Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Історія України ІСПИТ
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
КН
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Теорія
Предмет:
Історія України
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Історія України, її об'єкт, предмет та періодизація.
Знання про минуле носить гіпотетичний, імовірнісний характер. Об’єкт вивчення і саме вивчення - не одне й те саме. Також можна сказати, що минуле - це не історія. Не можна ототожнювати об’єкт і предмет дослідження. Якщо минуле «яким воно було» постає як об’єкт історичного дослідження, то предметом постає той образ минулого, який виникає перед нашим розумовим поглядом. Реальне життя завжди складніше і багатше будь-яких умоглядних теоретичних побудов. Оскільки життя складніше об’єкта науки, відтворена історія завжди не відповідає по своїй широті і глибині реальній історії (тобто минулому життю).
Періодизація історії країни – це своєрідна систематизація усіх існуючих проблем її розвитку в просторі і часі на основі прийнятих автором методик для їх розв’язання. Отже, в основі періодизації – просторово-часова вісь координат етапів історії країни, зміна їх параметрів та відображений у назвах періодів варіант методу дослідження.
Всю стародавність прийнято поділяти на дві епохи: етногенез дослов’янських часів і слов’янськийетногенез (з яким себе індентифікують українці). Виділення періоду стародавньої (дослов’янськоїісторії України дає можливість відновити питання просторового характеру її буття й досліджувати
Періодизація історії України як предмет історичного аналізу процес становлення традиції державного буття на українських землях. Це одна з перших вельми цікавих проблем історії Батьківщини.
Друга епоха характеризує початок процесу сучасного (праукраїнського) етногенезу та державо_ творення. Цей період в історії України позначається як Давньоруський період. Просторово-часові координати доби розвиваються в рамках 3-х умовно виділених етапів. Перший етап – період утворення й виходу на історичну арену східнослов’янської етнічної спільноти.
Другий етап складає комплекс історіософських проблем, пов’язаних з виникненням та існуванням Київської Русі як єдиної держави. Проблеми часового характеру буття Русі зазнають різких змін у зв’язку з набуттям нею імперського змісту.
Третій етап історії Давньоруської цивілізації в її історіософському сприйнятті пов’язаний з проблемами розвитку процесу етногенезу на постімперському просторі з розпадом Київської Русі.
Наступний, після Давньоруського періоду історії, комплекс філософсько_історичного осмислення проблем розвитку давньоукраїнського етносу вибудовується на основі його включення у нову просторово-часову систему буття – Польсько_Литовську Унію. В українців стає відродження ідеї власної держави і боротьби за її реалізацію.
Новий період історії України – період Козаччини (від слова – козак, назви представника нової пасіонарної верстви українського етносу у дану епоху). У часі він простягнувся від ХVІ до кін. ХVІІІ століття і почався майже одночасно з формальною зміною зовнішньополітичного статус_кво українських земель після утворення Речі Посполитої. Розвиток нової просторово_часової вісі координат існування українського етносу_нації лягає в основу нових історіософських проблем, нової системи вербальної самоідентифікації.
Нарешті, суто історіософським і за формою, і за змістом є період історії України у складі двох імперій – Російської та Австрійської (Австро_Угорської з 1866 р.). Це – наслідок абсолютної втрати Україною на цьому етапі своїх старих, зовнішніх форм буття просторово_часової ідентифікації. В цілому ж російська доба в імперському розвитку української нації відзначилась глибинним процесом відродження і завершення її духовного становлення та першим етапом економічної модернізації її соціального буття.
Визнання права на існування української нації, якого вона домоглася у результаті національно-демократичної революції 1917–1918 років, формальне закріплення цього права кордонами та іншими державними інституціями не змінили історіософського змісту наступної, радянської доби в імперському періоді розвитку України. Причиною цього було те, що проведення другої модернізації українського суспільства (в рамках радянської індустріалізації) відбувалось шляхом насадження міфологічною за характером, радянською ідеократією своїх законів природному єству духовного життя народу. Сьогодні історія незалежної України значною мірою продовжує перебувати у тенетах міфу. Міф та його місце в історії людства явно ще недооцінені наукою. І це є нагальною проблемою її розвитку у найближчі часи.
Первісні люди: поява та спосіб життя. Першоначала людського життя в Україні.
Історія людства починається тоді, коли високо розвинуті двоногі примати навчилися виготовляти і застосовувати знаряддя праці і тим самим почали відокремлюватися від тваринного світу.
Первісні люди були подібними до сучасних людей. Вони почали ходити прямо, що сприяло розвитку рук, адже визволяло їх для трудової діяльності, зокрема для добування засобів існування та виготовлення й застосування знарядь праці. А це змушувало первісних людей мислити, спілкуватись за допомогою звукової мови, а також гуртуватися в колективи.
Залежно від матеріалу, з якого переважно виготовляється знаряддя праці, найдавнішу історію України вчені умовно поділяють на 6 періодів, тобто віків : давній кам’яний вік (палеоліт), середній кам’яний вік (мезоліт), новий кам’яний вік (неоліт), мідно-кам’яний вік (енеоліт), бронзовий вік та останній, залізний вік. На теренах України вченими виявлено і досліджено 25 археологічних культур: від другої половини VI тисячоліття до н. е. до V століття н. е. А також відкрито величезну кількість пам’яток історії первісного суспільства.
Первісна людина на території України з’явилась майже 1 мільйон років тому, в період раннього палеоліту. Україна, як і вся Європа не була територією, де відбувалось олюднення високорозвинутої мавпи. Археологи вважають, що архантропи, тобто найдавніші люди, прийшли на територію України з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу. Але слід зауважити, що ця міграція не була таким простим та миттєвим процесом – вона тривала хвилеподібно протягом багатьох тисячоліть. Залишки найдавніших на території України первісних людей були знайдені на одній з гір, над річкою Тисою біля села Королеве Виноградівського району на Закарпатті.
Інші стоянки первісних людей були знайдені також в місті Амвросіївка – Донбас та в селі Лука-Врублівецька на Хмельниччині. Всього на території України відкрито понад 30 стоянок доби раннього палеоліту.
Період середнього палеоліту характеризувався значними змінами клімату. На території України південна межа максимального зледеніння орієнтовано проходила повз такі сучасні міста: Львів, Ковель, Житомир, Кременчук, Миргород, Суми. Зміни в природі змусили первісну людину пристосуватися до нових умов існування. Поява нових видів тварин та збідніння флори призвело до переходу первісних людей із збиральництва на полювання. Паралельно у цей час також поліпшується технологія виготовлення знарядь праці, урізноманітнюються їх форма та призначення. Помітне ускладнення умов життя не зупинило поступального фізичного чи розумового розвитку людини. Внаслідок еволюції на зміну архантропу приходить неандерталець. Він був невисокий на зріст, сутулий, мав велику голову видовженої форми з низьким лобом та нависаючим надбрів’ям. Неандерталець як більш розвинений тип людини попри складні умови існування, помітно розширив територію проживання. Знайдені археологами на території України 200 стоянок – переконливе тому підтвердження. Наприклад, Холодний Грот та Кіїк-Коба в Криму, Антонівка на Донбасі, Рихта на Волині, Молодово на Дністрі.
Період пізнього палеоліту характеризується відходом льодовика. Еволюція людини призводить до винайдення нових знарядь праці з кісток та ріг тварин. Та головною подією цього періоду стало фізичного та розумового формування сучасного людського типу – homo sapiens. Ці люди перейшли на осілий спосіб життя та почали будувати собі житла , які у своїй сукупності утворювали первісне поселення – стоянку. Таких стоянок нараховується більше 800 – Радомишльська на Житомирщині, Мізинська на Чернігівщині, Межиріцька на Канівщині.
На зміну палеоліту приходить мезоліт. Він приносить для людей часткове потепління, адже льодовик відступає. Зміни кліматичних умов призводять до змін рослинного та тваринного світу. Цілком зрозуміло, що такі зміни пішли первісним людям на краще – вони знову можуть займатись збиральництвом та рибальством. Та залишається фігурувати все ж таки полювання, для більшої результативності якого людина винаходить лук та стріли.
Неоліт асоціюється в історії з так званою «неолітичною революцією», що переводить первісних людей на новий, відтворюваний тип господарства. З’являються землеробство та скотарство, прядіння і ткацтво, а також люди вже вміють виготовляти глиняний посуд. Ще однією особливістю періоду є формування та розвиток сусідських общин, внаслідок чого виникають племена – об’єднання декількох родів. А племена в свою чергу формують союзи племен. Енеоліт, як правило, пов’язується із трипільською культурою. Людина вчиться обробляти мідь, яка починає широко використовуватись і в результаті витісняє камінь. З неї виготовляють зброю, предмети побуту, знаряддя праці. Саме цьому енеоліт ще називають міднокам’яним періодом.
Доба бронзи, що тривала майже тисячу років, позначилась суттєвими змінами в господарському, політичному та культурному житті суспільства. Свою назву воно отримало від штучного металу – бронзи – сплаву міді та олова. Вона починає широко використовуватись, починають вироблятись знаряддя праці, з’являється бронзоливарне ремесло.
Трипільська культура.
Найяскравішою археологічною культурою доби енеоліту була трипільська культура. Називається вона так, бо вперше була знайдена і досліджена в селі Трипілля на Київщині відомим українським археологом та істориком Вікентієм Хвойко. Ця культура займала велику територію – межиріччя Дніпра та Дністра. Основними заняттями трипільців було землеробство. Землю вони обробляли орним способом, тобто за допомогою плуга. Сіяли пшеницю, ячмінь, просо, яке потім збирали дерев’яними серпами з крем’яними лезами. А урожай розмелювали кам’яними зернотерками. Ця культура дуже багата на глиняний посуд, який трипільці виліплювали, обпалювали в печах та орнаментували. Також трипільці удосконалили житло – воно було як одноповерхове, так і могло мати два поверхи, а також складалось із двох приміщень – житлового та господарського. Трипільське житло мало солом’яну стріху, двері, вікна, димар, піч-підлогу, що була глиняною та вистеленою очеретом. Михайло Грушевський вважає трипільців «пращурами слов’ян »…
Античні міста-держави Північного Причорномор'я.
Ніконій. Розташовувалося воно на лівому березі Дністровського лиману, поблизу сучасного с Роксолани. Заснований переселенцями з Іонії в останній третині 6 ст до н.е. , Ніконій являв собою невеликий поліс що складався із власне міста і близько десятка лівобережних сільських поселень із землянковою забудовою. Основу економіки становило землеробство. Підтримував торгівельні зв(язки з містами Іонії, Антіки, острівною Грецією, з Істрією, Ольвією . На другу половину 5 - 4 ст. до н.е. припадає розквіт міста, коли, зокрема, зводяться оборонні споруди. Близько третьої чверті 4 ст. до н.е Ніконій занепадає . В 3-2 ст. до н.е. занепад посилюється , а з нашестями голатів та інших варварських племен місто остаточно гине.
Тіра. Місцерозташування залишків Тіри - околиця сучасного Білгорода -Дністровського лиману Одеської області. Колонія заснована вихідцями з Мілета наприкінці 6-ст. - початок 5 ст.до н.е. В розвитку Тіри виділяють два основні періоди: еллінський (від заснування міста до середини першого століття до нашої ери ) і римський (середина 1 ст.до н.е. - 70-ті роки 4 ст.), які розділяє гетська навала під проводом Буребісти . Час першого розвитку починається з 5-го ст.до н.е. і триває до 3-го ст.до н.е. Населення Тіри займалося посередницькою торгівлею, сільським господарством, скотоводсвом , міншою мірою - ремеслами . Тіра мала сільську округу . Тут виращували зерно, ловили рибу, випасали худобу
Борисфеніда ( від грецької назви Дніпра - Борисфен ) Найраніша в Північному Причорномор'ї айпокія , заснована грецькими переселенцями у другій половині 7-го ст. до н.е. . На певній стадії свого розвитку це поселення було полісом , який згодом був перенесений до поселення , що одержало назву Ольвія . В 1 половині 6-го ст. до н.е. на берегах Березанського лиману виникають численні невеликі поселення, котрі становили сільську округу Борисфеніди . Остання існує й у 5 ст. до н.е. , а з кінця 4 ст. до н.е. життя в ній завмирає на тривалий час і відроджується лише в 1 ст. н.е.
Починаючи з останньої чверті 7 ст. до н.е. Борисфеніда входила до складу Ольвійської держави й загинула разом з Ольвією . Площа населення, що зберіглася , становить близько 10 га . Місто в окремих своїх районах мало прямокутне планування . Розкопанно залишки апсидального храму , некрополь 5 ст. до н.е. Ранні культурні шари Борисфеніди багаті на знахідки грецького посуду .
Ольвія. Розташована на правому березі Південнобузького лиману. Перший охоплює час від заснування тут колонії до середини 1 ст. до н.е. Забудована в другій половині 4 ст. до н.е. однокамерними землянками та напівземлянками, в 5 ст. до н.е. Ольвія набуває звичайного для старогрецького міста вигляду . В 5 ст. до н.е в ній, за Геродотом, уже існували укріплення та палац Скіфського царя Скіла. В період з останньої третини 4 по середину 3 ст. до н.е. Ольвійська держава досягла найвищого економічного піднесення. З кінця 3 ст. до н.е. починається поступовий занепад . У 2 ст. до н.е. Ольвія опиняється під протекторатом царя Малої Скіфії Скілура. З кінця 2 ст. до н.е. по 70 роки 1ст. до н.е. перебувала під владою Мітрідата 6 Євпатора - царя Понтійської держави . Після цих подій місто остаточно занепало й було добите гето-дакійськими племенами . Наприкінці 1 ст. до н.е. починається поступове відродження Ольвії, що стає початком другого періоду, що проходить під знаком римських впливів.У цей час територія городища скоротилася майже втроє його забудова була скупченою і бідною . 2 ст. - перша половина 3 ст. н.е. стали періодом найвищого розвитку Ольвії римської доби . В 40-і й потім 70-ті роки 3 ст. н.е. Ольвія зазнає навал готів . Життя в місті остаточно завмирає не пізніше другої четверті 4 ст. н.е.
Херсонес Таврійський. Розквіт держави припадає на кінець 4-3 ст.до н.е. Це одне з трьох великих античних північнопричорноморських міст , які дожили до пізнього середньовіччя . Наприкінці 4 ст.до н.е.Херсонес підкорив Керкінітіду , заснував нове місто - Калос Лімен .Тоді до складу Херсонеської держави увійшло узбережжя практично всього Захіннього Криму.
У 179 році до н.е.Херсонес уклав угоду з царем Понтійської держави Фарнаком 1 про "дружбу". Однак уже в середині 2 ст.до н.е. Північно -Західний Крим опинився під владою скіфів . У боротьбі проти них Херсонес звернувся по допомогу до Мітрідата 6 Євпатора . Під час його походів на скіфів (110-108 рр.до н.е.) Херсонес було звільнено від їхньої залежності . Але після цього місто потрапляє під зверхність Боспорської держави , якої позбавляється за поміччю Риму лише в другій половині 1 ст.н.е. Після походу Плавтія Сільвана в 60-ті роки 1 ст. н.е в Північному Причорномор'ї в Херсонесі розміщується римський гарнізон . Неподолік від Херсонеса, в Харакеі, римські війська будують фортецю , від якої до наших днів збереглися рештки фортечних мурів, терми, німфей.
Після економічної кризи, перенесеної на рубежі, розпочинається новий єтап піднесення : розвиваються торгівля, виноробництво, соляний і рибальський промисел . Але уже у третій четверті 3 ст.н.е. справи погіршуються : з Херсонеса виводяться римські війська, припиняється карбування своєї монети, в економіці спостерігається повний занепад .У 70-ті роки 4 ст.н.е. Херсонес зазнав гунської неволі, після чого продовжує існувати у складі Візантійської імперії.
Некрополь Херсонеса розташовувався довкола міста з усіх боків . Основний тип поховальних споруд - прямокутні ями . В середині 4 ст. до н.е. з'являються могили, обкладені черепицею , у 2 ст до н.е. - ком'яні ящики й вирубані в скелі склепи з нишами - лежанками.
Боспорська держава. Розташовувалася по обидва боки Керченської протоки , яка в давнину називалася Боспор Кіммерійський . Головним містом був Пантікапей, але столицею азіацької частини Боспору вважалася Фанагорія. В 480р. до н.е. Боспором починає правити династія Археанактидів , яку в 438-437рр. до н.е. змінює династія Спартокідів.
На етапі найвищого піднесення держави 6ст. до н.е. її територія обіймала Керчінський і Таманський півострови , Східне Приазов'я , пониззя Кубані , а також Дельту Дону . До складу Боспорської держави входили не тільки античні міста , а й місцеві племена - синди, меоти, торети, дандарії. На чолі держави стояв цар - монарх згаданих племен і архонт грецьких міст.
В середені другого ст. до н.е. держава переживає економічну кризу, яка наприкінці століття загострюється повстанням рабів під приводом Савмака. В ці справи втручається Мірдітат 16 Євпатор , унаслідок чого Боспор підпадає під зверхність Пантійського царства. В останній чверті 1 ст. н.е. Боспор стає власником Рима . До середини 3 ст. н.е. спостерігається економічне піднесення, після чого знову розпочинається воєнно-політична і економічна криза , яка завершується з гунською навалою ( 375-376рр.) за гибеллю Боспору як держави. Згодом у Пантікапеї Феодосії, Тірітаці та інших містах поширюються впливи Візантії .
Побут, заняття та вірування скіфів.
СКІФИ, древні племена в Півн. Причорномор'я (7 в. До н. Е.. - 3 ст. Н. Е..). Ділилися на царських, кочівників, хліборобів, орачів. Господарство: землеробство, скотарство, обробка металів, торгівля з античними містами Півн. Причорномор'я. У 4 ст. до н. е.. створили Скіфська держава. Після розгрому готами Скіфського держави розчинилися серед інших племен. Від скіфів залишилися численні пам'ятники (кургани, городища). У 4 ст. до н. е.. процвітала торгівля хлібом, за рахунок якої багатіла скіфська знать. Вона докладала зусиль до того, щоб повністю поставити під свій контроль торгівлю зерном. У зв'язку з цим виникло величезне укріплене поселення площею майже 12 кв. км на Дніпрі в містечку Кам'янки, обнесене потужними земляними валами. У ньому процвітало ремесло. Судячи з усього, це поселення було столицею скіфів. З ним були пов'язані розкішні поховання скіфської знаті, найвідоміші з яких - Солоха, Чортомлицький курган. У 3 ст. до н. е.. в степовому Криму на річці Салгір виникло місто Неаполь, що став на 2 в. до н. е.. за царя часи Скілура столицею скіфів. Для боротьби з піратами був створений скіфський флот, яким командував грек посидимо
Скіфські ремісники робили з заліза зброю, з бронзи - судини і прикраси. Глиняний посуд ліпився вручну.
Цар Скілур карбував мідну монету, але широкого ходіння вона не мала, як, втім, і грецькі монети. Ймовірно, замість монет скіфи використовували наконечники стріл. Найбільш шанованими богами у скіфів були Табіті - богиня вогнища; батько богів і людей Папай, співставлений греками з Зевсом, його дружина Апі (Гея); Гойтосир-Аполлон, бог-лучник сонця, що зображав сидить на колісниці, супроводжуваний грифоном; Аргімпаса-Афродіта. Скіфи також шанували акінак і приносили йому в жертву кожного сотого полоненого.
Роль жерців виконували глави сімей, верховних жерців - царі. Великим авторитетом користувалися віщуни, яких, проте, за невірне передбачення могли стратити. Серед скіфів було поширене і шанування деяких тварин, яке полягало у скіфському мистецтві, особливо в так званому «звіриному» стилі - на прикрасах, зброї, кінної збруї часто зображувалися олені в характерній «летючою» позі, птахи, коні, барси.
Кіммерійці, скіфи, сармати. Перші державні утворення на території України.
Кіммерійці. Кіммерійці — це перший народ Східної Європи, власна назва якого збереглася в писемних історичних джерелах. Вони займалися скотарством і землеробством, підтримували торговельні зв'язки з Кавказом і Середземномор'ям, виготовляли і широко застосовували металеві знаряддя і зброю, зводили городища. Але з VIII ст. до н.е., очевидно під натиском кочових скіфів, ці городища повсюдно зникали.
Скіфи, сармати. Прихід скіфів в Південну Україну відбувся вже в епоху раннього заліза. Застосування залізних знарядь значно підвищило продуктивність праці в усіх галузях господарства, прискорило процеси еволюції людського суспільства від родоплемінного ладу до класових суспільств.
На початку VII ст. до н.е. кочові скіфи іраномовного походження з'явилися в українському степу. У V ст. до н.е. грецький історик Геродот відвідав Скіфію та описав її населення. На правому березі Дніпра мешкали скіфи-орачі — землеробські племена, що швидко змішалися з місцевим населенням. Політична влада зосереджувалася в руках «царських» скіфів-кочівників, що вважали себе найчисленнішими і найкращими й змушували інших скіфів та не-скіфські племена України сплачувати їм данину. Войовничі скіфи мали велике, добре озброєне і дисципліноване кінне військо. Вони вели успішну війну з перським царем Дарієм, який в 514—513 pp. до н.е. намагався їх завоювати. УIV ст. до н.е. скіфські племена об'єдналися і створили під проводом царя Арея примітивну державну формацію Скіфію. Спочатку центр Скіфії був на лівому березі Дніпра, а з кінця III ст. столицю скіфської держави перенесено до Неаполя-Скіфського в Криму, недалеко від сучасного Сімферополя.
Сармати, що на історичній арені змінили скіфів, понад 600 років займали широкі простори — від прикаспійських степів до Паннонії. Тісно контактуючи з землеробськими племенами північно-кавказького регіону, зарубинецьким і пізньоскіфським населенням Подніпров'я та Криму, сармати впливали на формування і розвиток їхніх культур.
Сформувавшись у заволзьких степах на рубежі III — II ст. до н.е., сарматські племена язиків, роксоланів, хорсів, а трохи пізніше й аланів хвилями просувались на захід у пошуках нових територій, нових пасовищ.
Масове переселення сарматських племен на територію Північного Причорномор'я почалося наприкінці II ст. до н.е. На рубежі нашої ери вони повністю освоюють степи між Доном і Дніпром, іноді проникаючи аж до Південного Бугу та Дунаю. В середині І ст. н.е. вони намагалися розселитися ще західніше. У сарматському оточенні виявляються пізньоскіфські городища Нижнього Дніпра, Криму, античні поліси — Ольвія, Тіра, Ніконій, Боспорське царство. їхні постійні набіги й вимоги сплачувати данину спричинили переселення на нові території ранньослов'янського зарубинецького населення Середнього Подніпров'я.
Найбільшого розвитку сарматське суспільство досягло в І ст. н.е. Поступово бідніші прошарки кочового населення осідали у Північно-Західному Причорномор'ї, а вже в III ст. н.е. якась їх частина ввійшла до черняхівської культури.
Східні слов'яни у давнині. Походження, розселення, заняття і суспільний лад.
Слов'яни виникли з автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи. На початку VII ст. вони стали розселятися в усіх напрямах: на північному сході заглибилися в землі угро-фіннів до Оки та верхньої течії Волги; на заході їхні поселення сягали р. Ельбиу Північній Німеччині. На початок VI ст. із спільної мови слов'ян сформувалися три підгрупи: західнослов'янська, з якої згодом розвинулися такі мови, як польська, чеська та словацька; південнослов'янська, з якої постали болгарська, македонська та сербохорватська; східнослов'янська, що з неї розвинулися українська, російська та білоруська мови.
У VII ст. східні слов'яни зосереджувалися на правому березі Дніпра. Протягом VII та VIII ст. східні слов'яни продовжували розселятися. Згодом вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії. Найважливішими серед них були поляни, що жили в Центральній Україні на берегах Дніпра. До інших східнослов'янських племен України належали древляни — на північному заході, сіверці — на північному сході, уличі й тиверці — на півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби.
Східнослов'янських поселень існувало багато, хоч за розмірами вони були невеликими. Села будувалися за одну-дві милі одне від одного і налічували від 4 до 70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень виростала на відстані 30-40 миль. У центрі зводилися гради, тобто укріплені фортеці, що служили для захисту, проведення племінних сходів і культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сотнями таких обнесених частоколом населених пунктів. Тому скандінави називали ці землі «Гардарікі», що значить «країна укріплень».
Про політичну організацію східних слов'ян відомо небагато. Очевидно, вони не мали верховних правителів чи якоїсь централізованої влади. Племена й роди, на чолі яких стояли патріархи, об'єднувало поклоніння спільним богам, а важливі питання життя вирішувалися шляхом загальної згоди. Хоч пізніше й з'явився клас племінної знаті, або князів, соціально-економічне розшарування племені було незначним, а земля й худоба вважалися спільною власністю численних сімей.
Східні слов'яни були знані як непохитні й загартовані воїни, здатні витримувати морозі спеку, споживати мінімум їжі.
Торгівля у східних слов'ян розвивалася слабко. Проте у VIII ст. їй дали поштовх купці зі Сходу й зокрема араби-мусульмани, що стали проникати у східнослов'янські землі. В обмін на дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби східні слов'яни могли запропонувати традиційні плоди своєї землі: мед, віск, хутра, а також рабів. Останній товар араби цінили над усе. Торгівля ця процвітала наприкінці VIII ст., коли у зносини зі східними слов'янами ввійшли тюркські племена хозарів, котрі заснували унікальну торговельну імперію в пониззі Волги та на Каспійському узбережжі й пізніше прийняли іудаїзм. Деякі слов'яни, зокрема сіверці, вятичі та поляни, були змушені сплачувати хозарам данину. Дедалі більше виходячи з ізоляції, східні слов'яни вступали у нову важливу добу своєї історії.
Археологічні джерела дають можливість уявити собі головні заняття населення. Це було рільництво (на що вказує хліборобський інвентар), скотарство (були корови, коні, свині, вівці, птиця). Населення знало ганчарство, ткацтво, обробку заліза, інші ремесла. Важливе місце посідало полювання на дикого звіра. Перший великий торговельний шлях, що зв'язував країни Сходу з Европою — був Волзький.
Передумови утворення Київської Русі й особливості державного процесу.
Політичне об'єднання антів, як і всі подібні до нього державні об'єднання раннього середньовіччя, виявилося нетривким. Однак процес формування класового суспільства і виникнення держави у східних слов'ян тривав, що було зумовлене внутрішньою еволюцією їхнього суспільства. Історичні факти свідчать, що протодержавні утворення, князівська влада та інші елементи державотворчого процесу мають, головним чином, місцеве походження і з'явилися задовго до утворення Давньоруської держави.
Поява феномена Давньоруської держави у IX ст. на теренах Східної Європи — результат взаємодії різноманітних чинників в усіх сферах не тільки тогочасного суспільства, а й сивої давнини.
Система господарства східних слов'ян ґрунтувалася на землеробстві, допоміжну роль відігравало розвинуте скотарство та сільські промисли. Вдосконалення землеробських знарядь у VII—IX ст., підвищення продуктивності праці, зростання виробництва додаткового продукту спричинили кардинальні зміни в соціальній сфері. Поглиблювалася класова диференціація — землевласники перетворювалися на феодалів, а вільні общинники ставали феодально залежним населенням, що створювало передумови для активного державотворчого процесу.
Відокремлення ремесла від сільського господарства, зародження товарного виробництва у VIII—X ст. зумовили помітну активізацію внутрішнього обміну та розширення зовнішньої торгівлі. Особливо жвавими були торговельні зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, Хазарією, Візантією та іншими країнами. Розширення торгівлі, з одного боку, сприяло збагаченню слов'янської родоплемінної знаті, посилювало диференціацію суспільства, з іншого — надзвичайно гостро ставило питання про захист важливих торговельних шляхів.
Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов'янських племен — дулібів, бужан, волинян. З розпадом родоплемінного ладу і появою класів у VIII—IX ст. посилюється процес об'єднання племен та їхніх союзів. Поступово виникають державні утворення — племінні княжіння та їхні федерації. За свідченням арабських авторів, вже у VIII—IX ст. існувало три осередки східнослов'янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) й Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь).
Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець назвав Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого і зросла Давньоруська держава.
Походження, виникнення та розвиток Київської Русі.
Проблема походження Київської Русі протягом тривалого часу була дискусійною. Ще в XVIII ст. німецькі історики Г.-З. Байєр та Г.Ф. Міллер висунули норманську концепцію походження Київської держави. Спочатку дискусія точилася навколо походження назви «Русь». Антинорманісти вважали, що назва «Русь» слов'янського походження і тісно пов'язана з українськими назвами річок Рось, Руса, Роставиця в Центральній Україні. Вони стверджували, що жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне давньонорманське джерело, в тому числі й саги. Антинорманських поглядів послідовно дотримувалися такі два провідні українські вчені, як М. Костомаров та М. Грушевський.
Звичайно, ніхто не може заперечити впливу варягів на формування давньоруської держави. Наприкінці І тисячоліття н.е. скандинави виявили неабияку воєнно-політичну активність майже на всьому європейському узбережжі — Франції, Німеччині, Англії, Іспанії та ін. Київська Русь не була осторонь цього процесу. Безперечне й скандинавське походження Рюрикової династії. Але формування державності у слов'ян — це складний і тривалий процес, що розвивався в руслі загальноєвропейської традиції. І зародження цієї державності слід шукати в першій половині І тисячоліття н.е. в Антському царстві.
Основні етапи становлення і розвитку Давньоруської держави
Період становлення держави Русі-України проходив у тяжкій боротьбі з варягами, уграми, печенігами, половцями, хозарами, татарами та іншими завойовниками.
За доби великих переселень народів (III—VII ст.) на землях наших пращурів панували готи, гуни, алани, авари, хозари. Та всі вони поступилися місцем міцному союзу автохтонних слов'янських племен антів, полян, древлян, дулібів, сіверян, уличів, тиверців. Вони у VI—VII ст. започаткували процес державотворення, утворивши союз східнослов'янських племен — Русь (VII ст.), а потім ще потужніший союз — Руська земля (IX ст.) з центром у Києві.
Початок державного життя України М. Грушевський датує VII—VIII ст. Літописи зберегли легенду про перших князів — основоположників Києва: Кия, Щека і Хорива. Поступово в середній течії Дніпра від Росі на півдні та Прип'яті на півночі виникає Київське князівство, що згодом стало осередком величезної імперії — держави Київської Русі-України.
В своєму розвитку вона пройшла такі періоди: становлення (IX—X ст.); розквіту (X — перша третина XII ст.); феодального роздрібнення (друга половина XII—перша половина XIII ст.); занепаду (з середини XIII ст.).
На межі XII—XIII ст. естафету національного державотворення приймає Галицько-Волинська земля, яка за часів княжіння Романа Мстиславовича, Данила Романовича та їхніх нащадків ще протягом майже 150 років продовжувала і розвивала державницькі та духовні традиції Київської Русі-України. Але й
Галицько-Волинська держава не витримала ударів численних зовнішніх ворогів. Починаючи з 1349 р., більша частина цієї української етнічної території на шість століть була відірвана від материнської землі, перетворилася на вкрай пригнічену і занедбану околицю інших держав: Польщі, Угорщини, Австрії, Німеччини.
Політика князів Київської Русі у X ст.
Князь Олег (882-912 pp.) за кілька років в результаті численних війн і походів підкорив своїй владі племена полян, древлян, сіверян, радимичів. А в цілому влада Києва поширювалася й на словен, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, фінно-угорські племена, чудь, мерю. Значних успіхів вона досягла і на міжнародній арені. Важливе значення мала діяльність Олега по захисту держави від нападів сусідів, у тому числі варягів. Цій меті слугувала данина варягам у триста гривень на рік — «заради миру», яка виплачувалася до смерті князя Ярослава Мудрого. Вся зовнішньополітична діяльність князя Олега свідчила про те, що це був талановитий воєначальник, дипломат і державний діяч, який значно зміцнив державу.
Наступник Олега князь Ігор (912-945 pp.) продовжував справу свого попередника, хоч і не так вдало. Перш за все він приборкав непокірних древлян, приєднав землі тиверців та уличів між Дністром і Дунаєм. Двічі ходив на схід: у 913 р. за угодою з хазарами пройшов до берегів Каспійського моря і дістався Баку, руйнуючи і грабуючи все на своєму шляху, у 943 р. ходив на багаті мусульманські міста Кавказу, де захопив велику здобич. За князювання Ігоря на кордонах Київської Русі вперше з´явилися печенізькі племена.
У 30-ті роки X ст. економічна, військова і політична міць Русі зростає. Вона посилює свої намагання утвердитися в Причорномор´ї, а також на східних торговельних шляхах, особливо в Приазов´ї, Поволжі, Закавказзі. Але найбільші зусилля спрямовуються на боротьбу проти Візантії.
На початку 40-х років X ст. імперія припинила виплату Русі щорічної данини, і у 941 р. починається війна. Ігор організував похід на Візантію великої флотилії, однак у морській битві поблизу Константинополя греки використали пальну суміш — «грецький вогонь», спаливши багато човнів і примусивши слов´ян відступити. Після цієї невдачі Ігор організував (943 р.) новий похід, однак імператор Візантії запропонував мир і відновлення виплати данини. Русичі отримали дари і від Дунаю повернули додому. У 944 р. був укладений новий русько-візантійський договір, який містив статті угод 907 і 911 років. Однак умови торговельної діяльності руських купців були погіршені.
Загинув князь Ігор у 945 р. під час спроби вдруге зібрати з древлян данину. Відсутність законодавчо встановлених розмірів податку призводила до того, що у населення часто забирали все майно, руйнувалося господарство.
Після смерті князя залишився його малолітній син Святослав, і правління державою перейшло до його матері, княгині Ольги (945-964 pp.). Вона стала правителькою величезної, ще не впорядкованої держави, у якій час від часу вибухали повстання проти центральної влади. Ольга жорстоко розправилася з древлянами, спаливши їхнє головне місто Іскоростень. Частину жителів було вбито, решту — перетворено в рабів. За традицією тих часів це була цілком законна помста. Всі останні роки правління княгині були мирними і спокійними. Ольга приділяє велику увагу внутрішнім справам, конкретно аналізує розвиток кожного регіону держави.
Княгиня Ольга виявила глибоке розуміння міжнародного становища свого часу в Європі. У 940 р. вона побувала з державним візитом у Візантії, відновивши військовий союз з нею, а також зуміла встановити дипломатичні стосунки з Німеччиною.
Таким чином, у складних зовнішніх та внутрішніх обставинах вона здійснювала обережну, виважену політик, тримала державну систему в міцних руках, не давши їй розвалитися чи ослабнути, а також вела мудру і ефективну дипломатичну діяльність.
Значно розширилася землі Київської Русі, зросла її могутність та міжнародна вага за часів князювання сина Ігоря і Ольги Святослава (964-972 pp.). Це був мужній, войовничий князь з лицарською вдачею, який охопив своїми походами величезну територію у Європі та Азії.
Святослав був визначним політичним діячем X ст., діяльність якого сприяла виходу Київської Русі на широку міжнародну політичну арену, служила фактором розширення, зміцнення і подальшого розвитку давньоруської держави. Однак, дбаючи про міжнародний авторитет Русі, її територіальне розширення, зміцнення економічних позицій на чорноморських ринках, руський князь не приділяв достатньої уваги внутрішнім справам. Святослав, безумовно, був природженим полководцем, лицарем навіть у ставленні до ворогів, і таким він увійшов в історію. Поряд з цим не можна ігнорувати і його помилок: погром і ослаблення Хазарського каганату завдало Русі шкоди, бо вона сама була неспроможна подолати кочівників, які майже чотири століття панували в степах Причорномор´я. Балканська політика Святослава також нічого не дала Русі, а вимагала багато жертв. Отже, деякі його походи були відверто агресивними і загарбницькими.
Загибель князя Святослава від рук печенігів продемонструвала, що ці орди становили дедалі більшу небезпеку, і боротьба з ними ставала для Київської держави життєвою необхідністю. А це означало, що зовнішньополітичний фактор у її житті продовжував залишатися одним із найважливіших, вимагаючи подальшого зміцнення внутрішнього становища.
Розбудова держави за Володимира Великого. Хрещення Русі та його історичне значення.
Коли Володимир заволодів Києвом його влада поширювалася на власне ці землі, а також на землі тільки-но підкорених полочан. Отож, він заходився послідовно приєднувати до Києва нові території, не обмежуючись встановленням формальної зверхності у вигляді виплати данини. За правління Володимира Великого відбулася заміна родоплемінного поділу Київської Русі на територіальний. У 981 році Володимир заволодів містами: Перемишль, Волинь, Червень і Белз. До Володимирових володінь увійшло й Закарпаття. Через північні території київський князь мав вихід до Балтійського моря.
Отже, протягом володарювання Володимир підкорив Києву велетенські території, встановивши кордони своєї держави вздовж Дністра, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни на заході, межиріччя Оки та Волги на сході, Чудського, Ладозького та Онезького озер і Фінської затоки на півночі, Причорномор’я та Приазов’я на півдні. З огляду на територіальний поділ і скасування місцевої племінної влади це вже була не намріяна, а цілком реальна імперія – найбільша держава тогочасної Європи Хрещення Русі 988 р.
У 988 р. на Русі склалися сприятливі умови для прийняття християнства. У Візантії спалахнула громадянська війна. Проти імператорів співправителів Василія й Костянтина повстав Варда Фока. Імператори попросили допомоги у київського князя. Володимир не відмовив, але за¬жадав за це руки сестри Василія і Костянтина Анни. Але, позбувшись не¬безпеки з допомогою руського війська, візантійці стали зволікати з вико-нанням умови і, щоб якось виправдатися, стали домагатися від Володимира прийняти християнство. Але і після хрещення Володимира Візантія не збиралася виконувати свої зобов’язання. І лише після того, як Володимир Святославович пішов воєнним походом і після тривалої облоги здобув візантійське місто Херсонес (Корсунь), шлюб нарешті відбувся. Во¬лодимир повернув місто Візантії як викуп за наречену. У 988 р. Володимир, повернувшись до Києва з молодою дружиною, проголошує християнство державною релігією Київської держави і енер¬гійно запроваджує нову віру.
Історичне значення запровадження християнства у Київській державі Прийняття християнства принесло позитивні зрушення у внутрішньому житті держави. Нова віра піднесла значення князівської влади в Києві на небувалу висоту і зміцнила зв’язок між окремими частинами могутньої держави. В особі церкви князь знайшов потужну ідеологічну опору, яка освячувала його владу і підтримувала його в управлінні державою. Поширення християнства сприяло подальшому розвиткові суспільних відносин, господарського життя. Церква справляла великий вплив на культурно-освітнє життя, його піднесення, відігравши таким чином прогресивну роль. Християнство, як релігія загальноприйнята в Європі, ще більше зблизила давньоукраїнську державу з європейськими країнами, підня¬ла їхні стосунки на новий рівень.
Політика Ярослава Мудрого і "Руська правда".
Ярослав Мудрий князював у Києві 35 років (1019—1054 pp.). Головну увагу Ярослав приділяв внутрішнім проблемам, а також відбудові країни та захисту її кордонів. Ярослав розбудував Київ, спорудивши величне "місто Ярослава", головною...
23.03.2013 19:03-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора