Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля
Інститут:
Не вказано
Факультет:
КН
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2011
Тип роботи:
Курсова робота
Предмет:
ОСА
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІЕРСИТЕТ
імені ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ
Кафедра всесвітньої історії
Парфенчук Наталя Володимирівна
ІТАЛІЙСЬКА КУЛЬТУРА
(кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст)
Курсова робота
Науковий керівник-
к. і. н., доц. Кривуля О.А.
Луганськ 2011
ЗМІСТ
ЗМІСТ 2
ВСТУП 3
РОЗДІЛ I. ІСТРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ 6
РОЗДІЛ ІІ. ВНУТРІШНІ ТА ЗОВНІШНІ ЧИННИКИ ВПЛИВУ НА РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ ІТАЛІЇ 9
2.1. Розвиток капіталістичних відносин та спроби політичних реформ другої половини ХVІІІ ст. 9
2.2. Вплив європейського просвітництва на розвиток суспільно-політичних традицій в Італії 18
РОЗДІЛ ІІІ. ДУХОВНА КУЛЬТУРА ЕПОХИ РІСОРДЖИМЕНТО 27
3.1. Розвиток суспільно-світоглядної думки в Італії 27
3.2. Основні художні течії: неокласицизм, романтизм, реалізм 31
ВИСНОВКИ 43
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 47
ВСТУП
Актуальність теми. На сучасному етапі становлення української державності країна перебуває у складному становищі. Затяжна економічна й політична криза ускладнює процес входження України до європейського співтовариства. Довгий час перебування країни під владою інших держав відбилося на особливостях культурного та етнічного розвитку регіонів. Політична еліта сучасної України використовує це у своїх інтересах, що поглиблює регіональні відмінності і загрожує майбутньому існуванню України, як соборної незалежної держави. Тому на захист соборності і незалежності повинні стати культурні діячі та митці сучасності. Виходячи з цього, стає актуальним дослідження розвитку культури Італії періоду Рісорджименто – періоду національно-визвольного руху італійського народу проти іноземного панування, за об'єднання роздробленої Італії. Коли наука, література, мистецтво всіма можливими засобами сприяли спочатку духовному, а потім і політичному об’єднанню країни. Цю історичну місію було покладено на просвітництво – загальноєвропейський ідейний рух. З іншого боку, бурхливий розвиток італійської культури кінця ХVІІІ – другої половини ХІХ ст. був наслідком економічних перетворень, що мали своє втілення у розвитку капіталістичних відносин й сприяли появі нових художніх течій – неокласицизму, романтизму, реалізму тощо.
Об’єктом дослідження виступає культура Італії, як історично обумовлений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений в типах і формах організації життя й діяльності людей, у їхніх взаєминах, а також у створювані ними матеріальних і духовних цінностей.
Предметом є духовна культура Італії епохи Рісорджименто.
Хронологічні рамки дослідження - це епоха рісорджименто, що охоплює період з кінця ХVІІІ й до 1870 р., приєднанням до Італійського королівства Рима.
Територіальні межі дослідження охоплюють територію італійських держав Апеннінського півострову.
Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі вивчення доступної літератури прослідити специфічні особливості та відмінності італійської культура епохи Рісорджіменто. Довести. що культурні традиції Італії відрізняється не тільки ідейною цілеспрямованістю і демократизмом, але і безпосереднім зв'язком з революційно-визвольною боротьбою.
Для реалізації зазначеної мети поставлені такі завдання:
виявити наявність та доступність літератури та джерел з теми дослідження;
проаналізувати політичне та економічне становище Італії досліджуваного періоду;
виділити цілі й завдання національно-визвольного руху - Рісорджименто та загальноєвропейського ідейного руху - просвітництва;
показати вплив загальноєвропейських культурних традицій на розвиток італійської культури;
довести, що незважаючи на значний вплив загальноєвропейських культурних традицій, італійська культура мала свої специфічні відмінності і особливості, що полягало у специфічних політичних і економічних умовах;
охарактеризувати розвиток духовної культури епохи рісорджименто та зміну трьох художніх напрямів: класицизму, романтизму, реалізму.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що на основі всебічного аналізу наявної літератури та джерелознавчих матеріалів з проблеми зазнали подальшого розвитку: 1) аналіз соціально-економічного становища та його вплив на розвиток духовної культури; 2) систематизація розвитку художніх напрямків; 3) сучасне бачення ролі культурних процесів у політичному та економічному розвитку країни.
Структура і обсяг роботи. Курсова робота складається зі вступу, 3-х розділів, 4 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків. Список використаних джерел та літератури складається з 18 найменувань на 1 сторінці. Робота має …. додатків на …. сторінках. Загальний обсяг становить – 47 сторінок, з них основного тексту 44 сторінки.
РОЗДІЛ I. ІСТРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ
Перш за все слід зазначити, що сучасної літератури по досліджуваній темі недостатньо. Дослідження історії возз'єднання Італії вимагає раніше всього осмислення кардинальних проблем, що розкривають суть історичного процесу.
Одна з перших праць по досліджуваній темі - це "Історія революції 1848г. Італійська Революція" Гарнье Пажі. Написана, можна сказати, "за гарячими слідами". В роботі освітлений розвиток революційних подій у ясній і точній послідовності, указуючи на особливості історичного розвитку, які привели до підйому суспільного руху, що носив національний характер. Сучасникові складно дати об'єктивну оцінку подіям, оскільки перш за все автор додає подіям свій погляд.
Написана через підлогу сторіччя "Історія Італії в новий час" Е.В. Тарле має вже інший характер опису подій і дає вже точнішу оцінку подіям, дивлячись на них через призму часу.
Першу спробу дати марксистську оцінку революції 1848 року зробив В. Невлер в своїй монографії "До історії возз'єднання Італії". На конкретному фактичному матеріалі автор з'ясовує значення національно-визвольного руху в революції і показує, як основоположники наукового соціалізму керували італійським рухом в II половинах XIX століття.
Одна з основних робіт радянських істориків - Історія Італії в 3х т під редакцією академіка С.Д. Сказкина, чия праця широкого тематичного діапазону освітлює проблематику і новій історії Італії, і розвиток її культури в епоху Рісорджименто.
У дослідженні В.І. Рутенбурга "Витоки Рісорджименто. Італія в XVII-XVII століттях" простежується складний багатоплановий процес розвитку країни в цей період, еволюція мови і культури. Велике значення автор надає діалектичному зв'язку соціально-економічних перетворень з еволюцією державних і політичних структур. Важливу роль він додає еволюції культури - складанню єдиної італійської мови, створенню національної літератури і розвитку італійських філософських концепцій, для яких, як указує автор, величезне значення в плані "прокладення ідеологічних шляхів до Рісорджіменто" мала для Італії загальноєвропейська філософія просвіти, французьких енциклопедистів і мислителів Великої французької буржуазної революції.
Збірка "Проблеми італійської історії" включає статті і публікації по актуальних темах новітньої і нової історії Італії. Значне місце займає історія суспільної думки в Італії в XVI-XIX століттях. Автори привертають широкий круг нових документів і матеріалів російських і італійських архівів.
Підводячи підсумок аналізу праць радянських учених про Рісорджіменто, необхідно відзначити нерівномірність у вивченні різних аспектів цього найважливішого періоду історії Італії. Краще всього, як ми бачимо, виявилися розробленими питання, пов'язані з національно-визвольним рухом, особливо в кульмінаційні революційні його фази. Достатньо широко і глибоко досліджена демократична течія і діяльність його вождів Мадзіні і Гарібальді. Менше уваги приділялася помірно-ліберальному напряму. Майже невивченими залишилися позиція правлячих кругів різних італійських держав і роль католицизму в цю епоху. Нарешті, особливо гостро відчувається недолік фундаментальних праць по соціально-економічній і культурній проблематиці.
Так, не можна не враховувати появу сучасних робіт після світової культури і тенденцій розвитку суспільної думки в цілому. Але для докладного вивчення і аналізу проблеми цього буде мало. Навчальні посібники, розраховані на широкий круг читачів, дають нам загальну характеристику культури Європи того періоду, виділяють основні течії в літературі і прикладному мистецтві, проблеми розвитку і розповсюдження суспільної думки, зародження нових ідеологій. Звичайно, немає підстави заперечувати можливість відомої схожості явищ і наявність аналогічних завдань в національному історичному процесі різних країн. Але нашим основним завданням є виділення особливостей розвитку саме італійської культури.
"Історія сучасної Італії" Джорджіо Канделоро в 5-ти т. є фундаментальна праця італійського історика, що містить широку архівну базу. В ній висвітлюються головні події історії Італії, приділяючи увагу найважливішим тенденціям розвитку держави того часу. Аналізуючи особливості кожної з держав Апеннінського півострова, автор дає чітке розшарування ідей у суспільстві, виникнення та об’єднання ідеї за незалежність єдиної італійської держави, розвиток характерної лише для неї культури та єдиної італійської мови.
Таким чином ми бачимо, що у вітчизняній літературі бракує необхідного матеріалу. І саме тому цю проблему актуально розробляти і сьогодні.
РОЗДІЛ ІІ. ВНУТРІШНІ ТА ЗОВНІШНІ ЧИННИКИ ВПЛИВУ НА РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ ІТАЛІЇ
2.1. Розвиток капіталістичних відносин та спроби політичних реформ другої половини ХVІІІ ст.
У 1713 р. після підписання Утрехтського миру між Францією і Іспанією австрійські Габсбурги стали пануючою силою в Італії. Договір, укладений в Екс-ла-Шапєлє у 1748р., яким закінчилась війна за Австрійську спадщину, приніс, нарешті, довгоочікуваний мир італійським державам. З того часу їх кордони майже не змінювались протягом 100 років до початку об'єднання країни. [10, 15]
У другій половині XVIII століття Італія потроху стала приходити до себе після тривалого періоду воєн. Незважаючи на те, що соціальна напруженість не затихає, економіка й культура країни починає відроджуватися.
Саме в цей час росте попит на сільськогосподарську продукцію й напівфабрикати за кордоном, що дає гарний шанс для сільського господарства Італії. Села й міста, що колись збезлюділи, оживають, дохід землевласників зростає, збільшується населення країни. Урядові реформи, хоча і не послідовні і несміливі, створювали якийсь мінімум сприятливих умов для економічного розвитку.
Промисловість південної Італії усе ще зберігала свій ремісничий і сільський характер, однак, значний підйом намітився в північній і середній Італії. Число ремісників у містах і селах росло, відродилася спеціалізація окремих районів у виробництві тканин, металевих виробів, паперу, скла тощо.
Льняні, бавовняні й вовняні тканини вироблялися в містах Венеціанської держави. У Генуї розширилося суднобудування. До кінця XVІІІ століття в північній Італії налічувалося вже до декількох десятків централізованих мануфактур.
За твердженням С.Д. Сказкіна, найбільших успіхів досягла промисловість в Австрійській Ломбардії, від її ще сильно відставав П'ємонт, хоча й там розширилося капіталістичне виробництво. [6, 28]
Деякі зрушення мали місце у Венето й Емілії. У Ломбардії, П'ємонті й Тоскані змінилася організація промислового виробництва: переважною формою, особливо в текстильній промисловості, стала "розсіяна мануфактура". Росте число мануфактур у керамічному, паперовому, металургійному виробництвах.
Основу робочої сили в селах становили жінки й підлітки. Міські підприємства наводнили ремісники, що розорилися.
На п’ємонтських шовкопрядильнях працювали по 70, 100, іноді й по 120 робітників. У Мелані, що вигідно розташувався на схрещенні торговельних шляхів і здавна був великим торговельним і ремісничим центром країни, капіталістичні підприємства досягали ще більших розмірів. Там під одним дахом працювало до 300 і навіть 400 чоловік. Деякі італійські государі, такі як, наприклад, Карл-Еммануїл I, заохочували створення великих мануфактур. В 1752 році в Туріні під заступництвом Карла було утворено П’ємонтське королівське суспільство для виробництва й торгівлі шовком. [15, 77]
Однак далеко не всі італійські міста й держави процвітали. У Венеції, наприклад, тривав економічний занепад. Якщо на початку століття її вовняна промисловість давала близько 2 тис. кусків у рік, то в 1782 році продукція скоротилася до 600 кусків. Виробництво шовкових тканин протягом XVIII століття скоротилося з 18 тис. до 1200 кусків у рік. [16, 84]
Якщо раніше у Венеції процвітали підприємства, що спеціалізувалися на випуску головних уборів, то в 1780 році залишилося всього 8 таких майстерень, та й ті ледве зводили кінці з кінцями.
Але розвиток великої промисловості, незважаючи на якесь мінімальне сприяння государів, гальмувалося системою, що зберігалася, внутрішніх мит і урядовою регламентацією.
Тому, наприклад, у Папській державі ще наприкінці XVШ століття біля півмільйона людей утримувалося за рахунок добродійності, у той час як загальне населення становило 2 млн.300 тис. чоловік.
У Неаполітанському королівстві, якщо не вважати того, що тут з'явилося кілька державних текстильних мануфактур, по великому рахунку нічого не змінилося. У Тоскані у вигідну сторону виділявся, мабуть, тільки порт Ливорно, де росла заповзятлива й енергійна буржуазія. Острівцем заповзятливості була й Флоренція з її порцеляновою мануфактурою, що процвітала з кожним днем. [15, 88-89]
В італійських країнах як і раніше існувала традиційна структура виробництва у вигляді змішаних або централізованих мануфактур. Машин фабричного виробництва Італія ще не знала.
Зміни в селі були більше помітні. Капітал що встигли збагатитися буржуа й дворян кинувся в сільське господарство. Незважаючи на те, що в Італії усе ще діяли закони про майорат, про невідуждаїмості дворянських маєтків і багато інших феодальних обмежень, підприємці знаходили вихід з положення, що створилося, і, як правило, ставали великими орендарями.
Прагнення до агротехнічних нововведень стає усе більше й більш помітно серед великих землевласників і буржуазних орендарів півночі. Саме в цей час виникають сільськогосподарські академії, що прагнуть впровадити в Італії останні новинки агротехніки. На деяких капіталістичних фермах впроваджуються вдосконалені сільськогосподарські знаряддя.
Артур Юнг, якому довелось побувати в Італії в 90-х роках XVIII сторіччя, схвально озивався про іригаційні спорудження Ломбардії й прекрасно оброблених полях П'ємонту. [12, 55]
За свідченням італійського історика Р. Вілларі, у долині ріки По відбувалася справжня революція в агротехніці. Особлива увага стали приділяти приведенню якості продукції у відповідність із вимогами ринку.
У той же час разом з підйомом сільського господарства почалося наступ на общинні землі й адміністративну організацію сільських комун. Сільські буржуа й дворяни проводили обгородження приватних землеволодінь.
Долина По, лідер в аграрному секторі, більше інших відчула на собі ці зміни. Там пануючого положення досяг великий капіталістичний підприємець. Зникала половинщина, а навспільники перетворювалися в сільськогосподарських робітниках. [14, 101]
Саме тут навіть у період найбільш глибокого економічного занепаду ринкові зв'язки залишалися досить міцними. В інших же областях Італії справа обстояло трохи інакше. Велика земельна власність, що перебувала в руках дворянства й буржуазії, розширювалася за рахунок общинних і селянських земель, затверджуючи екстенсивний розвиток аграрного сектора.
Феодальні латифундії, феодальна юрисдикція панували аж до початку XIX століття. Наймана робоча сила була досить нечисленна. Між селянином і ринком стояла безліч посередників, так що, незважаючи навіть на окремі "острівці невдачі" на півночі Італії, розходження між північчю й півднем півострови стають усе більше й більше глибокими.
Що ж стосується зовнішньої торгівлі, то у зв'язку зі зростаючим вивозом шовку, шовкової пряжі, провина, масла й інших сільськогосподарських продуктів через порти Ліворно, Генуї й південної Італії криза в цьому секторі господарства поступово відступала.
Однак, у містах панувало безробіття, тому що ріст мануфактур відставав від темпів збезземелювання селян. Заможними фермерами могли стати далеко не всі. Основна маса селян поступово ставала батраками або йшла в міста, забезпечуючи в такий спосіб надлишок робочої сили.
Ціни росли, заробітна плата залишалася на колишньому рівні, убогість у містах підсилювалася. Збільшився потік емігрантів у Францію й Швейцарію. [11, 94-95]
У той же час більша частина феодальної верхівки продовжувала жити колишніми доходами, зберігаючи повною мірою звичний спосіб життя. Інша ж частина, значно менша й головним чином на півночі, ставала на капіталістичні рейки. Ріст буржуазії відбувався переважно в селі північних районів Італії.
Таким чином, друга половина ХVІІІ ст. характеризується відносно мирним існуванням італійських держав. Італія як і раніше залишалася політично-роздробленою країною з вкрай нерівномірним політичним і економічним розвитком. Розвиток капіталістичних відносин частково охопив лише центральні та північні промислові райони. На півдні Італії зберігався ремісничий сільський характер виробництва, де сільське господарство носило в основному натуральний характер. [17, 54]
Отже, одним з головних специфічних "італійських" питань було політичне об’єднання країни та проведення буржуазних реформ.
Для феодальної верхівки італійських держав стало зрозуміло, якщо не спромогтися щось змінити у своїй політиці, то країну чекає безлад. Реформи булі вкрай необхідні
Найвідсталішою частиною Італії була Папська область. Зовнішня пишність та засліплююча розкіш князів церкви знаходилася у різкому контрасті із загальною глибокою економічною кризою й культурним занепадом. Ця область була відсталою навіть по невисоким італійським міркам. Елементарні передумови для розвитку торгівлі і промисловості були відсутні. [17, 99]
На іншому кінці полюсу знаходились П’ємонт і Венеція. Найбагатшими та наймогутнішими на протязі віків були торговельні республіки Венеція і Генуя. Однак політичний устрій, що був прогресивний в середні віки, являв собою окаменілу окраїну Европи. В економічному житті вони теж переживали занепад.
Торговельний флот Генуезської республіки не діяв і уряд змушений був здавати його в оренду іноземцям.
Куди більший простір для підприємницької діяльності, відкривався в Мілані, Неаполі й Туріні, куди поступово переселялися генуезські купці. Згідно Пожаревацькому договору 1718 року Венеція поступилася туркам майже всі свої володіння на Балканському півострові. Її колишня слава "цариці морів" безповоротно закотилася, іспанські, австрійські, французькі війська безкарно топтали землі Венеції в наступні десятиліття.
Флоренція, відома, як промисловий і культурний центр середньої Італії, також перебувала в глибокому занепаді. Велике герцогство Тосканське було одним із самих великих держав на Апеннінах, і хоча Флоренція залишалася столицею цього великого державного формування, це її не врятувало. [5, 34-36]
В 1735 році, відповідно до договору Франції й Австрії, Тоскана була передана у володіння герцогові Францу Лотарингському, чоловіку Марії Терезії, кандидатові на трон Священної Римської імперії.
Правління у Тоскані обмежувалося функцією вибивання грошей і пересилання їх у столицю Австрії. Австрійська солдатня, що сприймала герцогство Тосканське як одну з Австрійських провінцій, зуміла вкрай розорити цю ніколи квітучу область.
Політичне положення Ломбардії (колишнє герцогство Міланське) із середини сімнадцятого століття також являло собою сумну картину. Війни першої половини сімнадцятого сторіччя розорили її. Парма й П’яченца були віддані як особливе герцогство однієї з галузей будинку іспанських Бурбонів, частина земель на заході Ломбардії відійшла до П'ємонту. Керування Ломбардії здійснювалося австрійськими губернаторами. [1, 72]
Отже, із зазначеного можна зробити висновок, що італійські держави перебували у глибокій системній політичній та економічній кризі. Необхідність реформ дозріла. Найбільш актуальною в той час для Італії була фінансова проблема й перші реформи були спрямовані в першу чергу на її вирішення.
Політична криза змусила перші реформи в Ломбардії провести Марію Терезію і її сина Йосипа ІІ, які встали перед необхідністю зміцнити своє панування й централізувати владу.
Першої й найбільш важливої була податкова реформа. На основі нового обмірювання було оцінено все нерухоме майно, незалежно від станової приналежності її власників. Це дозволило рівномірно розподілити податки й ліквідувати всякі вилучення.
Держава також викупила внутрішні митні, дорожні й мостові мита й інші непрямі податки, що колись належали приватним особам. Урядом був закритий ряд монастирів і релігійних орденів. Інквізиція, церковна цензура були скасовані, а духовні особи підлягали духовному суду, що завдало серйозного удару по церковних привілеях. Були скасовані багато обмежень внутрішньої й зовнішньої торгівлі.
Прагнучи централізувати керування державою, уряд провів цілий ряд адміністративних реформ. Реформи привели не тільки до збільшення грошових надходжень у скарбницю, але також сприяли пожвавленню торгівлі, вільної купівлі й продажу земельних володінь і, разом з тим, їхньому переходу в руки нових буржуазних власників. Реформи відкривали широкі можливості для капіталістичного розвитку.
Ґрунт для майбутніх перетворень був підготовлений. Одним із самих послідовних реформаторів став тосканський великий герцог Петро Леопольд, що правив у Тосканії з 1765 але 1790 рік.
Він прекрасно розумів необхідність фінансових, адміністративних і інших реформ заради зміцнення своєї влади й панування дворян. Була введена вільна торгівля хлібом і іншими сільськогосподарськими продуктами. Ліквідована цехова система, скасуванні внутрішні мита. Петро Леопольд сприяв вільному продажу й покупці нерухомого майна. [8, 114-115]
Тосканському правителеві вдалося домогтися більше рівномірного розподілу податків і частково знищити податкові привілеї.
Однак характерно те, що податкові реформи так і не були Доведені до кінця. Відсутність підтримки з боку дворян і нерішучість самого великого герцога стали причиною провалу проекту конституції. Невирішені були, також, і земельне питання.
Петро Леопольд сприяв створенню кодексу карного права, на підставі якого відмінялися катування й страта. Він вів боротьбу із церковними привілеями, однак же корінна реформа самої церкви натрапила на лютий опір духівництва, у результаті чого великий герцог Тоскани вважав за краще не втручатися в справи церковників.
Порівняльний аналіз тосканських і ломбардських реформ дає змогу зробити висновок, що реформи Петра Леопольда були куди більше половинчастої й непослідовними, чим реформи, проведені в Ломбардії Марією Терезією і Йосипом ІІ.
У цьому відбилася більша відсталість Тоскани. Реформи лише до деякої міри сприяли пожвавленню економічного життя, але не мали ніяких істотних наслідків.
Що ж стосується Неаполітанського королівства, те тут податкові реформи не пішли далі внесення деякого порядку в області, у якій при іспанському пануванні панував повний хаос.
Тут були поступово скорочені привілеї церкви в судовій, адміністративній, податковій і політичній областях. Однак фінансова криза королівства не тільки не був переборений, але навіть поглибився до кінця століття. [2, 69-72]
Не дали результату й спроби реформи судочинства. Суд як і раніше був у руках баронів могутнім знаряддям розправи.
Були проекти законів, спрямованих на ліквідацію общинних земель, однак вони залишилися тільки на папері й реформи, проведені в Неаполітанському королівстві, не зачепили феодальний лад, навіть у такому слабкому ступені, у який це мало місце в Ломбардії й Тосканії.
Але далеко не у всіх державах Італії були такі енергійні керівники. У Папській області не проводилося взагалі ніяких реформ, якщо не вважати нерішучу спробу скасування внутрішніх митних, мостових і дорожніх мит.
У Венеції безсистемні й рідкі заходи направлялися головним чином на освоєння цілини й сприяли продажу общинних земель і вибиванню грошей. Лише в самому кінці вісімнадцятого сторіччя, в 1794 році, тут скасували внутрішні мита. [11, 56]
Всі реформи, проведені в П'ємонті, були спрямовані тільки на зміцнення абсолютизму. Тільки у 90-х роках, під явним впливом Французької революції, тут стали обкладати й дворянство деякими податями й продавати церковні землі. У Пармському герцогстві після енергійного правління Дю Тилло, були згодом скасовані всі реформи й навіть відновлена інквізиція.
Все це однозначно показує, що в Італії ще не встиг сформуватися клас буржуазії, що міг би успішно боротися за проведення реформ.
Більше того, в остаточному підсумку політика "просвіченого абсолютизму" мала на меті паралізувати опозицію буржуазії й, заспокоївши подачками народні маси, підновити й зміцнити феодальну монархію.
До початку 90-х років вісімнадцятого сторіччя захоплення реформами в Італії закінчилося. [6, 128]
Однак більшість із незадоволених становила все-таки буржуазія, найбідніше селянство й міські низи. Все більше стали мати величезний успіх заборонені урядом роботи просвітителів.
Таким чином, наприкінці ХVІІІ ст. Італія залишалася політично-роздробленою країною з нерівномірним політичним і економічним розвитком. Капіталістичні відносини охопили лише центральні та північні промислові райони. На півдні Італії зберігався ремісничий сільський характер виробництва, де сільське господарство носило в основному натуральний характер.
Італійські держави перебували у глибокій системній політичній та економічній кризі. Актуальність проведення буржуазних реформ змушувала монархів до активніших реформаторських кроків. Це стосується перш за все правителів Тоскани, Ломбардії та Неаполітанського королівства, де незважаючи на їх нерішучисть і непослідовність були проведені буржуазні реформи, що сприяли пожвавленню економічного життя.
Але, у Папській області, П’ємонті, Пармо, Венеції буржуазні реформи не тільки не проводилися, а й здійснювалися заходи по зміцненню монархічного укладу. Наприкінці ХVІІІ ст. навіть ті незначні реформаторські заходи, що мали місце, були згорнуті.
Отже, одним з головних специфічних "італійських" питань було політичне об’єднання країни та проведення буржуазних реформ. В Італії починаються суспільно-політичні й культурно-просвітницькі рухи, які ставили за мету вирішення цих нагальних завдань – рух рісорджименто і просвітницький рух.
2.2. Вплив європейського просвітництва на розвиток суспільно-політичних традицій в Італії
Під Просвітництвом прийнято розуміти загальноєвропейський ідейний рух XVIII ст., спрямований проти закостенілих форм суспільного, культурного та духовного життя. Особливістю Просвітництва є перенесення акценту зі сфери пізнання і дослідження природи, що було характерним для попереднього відтинку Нового часу - доби Раціоналізму, на соціальні,, політичні, економічні, правові, релігійні, духовні інтереси людей.
Термін "Просвітництво" набуває статусу самостійної лексичної одиниці у XVIII ст. Його використовували Ф.М. Вольтер, Й. Гердер, але остаточно він був закріплений після виходу статті І. Канта "Що таке Просвітництво" (1784 р). Кант визначив Просвітництво як "вихід людини із стану власного неповноліття". Основна мета Просвітництва за Кантом - вільне використання людського розуму для прогресивного перетворення суспільства.
Носіям ідеології Просвітництва було притаманне схиляння перед розумом, віра в його безмежні можливості й перетворювальну силу. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялася ідея перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справедливості", рівності, що випливали, на їхню думку, з самої природи, невід'ємних "природних прав" людини. В концепції "природного права" просвітники обґрунтували основні принципи цивілізованого життя особистості, нації: право на гідне людини життя, свободу і власність. Відстоюючи ці принципи, Просвітництво поклало в Європі початок формуванню громадянського демократичного суспільства. [3, 58]
Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітники вважали поширення передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства. Вони прагнули розкріпачити розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню. Цим "просвітники" відрізняються від "просвітителів", якими є всі носії освіти й прогресу. Просвітники вірили в людину, її розум і високе покликання. В цьому вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження. Великого значення просвітники надавали вихованню й самовихованню людини, вбачаючи в цьому універсальний засіб удосконалення суспільства. Характерною для Просвітництва була ідея "просвіченого абсолютизму". Просвітники вважали, що перебування на троні "просвіченого й доброчесного монарха" приведе до мудрого правління, яке сприятиме становленню справедливості й суспільного добробуту.
Одним із напрямів духовного життя епохи Просвітництва стало прагнення до секуляризації культури, максимального збільшення в ній питомої ваги світських засад. По-різному визначаючи своє ставлення до релігії, просвітники сходились у критичних оцінках церкви як соціального інституту. Так, Вольтер - найнебезпечніший супротивник католицької церкви й клерикалізму - відкидав атеїзм, що загрожував суспільному порядку, ґрунтованому на приватній власності. Релігію ж він вважав корисною для морального виховання молоді. [18, 86-89]
Натомість П. Гольбах критикував і рішуче заперечував не лише церкву, а й саму релігію. Чимало просвітників, дотримуючись засад раціоналізму, бачили в Богові гаранта розумності світобудови та здатності пізнавати її раціональним шляхом.
Антиклерикальна боротьба просвітників за віротерпимість, право вільного вибору релігії мала конкретні наслідки - проголошення свободи совісті Великою французькою буржуазною революцією 1789 р.
Ідеї Просвітництва визрівали й формувалися в умовах подальшого зростання і зміцнення національних держав Європи, бурхливого розвитку промисловості, переходу від мануфактури до складніших і прогресивніших технологій, засвоєння нових видів сировини й енергії. У розвитку науки, основу якої становило раціональне світобачення, дослідність та експериментизм, все помітнішими ставали нові тенденції. Монополія механіко-математичного знання поступилася місцем дослідним й описовим наукам: фізиці, хімії, біології, географії та ін. XVIII ст. ознаменоване новими науковими відкриттями, які здійснили: великий філософ і математик І. Кант (1724-1804 рр), природодослідники П.С. Лаплас (1749-1827 рр.), П.Л. Мопертюї (1698-1759 рр.), Ж.Л. Бюффон (1707-1788 рр.), А.Л. Лавуазьє (1743-1794 рр.), К.Л. Бертолле (1748-1822 рр.), Н. Леблан (1742 - 1806 рр.) - у галузі хімії. Натуралісти Д. Геттон (1726-1797 рр.) і К. Лінней (1744-1829 рр.) започаткували систематизацію явищ й утворень природи. Ж.Б. Ламарк (1744-1829 рр.) розробили основи еволюційного вчення. Відбувалося подальше накопичення інформації про явища природи, формувалися уявлення, поняття й методи, спрямовані на створення єдиної картини світу.
Нових рис набула масова свідомість: вона стала гнучкішою, здатною ширше сприймати і глибше розуміти явища та процеси довкілля. Важливим стало усвідомлення можливості плюралізму поглядів на світ, філософію, мистецтво, толерантне ставлення до переконань інших людей. Змінювалися й суспільні ідеали. Для масової свідомості ідеал прагматичної підприємливої людини, допитливого вченого став привабливішим, ніж ідеал лицаря чи аскета.
Зміни відбулися й на рівні самосвідомості. Наприклад, розширення життєвого простору внаслідок географічних відкриттів і колонізації нових земель привело мешканця Європи до усвідомлення себе саме європейською людиною, визнання за європейцями пріоритетних позицій стосовно решти світу, зверхнього ставлення до неєвропейських народів.
Просвітники були вихідцями з різних соціальних прошарків і станів: аристократії, духовенства, чиновників, представників торговельно-промислових кіл, лікарів, військових та ін. Але всіх їх об'єднувала віра в розум, знання, високе призначення людини, нетерпимість до будь-якого виду гноблення.
Відповідно до становлення у Західній Європі промислової цивілізації, ідеї Просвітництва отримали розвиток спочатку в Англії, пізніше у Франції, а відтак і в інших країнах. Специфічні умови історичного розвитку західноєвропейських країн у добу Просвітництва, художні традиції, що склалися у попередні століття, були причиною того, що культура і мистецтво кожної з них мали особливості та відмінності. Водночас у культурі західноєвропейських країн можна виділити й спільні риси, які дають підставу говорити про добу Просвітництва як про певний цілісний етап в історії європейської духовної культури.
Італійські просвітителі перебували під більшим впливом теорії французького просвітительства, але характерною рисою Просвітництва в Італії була спадщина епохи Відродження. Коло проблем, які ставили перед собою італійські просвітителі, був дуже широкий. [4, 236]
У Тоскані й у Луккі в другій половині XVIII ст. була видана в перекладі на італійську мову "Енциклопедія" Дідро. Підпільно поширювалися роботи Монтеск'є, Вольтера, Гельвеция, Руссо. Італійські просвітителі називали себе послідовниками й учнями французьких мислителів.
У їхніх поглядах дійсно було багато загального. Так само, як їхні французькі вчителі, ідеолога молодої італійської буржуазії вірили в кінцеве торжество розуму, i вимагали скасування феодальних привілеїв.
Але навіть при всім своєму бажанні італійські просвітителі не могли стати простими наслідувачами. Причиною тому була своєрідність конкретних історичних умов, у яких перебувала політично й економічно роздроблена Італія. Італійським просвітителям доводилося висувати питання, що залишалися поза полем зору їхніх побратимів у Франції.
Одним із самих головних специфічних "італійських" питань було політичне об'єднання країни. Іншим питанням був аграрний, тому що Італія була відсталою й в основному сільськогосподарською країною. [15, 79]
Так само, як і діячі французького Просвітнитцтва, італійські просвітителі чекали змін від законодавчої діяльності монархів і точно так само мріяли про "короля-філософа".
Беккариа писав: "Тепер на європейські трони вступили благодійні государі, друзі мирних чеснот, батьки своїх народів, ці государі... печуться про щастя своїх поданих, знищують деспотизм, посередників між государів і народом".
Просвітителі надавали всіляку підтримку государям у реформаторській діяльності й найчастіше самі були авторами цих реформ.
Доля виявилася набагато суворіше до італійських просвітителів, чим у Франції або в Англії. У жодному з європейських держав реакція не проявлялася з такою силою, як на Апеннінах.
Прикладом такого впливу може слугувати доля Джаноне й Гаетано Філанджері, яку приводить С. Сказкін. Джаноне довелося емігрувати із країни, а потім він одержав провокаційне запрошення до П'ємонту, де його кинули у в'язницю. Через 12 років ув’язнення Джаноне помер [5, 189].
Твір неаполітанця Філанджері "Наука законодавства" відразу ж після його появи церква включила в індекс заборонених книг. Проте просвітительський рух ширився. Просвітителі встановлюють зв'язки один з одним і зі своїми однодумцями за кордоном, організують наукові суспільства, видають журнали.
Деякі області Італії, такі, наприклад, як Флоренція й Тоскана, дали не так багато теоретиків Просвітництва, як, скажемо, Неаполь і Мілан, однак діяльність місцевих просвітителів носила скоріше практичний характер, що виразилося зокрема в активній участі Тосканських просвітителів у реформаторській діяльності лотарингської династії.
Пьемонтец Баретти писав в 60-х роках вісімнадцятого сторіччя: "Природа обдарила Італію так само щедро, як і Англію, чому ж Італія не має впливи в Європі, у той час як вплив Англії настільки великий? " "Перш ніж відповісти на це питання, - продовжував він, треба щоб народи всієї Італії або більшої її частини об'єдналися під владою єдиного уряду в один народ... ".
"Любов до Батьківщини, тобто прагнення до блага всіх наших націй, - це сонце, що висвітлює й притягає італійські, міста, - писав; ломбардский економіст Джан Ренальдо Карлі (1720-1795), - ми повинні бути італійцями, а не ломбарцями, неаполитанцями або тосканцями, якщо ми не хочемо перестати бути людьми".
Однак Карлі не вимагав політичного об'єднання країни, він вірив у моральну єдність італійців, що стало б можливим за допомогою розвитку загальнонаціонального мистецтва, літератури й науки.
Просвітителів різних міст Італії поєднували основні загальні ідеї й вимоги.
У центрі їхньої уваги стояла також і аграрна проблема - найбільш актуальна для Італії того часу. Подібно фізіократам, вони вважали сільське господарство основою основ народного добробуту й зв'язували розвиток суспільства із кращим розподілом землі. Вони малювали яскраву картину матеріального й морального занепаду села. [14, 175]
З гіркотою неаполітанський економіст Филанджери говорив про те, що є землевласники, які "вимірюють свої володіння обрієм, але в той же час занадто багато народу в порівнянні з ними не мають ні землі, ні роботи".
"Якби Італія була підлегла одному монархові, нікому й у голову не прийшло б обмежувати перевезення товарів з однієї провінції в іншу", - заявляв міланець Пьєтро Веррі. Просвітителі бачили безглуздість політичної роздробленості, трагізм іноземного панування. Маркіз Караччоло з гіркотою говорив про Італію, поділену між дрібними й немічними династіями. Іноземні держави були, на його думку, свого роду чумою для країни.
Просвітителі вимагали знищення внутрішніх мит, введення єдиного законодавства і єдиної системи міри ваги. "Пройде небагато років і Італія "буде єдиною", - заявляв Веррі. Просвітителі покладали на монархів більші надії, призиваючи їх припинити міжусобну війну, розбрати й "у якій-небудь формі об'єднатися". Антоніо Джинавезі, професор Неаполітанського університету, говорив: "Якби це трапилося, Італія, нині роздроблена й така слабка, що стає рабою кожного, хто цього захоче, стала б могутньою й сильною". [10, 97]
Запорукою подальшого відновлення суспільства італійські просвітителі називали рівновагу в розподілі власності. Вони вимагали скасування невідчуждаємості церковних земель, ліквідації феодів і їхнього перетворення у вільну земельну власність, наділення
31.03.2013 01:03-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора