Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Контрольна робота
Предмет:
Правознавство
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Контрольна робота з правознавства
Конституція України – історія, теоретичні основи, зміни
1. Теоретичні основи кон ституції
В юридичній науці й практиці конституція постає як ос новний, головний закон держа ви, який регламентує найважли віші з погляду держави суспільні відносини. До них належать за сади суспільного ладу й політи ки, правового становища особи, державного устрою, організації та діяльності органів держави. Конституція також визначає герб, прапор, гімн і столицю держави.
Термін «конституція» похо дить від латинського слова «соnstitutio», що означає «устрій», «встановлення». Так імену валися деякі з актів, проголошуваних римськими імперато рами. Застосування терміна «конституція» в сучасному його розумінні пов'язане з пізнішими часами — з епохою буржуазних революцій, коли інтереси ново го класу, який прийшов до по літичної влади, вимагали скасу вання віджилих феодальних від носин як гальма суспільного розвитку й водночас диктували нагальну потребу особливого правового захисту найважливі ших інтересів молодої буржуазії. Юридичною формою вирішен ня цих проблем і стала консти туція, яка згодом обернулася на невід'ємний атрибут суверенної держави. В сучасному світі конституції є практично в усіх дер жавах, котрі претендують на пра во називатися демократичними. Виняток становлять абсолютні монархії, наприклад Саудівська Аравія.
Першою конституцією в су часному її розумінні була Кон ституція США, прийнята в 1787 p., яка діє й досі. Це найстабільніша конституція в світі — більш як за 200 років існування до неї було внесено лише 27 поправок.
За юридичною формою кон ституції можуть бути поділені на писані й неписані.
Писані конституції являють собою єдиний нормативний акт, прийнятий у суворо встановле ному порядку, який має чітку внутрішню структуру (розділи, глави, параграфи тощо). До цього виду належить абсолютна більшість конституцій, що діють у світі, в тому числі й Консти туція України.
Неписані конституції скла даються з кількох законів, що мають самостійне значення і прийняті в різний час і в різному порядку. Вони в своїй сукуп ності оголошуються конститу цією держави. Прикладом такої конституції може бути Кон ституція Великобританії. Вона вбирає ряд законів, перший з яких — «Велика хартія вільностей» — був прийнятий ще в 1215 p., a останній — «Закон про місцеве правління» — з 1985 р.
Слід зазначити, що наяв ність неписаної конституції мо же призвести до недостатньо чіткого правового регулювання найважливіших суспільних відносин. Це дає заінтересованим силам можливість поводитися довільно, по-різному витлу мачувати неузгодженість, а то й суперечності у змісті таких конституцій. Тому вони загалом поціновуються як менш демок ратичні порівняно з конститу ціями писаними.
Залежно від порядків прий няття, зміни та відміни консти туції поділяються на гнучкі та жорсткі.
У гнучких конституцій цей порядок мало чим відрізняється від порядку, передбаченого для всіх інших законів. Здебільшого різниця полягає лише в кілько сті голосів депутатів парламенту, необхідної для прийняття, зміни або відміни конституції. Якщо для поточного закону достатньо простої більшості (50 % + 1) го лосів, то для конституції цього замало — необхідно зібрати ква ліфіковану більшість (не менше як дві третини голосів).
Порядок прийняття, зміни та відміни жорстких конститу цій суттєво ускладнений порів няно з усіма іншими законами. Тут потрібна не тільки більшість голосів депутатів, а й виконання низки додаткових процедур. Так, поправки до Конституції СІЛА приймаються голосами Двох третин членів палат Конгре су (парламенту) або спеціально скликаного Конституційного конвенту. В обох випадках поправки мають бути ратифікова ні законодавчими зборами або конвентами трьох чвертей шта тів. Від 1917 р. встановлюється строк для збору необхідної кількості голосів штатів. У ви падку недодержання строку по правка вважається відхиленою. Раніше процедура ратифікації розтягувалася надовго. На приклад, процес збирання го лосів штатів на користь XXVII поправки був розпочатий у 1789 p., a необхідних 38 голосів штатів було набрано лише в 1992 p., тобто процес ратифі кації тривав аж 203 роки.
Конституцію України також слід віднести до жорстких. У цьому переконує, зокрема, роз гляд її XIII розділу.
За рівнем утілення приписів конституцій у життя суспільства та держави їх прийнято поділяти на фіктивні, положення яких не знаходять потрібної реалізації й підтвердження на практиці, та реальні, якщо суспільні відно сини відповідають конституцій ним настановам.
У відповідності з державним устроєм конституції поділяють ся на федеративні (США, ФРН та ін.) й унітарні (Франція, Україна та ін.).
Отже, виходячи з розгля нутих варіантів класифікацій, про Конституцію України можна говорити, що вона писана, жорстка, реальна, унітарна.
Той факт, що конституція покликана закріплювати й регу лювати найважливіші суспільні відносини, зумовлює її провідне місце в системі законодавства будь-якої країни. Перед поточ ним законодавством стоїть завдання конкретизувати й де талізувати конституційні поло ження. Кожна його галузь має своєю вихідною точкою те чи інше положення конституції. Наприклад, така широка й багато гранна галузь, як трудове право, базується на статтях Конституції України, що закріплюють права на працю, відпочинок, підпри ємницьку діяльність.
Провідне місце конституції в системі законодавства підкрес люється її особливою, найви щою юридичною силою, що знаходить свій вияв у цілому ряді положень.
1. Конституція виступає ба зисом для поточного законодав ства. Всі закони та інші нор мативні акти мають випливати з конституції й не суперечити їй. Це прямо підкреслюється в ч. 2 ст. 8 Конституції України: «За кони та інші нормативно-пра вові акти приймаються на ос нові Конституції України і по винні відповідати їй».
2. Існує особливий, порівняно з усіма іншими законами, порядок прийняття, зміни та відміни кон ституції. Про варіанти вияву Цієї властивості йшлося при роз гляді гнучких та жорстких кон ституцій.
3. Контроль за додержанням конституції здійснює особливий орган. В Україні — це Кон ституційний Суд. Тільки до його компетенції належить вирі шення питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, Аналогічні органи є практично в усіх де мократичних державах, хоч і називаються по-різному.
4. Міжнародні договори, які укладає держава, не можуть су перечити конституції країни. Якщо міжнародний договір су перечить або не відповідає кон ституції, його неможливо рати фікувати (а якщо його рати фікували, то він підлягає невід кладній денонсації).
Конституцію, як найваж ливіший правовий і політичний документ, характеризують окре мі властивості, що мають певну самостійність, але, взяті в сукуп ності, можуть дати досить повне уявлення про неї. Таких властивостей кілька.
1. Верховенство конституції, яка визначається її особливим місцем у системі законодавства, безумовною необхідністю для законів і підзаконних актів від повідати конституційним при писам.
2. Програмність. Крім за кріплення справді існуючих суспільних відносин, конституція може визначати основні цілі розвитку держави та суспільства, а також шляхи досягнення цих цілей, тобто містити в собі прог раму дальшого розвитку країни, сформульовану в найзагальніших рисах. Тай програмні положення, як правило, викладені в преамбулах конституцій. Є вони й у преамбулі Конституції Укра їни.
3. Нормативність, яка ха рактеризує конституції як єди ний юридичний документ, що складається із загальнообов'яз кових правил (норм), котрі ви значають поведінку державних органів, громадських об'єднань, громадян та інших суб'єктів.
4. Установчість. Ця влас тивість конституції полягає у її здатності наділяти певні суб'єк ти (органи, організації) конкрет ними правами та обов'язками, чітко окреслювати їхню компе тенцію.
5. Стабільність покликана підкреслити стійкість визна чених у Конституції суспільних відносин і означає, що за кріплені в ній принципові поло ження мають діяти протягом більш-менш тривалого часу. Але суттєва частина її приписів може змінюватися відповідно до пот реб розвитку суспільства й дер жави (наприклад, адміністра тивно-територіальний поділ, норми представництва в законо давчих органах тощо).
Український народ має багату історію, пов'язану зі створенням правових основ організації та розвитку різних сторін життя суспільства. Особливість цих процесів полягає в тому, що вони здебільшого відбувалися за відсутності національної дер жавності — адже протягом знач ного періоду своєї історії Україна була частиною інших, часом двох і більше, держав. Ця обставина робила ще дужчим не згасне прагнення народу України створити свою державу. Й це знаходило своє вираження у значній кількості розроблених конституційних проектів, біль шість яких, через історичні умо ви, так і не були реалізовані.
Ще в часи України-Русі (Ки ївської Русі) був створений доку мент, який, за сучасними понят тями, мав конституційну силу. Йдеться про «Руську Правду» — видатну пам'ятку нашого права, котра, за деякими даними істо ричної науки, датується VII-IX ст., хоча багато хто з дослід ників пов'язують її появу з іменем київського князя Ярослава Муд рого (перша половина XI ст.). По казово, що вже тоді у назві цього документа відобразилося високе уявлення про право. Адже слово «правда» означало тоді «закон». І в нашій мові слова «право», «правда», «справедливість» похо дять від одного кореня.
«Руська Правда», встановлю ючи правові, тобто загально обов'язкові правила поведінки, багато в чому випливала зі зви чаїв, що регулювали відносини між людьми ще в додержавний період. У ній містились, напри клад, норми, які врегульовували порядок реалізації права кри вавої помсти. Але вона подавала й «княжі устави», тобто правила поведінки, сформульовані кня зями, які, до речі, також керу валися принципами звичаєвого права. В «Руській Правді» зна ходимо норми, що регламенту вали зобов'язальне право, закла дали основи кримінального й процесуального права. Таким чином, вона охоплювала своїми приписами досить широке коло найрізноманітніших відносин, Що мали надзвичайну вагу для тогочасного суспільства.
Важливу роль у ті часи ві дігравали договори, що мали письмову форму й поділялися на міжнародні (міждержавні), а також договори князів з наро дом або князів між собою. Слід зауважити, що організація дер жавно-владних відносин за часів України-Русі містила переду мови для створення виборних представницьких владних струк тур. Повсюдно діяли збори (ві ча) громадян землі (князівства), на яких не тільки вирішувалися найважливіші поточні справи, що мали загальне значення, а й формувалися певні державні структури, наприклад вирішу валося, кого з князів і на яких умовах запрошувати для здійснення певних управлінських функцій, тощо. При цьому саме віче укладало з князем від повідний договір, у якому фік сувалися його права та обов'яз ки. Таким чином, подібні дого вори набували певної консти туційної сили і їх можна розгля дати як своєрідні попередники української конституції.
Потому з історичних при чин, до яких передусім треба віднести розпад Київської Русі на ряд князівств, татаро-монгольську навалу та її наслідки тощо, відбувається занепад і на довгі роки фактична втрата на ціональної державності і, у зв'язку з цим, правотворчості. Пізніше найвагомішим систе матизованим правовим актом став Литовський статут (набрав чинності в 1589 p.), котрий діяв на території Литовське-Руської держави та на українських зем лях, що входили до складу Поль щі. Цей документ покінчив з різ номаніттям місцевих прав і став єдиною правовою основою функ ціонування держави.
Як акти конституційного ха рактеру в історико-юридичних дослідженнях розглядаються до говори часів становлення Геть манської держави, котру будував Богдан Хмельницький. Він під писав договір і морську конвен цію з Османською Портою (1648 p.), Зборівську угоду з Поль ським Королівством (1649 p.), чим закладалися основи авто номії України.
Нові відносини між Украї ною та Росією були юридично оформлені договором 1654 p., який складався з двох докумен тів. Це, по-перше, «Березневі статті» Богдана Хмельницького, де були сформульовані умови, на яких Україна об'єднувалася в союз із Московщиною, і, по-дру ге, жалувані грамоти царя Олек сія Михайловича Богданові Хмель ницькому та Війську Запорозь кому. В цьому документі за Вій ськом Запорозьким закріплюва лися широкі права: «вибирати гетьмана, самим між собою, по давньому звичаю», самостійно здійснювати судочинство, мати стосунки з іншими державами (лише для зносин із Польщею й Туреччиною слід було мати згоду царя), збирання податків Для української скарбниці, утри мувати 60-тисячне військо. Як бачимо, договір з царем перед бачав мінімальну залежність від Московії й, за умови його су млінного виконання, надавав Україні можливості доя розвит ку своєї державності. Але по дальша практика стосунків з Росією показала підступність її політики, насправді спрямова ної на порушення домовленос тей, знищення будь-яких ознак самостійності України, поступо ве, але неухильне перетворення її на звичайну провінцію Мос ковської держави. Це, природ но, збудило протидію, привело до відродження ідеї самостій ності української держави, що знайшло своє втілення у «Пак тах і Конституції законів та во льностей Війська Запорозько го», що були написані Гетьма ном Війська Запорозького Пи липом Орликом і прийняті 5 квіт ня 1710 р. в Бендерах. За своїм змістом цей документ можна розцінювати як першу в Європі конституцію в сучасному її розумінні.
За тодішніми традиціями «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозько го» були складені у формі дого вору між владою (гетьманом) та народом України (Військом За порозьким) і складалися з пре амбули й 16 параграфів, у яких були зафіксовані основні прин ципи організації й функціону вання Української держави.
В преамбулі, з метою обґрунтування природного права укра їнського народу на власну дер жаву, наводився історичний міф про «хозарів-козаків», які, начебто, ще до Володимира Ве ликого прийняли християнство й заснували козацьку державу. Приділялась увага невиконанню Росією положень Переяславсь кої угоди. При цьому підкрес лювалося, що після смерті Бог дана Хмельницького «Москов ське царство взяло намір, дошу куючись багатьох засобів і спо собів, позбавити Військо Запо розьке його вольностей, підтверджених власною присягою, привести його до остаточного знищення і накласти рабське яр мо на вільний народ, який ні коли не дозволяв себе завоювати силою зброї». У зв'язку з цим проголошувався курс на вихід із союзу з московським царем. Але, тверезо оцінюючи свої сили, Пилип Орлик розраховував не тільки на допомогу Бога, а й «на підтримку найяснішого і наймогутнішого короля Швеції, а та кож на те, що їхня справа як справедлива мусить неодмінно восторжествувати».
В цьому документі закріплю валося панівне становище пра вослав'я в українській державі, чітко визначалися її кордони, обумовлені Зборівською угодою 1649 р. Закріплюючи принципи функціонування державних ор ганів, Конституція Пилипа Ор лика виходила з необхідності по ділу влад на законодавчу, вико навчу та судову. Законодавча влада передавалася Раді, до якої входили полковники зі своєю старшиною, сотники, генераль ні радники всіх полків та посли від Низового Війська Запорозь кого.
Виконавча влада належала Гетьманові, але найважливіші справи він повинен був узгоджу вати зі старшиною.
Суд мав здійснюватися неза лежно від Гетьмана, який «не повинен карати сам... із власної ініціативи й помсти, але таке правопорушення — і умисне й випадкове — має підлягати (розгляду) Генерального Суду, який і повинен винести рішення не поблажливе й не ліцемірне, а таке, якому кожен мусить підко ритись як переможений зако ном».
Конституція Пилипа Орлика діяла на Правобережній Україні до 1714 р.
Пізніше помітну роль у роз витку української політико-правової думки відіграла діяльність Кирило-Мефодіївського това риства (1846-1847 pp.). Вироблені його членами документи («Книга буття українського на роду», «Закон Божий», «Статут Кирило-Мефодіївського това риства» та деякі інші) спиралися на ідею панславізму й необхід ності згуртування в союз слов'ян ських народів. Ці ідеї були відо бражені в «Начерках Консти туції Республіки», складених одним із членів товариства. В «Начерках...» основою суспіль ного життя визначались общи ни, що об'єднувалися в області, округи, штати. Передбачалося створення семи автономних шта тів (на чолі з президентами), які й зливалися б у слов'янську конфе дерацію.
Проблеми української дер жавності розглядалися в працях Михайла Драгоманова, який у 1884 р. розробив конституційний проект реорганізації Росій ської Імперії в децентралізовану федеративну державу на зразок США або Швейцарії. Інтереси національних областей повинна була відстоювати Союзна Дума, яка б мала право зупиняти вико нання рішень центральних ор ганів влади (законодавчого орга ну та уряду), якщо вони не вра ховували інтереси областей. На місцях передбачалося здійснен ня владних повноважень як ор ганів місцевого самоврядування, так і намісника центральної вла ди (губернатора).
Ідеї Кирило-Мефодіївців та М.Драгоманова розвинув Ми хайло Грушевський, виклавши свій проект майбутнього кон ституційного ладу в статті «Кон ституційне питання і українство в Росії», опублікованій у 1905 р. Пропонувався механізм націо нально-територіальної децен тралізації Російської Імперії: народ прямими таємними вибо рами формував би національні обласні сейми, а ті — загально державний парламент. Націо нальні сейми мали одержати широкі повноваження для управління відповідними тери торіями.
Того ж року був опубліко ваний конституційний проект, підготовлений членами Україн ської народної партії. В його ос нову покладено ідею повної самостійності України, котра ба чилася президентською респуб лікою. Законодавча влада мала належати парламентові, який складався б із двох палат («хат») - ради представників і сенату. Передбачався викуп землі з приватного володіння й пере розподіл її серед населення. Чу жинцям (не українцям) відмовлялося в праві власності на землю.
Після лютневої революції, яка скасувала монархію в Росії, почались активні процеси роз будови української держави. У І Універсалі — першому зако нодавчому акті створеноїх17 бе резня 1917 р. Центральної Ради — говорилося про необхідність конструювання системи дер жавних органів: «Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані всенародним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всена родні Українські Збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори... Ніхто краще нас не може знати, чого нам треба й які закони для нас лучші».
Але в той час Центральна Рада ще не ставила питання про повну незалежність України. Во на вимагала, «щоб Російське Правительство прилюдно окре мим актом заявило, що воно не стоїть проти національної волі України, проти права нашого на роду на Автономію».
Тимчасовий уряд Росії, як відомо, не пішов на надання ав тономії Україні.
Після жовтневого переворо ту в Петрограді склалася нова історична ситуація, але й тоді Центральна Рада, проголошуючи Українську Народну Рес публіку, вбачала її майбутнє в союзі з іншими народами ко лишньої Російської імперії. У прийнятому 20 листопада 1917 р. III Універсалі говорилося: «Віднині Україна стає Українською Народ ною Республікою.
Не відділяючись від Росій ської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами наши ми помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала фе дерацією рівних і вільних на родів». Водночас Михайло Грушевський опублікував доку мент, який мав стати основою майбутньої Конституції Украї ни, яка б завершила конструю вання в Україні системи держав них органів, прав громадянина тощо.
Більшовицький уряд Росії відкинув ідею надання будь-якої автономії Україні й направив свої війська для її придушення. Це змусило Центральну Раду проголосити незалежність Украї ни. В IV Універсалі від 22 січня 1918 р. говорилося: «...петрог радське Правительство Народ них Комісарів виповіло війну Україні, щоб повернути вільну Українську Республіку під свою власть. І посилає на наші землі свої війська... Віднині Україн ська Народна Республіка стає самостійною, від нікого не за лежною, вільною, суверенною державою Українського народу».
На 9-22 січня 1918 р. були призначені вибори до Уста новчих зборів — найвищого органу державної влади — і під готовлено проект Конституції України. Через воєнні дії вибори були перенесені. На останньому засіданні Центральної Ради, що відбулося 29 квітня 1918 p., ухва лено «Статут про державний устрій, права і вільності УНР», але цей Основний Закон Укра їни не встиг набрати чинності. Він передбачав чітку структуру державних органів: Всенародні Збори, Раду Міністрів, Гене ральний Суд. За громадянами визнавалося широке коло прав і свобод, а за національними мен шинами — право на автономію. Територія держави поділялася на 30 земель, а міста Київ, Харків, Одеса разом із приміськими те риторіями утворювали окремі округи.
29 квітня 1918 р. в Києві від бувся з'їзд хліборобів-землевласників, у якому взяли участь 6 тисяч 432 представники від 8 гу берній. З'їзд вирішив відновити приватну власність на землю, скасовану Центральною Радою, й утворив Гетьманат на чолі з Павлом Скоропадським, статус якого фактично був монархіч ним. У «Грамоті до всього укра їнського народу» й в «Законах про тимчасовий державний ус трій України» проголошувалася належність усієї повноти влади Гетьманові, який утверджує за кони, призначає Отамана Ради Міністрів, «є вищий керівничий всіх зносин Української держави з закордонними, ...є Верховний Воєвода Української Армії і Фльоти» тощо.
В період Директорії було прийнято кілька документів, у тому числі «Універсал Трудового Конгресу», «Закон про форму Української влади», складено проект «Основного державного закону Української Народної Республіки», якими передбача лося створення Української дер жави на засадах парламентариз му, але передбачався й пост Го лови держави, територію якої передбачалося поділити за етно графічним принципом. До про ведення загальних виборів Голо вою держави став Симон Пет люра, який 12 листопада 1920 р. затвердив «Закон про тимчасове верховне правління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці», «Закон про Державну Народну Раду». Однак положення всіх цих документів не були реалізовані на практиці.
Після встановлення радян ської влади й аж до розпаду СРСР в Українській PCP діяли чотири конституції, які були прийняті, відповідно, в 1919, 1929, 1937 та 1978 pp. Усі вони схожі за змістом: у кожній бага то положень, що мали не юри дичний, а ідеологічний характер. Крім того, дві останні фактично майже дослівно повторювали текст загальносоюзних конституцій і закріплювали особливе, провідне місце в державі й су спільстві комуністичної партії як «провідної й спрямовуючої сили».
В Основних Законах 1937 та 1978 pp. було задекларовано низку справді демократичних положень, які стосувалися передусім правового статусу громадян, виборів до вищих і місцевих органів державної влади. Але в повсякденному житті вони не знаходили свого належного втілення.
Після розвалу СРСР і набут тя Україною незалежності стала нагальною необхідність розроб ки та прийняття Конституції. Першими актами, що мали кон ституційне значення, були Де кларація про державний сувере нітет України від 16 липня 1990 р. й Акт проголошення незалеж ності України від 24 серпня 1991 р. Певний час роль консти туції фактично відігравав Кон ституційний Договір між Верхов ною Радою України та Прези дентом України. Починаючи з 1991 р. було підготовлено цілу низку проектів нового Ос новного Закону. Декотрі з них досить активно обговорювалися, та з ряду причин, а головним чином через гостроту політич них процесів, лише 28 червня 1996 р. було прийнято Консти туцію суверенної й~ незалежної України.
ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ
Конституція закріплює найваж ливіші з точки зору держави від носини, відображає основні цін нісні орієнтири даного суспіль ства. Для забезпечення стабіль ності таких відносин держава надає своєму Основному Закону найвищу юридичну силу, яка знаходить своє вираження й в особливому, ускладненому, по рівняно з поточним законодав ством, порядку прийняття Кон ституції, її зміни та відміни. З таких позицій випливає зміст розділу XIII Конституції Украї ни «Внесення змін до Консти туції України».
Насамперед слід звернути увагу на максимально обмежене коло суб'єктів, які можуть пода вати до Верховної Ради України законопроекти про внесення змін до Конституції України. Таке право надається Конституцією України (стаття 154) Президен тові України або не менш як третині народних депутатів (тоб то і 50) від конституційного складу Верховної Ради України. Поданий указаними суб'єктами законопроект може бути розгля нутий Верховною Радою Укра їни лише за наявності висновку Конституційного Суду України про те, що запропоновані зміни не передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина, не спрямовані на ліквідацію незалежності чи на по рушення територіальної ціліс ності України.
Не можуть бути внесені змі ни до Конституції України в умо вах воєнного або надзвичайного стану, адже тоді практично не можливо забезпечити нормаль не і спокійне обговорення та оцінку змін Основного Закону держави.
З метою забезпечення ста більності Конституції України відхилений Верховною Радою за конопроект про внесення змін до Конституції може бути поданий для повторного розгляду в парла менті не раніше, ніж через рік з дня його відхилення.
З тією ж метою Верховна Ра да України протягом строку своїх повноважень не може двічі змі нювати одні й ті самі положення Конституції України.
Найскладнішою є процедура внесення змін до розділу І «За гальні засади», розділу III «Ви бори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України». Законопроект про внесення змін до вказаних роз ділів може подати Президент України або не менш як дві тре тини конституційного складу Верховної Ради України (не менш як 300 народних депута тів). Якщо після обговорення та кого законопроекту за його при йняття проголосує не менш як дві третини конституційного складу Верховної Ради, Прези дент України призначає все український референдум, резуль тати якого остаточно визнача ють прийняття чи відхилення запропонованих змін до Кон ституції.
Повторне подання законо проекту про внесення змін до розділів І, ІІІ і XIII Конституції України з одного і того самого питання можливе лише до Вер ховної Ради України наступного скликання.
Дещо простіша (але склад ніша порівняно з поточним за конодавством) процедура вне сення змін до інших розділів Конституції України. Відповід ний законопроект має бути об говорений і схвалений більшіс тю конституційного складу Вер ховної Ради. Після цього його розгляд на даній сесії Верховної Ради припиняється. Наступна чергова сесія Верховної Ради України розгляд цього законо проекту відновлює, і він вва жається прийнятим, якщо за нього проголосує не менш як дві третини конституційного складу Верховної Ради України.
ПРИКІНЦЕВІ ПО ЛОЖЕННЯ
Передостанній, XIV розділ Кон ституції України — «Прикінцеві положення» — присвячений ви значенню набуття нею чинності, тобто моменту, з якого вона по чинає діяти і стає Основним За коном, за яким мають будува тися найважливіші суспільні відносини.
Вивчаючи ці положення, слід мати на увазі, що ч. 5 статті 94 Конституції України закріплює норму, за якою закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено са мим законом, але не раніше дня його опублікування. Водночас стаття 160 Конституції України ви значає, що вона набирає чин ності з дня її прийняття, тобто з 28 червня 1996 р. Таким чином, Конституція набула чинності до того, як була офіційно оприлюд нена, тобто опублікована в офі ційних джерелах. Це зумовлю ється особливим місцем Кон ституції України в системі зако нодавства, її значенням для дер жавного й суспільного життя країни.
Набуття Конституцією Украї ни чинності, крім її власних по ложень, врегульовувалося ще й спеціальним законом «Про при йняття Конституції України і введення її в дію» від 28 червня 1996 p., яким не тільки днем на буття нею чинності визначався день її прийняття, а й визна валися такими, що втратили чинність, Конституція (Основ ний Закон) України від 20 квітня 1978 р. з усіма змінами й допов неннями та Конституційний договір між Верховною Радою України й Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади й місцевого самовряду вання в Україні», які в своїй су купності відігравали роль Основного Закону України.
З метою гідного відзначення історичної ваги Конституції не залежної України в утвердженні її суверенітету й побудові де мократичної, соціальної й пра вової держави день прийняття Конституції України є держав ним святом — Днем Консти туції України.
31.03.2013 15:03-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора