напри клад договір купівлі-продажу або майнового найму). На відміну від каузальних правочини, дійсність яких не залежить від їх цілі, мають абстрактний характер (наприклад вексель, оскільки з нього не вбачається, на підставі чого його дер жатель має право вимагати сплати грошових коштів, або гарантія, зобов'язання за якою не залежить від основного зобов'язання). Абстрактні правочини є дійсними за умови прямої вказівки закону на їх абстрактний характер.
Правочини поділяються на умовні та безумовні. Умовним є правочин, в якому виникнення прав та обов'язків ставиться сторонами у залежність від обставин, які можуть настати або не настати у майбутньому.
Правочини, що не містять відкладальних або скасувальних умов, є безумовними. Окремим видом правочинів є фідуціарні правочини, які мають довірчий характер. Фідуціарні правочини потребують особ ливої довіри сторін при їх вчиненні. Прикладами фідуціарного правочину є договір доручення та довіреність. Втрата довіри у вказаному фідуціарному правочині може призвести до відмови від нього (його розірвання). У науці цивільного права існують також інші класифікації правочинів, наприклад, ос танні поділяються на законні та протизаконні, строкові та безстрокові, усні та письмові, внутрішні та зовнішньоекономічні, розпорядчі та зобов'язальні, біржові та ін.
РОЗДІЛ 2. ПРАВОЧИНИ, ЯК ПІДСТАВА ВИНИКНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ І ОБОВ’ЯЗКІВ
2.1. Форма правочину та її додержання як одна з обов’язкових умов чинності правочинів
Для того, щоб правочин був чинним, він по винен відповідати певним вимогам, додержан ня яких є необхідним:
по-перше, його зміст не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного за конодавства, а також моральним засадам сус пільства;
по-друге, особа, яка вчиняє правочин, пови нна мати необхідний обсяг цивільної дієздат ності (ст. ст. 31 - 35, 37, 41, 44, 55, 92 ЦК);
по-третє, волевиявлення учасника правочи ну має бути вільним і відповідати його внут рішній волі;
по-четверте, вимога щодо форми правочину. Правочин має вчинятися у формі, встановле ній законом;
по-п'яте, правочин обов'язково має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ними.
Правочини, що вчиняються у передбачених законом випадках батьками (усиновителями) на користь неповнолітніх, малолітніх чи не працездатних дітей, не можуть суперечити правам та охоронюваним інтересам останніх.
На відміну від ЦК України 1963 року, новий Цивільний кодекс закріплює презумпцію право мірності правочину. Це означає, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним. Так, якщо прямо встановлена законом недійсність нікчемних правочинів (ст. ст. 228, 219 - 220, 222, 224, 226, 719, 1059, 1055, 547 ЦК), то не вимагається визнавати їх недійсними у судовому порядку.
У разі, коли законом прямо не передбачено, що цей правочин є недійсним, то він вважаєть ся дійсним, доки протилежне не буде визнано рішенням суду. Правочин може вчинятися в усній або в письмовій формах.
Для вчинення правочину особа, яка вчиняє його, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Так, наприклад, фізичні особи, які мають повну цивільну дієздатність, або особи, яким вона була надана (статті 34, 35 ЦК), мають право вчиняти будь-які правочини. На відміну від них неповнолітні особи вправі самостійно вчиняти лише правочини, перелік яких визначений законом (ст.32 ЦК). Вчинення інших правочинів може здійснюватися неповнолітніми лише за згодою їх батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Правочини від імені малолітніх можуть вчинятися лише їх закон ними представниками: батьками, усиновителями або опікунами. Самі малолітні можуть самостійно вчиняти лише правочини, зазначені в ч.1 ст.31 ЦК.
Особи, обмежені у цивільній дієздатності, вправі вчиняти лише дрібні побу тові правочини, інші правочини вчиняються ними лише за згодою піклуваль ника (ст.37 ЦК). Недієздатні особи не мають права на вчинення правочинів, оскільки правочини від їх імені та в їх інтересах вчиняє опікун (ст.41, 67 ЦК).
Правочини від імені юридичних осіб вчиняються їх органами, які діють від повідно до установчих документів та закону. У випадках, встановлених зако ном, правочини від імені юридичної особи можуть вчиняти її учасники (ст.92 ЦК) .
Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлено обов'язкову письмову форму, вважається вчи неним, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових на слідків.
Передбачається, що у випадках, встановле них договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мов чанням. Правило ч.2 ст.205 ЦК про встанов лення не тільки законом, а й договором мож ливості волевиявлення на здійснення правочину мовчанням легалізує практику, що склалася протягом тривалого часу та допускає включення до договорів умов про продовжен ня їх дії у разі відсутності заперечень (мовчан ня) сторін договору.
Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами в момент їх укладання, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. Юридичній особі, що сплатила за товари і послу ги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, що підтвер джує підставу сплати і суму одержаних гро шових коштів.
Правочини на виконання договору, укладе ного в письмовій формі, можуть за домовленіс тю сторін учинятися усно, якщо це не супе речить договору або закону.
Законодавець встановлює певні вимоги щодо письмової форми правочину. Так, правочин вважається таким, що укладений у пись мовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони; якщо воля сторін виражена за допомогою телетайп ного, електронного або іншого технічного засо бу зв'язку; якщо він підписаний його сторо ною (сторонами) .
Безперечно, позивним стало включення до ЦК України ст.205, яка є аналогом ст.42 ЦК УРСР, але має нову назву «Форма пра вочину. Способи волевиявлення» та відпо відний такій назві оновлений зміст. У цій статті законодавець, як і раніше, передба чив, що правочини можуть вчинятися в усній та письмовій формах. Крім того, він зазначив, що якщо воля виражається не словесне, а через поведінку сторін, яка за свідчує їхню волю на настання відповід них правових наслідків, або ж мовчанням, то правочин вважається вчиненим в усній формі. Отже, законодавець прийняв пози цію О. Пушкіна , відповідно до якої воля може бути виражена словесно або за допо могою конклюдентних дій.
Однак в той час, коли О. Пушкін вважав, що правочин, вчи нений за допомогою конклюдентних дій, не має форми, законодавець приєднався до позиції М.Кротова , М.Брагинського і В.Вітрянського , В.Тархова , зазна чивши, що такі правочинн мають вважатися вчиненими в усній формі.
Зазначене нововведення є обґрунтованим, оскільки правочини, вчи нені усно та за допомогою конклюдентних дій, на відміну від письмових правочинів, мають спільну ознаку: волевиявлення сто рін, які вчиняють правочин у такий спо сіб, не фіксується на носієві. Через це після завершення вираження волі сторони не мають можливості у майбутньому відтво рити умови вчиненого правочину. Тому ло гічно передбачити для правочинів, що вчи няються усно та за допомогою конклюдентних дій, єдині правила їхнього вчинення.
Проте помилковим є протиставлення усної форми письмовій, оскільки обидві форми передбачають вираження волі за допомогою слів із єдиною різницею, що у першому випадку такі слова не фіксу ються на носієві, а у другому така фік сація відбувається. Крім того, зазначений поділ форми правочину на види слід вва жати неповним, оскільки і правочини, вчи нені за допомогою конклюдентних дій, мо жуть бути зафіксовані па носієві, наприк лад, магнітній стрічці. Звичайно, для вирі шення зазначеного протиріччя такий пра вочин можна вважати письмовим. Однак, зважаючи на різність носіїв, на яких від бувається фіксація, а також па відмінність способів передачі інформації, таке рішення є неприйнятним. Тому запропонована у ЦК України типологія форми правочину є неповною та непослідовною, а через це потребує певного уточнення, що й буде зроб лене у подальшому.
Іншою позитивною рисою ЦК України стала можливість вчинення правочинів не тільки за допомогою телетайпного, а й електронного або іншого технічного за собу зв'язку. Проте незрозумілим і не виваженим стало визначення таких правочинів як таких, що вчиняються у пи сьмовій формі (ч.2 ст.207). Така позиція суперечить загаль ноприйнятому у світі підходу до електронної форми як самостійного виду фор ми правочину.
Так, яскравим прикладом є Германське цивільне укладення 1896 р. (далі - ГЦУ), до якого у 2001 р. було внесено відповідні зміни, і поряд з усною та письмовою фор мами ГЦУ передбачило можливість вчення правочинів в електронній формі (§ 312). Таку саму позицію закріплено у Типовому законі ООН про електронну комерцію та Директиві 2000/31/ЕС про деякі аспекти послуг, що надаються у інформаційному су спільстві, зокрема, у сфері електронної ко мерції на внутрішньому ринку . Більше того, розроблений на підставі згада них нормативних актів ООН та ЄС Закон України «Про електронні документи та елект ронний документообіг» від 22.05.2003р. також відрізняє електронну форму правочину від письмової .
Тому чинне вітчизняне законодавство міс тить два принципово різних підходи до електронної форми правочину. Відповідно до першої позиції, яку закріплено у ЦК України, електронна форма правочину є письмовою. Іншу позицію представляє згаданий вище закон, який вважає електрон ну форму самостійною формою правочину. Розв'язання цього протиріччя є вкрай необхідним, оскільки залежно від того, яку по зицію зайняти, до електронної форми слід застосовувати різні правила: згідно з пер шим підходом до електронної форми необ хідно застосовувати правила про письмову форму, а другий підхід передбачає розроб ку спеціальних правил, які мають застосо вуватися тільки до електронної форми.
Отже, аналіз точок зору вітчизняних та іноземних учених, судової практики й за конодавства дає змогу дійти висновку, що наразі у цивільному праві України співіс нують два принципово різних підходи до розуміння форми правочину й, відповідно, до її класифікації. Крім того, новою стала проблема електронної форми, оскільки ос тання не вписується у традиційну типологію форм правочину. У подальшому буде зроблено спробу розв'язати зазначені про тиріччя через відстоювання розуміння фор ми правочину як способу його фіксації на носієві, та обґрунтування тези про те, що електронна форма є самостій ною формою правочину.
Слово „форма” тлумачиться як зовніш ній вияв будь-якого явища, спосіб існуван ня його змісту, його внутрішня структура, організація та зовнішній вираз. Під правочином чинне цивільне законодав ство (ч.1 ст.202 ЦК України) та більшість учених-цивілістів розуміють дію особи, спря мовану на набуття, зміну та припинення цивільних прав та обов'язків. Тому, на пер ший погляд, під формою правочину слід розуміти зовнішній вияв дії учасника ци вільних відносин, спрямованої на набут тя, зміну та припинення цивільних прав та обов'язків.
Один із засновників кібернетики (науки про інформацію) К. Шеннон вважав інфор мацію нематеріальною сутністю, за допомо гою якої з будь-якою точністю можна опи сувати реальні, віртуальні та понятійні сутності. За допомогою цієї сутності можна описати і волю учасника цивільних відносин, який прагне встановити, змінити або припинити відносини з пішими особами. Проте описати, тобто сформулювати свою волю замало. Для того щоб відповідно до такої волі відбулися бажані особою наслід ки, інформація про волю має бути пере дана іншим суб'єктам .
Як вважає С. Янковський, процес пере дачі інформації здійснюється у межах сис теми: «середовище - об'єкт - взаємодія». Будь-яка взаємодія між суб'єктами, при якій один набуває певну субстанцію, а інший її не втрачає, називається інформаційною вза ємодією. При цьому субстанція, що переда ється, називається інформацією. Форма ре човини або енергії, за допомогою якого переноситься інформація, називається ін формаційним кодом. Теорія інформації поділяє інформаційні коди на природні та штучні .
Природним кодом є сукупність оз нак предмета або дії, які дають змогу лю дині отримати інформацію про їхні власти вості та значення. Наприклад, стан об'єк та, виражений простірним розташуванням елементів, кольором, звуком, несе для су б'єкта інформацію про такий об'єкт. Роз шифровуються природні коди сприйняттям речей, обставин і дій в їхніх безпосередніх формах і наступним співвідношенням із дос відом людини, який є критерієм достовір ності отриманої інформації. Так, за допо могою природного коду учасник цивільних відносин може дійти висновку про якість продукту, який він купує.
Штучні коди створюються за згодою людей та вводяться для певних цілей, на приклад, комунікаційних. Найчастіше штуч ний код складається з певної кількості зна ків, які розташовані у певній послідовності, а також правил їх застосування. Одним із таких штучних кодів є мова, наприклад, ук раїнська, у сукупності з алфавітом, що пред ставляє собою певну кількість знаків - букв, які є первинними елементами мови як штуч ного інформаційного коду.
За допомогою цього коду учасник ци вільних відносин має можливість надати своїй волі словесну форму, тобто ототож нити певний предмет матеріального світу або дію з певним словом, яке його позна чає. Інший учасник цивільних відносин у процесі інформаційної взаємодії отримує ін формацію про волю контрагента через код і після його сприйняття та розшифрування отримує знання про зміст полі.
Послідовність знаків певного інфор маційного коду, яка існує тільки протягом інформаційної взаємодії без подаль шої можливості відтворення, називається незареєстрованою. Так, під час вчинення правочину усію, за допомогою конклюдентних дій, тобто без будь-якої фіксації на носієві, учасник цивільних відносин генерує певну послідовність знаків, яка несе інфор мацію про його волю, і за допомогою звуко вих хвиль передає цю послідовність своєму контрагенту. Після закінчення інфор маційної взаємодії немає жодної можливо сті відтворити зазначену послідовність.
Та сама послідовність, яка може бути відтворена після закінчення інформацій ної взаємодії, називається зареєстрова ною. Залежно від методу реєстрації дані можна фіксувати, зберігати й транспортувати па носіях різних видів. Най поширенішим, хоча й не економічним носі єм даних є папір. На папері дані реєструють шляхом зміни оптичних властивостей його поверхні за допомогою спеціального барв ника. Світові хвилі, які несуть інформацію про нанесений код, віддзеркалюють від по верхні паперу і сприймаються сітчаткою ока людини. Проте дані можуть передаватися за допомогою не тільки світових і звукових хвиль, а й електричних хвиль, для фіксації яких необхідний спеціальний носій, яким найчастіше виступає магнітний диск.
Отже, із наведеного вище можна дійти висновку, що воля учасника цивільних правочинів, інакше кажучи, інформація про йо го бажання встановити, змінити або припи нити цивільні правовідносини, може бути пе редана іншому суб'єкт) за допомогою світ лових, звукових або електричних хвиль. Од нак вид хвилі, яка є передавачем даних, не впливає на інформативність повідомлення, а лише обумовлює форму, у якій таке пові домлення може існувати та фіксуватися. При цьому послідовність даних, за допомо гою яких передається інформація про волю на вчинення правочину, може існувати:
1) лише протягом інформаційного об міну - така ситуація має місце під час вчи нення правочину усно, за допомогою конклюдентних дій без будь-якої фіксації на носієві);
2) як протягом інформаційного обмі ну, так і поза його межами, із можливіс тю відтворення такої послідовності невизначену кількість разів у майбутньому. Це стає можливим завдяки запису даних на певному носієві, яким може бути папір, маг нітний або оптичний диск тощо .
Спираючись на позицію римських юрис тів, підтриману О.Іоффе, а також О.Пушкіним та В.Шахматовим, слід зазначити, що незважаючи на спосіб виявлення волі учасника цивільних відносин - словесний (через застосування мовного коду) або конклюдентний (за допомогою коду рухів), мож ливі лише два варіанти: або таке волевияв лення фіксується на носієві й може бути відтворене поза межами інформаційного обмі ну, або відбувається без будь-якої фіксації. Саме зафіксоване волевиявлення слід вва жати формою правочину, яка дає змогу відтворити волю учасника цивільних від носин для інформаційних або доказових цілей. Тому правочин може вчинятися з фік сацією волевиявлення на носієві або без та кої фіксації. Тобто правочини бувають фіксовані або нефіксовані. Фіксований правочин може вчинятися у письмовій, електрон ній або в будь-якій іншій формі, яка перед бачає фіксацію волевиявлення на носієві. У свою чергу, фіксований правочин може бу ти простим або посвідченим нотаріально.
Стосовно співвідношення поняття «елект ронна форма правочину» із поняттям «пись мова форма правочину» слід зазначити таке. Ці поняття є видовими у відношенні до родового поняття, яким слід вважати запропонований американськими вченими «запис», тобто фіксацію змісту право-чину на матеріальному або електронному носієві, який дає змогу зберігати інформа цію про зміст правочину протягом тривалого часу і відтворити її на першу вимогу у фор мі, зрозумілій людині. Використання екрану монітору комп'ютера для відображення ін формації про умови правочину або прослуховування з цією самою метою аудіокасети, нічим не відрізняється від читання пись мового документа .
При вчиненні правочину юридичною особою його підписує особа, уповноважена на де уста новчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та цей правочин скріплюється печаткою цієї юридичної особи.
Якщо фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися влас норучно, за її дорученням текст правочину в її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчує нотаріус або посадова особа, яка має право на вчинення такої нота ріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний осо бою, яка його вчиняє. Порядок цього оформ лення конкретизовано в Інструкції про поря док учинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року № 20/5 .
Підпис іншої особи на тексті правочину,
19.03.2013 18:03-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора