Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Інші
Предмет:
ОСА
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
План:
1) Радянізація західноукраїнських земель (1939 1941 рр.)
2) Поразки радянських військ у перші місяці війни. Причини поразок.
3) Окупація України Німеччиною та її союзниками (1941 - 1944 рр.), нацистський „новий порядок”.
4) План „Ост” (план окупаційної політики на території СРСР). Окупаційний режим у різних регіонах України.
5) Особливості окупаційного режиму.
6) Нацистські каральні органи на території України.
7) Рух Опору на території України (1941 – 1944 рр.)
8) Список використаної літератури.
Радянізація західноукраїнських земель (1939 1941 рр.)
Радянізація – процес встановлення радянської влади, насадження в усіх сферах життя зразків, вироблених за роки радянської влади.
Складові радянізації: юридичне оформлення входження до складу УРСР, зміна держапарату, формування радянських органів влади, націоналізація, аграрні перетворення, початок колективізації, „культурна революція”, обмеження впливу церкви, репресії проти незгодних з радянською владою і потенційних противників, індустріалізація. Рішення про радянізацію західноукраїнських земель було прийняте на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) 1 жовтня 1939 р.
22 жовтня 1939 р. – проведення під контролем нової влади виборів до Народних зборів, які наприкінці жовтня прийняли Декларацію про входження Західної України до склади СРСР і об’єднання її з УРСР. У листопаді 1939 р. сесії Верховної Ради СРСР і УРСР ухвалили відповідні закони. В грудні 1939 р. на території Західної України було створено і офіційно включено до складу УРСР шість областей – Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку. Менш ніж через рік відбулося законодавче оформлення і включення до складу УРСР територій Північної Буковини та придунайських земель (Південні Бессарабія). За рішенням 2 серпня 1940 р. VII сесії Верховної Ради СРСР було утворено Молдавську Радянську Соціалістичну Республіку, а на території Північної Буковини та Хотинського повіту Бессарабії організовано Чернівецьку область й передано її до УРСР. До складу УРСР були також включені Аккерманський та Ізмаїльський райони, із яких у грудні 1940 р. було утворено Ізраїльську область. В листопаді 1940 р. відбулося установлення між Українською РСР і Молдавською РСР нових кордонів. Частина колишньої Молдавської автономної РСР, що перебувала у складі УРСР, була передана Молдавській РСР. У результаті цих дій від України було відчужено Придністров’я з етнічним українським населенням. Після включення до складу УРСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії населення України збільшилося на 8,8 млн осіб і на середину 1941 р. становило понад 41,6 млн осіб, а її територія зросла до 565 тис. км2. 22 червня 1941 р. о 3 годині 45 хвилин німецькі війська розпочали бомбардування великих міст і стратегічних об’єктів, а о 4 годині перейшли кордон. Радянські прикордонні війська чинили опір. Протягом перших місяців війни в 16 областях України до лав Червоної армії було мобілізовано 2,515 млн осіб (у західних областях мобілізацію було зірвано). До кінця 1941 р. до народного ополчення вступило 1,300 млн осіб. У липні 1941 р. понад 158 тис. осіб налічувалось у винищувальних загонах.
23 – 29 червня 1941 р. відбулася перша велика танкова битва Другої світової війни, в районі Рівне – Дубно – Луцьк – Броди, у якій брало участь понад 5 тис. танків. Радянські механізовані корпуси, отримавши наказ негайно відкинути передові танкові частини ворога, що прорвалися, перейшли в наступ без належної підготовки й авіаційного прикриття. Зустрічний танковий бій завершився майже повним розгромом радянських механізованих корпусів. Хоча просування ворога й було затримано на тиждень, це було досягнуто дорогою ціною: із 4,2 тис. танків Південно – Західного фронту залишилося 737. Ворог утратив декілька сотен танків. Удар механізованих корпусів зірвав спробу ворога з ходу оволодіти Києвом і дав можливість підготувати оборонні рубежі на підступах до міста, примусив ворога передчасно ввести в бій резерви.
7 липня – 26 вересня 1941 р. – Київська оборонна операція. 5 липня 1941 р. німецькі війська змогли прорвати оборону між 5 – ю і 6 – ю радянськими арміями і вийшли до оборонних споруд міста. Ця подія вважається початком Київської стратегічної оборонної операції, що тривала 83 дні. Німецьке командування оцінило прорив як вирішальну перемогу, і падіння Києва вважалося справою найближчого часу. Але німецькі частини, що підійшли до першої смуги оборони, не змогли її подолати. Перший штурм Києва 11 – 14 липня виявився для ворога невдалим. Ці події поклали початок героїчній оборони міста, що тривала 71 день. Невдалими для ворога були і наступні спроби оволодіти містом. Героїзм захисників міста – понад 120 тис. бійців, із яких 33 тис. складало народне ополчення, стійко оборонялися. 21 серпня А. Гітлер прийняв рішення припинити лобові атаки міста. Тим часом склалось загрозливе становище на флангах Південно – Західного фронту, що обороняв місто. Німецькі танкові частини обійшли захисників міста з півдня і півночі й замкнули кільце оточення біля Лохвиці. Наказ про відступ радянських військ було віддано занадто пізно, і в оточення потрапило чотири радянські армії. 19 вересня німецькі війська вступили до Києва. Київська оборонна операція зірвала плани німецького командування швидко оволодіти містом. Примусила його змінити напрямок головного удару, що зрештою призвело до провалу плану „Барбаросса”.
5 серпня – 16 жовтня 1941 р. – оборона Одеси. Після поразки Південного фронту румуно – німецькі війська взяли в облогу Одесу. Проте швидко захопити місто ворогові не вдалось. Декілька штурмів міста було відбито з великими втратами для ворога. Перед тим як залишити місто, радянські війська провели вдалу десантну операцію в районі села Григ7оріївка, захопивши важкі гармати, що обстрілювали місто. Рішення про припинення оборони міста було прийняте у зв’язку з проривом німецьких військ у Крим. Евакуація військ з Одеси відбулась без страт і несподівано для ворога. Радянські війська, що протягом 72 днів здійснювали оборону міста, відволікали на себе значні сили ворога, завдавши йому великих втрат (понад 300 тис. осіб). Оборона міста створювала можливість Чорноморському флоту впродовж другої половини 1941 р. контролювати всю акваторію Чорного моря, загрожуючи узбережжю Румунії та нафтовим родовищам.
30 жовтня 1941 р. – 4 липня 1942 р. – оборона Севастополя. У жовтні 1941 р. німецькі війська увірвалися до Криму. 30 жовтня вони вийшли на далекі підступи до міста. Місто не було обладнане оборонними спорудами із суходолу, проте мало добре продуману оборону з моря. У короткий термін навколо нього було створено три лінії оборони. Хоча місто було відірване від тилових районів суходолом. Чорноморський флот упродовж 250 днів забезпечував оборону міста всім необхідним. Неодноразові штурми міста німецьким і румунським військами були відбиті зі значними втратами для ворога (понад 300 тис. осіб). Проте поразка радянських військ Кримського фронту на Керченському п – ві дала змогу німецьким військам здійснити вирішальний наступ, прорвати оборону Севастополя. 3 липня 1942 р. Ставка дала наказ про евакуацію військ, проте було вже пізно. Евакуюватися змогла лише невелика частина захисників міста. 22 липня 1942 р. радянські війська залишили м. Свердловськ Ворошиловоградської області, після чого вся територія України опинилася в зоні окупації німецьких військ та їх союзників. Загальна кількість військовополонених склала 4,59 млн осіб. Протягом 1941 р. у полон потрапило 2 млн осіб (49 % загальної кількості).
Поразки радянських військ у перші місяці війни.
Причини поразок:
Радянське керівництво на чолі з Й. Сталіним не вжило необхідних заходів для належної підготовки радянських військ до відсічі ворога; постійне зважання на тезу, що пакт про ненапад є гарантією мирних відносин з гітлерівською Німеччиною, дезорієнтувало армію і народ (заява ТАРС від 14 червня 1941 р., у якій версія про підготовку Німеччини до нападу СРСР називалася провокаційною).
Й. Сталін і Генеральний штаб припустився серйозних прорахунків у визначення напрямку головного удару ворога. Радянське командування головним помилково вважало наступ на Україну, тоді як згідно з планом „Барбаросса” головний удар мала здійснити група армій „Центр”.
Значний військовий досвід німецького командування і бойових частин у веденні сучасних мобільних бойових дій із застосуванням значної кількості танків і літаків.
Невдале розташування радянських військ для ведення оборонних боїв – вони розміщувалися трьома ешелонами один за одним (57, 52 і 62 дивізії), у результаті чого військові з’єднання вступали в бій по черзі і це давало можливість розбити їх частинами.
Радянські війська не готувалися до оборонних боїв. Війну передбачалося вести „малою кров’ю на території ворога”. Склади боєприпасів та іншого воєнного майна розташовувалися занадто близько до кордонів і вже в перші дні опинились у руках ворога.
Оборонні споруди на новому кордоні на початку бойових дій не були збудовані. До того ж вони були невдало розташовані (лінія Молотова). Оборонні споруди на старому кордоні були роззброєні.
Масові репресії в армії 1937 – 1938 рр. і в подальші роки призвели до винищення кращих кадрів Червоної армії (було знищено понад 37 тис. осіб командного складу всіх рівнів, був репресований весь командний склад КОВО). Нові командири не мали достатнього бойового і життєвого досвіду.
Війська не були вчасно приведені в бойову готовність (за окремим виключенням), щоб дати належну відсіч ворогові, незважаючи на те, що сталінське керівництво було вчасно попереджене про можливий напад.
Авіація була зосереджена на основних аеродромах, а не розкидана по польових, що призвело до величезних утрат на початку війни (у перші години війни на 66 аеродромах було знищено 579 літаків).
Зброя знаходилась у незадовільному стані. Значна частина танків старого зразка потребувала ремонту. Не вистачало засобів зв’язку, транспорту тощо. Низький рівень технічної підготовки бійців.
Незавершеність переозброєння і реорганізації Червоної армії, що почалась 1939 р. і мала завершитися 1942 р. Недостатнє володіння особовим складом новими зразками зброї.
Окупація України Німеччиною та її союзниками (1941 - 1944 рр.), нацистський „новий порядок”.
Суть окупаційного режиму полягала в тому, щоб жорстокістю і терором залякати людей, зламати їх опір і перетворити на покірних рабів. Військово – поліцейський апарат проводив організоване пограбування населення, створював нестерпні умови, прирікав на голодну смерть. Загальні риси нацистського „нового порядку” : ліквідація суверенітету або державності завойованих держав (територій); економічне пограбування і використання всіх ресурсів в інтересах ІІІ рейху; расова дискримінація, геноцид, антисемізм; терор, репресії, масові вбивства невинних людей.
План „Ост” (план окупаційної політики на території СРСР).
Основними заходами плану „Ост” було часткове понімечення місцевого населення; заселення німцями окупованих земель; масова депортація населення, у тому числі українців , до Сибіру; підрив біологічної сили слов’янських народів; економічне пограбування території України; перетворення місцевого населення на рабів; пограбування культурних цінностей, знищення пам’яток культури. План „Ост” остаточно не був прийнятий, було затверджено лише його економічну частину – пограбування і експлуатація загарбаних регіонів. Для управління окупованими територіями було створено спеціальне Управління (Міністерство) окупованих територій ІІІ рейху. Очолював управління Розенберг. Воно складалося з чотирьох відділів: політичного, адміністративного, економічного, цивільного. Останньому безпосередньо підпорядковувався рейхскомісаріат „Україна”.
Окупаційний режим у різних регіонах України.
Особливості окупаційного режиму.
У дистрикті „Галичина” режим терору був менш жорстоким. Тут було дозволено функціонування українських громадських установ, кооперативних організацій, закладів освіти. В органах місцевого самоврядування українцям віддавали перевагу перед поляками. У східних районах, що знаходилися під владою військової адміністрації, допускалось існування деяких українських громадських організацій і не існувало всеохоплюючого систематичного поліцейського терору. У Трансністрії режим був більш ліберальним, не було терору, дозволялася торгівля. Влада чітко виконувала наказ Антонечку: „Брати не зайнятих місцевостях усе, що потрібно, все, що можливо, без усяких церемоній”. На території України окупаційна влада розгорнула широку нацистську пропаганду: видавалося 120 газет українською мовою, діяло 16 радіостанцій.
Нацистські каральні органи на території України.
Гестапо – державна таємна поліція гітлерівської Німеччини в 1933 – 1945 рр. заснована за ініціативи Г. Геринга. Із 1936 р. керівництво гестапо здійснював Г. Гіммлер, протягом 1939 – 1945 рр. – Г. Мюллер. Із вересня 1939 р. гестапо увійшло до структури Головного управління імперської безпеки (RSHA) як IV управління, яке очолив Р. Гейдріх. Напрями діяльності: боротьба з противниками нацизму; нагляд за політичною діяльністю різних церков, релігійних сект тощо; комплектування картотеки і досьє; ведення справ окупованих територій; організація контра звідки і боротьба зі шпіонажем.
СД (SD) – нацистська служба безпеки, розвідувальне управління СС, утворене в 1934 р. У 1936 р. її очолив Р. Гейдріх. Головне завдання – забезпечення внутрішньої безпеки ІІІ рейху. СД мала право на позасудові переслідування і розправи, арешти, обшуки, конфіскації, таємні операції щодо знищення ворогів рейху тощо. Мала широку агентурну мережу, досьє на на вище керівництво рейху та сусідніх держав.
СС (SS) – охоронні загони. Елітні підрозділи НСДАП. Створені в листопаді 1925 р. як спеціальні групи для охорони фюрера й нацистських зібрань у Мюнхені. Після того як у 1929р. СС очолив Г. Гіммлер, організація поступово перетворилася на одну з найбільш впливових партійно – державних структур ІІІ рейху. У 1934 р. СС стає самостійною організацією, непідконтрольною СА (штурмові загони). СС відповідали за знищення внутрішніх „ворогів нації” і практично контролювали німецьку поліцію.
Рух Опору на території України (1941 – 1944 рр.)
Рух Опору – національно – визвольний рух народів, окупованих Німеччиною та її союзниками в роки Другої світової війни. Боротьба набирала різних форм – від духовного опору до збройної боротьби. Причини: окупація батьківщини загарбниками, жорстокість окупаційного режиму, цілеспрямована діяльність радянського керівництва щодо організації руху Опору на окупованих територіях, цілеспрямована діяльність ОУН щодо організації руху Опору. Форми опору: а) Пасивні: різноманітна допомога партизанам, відмова співробітничати з окупаційною владою, саботаж заходів, що проводили окупаційна влада, випуск бракованої продукції, зрив поставок продовольства для окупаційної армії, ухиляння від примусових робіт тощо. б)активні: партизанський рух, діяльність підпілля, диверсійна діяльність, пропагандистська діяльність. Джерела формування партизанських загонів: залишення в тилу ворога спеціально сформованих загонів, окремі солдати і підрозділи, що опинилися в оточенні й не мали змоги прорватися для з’єднання з фронтовими частинами, окремі громадяни, які не були призвані до армії, але здатні були носити зброю і за своїми переконаннями і бажанням готові були вести партизанську боротьбу, цілеспрямована організація підпілля і збройних формувань ОУН,
самоорганізація населення з метою створення самооборони проти мародерів.
Діяли три течії руху Опору в Україні (1941 – 1944 рр.): Радянська, Націоналістична, Польська.
Список використаної літератури:
1)Енциклопедія з історії України :”Історія України від найдавніших часів до сьогодення”.
2)Енциклопедія з історії України: томVII/
22.03.2013 23:03-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора