Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Джерела права
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Курсова робота
Предмет:
Цивільне процесуальне право
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Тема: «Джерела цивільного процесуального права: від Конституції України до постанов Пленуму Верховного Суду»
ЗМІСТ
ВСТУП 3
І. ПОНЯТТЯ ТА ЗНАЧЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО
ПРАВА, ЙОГО МІСЦЕ В СИСТЕМІ ПРАВА УКРАЇНИ 5
1.1. Поняття цивільного процесуального права і його значення 5
1.2. Місце цивільного процесуального права в системі права
України 10
ІІ. ДЖЕРЕЛА ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА І МЕЖІ
ЙОГО ДІЇ 14
2.1. Поняття джерел цивільного процесуального права 14
2.2. Класифікація та межі дії джерел цивільного процесуального
права 16
ІІІ. МІЖНАРОДНІ ДЖЕРЕЛА ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО
ПРАВА 23
3.1. Міжнародні договори України як джерела цивільного
процесуального права 23
ВИСНОВКИ 31
ПЕРЕЛІК ЛІТЕРАТУРНИХ І ІНШИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ ДЖЕРЕЛ 32
ВСТУП
Однією з найважливіших функцій права — регулювання взаємовідносин і поведінки людей у суспільстві з метою інтегрування окремого індивіда в соціальне ціле. Щоб право було здатним виконувати зазначену функцію, воно повинно бути «дзеркалом» соціального досвіду, який досягнутий і має належну форму, тобто бути зрозумілою.
Джерело цивільного права — це форма вираження цивільно-правових норм, що мають загальнообов'язковий характер. У цивільно-правовій системі України основним джерелом цивільного права є нормативно-правовий акт, а в окремих випадках — також звичай та договір.
Цивільне законодавство — це сукупність нормативно-правових актів різної юридичної сили, які містять цивільно-правові норми. Ієрархія системи нормативно-правових актів обумовлена їх юридичною силою.
Основу цивільного законодавства становить Конституція України (ч. 1 ст. 4 ЦК). В її нормах закладені цивільно-правові засади регулювання відносин власності (ст.ст. 13, 14, 41), особистих немайнових прав, відносин інтелектуальної власності, підприємницької діяльності тощо. Вона наділена вищою юридичною силою і може бути застосована безпосередньо до врегулювання цивільно-правових відносин, оскільки є нормативно-правовим актом прямої дії.
Сучасний політичний і соціально-економічний розвиток України визначається удосконаленням законодавства, яким закріплено правове становище громадян, організацій та їх об'єднань і встановлюються гарантії реалізації й захисту їх прав, свобод і обов'язків, визначених Конституцією й іншими законами України.
Конституційні норми, в яких вони закріплені, є основою деталізації в галузевому законодавстві регулювання всіх аспектів їх дій, визначення юридичних гарантій їх реалізації, встановлення процесуального порядку (процесуальних форм) захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових цивільних прав, охоронюваних законом інтересів і свобод, у тому числі й засобами цивільного процесуального права. Кожен має право на використання всіх національних засобів правового захисту, звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55 Конституції України). Зокрема, громадяни України можуть звертатися за захистом до Європейського Суду з прав людини.
Прогалини в цивільному процесуальному законі повинні запов нюватися шляхом правотворчості компетентними державними за конодавчими органами. Однак варто також мати на увазі, що суд не може відмовити в правосудді, пославшись на відсутність процесуальної норми, що регулює провадження по даній категорії справ. Отже, досконалість джерел цивільного процесуального права визначає пріоритетність судової системи держави і визначає актуальність теми дослідження.
Метою даного дослідження є розгляд джерел цивільного процесуального права в Україні.
Для досягнення цієї мети вирішуються наступні завдання:
- розглянути поняття цивільного процесуального права і його значення та завдання;
- дослідити джерела цивільного процесуального права і межі його дії;
- проаналізувати міжнародні джерела цивільного процесуального права.
Об’єктом дослідження є джерельна база цивільного процесуального права.
Предмет дослідження: правова природи нормативно-правових актів України як джерел цивільного процесуального права та їх місце в системі джерел цивільного процесуального права
Методи дослідження: описовий, порівняльний, метод спостереження, узагальнення.
І. ПОНЯТТЯ ТА ЗНАЧЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА, ЙОГО МІСЦЕ В СИСТЕМІ ПРАВА УКРАЇНИ
1.1. Поняття цивільного процесуального права і його значення
Цивільне процесуальне право — це сукупність і система правових норм, предметом регулювання яких є суспільні відносини у сфері здійснення правосуддя у цивільних справах загальними судами загальної юрисдикції [6, с. 21]. Такі відносини визначають процесуальний порядок провадження у цивільних справах, встановлений ЦПК та іншими законами України. Цей порядок складається з провадження по розгляду і вирішенню справ у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових та інших правовідносин, і справ наказного і окремого провадження, тобто з провадження в цивільних справах.
Процесуальний порядок провадження в цивільних справах як предмет цивільного процесуального права визначається: системою процесуальних дій, що виконуються судом, учасниками процесу; змістом, формою, умовами виконання процесуальних дій; системою цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів правовідносин, які визначають зміст цивільних процесуальних дій; гарантіями реалізації цивільних процесуальних прав і обов'язків [11, с. 97].
Сукупність цивільних процесуальних прав і обов'язків та процесуальних дій щодо їх реалізації становить зміст процесуальної діяльності суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин: судів — щодо розгляду і вирішення цивільної справи, перевірки законності та обґрунтованості постановленого у справі рішення; осіб, які беруть участь у справі, — щодо захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав, державних і громадських інтересів; інших учасників процесу — щодо сприяння суду і особам, які беруть участь у справі, у здійсненні покладених на них процесуальних функцій.
Питання про предмет регулювання цивільного процесуального права у науці цивільного процесу вирішується неоднозначно. Положення, що таким предметом є лише процесуальні дії суду і учасників процесу, не відповідає цивільному процесуальному законодавству, численні норми якого визначають процесуальні права і обов'язки таких осіб (статті 27, 31, 32, 34, 35, 36, 46, 50, 52 ЦПК України). Не відповідає ЦПК України включення до предмета цивільного процесуального права лише цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів правовідносин, якими визначаються також процесуальні дії (ст. 130 ЦПК України) [13, с. 53].
Правовідносини, що складаються між загальним судом загальної юрисдикції і учасниками цивільного процесу, відрізняються від правовідносин, що виникають між господарським судом (який є спеціалізованим судом загальної юрисдикції) і учасниками господарського процесу. В господарському суді спори вирішуються суддею одноособово. Порядок ведення засідання визначається суддею, а у разі розгляду справи трьома суддями — суддею, головуючим у засіданні (ст. 74 ГПК України) [5, с. 74]. Спрощений процесуальний порядок розгляду справ, встановлений обов'язковий претензійний порядок, інші правила підсудності тощо. Отже, система норм права, які врегульовують цивільне судочинство, і система норм права, що врегульовують порядок провадження в інших юрисдикційних органах, відрізняються за предметом правового регулювання і не поєднані в одній галузі. Вони становлять самостійні процесуальні галузі права — цивільно-процесуальну, адміністративно-процесуальну, господарсько-процесуальну, нотаріально-процесуальну, третейсько-процесуальну [16, с. 101].
Але господарське і цивільне судочинство згідно зі ст. 124 Конституції України [1] здійснюється відповідно спеціалізованими і загальними судами, які складають систему судів загальної юрисдикції, тому врегульований законом порядок здійснення судочинства зазначеними судами має бути уніфікований шляхом створення єдиного кодексу, який визначав би процесуальний порядок діяльності наявних і створених у майбутньому як загальних, так і спеціалізованих судів загальної юрисдикції.
Цивільне процесуальне право України як самостійна галузь характеризується також методом правового регулювання.
Метод цивільного процесуального права у науці визначається в загальних рисах, але вихідні положення можуть служити правильному розкриттю його змісту. Метод — це сукупність закріплених у нормах цивільного процесуального права способів і засобів впливу на відносини, що регулюються, і поведінку їх суб'єктів [18, с. 85]. Він обумовлюється специфічними властивостями предмета регулювання цивільного процесуального права, соціальними функціями, які виконує ця галузь права, і органічним її зв'язком з галузями матеріального права. За змістом метод цивільного процесуального права є імперативно-диспозитивним і характеризується нормативним визначенням: підстав виникнення, розвитку і припинення цивільних процесуальних правовідносин, характеру правових зв'язків між його суб'єктами; процесуально-правовим становищем суду, учасників процесу; цивільних процесуальних дій — їх змісту, форми, порядку виконання; цивільних процесуальних санкцій.
Імперативний метод впливу на поведінку суб'єктів регульованих відносин закріплений у нормах права, що встановлюють зобов'язання, заборони і примус. Зобов'язання — обов'язок конкретної активної поведінки (ст. 50 ЦПК України — свідок зобов'язаний з'явитися до суду і дати правдиві показання про відомі йому обставини; статті 53, 54, 55 та ін. ЦПК України); заборони — заборона виконання певних дій і бездіяльності, зокрема заборона спорів між судами про підсудність (ст. 117 ЦПК України); примус — вплив, спрямований на забезпечення виконання правил окремих норм цивільного процесуального права (статті 91-94 ЦПК України). Диспозитивний спосіб характеризується дозволом і визначається правами суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин на активну поведінку в межах, встановлених нормами ЦПК України (статті 27, 31). Імперативний спосіб виявляється в процесуально-правовому становищі суду. Він як орган держави, що здійснює правосуддя, наділений активністю і виконує керівну роль у цивільному процесі, спрямовує дії учасників процесу, які повинні підпорядковуватися судові, забезпечує здійснення ними прав і виконання обов'язків. Суд вирішує цивільну справу і окремі питання, що виникають у процесі її розгляду, виносить рішення, яке має обов'язковий характер. Зазначені та інші встановлені законом процесуальні права суду мають істотну особливість — вони водночас є його обов'язками. Разом з тим у деяких нормах права визначається дозволена поведінка суду. Від його розсуду залежить прийняття зустрічного позову (ст. 123 ЦПК України), забезпечення позову (ст. 153 ЦПК України), зупинення провадження (ст. 202 ЦПК України) [9, с. 224].
Спосіб дозволу широко використовується в нормах цивільного процесуального права, в яких визначено процесуально-правове становище сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Сторони наділені широкими процесуальними повноваженнями для захисту суб'єктивних матеріальних прав, реалізація яких можлива за їх розсудом на основі вільного волевиявлення і забезпечується системою необхідних процесуальних гарантій.
Правове становище експертів, свідків, перекладачів, інших осіб, які не належать до осіб, що беруть участь у справі, визначається в основному не дозволеністю поведінки, а обов'язком таких осіб діяти певним чином (статті 50, 53-55 ЦПК України [2]).
Метод цивільного процесуального права характеризується також окремим видом юридичних фактів — процесуальних дій суду і осіб, які беруть участь у справі, від яких залежить виникнення і розвиток процесуальних правовідносин і які є засобами здійснення процесуальних прав і виконання обов'язків. Гарантіями їх реалізації є цивільні процесуальні санкції. Ними встановлені правові наслідки за порушення прав і невиконання обов'язків. Це — примусове припинення неправомірних процесуальних дій, скасування незаконних і необґрунтованих рішень, застосування способів забезпечення доказів і позову, відшкодування заподіяних збитків, примусовий привід, видалення із залу судового засідання. У санкціях впроваджено позитивне зобов'язання і примушування, що характеризує їх імперативність.
Отже, метод правового регулювання цивільного процесуального права є за змістом імперативно-диспозитивним і забезпечується такими способами впливу на правові відносини, що регулюються, і поведінку його суб'єктів, як дозвіл, зобов'язання, заборона і примус.
Як самостійна галузь, цивільне процесуальне право України характеризується певною системою.
Система цивільного процесуального права — це сукупність норм та інститутів галузі права, зумовлених предметом правового регулювання. Вона визначається структурою ЦПК України та складається з двох частин — загальної і особливої [2].
Нагальна об'єднує норми й інститути цивільного процесуального права, що мають значення для всієї галузі, всіх видів провадження і стадій цивільного процесу (розділ І ЦПК України). До особливої частини включені норми та інститути, які врегульовують порядок розгляду і вирішення справ за стадіями судочинства (розділи ІІ-Х ЦПК України) [16, с. 41].
Цивільному процесуальному праву належить значна роль в управлінні суспільством, у забезпеченні соціально-економічних і політичних перетворень у країні, оскільки ним закріплений процесуальний порядок захисту соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян та їх інтересів, гарантованих Конституцією України та іншими законами, а також прав і охоронюваних законом інтересів приватних, колективних, державних підприємств, установ, організацій і держави. Цивільне процесуальне право забезпечує зміцнення законності, запобігання цивільним правопорушенням і формування в правовій свідомості громадян та посадових осіб принципу справедливості.
1.2. Місце цивільного процесуального права в системі права України
Цивільне процесуальне право, будучи самостійною галуззю права України, тісно пов'язане й взаємодіє з іншими галузями права, без чого неможливе нормальне функціонування будь-якої галузі права. Цивільне процесуальне право належить до сфери публічного права, адже правосуддя здійснюється виключно судами (ст. 124 Конституції [1]), а суд є органом судової влади. Водночас цивільне процесуальне право має ряд ознак приватного права. Воно спрямоване на захист інтересів фізичних та юридичних осіб. Для нього є характерними принципи змагальності й диспозитивності.
Визначальними для цивільного процесуального права, як і для інших галузей права, є норми конституційного права. Конституція України містить норми прямої дії [1, с. 8]. Серед них є норми цивільного процесуального права (ст. ст. 6, 9, 10, 32, ч. 4 ст. 55, 56, 57, 59, 63, 68 Конституції). Норми розділу VIII Конституції передбачають здійснення правосуддя виключно судами, поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, які виникають у державі, визначають систему судів загальної юрисдикції, принципи здійснення правосуддя та врегульовують інші питання діяльності судів. Норми цивільного процесуального права мають ііс лише відповідати положенням Конституції, а й забезпечувати реалізацію цих положень щодо права громадян на: судовий захист [1, с. 55], відшкодування матеріальної та моральної шкоди завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб ст. 56), захист у судовому порядку права па житло [1, с. 47], правову допомогу [1, с. 59], тобто захист прав та інтересів суб'єктів відносин, урегульованих нормами права.
Цивільне процесуальне право, як зазначалося, органічно пов'язане з цивільним правом. Без цивільного права та галузей, які виокремилися із цивільного — трудового, сімейного, земельного та ін. — цивільне процесуальне право було б безпредметним, а без нього норми зазначених галузей матеріального права не могли б бути примусово здійснені, тобто не мали б юридичного захисту і тому не могли бути нормами права. Норми означених галузей матеріального права встановлюють, що необхідно захищати, а норми цивільного процесуального права визначають, як треба захищати. Органічний зв'язок цивільного процесуального права із цивільним правом також має значення для встановлення особливостей цивільного процесуального методу правового регулювання. Зв'язок між цивільним матеріальним та цивільним процесуальним правом також виявляється в тому, що ЦК України [3] передбачає, як уже зазначалося, порядок захисту прав (ст. ст. 16, 17, 18, 19 ЦК), регулює питання про допустимість засобів доказування у спорах щодо правочинів, укладених без дотримання обов'язкової письмової форми. СК містить ряд норм, які мають суттєве значення для розгляду спорів, що випливають із сімейних відносин.
Цивільне процесуальне право тісно пов'язане із господарським процесуальним правом. Висловлювалась навіть думка, що законодавство про арбітражний суд — органічна частина цивільного процесуального права і має бути включено до його складу. Однак з огляду на розвиток підприємницької діяльності та законодавства, зокрема у зв'язку з прийняттям ГК України, що регулює цю діяльність, із такою думкою навряд чи можна погодитись. Разом із тим між; цивільним процесуальним і господарським процесуальним правом є багато спільного. Обидві ці галузі, як і кримінально-процесуальне право, регулюють діяльність суду та інших учасників процесу і відносини щодо здійснення правосуддя у справах, віднесених до їх компетенції, а також суспільні відносини, що виникають у зв'язку із цим [7, с. 83].
Спільними є й принципи цивільного процесуального та господарського процесуального права. Однак це не виключає відмінностей між цими галузями права. Цивільне процесуальне право регулює, як зазначалося, діяльність суду та інших учасників процесу здійснення правосуддя у цивільно-правових спорах, у справах наказного провадження, а також у справах окремого провадження та суспільні відносини, що виникають у зв'язку із цією діяльністю, щодо розгляду й вирішення вказаних категорій справ. Господарське процесуальне право регулює діяльність господарського суду та інших учасників господарського процесу щодо розгляду й вирішення господарських спорів, справ про банкрутство, а також справ щодо спорів, які виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів та з інших підстав і такі, що виникають у зв'язку із цією діяльністю, а також суспільні відносини щодо розгляду й вирішення вказаних категорій справ. У господарському процесі розглядаються, як правило, спори між суб'єктами підприємницької діяльності [5, с. 1]). Цим і визначається відмінність між цивільним процесуальним і господарським процесуальним правом. Різною є підвідомчість цивільних справ, які розглядаються судами загальної юрисдикції [2, с. 15], та господарських спорів, які розглядаються господарськими судами [4, с. 12]. Господарські суди, як зазначено, розглядають також справи щодо спорів, які виникають при укладенні та зміні господарських договорів [5, с. 12].
Цивільне процесуальне право також пов'язане з кримінально-процесуальним правом. Цивільне процесуальне, господарське процесуальне і кримінально-процесуальне право регулюють діяльність суду та інших учасників процесу щодо здійснення правосуддя у справах, віднесених до їх компетенції, та суспільні відносини, які виникають у зв'язку із цим. Цим і визначається зв'язок між цивільним процесуальним та кримінально-процесуальним правом. Цивільне процесуальне та кримінально-процесуальпс право мають ряд спільних принципів: законності, рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності, гласності судового процесу, здійснення правосуддя професійними суддями, застосування національної мови у судочинстві, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень суду, обов'язковість рішень суду, безпосередності. Між тим, цивільне процесуальне і кримінально-процесуальне право відрізняються одне від одного предметом та методом правового регулювання. Одним із провідних принципів цивільного процесуального права є принцип диспозитивності, що означає свободу осіб, які беруть участь у справі, щодо розпоряджання своїми матеріальними і процесуальними правами в межах, установлених законом. У кримінально-процесуальному праві цей принцип застосовується у значно обмеженому обсязі. У цивільному процесі немає стадії досудового розслідування справи.
Зв'язок між цивільним процесуальним і кримінально-процесуальним правом виявляється і в тому, що вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, є обов'язковим для суду, який розглядає справу щодо цивільно-правових наслідків дій особи, стосовно якої ухвалено вирок суду, з питання, чи мали місце ці дії і чи вчинені вони цією особою (ч. 4 ст. 61 ЦПК), тобто ці факти є преюдиційними і не підлягають доказуванню у цивільному процесі при розгляді справи, учасником якої є особа, стосовно якої винесено вирок суду в кримінальній справі, який набрав законної сили [2, с. 61]. Наприклад, вироком суду, що набрав законної сили, встановлено, що водій машини — він же володілець машини — невинуватий у автотранспортній пригоді, але здійснив наїзд, унаслідок якого була заподіяна матеріальна шкода. У зв'язку із цим суд виніс виправдальний вирок. При розгляді позову щодо відшкодування шкоди, завданої джерелом.
ІІ. ДЖЕРЕЛА ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА
І МЕЖІ ЙОГО ДІЇ
2.1. Поняття джерел цивільного процесуального права
Джерела цивільного процесуального права — правові акти, що містять норми даної галузі права. Види джерел залежать від форм, в яких виражається і функціонує норма цивільного процесуального права.
Основними джерелами (формою) права у всіх сучасних правових системах світу є нормативно-правові акти держави. Нормативно-правовий акт — це акт правотворчої діяльності компетентних державних органів, який встановлює, змінює або відміняє правові норми. Нормативний акт приймається компетентним органом в певному процедурному порядку. Це офіційний документ, що містить правові норми, тобто носій інформації про правові норми, юридичне джерело права [9, с. 161].
Нормативно-правові акти мають різні назви, вони відрізняються один від одного по юридичній силі, по органах, їх що видає, і т.д. У найзагальнішому вигляді ієрархічну структуру нормативно-правових актів України можна представити таким чином: закони і підзаконні нормативні акти.
Особливістю даних норм є те, що вони не встановлюються рішенням органів держави, а виникають в результаті багаторазового застосування протягом століть, закріплюють людський досвід у свідомості людей і входять в звичку, існуючі у вигляді соціальних норм.
Отже, нормативно-правовий акт — письмовий документ, прийнятий компетентним органом держави або уповноваженим суб'єктом, встановлює, змінює, припиняє чи конкретизує норми права, містить розпорядження загального характеру і постійної дії, розрахований на багаторазове застосування.
Основні ознаки нормативно-правового акта:
- відображає державні інтереси та спрямований на регулювання широкого кола найважливіших сфер суспільних відносин;
- має визначену структуру (може складатись із частин, розділів, статей, параграфів, пунктів, підпунктів) та зміст(назва, дата, місце і суб'єкт прийняття, підпис уповноваженої посадової особи, реєстраційний номер), визначену законом документальну форму закріплення; закон чи підзаконний нормативно-правовий акт;
- змістом нормативно-правового акта є правила поведінки загального характеру, дія яких розповсюджується на невизначене коло суб'єктів;
- приймається чітко визначеним колом правотворчих органів;
- розробляється та приймається у чітко визначеному порядку;
- є обов'язковим для виконання, забезпечується системою державних гарантій, у тому числі й примусовими засобами;
- публікується у спеціальних виданнях;
- діє в часі, просторі і за колом осіб;
- має юридичну силу, що дає можливість визначити принципи підпорядкування й ієрархічної побудови системи нормативно-правових актів [21, с. 187].
Юридична сила — основна властивість нормативно-правових актів діяти та породжувати правові наслідки: виникнення, зміну, припинення правовідносин. Має два аспекти: співвідношення правових актів між собою та обов'язковість виконання. З точки зору співвідношення встановлюється ієрархія, тобто чітка система підпорядкованості правових актів. Це означає, що кожний акт займає своє місце у загальній системі правових актів. Таке розташування останніх залежить від місця органів державної влади, які їх видали, у системі органів державної влади та наданих їм повноважень.
За юридичною силою нормативно-правові акти поділяють на: закони і підзаконні правові акти.
Таким чином нормативно-правові акти як джерела права володіють рядом суттєвих специфічних ознак, які якісно відрізняють їх від інших джерел права. Зокрема, видання нормативно-правових актів є безпосереднім імперативним виразом волі державно-владних суб'єктів щодо регулювання найважливіших сфер суспільних відносин. Нормативно-правовий акт є консервативним за характером та має ускладнений порядок внесення змін та доповнень, а також підлягає тлумаченню у випадках нечіткості змісту, що не дає змоги уникнути його неправильного роз'яснення.
2.2. Класифікація та межі дії джерел цивільного процесуального права
Дослідження класифікації цивільного процесуального права припускає визначення його структурних елементів з погляду їх місця в рамках досліджуваного цілого, по виконуваних ними функціях, а також по предмету регулювання. Джерела цивільного процесуального права наведено на малюнку 2.1 [7, с. 59].
Конституція України
Цивільний процесуальний кодекс України
Інші закони України, що містять процесуальні норми
Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, інструкції міністерств і відомств тощо
Рішення Конституційного Суду України
Міжнародні договори
Малюнок 2.1 Джерела цивільного процесуального права
Отже, основу цивільно-процесуального законодавства, як і всього законодавства України, становить Конституція України [1], що закріпила найважливіші принципи судочинства. Конституційні норми мають пріоритет при нормотворчості і правозастосуванні. У ній закріплені норми, що гарантують право громадян на судовий захист (ст. 8), визначають їх правовий статус у цивільному судочинстві (статті 24, 29, 30, 31, 32, 55, 59), передбачають принципи організації і діяльності суду (статті 124-131).
Цивільний процесуальний кодекс України, який є основним джерелом норм цивільного процесуального права, оскільки містить норми, що визначають завдання і принципи цивільного процесу, положення загальної частини статичного характеру, а також розгорнені процесуальні регламенти, що відображають динаміку діяльності суду і інших учасників судочинства. Він детально врегульовує порядок судочинства в цивільних справах і складається з 415 статей, згрупованих у 10 розділів (11 розділ - це прикінцеві та перехідні положення).
Інші закони України, що містять процесуальні норми, а саме Цивільний кодекс України містить норми, в яких закріплено гарантію права особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ст. 16); правила щодо обмеження цивільної дієздатності фізичної особи (ст. 36), визнання фізичної особи недієздатною (ст. 39), визнання фізичної особи безвісно відсутньою (ст. 43), оголошення фізичної особи померлою (ст. 46) та ін. Сімейний кодекс України визначає підстави для надання судом права на шлюб (ст. 23, 26), визнання його недійсним і неукладеним (статті 40, 48), зміни, розірвання та визнання недійсним шлюбного договору (статті 100, 102, 103), розірвання шлюбу (статті 109-112) тощо. Кодекс законів про працю України передбачає перелік підвідомчих суду трудових справ (ст. 232), правила відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди (ст. 237-1), підстави обмеження повороту виконання рішень по трудових спорах (ст. 239).
Серед законів можна виділити, наприклад, Закон України "Про судоустрій і статус суддів" [22]. З метою вдосконалення системи судів загальної юрисдикції законом передбачається створення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, який нарівні з Вищим адміністративним судом України та Вищим господарським судом України функціонуватиме як суд касаційної інстанції. Водночас за Верховним Судом України залишатимуться повноваження щодо перегляду справ з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло за собою ухвалення протилежних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом. Закон передбачає зменшити кількість суддів Верховного Суду України до двадцяти – по п`ять суддів від кожної спеціалізованої юрисдикції (цивільної, кримінальної, господарської, адміністративної).
Закон України «Про державну виконавчу службу» [22] від 24 березня 1998 р. встановлює основи організації та діяльності державної виконавчої служби, її завдання, правовий статус державних виконавців.
Закон України «Про міжнародне приватне право» [22] від 23 червня 2005 р. визначає порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов'язані з одним або кількома прав-порядками, іншими, ніж український правопорядок.
Закон України «Про прокуратуру» [22] від 5 листопада 1991 р. закріплює норми, що регламентують участь прокурора в цивільному судочинстві.
Закон України «Про судову експертизу» [22] від 25 лютого 1994 р. формулює правові, організаційні і фінансові основи судово-експертної діяльності з метою забезпечення правосуддя України незалежною, кваліфікованою і об'єктивною експертизою, орієнтованою на максимальне використання досягнень науки і техніки.
Для даного виду джерел цивільного процесуального права характерний наступне:
а) переважання серед джерел цивільного процесу законів. Посилення ролі суду в здійсненні і захисті конституційних прав призводить до того, що його діяльність регулюється в основному нормативними актами у вигляді законів, а не підзаконних актів;
б) розширення кола законодавчих актів, що містять норми цивільного процесуального права. Законодавець, приймаючи закони, регулюючі матеріально-правові відносини, значну увагу приділяє посиленню механізму захисту прав суб'єктів цих відносин і інших осіб [21, с. 452].
Згідно Конституції України: «Конституційний Суд України ухвалює рішення, які обов'язкові до виконання на території України, остаточні і не можуть бути оскаржені» [1, с. 150].
Окреме місце в системі цивільного процесуального законодавства посідають міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Законодавець підкреслює їх пріоритетність перед нормативними актами України, зауважуючи: у разі невідповідності закону України міжнародному договору, угода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір [2, с. 8].
Не є джерелом цивільного процесуального права роз'яснення Пленуму Верховного Суду України. Зазначені роз'яснення містять узагальнені положення, призначені для багаторазового застосування з тієї або іншої категорії цивільних справ або при виникненні однорідних випадків. За змістом вони являють собою результат аналізу судових помилок і неправильних тенденцій у застосуванні судами процесуальних норм з певної категорії справ у зв'язку з відсутністю норми, що регулює те або інше процесуальне питання, й на цій основі роз'яснення того, як слід правильно застосовувати відповідні норми права.
Постанова Пленуму Верховного Суду України, як і будь-який судовий акт, є підзаконним актом. Однак іменувати його нормативним актом і джерелом права ми не можемо, тому що на відміну від підзаконних нормативних актів, виданих у порядку правотвор-чості компетентними органами, що є самостійними регуляторами суспільних відносин, необхідно мати на увазі, що правила, установлені Пленумом, перебувають в іншій площині, ніж підзаконні норми. Ці нормативні приписи складаються в рамках практики й для практики. Ті нормативні формулювання, які іноді включаються в керівні роз'яснення Пленуму, у юридичній літературі прийнято іменувати не нормою права, а правоположеннями, що являє проміжне явище, яке наближається до правових норм, але не співпадає з ними повністю.
Постанови Пленуму Верховного Суду України відрізняються від законодавчих актів тим, що вони:
а) приймаються вищим судовим органом;
б) офіційно є актами роз'яснення з питань судової практики, тобто застосовуваних судами нормативних актів;
в) засновані на обов'язковості закону, зміст якого відображають;
г) не можуть змінити, скасувати закон або інший нормативний акт, застосовуваний судом [13, с. 55].
Таким чином, постанови Пленуму Верховного Суду України не входять ні в систему права в цілому, ні в систему джерел цивільного процесуального права. Однак вони є складовою частиною правової системи України й відіграють значну роль у розвитку цивільного процесуального законодавства.
Відповідно до ч. 7 ст. 8 ЦПК якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого — суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).
Необхідність у застосуванні аналогії (закону або права) обумовлена неповнотою в чинному законодавстві, вираженою у відсутності конкретного нормативного припису відносно фактичних обставин, що перебувають у сфері правового регулювання.
Слід зазначити, що прогалини в праві завжди були, є й будуть навіть у найбільш стабільних законодавчих системах, оскільки об'єктивно неможливо передбачити все, що вимагає правового регулювання.
Крім того, матеріальне право, що передбачає судовий порядок захисту прав, розвивається значно швидше процесуального права. Законодавець не встигає вчасно внести виправлення і доповнення в цивільний процесуальний закон.
Прогалини в цивільному процесуальному законі повинні запов нюватися шляхом правотворчості компетентними державними за конодавчими органами. Однак варто також мати на увазі, що суд не може відмовити в правосудді, пославшись на відсутність процесуальної норми, що регулює провадження по даній категорії справ (ч.8 ст. 8 ЦПК), і тоді він зіштовхується із проблемою розгляду й вирішення справи при відсутності відповідних норм права [2, с. 8]. У цьому випадку він приймає рішення на основі аналогії закону або за аналогією права.
При аналогії закону складається наступна ситуація:
а) є відносини, що вимагають правового регулювання;
б) відсутні процесуальні норми, що регламентують ці відносини;
в) є процесуальні норми, що передбачають регламентацію подібних відносин.
У той же час аналогію закону і права не можна віднести до джерел цивільного процесуального права, тому що вони офіційно не визнані державою як такі.
Джерела цивільного процесу як явища об'єктивного світу існують і функціонують у відомих межах: протягом відповідного часу, на певній території (у просторі) і поширюються на певне коло осіб.
Дія процесуальних норм у часі визначається правилом, відповідно до якого незалежно від часу порушення цивільної справи в суді при здійсненні процесуальних дій застосовується процесуальний закон, що діє на цей момент. Згідно з ч. 3 ст. 2 ЦПК [2] провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Закон, який встановлює нові обов'язки, що скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі (ч. 4 ст. 2 ЦПК) [2].
Дія цивільних процесуальних норм у просторі визначає правило, відповідно до якого при розгляді цивільної справи, здійсненні окремих процесуальних дій і виконанні рішень суду діє процесуальний закон за місцем здійснення відповідної процесуальної дії.
Цивільні процесуальні норми мають обов'язкову силу для всіх громадян, державних підприємств, установ, організацій, громадських організацій і їхніх об'єднань. Цивільний процесуальний закон поширюється також на іноземців, іноземні підприємства й організації, що перебувають на території України.
ІІІ. МІЖНАРОДНІ ДЖЕРЕЛА ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА
3.1. Міжнародні договори України як джерела цивільного процесуального права
Міжнародна інтеграція, міжнародне співробітництво здійснюють певний вплив на розвиток і вдосконалення правового регулювання цивільного судочинства. Усі нормативно-правові акти, у тому числі і Цивільний процесуальний кодекс України, повинні відповідати нормам міжнародного права. Насамперед, сюди можна віднести міжнародноправові акти, що закріплюють основоположні принципові положення, що одержали своє наступне відображення в різних «міжнародних конвенційних угодах, що покладені в основу створення міжнародних союзів держав з питань судового захисту прав і законних інтересів людини і громадянина» [20, с. 69].
Загальна Декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. і Європейська Конвенція про захист прав людини й основних свобод від 4 листопаду 1950 р. проголосили, що:
а) всі люди рівні перед законом і мають право без будь-якої різниці на рівний захист закону (ст. 7 Декларації);
б) кожна людина має право на ефективне відновлення в правах компетентними національними судами у випадку порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (ст. 8 Декларації);
в) кожна людина має право на основі повної рівності, на те, щоб її справа була розглянута прилюдно і з дотриманням усіх вимог справедливості незалежним і безстороннім судом (ст. 10 Декларації);
г) кожний має право на визначення цивільних прав і обов’язків на справедливий публічний розгляд справи в розумний термін незалежним і безстороннім судом, створеним на основі закону (ст. 6 Конвенції) [22].
Крім того, слід відмітити, що згідно із ч. 1 ст. 2 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 р. У зазначеній статті перелічуються нормативні правові акти, що є основними джерелами цивільного процесуального права. Вона містить також положення про те, що у разі, коли міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені чинним
23.03.2013 20:03-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора