Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Ризький мирний договір та його політико правові наслідки
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Курсова робота
Предмет:
Інші
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
КУРСОВА РОБОТА
На тему:
Ризький мирний договір та його політико правові наслідки
ЗМІСТ
ВСТУП ………………………………………………………………………... 3-4
РОЗДІЛ 1. Радянсько-польська війна……………………………………. 5-13
Передумови війни………………………………………………………..... 5-8
Передумови підписання Ризького мирного договору…………………. 8-13
РОЗДІЛ 2. Ризький мирний договір та його політико правові
наслідки……………………………………………………………………… 14-28
2.1. Підписання Ризького мирного договору та наслідки
радянсько-польської війни………………………………………………….. 14-16
2.2. Реалізація Ризького мирного договору……………………………....... 16-28
ВИСНОВКИ……………………………………………………………….... 29-31
Список використаної літератури………………………………………… 32-33
РОЗДІЛ 1. Радянсько-польська війна
. Передумови війни
У 1815 р. Польща знов зникла з політичної карти Європи. Межі, встановлені в Східній Європі Віденським конгресом, проіснували до 1914 р., коли Перша світова війна, що почалася, поставила питання про новий територіальний переділ. Вже 14 серпня 1914 р. російський уряд заявив про прагнення об'єднати всіх поляків у межах Царства Польського під скіпетром російського імператора. З свого боку Німеччина і Австро-Угорщина обмежилися досить загальними деклараціями про майбутню свободу поляків без яких-небудь конкретних обіцянок. В ході війни у складі німецької, австро-угорської, російської і французької армій були створені національні польські військові частини. Після окупації Царства Польського німецькими і австро-угорськими військами в 1915 р. переважна частина польського населення виявилася під контролем Німеччини і Австро-Угорщини, які 5 листопаду 1916 р. проголосили «самостійність» Царства Польського без вказівки його меж. Як орган управління в грудні 1916 р. була створена Тимчасова Державна рада. У відповідь контрзаходом Росії стала заява 12 грудня 1916 р. про прагнення до створення «вільної Польщі» зі всіх її трьох частин. В січні 1917 р. ця заява в цілому була підтримана Англією, Францією і США.
Тим часом в лютому — березні 1917 р. політична боротьба ліберальних партій і уряду в Петербурзі завершилася зреченням Миколи II і створенням Тимчасового уряду і системи Рад. Вже 14 (27) березня 1917 р. Петербурзька рада декларувала право націй на самовизначення, яким може скористатися і Польща. Природно, що 17 (30) березня Тимчасовий уряд також заявив про необхідність створення польської незалежної держави, що знаходиться у військовому союзі з Росією. Правда, реалізація цієї заяви відкладалася до закінчення війни і рішень Засновницьких зборів [3, c. 35-36].
Створений 12 вересня 1917 р. у Варшаві замість Тимчасової Державної ради Регентська рада підтвердила цю позицію, хоча в той момент ці заяви були простою декларацією, оскільки територія Польщі була окупована Німеччиною і Австро-Угорщиною. Тим часом широка популяризація ідеї національного самовизначення привела до посилення відцентрових тенденцій в Росії. 4 березня 1917 р. в Києві була створена Центральна Рада, до якої увійшли М. Грушевський, С. Петлюра і В. Винниченко, що зажадала від Тимчасового уряду найширшу автономію України і чіткого визначення її меж. З свого боку Тимчасовий уряд прагнув відтягнути повне рішення цих питань до скликання Засновницьких зборів.
У міру наближення кінця Першої світової війни радянський уряд, бажаючи одержувати з Варшави більш оперативну інформацію, 29 жовтня 1918 р. запропонував Регентській Раді акредитувати Ю. Мархлевского як дипломатичного представника РРФСР в Польщі [4, c. 460]. Проте цього разу Варшава, що побоювалася посилення більшовицького впливу, промовчала. У міру погіршення положення в Польщі активізувався соціальний рух.
11 листопаду 1918 р. Німеччина підписала перемир'я в Комп’єні, згідно якому відмовилася від Брестського договору. 13 листопаду Москва також анулювала цей договір, що зробило його встановлення неіснуючими. 16 листопада Пілсудській повідомив всі країни, окрім РРФСР, про створення незалежної польської держави. 26—28 листопаду в ході обміну нотами з питання про долю місії Регентської ради, що знаходиться в Москві, радянський уряд заявив про готовність встановити дипломатичні відносини з Польщею[4, c. 579-581]. 4 грудня Варшава заявила, що до рішення питання про місію ніякого обговорення цієї проблеми не буде. В ході обміну нотами в грудні 1918 р. радянська сторона тричі пропонувала встановити дипломатичні відносини, але Польща під різними приводами відмовлялася від цих пропозицій. 2 січня 1919 р. поляки розстріляли місію Російського Червоного Хреста, що викликало новий обмін нотами цього разу із звинуваченнями з боку РРФСР. Таким чином, Москва визнала Польщу і була готова нормалізувати відносини з нею, але Варшава була стурбована визначенням своїх меж. Як і більшість інших політиків, Пілсудський був прихильником відновлення польської межі 1772 р. і вважав, що чим довше в Росії продовжується плутанина, тим більші території зможе контролювати Польща.
Основну увагу польського керівництва привертала ситуація на південному сході, де ще 9 листопада 1918 р. була проголошена ЗУНР на чолі з президентом Е. Петрушевичем, територія якої охоплювала Східну Галіцію, Лемківщину, Закарпаття і Буковину. 1 листопаду 1918 р. польське населення Львова підняло повстання і захопило місто. В цей же час польські війська генерала В. Івашкевича захопили східну Холмщину і Підляща, що відійшли по Брестському світу до УНР. 9 листопаду поляки вибили українські частки з Перемишля. З цього, власне, і розпочалася польсько-українська війна.
3 січня 1919 р. ЗУНР і УНР об'єдналися. До січня 1919 р. українські частки контролювали всю територію Східної Галіції, окрім Львова і залізниці Левів — Перемишль. Спроби посередництва країн Антанти приводили лише до короткого перемирря.
З листопада 1918 по квітень 1919 р. в Східній Галіції діяло 60—80% польських військ. В середині березня 1919 р. до Польщі стала прибувати 70-тисячна армія генерала Ю. Галлера з Франції. 22 березня на вимогу Антанти українці знову припинили бойові дії. У Парижі польські представники доводили, що Східна Галіція повинна бути приєднана до Польщі, а УНР не може бути визнана. В умовах правової невизначеності Польща прагнула захопити якомога більше територію. 20 квітня поляки почали настання, що зробило українців згідливішими, але Польща не висувала ніяких вимог.
16—24 березня 1919 р. в Москві проходили неофіційні радянсько-польські переговори, в ході яких польська місія виставила наступні умови угоди. Від РРФСР вимагалося, по-перше, не використовувати Червону армію для підтримки революції в Польщі; по-друге, не створювати радянського польського уряду і, по-третє, пропонувалося встановити межу на основі самовизначення населення спірних територій з висновком звідти військ сторін[4, c.105-107]. У цілому Москва прийняла ці умови, але Варшава так і не пішла на офіційні переговори, оскільки уряд Пілсудського прагнув захопити якомога більше територію.
8 грудня 1919 р. Верховна рада Антанти оповістила Декларацію про часові східні межі Польщі, згідно якою межею стала лінія етнографічного переважання польського населення від Східної Пруссії та колишньої російсько-австрійської межі на Бузі. Відносно окупованих Польщею земель на сході в декларації не було сказано ні слова[4, 431-432].
Цілі польського керівництва були досить відверто сформульовані в інформаційному документі для командного складу Волинського фронту, підготовленому по вказівці Пілсудського 1 березня 1920 р. В ньому наголошувалося, що «глава держави і польський уряд стоять на позиції безумовного ослаблення Росії. В даний час польський уряд має намір підтримати національний український рух, щоб створити самостійну українську державу і таким шляхом значно ослабити Росію, відірвавши від неї найбагатшу зерном і природними копалинами околицю. Провідною ідеєю створення самостійної України є створення бар'єру між Польщею і Росією і перехід України під польський вплив і забезпечення таким шляхом експансії Польщі як економічної — для створення собі ринку збуту, так і політичної»[6, c. 165].
1.2. Передумови підписання Ризького мирного договору.
У Варшаві 11 вересня почало розв'язуватися питання про склад і повноваження делегації на переговорах з Москвою в Ризі. Основним питанням був, природно, питання про межу. Польські військові наполягали на отриманні лінії по Дніпру, але у результаті було вирішено обмежитися лінією перемир'я по р. Збруч — р. Ствіга — східне Рівне — Лунінца — Барановичів. Делегація одержала право рухати цю лінію на схід, укладати перемир'я і прелімінарний договір і вести переговори з РРФСР і УРСР. Разом з тим Варшава не могла не прислухатися до рад Парижа і не поспішала досягти угоди. 12 вересня до Риги прибула радянська, а 19 вересня — польська делегації. 21 вересня сторони почали переговори[5, c. 469, 486], які проходили на фоні наступу польських військ на Волині і в Білорусі. Оскільки виявилося, що радянські війська не в змозі змінити ситуацію на польському фронті, а на півдні продовжувалися запеклі бої з військами Врангеля, Москва була вимушена шукати компроміс. 23 вересня від імені ВЦВК було заявлено, що РРФСР згодна на межу по лінії р. Кулі — Огинській канал — р. Ясельда — р. Поцуп і далі по межі Східної Галіції, але мир повинен бути укладений протягом 10 днів (до 5 жовтня). 28 вересня польській делегації був переданий радянський проект прелімінарного договору і запропонована межа по лінії від гирла р. Свіслочь — Рудня — Беловеж — Каменец-Літовськ — Брест-Літовськ — Піша — Любомль — Володимир-Волинський — Грібовіца і далі по колишній австро-російської межі до Дністра[5, c. 406]. Оскільки було необхідно усилити війська, що діяли проти Врангеля, Москва прагнула скоріше завершити справу мирною угодою, але польська сторона не поспішала. 1 жовтня Варшава порахувала радянські пропозиції неприйнятними, але вирішила добиватися перемир'я, оскільки зимова кампанія польської армії була не потрібна.
2 жовтня польська делегація в Ризі висунула свої пропозиції про межу, лінія якої повинна було проходити по р. Збручь — Рівно — Сарни — Лунінец — на захід від Мінська — Вілейка — Дієна і відрізувати Литву від РРФСР. Радянська делегація наполягала на своїй пропозиції від 28 вересня. Пропозиції, що зрозуміло, що так розходяться, було б надзвичайно важко примирити, а в умовах подальшого відступу Червоної армії тривала суперечка була не на користь Москви, і 4 серпня було вирішено поступитися. 5 жовтня польській делегації було заявлено про згоду радянської сторони з її пропозицією про лінію межі. При цьому радянська делегація виставила наступні умови: 1) Підписати договір до 8 жовтня, 2) Польща визнавала право РРФСР на транзит через свою територію до Литви і Німеччини і 3) Відмовитися від включення в договір положень про сплату Польщі суми в золоті по титулу активної участі польських земель в економічному житті Російської імперії, замінивши його згадкою про те, що розрахунок буде проведений. Польська делегація відповіла згодою, але зажадала підписати протокол про згоду РРФСР виплатити Польщі певну суму в золоті і надати їй концесії в рахунок виплат. Після отримання згоди Москви і узгодження документів 12 жовтня в 19.30 був підписаний прелімінарний мир між Польщею і РРФСР з УРСР.
Сторони визнали взаємну незалежність, прагнення до невтручання у внутрішні справи, відмова від підтримки ворожих один одному дій і відмовилися від взаємних фінансових претензій, окрім визнання участі Польщі в економічному житті Російської імперії і в її золотому запасі. Польщі повинні було бути передані культурні і історичні цінності, евакуйовані з Царства Польського як до, так і під час Першої світової війни. Була підписана також угода про перемир'я, яке набувало чинності з 18 жовтня 1920 р. Всі ці угоди були ратифіковані УРСР 20 жовтня, Польщею — 22 жовтня, а РРФСР — 23 жовтня. Договір набув чинності після обміну ратифікаційними грамотами 2 листопада, що відбувся в Лібаве (Лієпає). Польські війська були відведені на демаркаційну лінію, а радянські частини вступили до Мінська, Луцька, Проскурова і Кам'янець-Подільського. В цілому, згідно польській статистиці, Польща отримала західнобілоруські землі з населенням в 3 987 тис. людина, з яких близько 3 млн. складали білоруси, і західноукраїнські території приблизно з 10 млн. населення, з якого майже половина були українцями. Правда, з урахуванням того, що польські статистики записували поляками всіх осіб католицького і уніатського віросповідання, частка етнічного польського населення на цих «східних околицях» складала всього лише близько 10% [1, c. 90].
Крім переговорів з Москвою поляки з 30 вересня вели переговори і з Литвою, з якою 7 жовтня було підписано угоду про демаркаційну лінію, що залишала Вільнюс Литві. Цей крок пояснювався побоюваннями Варшави перед Лігою Націй, що відгукнулася на скаргу Литви щодо дій польських військ на її території. Щоб все-таки одержати Вільнюс, польське керівництво інсценувало «заколот» в армії, і 9 жовтня дивізія генерала Желіговського, що «збунтувалася», захопила місто. Офіційно Варшава не відмовилася від раніше підписаної угоди, що, втім, не перешкодило їй включити Вільно до складу Польщі.
Відмова польського керівництва від підтримки Врангеля і Петлюри в обмін на отримання територій на Сході дозволила радянському керівництву перекинути основні сили Червоної армії на південь і до 16 листопаду 1920 р. розгромити врангельські війська і завершити Громадянську війну в Європейській частині країни. Проте ще належало добитися підписання Польщею остаточного мирного договору. Природно, що підписаний прелімінарний договір сторони прагнули виконувати на основі взаємності. Так, Москві досить довго довелося переконувати Варшаву виконати положення угоди про припинення підтримки військових загонів Булак-Балаховича, Савінкова і Петлюри, які продовжували базуватися на польській території. Формально польське керівництво видало накази про припинення співпраці з цими формуваннями і їх висновок протягом 2 тижнів за межу Польщі. Але реальне виконання цих наказів почалося лише після того, як ці загони були вибиті з радянської території в 20-х числах листопаду. Більш того, в прикордонних районах Литви, окупованих Польщею, до грудня 1920 р. була зосереджена 59-тисячна армія генерала Желіговського, який ще в жовтні був офіційно оголошений Варшавою «бунтівником».
Зрозуміло, що це створювало певну нервозність в Москві і не сприяло веденню поновлених 17 листопада переговорів в Ризі[2, c. 121, 155]. Радянська сторона неодноразово вимагала роззброєння білогвардійських загонів і відведення в тил армії Желіговського[5, c. 465-468]. У самій польській армії наростали настрої демобілізацій, а в деяких частинах навіть виникали Солдатські ради, втім, досить швидко розігнані командуванням. Крім того, польське військове командування вимагало від політичного керівництва не відводити війська з фронту і подавало підтримку антирадянським формуванням. Вже 14 листопаду радянська сторона заявила Польщі, що вона неухильно виконуватиме всі умови угоди, чого вимагає і від Варшави. В цих умовах польське керівництво нарешті змогло роззброїти білогвардійські формування, не перешкоджаючи, втім, частині петлюрівських загонів піти до Румунії, звідки вони скоювали нальоти на територію УРСР. В ході переговорів в Ризі польська сторона, природно, відводила всі докори радянської делегації в невиконанні угод. Основним питанням переговорів цього разу стала економічно-фінансова угода. Польська делегація прагнула одержати від радянської сторони якомога більше, а радянська делегація, природно, не поспішала йти на поступки Варшаві. В цей час Польща намагалася добитися допомоги від Франції, але Париж був зайнятий власними справами.
За участь Польщі в економічному житті Російської імперії польська делегація зажадала 300 млн. золотом, а радянська сторона була згодна виплатити 30 млн. Польща вимагала також передачі їй 2 тис. паровозів і великого числа вагонів, окрім вкрадені в період війни 255 паровозів, 435 пасажирських і 8 859 товарних вагонів. Також польська делегація висунула і нові територіальні вимоги на Україні: Проскурів, Кам'янець-Подільський, Ново-Константинів і Новоушицьк. Зрозуміло, що подібні вимоги лише ускладнювали переговори і створювали можливість їх зриву. Якщо ж врахувати, що в цей час в пресі досить багато писалося про організацію Антантою нового походу на Радянську Росію, Польща за допомогою Англії і Франції переозброювала свою армію і 21 лютого 1921 р. уклала військовий союз з Францією, направлений проти Німеччини і РРФСР, зрозуміло, що Москві доводилося йти на певні поступки. Не дивлячись на те що Франція в цілому підтримувала польську політику затягування переговорів, вона не визнала східну межу Польщі. Прагнення Парижа створити єдиний антирадянський кордон між Балтійським і Чорним морями натрапило на небажання Прибалтійських країн зближуватися з Польщею через неясність перспектив її відносин з РРФСР. Так же обережно віднеслися до пропозиції про військовий союз з Польщею і в Бухаресті. Лише 3 березня 1921 р. Румунія заявила про згоду на висновок оборонної військової конвенції з Польщею.
Не дивлячись на всі ці труднощі, переговори в Ризі продовжувалися. 24 лютого сторони підписали протокол про продовження перемир'я до обміну ратифікаційними грамотами мирного договору, угоди про репатріацію і змішану прикордонну комісію[5, c. 502-514]. Польська делегація згодилася на запропоновані Москвою 30 млн. рублів золотом, але зажадала 12 тис. кв. км. У результаті вдалося досягти компромісу, і Варшаві було передано близько 3 тис. кв. км в Поліссі і на березі р. Західна Двіна. Сторони згодилися на передачу Польщі 300 паровозів, 435 пасажирських і 8 100 товарних вагонів. Крім того, поступово мінялося і зовнішньополітичне положення РРФСР. 26 лютого 1921 р. Радянська Росія підписала договір про дружбу з Персією, 28 лютого — з Афганістаном. 16 березня були підписані торговий договір з Англією і договір про дружбу з Туреччиною. Разом з тим у Москви вистачало і труднощів, пов'язаних з внутрішнім положенням країни, що виходить із стану Громадянської війни. З другого боку, польський Сейм в лютому зажадав укласти від уряду мирний договір з східним сусідом. Підсумком радянсько-польських переговорів став Ризький мирний договір, підписаний в 20.30 18 березня 1921 р.
РОЗДІЛ 2. Ризький мирний договір та його політико правові наслідки
2.1. Підписання Ризького мирного договору та наслідки радянсько-польської війни
Ризьким мирним договором сторони зобов'язалися поважати державний суверенітет один одного, не створювати і не підтримувати організацій, що борються з іншою стороною. Була передбачена процедура оптації громадян. Радянська сторона зобов'язалася виплатити Польщі 30 млн. рублів золотом в монетах або злитках і передати залізничний склад і інше майно на 18 245 тис. рублів золотом. Польща звільнялася від боргів Російської імперії, і передбачалися переговори про економічну угоду. Між сторонами були встановлені дипломатичні відносини. Договір був ратифікований ВЦВК РРФСР 14 квітня, польським Сеймом — 15 квітня, а ЦВК УРСР — 17 квітня 1921 р. 30 квітня після обміну ратифікаційними грамотами в Мінську договір набув чинності [1. c. 153-201]. Радянсько-польська війна закінчилася.
На жаль, дотепер не ясні втрати сторін у війні 1919—1920 рр. Згідно польських даних, польська армія тільки з квітня по жовтень 1920 р. втратила 184 246 чоловік, правда, про які втрати йде мова, не уточнюється [7, c. 264]. Втрати Червоної армії невідомі. Відомо лише, що війни польські війська узяли в полон більше 146 тис. людина, вміст яких в Польщі був дуже далеко від яких-небудь гуманітарних стандартів. Особливим знущанням піддавалися комуністи або запідозрені в приналежності до них, а полонені червоноармійці-німці взагалі розстрілювалися на місці. Але навіть і прості полонені часто ставали жертвами свавілля польських військових властей. Широко було поширено пограбування полонених, знущання над полоненими жінками. Мабуть, подібне відношення до радянських військовополонених з'явилося в значній мірі результатом багаторічної пропаганди «вини» Росії перед Польщею. Все це привело до того, що близько 60 тис. радянських військовополонених померли в польських таборах. До 21 листопаду 1921 р. з Польщі повернулися 75 699 колишніх військовополонених (932 люди відмовилися повертатися), а з Німеччини — 40 986 інтернованих. Польських полонених в Радянській Росії було близько 60 тис. (мабуть, це число включає також цивільних полонених, заручників і інтернованих осіб) і їх зміст не переслідував мети знищити або принизити їх. Навпаки, пригнічуючи більшість полонених розглядалося як «брати по класу» і які-небудь репресії відносно них були просто неможливі. Політична робота в таборах військовополонених переслідувала мету розвинути у них «класову» свідомість. Звичайно, не можна заперечувати, що в умовах бойових дій мали місце окремі ексцеси відносно полонених, особливо офіцерів, але радянське командування прагнуло присікати їх і карати винних. На вмісті полонених в РРФСР, безумовно, позначалася загальна економічна розруха. Після закінчення війни до Польщі повернулося 27 598 колишніх військовополонених, а близько 2 тис. залишилося в РРФСР [8, c. 43-48].
Підписання Ризького мирного договору привело до встановлення східної межі Польщі, але визначення решти меж країни на цьому не завершилося. Межа з Німеччиною була встановлена Версальським мирним договором, але не розмежованими залишалися райони на півдні Східної Пруссії (Мазури) і у Верхній Сілезії. 18 липня 1920 р. відбувся плебісцит в Мазурах показав, що польське населення не поспішає об'єднуватися з воюючою державою, і ця територія залишилася у складі Німеччини. У Верхній Сілезії ситуація була досить напруженої, і в січні 1920 р. туди були введені міжнародні війська Англії, Франції і Італії для підтримки порядку. Проте в серпні 1920 р. поляки, що складали велику частину населення сільських районів, підняли повстання і створили польську адміністрацію. Проте за наполяганням Антанти, повстання було згорнуто, і як компроміс була створена поліція на паритетних початках з німців і поляків. Врешті-решт, 20 березня 1921 р. у Верхній Сілезії відбувся плебісцит, в ході якого населення території східне річки Одер висловилося за приєднання до Польщі. Не дивлячись на цей результат голосування, Англія і Італія, що прагнули ослабити французького союзника, наполягала на передачі Польщі лише половини цієї території.
Це рішення привело до того, що 2 травня 1921 р. на підприємствах Верхньої Сілезії поляки почали страйки, а наступного дня знов спалахнуло повстання. Офіційно Польща не втручалася в події, але приватним порядком немало польських військових брало участь в них. Природно, країни Антанти зажадали припинити безлади, і хоча повсталі зайняли майже всю територію, населення яке висловилося за об'єднання з Польщею, окрім крупних міст, їм довелося припинити повстання. В середині червня було досягнуте перемир'я між німцями і поляками, а в кінці місяця з Верхньої Сілезії під тиском Антанти почався висновок польських і німецьких озброєних загонів. 20 жовтня 1921 р. конференція послів Антанти вирішила передати Польщі 1/3 території Верхньої Сілезії, але підприємства, що знаходилися на ній, залишалися за їх власниками (переважно німцями), а для товарів цих підприємств було встановлено п'ятирічне безмитне ввезення до Німеччини. З свого боку Польща створювала на переданій території особливий сейм — орган місцевого самоврядування.
2.2. Реалізація Ризького договору
У радянсько-польських відносинах першої половини 1920-х років основними питаннями були реалізація встановлень Ризького договору і закріплення на міжнародній арені. При цьому положення Польщі і Радянських республік було різним. Польща була загальновизнаною державою, що полягала в союзі з Францією, хоча і що мав різні прикордонні проблеми. Тоді як Радянські республіки були визнані всього лише де-факто, тому для них була важлива будь-яка дипломатична угода, що робить їх повноправними учасниками міжнародних відносин. Крім того, було абсолютно ясно, що країни, що межували з Радянськими республіками, швидше підуть по шляху повного їх визнання. Цілком зрозуміло, що відносинам з Польщею — найбільшим західним сусідом — були особливо важливі. Польське керівництво чудово розуміло вигоди свого положення і прагнуло використовувати їх для деякої ревізії Ризького договору. Перш за все, Варшава прагнула не поспішати з реалізацією встановлень договору, оскільки їй, крім всього іншого, доводилося враховувати думку країн Антанти відносно контактів з Москвою.
Все це привело до того, що навіть рішення найпростішого питання про встановлення дипломатичних відносин між Польщею і Радянськими республіками (стаття 24 договору) зажадало певного часу. Перш за все, Варшава запропонувала обмежитися взаємним призначенням повірених в справах або підтримувати дипломатичні відносини через дипломатів, акредитованих в Латвії. Зрозуміло, що Москву не влаштовувало подібне рішення чітко обумовленого в договорі питання. 19 і 25 травня РРФСР зверталася до Польщі з пропозицією реалізувати статтю 24 Ризького договору і дозволити Л. М. Карахану на початку червня прибути до Варшави як повноважений представник[5, c. 26-27]. 4 червня Польща відповіла, що прийме радянського повноваженого представника тоді, коли польський дипломат прибуде до Москви. Польська преса розвернула кампанію по обговоренню позитивних і негативних сторін нормалізації відносин з східним сусідом. Хоча Т. Филипович був призначений польським послом в Москві ще 1 липня, до місця служби він прибув лише 4 серпня, напередодні до Варшави прибув Карахан[5, c. 49-50]. З УРСР дипломатичні відносини були встановлені лише 6 жовтня, коли польські дипломати прибули до Харкова, а українські — до Варшави.
Важливим питанням двосторонніх відносин була проблема репатріації військовополонених і цивільних осіб. Для її вирішення було створено дві змішані радянсько-польські комісії, і вже в березні 1921 р. почалася репатріація військовополонених. Правда, обидві сторони мали один до одного певні претензії: радянська сторона вимагала пом'якшити режим в польських таборах для радянських військовополонених, а польська була незадоволена тим, що їхні військовополонені, що повертаються, як і репатріанти, були в значній мірі носіями більшовицьких ідей. У результаті польська сторона, прагнучи уповільнити репатріацію, щоб встигнути профільтрувати тих, що повертаються, відмовилася від розширення мережі пропускних пунктів на межі, і репатріація затягнулася до осені 1923 р.
Немало проблем у сторін було з демаркацією межі. 2 травня 1921 р. в Мінську почала роботу змішана прикордонна комісія, але до кінця липня польська сторона фактично саботувала її роботу. Коли ж сторони перейшли до конкретної демаркації, то Польща зажадала відсунути межу на схід в деяких місцях на 1-2, а то і 30 км. У результаті тільки в листопаді 1922 р. межа була проведена на місцевості і передана адміністративним і прикордонним властям сторін, а повністю робота прикордонної комісії завершилася лише в серпні 1924 р.
Але найважчим для обох держав питанням було виконання статті 5 Ризького договору, що передбачала відмову сторін від підтримки ворожих один одному організацій на своїй території. Восени 1920 р. в Польщі було інтерновано близько 35 тис. військовослужбовців із загонів З. Булак-Балаховіча, Б. Перемикина, Б. Савінкова, З. Петлюри. Проте в таборах для інтернованих зберігалися військові структури і велися військові заняття, тобто йшлося не стільки про інтернованих, скільки про тимчасово роззброєні військові загони. Якщо ж врахувати, що їх офіцери не роззброювалися, а озброєння складалося поряд з таборами, то цілком зрозуміло турбота радянської сторони. Крім того, політичні організації УНР і білогвардійців цілком легально діяли в Польщі, а радянські протести призводили лише до того, що одні організації закривалися, а замість них виникали інші. Велику увагу радянська сторона надавала припиненню діяльності петлюрівського уряду, центром дії якого був Тарнов. Петлюрівські війська під керівництвом Ю. Тютюнника в співпраці з польською розвідкою вели закидання на територію УРСР шпигунів і банд формувань[5, c. 34-36].
Весною 1921 р. польський генштаб допоміг Тютюннику підготувати план операції з метою захоплення Кам’янець-Подільська і подальшого настання на північ Правобережної України, а з території Румунії генерал Гуляй-Гуленко повинен був наступати на Одесу. Проте радянські чекісти заарештували декількох кур'єрів і петлюрівських груп в прикордонні, і операція була відкладена. РРФСР і УРСР 11 і 16 квітня 1921 р. протестували проти збереження в Польщі всіх цих антирадянських організацій. Природно, Варшава 19 і 29 квітня заперечувала свою підтримку. 4 липня Москва зажадала вислати від Варшави з Польщі найвідоміших діячів білої еміграції. Зрозуміло, що Польща виказала контр претензії, а Москва припинила роботу змішаної спеціальної комісії до тих пір, поки з Польщі не вишлють головних російських білогвардійців і їх діяльність не буде припинена.
Зрозуміло, що відчуваючи так істотну підтримку, Польща могла проявляти значну зовнішньополітичну активність в Східній Європі, прагнучи знайти статус великої держави. В цих умовах польське керівництво не поспішало реалізовувати встановлення Ризького договору, тим більше що влітку 1921 р. в Радянській Росії почався голод і виникла надія, що влада більшовиків ляже. У цей момент Антанта вирішила підштовхнути події. 3 вересня 1921 р. Франція запропонувала Польщі спрямувати РРФСР ультиматум, у разі відхилення якого слід було почати війну. З свого боку Париж також обіцяв спрямувати до Москви ультиматум і схилити до цього Румунію. Проте радянська дипломатія, дізнавшись про ці наміри, зрадила їхні гласності. Природно, що Польща і Франція заявили про те, що ніяких пропозицій не було. Правда, це не перешкодило Польщі поцікавитися у Німеччини, які поступки у верхньосилезському питанні дозволять Варшаві розраховувати на нейтралітет Берліна у разі нової радянсько-польської війни. 5 вересня Польща закрила східну межу, стянув туди додаткові сили жандармерії. З свого боку Москва 9 вересня знов зажадала припинити від Варшави допомогу білогвардійцям [9, c. 24-25].
14 вересня Польща спрямувала РРФСР вербальну ноту з вказівкою на невиконання Ризького договору. Від Москви вимагалося звільнити до 1 жовтня і доставити до межі всіх польських заручників і полонених; передати Польщі золото і коштовності, що належали їй за договором; негайно почати роботу реевакуаційної і спеціальної змішаних комісій. Інакше Варшава загрожувала розривом дипломатичних відносин. 17 вересня Москва заявила про згоду до 1 жовтня внести перший внесок золота і, приступити до роботи реевакуаційної комісії, якщо Польща до цього ж часу видалить з своєї території найвідоміших лідерів білогвардійців і покарає винних в їх підтримці. Наступного дня радянській стороні була передана польська нота, що підтвердила вищезгадані вимоги і повідомляла про готовність Польщі повідомити про заходи, прийняті проти переходу межі небажаними елементами. Працівники радянського повноваженого представництва виявилися під демонстративним наглядом польської поліції, а обстановка на радянсько-польській межі загострилася [5, c. 67-69].
Прагнучи уникнути наростання конфронтації, РРФСР 22 вересня запропонувала конкретну програму заходів нормалізації відносин на основі обопільного виконання встановлень Ризького договору. Москва вказала, що багато польських вимог вже виконано, а інше буде виконане на взаємній основі. Радянська сторона знов наполягала на видаленні з Польщі осіб, причетних до нальотів на радянську територію, арешті і засудженні тих, хто брав участь в цих інцидентах, перекладі таборів для інтернованих подалі від радянської межі, звільненні козаків-емігрантів з польської прикордонної охорони і пропонувала провести сумісне розслідування фактів підтримки савінківців і петлюрівців польськими військовими. Термін виконання цих заходів було запропоновано відсунути на 5 жовтня. Публікація цієї відповіді в пресі привела до того, що Румунія відмовилася виставити від наміру свої претензії.
У той же час 15 вересня Англія звинуватила РРФСР в порушенні договору від 16 березня 1921 р., але після отримання 27 вересня радянської відповіді визнала, що всі звинувачення ґрунтувалися на недостовірних джерелах. З претензіями до РРФСР виступили також Фінляндія і Естонія[4, c. 322-323]. Зрозуміло, що в Москві побоювалися виникнення війни, але внутрішні проблеми її західних сусідів і тверда, хоча і конструктивна, позиція радянської дипломатії дозволили знайти компроміс. Вже 26 вересня Польща заявила про готовність обговорити радянські пропозиції. У результаті переговорів 7 жовтня був підписаний радянсько-польський протокол про врегулювання взаємних претензій. Було вирішено, що не пізніше 8 жовтня з Польщі виїдуть Б. Савінков, Д. Ярославцев, Д. Одінец, А. Дикгоф-Деренталь і А. Рудін, а не пізніше 20 жовтня — А. Мягков, Ю. Тютюнник, М. Павленко-Омельянович, А. Зелінський і З. Булак-Балаховіч. З 8 жовтня повинні почати свою роботу реевакуаційна і спеціальна комісії, а РРФСР почне проведення реевакуації майна і культурних цінностей до Польщі, і до 20 жовтня передасть перший внесок за залізничне майно. З свого боку Польща повідомить радянській стороні текст наказу по армії щодо виконання статті 5 Ризького договору, а робочі загони з інтернованих будуть переведені з прикордонних районів углиб країни[5, c. 98-99].
Вже 10 жовтня РРФСР передала Польщі перший внесок золота і коштовностей, але Варшава не поспішала з висилкою білогвардійців, і лише після двократних нагадувань і припинення роботи комісій 30 жовтня вищезгадані особи покинули Польщу». 1 листопада Польщі був переданий внесок за залізничний пересувний склад, а 15 листопада реевакуаційна комісія вирішила почати передачу Польщі архівів, евакуйованих в 1915 р. Проте недоліку в охочих повоювати не було. В кінці вересня 1921 р. фінські іррегулярні частини вторгнулися в Радянську Карелію, розраховувавши захопити її і приєднати до Фінляндії. Бої в Карелії тривали до початку березня 1922 р. Природно, Польща запропонувала Фінляндії свою допомогу, але, оскільки в Карелії діяли формально недержавні загони, в Хельсінкі відхилювали цю пропозицію.
Основною зовнішньополітичною метою Польщі було створення військово-політичного блоку в Східній Європі під своїм керівництвом. Польське керівництво вважало, що створення подібного союзу дозволить, З одного боку, робити вплив на Радянські республіки, а з іншою — вплинути на Англію і Францію і добитися для Польщі статусу великої держави. Певний поштовх цим намірам дало рішення Антанти від січня 1922 р. скликати в Генуї міжнародну конференцію для розгляду питань економічного відродження Європи. Хоча РРФСР і була запрошена на конференцію, це зовсім не означало її юридичного визнання. Тим самим не визнавалися і укладені нею договори. В цих умовах Польща виявилася за ситуації, коли міжнародне співтовариство не визнавало її східних меж і на неї могла бути покладена частина боргів Російської імперії. Тому Варшава вирішила натиснути на РРФСР і досягнути угоди з Естонією, Латвією і Фінляндією, які опинилися в схожій ситуації.
Одержавши 4 грудня 1921 р. польську пропозицію про початок торгових переговорів, Москва 14 грудня відповіла згодою[4, c. 572]. 10 березня, у Варшаві переговори показали, що Польща використовує торгові переговори для досягнення політичних цілей. Варшава вимагала, щоб РРФСР відмовилася від підтримки Литви, припинила антиверсальську пропаганду, і не бажала розширювати транзит до Німеччини і Австрії. Зрозуміло, що переговори були перервані, а спроби Варшави зіграти на суперечностях Москви і Києва не вдалися[1, c. 80-93]. 13 березня у Варшаві відкрилася конференція Естонії, Латвії і Польщі, що прагнули погоджувати свою позицію напередодні Генуезької конференції. 17 березня був підписаний Варшавський договір, згідно якого його учасники підтверджували свої договори з РРФСР, обіцяли не укладати договорів, направлених один проти одного, вирішувати суперечки мирним шляхом і зберігати доброзичливий нейтралітет і консультуватися у разі «неспровокованого нападу» з сходу. Також була досягнута домовленість про координацію дипломатичних дій в Москві, тим самим Польща дістала певну можливість впливати на зовнішню політику прибалтійських країн. Варшавський договір міг би стати основою Балтійського союзу, але Фінляндія його не ратифікувала[
19.03.2013 19:03-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора