Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
ПРИРОДНО-РЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНИ
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Коломийський економіко-правовий коледж
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2011
Тип роботи:
Курсова робота
Предмет:
Економіка
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Коломийський економіко-правовий коледж
Курсова робота
з предмету РПС
на тему:
«ПРИРОДНО-РЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНИ»
Зміст
1. Сутність природно-ресурсного потенціалу та його структура.
2. Кількісна і якісна оцінка природних ресурсів та природ них умов.
3. Характеристика природно-ресурсного потенціалу Украї ни та її регіонів.
4. Ресурсозбереження — головний напрям використання природно-ресурсного потенціалу.
1. СУТНІСТЬ ПРИРОДНО-РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ТА ЙОГО СТРУКТУРА
Природно-ресурсний потенціал — важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови. Відповідно до найбільш по ширеного трактування під природними ресурсами ро зуміють тіла й сили природи, які за певного рівня роз витку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства. Природні умови — це тіла й сили природи, які мають істотне зна чення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій дія льності людей. Такий поділ є до певної міри умовним, оскільки окремі компоненти можуть виступати і як ре сурси, і як умови. До основних характеристик природ но-ресурсного потенціалу відносять: географічне поло ження, кліматичні умови, особливості рельєфу та роз міщення ресурсного потенціалу.
Розрізняють компонентну, функціональну, територі альну і організаційну структури природно-ресурсного потенціалу [1, с. 154—155]. Компонентна структура ха рактеризує внутрішньо- та міжвидові співвідношення природних ресурсів (земельних, водних, лісових тощо); територіальна — різні форми просторової дислокації природно-ресурсних комплексів; організаційна — мож ливості відтворення та ефективної експлуатації при родних ресурсів. Функціональна структура природноресурсного потенціалу відображає вплив природних ресурсів на формування спеціалізації територій та певних господарських комплексів.
Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Виді ляють такі його складові: мінеральні, земельні, водні, лісові, біо логічні, рекреаційні, кліматичні та космічні ресурси. За ознакою вичерпності природних ресурсів, яку нерідко називають екологіч ною класифікацією, вони поділяються на групи: невичерпні, до яких належать сонячна радіація, енергія води, вітру тощо; вичерп ні відновлювані: ґрунтовий покрив, водні ресурси, лікувальні грязі, рослинне паливо тощо; вичерпні невідновлювані: міне ральна сировина, природні будівельні матеріали.
В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ на ресурси виробничого й невиробничого, промислового й сільськогосподарського, галузевого й міжгалузевого, одноцільового та багатоцільового призначення.
2. КІЛЬКІСНА І ЯКІСНА ОЦІНКА ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ ТА ПРИРОДНИХ УМОВ
Використання в економічній системі природних ресурсів ви магає їх адекватної оцінки. Існує два основних види оцінки: тех нологічна (виробнича) та економічна. При технологічній оцінці виявляється ступінь придатності ресурсів до того чи іншого виду людської діяльності з урахуванням сучасної або перспективної технології їх використання. Нерідко технологічна оцінка виража ється в балах та категоріях. Вона здійснюється, як правило, перед економічною.
Економічна оцінка природних ресурсів — необхідний етап для забезпечення їх ефективного використання. Визначилися дві групи економічних оцінок: перша — характеризує економічні ре зультати використання природних ресурсів, друга — економічні наслідки дії на навколишнє природне середовище (переважно це економічні втрати від забруднення чи порушення природного се редовища). Для економічної оцінки природних ресурсів застосо вують передусім методичні підходи, засновані на категоріях рен ти та ефективності.
При рентному підході природний ресурс може оцінюватися двома способами: за відносним ефектом чи прибутком, що дає його використання в народному господарстві; за додатковими за тратами на компенсацію втрат прибутку при вилученні певного ресурсу з природокористування. Розрізняють витрати на запобі гання забрудненню й витрати на компенсацію збитків. Перші здійснюються задля зменшення шкідливих викидів (наприклад, будівництво очисних споруд, нейтралізація викидів тощо). Другі оцінюються через недотримання національного доходу, додатко ві витрати з соціальних фондів тощо.
Для розміщення галузей народного господарства велике зна чення мають кількісні параметри певного виду ресурсу. За на родногосподарським значенням запаси корисних копалин поді ляють на такі групи: балансові, використання яких економічно вигідне, тобто вони відповідають промисловим вимогам за якіс тю сировини і гірничо-технічними умовами експлуатації; позаба лансові, які при наявному рівні технології експлуатувати еконо мічно не вигідно. В геології виділяють такі категорії запасів ко рисних копалин: А — докладно розвідані та вивчені; В і СІ — розвідані менш докладно; Сг — оцінені попередньо і приблизно. Запаси корисних копалин за категоріями А, В, СІ, СІ разом з прог нозованими запасами становлять геологічні запаси. До власне промислових запасів відносять вивчені й розвідані запаси, експ луатація яких за даних умов забезпечує достатню рентабельність виробництва.
3. ХАРАКТЕРИСТИКА ПРИРОДНО-РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ УКРАЇНИ ТА ЇЇ РЕГІОНІВ
Мінерально-сировинні ресурси. Під мінеральними ресурсами розуміють сукупність різних видів корисних копалин, які можуть бути використані за сучасного рівня розвитку продуктивних сил. За характером використання мінеральні ресурси поділяються на групи: паливно-енергетичні, рудні й нерудні. На їх базі розвива ються такі важливі галузі промислового виробництва, як чорна і кольорова металургія, електроенергетика, машинобудування, хі мічна промисловість та ін.
В структурі паливних ресурсів України домінує кам'яне і буре вугілля, запаси якого за категоріями А + В + СІ станом на 1997 р. складають 45,7 млрд. т і є цілком достатніми для забезпечення власних потреб. Основні запаси кам'яного вугілля зосереджені в Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах; бурого вугілля — переважно в Дніпровському басейні.
В Україні виявлено 307 родовищ нафти і газу, які зосереджені переважно на північному сході країни, у Прикарпатті і Причорномор'ї. Початкові розвідані запаси становили понад 3,4 млрд. т умовного палива. Ступінь виснаження розвідних запасів стано вить понад 60%. Водночас значним резервом є майже 5 млрд. т умовного палива ще не розвіданих запасів. За існуючими оцінка ми ресурси нафти і природного газу в Україні дозволяють збіль шити їх видобуток майже вдвічі. Крім того, на Державному балансі запасів знаходиться 127 родовищ метану вугільних родовищ.
На території України розміщено понад 1,5 тис. родовищ тор фу, що зосереджені переважно у Волинській, Рівненській, Жито мирській, Київській, Чернігівській, Черкаській, Хмельницькій, Сумській та Львівській областях.
Загальні запаси залізних руд України за категоріями А + В + С, оцінюються в 27,4 млрд. т, а прогнозовані — у 20 млрд. т. Основ ні родовища зосереджені в Криворізькому та Кременчуцькому басейнах, Білозерському залізорудному районі та Керченському. Країна посідає одне з провідних місць у світі за запасами марган цю, які становлять 2,28 млрд. т.
Україна має певні запаси руд кольорових металів. Запаси ні келю невеликої потужності зосереджені у Вінницькій, Кірово градській та Дніпропетровській областях; ртуті — у Донбасі і За карпатті; титану — в Житомирській, Київській, Черкаській, Дніпропетровській областях, на узбережжі Чорного та Азовсько го морів; бокситів — у Дніпропетровській області; алунітів — у Закарпатті; нефелінів — у Приазов'ї. Унікальні родовища сиро вини для отримання ряду рідкісних і рідкісноземельних елемен тів розташовані у Житомирському Поліссі та в Приазов'ї. Роз робку золоторудного родовища розпочато в Закарпатті.
Україна багата на металічні корисні копалини, серед яких: ку хонна сіль, самородна сірка, вогнетривкі глини, високоякісний каолін, облицювальний камінь тощо. Великі запаси калійно-маг нієвих солей (близько 2,7 млрд. т) зосереджені в Івано-Франків ській та Львівській областях.
Проблеми щодо раціонального використання мінерально-сиро винних ресурсів України полягають у важковидобувному харак тері значної частини ресурсів, виснаженості найбільш якісної час тини запасів, обмеженні обсягів фінансування геологорозвіду вальних робіт тощо. У перспективі здійснюватиметься розвідка нових для України корисних копалин — золота, міді, хрому, свин цю, цинку, молібдену, рідкісноземельних металів, фосфоритів тощо. Це дасть змогу за існуючими прогнозними оцінками збіль шити експортні можливості вітчизняної мінерально-сировинної бази у 1,5—2 рази та скоротити імпорт сировини на 60—70% (без урахування вуглеводнів) [9, с 47].
Земельні ресурси виступають територіальною базою розміщення народногосподарських об'єктів, системи розселення населення, а також основним засобом виробництва (в першу чергу сільського і лісового господарства). Всі землі України незалежно від їх ці льового призначення, господарського використання і особ ливостей правового режиму відносяться до земельних ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави.
Геополітичне положення України та її високий земельно-ресурсний потенціал обумовлюють провідну роль земельного фон ду як одного з важливих ресурсів держави, що виступає первин ним фактором виробництва і своєрідним фундаментом економіч ного розвитку. Земельний фонд України становить 60,4 млн. га і складається із земель різного функціонального призначення, якіс ного стану та правового статусу. Власне земельна площа (суша) становила на початок 1998 р. 57,9 млн. га; її сільськогосподарсь ка освоєність досягла майже 70,0%, розораність — 57,1%; частка ріллі в загальній площі сільськогосподарських угідь переви щила 79%.
За цільовим призначенням земель та функціональним викорис танням земельний фонд України охоплює: сільськогосподарські угіддя (41,9млн. га, або 69,4% земельного фонду); ліси та лісовкриті площі (10,4 млн. га, або 17,2%); забудовані землі під промис ловими і транспортними об'єктами, житлом, вулицями тощо (2,3 млн. га, або 3,8%); землі, що покриті поверхневими водами, — (2,4 млн. га, або 4%); інші землі (3,4 млн. га, або 5,6%).
Розподіл земельного фонду України за землекористувачами характеризується такими співвідношеннями: державні та колек тивні сільгосппідприємства, кооперативи, акціонерні товариства, фермерські господарства — 46,7 млн. га, або 77,3% земельного фонду; лісогосподарські підприємства — 7,2 млн. га, або 11,9%; підприємства промисловості, транспорту, зв'язку та ін. — 2,1 млн. га, або 3,5%; заклади науки, культури, освіти, охорони здоров'я та ін. — 0,2 млн. га, або 0,3%; установи природоохорон ного та рекреаційного призначення — 0,3 млн. га, або 0,5%; водо господарські підприємства — 0,5 млн. га, або 0,8%; житлово-експлуатаційні організації — 0,1 млн. га, або 0,2%; землі держав ної власності — 3,3 млн. га, або 5,5%.
Рівень інтенсивності використання земельних ресурсів Украї ни є досить диференційованим у територіальному розрізі. Най вища залученість земель у господарський обіг склалася у Львів ській, Донецькій, Тернопільській областях. В цілому земельні ресурси України характеризуються досить високим біопродуктивним потенціалом, а в його структурі висока питома вага грунтів чорноземного типу, що створює сприятливі умови для продуктив ного землеробства. Найвищу сільськогосподарську освоєність тери торії мають землі Запорізької (88,3%), Миколаївської (86,6%), Кіровоградської (85,7%), Дніпропетровської (82,8%), Одеської (83,2%) та Херсонської (81,4%) областей.
На сучасному етапі економічного розвитку основними проб лемами в сфері земельних ресурсів виступають: підвищення ефек тивності їх використання та охорони на основі зменшення розораності земель, припинення деградації грунтів та зростання їх родючості; досягнення збалансованого співвідношення угідь у зональних системах землекористування; формування продуктив ної та високоефективної системи землекористування як надійної основи розв'язання продовольчої проблеми.
Напрями вирішення цих важливих народногосподарських проблем пов'язані з посиленням ролі держави в управлінні земе льними ресурсами, проведенням ефективної земельної реформи та відповідної аграрної політики, залученням земельних ресурсів у активний економічний обіг. У найближчій перспективі необ хідно скоротити вилучення продуктивних земель для несільськогосподарських потреб, знизити рівень землемісткості певних га лузей народного господарства до нормативних величин.
Водні ресурси виступають джерелом промислового і побутового водопостачання, а тому відіграють вирішальну роль у розвитку всього народного господарства та у життєдіяльності населення.
Рівень забезпеченості України водними ресурсами є недостат нім і визначається формуванням річкового стоку, наявністю під земних і морських вод. Потенційні ресурси річкового стоку оці нюються у 209,8 куб. км, з яких місцевий стік на території Украї ни становить в середньому 52,4 куб. км, приток — 157,4 куб. км. Запаси підземних вод, не пов'язаних з поверхневим стоком, ста новлять 7 куб. км. Крім того, в господарстві України використо вується до 1,0 куб. км морської води. В розрахунку на одного жи теля України поверхневий місцевий стік становить близько 1045 куб. м. Найвищий рівень водозабезпечення жителів — у за хідних і північних областях України.
Територіальний розподіл водних ресурсів України є нерівно мірним і не відповідає розміщенню водомістких господарських комплексів. Найменша кількість водних ресурсів формується у місцях зосередження потужних споживачів — Донбас, Криворіж жя, Автономна Республіка Крим, південні області України. Ос новними споживачами води є промисловість (в першу чергу електроенергетика, металургія, хімічна промисловість), сільське гос подарство, комунальне господарство. Для пом'якшення територі альних відмінностей у забезпеченні поверхневими водами в Україні побудовано 1,1 тис. водосховищ (повний об'єм 55,0 куб. км), найкрупніші з яких знаходяться на Дніпрі. Створено близько 29 тис. ставків, 7 крупних каналів і 10 водоводів тощо.
Використання водних ресурсів поділяється на: водоспоживан ня, тобто відведення води від джерела з наступним застосуван ням у технологічних процесах (промисловість, сільське госпо дарство зі зрошенням, комунальне господарство та ін.); водоко ристування, здійснюване безпосередньо в межах водного джерела без прямих витрат цього ресурса (гідроенергетика, водний транс порт, рибне господарство, туризм).
Важливою складовою водних ресурсів є їх гідроенергоре сурси — запаси енергії річкових потоків і водоймищ, що лежать вище від рівня моря. Загальні потенційні гідроенергоресурси ста новлять близько 60% всієї енергії поверхневого стоку. Розрізня ють потенціальні, технічно можливі (за даним рівнем розвитку науки і техніки) та економічно доцільні для використання гідро енергоресурси. Потенціальні гідроенергоресурси України станов лять 44,7 млрд. кВт • год.; з них технічно можливі для викорис тання — 21,5 млрд. кВт - год.; економічно доцільні для викорис тання становлять 16 млрд. кВт - год. [1, с. 141].
Основні проблеми щодо раціонального формування, викорис тання та збереження водних ресурсів України полягають у: за брудненні водних об'єктів шкідливими викидами та недостатньо очищеними промисловими і комунально-побутовими стічними водами; інтенсивному старінні основних фондів водозабезпечуючого і водоохоронного призначення, низькій продуктивності очисних споруд; недостатній самовідновлюваній та самоочисній здатності водних систем; незбалансованій за водним фактором системі господарювання, що характеризується високими обсяга ми залучення водних ресурсів у виробничу сферу та високою во домісткістю продукції.
Перспективи вирішення відзначених проблем полягають у фор муванні ефективних правових, економічних та організаційних пере думов раціонального водовикористання, запровадженні водозберігаючих форм господарювання, створенні замкнутих циклів водо користування з мінімальним забрудненням води, забезпеченні відновлюваних функцій водних джерел. У найближчій перспек тиві необхідно посилити соціальну спрямованість водокористу вання, забезпечивши права людини на сприятливе водне середо вище з урахуванням екологічної місткості водоресурсних джерел.
Лісові ресурси відіграють важливу роль у збереженні навко лишнього середовища та господарській діяльності людей, слугу ють важливим сировинним фактором для розвитку галузей на родного господарства.
Україна належить до країн з невисокою забезпеченістю лісом. Площа її лісового фонду становить 10,8млн. га, в тому числі вкрита лісом — 9,4 млн. га. Лісистість території становить всього 15,6%, причому її рівень територіальне досить диференційований: від 43,2% в Івано-Франківській до 1,8% в Запорізькій. Наближеним до оптимального вважається показник на рівні 21—22%, який дає змогу досягти збалансованості між лісосировинними запасами, обсягами лісоспоживання і екологічними вимогами.
Загальні запаси деревини в Україні становлять 1,74 млрд. куб. м. Близько 51% лісів віднесено до захисних, водоохоронних та ін ших цінних в екологічному відношенні лісів, решту становлять експлуатаційні. За останні роки намітилася тенденція до скоро чення обсягів лісокористування. Загальні обсяги заготівлі дере вини зменшилися з 14,4 млн. куб. м у 1990 р. до 10,5 млн. куб. м у 1997 p., тобто майже на 30%.
Вікова структура лісів України характеризується такими співвід ношеннями: молодняки займають 45,4% площі, середньовікові — 37,7%, достигаючі та стиглі — відповідно 10,1% та 6,8%, що в 1,5—2 рази нижче оптимальних величин. За останнє десятиліття в Україні значна частина лісових насаджень загинула від промис лових викидів та постраждала від аварії на ЧАЕС. Крім того, за гальний стан лісів України не відповідає еколого-економічним вимогам, а функціонування лісового господарства здійснюється в складних економічних умовах.
Основними, найбільш актуальними проблемами щодо форму вання і раціонального використання лісових ресурсів України є: порушення збалансованості між лісосировинними запасами, об сягами лісоспоживання і екологічними вимогами; значне висна ження лісосировинної бази, погіршення природних комплексів, деградація рослинного покриву; обмеженість інвестицій для лісо господарського виробництва; скорочення обсягів лісокористу вання та низький рівень задоволення потреб у деревині за раху нок місцевих ресурсів.
Вирішення названих проблем тісно пов'язано з розширеним відтворенням лісових ресурсів, підвищенням ефективності їх охо рони і використання. Необхідно проводити активні заходи щодо захисту і відновлення лісових насаджень з тим, щоб поступово переходити на забезпечення потреб країни переважно за рахунок власних ресурсів із збереженням основних екологічних функцій і лісу. Поряд з цим принципово важливо підвищити експортні мож- ливості лісового господарства України.
Рекреаційні ресурси забезпечують відновлення та розвиток І життєвих сил людини, витрачених у процесі трудової діяльності, тобто слугують для регенерації здоров'я і підтримки працездат ності населення. До рекреаційних ресурсів відносять об'єкти і явища природного походження, які можуть бути використані для лікування, оздоровлення, відпочинку, туризму. До їх складу вхо дять бальнеологічні (мінеральні води, грязі), кліматичні, ланд шафтні, пляжні та пізнавальні ресурси. Вони розміщені практич но на всій території України, однак їх територіальне розміщення є дуже нерівномірним.
Найвища концентрація рекреаційних ресурсів склалася в пів денних областях України — на території Одеської, Миколаївсь кої, Херсонської, Запорізької та Донецької областей, а також у Автономній Республіці Крим. Унікальні рекреаційні ресурси зо середжені в Карпатах. Значні запаси мінеральних вод розміщені у Львівській (Трускавець, Моршин, Східниця, Великий Любень, Немирів), Полтавській (Миргород), Вінницькій (Хмельник) облас тях. В Україні є великі запаси лікувальних грязей в Івано-Фран ківській, Одеській областях та в Автономній Республіці Крим.
Завдяки поєднанню певних природних факторів та ресурсів формуються потужні рекреаційні комплекси. Територіальна струк тура рекреаційного комплексу представлена рекреаційними пунк тами (окремо розміщені санаторії, пансіонати тощо), рекреацій ними районами (рекреаційні пункти і курорти з відповідною інф раструктурою), рекреаційними регіонами (група рекреаційних районів) та рекреаційними зонами (сукупність взаємопов'яза них регіонів).
В Україні діє 45 курортів загальнодержавного і міжнародно го значення та 13 курортів місцевого значення, є понад 400 са наторіїв, які можуть прийняти на лікування більш як 600 тис. відпочиваючих [5, с. 395]. Разом з тим за останні роки спостері гається тенденція зменшення мережі та місткості закладів орга нізованого відпочинку, скоротилася мережа туристичних баз, що значно звузило можливості ефективного використання рек реаційних ресурсів.
Основні проблеми щодо ефективного використання рекреа ційних ресурсів України полягають у: максимально повному за доволенні потреб населення у повноцінному оздоровленні та лі куванні; охороні і відновленні рекреаційних ресурсів; зростанніякості послуг у цій сфері. Перспективи розвитку рекреаційного комплексу України полягають у залученні додаткових інвестицій в оновлення інфраструктури, що працює на потреби рекреаційно го комплексу; інтенсивному розвитку туризму та індустрії відпо чинку і оздоровлення в цілому; збільшенні питомої ваги рекреа ційної сфери у зростанні національного доходу країни.
4. РЕСУРСОЗБЕРЕЖЕННЯ — ГОЛОВНИЙ НАПРЯМ ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНО-РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ
Ресурсозбереження — це прогресивний напрям використання природно-ресурсного потенціалу, що забезпечує економію при родних ресурсів та зростання виробництва продукції при тій са мій кількості використаної сировини, палива, основних і допоміж них матеріалів. Основні стратегічні напрями ресурсозбереження можуть бути зведені до таких: комплексне використання міне рально-сировинних і паливних ресурсів; впровадження ресурсо зберігаючої техніки і технології; широке використання в галузях переробної промисловості вторинної сировини; стабілізація земе льного фонду, відновлення родючості землі, рекультивація відпра цьованих кар'єрів тощо; ефективне регулювання лісокористуван ня, підтримання продуктивності лісів, активне лісовідновлення; збереження рекреаційних ресурсів при розміщенні нових промис лових об'єктів.
Одним з вагомих компонентів ресурсозбереження є вторин ний ресурсний потенціал. Навіть за кризових умов господарю вання щорічно утворюється близько 600—700 млн. т відходів з номенклатурою більше ніж 50 найменувань, в структурі яких пе реважає видобувна, паливно-енергетична, металургійна, хімічна промисловість [9, с. 48]. У перспективі передбачається форму вання ефективного механізму вторинного ресурсоспоживання і залучення у цю сферу іноземних інвестицій. Зокрема, значного розвитку набуде вторинна металургія. Особлива увага приділя тиметься розширенню напрямів використання макулатури, полі мерної вторинної сировини, деревини; створюватимуться потуж ності по переробці картонної, скляної, металевої та пластикової тари і упаковки.
Важливим пріоритетом є підвищення ефективності енергозбе реження у зв'язку з тим, що Україна належить до енергодефіцит них країн і за рахунок власних джерел задовольняє свої потреби в паливно-енергетичних ресурсах менш ніж на 50%. Відповідно до Комплексної державної програми з енергозбереження на період до 2010 року передбачається: запровадити заходи, спрямовані на скорочення енерговитрат у виробництві енергомісткої продукції й здійснення комплексного фінансово-економічного та енергетич ного аудиту найбільш енергоємних виробництв і закриття на цій підставі збиткових підприємств; провести реконструкцію та тех нічне переозброєння ТЕЦ промислових підприємств; впровадити економічний механізм заінтересованості в економії паливно-енер гетичних ресурсів, нових енергозберігаючих маловитратних тех нологій; запровадити на енергоємних підприємствах автоматизо вану систему обліку та управління витрат енергоносіїв; залучити до паливно-енергетичного балансу країни відновлювані та нетра диційні джерела енергії.
В цілому комплексний розвиток усіх напрямів ресурсозбере ження дасть змогу сформувати нову ідеологію господарювання, що базується на економному використанні наявної ресурсної ба зи, оптимальному співвідношенні первинних і вторинних ресур сів та маловідходному виробничому циклі.
Література
1. ГоликовА. П., Олійник Я. Б., СтепаненкоА. В. Вступ до економіч ної і соціальної географії: Підручник. — К.: Либідь, 1997. — 320 с.
2. Горленко Й. А., Руденко Л. Г., Малюк С. Н. Проблеми комплекс ного развития территории. — К. : Наукова думка, 1994. — 296 с.
3. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна геог рафія України з основами теорії. — К.: Знання, 1998. — С. 178—215.
4. Поповкін В. Н. Регіонально-цілісний підхід в економіці. — К.: Наукова думка, 1993. — 210с.
5. Розміщення продуктивних сил : Підручник / В. В. Ковалевський, О. Л. Михайлюк, В. Ф. Семенов та ін. — К.: Знання, КОО, 1998. — С. 139—179.
6. Розміщення продуктивних сил: Підручник / За ред. Є. П. Ка чана. — К.: Вища школа, 1998. — С. 4—10.
7. РуденкоВ.П. Природно-ресурсний потенціал України. — К.: Либідь, 1994.— 150с.
8. Трегобчук В. Ресурсне — екологічна складова національної без пеки // Економіка України. — ] 999. — № 2. — С. 4—15.
9. Україна: прогноз розвитку продуктивних сил / С. І. Дорогунцов, Б. М. Данилишин, Л. Г. Чернюк та ін. — К.: РВПС України НАН України, 1998. — Т. 1. — 163 с.
10. Україна: прогноз розвитку продуктивних сил / С. І. Дорогунцов, Б. М. Данилишин, Л. Г. Чернюк та ін. — К.: РВПС України НАН України, 1998. — Т. 2. — 117 с.
31.03.2013 17:03-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора