Розгляд факторів єдності жанрово-стильового комплексу української історичної повісті XIX - початку XX ст. Курсова робота з Інші. Робота № 521994

Перехід до торгівельного партнера Binance

Розгляд факторів єдності жанрово-стильового комплексу української історичної повісті XIX - початку XX ст

Інформація про навчальний заклад

ВУЗ:

Інші

Інститут:

Не вказано

Факультет:

Не вказано

Кафедра:

Не вказано

Інформація про роботу

Рік:

2025

Тип роботи:

Курсова робота

Предмет:

Інші

Завантажити

Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):

КУРСОВА РОБОТА Розгляд факторів єдності жанрово-стильового комплексу української історичної повісті XIX - початку XX ст ЗМІСТ Вступ 3-7 Розділ І. Жанрова специфіка історичної повісті, хронологія та основні параметри її дослідження. 8-18 1.1. Романтичний історизм в повісті 50-60-х років ХІХ століття 8-13 1.2. Вплив документалізму, філософського та пригодницького елементу у творах 70-х років ХІХ  першої чверті ХХ століття 14-18 Розділ ІІ. Поетика історичної повісті ХІХ – початку ХХ століття 19-39 2.1. Проблематика та образна система історичної повісті 19-34 2.2. Новаторські пошуки Михайла Старицького та А. Чайковського 35-39 Висновки 40-42 Використана література 43-47 ВСТУП Історична проза, поряд з іншими ділянками художньої інтерпретації історичного минулого, протягом століть залишається правдивим втіленням національного й соціоментального обличчя епох, досвіду державотворення в історії України. Вплив стильових напрямів і тенденцій літератури на творчість повістярів XIX  початку XX ст. є одним із визначних факторів, що взаємодіють з ідейно-художньою прагматикою, а відтак – жанровою специфікою творів історичної прози середнього обсягу. З'ясування результату цього впливу - завдання, що закономірно викликає науковий інтерес дослідників української літератури, починаючи з часів базового формування жанрової природи історичного епосу і закінчуючи останніми досягненнями в галузі його вивчення. Підвищення рівня наукового аналізу творів історичного повістярства, яке останнім часом відбувається із залученням новаторських точок зору, підходів та методології, спонукає до спроби зробити додатковий внесок у розв'язання питання про специфіку й головні засади жанрово-стильової єдності історичної повісті ХІХ – початку XX ст., її внесок у справу духовного виховання українського громадянства, оскільки саме повість як жанр через властивий їй спосіб художнього узагальнення найбезпосередніше впливає на формування історичної свідомості. Твори, обрані для дослідження, складають цілісний жанрово-стильовий, тематичний і образний комплекс історичної прози середнього обсягу XIX  початку XX ст. Завдання повноти наукового аналізу вітчизняної історичної повісті зумовили включення до цього комплексу й деяких творів на теми із зарубіжної історії, писаних як українською, так і російською мовами. Матеріал дослідження, особливо в підрозділах, присвячених осмисленню початкового етапу формування історичної повісті в новій українській літературі, включає також твори супутньої жанрової природи (белетризовані історичні нариси, драматичні етюди з епічною історичною фабулою як основою сюжетної конструкції і т. ін.). Враховуючи ці зауваження, обсяг досліджуваного матеріалу охоплює значну кількість текстів - Г. Квітки-Основ'яненка ("Основание Харькова", "Татарские набеги", “Головатый", "1812 год в провинции", “Предания о Гаркуше”), Марка Вовчка (“Кармелюк”, "Маруся", “Гайдамаки”, "Савва Чалый"), О. Стороженка ("Марко Проклятий"), І. Франка (“Петрії і Довбу щуки”, “Захар Беркут”), М. Старицького (“Облога Буші”, "Заклятий скарб", "Червоный дьявол", "Первые коршуны"), О. Маковея ("Ярошенко"), А. Чайковського ("За сестрою", "На уходах"), Г. Хоткевича (“Довбуш”), Є. Гребінки (“Нежинский полковник Золотаренко”). Художні здобутки зовнішньої форми зазначеної системи творів" є численними і вагомими. Перш за все - це продуктивні спроби привнесення у внутрішній світ літературного твору історичного колориту (інколи - наприклад, у класицистичній та преромантичній прозі Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, - через використання принципів мемуарної літератури). Кращі зразки романтичної історичної повісті (напр. "Червоный дьявол" М. Старицького) виявляють гармонійне сполучення дотримання вимог пригодницько-белетристичної жанрової специфіки з професійним інтересом до історіографічного та документального матеріалу. Однак історична повість на рубежі XIX і XX століть (твори О. Маковея. А. Чайковського) виявляє тенденцію до втрати попередніх здобутків документалізму на користь масовій популяризації історії, будучи зосереджена на авантюрно-висхідному конструюванні сюжету та ствердженні засад житейської моралі; філософсько-історична повість першої чверті XX ст. (твори Г. Хоткевича) виводить українське історичне повістярство на якісно новий рівень інтерпретації історичного минулого, подає дидактичну основу функціонування образу ідеального державця та громадянина в контексті давніх вітчизняних традицій. Одним із першорядних завдань вивчення зазначеної сукупності творів є з'ясування того, як функціонує їх жанрова форма в процесі відображення історичного досвіду українського народу. Актуальність дослідження полягає у зверненні до специфіки жанру повісті з метою освоєння конкретного історично-духовного досвіду, необхідного для сучасного процесу відродження і державотворення. Вона також зумовлена відсутністю в українському літературознавстві монографічного, комплексного (на різних структурних рівнях) вивчення й жанрового аналізу історичної повісті XIX  початку XX ст., змінами в осмисленні сфальсифікованих або замовчуваних фактів історії України, специфіки літературного процесу. Незважаючи на значні здобутки українського літературознавства у вивченні історичного епосу XIX ст., ще й досі не створено наукової праці, яка б систематизувала результати дослідження історичної повісті як дидактичного жанру та її жанрових різновидів, витворила цілісне літературознавче уявлення про її еволюцію, вираження в ній концепту повчальності. Отже, мета роботи - дослідити шляхи еволюції української історичної повісті ХІХ - початку XX ст. та її ідейно-художні особливості як системного літературного явища, покликаного відображати здобутки українського національного державотворення в їх дидактичному контексті. Етапи досягнення названої мети позначені виконанням таких завдань: - з'ясувати специфіку історичної повісті ХІХ - початку XX ст. як дидактичного жанру в контексті сучасних теоретичних здобутків генерики у вивченні історичного епосу; - визначити провідні критерії аналізу її жанрово-стильової єдності відповідно до її генетичних особливостей, співвідносних із жанром притчі; - розглянути параметри дидактико-естетичного моделювання історичної правди та її співвідношення з концептуальним художнім домислом; - проаналізувати образну систему історичної повісті відповідно до особливостей конструювання образів історичних осіб та вигаданих персонажів у процесі моделювання системи особистісних духовних настанов; - виявити еволюцію способів та дидактичну мету оформлення образу оповідача у творах різних жанрових модифікацій та стильових напрямів; - розкривши новаторські риси у групуванні та семантиці виявів художнього часу й простору всередині текстової реальності; - оцінити етапи відображення засад національної ментальності з точки зору їх продуктивності в сучасному історичному процесі України; - створити підсумкову систему морально-етичних настанов особистісної та державотворчої політики, виражену в сукупності текстів історичного повістярства ХІХ - початку XX ст. Об’єктом дослідження виступає сукупність творів української історичної повісті ХІХ — початку XX ст. (зокрема, таких авторів як М. Вовчка, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ’яненка). Предмет дослідження - жанрово-стильова специфіка та варіативність, роль провідних параметрів історизму, системи образотворення, функціонування художнього часопростору та поетикально-композиційних особливостей у розвитку втілення повчальності творів зазначеної хронологічно-жанрової єдності. Вибір методів дослідження при виконанні поставлених завдань був зумовлений такими факторами: 1) специфіка історичної повісті як дидактичного жанру; 2) методологічні здобутки літературознавства XX ст.; 3) основні напрями тематичного орієнтування історичної повісті XIX - початку XX ст. (серед них найяскравіше виражені - українське середньовіччя, Хмельниччина та Руїна); 4) систематизація змісту дидактичності у вигляді цілісної програми. Тому провідними методами під час дослідження були: порівняльно-історичний, по образного, текстуального аналізу та зіставлення компонентів образно-притчевого мислення, аналізу внутрішньої міфологічної основи художньої реальності виділення подібних і відмінних рис за допомогою системно-структурного методу. Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в бакалаврській роботі зроблено спробу системно дослідити історичну повість зазначеного періоду, систематизувати ідейний зміст повчальності її художніх текстів як втілення морально-етичного досвіду історії вітчизняного державотворення. Встановлена єдність комплексу творів історичного повістярства в їх еволюції від класицистичної та преромантичної прози проміжної жанрово-стильової приналежності до якісних, довершених зразків історичної повісті, її різновидів і модифікацій, головними критеріями класифікації яких виступили достовірність відтворення історичної реальності, позитивний розвиток майстерності втілення духовних настанов у моделюванні образів історичних та вигаданих персонажів, збагачення зображально-виражальних засобів, а також протиріччя між різноспрямованими тенденціями у творчості одного автора та способи їх вирішення. Практичне значення. Результати бакалаврської роботи можуть бути використані при викладанні спецкурсів та проведенні спецсемінарів, при урізноманітненні тематики курсових та дипломних робіт з української літератури, поглибленому вивченні історії України та порівняльному дослідженні слов'янських літератур, для уточнення ролі історичної правди в сучасному духовно-соціальному житті України, патріотичному громадянському вихованні. Структура роботи. Бакалаврська робота складається зі вступу, двох розділів, висновків і має обсяг 47 сторінок. Список використаних джерел включає 58 найменувань. РОЗДІЛ І. ЖАНРОВА СПЕЦИФІКА ІСТОРИЧНОЇ ПОВІСТІ, ХРОНОЛОГІЯ ТА ОСНОВНІ ПАРАМЕТРИ ЇЇ ДОСЛІДЖЕННЯ. Романтичний історизм в повісті 50-60-х років ХІХ століття Серед жанрової палітри 50-60-х років ХІХ століття чільне місце займає повість. Літературознавчий словник-дослідник подає таке трактування повісті: “Повість-епічний прозовий твір (рідше віршований), який характеризується однолінійним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих явищ і глибиною їх розкриття займає проміжне місце між романом та оповіданням. Крім обсягу, повість різниться від оповідання розгорнутішим сюжетом, більшою кількість другорядних персонажів, повнішою та глибшою їх характеристикою, наявністю описів. Розмежування повісті та роману менш виразне. Схожі вони за предметом зображення (життєві будні чи вагомі історичні події), засобами зображення, розкриттям характерів. Але повість охоплює менше коло проблем, коротший період із життя героя. Якщо в романі акцент робиться на розгортанні сюжету й розширенні коло проблем, то в повісті сюжет більш статичний: акцентується на глибшому аналізі одного чи кількох конфліктів, на описах. Як і в романі та оповіданні, велику роль у повісті відіграє голос автора або розповідача.” [34;554]. В появі повісті на теренах української літератури сприяло засвоєння нею у період бароко насамперед західноєвропейських духовних, рідше - авантюрних і демонологічних повістей. Розвиток прози в українській літературі 40-60-х років базувався як на освоєнні реалістичних засад і стильової традиції Григорія Квітки – Основ’яненка та використанні художніх здобутків оповідних жанрів народної поезії, так і на основі нових естетичних вимог цього часу. Перша українська повість “Маруся” Григорія Квітки – Основ’яненка з’явилася у 1833 році. Особливістю її було те, що вона написана українською мовою. У цей час у літературу приходить багато нових митців, утверджується в українській прозі романтизм і формується реалізм. Художня творчість все ще тяжіє до романтизму, однак з кінця 50-60-х років становище провідного літературного напрямку починає завойовувати реалізм. Саме в річищі цього літературного процесу формувалася творчість Тараса Шевченка. У романтичній творчості, на думку Ганни Токань, “ багатовікові незалежницькі змагання українців відображалися в романтичній піднесеності національного фольклору, де трагізм і віра були злютовані кров ю та незламністю героїв; самостійне становище українки в родині та громаді (козачки, коханої) теж за національною природою забарвлене романтично у вірності чекання, у палкості почуттів, у громадянській активності.” [52; 58]. Авторка виділяє такі течії романтизму ХІХ століття : фольклорно – історичну, громадянську, психологічно – особистісну. Романтичний світогляд ґрунтується на тому, що у житті все взаємодіє у всеохопному спонтанному русі. Провідним у творчості романтиків є історизм. У хронотопі найбільшу вагу має майбутнє, яке омріюється як ідеальне, міфологізується. Особистістю цього напрямку є те, що сучасне викликає протест, оскільки трактується як лихий поворот історії. У цю добу українське письменство, незважаючи на репресивні заходи царизму проти розвитку національної культури нашого народу, завдяки творчості Тараса Шевченка, а також Марка Вовчка, Пантелеймона Куліша вийшло на рівень європейських літератур. Починаючи з другої половини 50-х років, після “похмурого десятиріччя”, особливо розгулу миколаївської реакції та переслідування царизмом українства внаслідок розгрому Кирило – Мефодіївського братства, з поглибленням національної самосвідомості в українському суспільстві розвиток українського письменства активізується. “ Внаслідок поглиблення філософського розуміння людських характерів поглиблюється їх художнє осмислення. Розпочинається період розквіту прозових жанрів, які давали найбільші можливості для розвитку реалізму. Набуває значного досвіду романтизм у творенні прозово – епічних жанрів.” [22;182] . У цей час з являються прозові твори П. Куліша, Марка Вовчок, А. Свидницького, О. Стороженка, Нечуя – Левицького, значної групи письменників, які ґрунтувалися навколо журналу “Основа”, досягає високого рівня прозова творчість Ю. Федьковича, виходять у світ повісті, оповідання та новели інших авторів. Особливістю розвитку прозово-оповідних жанрів у цей період є естетичний синкретизм, вияви в романтичному спрямуванні (“Чорна рада” П.Куліша та ін.) сильних реалістичних ознак і збагачення реалізму здобутками романтизму, виступи одних і тих же прозаїків і з реалістичними, і з романтичними творами (П.Куліш, Марко Вовчок, О.Стороженко), перехід від просвітительського реалізму до реалізму класичного. Орієнтація на наукове розуміння суспільства й людини сприяла зміцненню реалістичних засад у письменників 40-60 років. Ганна Токань у статті “Цей багатобарвний мистецький світ зауважує: “Реалізм постав як опозиція романтизму, його орієнтація спрямована на зневажену романтиками “низьку” дійсність і є спробою її узагальнення”.[52; 59]. Постулати реалізму: світом керують соціальні закони: соціальний історизм приходить на зміну історизму романтичному; людина повністю залежить від суспільних відносин, є їх відтворенням, психологія героя, його стосунки з іншими пояснюються об’єктивними соціально-історичними обставинами; письменник намагається збагнути об’єктивний саморух дійсності і передати це об’єктивне знання та свій гуманістичний ідеал читачеві; життєподібність і типовість – провідні засади реалістичної поетики; характеротворення відбувається за принципом саморозвитку характеру; поведінка персонажа не виходить за межі внутрішньої логіки, ядром цього внутрішнього є соціальна приналежність героя. У період 40-60-х років відбувається характерне для реалізму розширення об’єкта художнього пізнання завдяки введенню у сферу творчого інтересу, крім долі селянства, також особливостей життя інших верств суспільства (духівництва, солдатів, бурлацтва, козацтва, панства). “Посилення суспільної заангажованості мистецтва, зв’язку літератури з суспільними процесами, а національно й соціально-визвольним рухом реалізується в розширенні й радикалізації проблематики, у трактуванні зображуваного у світлі передових суспільних ідеалів, близьких у ряді моментів до шевченківських, в оновленні та поширенні ідеологічної ролі літератури, в орієнтації читача на радикальне перетворення суспільства. Оновлюються прийоми художнього зображення й вираження.[22; 183] У художній прозі наявна проблема “людина і суспільство”, боротьба людини з низів за існування, проти гніту соціального і національного, трагедію нищення людини суспільною несправедливістю, страждання народу і панування привілейованих, панівних сил тощо. Гостра суперечність між народно-гуманістичним ідеалом і нелюдяним характером суспільних відносин – основний структурний принцип прозових творів 50-60-х років. У них органічно поєднується принцип народності з принципом реалізму, як художнє відтворення істини життя, розкриття закономірностей дійсності, заглиблення у внутрішній світ людини, зображення обставин і характерів, художній історизм. Людина зображена насамперед у своїй соціальній суті. Доля героя тісно переплетена із суспільними процесами. Загалом у системі персонажів художньої прози 50-60 років домінує роль позитивного героя. В українській прозі поглиблюється художнє осмислення історичних завдань українського народу у визволенні з-під соціального, національного, духовного гніту. На попередньому етапі розвитку художньої прози в центрі уваги були переважно родинно-побутові стосунки та інші окремі суспільні явища селянського життя. Прозаїки намагалися показати суспільне становище всього селянства, зобразити життя інших класів і прошарків. Зокрема Г.Квітка-Основ’яненко вбачав поліпшення становища трудових мас в удосконаленні суспільних порядків і людських взаємин шляхом часткових змін існуючої системи, підвищення морального та освітнього рівня людини. Марко Вовчок показала кріпосницьку систему як політичну й суспільно-економічну причину трагічного становища селянства та громадянсько-морального звиродніння панства. Письменниця намагалася передбачити майбутню долю народу, проголошувала право людини на вільне життя, засуджувала експлуатацію та насильство. На захист національних інтересів спрямували свою творчість також П.Куліш, А.Свидницький, Ю. Федькович та інші письменники, які утверджували народно-гуманістичні ідеали. Ідеї національної консолідації українського суспільства висувались у прозовій творчості П.Куліша, О.Стороженка. Новий етап у розвитку української прози відкривають Марко Вовчок, П.Куліш та О.Стороженко. Письменники висловлювали досить прогресивні на той час погляди, правдиво відтворювали суспільні явища, зокрема загострення конфліктів між селянством і поміщиками. Від критики окремих суспільних вад та вад людини прозаїки переходять до викриття всього експлуататорського ладу. Реалістична проза відображає передусім найістотніші тенденції і закономірності народного життя. Становище пригнобленого трудового народу – основа оповідань та повістей 50-60-х років XIX століття. Як бачимо, проза цього періоду тяжіє до історичних тенденцій. З’являються нові жанри, зокрема жанровим різновидом прози було історичне оповідання. Поряд з оповіданням розвивається й повість. Ця епічна форма після Квітки-Основ’яненка еволюціонує, збагачується. Так з’являються різновиди повісті – соціальна (“Інститутка” Марка Вовчка), історична повість (“Січові гості” П.Куліша), історична повість – казка (“Кармелюк” Марка Вовчка). Вміщений уже в першій збірці Марка Вовчка твір “Сестра” виділяється серед оповідань своїми жанровими ознаками, зокрема епічною широтою він наближається до повісті. Ознаки повісті мають також такі твори: “Орися” П.Куліша, “Месть верховинця” М.Устияновича та інші. Повісті в основному друкувалися в журналі “Основа”. Історичні повісті мали романтичний характер, створювалися на фольклорній основі. У цей час з’являється повість-казка Марка Вовчка “Кармелюк”, П.Куліша “Хмельниччина”, “Січові гості”, О.Стороженка “Марко Проклятий”. Отже, основними формами відтворення дійсності залишалося оповідання й повість. 1.2. Вплив документалізму, філософського та пригодницького елементу у творах 70х р. р. XIX першої чверті XX ст. У 70-90-х роках українська література, незважаючи на урядові репресії, зростала все помітнішою ставала її роль у житті народу. В літературу прийшло чимало творчих сил, зокрема І.Франко, П.Мирний, І.Нечуй-Левицький. Величезними були здобутки художньої прози. У 70-90-і роки були написані найвизначніші прозові твори І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І.Франка, в яких порушувалися глобальні проблеми епохи, дано художнє відображення нових сфер народного життя. Письменники-реалісти того часу відгукувались на важливі проблеми сучасності, відтворювали певні сторони життя народу. Особливістю манери письма 70-90-х років було те, що митці відходили від традиційної форми оповіді (що йшла від Квітки-Основ’яненка і Марка Вовчка) і широко застосовують іншу форму – об’єктивно-епічну (від імені самого автора). “Ця форма в поєднанні з широким застосуванням діалогів і внутрішніх монологів надавала письменникові більше можливостей для докладної розповіді про події для всебічної характеристики персонажів, розкриття їх переживань і опису обставин, в яких вони діють, отже, для ширшого охоплення явищ життя і глибшого проникнення в їх суть”.[21; 263]. Художня проза цього століття характеризується цілим рядом ознак, серед яких провідною є пожвавлення інтересу до боротьби. Загалом, “Українська проза у 70-90-ті рр. стала справжньою трибуною громадської думки і суспільно-політичної боротьби; вона відзначалася глибокою актуальністю і політичною злободенністю, підносила ідею революційного перетворення світу. Це викликало публіцистичну наснаженість й емоційну пристрасність багатьох тогочасних художніх творів”. [19; 354] У 70-90-х роках спостерігається піднесення української прози. Слід відзначити, що в цьому процесі як історична необхідність була обумовленість його потребами зростання національної культури, так і дальшим розвитком української літератури. Важливим кроком уперед стало створення з ініціативи Драгоманова і Кониського у Львові Літературного товариства імені Тараса Шевченка, через двадцять років реорганізоване в Наукове товариство імені Тараса Шевченка. Діяльність Товариства була дуже активною і багатогранною, зокрема, воно видало десятки томів матеріалів з історії української мови, літератури, з фольклору, етнографії, антропології в серіях “Пам’ятки української мови та літератури”, “Матеріали до української бібліографії”, “Матеріали до української етнології та антропології”. Цей величезний народознавчий матеріал супроводжується науковими розвідками, окремими книжками виходили дослідження на історичні, літературознавчі теми, видавалися словники. З 1893 року при Товаристві стали діяти три секції – філологічна, історико-філософська, математично-природничо-медична. В них активно працювали Франко, Грушевський, Гнатюк, Павлик, Маковей, Огоновський, Барвінський, Верхратський. За розмахом наукової діяльності Товариство нічим не поступалося академіям наук інших європейських країн. На західноукраїнських землях у 70-80-х роках активно діяли політичні партії москвофілів та народовців, у яких були принципово різні погляди на право українського народу на самостійне національно-політичне життя. Народовці головну увагу звертали на піднесення національної свідомості галичан. Народовські журнали “Правда” (1867-1898), “Зоря” (1880-1897) та газета “Діло” (1880-1939) стали трибуною всієї української літератури, сприяли розвитку нашої критики та публіцистики. У Східній Україні час від часу з’являлись альманахи “Луна” (1881), “Рада” (1882-1884), “Нива” (1885), “Степ” (1886) тощо. Петро Хропко зауважує: “Загалом українська література цього часу розвивається під шевченківським прапором реалізму, народності й національної самобутності. Подвижницька громадська діяльність геніального поета, його полум’яна муза була орієнтиром для нового покоління українських письменників”. [55; 30] Передова тогочасна критика скеровує українське письменство на глибше художнє дослідження життя. Драгоманов вважає, що українські письменники повинні вивчати досвід європейських літератур, підніматися своєю творчістю до їхнього рівня. Білик заохочував митців цікавитися життям народу в усіх його соціально-психологічних виявах. Іван Франко акцентував на правдивості зображення дійсності. Барвінський надає великого значення вихованню народу на творах Шевченка про героїчну боротьбу українського козацтва. Павло Грабовський наголошує на тому, що література покликана служити народові в його визвольних змаганнях і стати “одним з чинників поступу загальнолюдського”. Піднесенню українського художнього слова сприяють дослідження українських учених у царині філології (О. Потебні, П. Житецького, М. Петрова, М. Шашкевича, Ом. Огоновського). Значних успіхів було досягнуто на теренах фольклористики. Виходять збірки І. Рудченка “Народні південноруські казки” і “Чумацькі народні пісні”, “Збірник українських пісень” (три випуски з нотами) Лисенка, “Історичні пісні малоруського народу” Драгоманова і Антоновича, “Народні пісні Галицької та Угорської Русі” Головацького, з’являються фольклористичні дослідження Франка, Драгоманова. “У ці десятиріччя значних здобутків досягла проза. Продовжуючи традиції епічної творчості Квітки-Основ’яненка, Шевченка, Марка Вовчка, Стороженка, Федьковича, українські прозаїки збагатили літературу і в ідейно-тематичному, і в жанровому та стильовому планах” [55; 30], - писав П. Хропко. У творах 70-х років ХІХ – першої чверті ХХ століть відчувається вплив документалізму, філософського та пригодницького елементу. Свого часу Іван Дзюба у статті “Неісходимі стежки минувшини (Пригодницькі мотиви в історичній прозі)” накреслив своєрідну схему розвитку історико-пригодницького жанру у світовій літературі. Літературознавець зауважує: “Пригодницьку гілку історичної белетристики (чи, навпаки, історичну гілку пригодницької белетристики) нерідко вважають таким собі неокресленим і хистким гібридом або жанром другорядним, розважального або утилітарно-педагогічного задля дітей та юнацтва призначення. Проте це далеко не так. Хоч межі та характер жанру і справді залишаються не визначеними чітко, одначе ж те, що звемо історико-пригодницькою літературою, має давній родовід та надовго розрахований генетичний ход. Адже історія і пригода справіку невіддільні одна від одної”. [10; 86-87] Історико-пригодницькі елементи наявні у творчості багатьох митців цього періоду, а саме в Михайла Старицького, Куліша, І. Нечуя-Левицького. Євген Баран з цього приводу висловлює таку думку: “Серед письменників, чиї твори ми називали в одному ряді з “Чорною радою” П. Куліша, виділяються М. Старицький, І. Нечуй-Левицький та О. Маковей. Продовжуючи традиції Куліша, вони у своїх історичних творах розвивали застосовані ним елементи сюжетотворення. Елементи пригодництва наявні майже в усіх творах історичної тематики. Проте у названих авторів вони стають не просто історичним чи біографічним фактом, а художнім прийомом, способом організації матеріалу”. [1; 29-30] Як бачимо, Є. Баран вважає, що першим твором пригодницько-історичного жанру була “Чорна рада” П. Куліша. З цим твердженням погоджується В. Поліщук, оскільки “сам Старицький захоплювався знаменитим романом Куліша. Куліш же, й це нині загальновідомо, мав перед очима добру школу Вальтера Скотта. Природно, що Старицький і безпосередньо й опосередковано (через П. Куліша) теж не міг не зважити на художній досвід шотландського письменника. Водночас маємо зауважити, що питома вага й міра функціональності пригодництва в сюжетах “Чорної ради” й романів та окремих повістей Старицького помітно відрізняються (її більше у творах Старицького)” [44; 5]. До історико-пригодницького жанру відносять “Чорну раду” П. Куліша та окремі романи й повісті М. Старицького (“Червоный диявол”, “Первые коршуны”, меншою мірою “Облога Буші” й “Заклятий скарб”). І.Дзюба, окреслюючи типологічні ознаки історико-пригодницької прози зазначає, що “в ній – історичний герой – завжди герой дії, руху; звідси динаміка сюжету в багатьох історичних романах. Але це ще не та специфічна естетична якість, що робить твір історико-пригодницьким. Жанр цей має свою умовність. Вона полягає в тому, що сюжетна інтрига, витворена часто-густо всупереч безпосередній правдоподібності, стає основою структури роману чи повісті і підпорядковує собі всі інші компоненти... Але ця умовність не повинна ані відлякувати, ані розчаровувати. Вона може не відводити від правди й реальності історії, а по-своєму вести в її глибини, в її суттєві закономірності”. [10; 114] У дусі пригодницько-історичного жанру витримані також інші твори 70-х рр. ХІХ століття та першої чверті ХХ століття. Серед митців цього жанру варто назвати О. Стороженка (“Марко Проклятий”), І. Франка (“Захар Беркут”, “Петрії і Довбу щуки”), Марка Вовчка (“Кармелюк”), А. Чайковського (“На уходах”, “За сестрою”). РОЗДІЛ ІІ. ПОЕТИКА ІСТОРИЧНОЇ ПОВІСТІ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ 2.1. Проблематика та образна система історичної повісті Історична повість ХІХ – початку ХХ століття позначена рисами романтизму, однак в окремих творах наявний реалізм зображення явищ, подій, героїв. Історична проза відображає життя тогочасного суспільства. Однак манера письма кожного з них відрізняться насамперед особливістю викладу. “Панівною формою художнього викладу в оповіданнях та повістях цього часу була традиційна, започаткована Г. Квіткою-Основ’яненком за народним зразком оповідань, що являла собою усний монолог людини з демократичного, найчастіше селянського середовища. Ставилася мета створити максимальне враження автентичності зображуваного, виявлялася настанова белетристів на документально-фактичну достовірність як один із засобів художньої правдивості творів”. [22; 198] Домінуюче становище народооповідної манери було пов’язане з переважанням сільської тематики і сприяло наближенню письменства до народного життя, правдивому відтворенню народних характерів. Особливістю прози Квітки-Основ’яненка є те, що оповідач виступає умовною постаттю, переважно стороннім спостерігачем. Він, зазвичай, стояв осторонь, що виявлялося у дидактично-менторських інтонаціях його тону, спробами робити певні висновки. Оповідач Марка Вовчка набуває нової функції. Це вже оповідач-персонаж, безпосередній учасник зображуваних подій, із своїми біографією і характером. Її оповідач (найчастіше це жінка-селянка) – це свідок подій, обвинувач, який виносить присуд вчинками персонажів, що засвідчувало тенденцію переходу від просвітительського реалізму до реалізму класичного. Розширення кола оповідачів сприяє розширенню обсервації і позиції авторського підходу. В повісті М. Чайки “Москалева правда” оповідачем виступає колишній солдат, у деяких творах Ю. Федьковича – сам Ю.Федькович. Марко Вовчок у повісті “Кармелюк” виробляє спосіб об’єктивного розвитку сюжету. Марко Вовчок відходить від традиційного зображення знедоленого кріпака, який тільки ремствує на власну долю. Художні пошуки письменниці приводять до зображення героя-селянина, який прагне звільнитися від кріпацтва (Маша з однойменного оповідання, Настя з “Ледащиці”, Назар з “Інститутки”), братися за зброю (Кармелюк з однойменної повісті-казки) письменниця трактувала як зразок суспільної поведінки особистості в тогочасних умовах. Творчість Марка Вовчка відбиває ідейно-художні пошуки тогочасного суспільства. Наприклад, в оповіданні “Маша” (в естетичних принципах його наявні деякі ознаки соціальної утопії) втілено погляди письменниці на шляхи перебудови селянського буття. Окремі мрії та уявлення народу про майбутнє відбилися в програмі боротьби Кармелюка – справедливий розподіл матеріальних благ і соціальна рівність. Творчості Марка Вовчка 60-х – поч. 70-х рр. характерні перенесення дій в історичне минуле, коли народ давав збройну відсіч ворогові. Письменниця створює образи ватажків цієї боротьби, відповідних ідеальним уявленням (в оповіданні-казці “Невільничка” та повісті такого ж характеру “Кармелюк” це образи відповідно Остапа і самого Устима, а Марка Вовка – Івана). Найвизначнішою історичною повістю-казкою Марка Вовчка є твір “Кармелюк” (1862-1863). “Зображуючи Кармелюка, письменниця не ставить завдання точно відтворити біографічні дані його як історичної особи, йде за народними переказами, легендами й піснями. І час, коли революційні демократи активно пропагували ідею селянської революції, прославлення героїчного ватажка селянських повстань було надзвичайно актуальним. Яскраве зображення мужньої боротьби Кармелюка проти панства, за соціальну рівність було спрямоване не виховання юних читачів борцями проти соціальної несправедливості”. [19; 324] Марко Вовчак детально виписує образ головного героя, наділяє його кращими рисами, вказує на його винятковість. В реалістичному плані показує арешти Кармелюка, перебування його у темниці, побивання рідних за ув’язненим, готовність жінки іти за ним в далеку дорогу разом із дитиною, до Сибіру, втеча героя з сибірського заслання тощо. В загальній романтичній структурі повісті “Кармелюк” застосовуються окремі реалістичні принципи. Привертає увагу також образ дружини Кармелюка Марусі, яку авторка наділяє рисами жінок, що брали участь у селянському русі. Дочка героя виростає в родині борця, з раннього віку привчається бути корисною батьками у їх важкому, сповненому небезпек житті. Повість-казка “Кармелюк” вважається першим взірцем революційної повісті-казки в українській літературі. Історична романтична повість “Маруся” написана в об’єктивно-епічній манері з яскравим образом маленької української Жанни д’Арк. Класичний гуманний реалізм, наскрізна ідея визволення народу, непідробний демократизм прози Марка Вовчка, що знала і зуміла майстерно відтворити “такі тайни історичної душі українського народу і такі глибини, яких тепер вже ніхто не знає або виповісти не вміє” (І. Франко), забезпечили їй осібне тривке місце в історії письменства. В об’єктивно-епічній манері написані “Чорна рада” П. Куліша, “Марко Проклятий” О. Стороженка, “Хлопська дитина” Ф. Царевича. У художньому полотні прозових творів виробляються нові реалістичні й романтичні принципи поетики і стилістики. У кращих зразках прозових жанрів мовна характеристика персонажів набуває чіткішої індивідуалізації. Є. Гребінка ввійшов в українську література передусім як талановитий поет і байкар. Однак у творчості письменника є також і прозові полотна. Перш за все це повість “Нежинский полковник Золотаренко” (1842) та роман “Чайковський” (1843). В основі повісті “Нежинский полковник Золотаренко” лежать реальні події часів визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Головним героєм твору є історична особа Іван Золотаренко, який користується повагою і довір’ям Хмельницького. На його сестрі Ганні вдруге був одружений гетьман. Коли Б. Хмельницький вирушив на допомогу своєму синові Тимошу, він залишив для охорони України полки: Ніжинський та Переяславський під начальством Золотаренка. Після возз’єднання України з Росією І. Золотаренко приймав царських бояр у Ніжині та привів місто до присяги. Цар Олексій Михайлович в 1654р. оголосив війну Польщі. Богдан Хмельницький прийшов на допомогу російським військам та послав три полки: Чернігівський, Ніжинський, Стародубський. Командування військом було доручено Золотаренку, який був наказним гетьманом, мав у поході необмежену владу, на ознаку чого одержав булаву і бунчука. Серед наближених у почті Золотаренка перебував гетьманич Юрій, “посланий батьком для вивчення і навичок у військовому мистецтві”. Одержували перемогу за перемогою, узявши штурмом Смоленськ, Гомель, Новий Бихів. Але при облозі фортеці Старий Бихів Іван Золотаренко загинув. Власне, цій події і присвячена повість Є. Гребінки. Становлення історичного роману, коли постала проблема співвідношення власне історії і художнього домислу, довгий час спостерігався письменником романічною фабулою та справжніми історичними подіями, що відбулися в основі твору. Є. Гребінці теж ще не вдалося уникнути цього недоліку: опис справжніх подій став своєрідною рамкою для самовідданого кохання полковницької сестри Любки і польського шляхтича Францішка. Закоханих полковник розлучив. Дівчина не перенесла горя і померла, а Францішек, затаївши помсту, стає монахом-єзуїтом, влаштовує вбивство полковника і спалює церкву разом з труною. Для лінії кохання Францішка і Любки характерна наявність мелодраматичних ефектів. А образ Францішка відчутно позначений рисами поширеного в літературі образу романтичного лиходія. У повісті, названій “исторической былью”, Є. Гребінка зіставляє часи минулі і нинішні. І далі малює звичайну картину: чоловіки радіють, що небезпечні для родинного спокою гусари покинули місто, а повітові баришні обливаються гіркими сльозами. Є. Гребінка подає майже епічну хвилюючу картину проводів ніжинців: “з надривним гулом дзвонів, кінським іржанням і брязкотом зброї, з щирим побажанням щастя і гірким передчуттям, що не всім, мабуть, судилося вернутися в рідний дім, особливо, якщо під ним спіткнувся випробуваний бойовий кінь”. [18; 116] Незважаючи на забарвлення повісті, Є. Гребінка зумів правдиво відтворити події. З великою симпатією і теплим гумором зображені козаки. Є. Гребінка прагнув окремим живим деталям надати дійового, життєвого характеру. “Незважаючи на намагання розгорнути широке полотно, ліро-епічний виклад, пісенність оповіді, окремі вдалі деталі, Є. Гребінці, проте, ще не вдалося повністю відтворити історичний колорит, досягти художньої довершеності”. [18; 116] Талановитий прозаїк Олекса Степанович у своїй творчості орієнтувався на традиції Квітки-Основ’яненка. Письменник розробляє головним чином історично-легендарні

Курсова робота Інші

daniel

27.03.2013 20:03-

Коментарі

Ви не можете залишити коментар. Для цього, будь ласка, або зареєструйтесь.

Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!

Маєш корисні навчальні матеріали, які припадають пилом на твоєму комп'ютері? Розрахункові, лабораторні, практичні чи контрольні роботи — завантажуй їх прямо зараз і одразу отримуй бали на свій рахунок! Заархівуй всі файли в один .zip (до 100 МБ) або завантажуй кожен файл окремо. Внесок у спільноту – це легкий спосіб допомогти іншим та отримати додаткові можливості на сайті. Твої старі роботи можуть приносити тобі нові нагороди!

поділитись