Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Збереження культурних цінностей
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Курсова робота
Предмет:
Цивільне та адміністративне право
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………………..…3
1. ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ “КУЛЬТУРНІ ЦІННОСТІ” ТА РОЗВИТОК ІНСТИТУТУ РЕСТИТУЦІЇ КУЛЬТУРНИХ ЦІННОСТЕЙ………………...….3
1.1 Поняття та визначення “культурні цінності” як об’єкт правового
регулювання…………………………………………………………….…..5
1.2 Розвиток інституту реституції культурних цінностей відповідно до
міжнародних конвенцій……………………………………………..……11
2. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ, ЗБЕРЕЖЕННЯ ТА ВИКОРИСТАННЯ КУЛЬТУРНОГО НАДБАННЯ ТА У СФЕРІ РЕСТИТУЦІЇ І ПОВЕРНЕННІ КУЛЬТУРНИХ ЦІННОСТЕЙ…………….…15
2.1 Міжнародно-правове регулювання охорони, збереження та
використання культурних цінностей………………………………….....15
2.2 Співробітництво України з Росією та європейськими державами у
сфері реституції і повернення культурних цінностей………………….21
3. ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ У СФЕРІ ЗБЕРЕЖЕННЯ КУЛЬТУРНИХ ЦІННОСТЕЙ В УКРАЇНІ ТА ШЛЯХИ ЇХ ПОДОЛАННЯ……………..……30
3.1 Проблеми реалізації законодавства України про охорону
культурної спадщини та деякі шляхи їх подолання……………………30
ВИСНОВКИ………………………………………………………………..……36
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………..……37
ВСТУП
Культурна спадщина є свідоцтвом еволюції людської цивілізації, культури і традиції народів. Специфіка статусу усесвітньої культурної спадщини, що наділена універсальною доступністю для будь-якої нації, народу та кожного індивіда, виражається в тому, що культурні цінності незалежно від їх категорії знаходяться на території держав і під їх юрисдикцією. Взаємодія і взаємодоповнюваність національних і міжнародно-правових заходів при пріоритетній ролі останніх є основою міжнародно-правового регулювання статусу усесвітньої культурної спадщини за умови домінуючої ролі міжнародного права як в розробці класифікаційних критеріїв культурної спадщини для виділення його із загальної категорії культурних цінностей, так і в створенні спеціального інституційного міжнародного механізму по його охороні.
Існування в правовій науці юридичної категорії “культурні цінності” має концептуальне значення в межах проблеми її правової охорони. Аналіз літератури і чинного українського та міжнародного законодавства про використання, охорону і популяризацію об’єкта, що розглядається, свідчить про відсутність в юриспруденції єдиного розуміння цього поняття. Нині при визначенні означеного поняття у його зміст вкладаються найрізноманітніші характеристики. Це ускладнює оперування цією категорією в правозастосовній діяльності і не сприяє розробці оптимальних рішень щодо механізмів її правового регулювання. Значною мірою це пояснюється складністю та багатогранністю самого поняття “культурні цінності”, яке може розглядатися з культурологічної, юридичної та інших точок зору.
На сьогодні можна стверджувати наявність деяких успіхів щодо практичного застосування поняття культурних цінностей: воно увійшло в нормативні документи українського законодавства, а також широко використовується в теоретичних розробках різних галузей науки.
Окремі аспекти дослідження питання культурних цінностей містяться в наукових розробках вітчизняних фахівців різних галузей науки, зокрема, правової (В. Акуленко, В. Печерський, О. Кофанова, О. Процюк, Л. Прибєга, Я. Фурман); культурології, пам’яткознавства (О. Дулов, С. Заремба, О. Калашникова). Дослідженню щодо культурної спадщини присвячено праці у галузі адміністративного та міжнародного права, державного управління наступних вчених: С. Алексєєва, О. Бандурки, В.Василенко, А. Т. Курило, Р., В. Шестак та багатьох інших. На жаль, теоретичну та методологічну розробку проблематики культурних цінностей, а також законодавче їх тлумачення в Україні на сьогодні не можна назвати задовільними, тому перераховані вище обставини вимагають детального дослідження поняття “культурні цінності” саме це й визначає актуальність теми дослідження.
Мета дослідження: дослідити та проаналізувати міжнародно-правові норми і досвід щодо охорони, збереження та використання культурних цінностей.; виявити проблемні питання в цій сфері щодо законодавства України; довести необхідність їх подальшого законодавчого врегулювання з визначенням напрямків такого.
Завдання:
- визначити поняття “культурні цінності” та розвиток інституту реституції культурних цінностей;
- дослідити міжнародно-правове регулювання охорони, збереження та використання культурного надбання та у сфері реституції і поверненні культурних цінностей;
- зясувати проблемні питання у сфері збереження культурних цінностей в Україні та запропонувати шляхи їх подолання.
Обєкт дослідження: співробітництво України з європейськими державами у сфері реституції і повернення культурних цінностей
Предмет дослідження: проблеми реалізації законодавства України про охорону культурної спадщини та деякі шляхи їх подолання.
Методи дослідження: описовий, порівняльний, узагальнення.
1. ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ “КУЛЬТУРНІ ЦІННОСТІ” ТА РОЗВИТОК ІНСТИТУТУ РЕСТИТУЦІЇ КУЛЬТУРНИХ ЦІННОСТЕЙ
1.1 Поняття та визначення “культурні цінності” як об’єкт правового регулювання
Для досягнення поставленої мети розпочнемо наше дослідження з аналізу поняття “культурні цінності“, що міститься в законодавчих актах, які регулюють відносини в сфері їх використання і охорони.
Так, основні нормативно-правові документи пропонують подібні, майже ідентичні визначення, а саме: в Законі України «Про культуру» визначено, що до культурних цінностей належать об’єкти матеріальної і духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення. Унікальні цінності матеріальної та духовної культури, а також культурні цінності, що мають виняткове історичне значення для формування національної самосвідомості українського народу, визнаються об’єктами національного культурного надбання і заносяться до Державного реєстру національного культурного надбання [4, с. 1]; Закон України “Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” пропонує наступне визначення: “культурні цінності – об’єкти матеріальної та духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення і підлягають збереженню, відтворенню та охороні відповідно до законодавства України” [2, с. 1].
Крім того, Закон містить вичерпний перелік об’єктів і предметів, що належать до культурних цінностей, а саме:
- оригінальні художні твори живопису, графіки та скульптури, художні композиції та монтажі з будь-яких матеріалів, твори декоративно-прикладного і традиційного народного мистецтва; предмети, пов’язані з історичними подіями, розвитком суспільства та держави, історією науки і культури, а також такі, що стосуються життя та діяльності видатних діячів держави, політичних партій, громадських і релігійних організацій, науки, культури та мистецтва; предмети музейного значення, знайдені під час археологічних розкопок;
- складові частини та фрагменти архітектурних, історичних, художніх пам’яток і пам’яток монументального мистецтва;
- старовинні книги та інші видання, що становлять історичну, художню, наукову та літературну цінність, окремо чи в колекції;
- манускрипти та інкунабули, стародруки, архівні документи, включаючи кіно-, фото- і фонодокументи, окремо чи в колекції; унікальні та рідкісні музичні інструменти;
- різноманітні види зброї, що має художню, історичну, етнографічну та наукову цінність;
- рідкісні поштові марки, інші філателістичні матеріали;
- рідкісні монети, ордени, медалі, печатки та інші предмети колекціонування; зоологічні колекції, що становлять наукову, культурно-освітню, навчально-виховну або естетичну цінність;
- рідкісні колекції та зразки флори і фауни, мінералогії, анатомії та палеонтології;
- родинні цінності – культурні цінності, що мають характер особистих або родинних предметів; колекція культурних цінностей – однорідні або підібрані за певними ознаками різнорідні предмети, які, незалежно від культурної цінності кожного з них, зібрані разом становлять художню, історичну, етнографічну чи наукову цінність [2, с. 1].
Позитивом цих двох визначень можна назвати те, що:
а) культурні цінності розглядаються як сукупність матеріальних та духовних. Ця позиція є наслідком філософського поділу цінностей на матеріальні і духовні. Застосування терміну “об’єкт” вказує на об’єктивованість культурних цінностей, тобто матеріалізацію їх будь-яким чином (в камені, на папері, на магнітних носіях тощо), що має особливе значення для правозастосовчої практики: що саме визнавати предметами злочинів, диспозиції статей яких містять термін “культурні цінності”;
б) передбачена їх правова охорона – “культурні цінності підлягають охороні відповідно до законодавства України”.
Поряд з тим у наведених визначеннях нормативно-правових актів можна виділити характерні недоліки:
- вказуючи на наявність складових культурних цінностей, законодавець не розкриває їхнього змісту;
- законодавець, визначаючи зміст досліджуваного поняття, використовує оціночні категорії: “мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення”. В багатьох випадках встановлення критерію значимості об’єкта – справа смаку того, хто оцінює предмет;
- зміст поняття, що міститься в законі України “Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” розкривається шляхом детального переліку об’єктів і предметів, які до них належать. На жаль, бажання максимально конкретизувати предмет призводить до того, що, по-перше, законодавець вимушений формулювати громіздке визначення, по-друге, до втрати культурних явищ, що являють цінність, оскільки неможливо порахувати всі культурні цінності. Ми погоджуємося з А.П. Кореневим, який з цього приводу зазначав, що метод перерахування завжди містить у собі небезпеку неповноти [18, с. 47]. Існує і протилежна думка, яка пов’язана з прикладним значенням такої дослідницької операції [10, с. 29]. Так, перед співробітниками правоохоронних органів нерідко постає завдання оцінити той чи інший предмет з токи зору його приналежності до культурних цілей. Як свідчить практика, завдання це найчастіше виявляється складним, оскільки не забезпечене відповідною професійною підготовкою кадрів оперативних і слідчих працівників. У практичній діяльності помилка у визначенні предмета, який є культурною цінністю, призводить до негативних наслідків (труднощі в реституції предмета при його крадіжці, неправильне визначення напрямків розкриття і розслідування злочинів тощо). Тому з метою запобігання помилок наданий перелік предметів, що належать до рухомих культурних цінностей (нерухомі культурні цінності – це культурна спадщина; дана теза випливає з аналізу існуючого правового поля України, про що йтиметься в подальших наших дослідженнях), є вкрай необхідним, має міститися у новій редакції поняття “культурні цінності” і бути скорегованим і закріпленим на рівні підзаконних актів (положення, інструкції).
У ст. 1 Конвенції говориться про три категорії культурних цінностей:
а) по-перше, це цінності рухомі чи нерухомі, які мають велике значення для культурної спадщини кожного народу, такі, як пам’ятники архітектури, мистецтва чи історії, релігійні чи світські, археологічні місцезнаходження, архітектурні ансамблі, які в якості таких представляють історичний чи художній інтерес, витвори мистецтва, рукописи, книги, інші предмети художнього, історичного чи археологічного значення, а також наукові колекції чи важливі колекції книжок, архівних матеріалів чи репродукції вказаних вище цінностей;
б) по-друге, споруди, головним і дійсним призначенням яких є збереження чи експонування рухомих культурних цінностей, вказаних в п. “а”, такі як музеї, крупні бібліотеки, сховища архівів, а також укриття, призначені для зберігання у випадку збройного конфлікту рухомих культурних цінностей, вказаних в п. “а”;
в) центри, в яких міститься значна кількість культурних цінностей, вказаних в п.п. “а”, “б” – так звані центри зосередження культурних цінностей [8, с. 85].
З цитованого визначення видно, що поняття “культурні цінності” сформульоване достатньо широко з метою попередження знищення або пошкодження власне культурних цінностей, до яких, на нашу думку, належать тільки предмети, перераховані в п. “а” зазначеної Конвенції, на чому наголошує і В.В. Братанов [10, с. 30].
Більш прийнятним у відповідності цілям охорони є поняття “культурних цінностей”, що міститься в Конвенції ЮНЕСКО “Про заходи, спрямовані на заборону і запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності”, в якій до них віднесені цінності, що з релігійних або світських причин важливі для археології, доісторичної доби, історії, літератури, мистецтва чи науки та належать до однієї із категорій, перелічених у Додатку до цієї Конвенції [8, с. 118].
Згідно з Рекомендаціями “Про охорону рухомих культурних цінностей” під “рухомими культурними цінностями” розуміються всі рухомі цінності, які є виявом або свідоцтвом творчості людини чи еволюції природи та які мають археологічну, історичну, художню, наукову чи технічну цінність, і далі міститься перелік таких цінностей [8, с. 212].
З перерахованих вище визначень, що містяться у міжнародних правових актах, можна дійти висновку про відсутність універсальної дефініції поняття “культурні цінності”. Практично в кожному правовому акті містяться свої визначення, які використовуються в рамках тієї чи іншої конвенції, рекомендації тощо, виходячи з її конкретних цілей і завдань.
Крім того, процитованим вище визначенням притаманні такі недоліки:
- наявність оціночних категорій;
- включення переліку об’єктів, що охоплює визначення “культурні цінності”, що може призвести до розширення або звуження кола предметів, які підпадають під правовий захист, але, як вже зазначалося, має значення для практичного застосування;
- відсутність пояснень категорій (складових культурних цінностей), через які це поняття розкривається.
У міжнародних і національних правових документах також відсутнє однозначне розуміння категорії “культурні цінності”. Наведемо декілька визначень з метою підтвердження сказаного.
Культурні цінності – це особливий вид цінностей, який здатний тією чи іншою мірою задовольнити духовні та естетичні потреби людини і одночасно містить у собі художню або наукову, меморіальну чи іншу культурну цінність [20, с. 4].
Культурні цінності – конкретні предмети, що мають художнє, історичне, етнографічне, наукове значення і призначені для зберігання, відтворення й охорони [22, с. 21]. Культурні цінності – це унікальні матеріальні об’єкти, що охороняються державою, характеризуються значимістю для суспільства, його історії, культури, науки [23, с. 33].
Культурні цінності – унікальні речові витвори релігійного чи світського характеру, що охороняються правом, є результатом творчого самовираження людини в минулому чи теперішньому часі, мають значну історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність для суспільства і виступають ланкою, яка пов’язує між собою різні покоління людей. Критеріями віднесення об’єктів до культурних цінностей є унікальність, загальнонародна державна значимість, особливий правовий режим [15, с. 8].
Культурні цінності – це унікальні твори релігійного або світського характеру, які охороняються законом і як результат творчого самовираження людини в минулому або теперішньому часі мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення для суспільства, підлягають збереженню і виступають ланкою, яка пов’язує між собою різні покоління людей [19, с. 21].
Культурні цінності – це найважливіший елемент спілкування і взаємного зближення народів і країн. Вони є головним критерієм підтримки духовності і нерозривного зв’язку поколінь, об’єднують їх в єдиний ланцюг історичного розвитку [24, с. 57].
Крім того, зі змісту наведених дефініцій поняття “культурні цінності”, яке використовується в юридичній українській літературі, що присвячена проблемам їх вивчення, близьке таке визначення: культурні цінності – кількісно обмежені і неповторні матеріальні предмети (світські і конфесійні, рухомі і нерухомі, в єдиному числі і в комплексі), а також місця їх зосередження (зберігання і експонування), і нематеріальні цінності (імперативи, ідеали, еталони, регулятиви, принципи і норми), які представляють інтерес для культури (мистецтва, науки) і внаслідок цього підлягають освоєнню, збереженню, відновленню та популяризації. [22, с. 23].
Щодо наявності у вищевикладених дефініціях такої юридичної ознаки, як правова чи державна охорона, яка пояснюється обов’язковістю державного регулювання відносин у сфері збереження, використання та захисту культурних цінностей, то можна, на жаль, вказати лише на дослідників Н.Н. Шарапова [23, с. 33], С.Г. Долгова [15, с. 8]. Застосування цієї ознаки свідчить про намагання розглянути культурні цінності як об’єкт правового регулювання.
Отже, проведений аналіз наукових та правових джерел дозволяє дійти висновку про необхідність дослідження правової природи поняття “культурні цінності”, а також суміжних категорій “культурна спадщина”, “культурне надбання”, їх змісту, структури та удосконалення правової регламентації.
1.2 Розвиток інституту реституції культурних цінностей відповідно до міжнародних конвенцій
Першим міжнародним документом, вазначающим поняття механізму реституції культурних цінностей є Гаазькі конвенції 1907 року. У розділі ст. 23 п. Ж Положення про закони і звичаї сухопутної війни, що є додатком до конвенції про закони і звичаї сухопутної війни визначив одне із основних принципів ведення бойових дій: “винищувати чи захоплювати ворожу власність забороняється, крім випадків, коли таке захоплення викликається військової необхідністю” [9, с. 11]. Отже, Гаазьку конвенцію 1907 року про закони і звичаї сухопутної війни, прямо вказує, що культурні цінності неможливо конфіскувати. У випадку їхнього конфіскації чи розграбуванні винні мають відповідати. Це є правовою основою реституції, тобто, повернення власнику всього незаконно вилученого чи вивезеного майна, зокрема і культурних цінностей.
Отже, реституція в міжнародному публічному праві - вид відповідальності, що полягає в “поверненні майна, неправомірно захопленого і вивезеного однією з воюючих держав із території іншої держави, що його військовим противником” [9, с. 12]. Усе сказане вище позначилася на Паризьких мирних договорах 1919 року, прийнятих за підсумками Першої світової.
Подальший розвиток інституту реституції відбувався в з подією Другої світової війни. У Декларації урядів США, СРСР, Великобританії, 15 країн антигітлерівської коаліції і Французького національного комітету від 5 січня 1943 года зокрема говорилося, що члени антигітлерівської коаліції “... хочемо зробити усе можливе задля ліквідації методів позбавлення власності, практикованих урядами, які ведуть війну”. Відповідно до цього заявники “... повністю резервують за собою право оголошувати недійсними будь-яку передачу чи будь-яку угоду щодо власності, прав і інтересів будь-якого характеру, який би чи що були територій, окупованих чи подпавших під контроль що належать чи належали особам, включаючи юридичних осіб“ [9, с. 12]. Понад те, попередження зберігало силу й у разі, якщо вилучення власності мало форму як відкритого грабежу чи розбою, а й було завуальовано до форми законної сделки. Це попередження було зроблено у відповідь політиці відкритого розграбування власності окупованих держав, яку вели фашистська Німеччина та її союзники. Отже, була подготовленна база під мирні договори, ув'язнені за підсумками Другої світової войны.
Паризькі мирні договору було укладено 10 лютого 1947 року. У кожному з договорів були статті присвячені реституції.
Так, Італія брала він такі обовязки:
а) повернути всю розташовану власність, що була вивезено насильно чи з примусу із держав незалежно від якихось подальших угод (п.2 статті 75 договору з Італією);
б) прийняти необхідні заходи реалізації реституції у питаннях того майна, яким володіють будь-яка третьоя країна та особи, які під юрисдикцією країни, зобов'язаною здійснити реституцію (пункт 5 статті 75 договору з Італією);
в) сприяти і подати власним коштом всі необхідні змогу розшуку і реституції (пункт 3-4 статті 75 договору з Італією) [9, с. 14].
Під упливом Декларації від 5 січня 1943 року, у країнах, які брали участі у війні (Швеція, Швейцарія) приймалися деякі заходи, створені задля повернення викрадених культурних цінностей. Так було укладено угоду Швейцарією з Англією, Францією 8 квітня 1945 року, яким Швейцарія зобов'язалася вжити заходів із поверненню цінностей. 10 грудня 1945 року Рада прийняв рішення, за яким правила про охорону сумлінного набувача відповідно до ст. 94 ДК Швейцарії не підлягали застосуванню до культурних цінностей. Це означало, що цінності на вимогу законних власників мали відбиратися і тих власників, які придбали їх сумлінно, не знаючи походження придбаної речі. У той самий час у сумлінного набувача зберігалося право вимоги на свій чергу (гаразд регресу) до того що, хто має він придбав культурну ценность.
Протокол до Гаазької Конвенції 1954 р. зобов'язує держави взяти ситуацію під охорону все культурні цінності вивезені її територію з окупованій території, і навіть по припинення бойових дій повернути ці культурні цінності компетентним владі раніше окупованій території (п. 2,3 розділу I Протокола). Великим мінусом є те, що Протокол перестав бути складовою Гаазької Конвенції 1954 року й підлягав підписання й ратифікації окремо від Конвенції.
Це є причиною прийняття Конвенції ЮНІДРУА по викраденим чи незаконно вивезеним культурних цінностей, Дипломатичною конференцією, проведеної у Римі із 7 по 24 червня 1995 року. Вже перша стаття конвенції визначає сферу її застосування: реституція викрадених культурних цінностей, і навіть повернення культурних цінностей, переміщених із території держави у порушення її права, а також вивезення культурних цінностей із метою захисту їх культурних надбань, мають назву “незаконно вивезені культурні ценности” [6, с. 97].
Стаття 3 пункт 1 Конвенції каже, що “власник викраденних культурних цінностей повинен їх повернути (реституціровати)”, причому конвенція встановлює, що реституції мусить бути внесена у 3-річний строк із моменту, коли позивач дізнався місце, де знаходиться культурні цінності й її приналежність власнику і всіх випадках протягом 5 років після викрадення. Проте задля громадської колекції, під якої розуміються сукупність культурних цінностей (занесених до каталогу), що належать державі, регіональному чи місцевому колекціонеру (союзу колекціонерів), релігійної установі, або наукової чи педагогічної установі, застосовується строк позовної давності в 3 року з моменту коли позивач дізнався місце, де знаходиться культурна цінність (ст.3 і 4) [6, с. 98].
Конвенція в ст. 4 передбачає компенсацію, що має бути виплачена сумлінному власнику викраденої культурної цінністі. Для визначення його сумлінності враховуються всі обставин придбання: заплачена ціна, консультації власника із кожним реєстром викрадених культурних цінностей будь-яка інша інформація.
Суб'єктом відносин, які виникають за реституції, є держава, уряд представляє у відносинах музеї, установи, організації цієї країни, релігійні громади і громадян. Хто є власником культурних цінностей має значення для предъявлення вимог про реституції. Вирішальне значення має тут критерій перебування майна біля певного государства.
2. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ, ЗБЕРЕЖЕННЯ ТА ВИКОРИСТАННЯ КУЛЬТУРНОГО НАДБАННЯ ТА У СФЕРІ РЕСТИТУЦІЇ І ПОВЕРНЕННІ КУЛЬТУРНИХ ЦІННОСТЕЙ
2.1 Міжнародно-правове регулювання охорони, збереження та використання культурних цінностей
Пам'ятки історії і культури є надбанням народу. Охорона та використання пам'яток важливе завдання держави та її органів, громадських організацій, усіх громадян. Таким же чином культурне надбання народів інших країн входить в загальне надбання людства. У наш час, коли пам'яткам культури загрожують небезпеки самого різного характеру, постає необхідність міжнародної охорони культурних цінностей. Сам термін "міжнародна охорона культурних цінностей" передбачає існування та дію сукупності міжнародноправових норм, якими регулюється співробітництво держав у справі збереження та використання цих цінностей; міжнародних заходів, які покликані уберегти пам'ятники від руйнування, загибелі і пограбувань як в дні війни, так і в мирний час; створення сприятливих умов для обміну культурними цінностями різних народів [10, с. 31].
Міжнародне право культурних цінностей, що виникло як система міжнародно- правових норм в ХХ сторіччі, є сукупністю принципів і норм міжнародного права, які регулюють відносини між його суб’єктами (передусім державами) у сфері охорони та використання культурних цінностей, відновлення історичного середовища, ввезення, вивезення і повернення незаконно переміщених культурних цінностей, та перебуває у процесі становлення і розвитку. Уповільнюють його розвиток проблеми, що пов’язані з національним суверенітетом кожної держави, відсутність формулювання спеціальних положень, які визначають своєрідність культурних цінностей (предметів культури) по відношенню до інших речей, а також які надають змогу їх диференціювати за видами, за виглядом тощо, протиріччя та невідповідність між нормами, які частково перетинаються підсилюючи одна одну, а частково протирічать одна одній.
Міжнародне право охорони культурних цінностей, як підгалузь міжнародного права, будується передусім на основі договірних норм як на універсальному (акти ООН та ЮНЕСКО, міжнародних урядових і дипломатичних конференцій), так і на регіональному рівнях (конвенції Ради Європи, багатосторонні та двосторонні угоди країн тощо), а також в частині окремих питань – на існуючих міжнародних звичаях [21, с. 29]. Але в усіх цих документах використовуються різні підходи в залежності від спеціального предмету врегулювання та у відповідності до цілей того чи іншого, що й є підставою виникнення певних притиріч. Нормативно-правова основа в Україні щодо культурних цінностей створюється сукупністю норм міжнародного і національного права, сфери дії яких перетинаються. Національні норми не можуть обмежуватися лише міжнородно-правовими положеннями, що сприяє виникненню розходжень та протиріч в міжнародному праві. В той же час законодавство України про охорону, збереження та використання культурної спадщини необхідно сприймати і розглядати в міжнародній нормативній системі в контексті концепції збереженя та охорони усесвітньої культурної спадщини (надбання), нормативно закріпленої в сучасному міжнародному праві.
Право народу на самовизначення є основним виразом його правоздатності. Генеральна Асамблея ООН постановила, що право на самовизначення існує не лише в політичному та економічному вимірі, а й в культурному, за якою одна держава не має права позбавити народи їх національної ідентичності і культурної спадщини. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права встановлює право індивіда на участь у культурному житті. Але на практиці поки не сформовані конкретні висновки щодо культурного аспекту права на самовизначення, не визначено конкретних дій держави щодо захисту культурних прав національних меншин, в яких межах та формах індивіди наділені правом на культуру, консенсусу щодо основи та цілі міжнародної концепції в сфері культурних цінностей тощо.
Кінець ХІХ сторіччя відзначився скликанням Гаазьких конференцй з прийняттям відповідних конвенцій, в яких містилися: положення про захист культурних цінностей, а саме, про захист «власності комун, релігійних, благодійних та освітніх установ, установ мистецтва і науки, навіть коли вони є державною власністю, повинні розглядатися як приватна власність», встановлювався також обов’язок держав притягувати до відповідальності осіб, винуватих у «захопленні і знищенні або умисному пошкодженні» культурних цінностей; декілька положень про охорону приватної власності, що, безперечно, поширювалась й на культурні цінності тощо.
Дослідження цих міжнародно-правових документів дозволяє зробити висновок, що саме в той час був закладений потужний фундамент для прийняття в подальшому міжнародно-правових актів у сфері захисту культурних цінностей. Вперше найбільш системно була втілена ідея спільної охорони культурних надбань в міжнародній Конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту (ратифікована Верховною Радою УРСР 1957р.). Найважливіше її положення: «Всяке навмисне захоплення, винищування або пошкодження, історичних пам’ятників, творів художніх і наукових забороняється і повинні підлягати переслідуванню» [21, с. 47]. Міжнародним механізмом захисту усесвітньої культурної спадщини є закріплений в них комплекс національно-правових зобов’язань, а також створення та функціонування міжнародних органів, наділених моніторинговими повноваженнями. Однак, існувала й низка недоліків, а саме: визначений «спеціальний захист» за цією Конвенцією стосується відносно обмеженої категорії культурних цінностей; деякі положення було сформульовані абстрактно, потребували конкретизації, зокрема, формулювання «наполеглива військова необхідність»; інституційний міжнародний механізм захисту культурних цінностей був вельми складний, вимагав великого часу узгодження, що також створювало передумови для його бездіяльності. Цим, мабуть, й пояснюється відсутність прикладів його вживання, а недоліки зазначеної Конвенції викликали необхідність подальшого регулювання механізму захисту усесвітньої культурної спадщини.
Слід зазначити, що Конвенція 1972 р., яка застосовується лише в мирний час, розширила трактування усесвітньої спадщини, включивши в нього окрім культурних цінностей природну спадщину, розмежувала національну і міжнародну охорону усесвітньої культурної спадщини, закріпивши за останньою «створення системи міжнародної співпраці і допомоги державам в їх зусиллях, направлених на збереження і виявлення цієї спадщини» [21, с. 48]. Нєю був створено новий інституційний міжнародний механізм, який є дієвим і практично застосовним, основні принципи його були підтримані далі іншими міжнародно-правовими документами. Україна ратифікувала цю Конвенцію 1972р. в 1988 році, а у 1990 році до Списку всесвітньої спадщини від України були включені Собор Св. Софії в Києві та Києво-Печерська лавра, в 1998 році – історичний центр м. Львова, в 2005 році – кілька точок геодезичної Дуги Струве (транснаціональний об’єкт). Попри значний відрізок часу, що минув з моменту прийняття Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини, єдиної методики для визначення поняття культурного надбання досі не вироблено. В кожній із сфер культури (архітектура, скульптура, образотворче мистецтво тощо) існують свої нормативно-правові акти та інші документи, які регламентують порядок визначення.
У розвиток механізму захисту культурних цінностей в період озброєних конфліктів внесли вклад і інші міжнародні угоди. Наприклад, I Додатковий протокол 1977 р. до Женевських конвенцій 1949 р. про захист жертв міжнародних озброєних конфліктів, який кваліфікував перетворення пізнаваних історичних пам’ятників, витворів мистецтва, місць відправлення культу, які є культурною або духовною спадщиною народів, що знаходяться під особливим захистом, а в разі нападу, внаслідок чого їм наносяться великі руйнування, виконавці підлягають кримінальному переслідуванню з боку зацікавленої держави [21, с. 52].
Однак, механізм захисту усесвітньої культурної спадщини в разі озброєних конфліктів, передбаченої названими актами не створює надійних гарантій захисту, як показує приклад знищення та розграбування культурних цінностей в період озброєних конфліктів на території колишньої Югославії 1991-1995 рр., в Косово, в Афганістані в період правління талібів 1996 р., окупації США території Іраку в 2003 р., інших [19, с. 58]. Причина такого криється не лише в порушенні державами конвенційних зобов’язань та в відсутності належної їх відповідальності, але й в недосконалості самого міжнародного механізму, зокрема, в неконкретності застосування «крайньої військової необхідності», яка є формою репресалій, забороненими в міжнародному гуманітарному праві. Статут Міжнародного кримінального суду, прийнятий в 1998 р. та набрав чинності в 2002 р., вже визначає умисне нанесення ударів по культових будівлях, а також призначеним для цілей освіти, мистецтва, науки і добродійності як військові злочини, незалежно від характеру озброєного конфлікту (міжнародного або внутрішнього), і поширює свою юрисдикцію на виконавців таких злочинів.
Проте найбільшу роль у вдосконаленні і розвитку механізму захисту культурних цінностей в період озброєних конфліктів зіграв II Протокол до Гаагської конвенції 1954 р., прийнятий в 1999р. і набрав чинності в 2003р., який, закумулювавши нові положення наведених вище конвенцій, конкретизував поняття «крайньої військової необхідності», замінив термін «спеціальний захист» на «посилений захист», закріпив принцип конкуруючої юрисдикції: притягнення до кримінальної відповідальності можливе й державою, на території якої здійснено злочин, й державою, громадянином якої є злочинець, й державою, на території якої знаходиться злочинець [19, с. 61].
Однак, в Протоколі визначена індивідуальна кримінальна відповідальність не впливає на відповідальність держави за міжнародним правом, та обов’язок держави компенсуати (ст. 38). Детальна регламентація та конкретизація інституту відповідальності держави по аналогії з індивідуальною кримінальною відповідальністю сприяла б підвищенню ефективності міжнародного механізму захисту культурних цінностей.
Необхідність охорони культурної спадщини визнається практично у всіх державах, які мають закони, що регламентують захист об’єктів культури. Особливе місце при цьому займають проблеми правового регулювання ввезення і вивозу культурних цінностей. Ще у 1966 році Генеральна конференція ООН з питань освіти, науки і культури прийняла перший документ, що визначає принципи міжнародної і національної охорони рухомих культурних цінностей « Рекомендацію про заходи, спрямовані на заборону і попередження ввезення, вивозу і передачі прав власності на культурні цінності [7].
А за Конвенцією ЮНЕСКО про заходи, направлені на заборону і попередження незаконного ввезення, вивозу і передачі права власності на культурні цінності 1970р. в цілях забезпечення охорони своїх культурних цінностей від незаконного ввезення, вивозу і передачі права власності держави-учасники її зобов’язані створити на своїй території національні служби охорони культурної спадщини, які повинні: сприяти розробці проектів законодавчих актів, що забезпечують захист культурної спадщини; складати і оновлювати на базі національного охоронного реєстру перелік важливих культурних цінностей, державних і приватних, вивіз яких викликав би збіднення національної культурної спадщини; сприяти розвитку або створенню наукових і технічних установ (музеїв, бібліотек, архівів, майстерень тощо), необхідних для збереження і популяризації культурних цінностей; організовувати контроль за археологічними розкопками; встановлювати для антикварів, колекціонерів правила і стежити за дотриманням цих правил [6, с. 105].
У 1999 році в Україні було ухвалено Закон “Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” [2] для врегулювання переміщення культурних цінностей через митний кордон України. Конвенція ЮНІДРУА про міжнародне повернення викрадених або незаконно вивезених культурних цінностей була розроблена Міжнародним інститутом з уніфікації приватного права у розвиток Конвенції ЮНЕСКО 1970 року з метою визначення культурних цінностей створює механізм дії і захисту культурної спадщини кожної країни, але працювати цей механізм може тільки тоді, коли є система обліку культурних цінностей на професійному рівні з фотофіксацією і науковим описом [6, с. 106].
2.2 Співробітництво України з Росією та європейськими державами у сфері реституції і повернення культурних цінностей
Пам'ятники гинуть не тільки під час воєн, але й внаслідок викрадень, відсутності засобів на їх збереження і реставрацію, відсутності зацікавленості у їх збереженні. Крадіжки та збут творів мистецтва займають одне з чільних місць по прибутковості в злочинному світі. Безперервно зростає кількість випадків незаконного вивозу археологічних знахідок та інших предметів древньої культури. У низці випадків охорона культурних цінностей виходить за межі матеріальних та технічних можливостей країни, де вони знаходяться.
Тоді потребується міжнародна охорона, тобто спільні дії держав по рятуванню, відновленню або реставрації пам'яток історії і культури. Так, за даними ООН, транснаціональна злочинність поділяється на 17 груп. Одна з цих груп спеціалізується на викраденні історичних і культурних цінностей, їх контрабанді.
Інтерполом тільки у Західній Європі відслідковується понад 40 організованих злочинних угруповань з числа колишніх громадян СРСР, що спеціалізуються на цьому протиправному бізнесі. За свідченням науковців-археологів, які відвідали США та інші розвинені країни світу, куди переважно потрапляють викрадені цінності, масштабність торгівлі історичними цінностями з України, в тому числі здобутими незаконним способом "чорної археології", вражаюча. Це пояснюється тим, що ринок антикваріату в Україні перенасичений, а купівельна спроможність її громадян незначна. Водночас все більше поширюється т. зв. "чорна археологія", яка стала чи не найбільш прибутковим бізнесом через незахищеність земель історикокультурного призначення. Прикладів можна назвати безліч. В районі Керчі, під горою Мітрідат, існує цілий підземний лабіринт, де тривалий час шукають скульптуру коня царя Мітрідата, зробленої зі золота. Грабіжники часто не тільки не приховують від археологів, але й демонструють нові знахідки. В 1997 році під час розкопок Аккембетською археологічною експедицією кургану у с. Прибережне Білгород- Дністровського району.
Одеської області місцеві "підприємці" пропонували археологам купити античні монети, амфори, посуд. В 2003 р. такі "копалі" знайшли мармурову квадратну печатку зі зображенням голови скіфа та декілька уламків мармурової плити з грецькими буквами, які продали одеським колекціонерам. Тільки за 2003 рік митниця одного лише пропускного пункту на станції Чоп передала Національному музею історії України 1500 предметів, які представляють історичну та культурну цінність. Вартість конфіскованого за оцінками експертів складає до 2 млн. доларів. В 2004 році предметів, які були представлені на торгах аукціону "Аріадна Гелері"(НьюЙорк), були з Криму [22, с. 24].
Успішній діяльності "чорних археологів" сприяють такі чинники, як зубожіле положення обласних та районних управлінь культури, державних музеїв, які не можуть проводити наукові експедиції та закуповувати експонати. Співробітництво в галузі охорони культурних цінностей це частина міжнародного культурного спілкування, яку веде Українська держава з часу відновлення її суверенітету та намагається розвивати. Культурна спадщина кожного народу є невід'ємною частиною світової культури людства.
Певною мірою міжнародне право охорони культурних цінностей ще перебуває у стадії формування, що характеризує його як складну й навіть суперечливу сферу. Суть полягає в тому, що інтереси держав щодо переміщення культурних цінностей, щодо меж державного суверенітету стосовно культурної спадщини тощо далеко не співпадають. Подоланню цих неузгодженостей між державами сприяють сааме конвенційні норми ЮНЕСКО, що враховують у певній мірі ті або інші інтереси держав. Україна активно підтримує усі акції, які вживаються по лінії ООН, ЮНЕСКО, інших міжнародних організації на захист пам'яток культури та витворів мистецтва, бере
23.03.2013 20:03-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора