Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Касаційне провадження
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Курсова робота
Предмет:
Кримінально-процесуальне право
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Тема: «Проблеми касаційного провадження в Україні: поняття, сутність, порядок оскарження»
ЗМІСТ
ВСТУП 3
І. КАСАЦІЙНЕ ПРОВАДЖЕННЯ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ
УКРАЇНИ 5
1.1. Суть і значення касаційного оскарження і перевірки рішень та
ухвал суду першої і апеляційної інстанції 5
1.2. Принципи касаційного провадження в судочинстві України 7
1.3. Право касаційного оскарження рішень і ухвал суду та
процесуальний порядок його реалізації 9
ІІ. ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ КАСАЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ В СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ 13
2.1. Основні проблеми правової регламентації та процедур
касаційного перегляду судових рішень 13
2.2. Деякі проблемні питання щодо касаційного оскарження рішень 20
ІІІ. ПОЗИТИВНІ ТА НЕГАТИВНІ НОВЕЛИ КАСАЦІЙНОГО
ПРОВАДЖЕННЯ У СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ 27
3.1. Позитивні та негативні здобутки нової судової реформи в
України 27
ВИСНОВКИ 34
ПЕРЕЛІК ЛІТЕРАТУРНИХ І ІНШИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ ДЖЕРЕЛ 36
ВСТУП
Актуальність дослідження. Касаційне провадження є складним, специфічним, правовим інститутом, який поєднав організаційні і процедурні елементи механізму правового регулювання оскарження судових актів. Побудова нової правової моделі касаційного провадження пов’язана із рядом наступних проблем: відсутність чіткого розмежування у регулюванні підсудності господарських судів та судів загальної юрисдикції; неврегульованість повторної касації; не досконалість процесуальних норм, які регулюють перегляд судових актів Верховним судом України, що вже переглянуті у касаційному порядку, а також у не узгодженості виняткових підстав касаційного перегляду рішень вищих спеціалізованих судів Верховним судом України.
Необхідно зазначити, що питання правової регламентації касаційної перевірки судових рішень у сфері цивільного судочинства досліджувалися багатьма вченими-правниками, зокрема В.В. Комаровим, Д.Д. Луспеником, І.І. Ємельяновою, П.І. Шевчуком та ін. Разом із тим, невирішеність усього загалу проблем та перспективних ідей щодо удосконалення моделі касаційного оскарження судових рішень у справах цивільної юрисдикції обумовлює необхідність подальших ґрунтовних досліджень та розробки рекомендацій стосовно приведення чинного законодавства у відповідність із правовими традиціями і досвідом європейських країн.
Актуальні проблеми функціонування та формування окремих інститутів судової системи в Україні сьогодні є предметом дослідження багатьох вітчизняних науковців, які працюють над питаннями судоустрою.
Однією з найбільш актуальних проблем, на якій зосереджена увага дослідників, є проблема створення системи касаційного оскарження судових рішень, яка б повністю узгоджувалася з вимогами Конституції України та міжнародно-правовими зобов'язаннями, взятими нашою державою при вступі до Ради Європи. Швидкі темпи, якими здійснюється процес реформування системи судоустрою в Україні, дозволяють очікувати найближчим часом прийняття нових процесуальних кодексів, в яких буде запроваджено новий механізм оскарження судових рішень та систему органів, які здійснюють касаційний перегляд. Проте основні принципи оскарження судових рішень, закріплені у статтях 125, 129 Конституції України, залишаться незмінними для кожного процесуального кодексу.
Необхідно зазначити, що в процесі реформи судоустрою особлива увага буде приділена місцю та функціям суду касаційної інстанції в системі спеціалізованих судів. Не стане винятком і Вищий господарський суд, правовий статус якого як касаційної інстанції в системі господарських судів пропонується піддати суттєвим змінам. Однак не всі із запропонованих змін можна розглядати як позитивні. Дискусійними уявляються питання щодо підстав касаційного оскарження, обсягу повноважень Вищого господарського суду при розгляді касаційних скарг.
Отже, неузгодженність питань щодо реформування судоустрою та невизначеність місця суду касаційної інстанції визначили актуальність теми дослідження.
Мета даної роботи полягає у тому, щоб на основі комплексного дослідження вивчити сутність та проблеми касаційного провадження.
Для досягнення цієї мети вирішуються такі завдання:
- вивчити касаційне провадження за законодавством України;
- дослідити проблемні питання касаційного провадження в Україні;
- визначити шляхи вдосконалення касаційного провадження в Україні.
Обєкт дослідження: правова природа інституту касації.
Предмет дослідження: правова регламентація та процедури касаційного перегляду судових рішень.
Методи дослідження: метод аналогії, спостереження, порівняння, метод узагальнення.
І. КАСАЦІЙНЕ ПРОВАДЖЕННЯ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ
1.1. Суть і значення касаційного оскарження і перевірки рішень та ухвал суду першої і апеляційної інстанції
Касація – це спосіб оскарження судових рішень, які набрали чинності (законної сили), на підставах неправильного застосування судом норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Процесуально-правовий інститут касаційного провадження у суді передбачає можливість оскарження рішень, ухвал, постановлених судом першої інстанції лише у зв'язку з по рушеннями матеріального чи процесуального закону та які не були оскаржені в апеляційному порядку, а також рішеннь і ухвал суду апеляційної інстанції. Основною функцією касаційного суду є перевірка законності розглянутих справ, в яких суд апеляційної інстанції не усунув істотні порушення закону або сам їх допустив, і забезпечення однакового застосування закону [7, с. 58].
Касаційна система перегляду виникла у Франції, а потім була сприйнята багатьма європейськими державами (в деяких країнах вона має назву „ревізійний порядок"). Така система є додатковою гарантією захисту суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів громадян, юридичних осіб і держави.
Завдання суду касаційної інстанції полягають в перевірці законності судових рішень, які набрали чинності, та виправленні судових помилок. Особливе значення має пов'язана з розглядом конкретних справ діяльність Верховного Суду України як суду касаційної інстанції щодо узагальнення та спрямування судової практики, забезпечення суворого й неухильного дотримання судами норм матеріального і процесуального права, однакового та правильного застосування законодавства [11, с. 102].
Відмінність апеляції від касації полягає в двох аспектах:
а) апеляція подається на рішення, що не набрали законної сили,
а касація - на ті, що набрали законної сили;
б) апеляційна інстанція переглядає рішення з питань факту та права, а касаційна - з питань права [10, с. 17].
Одночасне дослідження фактичних обставин справи, доказів, прийняття нових доказів разом з оцінкою правильності застосування норм матеріального і процесуального права забезпечує ефективний захист прав та зменшує можливість судових помилок.
Суть касаційного провадження полягає в тому, що суд касаційної інстанції за скаргою осіб, які беруть участь у справі, і осіб, які не брали участі в справі, стосовно яких суд вирішив питання щодо їх прав і обов'язків, та за поданням прокурора перевіряє законність рішень і ухвал суду першої інстанції, їх відповідність нормам матеріального та процесуального права, котрі не були предметом розгляду суду апеляційної інстанції, а також рішень і ухвал суду апеляційної інстанції з метою захисту прав, свобод заінтересованих громадян, прав і охоронюваних законом інтересів юридичних осіб, держави.
Зазначена стадія цивільного процесу є екстраординарною (виключною). На цій стадії забезпечується додаткова перевірка судових актів, в тому числі і тих, що не підлягають апеляційному оскарженню. Лише в окремих, визначених законом, випадках законом можуть встановлюватись обмеження щодо перегляду судових актів у касаційному порядку. Зокрема, не підлягають касаційному оскарженню судові рішення, ухвалені судовою колегією в цивільних справах Верховного Суду України в порядку діючої раніше процедури, а також судові рішення, ухвалені Верховним Судом як судом першої інстанції.
Як і будь-яка інша стадія, перегляд судових рішень, які набрали чинності, має свої специфічні ознаки, що відрізняють її від інших стадій процесу, в тому числі від провадження в суді апеляційної інстанції.
Перегляд судових рішень у касаційному порядку можливий лише за касаційною скаргою чи касаційним поданням осіб, зазначених у ст. 320 ЦПК [5]. Предметом розгляду в касаційному порядку є судові рішення, які набрали чинності.
Підставами для касаційного перегляду є неправильне засто сування судом норм матеріального права чи істотне пору шення норм процесуального права, якщо це призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи [5, с. 328].
Право на оскарження судових рішень у касаційному порядку не залежить від ціни і підстави позову (заяви), від розміру суми, належної до стягнення відповідно до рішення місцевого чи апеляційного суду.
Прийняті судом касаційної інстанції рішення або ухвали оскарженню не підлягають.
1.2. Принципи касаційного провадження в судочинстві України
Існування касаційної інстанції без основоположних засад неможливе, оскільки воно надає змогу з'ясувати характерні ознаки господарської юрисдикції, як в цілому так і в окремій стадії перегляду судового рішення.
У теорії права принципи визначаються як основні керівні засади (основні ідеї), що знаходять своє закріплення в нормах відповідної галузі права, які направляють розвиток і функціонування усієї правової системи [11, c. 216]. На думку І.Г. Побірченка принципи господарської юрисдикції, це загальні керівні засади, що визначають характер організації і діяльності органів господарської юрисдикції [12, c. 17].
У науці господарсько-процесуального права виділяють наступні групи принципів касаційного провадження: організаційні, які визначають організацію та устрій господарського суду, і функціональні, які визначають діяльність господарського суду [11, c. 215]. Однак, існують певні суперечності щодо встановлення другої групи принципів, оскільки до них мають відноситися не усі принципи щодо діяльності суду, а насамперед - принципи, що стосуються процесуальної діяльності господарського суду (як правило, це: принципи одноособового і колегіального розгляду справи; принцип самостійності судів, незалежності судів і підконтрольності їх лише законові; принцип державної мови судочинства; принцип гласності й відкритості господарського процесу).
Господарсько-процесуальний кодекс України закріплює принцип гласності, відповідно до якого розгляд справ у господарських судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить вимогам щодо охорони державної, комерційної або банківської таємниці, або коли сторони чи одна із сторін обґрунтовано вимагають конфіденційного розгляду справи і подають відповідне клопотання до початку розгляду справи по суті [15, с. 87]. Законодавством передбачено широке коло підстав для розгляду справ у закритому засіданні.
Особливість реалізації принципу гласності в касаційному провадженні полягає, на нашу думку, не лише в розгляді справи в судовому засіданні, але й доступності судових актів для всезагального ознайомлення. Проблема відкритості сьогодні є досить актуальною, але вона не достатньо реалізується на практиці і не врегульована законодавством.
У касаційному провадженні, як і в інших стадіях господарського судочинства, діє принцип об'єктивної істини, який полягає у тому, що суд повинен приймати рішення у справі після того, як в засіданні будуть встановлені дійсні взаємовідносини сторін і фактичні обставини. Однак у касаційному провадженні встановлення об'єктивної істини обмежене тим, що касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були визначені в оскаржуваному судовому акті [11, c. 245].
Крім того, в касаційному провадженні істина по господарському спору найбільш чітко виражає свою подвійну природу. Відносно фактичних обставин спору вона проявляється з формальної сторони, а відносно прийнятого по спору судового рішення, на яке подана скарга, - як істина об'єктивна. Доцільно вказати на таку неоднорідну сутність судової істини, зазначивши, що її неможливо віднести в чистому вигляді ні до формальної, ні до об'єктивної. Це завжди складна сукупність різних елементів.
Отже, в касаційному провадженні у звуженому форматі, проявляється дія принципів господарського процесуального права (принципів гласності, змагальності, рівноправності), що призводить до неоднакового, суперечливого розуміння та використання їх.
1.3. Право касаційного оскарження рішень і ухвал суду та процесуальний порядок його реалізації
Право касаційного оскарження і внесення касаційного подання - це право на порушення провадження в суді касаційної інстанції щодо перевірки законності рішень і ухвал суду, що набрали законної сили суб'єктами права касаційного оскарження і подання.
Суб'єктами права касаційного оскарження виступають позивачі, відповідачі, треті особи, а також усі інші особи, які беруть участь у справі, визначені у ст. 98 ЦПК [5]. Таким правом наділений також, згідно ст. 36, 37 Закону "Про прокуратуру" вiд 05.11.1991 [2], прокурор, який представляв інтереси громадянина або держави в суді, згідно ст. 13 Закону "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" вiд 23.12.1997 [3], Уповноважений Верховної Ради України з прав людини в разі звернення до суду із заявою про захист прав і свобод осіб, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, органи державної влади, місцевого самовряду вання, фізичні та юридичні особи, якщо вони, відповідно до вимог закону, звернулися до суду із заявами про захист прав і свобод інших осіб [5, с. 98; 121], особи, зацікавлені у справах окремого провадження та справах, що виникають з адміністративно-правових відносин [5, с. 98]. Залучені або допущені до процесу сторони та інші особи мають право оскар жувати в касаційному порядку рішення незалежно від фактичної участі в судовому розгляді. Правом оскарження користуються також правонаступники, якщо спірні правовід носини допускають правонаступництво і воно наступило до набрання судовим рішенням чинності [5, с. 106].
Судовий представник (адвокат, юрисконсульт тощо) вправі подати касаційну скаргу на рішення, якщо таке повноваження спеціально обумовлено в дорученні, виданому особою, яку він представляє.
Новим ЦПК України право касаційного оскарження надане особам, які не брали участі в справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки.
Право касаційного оскарження і касаційного подання обмежується об'єктом оскарження, яким є: рішення і ухвали, постановлені судом першої інстанції у зв'язку з порушенням ними матеріального чи процесуального права, які не були оскаржені в апеляційному порядку, а також рішення і ухвали, постановлені судом апеляційної інстанції [15, с. 177].
Новий ЦПК України дещо змінює підходи до об'єкта касації. Згідно з ним в суді касаційної інстанції можна буде оскаржити лише рішення і ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також рішення і ухвали апеляційного суду. Ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також постановлені за результатами їх перегляду ухвали апеляційного суду можуть бути оскаржені у касаційному порядку, якщо вони пере шкоджають подальшому провадженню у справі.
Притягнуті чи допущені до процесу сторони і інші особи вправі оскаржити в касаційному порядку рішення і ухвали незалежно від фактичної участі в судовому розгляді.
Касаційна скарга, касаційне подання прокурора подається протягом одного місяця з дня проголошення рішення чи ухвали суду апеляційної інстанції або протягом одного року з дня проголошення рішення чи ухвали суду першої інстанції, якщо ці рішення або ухвали не були оскаржені в апеляційному порядку.
У разі пропущення строку на касаційне оскарження з причин, визнаних судом поважними, суд за заявою особи, яка подала скаргу чи подання прокурора, може поновити цей строк, але не більш ніж у межах одного року з дня виникнення права на касаційне оскарження. Про поновлення строку на касаційне оскарження або повернення касаційної скарги, касаційного подання прокурора судом першої інстанції виноситься ухвала [5, с. 321].
Новим ЦПК України строк касаційного оскарження подовжено до двох місяців з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду.
Процесуальним законом регламентовані не тільки строки, а й порядок подачі касаційної скарги, касаційного подання прокурора. Згідно з ст. 323 ЦПК касаційна скарга, касаційне подання прокурора подається через суд першої інстанції, в якому знаходиться справа.
Відповідно до ст. 323 ЦПК касаційна скарга (касаційне подання прокурора) подається через суд першої інстанції, в якому зберігається справа. Подача скарги або подання безпосередньо в касаційну інстанцію не допускається, оскільки в такому випадку буде не лише порушено встановлену законодавством процедуру вчинення зазначеної проце суальної дії, а й виключено можливість проведення судом, в якому зберігається справа, комплексу підготовчих процесу альних дій, що передують надсиланню справи до суду касаційної інстанції [5, с. 323-325].
Касаційна скарга (касаційне подання прокурора) повинна бути складена в письмовій формі, надрукована чітким машинописним текстом.
У касаційній скарзі, касаційному поданні прокурора вказується:
а) назва суду, до якого подається скарга, подання;
б) особа, яка подає скаргу, подання, її місце проживання або місцезнаходження, поштовий індекс, номер засобів зв'язку;
в) прокурор, який подав касаційне подання;
г) посилання на рішення, ухвалу, що оскаржуються, та межі оскарження;
д) обґрунтування касаційної скарги, касаційного подання прокурора: назва закону, з порушенням якого постановлено рішення, ухвалу; у чому полягає пору шення чи неправильне його застосування та яке свідчить про те, що рішення чи ухвала постановлені внаслідок цього порушення;
е) прохання особи, що подає скаргу, чи клопо тання прокурора;
ж) перелік письмових матеріалів, доданих до скарги, апеляційного подання прокурора [13, с. 52].
Касаційна скарга підписується особою, яка її подає, або її представником; касаційне подання прокурора - прокурором, що його подав. До касаційної скарги, поданої представником, додається довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника, якщо в справі немає такого документа. До касаційної скарги, касаційного подання прокурора додаються їх копії з додатковими матеріалами в кількості примірників відповідно до числа осіб, які брали участь у справі [5, с. 322].
До касаційної скарги, касаційного подання прокурора, оформлених з порушенням вимог, установлених ст. 322 ЦПК, а також касаційної скарги, не оплаченою державним митом, застосовуються правила ст. 139 ЦПК [5]. Якщо касаційна скарга (касаційне подання) не відповідає зазначеним вище вимогам чи не оплачена державним митом, то суддя постановляє ухвалу про залишення її без розгляду, про що сповіщає касатора і надає йому строк для виправлення недоліків.
Якщо особа, яка подала касаційну скаргу, у встановлений строк виконає всі пере раховані в ст. 322 ЦПК вимоги та сплатить державне мито, то касаційна скарга (касаційне подання) вважається поданою в день первісного її пред'явлення до суду. Інакше скарга вва жається неподаною і повертається заявнику, про що суддя виносить мотивовану ухвалу [7, с. 68]. Новий ЦПК передбачає, що заява до суду повинна бути подана до суду в письмовій формі без обов'язкової вимоги чіткого машинописного тексту.
ІІ. ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ КАСАЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ В СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ
2.1. Основні проблеми правової регламентації та процедур касаційного перегляду судових рішень
Касація як інститут перевірки судових рішень у цивільному судочинстві в його модернізованому вигляді була запроваджена Законом України від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України» [20]. Цей процес відбувався на тлі закінчення строку дії перехідних положень Конституції України та реалізації приписів Концепції судово-правової реформи, які зумовили необхідність приведення визначеного масиву законодавства у відповідність до встановлених Основним Законом вимог.
Фактично вперше на законодавчому рівні у незалежній Україні було нормативно окреслено концептуальну сутність касаційного оскарження, що зводилася до такого. По-перше, запропонована модель касації істотно відрізнялася від попередніх процесуальних конструкцій перевірки судових рішень і за своєю природою мала схожі риси з апеляцією. По-друге, у цивільному процесі було створено власне інститут касаційного оскарження, який певною мірою відповідав суті і завданням цього способу перевірки судових рішень [8, с. 380].
Якщо звернутися до нормотворчого аспекту функціонування касації, то згадаємо про «малу» судову реформу 2001 р., за результатами якої Законом України «Про судоустрій України» касаційною інстанцією було визначено Касаційний суд України. Проте фактично він так і не запрацював, а положення вказаного Закону в частині створення і діяльності цього суду визнано неконституційними [16, с. 15]. Зазначимо, що згідно з вітчизняною правовою доктриною до 2001 р. на рівні Верховного Суду України поєднувалися три судові інстанції: перша, касаційна та наглядова.
На думку українських дослідників, наслідком змін і перерозподілу повноважень у системі судів загальної юрисдикції мала б стати процесуальна «чистота» Верховного Суду України та визначення його з урахуванням європейського досвіду організації судових органів як суду касаційної інстанції [16, с. 19]. Однак за результатами реформи перевірка судових рішень у цивільних справах зіштовхнулася з низкою процедурних проблем, оскільки законодавчі приписи 2001 р. відкрили дорогу до касації практично всім судовим рішенням.
З метою вдосконалення інституту касаційного оскарження судових рішень у цивільних справах у березні 2002 р. Верховна Рада України прийняла зміни до ст. 320 Цивільного процесуального кодексу України 1963 р., відповідно до яких було встановлено своєрідний процесуальний «фільтр» у вигляді обов’язкового перегляду рішень судів першої інстанції апеляційними судами з метою забезпечення права на касаційне оскарження [18, с. 215]. Але такий підхід з боку законодавців був надто запізнілим і ситуацію не виправив, оскільки розвантажити Верховний Суд України від значної кількості справ, яких з роками ставало дедалі більше, так і не вдалося. Більше того, постало питання про відповідність існуючого механізму касаційного оскарження судових рішень, що набрали законної сили, європейським стандартам доступності правосуддя, в тому числі і принципу правової визначеності.
Продовженням реформування цивільного судочинства стало прийняття нового Цивільного процесуального кодексу України [5] (далі — ЦПК України), який набрав чинності з 1 вересня 2005 р.. Однак попри численні зміни до цього Кодексу, вони, на жаль, не були достатньо систематизовані і призвели до неузгодженості правових норм та ускладнили практику їх застосування [7, с. 33]. Крім цього, прийняття ЦПК України ознаменувалося наданням Верховному Суду України не лише касаційних повноважень, а й виняткових, і започаткувало практику неконституційного «клонування» касації на її різновиди, що прямо суперечить приписам п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України [1] у розумінні єдності касації як надзвичайної (екстраординарної) функції правосуддя.
Зрозумівши недосконалість існуючої моделі касації, Верховна Рада України 22 лютого 2007 р. ухвалила зміни до Закону України «Про судоустрій України» [20], внаслідок яких Верховний Суд України звільнився від раніше накопичених справ, які тривалий час не розглядалися, з їх передачею на касаційний розгляд відповідним апеляційним судам [11, с. 607]. Незважаючи на тимчасовість дії цих змін, вони мали достатню правову обґрунтованість і необхідність.
Проте вирішити основні проблеми правової регламентації касації, пов’язані не лише з її процесуальним наповненням, а й з концептуальною сутністю, не вдалося. Такий висновок випливає з аналізу сучасних трансформацій у сфері цивільного судочинства і звернення до «процесуальної майстерні» касаційного оскарження.
Є очевидним, що нинішній стан речей у цивільно-правовій формі правосуддя виокремлює низку організаційних та методичних проблем, пов’язаних з:
- необмеженістю підстав для відкриття касаційного провадження;
- відсутністю процесуальних «фільтрів» допуску до касації;
- порушенням розумних строків розгляду цивільних справ у суді касаційної інстанції;
- розмитістю меж розгляду справ судом касаційної інстанції тощо.
У зв`язку з набиранням чинності нового закону «Про судовий устрій і статус суддів» [4] який 27 липня 2010 р. підписав Президент України, варто відзначити, що відтепер доступ рядових українців до судів може бути обмежено. Зокрема, згідно із законом, громадянам обмежили можливість оскаржити незаконні, на їх думку, судові рішення у Верховному Суді.
Відтепер, по-перше скорочено перелік підстав для перегляду Верховним Судом рішень вищих спеціалізованих судів (господарського, адміністративного, а надалі – цивільного і кримінального). По-друге, вищий суд, рішення якого оскаржується, по суті, самостійно вирішує, чи направити скаргу до Верховного Суду. По-третє, знайшовши істотні порушення норм матеріального права, Верховний Суд не може ухвалити нове рішення. У його компетенції лише направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Також законом вносяться істотні зміни до процесуальних кодексів щодо термінів оскарження, порядку ведення судового процесу, подачі і змісту позовів.
Таким чином, без допомоги адвоката більшість громадян за нових правових реалій обійтися не зможе.
Крім того, законом передбачене створення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, який діятиме як суд касаційної інстанції. Таким чином, ліквідується інститут подвійної касації і забезпечується єдиний підхід до розгляду справ у касаційному порядку.
Закон також вводить прозору процедуру призначення судді на посаду вперше. Він передбачає вдосконалення і оптимізацію процедури притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності.
Законом про судовий устрій встановлюється порядок, відповідно до якого кожний суд загальної юрисдикції є окремим розпорядником бюджетних коштів, що зробить неможливим втручання в його діяльність при виділенні бюджетних коштів та їх використанні. Але водночас, юрист відзначив, що прорахувати сьогодні всі ризики, пов`язані з дією цього закону, складно.
Наразі існує ситуація, коли право на оскарження у касаційному порядку фактично не передбачає наявності будь-якого механізму допуску «фільтрації», оскільки практично всі справи, що вирішувалися в місцевих і переглядалися в апеляційних судах, автоматично можуть переходити до розгляду касаційного суду, тоді як у переважній більшості європейських країн такий спосіб вважається винятковим (екстраординарним).
Щодо порядку подання касаційної скарги і відкриття відповідного провадження, то потрібно звернутися до змісту статей 327 і 328 ЦПК України [5]. Так, касаційні скарги надсилаються безпосередньо до суду касаційної інстанції, де вони реєструються і передаються в порядку черговості судді-доповідачу, який перевіряє їх на відповідність встановленим законом процесуальним вимогам. Крім того, суддя-доповідач має вирішити питання про наявність підстав для допуску касаційної скарги до розгляду і відкриття касаційного провадження. Як розуміється з викладеного, зазначені обов’язки покладаються саме на суддю Верховного Суду України, який, виконуючи законодавчі приписи, змушений відволікатися від перегляду інших допущених до розгляду справ, тобто здійснення правосуддя безпосередньо. Тому раціонально було б з точки зору правового статусу судді найвищого судового органу у системі судів загальної юрисдикції виконувати ці фактично технічні процедури іншим особам, які не є суддями (звичайно, без вирішення касаційної скарги по суті). Як варіант, виконання вказаних підготовчих дій щодо допуску касаційних скарг до провадження можливо покласти на помічників суддів та керівника структурного підрозділу Верховного Суду України, відповідального за забезпечення діяльності Судової палати у цивільних справах.
Інша проблема, що виокремлюється під час дослідження касаційного оскарження як можливості реалізації права на ефективний судовий захист у цивільному судочинстві, стосується меж розгляду справи судом касаційної інстанції. Загальновідомо, що до повноважень касаційного суду належить перевірка судових рішень тільки в правовому сенсі, тобто на їх відповідність вимогам закону. У цивільному судочинстві для цього передбачено досить широкий арсенал правових засобів, що регламентовано у статях 323–352 ЦПК України. Окремі з науковців, зокрема І.І. Ємельянова, такі повноваження касаційного суду називають «правовим наглядом» за судовим рішенням [10]. Погоджуючись із цією думкою, слід зосередитися на вирішенні такого питання: чи необхідно з точки зору правової доцільності і правової виваженості покладати на суд касаційної інстанції перевірку обґрунтованості оскаржуваного судового рішення? На сьогодні проблема обґрунтування касаційної скарги, як підстави для відкриття касаційного провадження, викликає найбільшу кількість теоретико-правових дискусій, оскільки це обмеження у класичному його розумінні не суперечить закону, проте і не деталізується в ньому. На думку фахівців, суд касаційної інстанції може приділяти увагу фактичній стороні лише з метою встановлення законності судового рішення шляхом перевірки дотримання судами норм матеріального чи процесуального права. На цьому відповідні повноваження касаційної інстанції мають закінчуватися [10, с. 21].
Аналіз приписів чинного ЦПК України в розрізі касаційної перевірки судових рішень свідчить про наявність іншої теоретичної проблеми, що пов’язана з ототожненням у цивільному процессуальному законі таких понять як «повноваження» і «права» касаційного суду. З точки зору процесуальної науки даний підхід є не зовсім правильним, оскільки повноваження — це те, що необхідно обов’язково виконати, а право передбачає для його носія лише можливість виконання, тобто вибір щодо його використання (або ні) на власний розсуд.
Підтвердженням цього є тлумачення зазначених термінів, які містяться у довідкових джерелах. Так, поняття «повноваження» визначається як право, надане кому-небудь для здійснення чогось, а «право» — як зумовлена певними обставинами підстава, здатність, можливість робити, чинити що-небудь, користуватися чим-небудь [15, с. 516]. Тобто, публічна сфера правових відносин передбачає поєднання не лише прав, а й обов’язків у формі «повноваження» як необхідної умови існування того чи іншого суб’єкта права [13, с. 176]. За такого підходу вбачається, що законодавцем було упущено таку важливу складову як обов’язок суду.
Отже, вести мову про те, що у повноваженнях у широкому значенні проявляється «автоматизм» дії цієї формули, яка дозволяє підтримувати наслідування влади, управління і правового порядку, з правової точки зору некоректно [15, с. 516].
Крім цього, сучасний розвиток юридичної науки вніс свої корективи у розуміння цієї категорії. Так, владні повноваження представлені сукупністю нормативно-закріплених прав і обов’язків суб’єкта, які здійснюються ними під час своєї професійної діяльності у визначеній сфері публічно-правових відносин [16, с. 20].
Отже, розглядаючи касаційну скаргу, суд уповноважується (у сенсі як права, так і обов’язку) виконувати передбачені процесуальним законом дії, а не просто користуватися (або ні) своїми правами. Тим більше, що у ЦПК України зазначається, що суд касаційної інстанції відхиляє (або може відхилити) касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права [5, с. 337]. Також важливим у сенсі дослідження інституту касаційного оскарження у цивільному судочинстві є його полісистемність, що обумовлюється постійним розвитком суспільно-правових, політичних, економічних і культурних явищ в умовах глобалізаційних процесів, які апріорі не можуть мати сталий характер.
Укорінений у вітчизняний цивільний процес принцип диспозитивності трансформувався у бік концептуального розуміння єдності судового правозастосування через надання суб’єктам цивільного судочинства дискреційних прав під час касаційного провадження.
Донедавна зазначена правова догма розглядалася лише у межах приватно-правових відносин і полягала в тому, що факти порушення принципу єдності судової практики мають доводитися заінтересованими особами. Як зазначає з цього приводу В.В. Комаров, сьогодні все частіше його пов’язують з публічними інтересами, оскільки забезпечувати єдність судової практики в рамках якоїсь конкретної цивільної справи неможливо. Для цього потрібен аналіз визначеної категорії справ у різних судах [11, с. 608].
Таким чином, законодавче оновлення процедури касаційного перегляду судових рішень повинно забезпечуватися чітким додержанням принципу інстанційності під час розгляду судових рішень у цивільних справах з ухваленням остаточного рішення, а також наявністю підстав для такого перегляду, безпосередньо пов’язаних із функціями касаційного суду з метою забезпечення захисту приватних і публічно-правових інтересів у встановлених Конституцією та іншими законами України випадках.
2.2. Деякі проблемні питання щодо касаційного оскарження рішень
З прийняттям Закону України «Про Державний бюджет України на 2010 рік» від 27.04.2010р. на органи державної податкової служби України було покладено специфічний за своїм змістом обов’язок щодо оскарження рішень усіх судових інстанцій, що прийняті не на користь держави, до прийняття остаточного рішення Верховним Судом України (ч. 3 ст. 21 Закону України «Про Державний бюджет України на 2010 рік» від 27.04.2010 р. N 2154-VI) [20].
Прийняття даної норми закону, що на нашу думку, спрямоване на захист інтересів держави та забезпечення надходжень до Державного бюджету України, юридично закріпило існуючу практику органів державної податкової служби відносно оскарження «до кінця» судових рішень, які прийняті не на їх користь (як правило, в податкових спорах). Разом з тим, конституційність, доцільність, виправданість, результативність та економічна обґрунтованість прийняття даної норми викликає серйозні сумніви. Тим більше, що зазначена норма невиправдано розширено тлумачиться представниками органів державної податкової служби України.
Для надання адекватної оцінки положенням ч. 3 ст. 21 Закону України «Про Державний бюджет України на 2010 рік» та з’ясування їх дійсного змісту, необхідно їх розглядати в контексті й інших положень ст. 21 згаданого нормативно – правового акту.
Зі змісту статті 21 Закону України «Про Державний бюджет України на 2010 рік» вбачається, що орган законодавчої влади вирішив:
- визначити у 2010 році органи державної податкової служби України органами стягнення заборгованості суб'єктів господарювання перед державою за кредитами, залученими державою або під державні гарантії, бюджетними позичками та фінансовою допомогою, наданою на поворотній основі, а також заборгованості з відсотків за користування позиками, наданими за рахунок коштів, залучених державою, та з плати за надання гарантій та позик, отриманих за рахунок коштів, залучених державою та/або під державні гарантії (ч. 1 ст. 21);
- при цьому така заборгованість вважається податковим боргом і стягується відповідно до Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (ч. 2 ст. 21);
- зобов'язати органи державної податкової служби України оскаржувати рішення усіх судових інстанцій, що прийняті не на користь держави, до прийняття остаточного рішення Верховним Судом України (ч. 3 ст. 21);
- дозволити Міністерству фінансів України залучати у 2010 році юридичних осіб для представництва органів державної влади в судах у справах про стягнення заборгованості перед державою за кредитами, залученими державою або під державні гарантії, бюджетними позичками та фінансовою допомогою, наданою на поворотній основі, в тому числі в процесі банкрутства, стосовно стягнення якої органам податкової служби було відмовлено (ч. 4 ст. 21);
- надати Міністерству фінансів України право використовувати на оплату таких послуг юридичних осіб до п'яти відсотків від фактичних надходжень до державного бюджету внаслідок забезпечення цими особами здійснення стягнення (ч. 5 ст. 21) [14, с. 25].
В органах державної податкової служби України існує думка, що норма, закріплена в ч. 3 ст. 21 Закону України «Про Державний бюджет України на 2010 рік» покладає на них обов’язок оскаржувати аж до Верховного Суду України всі судові рішення не на їх користь в усіх категоріях судових справах, в яких беруть участь органи державної податкової служби – від індивідуальних трудових спорів з працівниками органів державної податкової служби до податкових спорів.
Аналіз ч. 3 ст. 21 Закону України «Про Державний бюджет України на 2010 рік» у системному зв’язку з іншими частинами цієї статті дає підстави для висновку, що всі положення зазначеної статті регулюють відносини щодо стягнення заборгованості суб'єктів господарювання перед державою за кредитами, залученими державою або під державні гарантії, бюджетними позичками та фінансовою допомогою, наданою на поворотній основі, а також заборгованості з відсотків за користування позиками, наданими за рахунок коштів, залучених державою, та з плати за надання гарантій та позик, отриманих за рахунок коштів, залучених державою та/або під державні гарантії. Отже, слід дійти висновку, що розширено тлумачити зазначений обов’язок органів державної податкової служби України і поширювати його на судові справи, не пов’язані зі стягненням державного боргу не має достатніх правових підстав [14, c. 26].
Але наведеним питання, що виникли з прийняттям ст. 21 Закону України «Про Державний бюджет України на 2010 рік» не вичерпуються. В цьому аспекті іншим важливим питанням, яке вимагає відповіді та чи є взагалі конституційним зобов’язання органів державної податкової служби України (інших органів державної влади) оскаржувати судові рішення з огляду на те, що органи державної влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України (ч. 2 ст. 6, ч. 2 ст. 19 Конституції України) [1].
Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 8 Основного Закону України Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.
Таким чином, зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта необхідно оцінювати з точки зору його відповідності Конституції, оскільки Конституція України має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії.
З огляду на викладене, приписи ч. 3 ст. 21 Закону України «Про Державний
23.03.2013 20:03-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора