Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Поняття, предмет і джерела конституційного права України
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Доповідь
Предмет:
Інші
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Доповідь на тему:
Поняття, предмет і джерела конституційного права України
Етимологія слова «конституція» походить від лат. constitutio — устрій, установлення. Але ще у Стародавній Греції Арістотелем було сформоване уявлення про конституцію як раціональну побудову державної влади на основі принципів демо кратії і справедливості. У будь-якому організованому суспільстві можна виокремити низку найважливіших відносин, які його характеризують. Насамперед, це відносини, пов’язані з побудовою і функціонуванням державних органів, взаємовідносини цих органів з іншими суспільними інституціями та індивідами. Природно, що такі відносини знаходять своє закріплення у нормах права. Саме сукупність норм права, які визначають засади народовладдя, економічної і політичної організації суспільства, взаємовідносин держави з конкретною особою, загальний устрій держави та основні засади функціонування державних органів складають провідну галузь національного права — конституційне право.
Як і будь-яка галузь права, конституційне право має свій специфічний предмет і метод правового регулювання.
Предметом конституційного права є особливе коло державно-політичних відносин владарювання.
Усі суспільні відносини, що врегульовані конституційним правом, поділяються на кілька видів:
— відносини політичного характеру (визначають державний суверенітет, форму держави, суб’єкти державної влади, загальні засади організації політичної системи та ін.);
— найважливіші відносини, що складаються в економічній сфері суспільства (основи права власності, забезпечення соціальних потреб членів суспільства та ін.);
— взаємовідносини людини і громадянина з державою, які знаходять своє відображення в основах правового статусу цих суб’єктів;
— відносини, пов’язані з організацією і функціонуванням органів державної влади;
— відносини, пов’язані з державним і територіальним устроєм країни;
— відносини, що визначають засади місцевого самоврядування.
Під методами конституційно-правового регулювання розуміється сукупність прийомів, способів і засобів, що дозволяють упорядковувати суспільні відносини, які складають предмет конституційного права. Серед таких методів провідне місце посідає встановлення, яке полягає у визначенні у відповідних нормах повноважень відповідних суб’єктів, а також методи зобов’язання, дозволу та заборони.
Внутрішньою формою цієї галузі права є система конституційного права, яка розкриває внутрішні взаємозв’язки між її елементами — нормами та інститутами.
Конституційно-правовий інститут — це відокремлена підсистема конституційно-правових норм, що регулює групу однорідних за своїм змістом суспільних відносин, які належать до предмету конституційного права. Інститути конституційного права являють собою складний організм взаємопов’язаних елементів. Так, існує самостійний інститут припинення громадянства України, який входить до більш загального інституту громадянства. Останній, у свою чергу, є одним з елементів інституту правового статусу людини і громадянина.
До загальних інститутів конституційного права належать: інститут загальних засад конституційного ладу України; інститут основ правового статусу людини і громадянина; інститут прямого волевиявлення; інститут системи органів державної влади; інститут територіального устрою України та організації місцевого самоврядування.
Конституційно-правові норми — це встановлені чи санкціоновані державою правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин. Особливість цих правових норм визначається специфікою врегульованих ними суспільних відносин, джерелами, в яких вони закріплені, вищою юридичною силою щодо інших правових норм, особливим механізмом реалізації, в якому бере участь особливе коло суб’єктів. Норми конституційного права, як правило, складаються лише з диспозицій, хоча це не заперечує наявності в структурі деяких з них гіпотез і санкцій. Серед конституційних норм чимало спеціалізованих: загальних, дефінітивних, норм-принципів, установчих, гарантуючих, оперативних, колізійних та інших.
Конституційно-правові норми розподіляються залежно від змісту, який визначається відповідними видами суспільних відносин, що входять до предмету галузі (наприклад, норми, які закріплюють систему органів державної влади).
За призначенням у механізмі правового регулювання конституційно-правові норми поділяються на матеріальні і процесуальні.
Матеріальні норми відповідають, образно кажучи, на запитання «що робити?», тобто безпосередньо врегульовують суспільні відносини, наприклад, визначають правовий статус державних органів. Процесуальні норми, в свою чергу, визначають форми реалізації матеріальних норм, тобто конкретизують порядок, способи діяльності державних органів. Вони відповідають на запитання «як робити?». Процесуальні норми насамперед регулюють законодавчий і виборчий процеси, а також інші процедурні положення (наприклад, порядок проведення процедури імпічменту Президента). Особливе значення вони набувають у діяльності Конституційного Суду України.
За терміном дії норми конституційного права поділяються на постійні і тимчасові, за просторовим принципом — на такі, що діють на території усієї України або лише на певній частині.
За формою закріплення бажаної поведінки суб’єкта, на якого розрахована дія норми, вони можуть носити імперативний або диспозитивний характер.
Імперативні норми у категоричній формі визначають чітко визначену поведінку суб’єктів, диспозитивні — надають суб’єктам можливість вільного вибору виду поведінки на їх розсуд.
Під конституційно-правовими відносинами розуміють суспільні відносини, суб’єкти яких під час взаємодії один з одним наділяються відповідно до конституційно-правових норм взаємними правами та обов’язками.
Провідне місце у структурі конституційних правовідносин мають їх суб’єкти. Причому деякі з них виступають суб’єктами правовідносин і в інших галузях права. Насамперед це фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які, в свою чергу, можуть мати спеціальний правовий статус. Так, деякі громадяни України вступають у конституційні правовідносини як державні службовці (службові особи місцевого самоврядування) або народні депутати. Серед суб’єктів виокремлюють юридичні особи — підприємства, установи, організації різних форм власності (в т. ч. політичні партії, громадські організації) та органи державної влади й органи місцевого самоврядування. Крім того, особливим суб’єктом виступає Українська держава.
Також існують суб’єкти, які вступають лише у конституційно-правові відносини — народ України, адміністративно-терито ріальні одиниці, територіальні громади, виборчі комісії та деякі інші.
Об’єктами конституційно-правових відносин можуть бути політичні блага (наприклад, суверенітет, влада), дії уповноважених і зобов’язаних суб’єктів (наприклад, парламент, Кабінет Міністрів України та ін.), речі та інші майнові блага (власність, гроші, податки тощо), природні об’єкти (наприклад, земля), поведінка та результати такої поведінки суб’єктів відносин, особисті нематеріальні блага людини (життя, честь, гідність і т. ін.), духовні цінності.
Виникнення, зміна або припинення конституційних правовідносин пов’язується нормами права з конкретними життєвими обставинами, які носять назву юридичні факти. Вони поділяються на правоутворюючі (наприклад, створення Президентом України центральних органів виконавчої влади), правозмінюючі (наприклад, досягнення громадянином віку, з якого можна брати участь у виборах), правоприпиняючі (наприклад, дострокове припинення повноважень народного депутата України).
Крім того, залежно від індивідуальної волі суб’єкта, юридичні факти поділяються на дії (залежать від волі суб’єкта) і події (не залежать від такої волі). При цьому дії можуть носити правомірний і неправомірний (протиправний) характер.
Норми конституційного права знаходять відображення у зовнішніх формах або джерелах, під якими, як зазначалось у попередньому розділі, розуміються чинні нормативно-правові акти, що містять конституційно-правові норми і принципи. Серед джерел особливе місце посідає конституція. Ми звикли сприймати цей термін у популярному значенні: як основний закон держави, що має найвищу юридичну силу та закріплює найважливіші суспільні відносини. Але його сучасне розуміння у формально-юридичному значенні почало формуватися лише у XVIII ст. із настанням епохи буржуазних революцій. Перша конституція була прийнята у Сполучених Штатах Америки у 1787 р.
Згідно з теорією конституціоналізму конституції поділяються на фактичні і юридичні. Фактична конституція — це реально існуючий суспільний і державний лад, основами якого є політика, економіка і духовне життя людини та її організацій. Юридична конституція — це нормативно-правовий акт, Основний закон держави, що є вершиною національного законодавства, в якому закріплюються основи суспільного і державного ладу, форми правління і державного устрою, основи політичного режиму, економічні засади суспільного життя, правовий статус людини і громадянина, порядок і принципи організації і функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування. Саме в останньому розумінні ми і розглядатимемо термін «конституція» далі.
За юридичною формою конституції поділяються на писані та неписані. Під першою розуміють єдиний, прийнятий в особливому порядку, чітко структурований нормативний акт. Більшість конституцій світу належать до цього типу, в тому числі і Конституція України 1996 р. У свою чергу, неписана конституція не виражена в єдиному писаному акті, а становить собою велику кількість законів, прийнятих у різний час і в різному порядку, а також прецедентів і звичаїв. Наприклад, такою вважається Конституція Великої Британії, яку складають норми статутного права, що закріплювались, починаючи з 1215 р. із прийняттям «Великої хартії вольностей».
За способом прийняття конституції поділяються на октроїрувані (даровані) та народні. Вважається, що даровані народові конституції підготовлені і введені в дію одноособово главою держави (монархом, диктатором або президентом) або метрополією для своєї колонії. Народні конституції прийняті представницьким органом (установчими зборами, які сформовані виключно з цією метою, або парламентом) або затверджені безпосе редньо народом шляхом референдуму. Конституція України була прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р.
За порядком прийняття також розрізняють договірні конституції, які приймаються, як правило, шляхом угоди між учасниками конституційного процесу. Такою конституцією була, наприклад, Конституція Радянського Союзу 1924 р. Ознаки договірної конституції були притаманні Конституційному Договору між Верховною Радою України і Президентом України «Про основні засади організації функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» від 8 червня 1995 р.
За формою правління, яка існує у державі, конституції поділяються на монархічні та республіканські, залежно від форми територіального устрою — унітарні та федеративні, а відповідно до існуючого державного режиму — демократичні та недемократичні.
Відповідно до процедури внесення змін і доповнень до конституції вони поділяються на гнучкі і жорсткі. Якщо процедура зміни конституції не відрізняється від тієї, що передбачена для звичайних законів, то це гнучкі конституції. Переважна більшість сучасних конституцій є жорсткими, оскільки передбачають особливий, більш ускладнений, порівняно із звичайними законами, порядок внесення змін. Конституцію України (далі — Конституція) слід віднести до жорстких конституцій. Її розділ ХІІІ встановлює ускладнений, жорсткий порядок внесення змін до матерії Основного Закону. Зокрема, ст. 157 Конституції передбачає обмеження щодо внесення змін. Так, Конституція не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи порушення територіальної цілісності України. Вона також не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану. Вносити зміни до Конституції має право лише Верховна Рада України. Законопроект про внесення змін до Конституції, який може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, попередньо схвалюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, і вважається прийнятим, лише якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України.
Найбільш жорсткий порядок передбачений для внесення змін у розділи Конституції, які визначають загальні засади конституційного ладу, порядок проведення виборів, референдуму, а також внесення змін до Основного Закону держави (ст. 156). Такий законопроект подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.
Якщо законопроект про внесення змін до Конституції України не був прийнятий Верховною Радою, він може бути поданий до парламенту не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту. Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.
Конституція України має ряд специфічних рис, що характеризують її сутність і зміст як Основного Закону держави, а саме:
вона має найвищу юридичну силу (ч. 2 ст. 8 Конституції) порівняно з іншими нормативними актами, а також є базою для всього поточного законодавства. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй;
Конституція характеризується стабільністю, яка забезпечується особливим порядком прийняття і внесення змін до неї (про що йшлося вище);
міжнародні договори не повинні суперечити Конституції України (ч. 2 ст. 9 Конституції);
існує особливий механізм реалізації норм Конституції та її правового захисту, в якому беруть участь, окрім інших, спеціальні органи конституційного судочинства.
Конституцiя України є надзвичайно важливим полiтико-правовим документом довгострокової дiї, яким збагатилася наша правова система. Вона виступає фундаментом демократичних перетворень у суспiльствi, основою його консолiдацiї. Конституцiя закрiплює в Українi засади державної полiтики, спрямованої насамперед на забезпечення прав i свобод людини та гiдних умов її життя. Вона заклала серйознi пiдвалини для розвитку i змiцнення демократичної, соцiальної правової держави, в якiй людина, її життя i здоров’я, честь i гiднiсть, недоторканнiсть i безпека визнаються найвищою соцiальною цiннiстю. У Конституцiї мiстяться моральнi орiєнтири соцiальної справедливостi, iдея, згідно з якою держава функцiонує для людини, вiдповiдає перед нею за свою дiяльнiсть. Саме це є головним обов’язком держави.
На конституцiйному рiвнi закрiплено положення про те, що державна влада в Українi здiйснюється на засадах її подiлу на законодавчу, виконавчу та судову. Причому органи цих гілок влади незалежнi один від одного, здiйснюючи свої повноваження у встановлених Конституцiєю межах i вiдповiдно до законiв України.
Конституцiйною основою зовнiшньої полiтики України є забезпечення її нацiональних iнтересiв i безпеки шляхом пiдтримання мирного i взаємовигiдного спiвробiтництва з членами мiжнародного спiвтовариства за загальновизнаними принципами i нормами мiжнародного права, основним джерелом яких є мiжнароднi договори, згода на обов’язковiсть котрих надана Верховною Радою України. Як визначено Конституцiєю (ст. 9), цi договори є частиною нацiонального законодавства України. Вступ до Ради Європи, активна спiвпраця з країнами СНД, ОБСЄ, Європейським Союзом, Пiвнiчно-Атлантичною Асамблеєю та iншими мiжнародними органiзацiями, з окремими державами вимагають приведення нацiонального законодавства України у вiдповiднiсть з нормами мiжнародного права.
Крiм полiтичного значення, Конституцiя України має надзвичайно велику юридичну цiннiсть як правовий акт і є основним джерелом нашого законодавства, розрахованим на тривалий перiод.
Водночас слiд зазначити, що в Основному Законі вперше в iсторiї конституцiйного законодавства України наголошується на тому, що норми Конституцiї є нормами прямої дiї, а звернення до суду для захисту конституцiйних прав i свобод людини i громадянина гарантується безпосередньо на пiдставi Конституцiї.
Конституцiя України складається з преамбули i 14 роздiлiв, якi налiчують 161 статтю, а також роздiлу XV «Перехiднi положення». Роздiл I називається «Загальнi засади», II — «Права, свободи та обо в’язки людини i громадянина», III — «Вибори. Референдум», IV — «Верховна Рада України», V — «Президент України», VI — «Кабiнет Мiнiстрiв України. Iншi органи виконавчої влади», VII — «Прокуратура», VIII — «Правосуддя», IX — «Територiальний устрiй України», Х — «Автономна Республiка Крим», XI — «Мiсце ве самоврядування», XII — «Конституцiйний Суд України», XIII — «Внесення змiн до Конституцiї України», XIV — «Прикiнцевi положення» i XV — «Перехiднi положення».
Таким чином, за структурою i змiстом нова Конституцiя України близька до конституцiй багатьох демократичних країн.
Конституція України є основним джерелом сучасного конституційного права. Водночас конституційні норми і принципи знаходять своє зовнішнє закріплення також і в інших джерелах, насамперед у конституційних законах — таких, які вносять зміни і доповнення до Конституції. До інших джерел також належать органічні закони — ті, якими деталізуються конституційні положення (наприклад, Закон України «Про громадянство», яким конкретизується норма ст. 4 Конституції); поточні закони, що містять конституційно-правові норми.
Верховна Рада, крім законів, приймає й інші акти, які належать до джерел конституційного права (наприклад, постанови Верховної Ради, якими затверджено Регламент Верховної Ради України, Концепція національної безпеки України тощо).
Особливе місце в ієрархії джерел посідають акти Всеукраїнського референдуму, які носять найдемократичніший характер, бо пов’язані із безпосереднім волевиявленням громадян.
Конституційно-правові принципи і норми містяться у нормативних актах Президента України, деяких нормативних постановах Кабінету Міністрів України, в окремих актах представницьких органів місцевого самоврядування, наприклад їх регламентах.
Особливим джерелом конституційного права є рішення та висновки Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції.
Норми конституційного права також містяться у деяких міжнародних договорах, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.
Як джерела конституційного права окремих країн можуть виступати судові прецеденти, правові звичаї, нормативні договори та інші акти.
Звичайно, основним джерелом цієї галузі права в нашій країні є Конституція України. В ретроспективі формування цього джерела права сягає глибини віків. Передусім слід згадати давньоруську пам’ятку права — «Руську правду», Конституцію Пилипа Орлика 1710 р., «Начерки Конституції Республіки» Г. Андрузь кого та «Проэктъ основаній устава українського общества «Вольный союзъ» — «Вільна спілка», який був розроблений у 1884 р. видатним українським діячем Михайлом Драгомановим.
Після лютневої революції 1917 р. та організації у березні цього ж року Української Центральної Ради були зроблені кроки щодо прийняття Основного Закону держави. З цього погляду важ ливими стали чотири Універсали, в яких втілювалася мрія бага тьох поколінь українців про створення незалежної держави. Не останню роль в історії Української держави і становлення конституціоналізму відіграли акти Гетьманату та Директорії 1918 р. Усі наступні конституційні акти пов’язані з радянським періодом існування України. Насамперед серед основних джерел потрібно зазначити Конституції Української РСР 1919, 1929, 1937 та 1978 рр., які в переважній більшості дублювали або російські, або радянські конституції.
З часу становлення України як незалежної держави формування визначальних принципів Основного Закону почалось прийняттям 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України, яка визначила державний, національний і народний суверенітет, закріпила за українською нацією право на самовизначення та інші важливі засади організації майбутньої держави, серед яких — принципи народовладдя, територіального верхо венства України на всій своїй території, економічної самостійності, культурного розвитку тощо. Декларація була покладена в основу нової Конституції, ряду прийнятих законів України. Там же знайшло закріплення виключне право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством України, були визначені об’єкти права власності народу, матеріальна основа суверенітету. За нашою державою визнавалось право на частку в загальносоюзному багатстві, зокрема алмазному та валютному фондах і золотому запасі. Передбачалось самостійне створення банкової, цінової, фінансової, митної, податкової системи, формування державного бюджету і впровадження власної грошової одиниці.
У розвиток положень цієї Декларації 3 серпня 1990 р. був також прийнятий Закон України «Про економічну самостійність України», який закріпив право нашої держави самостійно визначати стратегію соціально-економічного розвитку в інтересах народу України, структуру народного господарства, пріоритетні напрями господарської діяльності, форми і методи господарювання.
Важливе значення для формування Конституції мав Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., який дістав всенародну підтримку на референдумі 1 грудня 1991 р. та юридично закріпив повну самостійність України.
31.03.2013 15:03-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора