Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Українська діалектна мова
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2011
Тип роботи:
Дипломна робота
Предмет:
Інші
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Національний Університет “Львівська Політехніка”
Дипломна робота
“Українська діалектна мова”
Львів - 2011
ВСТУП
Українська діалектологія – це наука про українську діалектну мову, про місцеві різновиди української мови, її місцеві, територіальні діалекти. Вона вивчає закономірності живої мови в усій різноманітності її місцевих діалектів і говірок, а також географічне поширення діалектних явищ мови, окреслення певних діалектних одиниць у їх системі.
Початки української діалектології відносять до другої половини ХVІІІ ст., вони пов’язані з усвідомленням територіальної здиференційованості мови: це були спроби окреслити межі поширення поодиноких, переважно фонетичних явищ (Шафонський А. «Черниговского наместничества топографическое описание», 1778, опубліковано 1851).
У ХІХ ст. інтерес до діалектології зріс у зв’язку із загальним піднесенням етнології, національно-культурними рухами у різних слов'янських народів. Свідчення про діалектні явища у цей час ще мають несистемний характер, наводяться без необхідної локалізації. Головними проблемами діалектології були: встановлення діалектного членування, пояснення генези діалектних явищ (78, с.138].
Першими дослідниками діалектів української мови були О.Шафонський, О.Павловський, М.Максимович, І.Вагилевич, Я.Головацький, О.Потебня, К.Михальчук, О.Соболевський, О.Шахматов, А.Кримський, І.Зілинський.
Шафонський Опанас Филимонович (1740-1811) – український мовознавець. На основі матеріалів, зібраних українським істориком Д.Гащенком, написав у 1784-1786 рр. «Чернігівського намісництва топографічний опис з коротким географічним і історичним описом Малої Росії» (ч.1-2, надр. 1851), подавши окремі відомості про українську мову (українські говори), зробивши перші спроби характеристики українських діалектів Чернігівщини, започаткувавши ономастику (зокрема, з'ясував походження географічних назв краю) (78, с.734].
Михальчук Костянтин Петрович (1840-1914) – український мовознавець, етнограф. Вперше здійснив систематичний опис українських діалектів на основі порівняльних матеріалів, одержаних після обстеження українських говірок за єдиною програмою, визначив діалектне членування української мови, окреслив межі поширення трьох наріч – північного, південно-західного і південно-східного – і менших одиниць діалектного поділу. Підготував першу карту українських говорів (78, с.316].
Потебня Олександр Опанасович (1835-1891) – український мовознавець, філософ, етнограф, літературознавець, педагог. Розглядав питання історії української мови та української діалектології у зв’язку з відповідними аспектами російської мови. Відповідно до термінології свого часу називав українську мову малоруським наріччям, а терміном «русский язык» позначав сукупність східнослов’янських мов. («Про повноголосся», 1864; «Про звукові особливості руських наріч», 1865; «Замітки про малоруське наріччя», 1871; та ін.)[78].
На сьогодні в діалектології використовуються такі терміни та поняття: наріччя, діалект, говір, говірка.
Наріччя - найбільша одиниця територіальної диференціації діалектної мови, що становить сукупність близьких за визначальними рисами говірок, об’єднаних у говори [78, с.370].
Діалект – різновид національної мови, якому властива відносна структурна близькість і який є засобом спілкування людей, об’єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, історично-культурних традицій, самосвідомості [8, с.225].
Говір – одиниця територіальної диференціації діалектної мови, що становить об'єднання говірок, близьких за фонетичними, акцентуальними, граматичними та лексичними ознаками [78, с.94].
Говірка - найменша одиниця територіальної диференціації діалектної мови [78, с.94].
Українська літературна мова має свою довгу та складну, драматичну історію. Нова українська літературна мова, основоположниками якої є І.П. Котляревський і Т.Г. Шевченко, виникла, народилася й виросла із надр розмовної народної мови чи територіальних діалектів. В її основі лежить середньонаддніпрянський діалект, а витворювали сучасні її норми усі говори, зокрема і говори південно-східного і південно-західного наріч української мови [28].
Ґрунтовне, всебічне вивчення усіх структурних рівнів українських говорів у сучасній вітчизняній лінгвістиці дедалі виразніше висувається до ряду найбільш актуальних мовознавчих проблем, як у плані фіксації та нагромадження конкретного мовного матеріалу, так і в розв’язанні комплексу теоретичних питань. Специфічні особливості східнополіського говору становлять конкретний науковий інтерес ще й з огляду на те, що Полісся нині розглядають як частку слов'янської прабатьківщини, чи, щонайменше, як район першої слов'янської міграції, - яскрава діалектна специфічність окресленого континууму складалася неперервно протягом багатовікової історії слов’янства на цих землях. Нині ж, навіть якщо взяти до уваги доволі інтенсивний процес нівелювання сучасних говорів, Полісся залишається однією з найархаїчніших у лінгвістичному плані частин Слов’янщини, тому місцеві мовні факти є важливим джерелом вивчення історії української мови. Зрештою, діалектна лексика східнополіського говору якоюсь мірою відбиває ще й історію цього ареалу як терену із типово природженим характером, як території активної взаємодії, взаємопроникнення елементів двох діалектних систем – північної і південно-східної, як пограниччя українців, білорусів і росіян, як зони інтенсивно міжмовного українсько-білорусько-російського контактування.
Актуальність цих проблем, їх недостатня теоретична розробленість і обумовили вибір теми нашого дослідження: «Діалектна лексика у творчості письменників Сумщини», яка передбачає вивчення східнополіських (лівобережнополіських) говорів.
Об’єктом нашого дослідження є українська діалектна мова, методика вивчення діалектних явищ у школі.
Предмет: діалектна лексика у творчості письменників Сумщини, зміст, методи і засоби вивчення діалектної лексики у навчальних закладах на прикладі творчості письменників Сумщини.
Мета дослідження: з'ясувати роль діалектних явищ, їх фонетичні та граматичні особливості у творчості письменників Сумщини, розробити систему вправ та методичні розробки уроків для вивчення діалектної лексики у загальноосвітній школі.
Завдання дослідження:
Опрацювати наукову літературу (мовознавчу, історичну, етнографічну, фольклорні та краєзнавчі джерела, літературознавчі пам’ятки).
Подати характеристику східнополіських говірок.
Проаналізувати і систематизувати наукові погляди на предмет дослідження.
Проаналізувати програми та підручники з української (рідної) мови щодо вивчення діалектної мови в школі.
Проаналізувати і систематизувати результати констатуючих зрізів.
Класифікувати та з'ясувати роль та функції місцевих говорів у творчості письменників Сумщини.
Розробити конспекти уроків з теми у школі, розробити систему вправ для вивчення діалектів у школі.
Методи дослідження:
аналіз і синтез;
описовий;
анкетування;
частково-пошуковий;
систематизація літературних джерел.
Наукова новизна. Незважаючи на те, що особливості досліджуваних говорів достатньо повно розглянуті у лінгвістиці, діалектна лексика у творчості письменників Сумщини дотепер не була предметом спеціального вивчення, тому ми і взялися за висвітлення цієї теми.
Практичне значення роботи полягає в тому, що її результати можуть бути використані вчителями-словесниками, студентами філологічного факультету під час вивчення курсів української діалектології, української мови.
Структура роботи. Дипломна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. У вступі ми обґрунтували актуальність дослідження та визначили мету, об’єкт, предмет, завдання і методи дослідження.
У першому розділі «Діалектна лексика – один із шарів лексичної системи сучасної української літературної мови» ми висвітлюємо теоретичні питання про особливості східнополіського говору; аналізуємо і узагальнюємо досягнення мовознавців у цій галузі.
У другому розділі «Характеристика діалектної лексики у творчості письменників Сумщини» подаємо фонетичні і граматичні особливості діалектної лексики у творчості письменників Сумщини на прикладі творчості Миколи Гриценка, Степана Васильченка, Остапа Вишні, аналізуємо територіальні діалектні лексеми-синоніми літературних слів.
У третьому розділі «Методика вивчення діалектної лексики» ми подаємо аналіз програм і підручників з української мови, розробляємо систему вправ для вивчення діалектної лексики у школі, аналізуємо результати констатуючого зрізу.
У висновках підведено підсумки проведеного дослідження. У списку використаних джерел подано літературу (88 найменувань). У додатках містяться додаткові матеріали дослідження (5 додатків).
РОЗДІЛ 1 ДІАЛЕКТНА ЛЕКСИКА – ОДИН ІЗ ШАРІВ ЛЕКСИЧНОЇ СИСТЕМИ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ
1.1. Перші спроби дослідження діалектів (говорів) у лінгвістиці
Українська діалектологія – порівняно молода лінгвістична дисципліна. Почала формуватися у 80-х роках ХVІІІ ст. Якщо аналізувати розвиток української діалектології від часу виникнення перших діалектологічних праць і до наших днів, то можна виділити три етапи (періоди):
Початковий (підготовчий) період, коли говори вивчалися на основі окремих спостережень (80-ті рр. ХVІІІ ст. – 60-ті рр. ХІХ ст.).
Описовий етап. Вивчення говорів відбувалося описовим шляхом із деяким застосуванням порівняльно-історичного методу (від праць О.О.Потебні, К.П.Михальчука до 20-30-х рр. ХХ ст.).
Етап вивчення говорів не тільки описовим шляхом, а й на основі досліджень лінгвістичної географії (від 20-30-х рр. ХХ ст. і до нашого часу).
Уперше питання ґрунтовного вивчення й класифікації українських говорів було поставлено в 80-х рр. ХVІІІ ст. Шафонським Опанасом Филимоновичем, мовознавцем, етнографом. Він є автором праці «Черниговского намесничества типографическое описание» (1851). У його підході до аналізу мовних рис певної місцевості в основу бралися етнографічні й навіть антропологічні особливості.
О.Шафонський розглядав українські говори лише Лівобережної України. Усі говори О.Шафонський поділяв на 3 зони:
1) північно-західна;
2) середня;
3) південно-східна.
1. За О.Шафонським, північно-західна зона знаходиться між Дніпром, Десною й Сожем і була з такою вимовою, як у Білорусі.
2. Середня зона між Десною, Сеймом і Сулою – це найчистіша українська мова.
3. Південно-східна зона на південь від Сули й аж до Чорного й Азовського моря. Це говори степові, «грубі» за своєю вимовою [57, с.19-20].
Основою для такого поділу у О.Шафонського була вимова звука [о] в історично нових закритих складах, тобто риса, яку пізніше частина вчених брала за визначальну для поділу говорів української мови: [к оớ н'], [в о л], [ко у н'], [в у л], [к’ і н'], [в’і л]. За Шафонським, у північно-західній частині говорять [к оớ н'], [но о ж], [вол], у середній – [ко у н'], [в у л], [но у ж], у південно-східній – [к’ і н'], [н' і ж], [в’і л]. З погляду сучасних досягнень діалектології така характеристика східноукраїнських говорів спрощена і неточна, але слід зазначити, що спостереження О.Шафонського про відмінність північних лівобережних українських говірок від південних та про наявність між ними окремого типу говірок, який за сучасним діалектним членуванням української мови загалом відповідає перехідним говіркам між північним і південно-східним наріччями, виявили основні діалектні закономірності.
О.Шафонський у цілому правильно визначив південно-східну діалектну групу, а всі говори на правому березі Десни неправильно відносив до білоруських [57].
У 30-х рр. ХІХ ст. зовсім іншу схему класифікації говорів української мови висунув Михайло Олександрович Максимович (1804-1873) – видатний український і російський філолог, етнограф, перекладач, педагог. Учений розрізняв малоруське або українське, північно-східне і червоно-руське або галицьке (південно-західне) наріччя української мови. До першого він зараховував говори по обидва боки Дніпра, а також Полісся, Волині й Поділля, до другої – говори по обидва боки Дністра в Галичині та в Карпатах. Серед рис північно-східного наріччя, що протиставляються південно-західному, М.О.Максимович виділяв дієслівні форми майбутнього часу типу знатиму, форму орудного відмінка однини іменників і займенників жіночого роду на –ою, -ею (такою головою, цею землею) відповідно до форм на -ов, -ев (твов головов, цієв землев) у південно-західному наріччі. В обох наріччях дослідник вирізняв піднаріччя: у північно-східному – українське (південне) і сіверське (північне), у південно-західному – галицьке і закарпатське [57, с.19-20].
Пізніше у своїй праці «История древнерусской словесности» у східному наріччі Максимович визначив групи говорів: києво-переяславську (вважав її найбільш зразковою); сіверську; слобожанську і волинсько-подільську. Так уперше в науці було визначено полтавсько-київський діалект як основний діалектний тип української мови.
Костянтин Петрович Михальчук, чиєю діалектологічною класифікацією українських говорів як робочою ми послуговуємося й дотепер, у структурі поліського наріччя також виділив сіверське піднаріччя (= східнополіський діалект) - до Десни, а почасти й далі за Десну (насамперед у Козелецькому й Остерському повітах) на півдні.
У його складі дослідник виділяв два говори (= за Михальчуком різноріччя): власне сіверський, розташований в Чернігівській губернії на північ від Десни (повіти: Городнянський, Сосницький, почасти Остерський, Чернігівський, Кролевецький і Новгород-Сіверський) та сіверсько-великоруський (Новозибківський, Стародубський, Суражський і Мглинський повіти). Останній говір Михальчук вважав перехідним, оскільки він мав, крім власне українських, риси російської та білоруської мов.
Серед одинадцяти найсуттєвіших диференційних ознак сіверського піднаріччя (східнополіського діалекту) Михальчук на перше місце ставить «переважаючий характер» дифтонгів (за Михальчуком перезвуків), підкреслюючи при цьому, що вони, будучи широко представленими у власне сіверському, відсутні у сіверсько-великоруському говорі (різноріччі) [70].
Південна межа східнополіського діалекту у Михальчука, як і в Шафонського, приблизна і прив'язана до Десни. Мережа обстежених населених пунктів (всього 59 в усій Україні), зібраний у них діалектний матеріал, що стосувався окремих фонетичних та морфологічних явищ (всього - 74), стан тогочасної діалектної науки - все це в комплексі не дозволяло Михальчукові розв'язувати питання діалектних меж у їх сучасному розумінні, хоча він - автор першої діалектологічної карти української мови.
Ще К. П.Михальчук, якому П. П.Чубинський передав власні матеріали, що свідчили «о совпадении делений Малорусского племени по наречиям и говорам с делением Нестора на народцы» [70, с.67], відзначав, що «современные разновидности Южно-Русского племени поразительно совпадают с этнографической переписью их у Нестора, и даже повидимому не изменились самые пределы их обиталищ, что дает повод предполагать вероятность уцеления даже и первоначальных характеристических черт их» [70, с.67]. При цьому Михальчук був свідомий того, що «тысячелетний период бурной исторической жизни довольно значительно повлиял на прежний этнографический строй» [70, с.68].
Звичайно, важко погодитися з твердженням автора про те, що з часом не змінилися й самі межі проживання колишніх племен, а наступне тисячоліття значно вплинуло лише на їх етнографічний устрій: племінний суспільний лад щонайменше пов'язаний із осілим способом життя. Лише пізніше, під впливом князівської влади здійснився перехід від племінного побуту до територіального, а початком його стала необхідність міцно осісти на землі.
Починаючи від Михальчука, в українській діалектології усталилася класифікаційна думка щодо виділення за мовно-етнічним (генетичним) критерієм на старожитній українській території (до ХV-ХVІ ст.) двох діалектних груп: північно-східної (поліської) і південно-західної.
За Михальчуком, північно-східна група співвідноситься з літописними племенами полян і древлян (деревлян), а південно-західна - з дулібами на Волині і хорватами в Галичині. За ним же, сіверяни й дреговичі становили перехідний тип між північно- й південноруськими племенами, а уличі й тиверці на Поділлі були перехідною ланкою між полянами й древлянами та дулібами й хорватами [70].
На природу північноукраїнського наріччя та його менших територіально-мовних одиниць існували й інші, часто протилежні погляди.
Так, Олексій Соболевський вважав, що «северно-малорусские говоры, за немногими исключениями, принадлежат к числу или переходных, или смешанных, или — вместе — и переходных, и смешанных. Они обыкновенно или составляют переходную ступень от северно-малорусского поднаречия к южно-малорусскому или заключают в себе, рядом с белорусскими чертами, примесь черт южномалорусских» [70, с.68].
У рецензії на цитовану працю Костянтин Михальчук заперечував твердження автора про власне лише залишки («некоторые исключения») північних українських говорів: «Что же касается влияния южно-малорусских говоров, то действительно, глубокое воздействие их на всю северно-малорусскую речь ... не подлежит сомнению... . Но как бы глубоко ни было это воздействие, вызванные им изменения не могли касаться, конечно, самого существа природы северно-малорусских говоров...» [70, с.68].
Олексій Олександрович Шахматов обстоював процес утворення трьох східнослов'янських народностей (великоруської, білоруської та малоруської) на базі великих союзоплемінних груп (північної, середньоруської та південноруської, або малоруської). При цьому «великоруська народність об'єднала племена і наріччя північної групи зі східною гілкою середньоруської групи, а білоруська народність відповідає лише західній гілці цієї ж средньоруської групи» [85, с.327]. До південноруської (малоруської) племінної групи «належали племена, що сиділи на захід від сіверян, на південь від дреговичів. Приблизні границі на півночі визначалися течією Прип'яті; східною границею був Дніпро, який південноруси перейшли, очевидно, не раніше XIV ст.» [85, с.38].
У виділенні трьох великих племінних груп дослідник ішов швидше всього не від історичних фактів до мовних особливостей (спільних мовних рис), а навпаки. Так, за Шахматовим, середньоруська племінна група «займала обширний простір від басейну Німану до басейну Оки включно, оскільки середньоруська мовна риса - акання - чується, як у Гродненській, так і в Рязанській губерніях» [85, с.330].
В підходах О.Шахматова до класифікації українських говорів варто зупинитися не лише на характеристиці власне південно-руської (малоруської) союзоплемінної групи, а й на тій ролі, яку він відводив середньоруській племінній групі та окремим племенам, що входили до її складу, в формуванні російської і білоруської мов.
За автором, саме «племінна група, що складалася з сіверян, в'ятичів і радимичів, тотожна з ... середньоруською племінною групою» [85,с.330]. Крім того, (після деякого сумніву) дослідник зауважив, що «до західної гілки цієї групи, крім в'ятичів і радимичів, потрібно віднести й дреговичів» [85, с.332].
Таким чином, білоруська народність та її мова, за Шахматовим, формувалася на базі західної гілки середньоруської групи і є прямою спадкоємницею мови в'ятичів, радимичів і (очевидно) дреговичів.
Східну ж гілку середньоруської племінної групи складали сіверяни, на базі яких та в додаток північної племінної групи й сформувалася великоруська народність і її мова.
Віднісши сіверян (за мовною ознакою акання) до великоросів, Шахматов вважав південноруськими (власне українськими) лише племена, розташовані на південь від Прип'яті та на захід від Дніпра: «Малоруси від берегів Прип'яті аж до Чорного моря, від Дніпра і до Карпат говорять такими говорами, які ясно свідчать про племінну їх єдність» [85, с.339].
Правда, їх «пізніша історія по-різному відобразилася на мешканцях лісів — поліщуках, і на мешканцях відкритих місцевостей. Вивчення сучасних малоруських говорів відкриває різкі відмінності між північномалоруськими, що охоплюють лісовий простір — Полісся й південномалоруськими, чи українськими говорами». Тому автор приймає «споконвічний поділ південноруською групи на дві гілки — північну і південну» [85, с.339].
За Шахматовим, до «північної гілки південноукраїнської групи належали хорвати, бужани, які мешкали колись по Південному Бугу, древляни і, нарешті, поляни; до південної гілки цієї групи відносилися тиверці, уличі і волиняни» [85, с.344].
В подальшому Шахматов, на відміну від Михальчука, зупиняється на аналізові племінних міграцій та їх ролі у діалектотворчих процесах. Так, за ним, волиняни в русі з півдня (під тиском уличів, які рухалися з нижнього Дніпра в Пониззя, або Правобережжя - територію між Південним Бугом і Дніпром) зайняли територію дулібів, які жили на Південному Бугу, частково асимілювали їх, а частково витіснили на північ; витіснили древлян із Погориння, також потіснили на північ і бужан, які жили по Західному Бугу. Уличі ж і тиверці під натиском кочівників залишили Подніпров'я й зосередилися в Правобережжі (Пониззі).
Ріст Галицького князівства Шахматов пояснював поступальним рухом тиверців і уличів у землі хорватів: «... південне плем'я тиверців рухається в область північного племені хорватів; частково обидва племені зливаються, а частково хорвати залишають свої колишні території і заглиблюються у Карпати» [85, с.344], тобто на південь. Саме вони, за Шахматовим, привнесли в Карпати низку північноукраїнських рис. За вченим, «таке припущення про змішаний характер населення сучасної Галичини знаходить повне підтвердження в даних мови: по-перше, ми знаходимо в Карпатах такі говори, які безсумнівно повинні відноситися до північномалоруської групи (пор. перехід у них о довгого в у), по-друге, галицьке або червоноруське наріччя представляє на південномалоруській основі ряд північномалоруських особливостей, якими є, наприклад, ствердіння р, ствердіння т в 3-й особі обох чисел, заміна а під впливом попередніх пом'якшених приголосних в напрямку до е, співпадання ы та и в звукові ы і т.д.» [85, с.344].
Загалом же «малоруська група говорів відповідає за своїм складом давній південноруській групі», а «подібно до того, як південноруська племінна група ділиться на племена північні і південні, малоруське наріччя можна поділити на північне і південне піднаріччя» [85, с.369].
Обмеживши малоруські племена, що склали їх основу, правобережжям Дніпра (Шахматов вважав, що «малоруська група цілісніше, ніж всі останні, зберегла свій зв'язок з давньою групою відповідних їй говорів») [85, с.368], дослідник зіткнувся з ним же штучно створеною проблемою формування та поширення українських говорів на лівобережжі Дніпра, куди, за вченим, малороси перейшли не раніше XIV ст.
Так, за Шахматовим, північномалоруське піднаріччя сьогодні «чується в Чернігівській губернії..., далі в Поліссі, а саме в Радомишльському повіті Київської губернії, в північних повітах Волинської губернії і в південних (Мозирському і Пінському) повітах Мінської, на захід - в Підляшші, у більшій частині Гроденської і в усій майже Сідлецькій губернії, нарешті, до північномалоруського піднаріччя варто віднести й угоро-руські говори, які мають дифтонг — і звуки у, ю на місці давніх о, ö» [85, с.369-370].
Тому «територія північномалоруського наріччя не є суцільною і однорідною: ... угоро-руські говори повністю відірвані від інших південномалоруськими говорами Галичини» [85, с.371].
При цьому Шахматов залишав «у стороні заново заселену частину території, зайнятої північними малорусами (Подесення)» [85, с.370], позбавляючи права на автохтонність сучасних українців не лише південної, а й північної (сіверської) частини лівобережжя Дніпра.
Ретроспективно відштовхуючись у своєму діалектологічному аналізові від принципу старожитності, Всеволод Ганцов виходив з того, що «до кінця XV ст. українська територія власне не виходила з тих меж, в яких з давніх-давен, з передісторичних часів іще, живе український народ» [11, с.110-111]. Дослідник вважав, що, «грубо відмежовуючи цю старожитну ... територію від території новоколонізованої, треба провести лінію Балта - Канів - Суми. На північний захід від цієї лінії будуть старожитні діалекти, на південний схід – нові». Глибоке ж «дослідження старожитних українських говорів виявляє ... споконвічну відмінність серед них поміж двома групами говорів - північно-східною або поліською і південно-західною» [11, с.111].
Співставляючи обидві архаїчні групи говорів з давніми племінними групами, вчений відзначив, що «до північно-східної групи належали сіверяне, поляне, древляне і дуліби (вони ж волиняне і бужане), до південно-західної - тиверці, уличі і хорвати (якщо було таке плем'я)» [11, с.135].
Саме цей «передніший поділ на північно-східні і південно-західні говори» відповідає «теперішньому основному діалектологічному поділові на північні і південні українські говори» [11, с.131], за якими автором «визначалися ті головні діялектичні групи, на які, з генетичного виходячи погляду, можна поділити українську язикову територію. Це з одного боку північні українські говори, а з другого – південні». Південні «діляться на дві великі підгрупи — говори південно-східні або степові і говори південно-західні» [11, с.126].
Усі північні говори Ганцов поділив «на три головні групи: східню (лівобережні), посередню (правобережні від Дніпра до р. Горині) і західні (західна частина північної Волині і Підляшшя)». Дослідник не бачив підстав для відмежування підляських говорів «від західних поліських (тим більше від поліських у цілому», оскільки «принципіяльної відмінности поміж ними нема» [11, с.128].
Цьому висновкові передувало переміщення Ганцовим дулібів («вони ж волиняне і бужане» [11, с.135]) із південно-західного наріччя (за Михальчуком і Наконечним) у північно-східне.
Таким чином, Ганцовим було виділене північне (поліське) наріччя як суцільне територіально-мовне угрупування в його приблизно сучасних межах. Вартим уваги є й загальний підхід Ганцова до питання взаємозв'язків північних говорів з південними та південно-західних із південно-східними. З однієї сторони, «північні говори генетично становлять зовсім відрубну групу супроти південних» [11, с.104]. З іншої сторони, «південно-західні говори дуже різняться не тільки від північних, але й від південно-східних» [11, с.121], хоча «східні говори південно-східної групи становлять пізнішу формацію, що постала на основі давнішої південно-західної групи, а не на північно-східній». Однак і «участь останньої в утворенні цього нового діялектичного типу була дуже велика»; особливо цей вплив «позначився на системі морфології». За Ганцовим, «головним центром, який постачав колонізаційний матеріял для південного Лівобережжя, були Поділля і Галицька Наддністрянщина (як думали Михальчук і Шахматов)» [11, с.140].
Дещо пізніше (1928 р.) у праці „Діялектичні межі на Чернігівщині" [10] Всеволод Ганцов розвинув власні погляди на відмінну природу і суть перехідних утворень між давніми (старожитніми) говорами (чи мовами) та давніми і новоутвореними на прикладі північної і південної межі східнополіського діалекту.
Виходячи з того, що наукове осмислення діалектної одиниці розпочинається зі встановлення її зовнішніх меж, Ганцов прийшов до висновку, що «діялектологічне дослідження Чернігівщини ставить перед дослідником дві головні проблеми: проблему українсько-білоруського узграниччя і розмежування цих двох язикових територій і проблему взаємовідношення північних (поліських) і південних українських говорів, зв'язану з питанням про стару північноукраїнську діялектичну територію на Лівобережжі» [10, с.263].
У першому випадку йдеться про старожитню територію українсько-білоруських мовних контактів протягом багатьох століть. Врешті, як стверджує дослідник, зараз «ніде такої межі й немає»: маємо «широку територію говорів перехідних, що в ріжних комбінаціях і з ріжними варіаціями єднають в собі характеристичні особливості однієї з цих мов з особливостями другої» [10, с.262].
За Ганцовим, білоруський вплив на українські східнополіські говірки набагато виразніший і насамперед прослідковується у фонетиці: «акання і твердість ц з усіх білоруських рис чи не найглибше заходять на північноукраїнську територію» [10, с.264]. І якщо приблизна південна межа акання дослідником прив'язується до Десни, то друга риса за браком фактичного матеріалу окреслюється лише фрагментарно.
«Далеко більше труднощів» вченому завдавало «питання про українські, власне північноукраїнські, впливи на білоруські говори» [10, с.167]. У пошуках істини дослідник вважав за доцільне відштовхуватися від першооснов: від українсько-білоруської етнографічної межі та тих ключових мовних критеріїв, які слугували б розмежуванню української та білоруської мов.
Слідом за Є.Карським Ганцов найхарактернішою для розмежування української і білоруської мов вважав диференційну ознаку твердості-м'якості приголосних перед е та и: «Як твердість приголосних перед е та и в звуковій системі українській, так м'якість їх перед цими звуками в звуковій системі білоруській має кардинальну вагу» [10, с.267]. Йдеться про межу, проведену на Лівобережжі «від м. Любеча на схід в напрямку до м. Ріпки, далі з відхилом на північ до м. Городні, потім в тому ж напрямку до с. Клюси (майже на межі з Могилівською губернією), а звідти межею поміж колишніми повітами Новозибківським і Сосницьким, далі на схід Новгород-Сіверським повітом (близько до межі його з колишнім повітом Стародубським) до р. Десни і Десною до Орловської губернії» [10, с.268].
З'ясовуючи, «як і в чому на північ від цієї межі, на білоруських говорах, позначився язиковий вплив український (поліський)» [10, с.270], Ганцов приходить до висновку, що «його треба класти на добу давнішу, зв'язуючи хронологічно з часом найбільшого культурного розквіту Києва та лівобережних північно українських центрів» [10, с.271]. Саме тому «цей вплив не виступає так виразно, як пізніший – білоруський» [10, с.271] (міграційний, пов'язаний із заселенням південного Лівобережжя).
З метою його увиразнення дослідник вдається до оригінального прийому пошуку українських рис у білоруських говорах шляхом вияву фактів однакового впливу їх на дві суттєво відмінні діалектні системи (південно-західні і північно-східні білоруські говори): два структурно різні діалектні угрупування мають цілий ряд (13 виділених автором) рис, спільних з українською мовою (наявність дифтонгів на місті давніх *о, *е, *ě; закінчення прикметників и, і замість ий, ій; приставний г перед початковими голосними а, о, у, і та ін.).
Автор впевнений, що «всі ці особливості результат довгого впливу, що справляла українська язикова територія на здавна зв'язані з нею культурою і політично сумежні землі білоруські, землі Дреговичів і Радимичів» [10, с.271-272].
У взаємовідношенні ж північних і південних українських говорів на Лівобережжі діалектна ситуація для Ганцова-діалектолога зовсім інша. «Пізніші історичні часи (після XVI ст.) де в чому відмінили це архаїчне тло, ускладнивши діялектичний розвій Чернігівщини (як і Північного Лівобережжя взагалі) потужним впливом південноукраїнським, що найбільше позначився на південних частинах старого Українського Лівобережжя, надавши зовсім нового напряму язиковій його еволюції. Колонізаційний рух на південь «на степ» з півночі, з Українського Полісся, зустрівся з ще могутнішим рухом на схід із Західної України, і на новій, спільно колонізованій території перемогу мали не північні діялекти, а південні. І ці останні втягають з того часу в сферу свого впливу дедалі все ширшу територію Північного Лівобережжя, що діялектично перестає бути північно-українською, а робиться перехідною до південно української, не втрачаючи своєї північної основи» [10, с.263].
Так були окреслені Всеволодом Ганцовим стан і перспективи подальших діалектних процесів між північними і південними українськими говорами на Лівобережжі як говорами старожитніми і новоутвореними.
До найтиповіших особливостей східнополіських говорів дослідник відніс:
наявність дифтонгів на місці давніх наголошених о, е та збереження о, е в ненаголошених складах;
подвійну рефлексацію *ě як дифтонга іе під наголосом і як е при попередньому твердому приголосному без наголосу;
подвійну рефлексацію *ę як á під наголосом і як е при попередньому твердому приголосному без наголосу;
закінчення е з попереднім м'яким приголосним в іменниках середнього ряду ([ж и т': é], [з'í л':е]);
закінчення -и, -і (а не -ий, -ій) у називному відмінку однини прикметників;
закінчення -и, -іjе в називному відмінку множини прикметників ([багáти л'ýди], [ворóниj, кóн'і]);
твердий р;
форми І особи дієслів: хоžý, лечý, ношý і под.;
форми ІІІ особи дієслів 2-ї дієвідміни: [хóдит'], [вóзит'], [нóсит'];
давальний відмінок однини іменників чоловічого і середнього роду -у (-ю).
На противагу цим особливостям північних (власне східнополіських) говорів у сусідніх південних відповідно виступають:
монофтонг i з палаталізацією попередніх приголосних;
*ě > і незалежно від наголосу;
*ę > á (після шиплячих а) незалежно від наголосу;
закінчення а в іменниках середнього роду ([жит':á]);
закінчення -ий, -ій у називному відмінку однини прикметників;
закінчення -і в називному відмінку множини прикметників ([багáт']і, [воро н'í]);
м'який р';
дієслівні форми [ход'ý], [сид'ý], [воз'ý];
формами III особи 2-ї дієвідміни ходе, возе, носе;
10. давальний відмінок однини іменників чоловічого і середнього роду -ові, -еві.
Між ними «територія говорів перехідних творить досить широку географічну смугу, до якої належать південні частини колишньої Чернігівщини та північні колишньої Полтавщини» [10, с.175].
Наші акценти щодо наукової спадщини Всеволода Ганцова і зумовлені його пильною увагою до проблеми генези, формування та окреслення ареалів перехідних між північними і південними говорів.
З однієї сторони, стосовно всього північного наріччя його методика і власний «принцип діалектологічного розмежування українських говорів, який полягає в відмінній історії звуків ē, ō, ę і ь під наголосом і без наголосу в північних говорах», «дає змогу точніше відмежувати від південних не тільки північні говори, але й говори перехідні» [10, с.96].
Користуючись цим критерієм і тим фактом, що в напрямку з півночі на південь відмінна історія найпівденніше проявляється насамперед стосовно рефлексів давніх ō, ē, дослідникові вдалося «значно поширити територію перехідних (від північних до південних) говорів, залічивши до їх всі ті говори з монофтонгом і та навіть з палаталізованими перед ними приголосними, що разом із тим, як і поліські говори, послідовно заховують о, е незмінні в складах без наголосу
31.03.2013 12:03-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора