Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Конституційно – правовий статус людини та громадянина в Україні
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
КН
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2008
Тип роботи:
Курсова робота
Предмет:
Конституційне право
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ
ВІННИЦЬКИЙ ІНСТИТУТ
КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни : „Конституційне права”
за темою: „Конституційно – правовий статус людини та громадянина в Україні”
ЗМІСТ
ВСТУП................................................................................................ 2
РОЗДІЛ І. Поняття, структура та види конституційно-правового статусу людини і громадянина ..............................................................................5
РОЗДІЛ ІІ. Поняття громадянства та належність до громадянства
України. Принципи громадянства України………………………………….13
РОЗДІЛ ІІІ. Порядок набуття та припинення громадянства
України. Повноваження державних органів, які беруть участь у вирішенні питань громадянства…………………………………………………………..24
РОЗДІЛ IV. Співвідношення міжнародно- правового і національного регулювання прав та свобод людини та забезпечення міжнародних стандартів прав і свобод людини в Україні………………………………...42
ВИСНОВОК......................................................................................36
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ………………….53
ВСТУП
Актуальність теми. У механізмі гарантування прав та свобод людини можна виділити два рівні – міжнародний та внутрішньодержавний, які виступають, як дві самостійні системи. Причому між ними існує тісний взаємозв’язок і вони взаємодіють насампрерд функціонально.
Сучасні вчені – правознавці, наголошуючи на глобальному характері прав і свобод людини та громадянина, вважають, що держави повинні визнавати соціогуманітарний зміст права та пріоритет загальнолюдських цінностей. Тим більше , що каталог прав і свобод людини закріплено у таких міжнародно – правових актах як Загальна декларація прав людини (1948р.), Міжнародний акт про соціальні та культурні права і Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966р.), а також у регіональних конвенціях з цих питань.
Основні права, свободи та обов’язки людини, тобто певні можливості, які необхідні для існування та розвитку людини в конкретних історичних умовах об’єктивно визначаються досягнутим рівнем (економічним, духовним, соціальним) розвитку людства і мають бути законними та рівними для всіх людей.
По – перше, йдеться про можливості деяким чином діяти або утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб що сформувалися. При цьому основні права – це саме ті можливості без яких людина не може нормально існувати.
По – друге, зміст і обсяг цих можливостей людини залежить насамперед від можливостей усього суспільства, головним чином від рівня його економічного розвитку. Тому права людини – це явище соціальне, яке породжується суспільством.
По –третє, ці можливості за їх основними показниками мають бути рівними для всіх людей. Лише тоді вони будуть правовими.
Тому, по – четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратися, обмежуватися будь –чим, не можуть бути і предметом „дарування” з боку держави або Будь – якої іншої організації чи особи.
Отже, актуальність дослідження полягає , насамперед, у тому, що з метою запобігання поширення у суспільстві порушень основних прав та свобод людини слід бути добре обізнаним з усіма можливими їх проявами, для чого необхідно дослідити основні законодавчі механізми, які стосуються цього питання.
Об’єктом дослідження даної курсової роботи є законодавство України, зокрема та її частини, що регламентує конституційно – правовий статус особи.
Предметом дослідження даної курсової роботи є Конституція України, зокрема та її частина, що регламентує конституційно – правовий статус особи.
Мета дослідження полягає у теоретичному та емпіричному вивченні конституційно – правового статусу людини та громадянина.
Мета роботи передбачає виконання таких завдань:
визначення основ правового статусу людини і громадянина в Україні;
характеристика принципів правового статусу людини та громадянина в Україні.
Серед дослідників та провідних вчених які займалися дослідженням цих питань відомі такі імена як: Тодик Ю.М., Шукліна Н.Г., Мотьвилавка Е.Я., Гараджаєв О.Я., Шевцов В.С., Васильева Т.А., Бедрій Р.Б. та ін.
РОЗДІЛ 1. Поняття, структура та види конституційно – правового статусу людини та громадянина
Конституційно-правовий статус людини і громадянина —
це встановлена конституцією та іншими законами система юри дичних параметрів, яка визначає фактичне становище людини і громадянина у суспільстві на конкретному етапі суспільно-по літичного розвитку держави.[51; ст. 164]
Єдиної точки зору щодо складових цього поняття немає.
У звичаєвому праві різних країн проблема правового статусу людини і громадянина вирішується не однаково. Можна виділити: такі чотири усталених підходи, що ви значають вирішення цієї проблеми.
Ліберальна концепція виходить з того, що кожна .лю дина від моменту народження природою наділена не від'ємними правами.
Обмеження прав людини і громадянина можливе лише у зв'язку із забезпеченням охорони суспільного ла ду, правопорядку, прав і свобод громадян, запобіганням насильства та ін.
У дусі цієї моделі конституційні обов'язки громадян визначаються в обмеженому вигляді, а то і взагалі не зга дуються в конституції.
Колективістський підхід до вирішення проблеми прав: людини надає пріоритет не особистості, а колективу (су спільству, класам, об'єднанням). При такому підході го ловними є соціально-економічні права, розрізняються права громадян (людини) і права трудящих, у конститу ціях приводиться широкий перелік обов'язків громадян (у Конституції УРСР 1978 р. їх було її).
Третій підхід до правового статусу особи пов'язаний з класичним мусульманським правом. Тут статус особи ви значається за шаріатом. Вселенський суверенітет належить лише Аллаху: людина не має права розпоряджатися собою на свій розсуд, її дії мають бути підпорядковані вказівкам Аллаха. Акцент переноситься не на права, а на обов'язки перед Аллахом, перед спільнотою правомірних мусульман.
Особливих підхід до правового статусу особи склався у звичаєвому праві деяких країн Тропічної Африки, Оке анії та Латинської Америки. Людина туг розглядається як невід'ємна клітина племені, її права не можуть реалізову ватися окремо від племені.
Сьогодні необхідний пошук синтетичних підходів, оскільки права та обов'язки людини повинні відповідати міжнародним документам *. У цьому плані перспектив ною є інтеграція двох основних напрямів юридичної ду мки — природно-правового та позитивістського.
Природно-правові теорії розглядають людину як істо ту, яка має певні невід'ємні від її буття права, що випли вають або з розуму, або з божественної волі, або з при роди людини.
Позитивіські теорії підходять до прав людини як до категорії, що встановлюється державою.[48; ст.237 – 240]
Поєднання цих двох напрямів практично здійснюється шляхом прийняття конкретних конституційних положень, що інкорпорують перелік прав людини , або „білля про права”. Таким чином, права людини, залишаючись морально – політичним імперативом, набувають юридичної форми, та стають одним із найважливіших інститутів конституційного права.
Однак, найбільш оптимальним, з мої точки зору, є підхід російського дослідника В. В. Невинського, який до елементів кон ституційно-правового статусу людини і громадянина включає:
права, свободи і обов'язки як підвалину конституційного статусу особи;
громадянство, правосуб'єктність, юридичні гарантії як умо ви реалізації прав, свобод та обов'язків;
принципи правового статусу особи як вихідні засади, що інтегрують у собі нормативний зміст прав, свобод та обов'язків особи, а також умови їх реалізації .[51; ст.166]
При цьому, наприклад, О. А. Лукашева вважає, що грома дянство не має включатися безпосередньо до правового стату су особи, оскільки громадянство — це передумова, що визначає правовий статус індивіда без обмежень. Як передумову право вого статусу, на думку згаданого дослідника, слід розглядати і загальну правосуб'єктність. О. А. Лукашева вважає, що такий елемент, як юридична відповідальність, що його іноді включа ють до структури правового статусу, є вторинним щодо основ ного елементу — обов'язку, оскільки, якщо немає обов'язку, то немає і відповідальності. Щодо системи гарантій, то їх варто від нести до категорій, що виходять за межі правового статусу. Отже, на думку О. А. Лукашевої, поняття правового статусу слід об межити категоріями прав і обов'язків, а всі інші названі елемен ти варто включити в поняття «правове положення особистості», як це пропонують Н. В. Вітрук та В. А. Кучинський.[36; ст.92 – 93]
Стосовно іноді вживаного поняття «правове становище», то чимало дослідників (зокрема, М. І. Матузов, Ю. М. Тодика, О. Ю. Тодика, Н. Г. Шукліна) вважають, що воно є тотожним поняттю «правовий статус» . [51; ст.161]
Співвідношення між термінами «конституційний статус» та «засади правового становища особи» визначається тим, що кон ституційний статус охоплює лише конституційні норми, тоді як засади статусу, поряд із конституційними, включають і інші нор ми поточного законодавства.[51;ст. 163]
В юридичній літературі пропонується відмежовувати поняття «правовий статус» та «правове положення». Під правовим стату сом при цьому розуміють сукупність нормативно закріплених прав та обов'язків абстрактного суб'єкта, а під правовим положенням — потенційні та реальні права та обов'язки конкретного суб'єкта. При цьому правове положення реальної особи, на думку авторів цієї точки зору, постійно змінюється, тоді як статус суб'єкта пра ва незмінний, допоки не змінюються відповідні правові норми.[52;ст.10]
Права людини можна розглядати як основу конституціона лізму, оскільки головний сенс створення конституцій полягав саме у забезпеченні свободи людини перш за все від свавілля державної влади. Жодна держава, яка претендує на визнання її демократичною, не може відмовитися від включення певного пе реліку прав людини до своєї конституції.
Індустріальний лад характеризується дуалізмом громадян ського і політичного суспільства. Як член громадянського су спільства людина рівноправна з усіма іншими, але як член полі тичного, тобто державно організованого суспільства, вона рів ноправна лише з тими, хто належить до даної держави, тобто є її громадянином. Отже, права і свободи людини належать кожно му індивіду, а права і свободи громадянина — тільки тим осо бам, які перебувають у громадянстві даної держави. Права і сво боди громадянина не слід плутати з громадянськими правами і свободами, котрі, як правило, належать кожній людині.
У багатьох конституціях розмежування прав людини і прав громадянина закріплено у формулюваннях відповідних статей. Так, для позначення суб'єкта прав людини зазвичай використо вують формули: «кожний», «всі», «кожна людина», «ніхто», «жодна людина» або безособистісні формулювання на зразок «визнається право», «гарантується свобода» тощо. Щодо прав громадян, то в статтях конституції прямо вказується «громадя ни мають право, громадянин може» тощо.
Іноді замість вживання слів «громадяни», «громадянин» за значається приналежність до нації, наприклад, «усі німці», «ко жен іспанець» тощо. Однак слід мати на увазі, що в західно європейських країнах термін «нація» означає не етнічну, а політико-державну спільність, людський субстрат держави, те, що у вітчизняній системі права позначається поняттям «народ».
Співвідношення між правами людини і правами громадянина навіть у демократичній державі відрізняється і залежить від суб'єк тивного вибору укладачів відповідної конституції. Так, одне і те са ме право в конституції однієї держави може бути сформульоване як право людини, а в іншій — як право громадянина. Наприклад, за Конституцією Іспанії свобода пересування формулюється як пра во громадян Іспанії, тоді як за Конституцією Греції таку свободу визначено як право людини. Хоча є такі права та свободи, до ха рактеристики яких демократичні конституції підходять однаково1.
Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні ґрунтується на таких принципах.
Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторкан ність і безпека — найвища соціальна цінність (ст. З Конституції України).
2)Конституційний принцип рівноправ'я, який передбачає:
- рівність громадян перед законом (частини 1, 2 ст. 24 Кон ституції України);
- рівність прав жінки і чоловіка Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторкан ність і безпека — найвища соціальна цінність (ст. З (ч. З ст. 24 Конституції України). Задля розвитку регламентування цього аспекту прин ципу рівноправ'я було ухвалено Закон України «Про забезпечен ня рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 08.09.2005 р. (набув чинності з 01.01.2006 р.);
- рівний доступ громадян до публічних посад (ч. 2 ст. 38 Конституції України);
- рівність у галузі політичних прав (статті 38, 71 Конститу ції України);
- рівність у виборі професії та роду трудової діяльності (ч. 2 ст. 43 Конституції України);
- рівність прав і обов'язків у шлюбі та сім'ї кожного з по дружжя (ч. 1 ст. 51 Конституції України) та рівність дітей неза лежно від походження, а також незалежно від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним (ч. 1 ст. 52 Конституції України);
- рівність перед судом (п. 2 ч. З ст. 129 Конституції Украї ни), що означає рівний судовий захист прав та інтересів (при; чому у країнах з англосаксонською системою права цей прин цип обумовлений ще й тим, що суд виступає не тільки правозастосовчим, а і правотворчим органом).
Не слід плутати поняття «рівноправ'я» і «соціальна рів ність», оскільки рівноправ'я — це виключно рівність прав, сво бод та обов'язків. Виходячи ж з учення марксизму, соціальна рівність — це рівне ставлення до засобів виробництва. Однак така рівність є утопією, відтоді як людина почала виробляти більше, ніж споживає. Водночас досвід демократичних країн свідчить про те, що в умовах соціально-економічної нерівнос ті рівноправ'я цілком можливе, хоча з певними застереженнями (наприклад, унесення грошової застави звільняє особу від утри мання під вартою; якщо ж особа відповідної грошової суми не має, вона змушена перебувати під вартою). [31;ст. 129 – 130]
На думку Баглая М. В., принцип рівноправ'я являє собою правило, звернене до держави, яка повинна протидіяти будь-якій дискримінації громадян з боку своїх органів. [9;ст.116]
Принцип невідчужуваності та непорушності основних прав і свобод (статті 21, 22, ч. 1 ст. 157 Конституції України). У той же час, у випадках, передбачених Конституцією України, деякі права та свободи людини і громадянина можуть бути обмежені. Обмеження прав та свобод людини і громадянина можуть бути постійно діючими (наприклад, вони передбачені ч. З ст. ЗО, ч. З ст. 34, ч. 2 ст. 35, ст. 37 Конституції України) та тимчасовими, обумовленими надзвичайним станом (ст. 64 Конституції Украї ни). Цією ж статтею встановлено перелік тих прав та свобод, які не можуть бути обмежені за жодних умов).
4)Принцип єдності конституційних прав і обов'язків (прин цип природного обмеження реалізації прав і свобод людини і громадянина правами і свободами інших осіб (ст. 23 Конститу ції України). Цей принцип потрібно розуміти так, що виконан ня людиною і громадянином своїх обов'язків є передумовою нормального існування суспільства і держави та реалізації нею кореспондуючого обов'язку права. Так, наприклад, відповідно до ст. 13 Конституції України, з одного боку, кожний громадя нин має право користуватися природними об'єктами права влас ності народу згідно із законом. Однак з іншого боку, власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.
Цей принцип не можна зводити до формулювання про те, що якщо людина не виконує певних обов'язків, вона не має прав, оскільки не можна, наприклад, стверджувати, що якщо людина не виконала загальний військовий обов'язок, то її можна позба вити виборчого права.
5) Принцип безпосередньої дії прав та свобод людини і гро мадянина (ч. З ст. 8 Конституції України) означає те, що права та свободи людини і громадянина, передбачені Конституцією України, діють незалежно від того, чи конкретизовані вони у відповідних нормативних актах. Однак відсутність такої конкретизації часто значно ускладнює або взагалі унеможливлює реалізацію відповідних прав та свобод. Крім того, даний прин цип передбачає можливість звернення до суду для захисту кон ституційних прав та свобод людини і громадянина безпосеред ньо на підставі Конституції України.
Принцип невичерпності прав та свобод людини і грома дянина, передбачених Конституцією України. Існування цього принципу свідчить про те, що в Україні застосовується так зва на змішана система формулювання прав і свобод людини і гро мадянина, відповідно до якої поєднуються письмове закріплен ня прав та свобод людини і громадянина з визнанням природ них прав (тобто таких, якими людина наділена від народження і які є первинними щодо позитивного права та повинні ним га рантуватися). Аналогічна система формулювання прав і свобод людини і громадянина існує і в багатьох інших країнах (напри клад, у США). [9;ст.107]
Принцип гарантованості прав і свобод людини і громадя нина відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжна родного права (детально цей принцип ми охарактеризуємо в на ступній главі).
Отже, в цьому розділі були визначені основні підходи та основні принципи на яких ґрунтується конституційно – правовий статус особи.
РОЗДІЛ ІІ . Поняття громадянства та належність до громадянства України
Громадянство — це структурний елемент правового статусу особи, який розкриває головний зміст зв'язку людини і держави, взаємовідносин громадянина з держа вою та суспільством.
Поняття "громадяни" виникло ще за середньовіччя, коли в результаті поділу праці виникають міста, а в них складається суспільно-політичний лад із своїм інститутом середньовічного містового громадянства. Тоді поняття "городянин" ототожнювалося з поняттям "громадянин", як синонімом вільної людини, яка наділена визначаль ною повнотою політичних і майнових прав. [52; ст.46] Пройшло чимало часу, поки наприкінці XVIII — на початку XIX ст., громадянство стало предметом правового регулювання, тільки тоді почав формуватися інститут громадянства, який відповідає сьогоденню.
Протягом тривалого часу у вітчизняній літературі громадянство визначалось як належність особи до держа ви, а інколи — при визначенні поняття громадянства ~ держава порівнювалася з організацією, яка має фіксова ний склад членів, а громадянство — із членством у такій організації. В радянській літературі громадянство визна чалось як особливий політико-правовий зв'язок особи з державою даної особи своїм громадянином і який реалі зується в поширенні на таку особу суверенної влади дер жави незалежно віл місця проживання.
Обсяг прав і свобод, якими людина може користуватися в конкретній державі, а також ті обов'язки, які може покладати конкретна держава на людину, залежать від наявності в остан ньої громадянства даної держави.
У сучасній науці конституційного права розрізняють три зна чення терміна «громадянство»:
як одне з суверенних прав держави, що передбачає її мож ливість в односторонньому порядку регулювати відносини гро мадянства. Однак при реалізації даного права держава обмеже на нормами міжнародного права та правами людини, перш за все правом людини на громадянство;
як конституційно-правовий інститут, тобто сукупність кон ституційно-правових норм, що регулюють відносини між державою,
з одного боку, і громадянами, іноземцями, особами без громадянства — з іншого;
3) як публічно-правовий стан індивіда, що являє собою стійкий (постійний) правовий зв'язок людини з конкретною державою, що обумовлює взаємні права та обов'язки громадян та держави у випадках, зазначених у законі. Громадянство у да ному розумінні виникло у Франції після Великої Французької революції.[51;ст.183 – 184]
У 1948 р. право на громадянство було визнано Загальною декларацією прав людини як одне з основних прав людини.
Громадянин перебуває під суверенітетом держави. У свою чергу держава може вимагати від громадянина виконання обо в'язків, навіть якщо громадянин знаходиться за кордоном дер жави. Держава має захищати громадян як на своїй території, так і тоді, коли вони перебувають поза її межами.
При визначенні поняття «громадянство» як публічно-пра вового стану індивіда слід наголошувати на тому, що це саме правовий, а не політико-правовии зв'язок людини з державою (як цей термін тлумачили в радянську добу), оскільки за радян ських часів практика позбавлення громадянства і висилки «ди сидентів» з країни часто обґрунтовувалася саме непідтриман-ням цими громадянами СРСР політики держави, що, виходячи з політичного характеру громадянства, вважалося підставою для застосування зазначених заходів.[31;ст.139 – 140] Заслуговує на увагу також така ознака громадянства, як його постійність (хоча ця ознака громадянства не міститься у визна ченні, наведеному в Законі України «Про громадянство Украї ни»), оскільки не кожен правовий зв'язок особи з державою бу де розглядатися як громадянство. Наприклад, характер відносин між іноземцем, який постійно проживає в Україні, та українською державою буде визначатися як правовий зв’язок , але цей правовий зв’язок є тимчасовим. Він припиняється після виїзду іноземця за межі держави , тоді як зв’язок між громадянином України та Українською державою має стійкий характер, виникає з моменту набуття особою громадянства і припиняється у зв’язку із смертю особи або припиненням українського громадянства. Стійкість громадянства виявляється ще й у тому , що воно не припиняється і не змінюється у зв’язку з виїздом громадянина України за межі держави (така риса громадянства називається екстериторіальністю громадянства).
Термін «громадянство» притаманний для держав із респуб ліканською формою правління. У монархічних державах вжи вається термін «підданство», який сьогодні рівнозначний по няттю громадянства. Більше того, такі держави з монархічною формою правління, як Іспанія, Бельгія, Нідерланди замінили термін «підданство» у поточному законодавстві на «громадян ство».
Основні принципи громадянства, як правило, встановлю ються в конституціях, а більш детальне їх регулювання здійс нюється звичайними, органічними (Румунія, Іспанія) законами або законами, що вимагають для їх прийняття кваліфікованої більшості голосів (Угорщина — 2/3 від присутніх депутатів). Хоча є конституції, які взагалі не містять норми про громадян ство (наприклад, Конституції Італії та Республіки Куба). [31;ст.139 -141] У де яких країнах (Бельгія, Франція, Алжир) діють Кодекси грома дянства. [12;ст.108]
Відповідно до ст. 4 Конституції України підстави для набут тя і припинення громадянства України визначаються законом. Таким законом є Закон України «Про громадянство України» від 18.01.2001 р., зі змінами і доповненнями. До 2001 р. в Украї ні діяв Закон України «Про громадянство України» в редакції 1991 р., а потім — у редакції 1997 р.
В Україні чинні такі основні міжнародно-правові акти з пи тань громадянства:
Загальна декларація прав людини 1948 р.;
Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р.;
Конвенція про скорочення без громадянства 1961 р.;
Конвенція про статус апатридів 1954 р.;
Конвенція про громадянство заміжньої жінки 1957 р.;
Гаазька конвенція з деяких питань, що стосуються колізій за конодавства про громадянство 1930 р.;
Конвенція про скорочення випадків множинності громадян ства 1963 р.;
Віденська конвенція про дипломатичні відносини 1961 р.;
Віденська конвенція про консульські відносини 1963 р.;
Декларація про права людини по відношенню до осіб, що не є громадянами країни, в якій вони проживають, 1985 р.;
Європейська конвенція про громадянство 1997 р.
У державах з унітарною формою правління існує єдине громадянство, тоді як для багатьох федеративних держав характерна наявність подвійного громадянства – громадянства федерації і громадянства відповідного суб’єкта федерації ( штату, провінції тощо). Це пояснюється тим, що суб’єкти федерації можуть мати своє законодавство , що зумовлює необхідність визначення кола тих суб’єктів, на яких воно поширюється .
В Європейському Союзі діє громадянство Європейського Союзу, що поширюється на всіх громадян держав—членів ЄС. Однак це не скасовує пріоритет національного громадянства, а це означає, що в межах держави своєї громадянської належнос ті особа розглядається як громадянин цієї держави; умовою ж реалізації прав, пов'язаних з європейським громадянством, є ви їзд за межі своєї країни. [9; 108]
Стаття 3 Закону України «Про громадянство України» окреслює коло осіб, які належать до громадянства України. При цьому держава проводить своєрідну «інвентаризацію» сво го населення, визначаючи, яка його частина є її громадяна ми. Хоча говорячи про коло тих осіб, які є громадянами Украї ни, некоректно вживати термін «належність», оскільки при його використанні проглядається пріоритет держави над осо бою, що суперечить сучасному розумінню характеру відносин між людиною і державою та безпосередньо ст. З Конституції України.
Отже, до громадянства України належать:
усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголо шення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно про живали на території України. Застосування цього так званого «нульового варіанту» дозволило, на думку дослідників, уник нути загострення суспільно-політичної ситуації, як це мало міс це в деяких інших нових незалежних державах, де в законах про громадянство застосовувалися інші підходи (особливо в прибал тійських державах); [8 ;ст. 8]
особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи ін ших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 р.) прожива ли в Україні і не були громадянами інших держав;
особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колиш нього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ Украї ни внесено запис «громадянин України», та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України;
особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.
Особи, зазначені у п. 1, є громадянами України з 24 серпня 1991 р., зазначені у п. 2, — з 13 листопада 1991 р., а у п. З, — з мо менту внесення відмітки про громадянство України.
Документами, що підтверджують громадянство України, відповідно до статті 5 Закону України „Про громадянство України”, є:
паспорт громадянина України ;
свідоцтво про належність до громадянства України;
паспорт громадянина України для виїзду за кордон;
тимчасове посвідчення громадянина України;
проїзний документ дитини;
Конституційні права, свободи і обов’язки мають певні юридичні особливості:
Вони виникають не на основі загальних правовідносин, а безпосередньо з конституції. При цьому саме конституція визначає як їх зміст, так і обсяг.
Вони виражають насамперед і безпосередньо від носини та зв'язки громадянина й держави; інші ж норми права регулюють відносини та зв'язки або громадян і органів держави, або громадян і державних та громадсь ких організацій, або громадян між собою.
Конституційні права, свободи й обов'язки не припиняються і не виникають раз по раз. Вони діють постійно. Громадянин не може відмовитися не тільки від своїх конституційних обов'язків, а й від своїх конститу ційних прав і свобод,
Зміст і обсяг конституційних прав, свобод та обов'язків для всіх громадян однакові, в той час як суб'єктивні права і юридичні обов'язки різних громадян у конкретних правовідносинах неоднакові і за своїм зміс том, і за своїм обсягом.
Реальність конституційних прав, свобод і обо в'язків забезпечується не стільки індивідуальними зусил лями (не забороненими законом засобами) окремого громадянина, скільки державним і суспільним ладом. Конституційні права, свободи, обов'язки охороняються відповідними нормами всіх галузей права. Наприклад, закріплене в Основному Законі України право на працю охороняється нормами трудового, сільськогосподарсько го, адміністративного, кримінального та інших галузей права.
Таким чином, права, свободи й обов'язки людини й громадянина, закріплені в Конституції України, їх широ та, реальність, гарантованість виражають не тільки фак тичний та юридичний статус особи в суспільство, а й суть діючої в країні демократії, соціальні можливості, за кладені в самому суспільному ладі. Вони — показники зрілості суспільства, його досягнень, своєрідна "візитна картка". Увесь арсенал громадянських, економічних, со ціальних, політичних і культурних прав, свобод та обов'язків має служити дальшому розвитку демократії й соціальному прогресові.
Принципи громадянства України — це вихідні засади, керів ні ідеї, що знайшли своє закріплення в законодавстві та у відно синах між державою та особою.
Ці принципи втілені в Конституції України, у Декларації про державний суверенітет України, у Декларації прав національ ностей, в Законі України «Про національні меншини», в Законі України «Про громадянство України». [54;ст.10]
Розрізняють загальні та спеціальні принципи громадянства. Так, загальними є ті принципи, які властиві не тільки інституту громадянства, а й іншим правовим, політичним, соціальним ін ститутам. До них належать принципи: демократизму, інтернаціо налізму, втілення в інституті громадянства ознак суверенітету держави, поєднання інтересів суспільства, держави, особи, по ваги до норм міжнародного права тощо. [35;ст. 229]
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про громадянство Украї ни» законодавство України про громадянство ґрунтується на та ких принципах (це спеціальні принципи).
1) Принцип єдиного громадянства — громадянства держа ви Україна, який закріплений також у ст. 4 Конституції Украї ни та передбачає існування двох аспектів:
виключення можливості існування громадянства адміністра тивно-територіальних одиниць України, що є умовою існуван ня унітарної держави, якою є Україна;
заборона існування подвійного громадянства (біпатризму) в Україні, оскільки, якщо громадянин України набув громадян ство (підданство) іншої держави або держав, то у правових від носинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином Украї ни. По суті зміст даного принципу зводиться лише до невизнан ня правових наслідків біпатризму. [ 8 ;ст.12 ]
Заборона біпатризму в Україні відповідає існуючій щодо цього питання світовій практиці, яка виходить із того, що по двійне громадянство (у розумінні існування громадянства кіль кох держав, а не громадянства федерації та її суб'єкта або грома дянства держави і громадянства міжнародного утворення) ство рює значні труднощі як для держав, так і для осіб, які є носіями подвійного громадянства (зокрема, стосовно виконання обов'яз ків тощо). З огляду на це держави укладають угоди про запобі гання випадкам подвійного громадянства, зобов'язуючи осіб, які мають громадянство обох сторін, обрати одне з них і тим самим припинити інше. У деяких державах особи, які мають подвійне громадянство, обмежуються в окремих правах (Румунія). Хоча є держави, які в через низку причин (переважно історичного ха рактеру) дозволяють існування подвійного громадянства (Іспа нія, Австрія).
Принцип запобігання виникненню випадків без громадянства. Даний принцип спрямований на те, щоб особа, яка по дала заяву про набуття українського громадянства або про ви хід з нього, не втратила громадянства взагалі, тобто не стала апатридом — особою, права якої не захищає жодна держава. Так, наприклад, відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 9 Закону України «Про громадянство України» однією з умов прийняття до громадян ства України іноземців є взяття ними зобов'язання припинити іноземне громадянство. Іноземці, які подали зобов'язання при пинити іноземне громадянство, повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до упов новаженого органу України протягом двох років з моменту прий няття їх до громадянства України.
3)Принцип неможливості позбавлення громадянина Украї ни громадянства України закріплений також у ч. 1 ст. 25 Кон ституції України. Наявність цього принципу відповідає світо вим стандартам, зокрема ст. 15 Загальної декларації прав лю дини. При цьому втілення даного принципу є порівняно новим явищем для законодавства України, оскільки всі закони про громадянство СРСР аж до закону 1990 р. закріплювали таку форму втрати громадянства, як позбавлення громадянства, що здійснювалося за ініціативою держави, в односторонньому по рядку і не передбачали згоди громадянина. Як правило, позбав лення громадянства було формою репресії. Разом із тим, у де яких країнах позбавлення громадянства застосовується як щодо натуралізованих осіб (тобто прийнятих до громадянства) (Арген тина, Ірландія, Канада, США), так і щодо осіб, які набули гро мадянство за народженням.
Позбавлення громадянства розглядається як небажане яви ще. Так, ч. 2 ст. 15 Загальної декларації прав людини, Європей ська конвенція про громадянство 1997 р. містять заборону на позбавлення громадянства, виходячи з того, що громадянство є двостороннім, постійним зв'язком держави і особи, який не може бути довільно розірваний державою. Відповідно до норм міжнародного права є неприпустимим позбавлення громадян ства цілих груп осіб, позбавлення громадянства за етнічними або расовими ознаками.
У СРСР громадянства позбавляли переважно за політични ми мотивами. Однак в умовах плюралістичної демократії, існу вання якої закріплене, зокрема, у ст. 15 Конституції України, та ке явище є неприпустимим. Сьогодні жодна європейська держа ва не передбачає у своєму законодавстві можливості позбавлення громадянства за політичними мотивами. А в конституціях де яких країн (Естонія, Італія, Португалія) міститься пряма забо рона на позбавлення громадянства за політичними мотивами.
Хоча дослідники проблеми (зокрема, Ю. М. Тодика) слуш но зазначають, що нині досить складно розмежувати поняття «позбавлення громадянства» та «втрата громадянства за зако ном». Так, у багатьох європейських країнах (Іспанія, Угорщина, Молдова, Португалія, Швеція) заборона на позбавлення грома дянства має обмежений характер. Наприклад, конституція Бол гарії встановлює, що болгарський громадянин за народженням (тобто натуралізований громадянин) не може бути позбавлений болгарського громадянства.
Причини такого стану речей зумовлені тим, що в одних дер жавах певна підстава може розглядатися як підстава для втрати громадянства, а в інших — як для його позбавлення. Наприклад, за законодавством Молдови вступ на військову службу інозем ної держави є підставою для позбавлення громадянства Молдо ви, тоді як за законодавством України це підстава для втрати громадянства України.
Р. Б. Бедрій під позбавленням громадянства пропонує розу міти безпідставне (довільне) позбавлення громадянства, яке не сумісне з сучасними уявленнями про правову демократичну дер жаву, правами людини і не відповідає духу Загальної Деклара ції прав людини. Дослідник вважає, що втрата громадянства — це його припинення за чітко визначеними в законі підставами, які відповідають сучасному розумінню права та не суперечать правам людини.[8;ст.12]
Очевидно, що в будь-якому разі припинення громадянства має відбуватися відповідно до підстав, визначених законодавст вом конкретної країни, однак ці підстави не повинні мати полі тичний характер або бути суб'єктивними, оціночними, що до зволятиме відповідним державним органам позбавляти грома дянства на свій розсуд.
Принцип визнання права громадянина України на зміну громадянства. Цей принцип також закріплений у ч. 1 ст. 25 Кон ституції України. Це один з основоположних конституційних принципів, що характеризує не лише інститут громадянства, а в цілому правовий статус громадянина.
Принцип неможливості автоматичного набуття грома дянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслі док укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автома тичного припинення громадянства України одним із подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим із подружжя. Цей принцип виходить із того, що громадянство — це персональний зв'язок особи із державою, а також із того, що шлюб є рівноправним союзом, який не до пускає слідування у правовому розумінні одного з подружжя за іншим. При цьому відповідно до п. З ч. 2 ст. 9 Закону України «Про громадянство України» строк безперервного проживан ня на законних підставах на території України іноземців чи осіб без громадянства, які перебувають у шлюбі з громадянином
РОЗДІЛ ІІІ. Порядок набуття та припинення громадянства
України. Повноваження державних органів, які беруть участь у вирішенні питань громадянства
Норми, що стосуються набуття громадянства України, об'єд нані в розділі II Закону України «Про громадянство України» і утворюють окремий субінститут громадянства.
Процедурні питання щодо
31.03.2013 01:03-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора