Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Курсова робота
Предмет:
Правознавство
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Курсова робота
з правознавства:
КАТЕГОРІЇ ПРАВОПОРУШЕННЯ,
ПРИЧИНИ ЇХ ВИНИКНЕННЯ.
ПЛАН.
1. Розділ I
Поняття і ознаки правопорушень.
2. Розділ II
Види правопорушень.
3. Розділ III
Причини правопорушень.
4. Висновки
5. Закон и та інші нормативно - правові акти
6. Література
Розділ I
Поняття і ознаки правопорушень.
Люди в своїй діяльності здебільшого діють відповідно до норм закону. Поведінку, яка відповідає нормам закону, називають правомірною, тобто людина виконує все, що зобов’язана робити, і не робить того, що заборонено законом. На жаль, є й інші випадки.
Різновидність соціальних відхилень, яка зв’язана з відступленням від цілей, принципів права, може бути об’єднана поняттям протиправної поведінки.
Протиправна поведінка як вид правової поведінки є антиподом правомірної поведінки. Насамперед, слід зазначити, що протиправна поведінка здійснюється у сфері права, але, на відміну від правомірної поведінки, вона є не формою свободи, а формою несвободи чи свавілля. Протиправна поведінка, оскільки вона має антиправову природу, входить до механізму правового регулювання тільки як юридичний факт, тобто як конкретна обставина. Під протиправною поведінкою розуміють поведінку людини, направлену проти інтересів суспільства в цілому, окремих його груп, конкретних людей, контролюючих його свідомістю і волею.
Протиправною поведінкою вважають поведінку, що характеризується порушенням норм права. Одним із видів такої поведінки і є правопорушення.
Кожне правопорушення – конкретне, оскільки його чинить конкретний індивідуальний або колективний суб’єкт у певний час, у певному місці.
Правопорушення - посягання не на закон, а на ті умови, які породили цей закон, на ті класові інтереси, які знайшли в ньому своє вираження, на ті суспільні відносини, які закріплюються і охороняються ним (правопорядок). Протиправність - юридичне вираження шкідливості правопорушень для інтересів пануючого класу чи всього народу.
Правопорушення - це соціально небезпечне або шкідливе, протиправне, винне діяння деліктоздатного суб’єкта (фізична чи юридична особа), яке передбачене чинним законодавством і за нього встановлена юридична відповідальність.(
Соціальна сутність правопорушення – нанесення шкоди тим особистим, груповим чи загальносуспільним інтересам, які юридично захищені державою.
Сутність – це головна, внутрішньо належна правопорушенню характеристика, яка дозволяє виділити його серед інших актів поведінки, вказує на його родові властивості і ознаки.
Вихідними і визначальними для розуміння суттєвого в правопорушенні являються представлення про те, що воно характеризується суспільною шкідливістю і протиправністю.
Суспільна шкідливість, небезпечність – основна об’єктивна ознака, визначальна риса правопорушення і його основоположна об’єктивна основа, відмежовуюча правомірне від протиправного. Суспільна шкідливість проявляється в тому, що правопорушення завжди пов’язане з посяганнями на пріоритети і цінності людського суспільства, зачіпає особисті і суспільні інтереси. Акт правопорушення завжди є виклик суспільству, знехтування тим, що суттєве, цінне для нього. Суспільна шкідливість чи небезпечність правопорушення полягає в тому, що воно посягає на важливі цінності суспільства, на умови його існування. Правопорушення суспільно шкідливі своєю типовістю, розповсюдженням, це не одиничний акт, а масове в своєму прояві діяння. Правопорушення суспільно шкідливі і тим, що вони дезорганізують нормальний ритм життєдіяльності суспільства, спрямовані проти пануючих суспільних відносин, вносять в них елементи соціальної напруженості і конфліктності.
Отже, з сказаного випливає, що діяння, які за своїми якостями не здатні спричинити шкоду суспільним відносинам, цінностям суспільства і окремій
особистості, її правам і інтересам, не створюють загрози правопорядку в цілому чи не підривають правовий режим в тій чи іншій сфері суспільного життя, не можуть і об’єктивно не повинні визнаватися правопорушеннями. Усі правопорушення є суспільно небезпечними або шкідливими, оскільки вони спрямовані проти суб’єктивних прав і свобод людини, юридичної особи, держави чи сус- пільства в цілому. Порушуючи чиїсь природні чи юридично закріплені права правопорушник наносить шкоду людям, природі, державі чи організаціям. Шкода буває різною: матеріальною, моральною, а іноді і дуже небезпечною, коли здійснюється посягання на життя чи здоров’я людини, на державну безпеку тощо. У зв’язку з цим кримінальні злочини є найбільш небезпечними серед усіх правопорушень.
З точки зору теорії юридичних фактів протиправна поведінка відноситься до суспільно шкідливих (небезпечних) життєвих обставин. Їх шкідливість виявляється у тому, що вони спроможні здійснити такі зміни в функціонуванні суспільних відносин, які не відповідають соціальному прогресу, нормальним умовам існування людини і суспільства. На відміну від юридичних фактівподій, юридичні факти-правопорушення характеризуються свідомо-вольовим характером і здійснюються тільки дієздатними суб’єктами.
Шкідливість юридичних фактів-подій і правопорушень – вимірюється кількістю суспільних зв’язків, що ними порушуються, та ступенем можливості їх відновлення. Причому можливі три варіанти: 1) один юридичний факт негативно впливає на велику кількість зв’язків між людьми; 2) юридичний факт вносить незначні зміни в стан спілкування людей, але загальна кількість подібних фактів, здійснюваних у певний проміжок часу, унеможливлює нормальне функціонування суспільства; 3) юридичний факт заподіює не відновлювані збитки суспільству чи людині.
Відомо, що право може впливати тільки на ті юридичні факти, що мають свідомо-вольовий характер, тобто протиправну поведінку суб’єктів. Крім цього, подібні юридичні факти повинні бути не випадковими, а зумовлюватись певними причинами і тому повторюватись у часі.
Важливою юридичною ознакою правопорушення є його протиправність. Це означає, що відповідна діяльність або бездіяльність суб’єкта не відповідає
вимогам, сформульованим у конкретній правовій нормі. З формально-юридичного аспекту протиправність – це порушення вимог норм права, невиконання юридичних обов’язків, закріплених у нормативно-правових документах.( Сутністю правопорушення є свавілля суб’єкта, тобто таке зовнішнє виявлення його волі, що не відповідає закономірностям розвитку суспільства, зазіхає на свободу інших суб’єктів. Правопорушення характеризується невиконанням забороняючих норм у формі дій чи бездіяльності. Не вважається правопорушенням невикористання суб’єктивного права, тому що можливість його реалізації залежить від власного розсуду суб’єкта.
Протиправність діяння обумовлена суспільною шкідливістю (небезпечністю), породжена нею. Без зв’язку з цим діяння не може бути визнане протиправним. Достатньо розповсюджене і нині в юридичній теорії положення проте, що протиправність є юридичним вираженням суспільної небезпечності, потребує уточнення. В спеціальній літературі саме ця формально-юридична сторона протиправності дуже часто абсолютизується. До недавнього часу майже загальновизнаним вважалось: що сам факт заборони діяння в правотворчому акті визначає протиправність діяння. Такий підхід, який сприймався в якості право- творчої і правоприміненої доктрини породжував правопорушні акти і призво- див до притягнення до юридичної відповідальності осіб, які приносили своєю діяльністю суспільну користь.
Поняття протиправності не може бути зведене лише до зовнішньої його сторони. По цій причині в протиправності слід розрізняти два аспекта.
По-перше, протиправність є об’єктивована форма вираження суспільно шкідливого, його зовнішня сторона. Це означає: що суспільно шкідливе (небезпечне) діяння повинно бути офіційно підтверджене законом в якості протиправного.
По-друге, протиправність є об’єктивною властивістю правопорушення.
Об’єктивною в тому значенні, що всяке правопорушення посягає на суттєве в праві, тобто на ті соціальні блага, які надає право: охоронний ним загальний інтерес, той порядок в суспільних відносинах, який підтримується при допомозі правового інструментарію, прогресивну діяльність і конструктивні способи його здійснення. Правопорушенню належить те, що береться ним під охорону. Саме в цьому значенні протиправне невідокремлене від суспільно небезпечного, шкідливого.
Для правопорушень важливою ознакою є наявність вини – внутрішнього негативного ставлення суб’єкта до інтересів людей, суспільства. Провина відокремлює правопорушення від тих видів протиправної поведінки, що суспільно шкідливі, свідомо-вольові, порушують норми права, але не відображають негативного ставлення суб’єкта до вимог правових приписів (наприклад, необхідна оборона). Вина має об’єктивну і суб’єктивну сторону (як почуття вини). Всі сумніви стосовно доведення вини особи витлумачуються на його користь (ст.62 Конституції України).
Отже, правопорушення – це не тільки протиправне, шкідливе, небезпечне діяння, а й винне діяння. Адже правопорушенням являється не будь-яке протиправне діяння, а лише скоєне умисно чи з необережності, тобто з вини особи. Ця ознака відрізняє правопорушення від об’єктивно протиправних діянь. Останні здійснюються свідомо і з волі особи, але вини (умислу чи необережності) не містять. Саме тому вони не заключають в собі внутрішнього негативного відношення їх суб’єкта до інтересів суспільства, організацій чи громадян і юридичної відповідальності в суспільстві не притягують. Винятки складають випадки нанесення шкоди джерелом підвищеної небезпеки без вини його власника, невиконання грошових обов’язків і деякі інші цивільно-правові об’єктивно протиправні діяння, за які законом допускається юридична відповідальність. Однак відповідальність в цих випадках має відновний характер. Кримінальна відповідальність за діяння, яке не містить в собі вини, недопустима.
Наявність вини передбачає іншу ознаку правопорушення – можливість
покарання, тобто застосування до правопорушника заходів юридичної відповідальності у вигляді втрат особистого, організаційного чи матеріального характеру. Суб’єкти, що вчинили об’єктивні правопорушення (без вини зобов’язуються, і то не завжди, лише до відновлення порушених прав). Застосування державного примусу до правопорушника має ціль захистити правопорядок, права і свободи громадян. Всі правопорушення і відповідальність юридично закріплені в законодавстві. Питання про відповідальність за порушення природних прав людини, які юридично не закріплені в законодавстві, повинні вирішуватись на підставі міжнародно-правових актів, які ратифіковані Україною, або на підставі застосування права за аналогією права і закону.
Для правопорушення характерна наявність причинного зв’язку між діянням і суспільно небажаними наслідками, що наступили, тобто такі наслідки зумовлені саме цим діянням, а не іншими причинами.
Правопорушення – це зовнішній акт поведінки-діяння, яке може проявлятися у формі дії або бездіяльності (не визначаються правопорушенням думки, почуття, психічні процеси тощо).(
Також правопорушення має свідомо-вольовий характер, тобто в момент здійснення правопорушення залежить від волі і свідомості учасників, знаходиться під контролем їх волі і свідомості, здійснюється ними свідомо і добровільно. Відсутність вільної волі являється юридичною умовою, при якій діяння правопорушенням не визнається, навіть якщо воно і мало шкідливі наслідки. Правопорушенням визнається тільки неправомірне діяння деліктоздатної особи (малолітні і душевнохворі деліктоздатними не вважаються).
Отже, з врахуванням розглянутих ознак, правопорушення можна визначити як антисоціальний (суспільно шкідливий, небезпечний), протиправний вчинок, здійснення якого передбачає юридичну відповідальність.
Розділ II
Види правопорушень.
Для наукових і практичних цілей створені різноманітні класифікації правопорушень. Види правопорушень – класифікаційні групи правопорушень за різними підставами розмежовуються між собою за ступенем суспільної шкідливості (небезпечності), за об’єктами посягань, за суб’єктами, за розповсюдженням, за ознаками об’єктивної і суб’єктивної сторони, а також за процедурами їх розгляду.
Отже, правопорушення класифікуються за: а) ступенем суспільної небезпеки – на злочини і провини; б) належністю норм права, які порушуються, до відповідних галузей права: кримінальні, цивільні, адміністративні, правопорушення у сфері трудового законодавства і інші); в) колом осіб – особові і колективні; г) за характером правових приписів –нормативно-правові і дисциплінарні; д) в залежності від характеру цивільно-правового порушення – договірні і позадоговірні правопорушення; е) правопорушення у сфері суспільного життя (в сфері соціально-економічних відносин, в суспільно-політичній сфері, в сфері побуту і дозвілля).
Найбільш поширеною класифікацією правопорушень є їх поділ за ступенем суспільної небезпеки, коли правопорушення поділяються на злочини і проступки. Головними критеріями їх поділу являється, по-перше, характер і ступінь суспільної шкідливості, яка , в свою чергу, визначається цінністю об’єкта протиправного посягання, змістом протиправного діяння, обстановкою, часом, способами (насильницькими чи ненасильницькими), розміром і характером завданої шкоди, формою і ступенем вини правопорушника, інтенсивністю протиправних дій, їх мотивацією, особистими характеристиками правопорушника і інш.; по-друге, суб’єктивний фактор, який в значній мірі здійснює вплив на визнання того чи іншого діяння в якості протиправного.
Злочинами визначаються правопорушення, з якими пов’язана найбільша небезпека для суспільства і особи, вони посягають на суспільний лад, власність, економічні, політичні, культурні і особисті права людини. Юридичним виразом особливої суспільної небезпеки злочинів є їх заборона кримінальним законом і застосування за їх скоєння кримінального покарання. У кримінальному законодавстві наведено вичерпний перелік злочинів.
Правова система повинна володіти такими механізмами, при яких визнання того чи іншого діяння злочинним не знаходилось би виключно в залежності від законодавця. В зв’язку з цим поділом постає проблема розмежування кримінальних злочинів і адміністративних проступків, оскільки провести межу між ними досить не просто.
Традиційно злочином визначається суспільно небезпечне винне діяння, що посягає на охоронювані кримінальним законом цінності і є забороненим під
загрозою покарання.(
Офіційне поняття злочину дається у ст. 7 ККУ, згідно з якою “злочином визначається передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок. Не є злочином дія або бездіяльність, що хоч формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого кримінальним законом, але через малозначність не являє суспільної небезпеки.”(
Для того, щоб правопорушення вважалося злочином, воно повинно містити в собі такі ознаки: кримінальна протиправність; суспільна небезпечність; винність; караність.
Суспільна небезпека – оцінна категорія, що характеризується певними діями чи бездіяльністю, завдає шкоди чи створює загрозу спричинення такої шкоди об’єктам, що охороняються кримінальним законом.
Ступінь суспільної небезпеки визначається всією сукупністю ознак злочину: цінністю того блага, на яке посягає злочин; шкідливістю наслідків, що настають через учинення злочину; способи діяння; мотивами діяння, формою та ступенем вини.
Друга ознака злочину – кримінальна протиправність – указує, що лише діяння, прямо передбачене кримінальним законом як злочин, може вважатися злочином.
Третя ознака – винність – указує, що діяння вважається злочинним, якщо воно здійснене умисно чи з необережності. Там, де нема вини, нема злочину. Діяння може бути суспільно небезпечним, але якщо нема вини – це не злочин.
Караність, як ознака злочину, вказує, що за будь-які злочини в законі існують певний вид і термін покарання.
Є різні позиції щодо відмежування злочинів від інших правопорушень. Одна з них базується на визначенні ступеня суспільної небезпеки. Злочином вважають найбільш суспільно небезпечні правопорушення. Якщо у правопорушенні наявні всі вище перелічені ознаки, кажуть, що в ньому є склад злочину, а отже, воно є злочином. Якщо ж у діянні відсутня якась із перелічених ознак, то воно не вважається злочином.
Кримінальним законодавством передбачено кілька видів злочинів:
1) Особливо тяжкі злочини (умисне вбивство, бандитизм, державна зрада та ін.);
2) Тяжкі злочини (умисне тяжке тілесне пошкодження, контрабанда, розголошення державної таємниці та ін.);
3) Менш тяжкі злочини (втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність, зловживання владою або посадовим становищем тощо);
4) Злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки (глум над державною символікою, незаконне полювання тощо).
Правопорушення, що не настільки небезпечні, як злочини, і відповідальність за які не передбачено кримінальним законодавством, належать до проступків. Якщо діяння охоплює всі ознаки, визначені в кримінальному законі, але позбавлене суспільно небезпечного характеру, воно не являється злочином, а може бути або протиправним проступком співвідносного виду (цивільного, адміністративного, дисциплінарного) або правомірним діянням.(
Види проступків за характером своєї суспільної значимості один від одного не відрізняються: всі вони суспільно шкідливі, але не небезпечні для суспільства. Однак проступки різних видів посягають на різні, більш чи менш самостійні сторони правопорядку.
Якщо одне не суспільно шкідливе діяння одночасно торкається різних сторін правопорядку, воно являється проступком декількох видів (цивільним і адміністративним, адміністративним і дисциплінарним і т. д.). Наприклад, якщо власник автомобіля порушує правила дорожнього руху (не здійснюючи при цьому злочину) і спричинює майнову шкоду перехожому, діяння одночасно являється і адміністративним, і цивільним проступком. В цих випадках особа може нести одночасно відповідальність різних видів: цивільно-правову і адміністративну, адміністративну і дисциплінарну, крім випадків, коли закон прямо це забороняє.
Злочин і аналогічний проступок в одному діянні не можуть поєднуватися.
Проступки – менш небезпечні для суспільства діяння. Вони посягають на цінності, що охороняються всіма іншими (крім кримінально-правових) нормами права – цивільного, адміністративного, трудового, екологічного, фінансового тощо. Тому серед проступків розрізняють адміністративні, дисциплінарні, цивільно-правові, конституційні, матеріальні та ін.
Проступки-делікти (лат. delictum – проступок) – правопорушення, які
завдають шкоду особі, суспільству, державі, і являються основою для притягнення правопорушника до передбаченої законом відповідальності.2
Адміністративними правопорушеннями (проступками) визнається
протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, соціалістичну власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність.(
Адміністративне правопорушення має притаманні тільки йому юридичні ознаки. До них необхідно віднести: протиправність, винність і відповідальність
(адміністративне стягнення).
Визначальною з названих ознак є поняття діяння, забороненого адміністративним законодавством. По-перше, це вольовий акт поведінки певної особи; по-друге, воно має два аспекти поведінки: дію чи бездію. Дія – активне невиконання законних вимог, а також порушення встановленої нормами права заборони (наприклад, порушення правил полювання). Бездія – пасивне невиконання передбачених законодавчими й нормативними актами обов’язків.
Важливою ознакою адміністративного правопорушення є наявність суспільної небезпеки. За своєю природою таке діяння є антигромадським і завдає шкоди інтересам громадян, суспільства, держави.
Адміністративне правопорушення завжди є протиправним, тобто ця дія чи бездіяльність чітко заборонена відповідною нормою адміністративного законодавства, оскільки може завдати шкоди інтересам особи, матеріальним речам, а також загрожує небезпекою.
Правові норми, за порушення яких настає адміністративна відповідальність, урегульовані не тільки нормами адміністративного права, а й іншими галузями права, а саме: цивільного, трудового, земельного тощо (порушення правил охорони праці – трудове право; агрохімічних норм – земельне право).
Наступною ознакою є вина, тобто психічне ставлення особи до її поведінки та наслідків. Вина виступає у двох формах: у вигляді умисної та необережної.
Адміністративне правопорушення багато в чому нагадує злочин – так само воно може бути спрямоване проти громадського порядку, власності, прав і свобод громадян тощо. Головною ознакою, за якою адміністративні правопорушення відрізняються від кримінальних злочинів, є менший ступінь суспільної небезпеки. Адміністративне правопорушення переростає у злочин: якщо адміністративний проступок набув ознак складу злочину; якщо адміністративне правопорушення вчинене вдруге.
Із співвідношення відповідних статей кримінального законодавства і законодавства про адміністративні правопорушення видно, що і злочини і адміністративні правопорушення посягають на однакові за своїм характером об’єкти, саме це складає суспільну небезпеку. Завдання адміністративного і кримінального законодавств складається в охороні від посягань одних і тих же об’єктів.
Дисциплінарні проступки – це суспільно небезпечні вчинки, які заподіюють шкоду внутрішньому порядку діяльності підприємств, установ, організацій і тягнуть за собою дисциплінарну відповідальність. У Кодексі законів про працю визначено два види стягнень, що можуть бути накладені на працівників – догана і звільнення. Робота деяких категорій працівників пов’язана з підвищеним ризиком і небезпекою, що зумовлює потребу в додержанні чіткої дисципліни і порядку (залізничники, авіатори, митники та інш.)
Цивільно-правові проступки – це суспільно небезпечні порушення майнових і пов’язаних з ними особистих відносин, які регулюються нормами цивільного, трудового, сімейного, фінансового, аграрного права. На відміну від злочинів, цивільні проступки не мають вичерпного переліку у законодавстві, а їх юридичні наслідки тягнуть за собою правовідновлюючі заходи (невиконання обов’язків за цивільно-правовим договором). Цивільно-правова відповідальність носить в значній мірі компенсаційний характер.
Головна мета цивільно-правової відповідальності, на відміну від кримінальної і адміністративної – не покарання чи перевиховання, а відшкодування завданих збитків, оскільки цивільне порушення завдає шкоди насамперед конкретній фізичній чи юридичній особі.
Конституційні проступки – завдають шкоди державному ладу; його об’єктом є закріплені Основним Законом порядок організації та діяльності органів державної влади і глави держави, порядок утворення інших органів держави, форма правління та устрій держави, отже, об’єктом такого проступку можуть ставати форма або апарат держави; ним можуть бути також конституційні права людини.
Новим видом правопорушення являються податкові проступки – суспільно небезпечні протиправні діяння, які порушують права і законні інтереси суб’єктів податкових правовідносин. За їх здійснення встановлена юридична відповідальність.
Матеріальні проступки – суспільно небезпечні протиправні вчинки, які складаються в винному нанесенні збитків майну підприємства його робітником. Матеріальну відповідальність покладено за шкоду, заподіяну підприємству чи організації внаслідок порушення трудових обов’язків.
Трудове правопорушення (порушення трудового законодавства) – це винне протиправне діяння суб’єкта трудового права, яке складається з невиконання, порушення трудових обов’язків і заборонене санкціями, які містяться в нормах законодавства про працю. (
Процесуальне правопорушення зв’язане з порушенням громадянами чи державними органами інтересів правосуддя чи процесуальних прав сторони, з якою правопорушник перебуває в правовідносинах. Не являються процесуальними правопорушеннями незначні витрати процедурного характеру, які допускаються громадянами.
Отже, проступки – звичайні, ординарні правопорушення. Вони відрізняються один від одного не ступенем своєї шкідливості для суспільства, а іншими
матеріальними рисами і ознаками, обумовленими особливостями тієї сторони правопорядку, на яку вони посягають.
В залежності від характеру цивільно-правового порушення розрізняють:
договірні правопорушення і позадоговірні правопорушення. Перші зв’язані з порушенням зобов’язань сторін цивільно-правового договору, другі – з невиконанням чи з недотриманням умов цивільно-правових норм.
Від цивільного правопорушення слід розрізняти невинне нанесення шкоди (ст.454 ЦК Укр.), порушення майнових прав внаслідок правомірних дій– рятування майна (ст.472 ЦК).(
Крім приведеного вище поділу існують і інші основи класифікації правопорушень. Базуючись на наявності економічних, соціальних, політичних відносин суспільства, розрізняють три види правопорушень: а) в сфері соціальноекономічних відносин (власність, праця, розподіл і інш.); б) в сфері побуту і дозвілля (сім’я, суспільний порядок); в) в суспільно-політичній сфері (діяльність державного апарату). Можлива класифікація правопорушень і за іншими
критеріями (наприклад, в наукових цілях). Так, можна розрізняти правопорушення, які посягають на духовні чи матеріальні блага, суспільні чи особисті інтереси, правопорушення в сфері нормотворчої діяльності.
Правопорушення по колу осіб: особисті і групові (колективні). Груповими називаються правопорушення, скоєні об’єднанням дій членів групи, які характеризуються визначеним ступенем загальності інтересів, цілей і єдністю дій.
Поряд із національним правом держав існує і міжнародне право. Порушення міжнародно-правової норми є міжнародним правопорушенням, яке породжує міжнародно-правову відповідальність.
Міжнародні правопорушення – дії чи бездіяння суб’єктів міжнародного права, які суперечать нормам і принципам міжнародного права чи особистим
зобов’язанням і завдають шкоду іншому суб’єкту, групі суб’єктів міжнародного права чи всій міжнародній спільноті.
Розрізняють міжнародні злочини і міжнародні делікти (проступки). До злочинів відносять работоргівлю, піратство, міжнародний тероризм), а до міжнародних деліктів – порушення торгових зобов’язань).
Отже, ми визначили різні види правопорушень і можемо зробити висновок, що всі вони знаходяться в тісному зв’язку та взаємозалежності між собою.
Розділ III
Причини правопорушень.
Говорячи про причини правопорушень доцільно вказати на деяку несхожість понять причини в філософії і кримінології. В філософії причиною називають явище, яке при визначених умовах з необхідністю викликає (обумовлює) інше явище (наслідок). Зв’язок між причиною і наслідком носить закономірний характер, який означає, що дана причина в відповідних умовах кожен раз викликає визначений наслідок. Таким чином, зв’язок між причиною і наслідком характеризується поняттями необхідності, неминучості. Під причиною в кримінології розуміють явище чи їх сукупність, яке породжує інше явище, що розглядається як наслідок. Причини створюють можливість визначеного наслідку, для появи якого необхідні допоміжні умови, що не породжують даний наслідок, але створюють відповідні обставини для реалізації дії причини.( В кримінології зв’язок між причиною і наслідком не розглядається як необхідний і зобов’язальний.
Отже, розрізняють такі види причин правопорушень:
1) за значущістю в обумовлюванні, детермінації правопорушень:
основні – соціальні явища, яким належить визначальна, вирішальна роль у цьому процесі (наприклад, суперечність чинного законодавства основним правам людини, загальнолюдським моральним приписам; протиріччя між ним і потребами, інтересами тих чи інших соціальних груп і окремих осіб, якщо правова культура останніх відзначається неналежним рівнем; суттєві вади, недоліки законодавства); неосновні – явища, які лише полегшують вчинення правопорушень, здійснюють такий вплив на фоні головних факторів, саме завдяки ним, тобто так звані фонові явища (наприклад, недосконалість обліку і охорони матеріальних цінностей, недостатній контроль за дотриманням правил техніки безпеки, правил дорожнього руху тощо). Останню групу явищ нерідко відображають іншим, окремим поняттям: обставини (або умови), що сприяють вчиненню правопорушень;
2) за онтологічним статусом стосовно свідомості конкретної особи:
об’єктивні – явища, що не залежать від неї (наприклад, недоліки в роботі державних органів); вони створені іншими поколіннями або природними силами. Типовими умовами, що сприяють зростанню злочинності у сучасному світі, визнаються урбанізація, екологічні проблеми, інші тіньові сторони цивілізації та технічного прогресу;
суб’єктивні – явища, які входять до складу індивідуальної свідомості конкретного суб’єкта, безпосередньо визначаються нею (наприклад, незнання особою вимог закону, її від’ємне, негативне ставлення до його приписів, психологічна установка особи на протиправну поведінку, алкоголізм, наркоманія, пропаганда в засобах масової інформації і мистецтві насильства, розпусти).
Розглянемо ж сукупність найбільш поширених об’єктивних і суб’єктивних факторів, які обумовлюють подальше зростання злочинності в Україні.
Об’єктивні умови. Найважливішою треба, мабуть, визнати зниження життєвого рівня більшості населення. Звичайно далеко не всі знедолені виживають за допомогою злочинних дій, але не викликає сумніву і те, що деяка частина, особливо молодь, вирішує свої проблеми не завжди в злагоді з кримінальним кодексом.
Спад економічної активності обумовив появу офіційно визнаного безробіття. В важкому становищі опинилися працівники, які фактично втратили роботу, але не зареєструвались як безробітні. Не можуть знайти роботи і молоді люди. Велика кількість з них стали безробітними відразу після закінчення навчальних закладів. Навряд чи викликає сумніви припущення, що багато безробітних ідуть у тіньову економіку або кримінальне середовище. Також усі ці труднощі, невпевненість в завтрашньому дні породжують конфлікти, ведуть до наркоманії, самогубств.
Також процвітає корупція та розкрадання коштів у банках та інших установах. Дрібні підприємства захоплюють рекрути та грабіжники. Тіньова економіка використовується злочинцями для вкладення та примноження коштів, здобутих злочинним шляхом; всіляко уникає оподаткування.
Отже, складні економічні умови життя більшості громадян України об’єктивно сприяють зростанню кількості правопорушень.
Суб’єктивні умови злочинності. На жаль, протягом багатьох років у нашій країні недостатню увагу приділяли правовій освіті та вихованню. Люди погано знають закони, через це важко вимагати виконувати їх норми. Це сприяє збільшенню кількості правопорушень. Правопорушення може зумовити темперамент, наявність певних психічних відхилень.
На жаль, великого поширення сьогодні набули такі соціальні лиха, як алкоголізм, наркоманія, токсикоманія, перелюбство, аморальність та інші. Ці умови діють завжди і всюди. У багатьох випадках вони сприяють скоєнню правопорушень, а то й виступають їх головними причинами.
Серед суб’єктивних умов зростання злочинності в незалежній Україні слід назвати також байдужість значної частини населення до державних справ взагалі і, зокрема, до правопорядку. Люди стурбовані своїм становищем (нерегулярна оплата праці, підвищення плати за комунальні послуги, низький рівень соціального забезпечення; цим держава вільно чи невільно провокує нестабільність правомірної поведінки).
Отже, щоб правомірна поведінка стала нормою життя для більшості населення, необхідна розвинута економіка, стабільний демократичний політичний режим, дотримання законності всіма посадовими особами та громадянами, високий рівень правової культури.
Висновки
В даній роботі було розглянуто основні положення категорії правопорушення, з’ясовано причини їх виникнення.
1. Злочини і інші правопорушення негативно впливають на розвиток суспільства. Злочинність і інші правопорушення об’єктивно гальмують поступовий розвиток нашого суспільства, подальше вдосконалення суспільних відносин. Злочинність та її прояви як діяльності, спрямована на протизаконне задоволення потреб певної частини суспільства за рахунок інтересів більшості його членів.
Правопорушення, взяті в сукупності на відповідному відрізку часу і конкретному суспільстві, завжди відрізняються значною різноманітністю як за ступенем суспільної шкідливості, так і за психологічними, соціальними і юридичними ознаками. Але разом з тим в походженні, причинах і подальшій історичній долі вони мають загальні риси, що дало можливість вивчити не тільки окремі види правопорушень, але і всю їх сукупність, проаналізувати причини і умови, які сприяють їх здійсненню, розробити системи заходів боротьби з ними. Викорінення злочинності – це більш складне завдання, ніж викорінення всіх інших правопорушень;
2. Злочини, як найбільш суспільно небезпечні діяння мають порівняно меншу латентність, здійснюються незначною кількістю осіб, викликають актив-
ну протидію правоохоронних органів і негативну оцінку всіх членів суспільства
Що стосується інших видів правопорушень, то вони складають великий масив і латентність, не завжди отримують негативну оцінку і часто не передбачають відповідальності;
3. В роботі звернуто увагу на необхідність активізації дослідження про правопорушення і відповідальність в галузевих науках; поки найбільшу розробку ці питання отримали в кримінології;
4. Багаточисельність причин, умов правопорушень роблять їх важко аналізуючими. Докладний аналіз можливий в ряді робіт, спеціально присвячених окремим видам правопорушень в різних областях народного господарства і в галузях законодавства. Економіка повинна бути моральною, розвиток економіки – не самоціллю, а засобом прогресу особистості і суспільства;
5. В роботі визначено причини, які призвели до погіршення кримінальної ситуації в Україні, а саме: безробіття, складні економічні умови життя, низький рівень правової культури, падіння авторитету влади та інші.
6. Кількість шкідливих і небезпечних для суспільства діянь зросла б, якщо б вони не були заборонені, чи за них були б встановлені неефективні санкції, або, якою б правові заборони можна було порушувати безкаранно.
Однак це зовсім не означає, що боротьба з правопорушеннями в сучасних умовах нереальна. Адже глобальне завдання включає в себе зміну всіх сторін суспільного життя, в тому числі і тих, які породжують правопорушення. І в цьому процесі повинен брати участь весь народ, всі державні і суспільні організації і навчальні заклади.
Для зменшення кількості правопорушень необхідно усунути причини і умови, які породжують шкідливі і небезпечні для суспільства діяння.
Держава має право і повинна вести боротьбу з викоріненням правопорушень, причин і умов, які породжують їх, в ім’я забезпечення нормального розвитку, зберігання правопорядку, захисту справедливості.
На нашу думку, важливим напрямком боротьби із загальною кримінальною злочинністю є залучення громадян до охорони майна та захисту від агресивних посягань.
Для ліквідації деяких правопорушень необхідно:
- провести медико-біологічні заходи проти алкоголізму, наркоманії;
- організувати статистичний облік злочинності; боротися з наркобізнесом;
- громадяни повинні бути інформовані про правові вимоги, які пред’являються до них державою;
- підвищити результативність діяльності правоохоронних органів.
1. Закон и та інші нормативно - правові акти
1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Голос України. – 1996. – 13 лип.
2. Кодекс України про адміністративні правопорушення. – К.: Парламентське видавництво, 1997. – С.8-9
3. Кримінальний кодекс України: Нормативні акти кримінально - правового значення. – К.: А.С.К., 1997. – 320с.
4. Кодекс законів про працю України. Офіційне видання. – К.: Парламентське видавництво, 1997. – 144с.
5. Цивільний кодекс України. Офіційне видання . – К.: Парламентське видавництво,1997. – С.77-83
2. Література
1. Бабій Б.М., Бурчак Ф.Г. Юридичний словник. - 2-ге вид., перер. і доповнене.-К., 1983. - 871с.
2. Бармак М.В., Бармак О.Я. Основи правознавства: Посібник для абітурієнтів, учнів, вчителів. - Тернопіль: Підручники і посібники, 1999. - 192с.
3. Біленчук П.Д., Сливка С.С. Правова деонтологія / Підручник для вищих навч. закладів. – К.: Атіка, 1999. – С.277-292
4. Денисов Ю.А. Общая теория правонарушения и ответственности. – Львів, 1983. – С.368-376
5. Дубинин Н.П. и др. Генетика, поведение, ответственность. – М.: Политиздат, 1989. – 350с.
6. Копєйчиков В.В. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник / А.М.Колодій, С.Л.Лисенков та інші. –К.: Юрінком Інтер, 2000. – 320с.
7. Копєйчиков В.В. Правознавство: Навчальний посібник / В.І.Бобир, С.Е.Демський, А.М.Колодій та інші. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 704с.
8. Коржанський М.Й. Популярний коментар кримінального кодексу. – К.: Наукова думка, 1997. – 695с.
9. Костенко О. Політика і злочинність (Проблеми політичної кримінології) // Товариш. – 1999. – січень (№2). – С.4
10. Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій. – К.: Вен турі, 1996. – 208с.
11. Котюк І.І. Основи публічного права України. – К.: Логос, 1998. – С.106-138
12. Кудрявцев В.Н. Правонарушение: их причины и предупреждение. – М.: Московский рабочий, 1977. – 78с.
13. Куян І. Проблеми кваліфікації екологічних правопорушень // Право України. – 1999. - №8. – С.71-73
14. Лазарева В.В.Теория права и государства: Учебник для юридических вузов.- М.: Право и Закон, 1996. - 424с.
15. Литвак О. Злочинність: її причини та профілактика. – К.: Україна, 1997. – 167с.
16. Малеин Н.С. Правонарушение: понятие
31.03.2013 17:03-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора