Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Микола Міхновський: штрихи до політичної біографії
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Курсова робота
Предмет:
Історія України
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Курсова робота
з історії України на тему:
„Микола Міхновський: штрихи до політичної біографії”
З М І С Т
Вступ.
Розділ І. Формування світогляду та початок діяльності Миколи
Міхновського на тлі суспільно-політичних процесів в Україні
(середина ХІХ ст. – 1900р.).
Розділ ІІ. Ідеї державності у творі „Самостійна Україна” Миколи
Міхновського.
Розділ ІІІ. Діяльність Миколи Міхновського в добу революції
Висновки.
Список літератури.
В С Т У П
ХІХ століття — трагічна доба в історії України, коли завершено було ту послідовну політику позбавлення України не тільки державності, а і національних досягнень та культурних здобутків попередніх століть.
Трагедія ХІХ століття полягала в тому, що на відміну від XVIII століття, у тому столітті почали вважати за росіян („русских”) усіх, що працювали в російських установах, розмовляли російською мовою, друкували твори в російських часописах і т.д. Здійснилося побажання Катерини ІІ, щоб сама назва Гетьманщина зникла; у ХІХ столітті стала зникати сама назва України, яку офіційно замінила спочатку „Малороссия”, а далі „Юго-Западный Край” та „Южнорусские губернии” [31, c. 390].
Проте — не все втратила Україна. Залишилося те, чого не можна було знищити: спогади про волю, про Державу.
Кінець ХІХ століття можна характеризувати як добу підготовки українських сил до боротьби за незалежність. Різні організації йшли різними шляхами, які вели до спільної мети, і марні були заходи царського уряду, що припинити цей рух.
Кінець ХІХ століття — доба „соборности” України. В єдиний могутній рух об’єднуються українці заходу та сходу і творять об’єднаними силами спільну культуру. Їхні імена останнім часом повертаються з історичного небуття. Ще недавно спотворені образи цих людей, яким за радянських часів навішували тавро „буржуазних націоналістів” і зрадників, а пізніше приписували вигадано чесноти, почали набувати нормальних людських рис.
Не став винятком серед них і Микола Іванович Міхновський — один з найвидатніших діячів кінця ХІХ століття. І хоча постать Міхновського зажди викликала жваво інтерес сучасників і пізніших дослідників, що присвятили йому чимало публікацій: від невеликих розвідок до монографій, це ім’я і сьогодні залишається символом оповитим серпанком таємничості, вкрало негативних чи забронзованих оцінок, далеких від дійсності. Через упередженість оцінок сучасний вітчизняний дослідник С. Лінецький більшість публікацій про Міхновського назвав „міфами історіографії”. Головну причину упереджених оцінок, які давали Міхновському його сучасники, він пояснював політичними пристрастями їх авторів: „Кожен оцінював його, як правило, крізь призму лише своїх суб’єктивних поглядів, вузьких партійних догм” [20, c. 215]. На цю обставину вказує також і відомий політичний діяч В.Мартинець. У своїй статті „Микола Міхновський — піонер українського націоналізму”, він, зокрема, зазначає: попередники і послідовники Міхновського „досі ані належно не пізнали, ані не оцінили ту людину, яка на цілу голову вибилася понад своїми сучасниками і яка на чверть століття випередила цілу націю і найпередовіших їй людей” [25, c. 263].
В українському дореволюційному суспільстві наполегливо дотримувалась думка про Міхновського як людину „амбітну особистість з обмеженими обріями, запального і нестійкого насамперед шовініста” [7, c. 14] чи просто божевільного. Це була типова думка в середовищі ідейних опонентів Міхновського.
З неприязню ставиться до М. Міхновського Михайло Грушевський, який охарактеризував його як людину „зі здібностями і ще більшими амбіціями, з сильним нахилом до демагогії” [3c. 109]. Згодом він пише про цього діяча, що його „нервовість (неврастенічність) і сим очевидно, спричинювала нетактовність і несподіваність в поведінці… насторожувала до нього українське оточення і звичайно викликала контрманеври його заходам” [6, c.109]. З плином часу оцінки Грушевського ставали різкішими. В 1924 році у „Споминах” він писав, що „ліве крило ЦР непокоїла доволі рухлива, а головно криклива, організаційна робота, кажучи по теперішньому – фашистського напрямку… Провідником і одинокою пружиною сього пуху був Микола Іванович Міхновський” [6, c.109].
Такий стереотип у свідомості Грушевського утвердився в силу глибоких ідейних розходжень між самостійниками, ідеологом яких був Міхновський, і автономістами-федералістами, до яких належав Грушевський.
Негативне ставлення до Міхновського зустрічаємо також і у Є.Чикаленка — відомого громадсько-політичного діяча ліберального спрямування, редактора газети „Рада”. „Занадто „щирий” Міхновський”, - писав він у своєму „Щоденнику”, - „раз у раз шкодить українському національному відродженню в Харкові, бо він не приваблює обмосковлених українців до українства, а відлякує їх”[36, c.300].
У мало привабливих тонах змальовує Міхновського український соціал-демократ Б.Мартос: „Це був талановитий і запальний промовець, але слабий організатор: його деспотична вдача, нетерпиме ставлення до чужої думки не притягувало людей, а швидше відштовхувало…”[7, c.19]. Але і в середовищі ідейних опонентів на адресу Міхновського можна було почути більш стримані оцінки, які, наприклад, давав відомий громадсько-політичний діяч О.Лотоцький. У своїх споминах „Сторінки минулого” (1932 р.), згадуючи Міхновського, він писав: „Не зважаючи на якусь відразливу театральність свого зовнішнього поступовання, за що ставав часто об’єктом всякого глуму, се була людина великої енергії та ініціативи громадської була людина дуже видатна серед українського громадянства”[7,c.22]. Але подібні оцінки були винятком серед прихильників автономістично-федералістичного курсу в Україні.
Неприхильне ставлення більшості української інтелігенції до самостійників, і тому числі до Міхновського, Чикаленко пояснював тим, що до 1917 року „українці, навіть у найфантастичнішій програмі своїй, далі автономії не пішли”[36,c.242]. М.С. Грушевський у 1917 році писав про самостійників дореволюційних часів, як про „окремих людей, або… дрібних гуртків, які залишалися поза межами поступового українства. А організоване поступове українство безоглядно заявлено про них”[7,c.22].
Цілком з інших позицій оцінювали Міхновського його друзі і однодумці, які добре знали цього діяча, були свідками або співучасниками його численних акцій.
Одним з перших, хто дав позитивну оцінку Міхновському, був Д.Донцов. По живих слідах революції він написав своєрідну хроніку подій часів Української держави гетьмана П.Скоропадського — „Рік 1918. Київ”, яка дає можливість в іншому ракурсі представити практичну діяльність Міхновського, його стосунки з колегами по Українській демократичній християнській партії (УДХП) та з окремими громадсько-політичними діячами, які належали до інших партій чи організацій. Донцов вважав Міхновського своїм учителем.
Для розуміння громадсько-політичної діяльності Міхновського заслуговують на увагу спогади гетьмана П.Скоропадського, який неодноразово зустрічався з Міхновським навесні 1918 року. За словами Скоропадського, досить поширеною була думка, що „це страшно сварлива людина, яка була надмірно високої думки про себе, яка бажає, що б то не було грати роль, фактично не маючи для цього відповідних якостей”. „Особисто на мене, — писав Скоропадський, — він далеко не справляв такого враження, якщо не враховувати його крайнє шовіністичного напрямку, який йому все псував. В соціальному ж відношенні і він, і його партія були мені завжди по душі, я в Міхновському нічого поганого не бачив і не міг зрозуміти, чому до нього ставляться так негативно [7, c.23]. За словами Скоропадського, офіцери Богданівського полку Павелко і Лук’янов „обожнювали і вважали майбутнім українським Бісмарком”[7, c.23] М.Міхновського.
Ю.Коллард у своїх спогадах писав про Міхновського: „Він був людиною енергійною, яскравих політичних поглядів, а українські питання ставив різко і ясно: „Україна для українців!” Це був один із перших самостійників, одвертий і безкомпромісний. Своїх поглядів тримався непохитно аж до своєї трагічної метрі. Його вплив на українське громадянство в Харкові, а особливо на студентство був колосальний. Саме Міхновським в значній мірі спричинився до цілковитого відізвання нашої Харківської молоді від політичного українофільства та етнографізму й показав нам певні шляхи через радикальний демократизм до революційного українського націоналізму”[7, c.24].
Позитивно оцінювали М.Міхновського В. та С. Шемети, В.Євтимович, В.Андрієвський та інші його сучасники та однодумці.
В основу даної роботи покладена спроба висвітлити політичну діяльність М. Міхновського за допомогою аналізу наукової літератури.
Значне місце у дослідженні обраної проблеми належить працям самого Міхновського, які можна віднести частково і до джерел, і до наукових праць (мова йде про його листи, документи, твори).
В українській історіографії постать Міхновського вивчалася недостатньо, оскільки за радянських часів на неї було накладено заборону. Найбільш повно її вивчали відомі дослідники української діаспори П.Мірчук та Р.Млиновецький.
Ще більш глибоко із залученням архівних матеріалів розкрито цю проблему в новітніх виданнях. Деякі цінні фактичні матеріали містяться в книзі В.Волковинського „Історія України в особах ХІХ-ХХ століття” та в книзі І.Іванченка „Мала енциклопедія етнодержавознавства” та інші. Багато цікавого про цього діяча можна знайти у працях Н.Полонської-Василенко та С.Геника.
Цінні фактичні матеріали знаходимо в ряді збірників і статей в різних періодичних виданнях і пресі.
Актуальність даної теми полягає в ознайомленні з наявним матеріалом, який дає історіографічна наука. Детальне вивчення цієї тематики допоможе зрозуміти складну суспільно-політичну ситуацію на території України у ІІ половині ХІХ – І чверті ХХ століття.
На жаль, спадщина М.Міхновського, як і його біографія, упродовж багатьох десятиліть залишалася поза увагою науковців, і майже не вивчалася. Повернення до історичної правди дасть змогу об’єктивно оцінити роль і значення цієї небуденної постаті в історії України.
Методологічними засадами дослідження є принципи історизму, об’єктивності та критичного підходу до джерельного матеріалу, що містить інформацію про минуле стосовно предмета дослідження.
Необхідним для будь-якого історичного дослідження є якнайширше охопити доступне коло джерел, документальну базу та наукову літературу. Дані з цього питання можна почерпнути з історіографічних праць та статей.
Хронологічні рамки цієї роботи обмежуються ІІ половиною ХІХ – початку ХХ століття. За нижню межу можна взяти 1873 рік, коли народився М.Міхновський. Верхньою межею є час його смерті, тобто 1924 рік.
Територіальні межі дослідження охоплюють терени Центральної і Східної України.
Об’єктом дослідження є біографія М.Міхновського.
Предметом дослідження є з’ясувати складності діяльності М.Міхновського, вплив на його погляди суспільно-політичної ситуації на Україні в даний період.
Мета даної роботи полягає в тому, щоб вивчити громадсько-політичну діяльність М.Міхновського.
Основними завданнями є — на основі вивченої літератури висвітлити:
формування світогляду та початок діяльності М.Міхновського на тлі суспільно-політичних процесів в Україні (середина ХІХ століття – 1900 рік);
ідеї державності у творі „Самостійна Україна” М.Міхновського;
діяльність М.Міхновського в добу революції.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в залученні в науковий обіг нових та маловідомих джерел та матеріалів, які дали змогу переглянути існуючі на проблему погляди, узагальнити доробок вітчизняної та зарубіжної історіографії. На основі аналізу й узагальнення опублікованих документів і матеріалів з’ясовано місце М. Міхновського в політичній історії України.
Структура роботи. Дана робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.
Таким чином, незаперечним є той факт, що ІІ половина ХІХ та початок ХХ століття посідають значне місце в історії України і значною мірою вплинули на її майбутнє. Діяльність М.Міхновського має велике значення, а сам діяч залишається історичною постаттю зазначеного періоду.
Р О З Д І Л І
Формування світогляду та початок діяльності Миколи Міхновського на тлі суспільно-політичних процесів в Україні (середина ХІХ ст. – 1900 р.)
У середині ХІХ століття Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала у невідповідності існуючих феодальних структур та відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. Характерними рисами та виявами кризовості у цей час були занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуатації селян; планування екстенсивних методів господарювання; гальмування розвитку капіталістичних процесів — стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва тощо; наростання соціального напруження у суспільстві; глухе бродіння у народі, що таїло у собі загрозу широкомасштабного „селянського бунту” [1, c.216]; посилення процесу відставання Росії від європейських держав-лідерів.
За цих обставин необхідність модернізації в імперії ставала дедалі очевиднішою.
Реакціонери на клімат майбутнього міністра П.Валуєва змушені були констатувати, характеризуючи російську дійсність: „Згори блиск – знизу гниль”[1, c.217].
Суспільно-політичні реформи 60-70х рр. відкрили шлях для запізнілої індустріалізації.
Позитивні наслідки індустріалізації для України (швидкий розвиток промислового виробництва, який дав сильний поштовх урбанізації) могли б бути ще більшими, якби цьому на перешкоді не стояла політика імперського уряду. Україна не була колонією Росії у прямому значенні цього слова. Росія розглядала українські землі як частину своєї „исконно русской” [14с.193] метрополії, прагнула засимілювати їх і за інтегрувати у своє політичне тіло. Таке відношення Росії до України не відповідає загальній схемі стосунків між метрополією і колонією.
Своєрідною формою імперіалізму була політика Російської імперії супроти культурних цінностей України. Росія намагалася забрати з України все, що вона мала цінного, не тільки збіжжя, сало, а пізніше – цукор та руду, забирала вона й людські скарби, знекровлюючи тим українську культуру. І ця сторона російського імперіалізму виявилася найбільш небезпечною.
У ХІХ столітті кількість українців у різних російських установах, у різних галузях культури збільшується одночасно з тим, як зменшуються можливості знайти відповідні посади, відповідно використовувати свої здібності в Україні. Їх поглинала російська імперська культура і часто потрібні дослідження генеалогічні, антропологічні, психоаналітичні, щоб встановити українську походження особи. Кількість діячів, які включалися в російську культуру, дуже велика. Проте залишилось ще багато вірних синів України, які до кінця боролися за свій народ, свою культуру.
ХІХ століття з часом стає все більш віддаленим від населення. Але оповитий серпанком забуття історичний краєвид України цього періоду на наших очах став прояснюватися. Перед сучасниками постала ціла галерея несправедливо призабутих політичних діячів – активних учасників і керівників національно-визвольних змагань українського народу: М.С. Грушевський, В.К. Винниченко, С.В. Петлюра, В.К. Липинський, Є.Х. Чикаленко, С.О. Єфремов і багато інших, що свого часу були спотворені офіційною пропагандою. Нині образи цих людей стали набувати нормальних рис. Виявилось, що кожен з них – видатний письменник або громадський діяч, вчений чи журналіст, яскрава, непересічна особистість. Разом з тим, у них були неоднакові суспільні ідеали, несхожі політичні погляди, різними засобами прагнули вони досягти поставлених цілей. Схожою виявилася лише їх доля – нещаслива, трагічна, як і доля справи, за яку вони боролися. [19, c.76].
Саме до цієї категорії належить Микола Іванович Міхновський, один із активних речників самостійницької течії українського національного руху кінця ХІХ століття. Хто спонукав його обрати саме цей шлях?
Все починається з дитинства. „Засади, закладені в дитинстві, схожі на вирізані на корі молодого дерева букви, що ростуть разом з ним, становлячи невід’ємну його суть”, [37, c.59] — писав Віктор Гюго. Ця думка письменника-романтика далеко не беззаперечна – життя знає багато випадків, коли враження дитинства, якщо і не зникають безслідно, то не відбиваються кардинально на формуванні дорослої особистості. Суспільство, школа, держава формують громадян у відповідності за своїми потребами і часто істотно коригують дошкільне виховання. Особливо відчувається цей вплив у країнах, позбавлених державної незалежності. Лояльність влади є одним з головних завдань освіти і виховання в цих країнах. А якщо виховується особистість, яка виходить за рамки цієї лояльності, то це, скоріше, виняток з правил, ніж саме правило. У випадку з М.Міхновським ми маємо яскравий випадок винятку з зазначеного правила. М.Міхновський увійшов в історію як один з найпослідовніших серед тодішніх українців противників Російської імперії, один з найяскравіших прибічників незалежності України[37, c.59]. Без сумніву, це не було загальне правило навіть серед палких патріотів України.
Дитинство і юність, коли відбулося формування світогляду М.Міхновського, в літературі описані надзвичайно скупо. Навіть автори, які особисто знали Міхновського і співпрацювали з ним — Сергій Шемет і Віктор Анрієвський — майже нічого не написали про його дитячі і юнацькі роки.
Сім’я Міхновських, якщо підходити з мірками того часу, за чисельністю була середньою. У ній було виховано три сини — Володимир, Гаврило і Микола, а також дочка. Це була родина простого православного священика с.Турівка Прилуцького повіту на Полтавщині (тепер — Чернігівська обл.) Івана Міхновського. Змушені під тиском обставин звертатися до Бога російською та старослов’янською мовою (рідна мова була давно витіснена з церковного ужитку), українські православні “священики нерідко втрачали і своє національне єство” [19, c.77]. Не таким був старий Міхновський. Він належав до досить поширеної і глибоко шанованої в українських селах категорії батюшок, які перебували в духовній гармонії з оточуючим населенням. Йому вдавалося залишатися на хорошому рахунку у начальства, хоча спілкувався він виключно українською мовою, цікавився українськими народними звичаями, збирав фольклорний матеріал і друкував його в „Полтавских губернских ведомостях”[37, c.66].
Точна дата народження М.Міхновського не встановлена. Відомо, що народився він 1873 року. Але число і місяць у публікаціях про Міхновського не наводить жоден автор, навіть Сергій Шемет, який його добре знав, і Віктор Андріївський, що деякий час з ним співпрацював. Дослідники схиляються до думки, що відомий діяч народився 19 березня, оскільки ця дата знайдена у копії свідоцтва про народження. Це підтверджують і матеріали Державного архіву м.Києва, де містяться фонди Київського університету, у якому вчився у свій час М.Міхновський. У томі 5 відомостей про студента Київського університету зазначається, що М.Міхновський народився у Турівці Прилуцького повіту 19 березня 1873 року. За новим стилем це 31 березня [37, c.66].
Микола у сім’ї Міхновським був пізньою дитиною. Старший брат Володимир у рік його народження був на передостанньому курсі Полтавської духовної семінарії і готувався вийти на самостійний життєвий шлях. Сестра була вже зовсім дорослою і вийшла заміж за Якова Совача, коли Микола ще був немовлям. Ось чому вплив старшого брата та сестри на формування особистості М.Міхновського був обмеженим. Якщо вже говорити про вплив старших у сім’ї, то це, перш за все, вплив батьків, Івана Івановича і Марфи Федорівни Міхновських, а також середнього брата Гаврила, старшого від Миколи на цілих вісім років [37, c.66].
В процесі виховання Миколи чи не найважливішу роль відіграли традиції. Його батькам, зважаючи на їх вже немолодий вік, на пам’ять часто приходили яскраві сторінки минулого, і в їхніх розмовах нерідко з великим пієтетом згадувалося ім’я покійного місцевого поміщика Миколи Андрійовича Маркевича. М.Маркевич був відомим українським істориком, етнографом, поетом, музикантом. У нього було багато друзів. Серед яких особливе місце належало Тарасові Шевченку. З ним Івану Міхновському, напевне, доводилося спілкуватися особисто в поміщицькому маєтку під час неодноразових відвідин поетам Турківки [37, c.67]. Поряд з церквою стояв поміщицький будинок, де колись відбувалося все те, про що говорили старші. Його двері були широко відчинені і для Миколиних батьків, і для самого Миколи. У цьому маєтку мешкали Микола Миколайович Маркевич і його дружина Марія Дмитрівна. Традиції тісного спілкування Маркевичів з Міхновськими, започатковані ще у 40-50-ті роки, продовжили сім’ї Миколи Миколайовича і Івана Івановича. Відносини цих сімей були теплими. Саме тому, мабуть, Микола Миколайович і Марія Дмитрівна погодилися хрестити Миколу Міхновського, а значить, кумуватися з Іваном Івановичем та Марфою Федорівною Міхновськими [37,c.67].
Такий статус відносин передбачав високу міру взаємної довіри. Напевне, з сімейних розмов, а також з розмов між Маркевичами і рідними батьками. Ще зовсім молодий Микола вперше почув і прізвище Тараса Шевченка.
Але були і інші чинники, які справили вплив на формування світоглядних засад М.Міхновського. Про свій народ, його минуле Микола чув не лише з народних переказів та пісень. В ті часи дуже популярним було домашнє читання, і довгими зимовими вечорами батьки і діти з захопленням слухали художні твори, у тому числі і про українську минувшину. Такі сімейні читання служили не лише для задоволення інтересів дорослих, а й для підготовки дітей до школи, розширення їх світогляду у молодому шкільному віці. Як правило, читалися книги Миколи Гоголя, Олекси Стороженка, Данила Мордовця та ін. популярних письменників, друковані російською та українською мовами. Після Валуєвського указу 1863 року і Емського циркуляру 1876 року українське друковане слово було заборонене. Але той, хто перед собою ставив за мету одержати книги Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Івана Нечуй-Левицького і навіть Тараса Шевченка, міг це зробити. Без сумніву, в сім’ї Міхновських були книги Тараса Шевченка, був його „Кобзар”. Магнетичний вплив творчості Тараса Григоровича Микола Міхновський відчув дуже рано і перебував у його полоні все своє життя [37, c.68].
Про початкову освіту М.Міхновського немає жодних відомостей. Очевидно, він здобув її в домашніх умовах.
Коли М.Міхновському виповнилося 9 років, батьки вирішили віддати його до Прилуцької чоловічої гімназії.
В останній чверті ХІХ століття мережа гімназій в Україні розширилася і гімназична освіта стала допустимішою, ніж раніше. Дедалі частіше гімназії відкривалися в повітових центрах. Першою в повітовій Полтавщині була лубенська гімназія, другою — прилуцька. Чоловіча гімназія у Прилуках була лише за декілька десятків кілометрів від Турівки. Саме у серпні 1882 року М.Міхновський після співбесіди був прийнятий у підготовчий клас цього закладу.
Тодішні гімназії були переднішими загальноосвітніми навчальними закладами, де мали право навчатися представники усіх станів суспільства: дворянства, духовенства, купецтва, міщанства і селянства. Такою і стала Прилуцька чоловіча гімназія, в перший клас якої М.Міхновський був зарахований після закінчення підготовчого класу влітку 1883 року [37, c.71].
Навчання Миколи припало на роки царювання Олександра ІІІ, коли внутрішню політику держави, зокрема в освітній сфері, визначав відомий реакціонер, обер-прокурор Синоду Побєдоносцов. Під пильним наглядом властей в навчальних закладах, у тому числі і прилуцькій гімназії, культивувався великоруський патріотизм, девізом якого були „самодержавіє, православіє і народність” [37, c.71]. У підручниках на всі лади вихвалялася імперська політика Росії в Україні.
80-ті роки ХІХ століття — гімназичний період життя М.Міхновського були роками, коли свого апогею досягла в Україні русифікаторська політика царизму, коли після заборон 1876 року була здійснена спроба остаточно знищити українське друковане слово, покласти кінець українській національній культурі.
Деякий час гімназист М.Міхновський передбачав під впливом старшого брата Гаврила, який закінчив прилуцьку гімназію 1876 року, а потім став свідомим українцем-патріотом. Спілкування з братом полегшувало його адаптацію до гімназичного середовища і водночас допомогло зберегти себе, не розчинитися в конформістському гімназичному оточенні [37, c.73].
Здобувши середню освіту у Прилуках, М.Міхновський 1890 року став студентом юридичного факультету київського університету. Людина енергійна і діяльна, він не міг обмежитися академічними знаннями і залишитись осторонь громадсько-політичного життя [18, c.3]. У Києві, де суспільний тонус був особливо високим, студент-першокурснику міг стати числом „Молодої громади” і включитися в культурницьку роботу, яку вела молодь під проводом українофілів старшого покоління. Відкривався також інший шлях: робота в соціалістичних гуртках, вплив яких швидко посилювався.
Взагалі кінець 80-х – початок 90-х років був особливим, по суті, переломним періодом у суспільному русі в Україні. Закінчувалася ціла історична епоха, відзначена домінуванням в інтелектуальному середовищі України так званого „українофільства” – позбавленого політичного змісту Рузу української інтелігенції, що прагнула суто культурницькими методами змінити життя селянства на краще.
Саме на початку 90-х років ХІХ століття у Київській студентській громаді розпочав свою політичну біографію Міхновський. Прагнучи активної політичної діяльності, якої так бракувало культурникам [7,c.14], він разом з радикально настроєними членами „Молодих громад” наполегливо починає вивчати ідеї західноєвропейської соціал-демократії. Проте гасла пролетарського інтернаціоналізму, які сповідували соціалісти, в душі Міхновського не знайшли визнання. Йому були ближчими національно-державницькі ідеали українського народу, освячені його героїчною боротьбою, збережені в традиціях і пам’яті нації.
Міхновський приєднався до українофілів, хоча жоден з них, навіть найавторитетніший у той час письменник Олександр Кониський, не став його духовним орієнтиром. Міхновський відкидав аполітизм і поміркованість, які десятиліттями плекалися в українофільських громадах. „Я запевнився, що нема другої путі до загального добра, як освіта народу і разом з нею моральне виховання: досягти сього можна лишень школою, книжкою, проповіддю на народній мові і приміром життя. Іти сією стежкою — і значить бути українофілом...” [19, c.77],— з цим твердим переконанням О.Кониського, яке відбивало пануючі серед українофілів настрої, молодий М.Міхновський не міг погодитися. Його ідеалом з дитинства був пророк національного відродження Т.Г.Шевченко, у творчості якого він вбачав прямий заклик до боротьби за самостійність України.
Радикально настроєний молодий студент шукав однодумців, і зовсім невипадково у 1891 р. він став активним членом таємної студентської організації, яка оголосила своєю метою здобуття національної свободи, побудови власної державності. На честь кобзаря організація була названа „Братство тарасівців”. Вона мала самостійницький характер. Необхідна для виникнення такої течії соціально-психологічна атмосфера в Україні на початку 90-х років XIX ст. склалася. Самостійництво для Миколи Міхновського і його радикальних друзів з „Братства тарасівців” не було чимось цілком незвичним і незрозумілим. Як самостійника вони могли сприймати Тараса Шевченка, з творчістю якого були знайомі з юних років і авторитет якого для них був незаперечний. Ярослав Оршан у своєму „Розвитку української політичної думки за сто літ” зазначив, що Шевченко „приходить у ці роки до влади над українською думкою” [37, c.86]. Микола Міхновський, зважаючи на тісні зв'язки Тараса Шевченка з його рідним селом Турівкою, мав додаткові підстави для особливого до нього ставлення. Для нього він був більше, ніж абстрактний символ. Все це свідчить на користь того, що „Братство” носило ім’я Тараса зовсім не випадково. Оцінка Шевченка як мислителя, що прагнув бачити Україну незалежною державою, досить поширена у науковому світі і сьогодні. Роман Шпорлюк називає Тараса Шевченка „видатним політичним мислителем”, який „прагнув незалежної України зі справедливим державним устроєм” [27, c.163].
Приклади для наслідування тарасівці-самостійники могли знай ти і у недавньому минулому. Відомий філософ, у 80-ті роки студент Київського університету, учасник молодіжних гуртків, а пізніше – марксист Борис Кістяківський писав, що українське самостійництво як „гурткове явище” з’явилося у Києві ще у 1888 р. [37, c.87]. Правда, це його твердження не конкретизується. Нарешті, надихаючі приклади боротьби за незалежність давала історія інших народів Європи, особливо польського. У студентському середовищі Києва було немало поляків, які відкрито демонстрували свої патріо тичні почуття. Без сумніву, вони справляли вплив на студентів-українців, сприяючи пробудженню їх національної свідомості.
Як і „Братство тарасівців”, студентська громада сприяла подоланню впливу аполітичного українофільства, прилученню молоді до новітніх ідеологічних течій Європи, їх адаптації на українському ґрунті. В громаді відверто говорилося про те, чого не можна було почути на університетських лекціях чи прочитати у підручниках. У руках членів громади з'являлися заборонені в Україні примірники „Кобзаря” або інші нелегально доставлені з Галичини, Буковини чи з країн Західної Європи книжки і журнали.
Галичина у ці роки поступово перетворювалася у своєрідний „український П’ємонт”. Тарасівці були добре обізнані з її політичним життям. Самостійницькі тенденції в Галичині стали проявлятися ще у 1848 р., підчас європейської революції – „весни народів”. Галицький діяч того часу Василь Подолинський у брошурі „Слово перестороги” (1848 р.) говорить про існування у тодішньому галицькому суспільстві чотирьох головних течій, які він називає партіями. Першою він називає „партію чисто українську”, яка „хоче України вільної, незалежної і прямує до неї просто, безпосередньо або через Слов’янщину”. Ця „партія” існує поряд з „польсько-українською”, „австрійсько-українською” і „російсько-українською партіями” [37, c.87].
Брошура була надрукована лише у 1919р., і про її існування тарасівці, звичайно, не знали. Але вони, як і багато інших членів студентських громад, знали про те, що політичні процеси в Галичині, яка входила до складу демократичнішої, у порівнянні з царською Росією, Австро-Угорської імперії (досить сказати, що там не було заборони на українське друковане слово і вільно існували українські організації), розвиваються набагато інтенсивніше, ніж у них, на Наддніпрянщині. З 1890р. в Галичині діяла Русько-Українська радикальна партія – перша політична партія на українських землях, засновниками і лідерами якої були І.Франко, М.Павлик, В.Будзиновський та ін. Партія стояла на автономістських позиціях, але вже з установчого з’їзду у ній виникло самостійницьке крило. Зокрема, з думкою про власну державність на з'їзді виступив Вячеслав Будзиновський. Свій реферат він опублікував у пресі і окремою брошурою, яка швидко розійшлася серед читачів. У грудні 1890р. дев'ять молодих галицьких радикалів, у т. ч. В. Будзиновський, звернулися до „української суспільності” з відкритим листом, у якому пропагувалася ідея самостійності і соборності. Лист викликав гостру дискусію в суспільстві і множив число прибічників самостійницької ідеї [37, c.88].
На початку 1893 р. молодий радикал Юліан Бачинський у перших числах партійного часопису „Народ” почав друкувати свою книжку „Україна irredenta” („Україна уярмлена”), у якій на підставі марксистського вчення обґрунтовував необхідність і можливість незалежності України на всіх етнічних землях. Але основну частину книжки, де, власне, говорилося про самостійницьку перспективу, редакція друкувати відмовилася. Іван Франко назвав книжку філософією, що „суперечить здоровому глузду”. Його вчитель М.Драгоманов також засудив позицію автора [37, c.88]. Хоча повністю книжка була надрукована лише наприкінці 1895р., про неї в суспільстві вже знали з 1893р. На IV з’їзді РУРП у грудні 1895р. положення книги „Україна irredenta” про незалежність і соборність України було практично одноголосне включено до програми партії.
Про ці події не могли не знати на Наддніпрянщині. Тарасівці сприймали Галичину як частину соборної України, бували там і добре орієнтувалися в тамтешніх подіях. Не виключено, що вони в деталях були відомі і Миколі Міхновському. Російська поліція зафіксувала поїздку Міхновського до Львова і його зустріч там з Михайлом Грушевським [37, c.89]. Грушевський у своїх споминах пише, що Миколу Міхновського він „знав студентом-правником 1890-х рр.”[37, c.89]. Як відомо, до Львова М.Грушевський приїхав 1894р. Тож з Міхновським, ще як студентом, він міг спілкуватися лише до весни 1895р. Саме в цей час серед членів РУРП відбувалися суперечки щодо змісту книги Ю.Бачинського. Немає сумніву в тому, що еволюція цієї партії справила значний вплив на політичні процеси на Наддніпрянщині, сприяючи їх радикалізації. „Австрійський вишкіл був добрим реактивом для розкладу українського народництва на складові частини” [37, c89], - так коментував вплив галицького політикуму на підросійську Україну колишній член Української соціал-демократичної „Спілки” Арнольд Ріш.
Студентські громади були відкриті для різних громадсько-політичних впливів, їх засідання часто перетворювалися у гострі дискусії. Студенти часто й охоче обговорювали події за рубежем, особливо у Галичині, роблячи порівняння і висновки. Вони читали популярні тоді серед української інтелігенції „Листи на Наддніпрянську Україну” Михайла Драгоманова і „Листи з України Наддніпрянської” Бориса Грінченка, книгу Г.Плеханова „До питання про моністичне розуміння історії”, інші нелегальні видання. Деякі з них опинялися в полоні світогляду цих мислителів, інші шукали власні відповіді на питання про майбутнє України і своє місце у суспільному житті. Але всі рішуче відкидали рецепти старогромадівців, демонструючи свій розрив з їх орієнтацією на виключне культурництво і аполітизм українського руху. Йосип Гермайзе перехід київської студентської громади до українського радикалізму і розрив з культурництвом відносить до 1893-1894р. [37, c.89]. Очолював тоді громаду талановитий студент-філософ, лірик Іван Стешенко.
У літературі про київську студентську громаду і, зокрема, роль у її діяльності М.Міхновського говориться дуже мало. Але припускають, що ця роль була особлива. Міхновський – тоді студент 3 курсу — був уже достатньо відомим в опозиційному середовищі Києва. Багато речей, про які говорилося на зборах громади, йому були добре відомі по роботі у „Братстві тарасівців”
У цьому зв’язку виникла версія, що М.Міхновський як член „Братства тарасівців”, разом з В.Шеметом виконував завдання київської філії щодо залучення молодих громадівців до активнішої діяльності на національному ґрунті. У споминах тарасівців та їх сучасників є натяки на те, що і в інших містах України „Братство” рекомендувало студентів-тарасівців для вступу до молодих громад, де вони, не розкриваючи себе, проводили лінію своєї організації [37, c.90].
Головними засадами „Братства тарасівців” стали „Самостійна, суверенна Україна, соборна, ціла і неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпатів по Кавказ, вільна
31.03.2013 14:03-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора