Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Принципи цивільного права
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Курсова робота
Предмет:
Цивільне право
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
ЗМІСТ
ВСТУП 3
І. ФУНКЦІЇ ТА ПРИНЦИПИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА В УКРАЇНІ 5
1.1. Функції цивільного права 5
1.2. Принципи цивільного права 7
ІІ. УЧАСТЬ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ТА ОРГАНІВ
САМОВРЯДУВАННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ 12
2.1. Мета, підстави і процесуальні форми участі державного
управління в цивільному процесі України 12
2.2. Участь органів державного управління в цивільному
судочинстві 13
2.3. Реалізація цивільної процесуальної правосуб'єктності
територіальних громад за законодавством України 19
ІІІ. ОСОБЛИВОСТІ ТА ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЩОДО УЧАСТІ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ, В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ 25
3.1. Проблемні питання реалізації представницької функції, від імені
держави, прокуратурою України 25
3.2. Особливості та проблемні питання щодо участі органів державної
влади, як третьих осіб, у цивільному судочинстві 31
ВИСНОВКИ 36
ПЕРЕЛІК ЛІТЕРАТУРНИХ ТА ІНШИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ ДЖЕРЕЛ 38
ВСТУП
У розбудові України як демократичної, правової держави визначальна роль належить судовій владі, на яку, Конституцією України, покладено здійснення правосуддя в цивільних, господарських, адміністративних і кримінальних справах. Сучасний стан суспільних відносин в Україні, необхідність подальшого врегулювання правовідносин в усіх сферах життя держави та її громадян, розв’язання взятого державою перед народом України та світовим співтовариством завдання розвитку і зміцнення демократичних засад законодавства в цілому і законодавства про судочинство зокрема, потреби судової практики зумовлюють зміни у вітчизняному процесуальному законодавстві, у тому числі в цивільному.
Суспільні відносини, які виникають при здійсненні правосуддя в цивільних справах, мають специфічний характер. Вони постають у зв’язку з необхідністю судового захисту суб’єктивних прав або охоронюваних законом інтересів громадян чи організацій. Таким чином, суспільні відносини, які складають предмет цивільного процесуального права, виникають у зв’язку з реалізацією заінтересованими особами права на судовий захист.
Органи виконавчої влади – одна із найчисленніших груп органів державної влади, наділених владними (публічними) повноваженнями. Вважається, що саме ці органи є найбільш типовими представниками суб’єктів владних (публічних) повноважень, оскільки на них державою здебільшого й покладається здійснення організаційної, виконавчої та розпорядчої діяльності. Хоча у чинному законодавстві й відсутнє офіційне закріплення поняття „орган виконавчої влади”, проте його достатньо змістовне тлумачення можемо знайти у сучасній правовій літературі – це віднесений Конституцією і законами України до системи органів виконавчої влади і організаційно самостійний елемент державного апарату (механізму держави), який наділено чітко окресленим обсягом повноважень виконавчої влади (компетенцією) відповідно до покладених на нього завдань і функцій, складається зі структурних підрозділів і посад, що обіймають державні службовці.
Проблемні питання участі органів державної влади у цивільному судочинстві були предметом наукових досліджень В. Б. Авер’янова, Ю. П. Битяка, А. Т. Комзюка, А. Ю. Осадчого, проте сутність органів державної влади як учасника судочинства у цих працях безпосередньо на розкривалася.
В контексті проблем місцевого самоврядування завдання захисту прав та інтересів територіальних громад у межах різноманітних за галузевою належністю правовідносин останнім часом набувають особливої значущості. Отже. судовий порядок захисту порушених або оспорюваних прав є найбільш ефективним, коли обумовлює участі органів державної влади у судочинстві, це й визначає актуальність теми дослідження.
Мета дослідження: розкриття проблеми участі органів державної влади у цивільному судочинстві України.
Завдання:
- вивчити функції та принципи цивільного права;
- визначити участь органів державного управління та органів самоврядування в цивільному процесі;
- дослідити особливості та проблемні питання щодо участі органів державної влади, в цивільному судочинстві України.
Об’єкт дослідження: особливості участі органів державної влади, в цивільному процесі України.
Предмет дослідження: проблемні питання участі органів державної влади, в цивільному судочинстві України.
Методи дослідження: описовий, порівняльно-правовий, формально-юридичний.
Структура роботи: дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку літературних та інших інформаційних джерел.
І. ФУНКЦІЇ ТА ПРИНЦИПИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА
1.1. Функції цивільного права
Функції, поряд з методом правового регулювання і принципами права, становлять правові категорії, які відображають елементи змісту сучасного права і характеризують його в цілому. Відповідно функції сучасного цивільного права разом з методом цивільно-правового регулювання суспільних відносин і галузевими принципами виражають соціальне призначення сучасного цивільного права, своєрідність форм цивільно-правового регулювання.
Функції сучасного цивільного права — це певні напрями впливу цивільно-правових норм, зумовлені змістом суспільних відносин (власності, товарно-грошових, особистих немайнових), що їх включено до предмета цивільно-правового регулювання.
Цивільне законодавство, цивілістична наука і практика розрізняють такі функції: регулятивну, охоронну, попереджувально-виховну, попереджувально-стимулючу.
Реалізація регулятивної функції забезпечує врегулювання нормами цивільного права відносин власності, товарно-грошових та особистих немайнових. Так, статті 224—229 ЦК України [3] виконують регулятивну функцію, оскільки правила зазначених статей регламентують товарно-грошові відносини з приводу купівлі-продажу майна і, отже, передбачають права та обов'язки покупця і продавця, наслідки невиконання сторонами своїх обов'язків, відповідальність продавця за відсудження проданої речі у покупця. Те саме можна сказати про переважну більшість цивільно-правових норм, у яких реалізується регулятивна функція.
Чинність охоронної функції забезпечує захист порушених суб'єктивних майнових і особистих прав. Так, ст. 440 ЦК України [3] виконує охоронну функцію, бо за її допомогою може бути відновлено майнове становище, зокрема громадянина, право власності якого на певну річ порушено внаслідок її знищення. Відповідно до цієї статті шкода, заподіяна майну громадянина, підлягає відшкодуванню з боку правопорушника в повному обсязі. Чимало цивільно-правових норм виконують охоронну функцію, у тому числі норми, присвячені цивільно-правовим договорам: купівлі-продажу, поставці, майновому найму тощо. Цивільно-правові норми, які передбачають охоронні позадоговірні зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, безпідставного придбання чи збереження майна за рахунок коштів іншої особи, головним чином виконують охоронну функцію (статті 440—466, 467, 468 і 469-471 ЦК України) [3].
Попереджувально-виховна функція тісно пов'язана з охоронною. Попереджувально-виховний ефект досягається через інститут цивільно-правової відповідальності. Сам факт існування цивільно-правових норм про відповідальність позитивно впливає на свідомість громадян, утримуючи їх від правопорушень. Коли ж вчинено цивільний делікт шляхом заподіяння шкоди майну громадянина або організації, то попереджувально-виховний ефект цивільно-правової відповідальності реалізується через виконання обов'язку правопорушником з відшкодування заподіяних збитків. Відчувши майновий тягар, правопорушник повинен переглянути й змінити своє негативне ставлення до прав громадян та організацій. Під впливом понесених втрат у його свідомості мають вироблятися позитивні соціально-психологічні настанови, спрямовані на додержання у майбутньому покладених на нього цивільних обов'язків. У цьому полягає виховний і попереджувальний вплив заходів цивільно-правової відповідальності. Таким уявляється механізм здійснення охоронної і попереджувально-виховної функцій цивільно-правової відповідальності.
Попереджувально-виховна функція може здійснюватися лише щодо правопорушників, чия поведінка заслуговує на осудження. Неможливо виховувати громадян чи трудові колективи, які з погляду суб'єктивного ставлення до своєї діяльності є сумлінними і бездоганними. Якщо ж законодавець допускає цивільно-правову відповідальність незалежно від вини, то, на наш погляд, має застосовуватися не попереджувально-виховна функція, а попереджувально-стимулююча. Її зміст полягає у стимулюванні різними цивільно-правовими засобами необхідної суспільству і державі поведінки громадян та організацій. Так, інститут деліктної підвищеної (незалежно від вини) відповідальності за заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки виконує попереджувально-стимулюючу функцію (ст. 450 ЦК України) [3]. Суть останньої — у стимулюванні зусиль власників джерел підвищеної небезпеки на їх поступове зменшення для оточуючих шляхом удосконалення технічних засобів і заходів з техніки безпеки.
1.2. Принципи цивільного права
Принципи цивільного права формуються, що цілком зрозуміло, не ізольовано, а під впливом загальних принципів усієї правової системи держави. В юридичній науці радянського і сучасного періодів багато уваги приділялося дослідженню принципів права, виявленню їх змісту, співвідношенню з іншими правовими категоріями, їх класифікації, що однак не завершилося сформуванням однозначних концептуальних поглядів на це правове явище. Насамперед висловлено різні погляди з приводу поняття правових принципів. Так, С.С. Алексеев під принципами права має на увазі виражені в праві вихідні нормативно-правові засади, що характеризують його зміст, його основи, закріплене в ньому закономірності суспільного життя [8, с. 29]. На думку С.О. Комарова, принципи права — це основні ідеї, організаційні характерні ознаки правотворчості [11, с. 67].
Останнім часом значний внесок у дослідження даної проблеми зробила і українська юридична наука. Так, у спеціальній монографічній праці "Принципи права України" А.М. Колодій дійшов висновку, що принципи права — це такі відправні ідеї існування права, які виражають найважливіші закономірності і підвалини даного типу держави і права, є однопорядковими із сутністю права і становлять його головні риси, відзначаються універсальністю, вищою імперативністю і загальною значимістю, відповідають об'єктивній необхідності побудови зміцнення певного суспільного ладу. Це визначення, хоч і переобтяжене ускладненою термінологією, за своєю сутністю в основному відображає ті ж ознаки правових принципів [10, с. 15]. Проте автор дещо глобалізує їх значення та місце у правовій системі, адже принципи за охопленням правових норм можуть бути багаторівневими (загальноправовими, галузевими тощо), що згодом визнає і сам автор.
Відповідно до сутності поняття правових принципів у юридичній літературі активно досліджувалося питання про їх конкретні прояви, види. Загалом сформувалася концепція про поділ усіх правових принципів на загальносоціальні, обумовлені економічною системою, та юридичні, які в свою чергу поділяються на загальноправові, які формуються найбільш рельєфно у конституційних нормах, і галузево-правові, які виражаються у правових нормах окремих галузей права та інших правових підсистем. Так, С.С. Алексеев до загальноправових принципів, зокрема, відносить: юридичну рівність, правосудний захист суб'єктивних прав, відповідальність за винну протиправну поведінку [8, с. 31].
А.П. Колодій дає різноманітну класифікацію принципів права для публічного і приватного права, для матеріального і процесуального права, для об'єктивного і суб'єктивного права. На його думку, приватне право будується на принципах: автономії, добровільності, юридичної рівності, диспозитивності, координації, загального дозволу, правового захисту приватного інтересу та інших [10, с. 17]
Не стояла осторонь проблем принципів права і цивілістична наука, в якій на основі загальної теорії права сформульовано свої галузеві принципи та погляди на їх сутність. Незважаючи на розмаїття визначень поняття принципів цивільного права, воно може бути узагальнено і зведено до такого: принципи цивільного права становлять основоположні (корінні, відправні, визначальні) ідеї (засади, риси), втілені чи закладені в законі, відповідно до якого здійснюється правове регулювання цивільно-правових відносин та забезпечується реалізація покладених на цивільне право функцій.
Водночас у юридичній літературі називаються різноманітні співвідношення принципів цивільного права, які в цивільному законодавстві, на відміну від цивільно-процесуального права, безпосередньо не визначалися.
У російській літературі сучасного періоду принципами визнають, зокрема:
- правову рівність суб'єктів цивільного права; рівність всіх форм власності;
- недоторканність власності; свобода договору; свобода підприємництва;
- недоторканність особистості та особистих прав і свобод суб'єкта;
- недоторканність інтелектуальної власності; здійснення прав за своєю волею і у власному інтересі; неприпустимість зловживання правом [12, с. 91]
Як бачимо, розмаїття думок з приводу переліку галузевих принципів досить значне, але дорікати авторам у таких розбіжностях та у науковій легковажності достатніх підстав немає, адже при дослідженні даної проблеми багато що залежить від ступеня узагальнюваних рис, які вони використовують при визначенні того чи іншого принципу.
Інша справа, що до переліку принципів цивільного права обов'язково мають вичленовуватися ті, які найбільшою мірою притаманні переважній частині цивільно-правових норм та які у своїй сукупності формують метод цивільно-правового регулювання.
У ЦК України передбачено загальні принципи цивільного законодавства, а саме:
а) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя фізичної особи. Конституція України гарантує недоторканність особистого і сімейного життя фізичної особи [3, с. 32]. фізична особа має право на особисте життя. Вона сама визначає своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб. Фізична особа має право на збереження у таємниці обставин свого особистого життя. Обставини особистого життя фізичної особи можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять склад правопорушення, що підтверджено вироком суду, рішенням суду або постановою адміністративного органу (ст. 293 ЦК України) [3];
б) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, передбачених виключно законом. Конституція України проголошує непорушність права приватної власності [3, с. 41]. Власність зумовлює і забезпечує майнову відокремленість суб'єктів цивільних правовідносин. Кожний учасник цивільного обороту, що додержується норм права, має бути впевнений у тому, що його право власності не буде порушено;
в) свобода договору. Цивільне право не передбачає вичерпного переліку договорів. Можливо укладення договору, який хоч і не передбачений законом, але такий, що йому не суперечить. Сторони договору є вільними у виборі контрагента, у визначенні умов договору з урахуванням вимог чинних правових актів, звичаїв ділового обороту (ст. 6 і 659 ЦК [3]);
г) свобода підприємництва. Конституція України гарантує право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускається зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види й межі монополії визначаються законом [3, с. 42]. Відповідно до ст. 1 ЦК України відносини у сфері підприємництва — це частина предмета цивільного права. ЦК України докладно регулює підприємницьку діяльність фізичних та юридичних осіб;
д) судовий захист будь-якого цивільного права у разі його порушення. Конституція забезпечує кожному судовий захист його прав. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Держава чи органи місцевого самоврядування відшкодовують матеріальну та моральну шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Наявність законодавчого визначення принципів не є перешкодою до виявлення у цивільному праві й інших правових принципів.
Зокрема, досить важливе значення у цивільно-правовому регулюванні мають:
- юридична рівність учасників цивільних правовідносин перед законом; непорушність права власності та рівність усіх її форм;
- свобода не лише договору, а й усіх інших можливих угод (правочинів);
- здійснення цивільних прав за своєю волею і на власний розсуд;
- застосування цивільно-правової відповідальності за винну та протиправну поведінку (бездіяльність), за винятками, передбаченими законом, без приниження честі, гідності, інших особистих суб'єктивних прав порушника [16, с. 84].
Отже, у кожній правовій, демократичній, соціально орієнтованій державі мають закріплюватися такі юридичні принципи правового регулювання, які повинні відображати та закріплювати соціально-економічні засади в державі і загальнолюдські гуманістичні цінності, які далеко не завжди мають своє безпосереднє формальне закріплення у правових нормах.
Для цивільного права характерним також є надання приватним суб'єктам права вступати на власний розсуд у будь-які позитивні відносини, якщо це прямо не заборонено законом.
ІІ. УЧАСТЬ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ТА ОРГАНІВ САМОВРЯДУВАННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
1.1. Мета, підстави і процесуальні форми участі державного управління в цивільному процесі України
Органи державного управління, підприємства, установи, організації та окремі громадяни можуть у випадках передбачених законом, звернутися до суду із заявою на захист прав та охоронюваних інтересів інших осіб.
Органом державного управління в передбачених законом випадках можуть бути залучені судом до участі в процесі або вступити в процес за своєю ініціативою для дачі висновку в справі з метою здійснення покладених на них обов'язків і для захисту прав громадян та інтересів держави (ст. 121 ЦПК [4]). Участь у таких випадках органів державного управління є однією з форм здійснення ними компетенції в галузі виконавчо розпорядчої і правоохороної діяльності.
Інші соціальні об'єднання беруть участь у цивільному процесі з метою за хисту прав та інтересів окремих громадян – членів своїх колективів або їх сімей.
Підставами участі в процесі зазначених суб'єктів є норми цивільного права й інших галузей права, які надають їм повноваження захищати права та інтереси інших осіб [14, с. 12].
Зазначені суб'єкти захисту прав інших осіб можуть брати участь у цивільному процесі в двох процесуальних формах: зверненням до суду із заявою (тобто порушення процесу по справі); вступом у процес по справі для дачі висновку за власною ініціативою чи ініціативою суду. Право на порушення процесу по справі надано органам державного управління, профспілкам, підприємствам, установам, організаціям та окремим городянам (ст 121 ЦПК [4]), а право на дачу висновку – тільки органам державного управління і технічній інспекції праці профспілок.
Органи державного управління, місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, окремі громадяни можуть бути суб'єктами захисту прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб за умов: наявності закону, який дає їм повноваження здійснювати захист прав та інтересів інших осіб по конкретних справах; наявності в осіб, захист прав і інтересів яких вони можуть здійснювати, цивільної процесуальної правосуб'єктності (права бути позивачем, заявником по справі), а для дачі висновку замість цієї умови – наявність у них цивільної процесуальної правосуб'єктності (права бути суб'єктом захисту прав інших осіб, набувати цивільні процесуальні права і нести обов'язки) [14, с. 14].
Зазначені суб'єкти захисту прав інших осіб відповідно до ст. 98 ЦПК є особами, які беруть участь у справі, тому вони мають права і несуть обов'язки, які визначені ст. 99 ЦПК, незалежно від процесуальної форми участі. Коли органи державного управління, профспілки, підприємства, установи, організації порушують процес по справі в інтересах інших осіб, вони користуються правами і несуть процесуальні обов'язки сторони, за винятком права закінчувати справу мировою угодою (ст. 122 ЦПК) [4].
У здійсненні своїх процесуальних прав вони незалежні від волі осіб, права і охоронювані законом інтереси яких вони захищають. У обов'язку з цим вони можуть відмовитися від поданої ними заяви, змінити заявлені ними вимоги, але такі дії не позбавляють особу, на захист прав і охоронюваних законом інтересів якої подана заява, вимагати від суду розгляду справи по суті (ст. 122 ЦПК) [4]. Укласти мирову угоду суб'єкти захисту прав інших осіб не можуть, оскільки не є учасниками матеріально-правового спору.
1.2. Участь органів державного управління в цивільному процесі
Участь органів державного управління в цивільному процесі з метою захисту прав і інтересів інших осіб або держави може мати місце в цивільних справах, які пов'язані з відповідною галуззю народного господарства, управління якою ними здійснюється, і коли така участь передбачена законом. Порівняно широкі права на участь у процесі надані органам опіки і піклування, житлово-комунальним, фінансовим та іншим.
Кодекс про шлюб та сім'ю України [22] (ст. 66, 129) покладає на органи опіки піклування захист особистих і майнових прав неповнолітніх дітей та інших недієздатних осіб. При цьому (відповідно до ст. 129 КШС) органам опіки і піклування виступають: державна адміністрація районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчі комітети міських чи районних у містах, сільські, селищні радт. А ведення справ покладається на відповідні їх відділи і управління: народної освіти – щодо осіб які не досягли 18 років; охорони здоров'я – щодо осіб визнаних судом недієздатними чи обмежено дієздатними; соціального захисту щодо дієздатних осіб, які потребують піклування за станом здоров'я. Отже,зазначені органи можуть бути суб”єктами захисту прав неповнолітніх, недієздатних осіб, що перебувають під опікою і піклуванням, у всіх підвідомчих судові справах. По одних – мають право звернутися із заявою про порушення процесу, а якщо справа була розпочата за ініціативою інших осіб, мають вступити в процес для дачі висновку по справі [21, с. 258].
Органи опіки і піклування згідно з Кодексом про шлюб та сім'ю України мають право пред'явити позов про визнання шлюбу не дійсним (ст. 47), про позбавлення батьківських прав (ст. 71), про визнання усиновлення недійсним (ст. 212), про скасування усиновлення (ст. 125). Якщо справа була розпочата іншими особами, участь органів опіки і піклування для дачі висновку у справах, передбаченими статтями 71,119 КШС, є обов'зковою [22].
Справи про поновлення у батьківських правах (ст. 75), по спорах про дітей (ст. 67, 76), також розглядається за їх участю. Вони повинні вимагати від опікуна або піклувальника відшкодування майнової шкоди, заподіяної несумлінним або недбалим виконанням опікунських обов'язків ( ст. 152) [22]. У справах про встановлення факту батьківства і факту визнання батьківства їх участь для дачі висновку є обов'язковою. Якщо встановлення таких юридичних фактів необхідне для здійснення прав на одержання пенсії і спадкоємства, то для участі в справі залучаються відповідно органи соціального забезпечення і фінансові органи для дачі висновку.
Суб'єктами захисту прав інших осіб і інтересів держави виступають органи соціального захисту у справах осіб, над якими за станом здоров”я встановлено піклування (ст. 129 КШС [22]). Але більш поширена їх участь у формі дачі висновку у справах окремого провадження – про встановлення юридичних фактів (перебування на утриманні, визнання батьківства та інше), необхідних для вирішення питання про визначення пенсії, тощо. У таких справах можлива участь пенсійних органів Міністерства оборони і Міністерства внутрішніх справ України.
При здійсненні своїх функцій органи опіки і піклування приймають відповідні рішення (п. 6 Правил опіки і піклування), тому їх висновком у справі має бути рішення в письмовій формі. Виконання житлово-комунальними органами функцій управління житловими фондом України обумовлює можливу і необхідну їх участь у цивільному процесі в справах, пов'язаних зі зміною юридичного, технічного, комунального стану споруд і будівель. Житлово – комунальні органи заінтересовані в такому вирішенні справ судами, яке відповідало б політиці держави в галузі житлового будівництва і захищало права громадян, підприємств, установ, організацій. На необхідність участі таких органів у цивільному процесі у справах, що виникають зі спорів щодо житлових правовідносин, звертав увагу судів
Для дачі висновку про придатність жилого приміщення для проживання суди повинні залучати до участі у справі органи санітарно-епідеміологічної служби, а також місцеві житлові органи, якщо рішення по справі може вплинути на їх інтереси. Не виконання цього обов'яку призводить до порушення прав зазначених органів і може бути підставою для скасування судового рішення, постановленого у таких справах без їхньої участі.
До складу органів житлово-комунального управління входить Бюро технічної інвентаризації, на яке покладено обов'язок здійснювати технічну паспортизацію та інвентаризацію основних фондів комунального господарства, а також будинків підприємств, установ, організацій і окремих громадян, поновлення документів на право володіння будинками і встановлення порядку користування земельними ділянками і будівлями. Верховний Суд України роз'яснив судам про необхідність залучати Бюро для дачі висновку у справах про право володіння, поділу будівель і порядку користування земельними ділянками [14, с. 15].
Органи житлово-комунального управління місцевої державної адміністрації, у підпорядкуванні і розпорядженні яких є житловий фонд, у певних випадках можуть бути залучені у справу третіми особами. В судовій практиці і теорії процесу виникають труднощі у розмежуванні їх процесуальної провосуб'єктності такими особами і суб'єктами захисту прав інших осіб. Відповідно до ст. 121 ЦПК [4] підставою для участі їх у процесі буде відсутність спору по договору житлового найму з однією із сторін, а не суб'єктивного юридичного інтересу, оскільки такий може мати не лише матеріально-правовий, але і державно-правовий характер.
Захист прав інших осіб та інтересів держави в цивільному процесі можуть здійснювати фінансові органи місцевої державної адміністрації у справах, які виникають зі спорів про право власності, спадкування, а також у справах окремого провадження про встановлення юридичних фактів, від яких залежить здійснення громадянами таких прав.
Суб'єктами захисту прав інших осіб й інтересів держави можуть бути ті органи державного управління, участь яких у цивільному процесі обумовлюється необхідністю здійснення ними своєї компетенції у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності. Так, державна податкова інспекція може стягувати з громадян у бюджет в судовому порядку недоїмки по податках та інших обов”язкових платежах, а також суми штрафів та інших фінансових санкцій; подавати позови про стягнення в доход держави коштів, одержаних громадянами за незаконними угодами, та в інших випадках одержання коштів без установлених законом підстав [7, с. 94].
Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад мають право звертатися до суду з позов про визнання незаконними актів органів виконавчої влади, інших органів місцевого самоврядування, підприємств та організацій, які обмежують право територіальної громади, атакож повноваження органів та посадових осіб місцевого самоврядування (п. 4 ст. 38 Закону від 21 травня 1997 р. “Про місцеве самоврядування в Україні” [22]).
Відповідно до ст. 42 п.15 цього Закону сільський, селищний, міський голова може звертатися до суду щодо визнання незаконними актів інших органів місцевого самоврядування, місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, які обмежують права та інтереси територіальної громади, а також повноваження ради та її органів.
Законом України від 15 грудня 1993 року “Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР “Про захист споживачів” [22] встановлено, його Державний комітет України у справах захисту прав споживачів, його органи в Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі здійснюють державний контроль за дотриманням законодавства України про захист прав споживачів у центральних і місцевих органах державної і виконавчої влади та господарюючими суб'єктами-підприємствами (їх об'єднаннями), установами, організаціями-незалежно від форми власності, громадянами-підприємницьку діяльність на території України, забезпечують реалізацію державної політики щодо захисту прав споживачів і мають право пред”являти до суду позови по захисту прав споживачів (ст. 5) [22].
Державний комітет України по геології і використанню надр, Державний комітет України по нагляду за охороною праці, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України та їх органи на місцях можуть порушувати в судах справи про відшкодування з юридичних і фізичних осіб збитків, завданих державі в наслідок порушень законодавства про надра (статті 64-67 Кодексу України про надра [22]). А Міністерство навколишнього природного середовища і його органи – про відшкодування збитків і витрат, заподіяних здоров'ю і життю людей та державі внаслідок: порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Міністерство охорони навколишнього природного середовища України і його органи на місцях, державні органи лісового господарства та його постійні користувачі можуть порушувати в суді справи про стягнення шкоди, заподіяної державі порушенням лісового законодавства (статті 97-101 Лісового кодексу України [22]).
Державний нагляд за додержанням законодавчих та інших встановлених актів з охорони праці здійснюють: Державний комітет України по нагляду за охороною праці, Державний комітет України з ядерної та радіаційної безпеки, органи державного пожежного нагляду управління пожежної охорони Міністерства внутрішніх справ України, органи та заклади санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров'я України (ст 44 Закону України від 14 жовтня 1992 р. “Про охорону праці [22]). У справах за позовами до власників про відшкодування шкоди працівникам, збитків іншим громадянам, підприємствам і державі зазначені державні органи можуть брати участь для дачі висновку по справі (статті 11, 30 Закону, ч. 2 ст. 121 ЦПК [4]).
Роз'яснення Пленуму Верховного Суду України дають підставу стверджувати, що участь органів державного управління в цивільному процесі з метою покладених на них обов'язків і для захисту прав громадян та інтересів держави (тобто реалізації своєї компетенції) можлива і в інших випадках, прямо не передбачених законом, але у справах, пов'язаних з об'єктом управління, що здійснюється таким органом.
Органи державного управління для дачі висновку по справі можуть бути залучені судом для участі в процесі або вступити в процес за своєю ініціативою. Їх участь у процесі для дачі висновку є обов'язковою, коли суд визначає це за необхідне (ст. 121 ЦПК [4]).
2.3. Реалізація цивільної процесуальної правосуб'єктності територіальних громад за законодавством України
Право на місцеве самоврядування гарантується і визнається Конституцією України [1]. За ст. 140 Основного Закону місцеве самоврядування є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення у межах Конституції і законів України як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування. Відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон) територіальною громадою є жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр [1, с. 1]. Конституцією та вказаним Законом територіальну громаду віднесено до первинних суб’єктів місцевого самоврядування, тобто таких, які безпосередньо (без спеціального уповноваження) мають право вирішувати питання місцевого значення [1]. В цьому плані законодавство України пішло «дещо далі Європейської хартії про місцеве самоврядування, котра визначає місцеве самоврядування як право і спроможність органів місцевого самоврядування здійснювати регулювання й управління значною частиною суспільних справ, діючи в межах закону, під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення» [7, с. 102]. Так, ст. 60 Закону визначає, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров’я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об’єкти, визначені відповідно до закону як об’єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження [7, с. 104].
Таким чином, відповідно до законодавства України територіальна громада є специфічним публічно-праовим утворенням і в цій якісті може діяти у числених (цивільних, земельних, господарських та ін.) правовідносинах. Наприклад, ЦК України [3] включає територіальні громади до кола учасників цивільних відносин, які діють у цих відносинах на рівних правах з іншими участниками (ст. ст. 2, 169). За ст. 2 Земельного кодексу України [22] територіальні громади віднесено до складу суб’єктів земельних правовідносин.
Специфічність територіальної громади як учасника вказаних відносин полягає у реалізації правосуб'єктністі особливим способом та в спеціальних формах, передбачених законом. Так, повноваження власника комунального майна здійснюються теріториальною громадою шляхом застосування спеціфічних форм реалізації публічной влади: поєднання форм безпосередньої та представницької демократії. Реалізація повноважень власника можлива, наприклад, через прийняття рішення щодо розпорядження об'єктами комунальної власності шляхом проведення місцевого референдуму; через проведення загальніих зборів, внесення місцевої ініціативи, громадські слухання [3].
Однак, як правило, територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов'язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом [3, с. 172]. Участь територіальних громад у цивільних відносинах через свої органи є безпосредньою реалізацією їх цивільної правосуб'єктності. Це спеціальне положення, передбачене для цивільних відносин відповідає загальному правилу, яке міститься у ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [22]: сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією та законодавством України. Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією так законодавством України, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами [9, с. 27]. За класифікацією ст. 6 Закону ці органи віднесені до вторінних суб'єктів системи місцевого самоврядування, чиї владні повноваження мають похідний характер: вони утворюються первинними суб'єктами [9, с. 29]. Отже «першоджерелом териториального інтересу є територіальна громада, а суб'єктами, через які здійснюється, реализується цей інтерес, - органи місцевого самоврядування» [14, с. 17].
Таке положеня відтворюється і при необхідності вирішення питань щодо судового захисту прав та інтересів територіальної громади. За ст. 15 ЦПК України [4] розгляд судами справ про захист прав чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, а також з інших правовідносин віднесено до цивільної юрисдикції. Одною з необхідних передумов виникнення цивільних процесуальних правовідносин є наявність правосуб'єктності як «специфічної властивости суб'єктів цивільного процесуального права, яка дозволяє їм бути носієм прав та обов'язків, вступати в цивільні процесуальні правовідносини» [20, с. 121].
Однак у Главі 4 ЦПК України [4] територіальних громад серед учасників цивільних процесуальних правовідносин не вказано. Більш того, право звернення до суду за захистом грантовано суб'єктам, позначеним як «особи». Так, за ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Аналіз тексту ст. ст. 28, 29 ЦПК України свідчить, що цивільна процесуальна правосуб'єктність визнається саме за особами – фізичними й юридичними. Між тим, а ні в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» [22], а ні в інших законодавчих актах територіальна громада не визначається терміном «особа». Слід зазначити, наприклад, що будучи визанані суб'єктами цивільних відносин, територіальні громади не іменуються законодавцем особами [4, с. 2]. Це пов'язано з тим, що визначення «особа» притаманно термінології законодаваства, що регулює приватно-правові відносини, на яку орієнтован і понятийний апарат ЦПК України. Будучи суб'єктами публічного права, територіальні громади не можуть ототожнюватись з приватними особами й у межах відносин приватно-правового характеру. Тому й їх цивільно-просецуальна правосуб'єктність має реалізовуватись специфічними способами.
За поширеним у юридичної доктрині уявленням цивільна процесуальна правосуб'єктність, хоча й має самостійний характер, не може бути не пов'язана з правосуб'єктністю у матеріальному праві. Це обумовлено характером зв'язку між різними галузями права і полягає в тому, що спрірні матеріальні правовідносини можуть бути предметом судового розгляду, а їх суб'єкти стають суб'єктами процесуальних правовідносин [20, с. 123].
Якщо за загальним правилом ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [22] суб'єктами, через яки здійснюється, реализується інтерес територіальних громад у будь-яких відносинах є органи місцевого самоврядування, то і у цивільних процесуальних правовідносинах правосуб'єктність територіальних громад реалізується через органи місцевого самоврядування.
Наділяючи представницькі органи місцевого самоврядування (відповідні ради) правом представляти інтереси територіальної громади і приймати від її імені рішення, Закон одночасно визнає за ними права юридичної особи [20, с. 122]. Наділення органів місцевого самоврядування властивостями юридичної особи є цілком логічним і дозволяє інтегрувати їх у систему учасників цивільного процеса, за якими закон (ст. ст. 28, 29 ЦПК України [4]) визнає здатність мати цивільні процесуальні права та обов'язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільну процесуальну правоздатність) та здатність особисто здійснювати цивільни процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді (цивільну процесуальну дієздатність). У зв'язку з цим постає питання відносно процесуального становища органу місцевого самоврядування, який діє у цивільному процесі як
23.03.2013 23:03-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора