Право і особистість. Курсова робота з Інші. Робота № 523092

Право і особистість

Інформація про навчальний заклад

ВУЗ:

Інші

Інститут:

Не вказано

Факультет:

Не вказано

Кафедра:

Не вказано

Інформація про роботу

Рік:

2025

Тип роботи:

Курсова робота

Предмет:

Інші

Завантажити

Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):

Курсова Робота на тему: Право і особистість План Вступ 3 Розділ І. Історія розвитку концепцій про права людини. Ідеї про права людини в країнах стародавнього світу. 4 Права людини в епоху середньовіччя. 9 Права людини в період Нового часу. 12 Розділ ІІ. Правовий статус особи на сучасному етапі. 2.1. Поняття та структура конституційно-правового статусу особи. 17 2.2. Поняття прав, свобод та обов’язків людини і громадянина. 19 2.3. Система прав, свобод, обов’язків людини і громадянина за Конституцію України. 23 Розділ ІІІ. Гарантії реалізації охорони та захисту прав і свобод людини. 3.1. Національні та міжнародні гарантії прав людини. 29 3.2. Поняття та сутність охорони прав людини. 35 3.3. Способи захисту суб’єктивних прав та свобод. 37 Висновок 40 Використана література 41 ВСТУП Права людини є складним, багатовимірним явищем, їх генезис, соціальні корені, призначення - одна із вічних проблем історичного, соціально-культурного розвитку людства, яка пройшла через тисячоліття і незмінно перебуває в центрі уваги політичної, правової, етичної, релігійної, філософської думки. Людство на шляху утвердження прав і свобод пройшло тернистий шлях, крок за кроком обмежуючи всевладдя держави, поширюючи принцип рівноправності на все більше коло осіб та відносини між ними. Вся історія розвитку людського суспільства - це історія боротьби за створення кращих умов для існування людини, за визнання і забезпечення безперешкодної реалізації її прав і свобод. І часто саме боротьба за права людини, за нові ступені свободи ставала каталізатором широкомасштабних змін у суспільно-політичному житті тієї чи іншої країни, вела до нового осмислення ролі людини в її відносинах з суспільством та державою. У сучасному світі питання про права людини - одне з центральних у відносинах між державами. Юридична наука покликана вивчати людину в її державно-правових зв'язках І опосередкуваннях. І в цьому плані юристи вивчають не просто абстрактні державні і правові форми, а явища і процеси, які міцно вплетені в людське життя, у яких розкриваються властивості індивіда, його зв'язки і залежності, і які складають суть існування людини. Всі найскладніші державно-правові явища врешті-решт кристалізуються у правах людини, виступають основою, центральною ланкою державного і правового життя. [1, с. 5] 1.1. Ідеї про права людини в країнах стародавнього світу. Витоки явища, яке згодом стали називати правами людини, беруть свій початок з найдавніших часів людської історії. Ідеї про цінність і недоторканність життя, про рівність людей перед вищими силами містяться ще в прадавніх міфах і віруваннях. А згодом, в античні часи, подібні погляди набули широкого поширення у Стародавній Греції. Вони стали закономірним наслідком полісної форми демократії і були пов'язані переважно з поняттям громадянства, яке передбачало рівність усіх членів полісу в користуванні правами та свободами, насамперед політичними. Отже, давньогрецькі погляди про права людини сформувались у загальному руслі міфологічних уявлень про те, що поліс (місто - держава) і його закони мають божественне походження і спираються на божественну справедливість. Право взагалі і права окремих людей - членів поліса беруть початок, згідно з цим уявленням, не в силі, а в божественному порядку справедливості. Так, вже за часів «гомерівської Греції» (кінець II тис. до н.е.) елліни оперували такими поняттями, як «діке» (правда, справедливість), «теміс» (звичай, звичайне право), «тіме» (особиста честь) «номос» (закон). Божественна за своєю суттю справедливість у Гомера виступала як об'єктивна основа і правовий критерій. І тільки те, що відповідало тодішнім поглядам на справедливість, сприймалось як право. Дуже чітко ідея єдності справедливості полісу й закону прослідковується в поемах давньогрецького поета Гесіода (VIII-VII ст. до н.е.) «Теогонія» та «Роботи і дні». Для Гесіода Справедливість (Діке) і Доброзаконність (Евномія) - це сестри богині, дочки верховного олімпійського бога Зевса і богині правосуддя Феміди. Відомий афінський державний діяч і законодавець Солон (близько 638 - 559 pp. до н.е.) розумів закон (і його владу) як поєднання права і сили. Поряд з відмінністю між правом і законом його конструкція містила в собі і розуміння полісного закону як загальної (для всіх вільних) форми офіційного визнання і вираження прав членів полісу. Така загальність закону виражала вимогу правової , рівності: всі громадяни рівні перед законом, перебувають під його захистом і підкоряються його загальнообов'язковим нормам. Пошуки об'єктивної форми справедливості і права для полісу і його громадян були продовжені піфагорійцями (VI-V ст. до н.е.), які вважали, що життя людей має бути реформованим і приведеним у відповідність з висновками філософів про поліс, справедливість і «належну міру» в людських взаємовідносинах. Давньогрецький філософ-матеріаліст Демокріт (бл. V-IV ст. до н.е.) вважав закон і державу штучними, побічними і обумовленими якимось природними началами ( звичайним розвитком людського суспільства). За Демокрітом - все, що відповідає природі, існує «по правді», справедливе, а те, що не відповідає - несправедливе.У свої працях Демокріт неодноразово підкреслював, що бідність при демократії настільки краща за так зване благополуччя громадян при царях, наскільки воля краща за рабство. Велика ідея природної рівності і волі всіх людей вперше була висловлена софістами (V-IV ст. до н.е.). У центр головного мірила всіх речей вони поставили не традиційне божественне начало, а людину. Для Сократа (469-399 pp. до н.е.) свобода - прекрасне і величне надбання як для людини, так і для держави, яке можливе лише за умови дотримування всіма розумних і справедливих законів поліса. А кожній людині властива індивідуальна свобода і автономія особистості. Ідеї Сократа про свободи і права людини були розвинені його учнем Платоном (427-347 pp. до н.е.). Останній розробив проект ідеальної держави, де відсутня приватна власність і поділ людей на вільних та рабів. Услід за піфагорійцями Платон визнає рівноправність чоловіка і жінки, хоча в число вищих правителів жінки в його ідеальній державі не входять. За Платоном справедливість в ідеальній державі, яку він описує в творі-діалозі «Держава» - це коли кожний займається своєю справою, ніхто не захоплює чужого і не позбавляється власного. Справедливість передбачає певну рівність. Але при цьому Платон розуміє два види рівності: «геометричну рівність» (рівність гідності і доброчесності) і «арифметичну рівність» (рівність міри, ваги, кількості). Перевагу він віддає першому виду рівності, де дійсно люди можуть бути рівними. В подальшому ці погляди Сократа були розвинені Арістотелем (384-322 pp. до н.е.), який право трактує як політичну справедливість, яка на його думку виявляється між людьми вільними і рівними.При цьому політичне право він поділяє на природне і волевстановлене (тобто позитивне) право. За Арістотелем, право взагалі і право індивіда мають політичний характер і можливі лише в державі (тобто в умовах еллінського поліса), до того ж, для громадян вільнонароджених і рівних пропорційно або арифметичне. При деспотичній формі влади і відносинах, як право взагалі, так і право індивідів, неможливе. Тому і у відомій формулі Арістотеля «людина за своєю природою - істота політична» мається на увазі те, що людина, як людина взагалі, може реалізуватися лише в еллінів (в полісній організації), але неможлива у варварів, які живуть в умовах деспотизму і рабства. Отже, у працях давньоримських мислителів-софістів ще у VІ-ІІІ ст. до н.е..були закладені основи концепції природного права. Природно-правові ідеї давньогрецьких мислителів про свободу і рівність всіх людей отримали подальший розвиток у Стародавньому Римі. У природно-правовій теорії Сенеки (бл. 4р. до н.е. - 65 р. н.е.) неминучий і божественний за своїм характером «закон долі» відіграє роль того права природи, якому підпорядковані всі людські установлення, в тому числі держава і закони. Всесвіт, згідно із Сенекою, - природна держава зі своїм природним правом. Членами цієї держави за законом природи є всі люди, незалежно від того, визнають вони це чи ні. Виходячи з природного права як загальнообов'язкового і рівного для всіх світового закону, Сенека найбільш послідовно серед стоїків відстоював ідею духовної свободи і рівності всіх людей. Відомий римський імператор, філософ, представник стоїцизму МаркАврелій (121-180 pp.) вважав, що в державі повинні бути єдині для всіх закони, поважатися свобода підданих, а управління здійснюватися на засадах рівності і рівноправності всіх громадян. Зусиллями стоїків природно-правова ідея свободи і рівності всіх людей була виведена за вузькополісні етнічні межі і поширена на всіх представників людського роду як співгромадян єдиної космополітичної держави. З позицій природного права вчення про державу, закон і права людей дуже грунтовно розробив давньоримський політичний діяч, оратор, письменник Марк Тулій Ціцерон (106 - 43 pp. до н.е.). Він вважав, що в основі права лежить притаманна природі справедливість, яка є вічною, незмінною і невід'ємною властивістю природи в цілому, включаючи і людську природу. За Ціцероном справжній закон - це розумне положення, яке відповідає природі, поширюється на всіх людей, категорія постійна, вічна, яка закликає до виконання обов'язку, наказує, забороняє, утримує від злочинних діянь. Значення цієї справедливості, стосовно прав людини, полягає в тому, що вона, за Ціцероном, віддає кожному своє і зберігає між ними рівність. Стверджуючи це, мислитель, в першу чергу, звичайно веде мову про правову рівність людей, а не про урівнювання їх майнового стану. Ціцерон, всіляко звеличуючи політичну і правову активність громадян, підкреслював, що при захисті свободи громадян взагалі не може бути інтересів приватних осіб. Суттєвий внесок у розвиток юридичних уявлень про права людини був зроблений римськими юристами. Особливе значення в цьому відношенні мали розроблені ними положення про: суб'єкт права, правовий статус людей, свободу людей за природним правом, поділ права на приватне і публічне, справедливе і несправедливе право тощо. Вони також сформулювали більш чіткі погляди стосовно правового характеру взаємовідносин між індивідом і державою, співвідношення права особи і компетенції юридичних обов'язків, державно-правових засобів захисту прав людей та ін. Одним з відомих юристів, твори якого вважалися в давньоримській державі важливим джерелом вивчення римського права і мали обов'язкову юридичну силу, був Доміцій Ульпіан (бл. 170 - 228 pp.). Він, пояснюючи поділ права на публічне і приватне, визначав, що публічне право охороняє загальні інтереси держави, а приватне - інтереси окремих осіб. В свою чергу, приватне право він поділяв на природне право, право народів і цивільне право. Викладення основних інститутів приватного права знайшло відображення в роботі римського юриста Гая (II ст. н.е.)- «Інституція». Він, як і Ульпіан, поділяв право на природне, встановлене світовим розумом, яким однаково користуються всі народи, і - право, встановлене кожним народом (державою) для себе - цивільне право. Спираючись на джерела чинного права, римські юристи в своєму трактуванні прав індивідів тлумачили чинні правові норми щодо їх відповідності вимогам справедливості і у випадку колізій часто змінювали стару норму з врахуванням нових уявлень про справедливість і справедливе право. Така правозахисна і правоперетворююча діяльність римських юристів забезпечила взаємозв'язок різних джерел права і сприяла поєднанню стабільності і гнучкості у розвитку і оновленні юридичної конструкції прав індивіда як основного суб'єкта права. Юридична конкретизація змісту і значення уявлень про природно-правову справедливість, розроблена юристами Модестіном, Павлом, Юліаном, стала важливою віхою в науковому усвідомленні проблем правосуб'єктності індивіда і заклала необхідні теоретичні засади для подальшого розвитку юридичних положень про природні права і свободи людини. Важливе значення для розвитку концепції прав і свобод людини мало розроблене римськими юристами правове розуміння і тлумачення держави, правове визначення повноважень і обов'язків посадових осіб і установ. 1.2.Права людини в епоху середньовіччя. Античні ідеї свободи людей були підхоплені і далі розвинені світськими і релігійними мислителями середньовіччя. Представники різних юридичних шкіл того часу (X - XI ст.) в своєму праворозумінні орієнтувались на ідею правової справедливості і пов'язані з нею природно-правові уявлення і концепції. Стосовно до держави такий природно-правовий підхід означав пріоритет (і верховенство) природного права перед державою. Так, юрист Балдус стверджував, що природне право значно сильніше, ніж влада короля. Багато середньовічних мислителів пропонували і захищали ідею свободи і рівності всіх перед законом. Різна права і обов’язки, властиві людині, зафіксовані в Біблії. Наприклад, право людини на життя одержало закріплення в заповіді “не вбивай”. Право на власність в заповідях – “не кради”, “не жадай дому ближнього твого, ні полі його , ні раба його, ні рабині його, ні вола його, ні осла його...». Право на відпочинок - «пам'ятай день суботній, щоб святкувати його, шість днів працюй і зроби всі діла твої, а день сьомий - суботній Господу, Богу твоєму». Обов'язок кожної людини піклуватися про батьків своїх зафіксований в заповіді -«шануй батька і матір твою, щоб добре тобі було та щоб довголітнім був ти на землі». Важливу роль в поглибленні ідей Біблії відіграв Фома Аквінський (1225-1274 pp.), який розробив християнську доктрину права і держави. Він стверджував, що державна влада походить від Бога, а її метою є досягнення загального блага членів держави, забезпечення умов для їх розумного і гідного життя. При цьому Аквінський протиставляв політичну монархію (тобто політичну форму правління на засадах законів і для «загального блага») тиранії (тобто правлінню в інтересах самого правителя в умовах беззаконня) і обгрунтовував право народу на повалення тиранії. Суттєве значення в розвитку християнських концепцій прав людини мало вчення Фоми Аквінського про природний закон, який на його думку наказує всім людям прагнути до самозбереження і продовження роду, шукати істину і справжнього Бога, поважати гідність кожної людини. Це положення про божественну за своїм першоджерелом гідність всіх людей і природ не їх право на цю гідність було значним внеском Фоми Аквінського, і в цілому християнського гуманізму, в концепцію невід'ємних природних прав людини. Але все ж таки ідея загальної рівності людей, яка виникла в стародавні часи, зовсім не зникла. Вона продовжувала розвиватися далі з різних позицій, у нових формах і напрямах у творчості світських і релігійних авторів середньовіччя. Тому в контексті історії прав людини потрібно відзначити певний змістовий зв'язок, логіку послідовності і момент розвитку в ланцюгу багатьох актів цього періоду. Серед них слід виділити «Велику хартію вольностей 1215», яка з'явилася в Англії. В ній проголошувалися як права і свободи окремих станів і інститутів (графів, баронів, лицарства, міського населення, церкви та ін.), так і ті, які стосувалися широкого кола людей. Велика хартія вольностей традиційно вважається першим правовим документом, в якому закладено основи концепції прав людини, створено передумови для подальшого утвердження свободи і панування закону в житті суспільства. Одним з видатних мислителів середньовіччя був Пікколо Макіаосллі (1469—1527). У своїх поглядах на права та свободи особи він відходить від середньовічних уявлень про залежність людини від Бога та обґрунтовує свою концепцію про те, що людина на половину залежить від своєї долі, а на половину від своєї активності, творчості, вміння подолати перешкоди, тобто від свого таланту. Макіавсллі розглядає розвиток держави шляхом зміни двох форм державного правління: а) спочатку абсолютна влада монарха, завданням якої є об'єднання і перетворення феодальної роздробленості на централізовану державу; б) наступний етап розвитку державності в нових умовах — республіка. Після того, як буде досягнуто централізації держави, усунуто абсолютний вилив церкви, що відповідало інтересам буржуазії та утверджувало нові капіталістичні виробничі відносини, Макіавеллі вважав за необхідне перейти до наступного ступеня державності, де державною формою правління повинна бути республіка. Тільки за умови існування цієї форми держави свобода і недоторканність людини набувають позитивного змісту: закріплюється в нормативно-нравовнх актах формальна рівність, недоторканність економічної, політичної, соціаль- ної, культурної та особистої свободи. Отже, в період середньовіччя існували різні погляди на права і свободи людини. Мислителі по-різному бачили вирішення питання забезпечення рівності людей. Але на практиці феодальне право становило право-привілей. Воно закріплювало нерівність різних феодальних станів. Права людини визначалися залежно від того, яке місце посідала вона у феодальній ієрархії. 1.3.Права людини в період Нового часу. На зміну середнім вікам, які пройшли під знаком панування феодальної держави, з їх нерівністю різних феодальних станів та залежністю прав людини від її місця в феодальній ієрархії, прийшов Новий час (від XVII ст. до початку XX ст.), що став з історико-правового погляду епохою виникнення та утвердження буржуазної держави і права. Це був новий щабель суспільного прогресу, у тому числі і в розвитку таких загальнолюдських цінностей, як права людини і громадянина. Характеристика уявлень про права і свободи людина в умовах нового часу представлена різними течіями та школами, але головне, що їх об'єднує, — це початок буржуазних революцій. Важливе значення у звільненні людини від церковних догматів офіційних доктрин римської католицької церкви, перебудові взаємовідносин церкви і держави. Гуго Гроцій — типовий представник голландської буржуазії, раціоналіст. Його ідеї природного права розвішалися в працях Гоббса, Лока, Пуфендорфа, Віко, Джефферсона, Руссо і Канта. У своїй книзі «Про право війни і миру» Гроцій показав перетворення феодально-клерикального природного права в бур-жуазно-раціоиальне природне право. Природне право характеризується як припис здорового глузду, який те чи інше діяння залежно від його відповідності чи невідповідності самій розумній природі визнає або морально невідповідним, або морально необхідним, а це означало, що таке діяння або заборонялося, або делегувалося самим Богом, який є творцем всієї природи. Природне право настільки невід'ємне, що його не може змінити і сам Бог. Свої ідеї Гроцій черпав у працях Арістотеля і Ціцерона. Природне право, за Гроцієм, повинно відповідати будь-якій релігії. Голос бога тотожний голосові природи, а людина — частина цієї природи. До міжнародного природного права Гроцій відносив: а) принцип свободи морів; б) свободу народу вести підприємницьку діяльність з іншим народом; в) свободу чоловіка укладати шлюб з жінкою іншого народу; г) рівність бідних і багатих перед законом. Він обґрунтовує зверхність релігійної влади над владою світською. Гроцій намагався пояснювати світ з нього самого та обгрунтував ідею співіснування людини з людиною і народу з народом. Він виступив як ініціатор виділення природного права з права церковного, формування природного права і відмежування його від позитивного права. Ще одним видатним творцем природного права був співвітчизник Греція Бенедикт Спіноза (1632—1677). Як філософ-матеріаліст Спіноза під природним правом розумів необхідність, відповідно до якої існує і діє вся природа і кожна її окрема частина. Природне право він ототожнює зі здатністю будь-якої частини природи до самозбереження. Людина також є частиною природи, а тому, як і всі інші, прагне до самозбереження. Спіноза. Отже, свободу людини Спіноза розглядає як підпорядкування своїх дій і поведінки пізнаній необхідності. На думку філософа, лише той вільний, хто живе, керуючись своїм розумом. Але, говорячи про індивідуальну свободу, мислитель зазначає, що люди повинні об'єднуватися і діяти спільно, прагнучи поєднати індивідуальну і спільну волю. Обґрунтовуючи владу та її могутність у державі, Спіноза протиставляє їй невідчуджувані природні права людини. Влада не може ігнорувати те, що безпосередньо виходить з законів людської природи. Отже, правові погляди Спінози, який виводив державно-правові принципи організації суспільства з самого існування людської природи, були прогресивними. Видатним англійським мислителем періоду англійських буржуазних революцій, який вніс в теорію права своє бачення свободи особистості, невідчуження її природних прав, був Томас Гоббс (1588—1679). Він вважав, що на початку всі люди були з одинаковими фізичними і розумовими здібностями, мали право на все, що їх. оточувало. Однак людський страх, егоїзм, жадоба, заздрість, інші антисоціальні мотиви обумовили фатальну необхідність війни всіх проти всіх, дію антилюдського принципу: «Людина людині вовк». Цей період розвитку людства, на думку Гоббса, характеризується його природним станом. Гоббс визнає, що цим лише не закінчуються всі негативні якості соціального життя. Він, як і Спіноза, вважає, що людині притаманний інстинкт самозбереження, що спонукає процеси подолання природного стану, виживання одного індивіда за рахунок іншого. Гоббс розрізняє кілька природних законів: а) необхідність людей прагнути до миру, додержуватися його; б) готовність кожної людини відмовитися від своїх прав у тій частині, в якій це необхідно для збереження миру і самозахисту; в) необхідність людей виконувати в повному обсязі укладені ними угоди, бо в іншому випадку вони не матимуть значення. Ці закони, як вважав Томас Гоббс, не обов'язкові до виконання і примусити їх виконувати може тільки спеціально утворена сила. Гоббс розрізняє право і закон (обов'язок). Якщо право для нього означає свободу робити будь-що, то закон (громадянський) забезпечується відповідною примусової силою і обов'язковий до виконання. Таку силу Гоббс вбачає в державі, яку утворюють люди шляхом взаємної домовленості між собою. Але Гоббс не залишає права за народом на можливість змінити одного разу вибрану форму правління, що була затверджена суспільним договором. Він обґрунтовує необмежену владу суверена, який сам видає закони, організує їх виконання і розглядає спори між людьми. Суверен має необмежену владу на своїх підданих, які стають такими після вручення суверену влади. Тільки держава може гарантувати своїм підданим свободу. Під свободою Гоббс розуміє право робити все, що не заборонено громадянським законом. Представником доктрини ранньобуржуазного лібералізму в Англії, був Джоп Лон (1632—1704). Він повністю поділяв ідею природного права, суспільного договору, народного суверенітету, невідчужешш прав і свобод особистості, права на повстання проти тирана, збалансованості законодавчої, виконавчої та судової влад. Свободу і недоторканність людсіі у цілому і кожної людини зокрема він визначав як можливість за власним бажанням робити все, що не заборонено нормативне-правовими актами, а також не залежати від невизначної волі інших людей. Гарантії такої свободи він бачив у рівному для кожної людини і для всіх людей загальнообов'язковому законі. Отже, вчення Джона Лока було гуманістичним за змістом і мало певну спрямованість. Він сформулював концепцію прав людини, де назвав такими, що не залежать від волі держави, право на власність, рівність і свободу. Цю теорію використали в подальшому різні дослідники прав людини. Наприклад, вона увійшла як складова частина до французької Декларації прав людини і громадянина 1789 року, До видатних теоретиків належить Шарль Луї де Монтеск'є (1689—1775). Його вважали одним із засновників географічної школи. Політична та правова доктрина Монтеск'є зводиться до пошуків оптимальної форми держави та місця в ній людини. Особливого значення Монтеск’є надає тому,що покаранню підлягає лише здійснений людиною вчинок,а не думки,які розходяться з існуючими нормами. Він вважав,що карати за думки – означає знищувати будь-які гарантії свободи. Він засудив огидну практику тортур,перший в Європі виступив на захист негрів,яких масово продавали в Америку,вимагав заборони рабовласництва. Теоретичні уявлення мислителів, філософів, юристів про невід'ємні права людини здійснили значний вплив на формування ранньобуржуазного конституційного законодавства і державно-правову практику. Так, у 1628 р. в Англії була прийнята Петиція про права, яка конкретизувала багато положень Великої хартії вольностей (1215р.). Зокрема, в ній наголошувалося на неможливості ув'язнення вільного громадянина без законних підстав, проголошувалася неприпустимість існування таємних судів та позасудових депресій. Подальшим кроком на шляху до закріплення прав та свобод людини стало ухвалення в цій же країні у 1679 р. так званого Habeas Corpus Akt (Хабеас Корпус Акт). Цим актом встановлювалися процедурні гарантії особистої недоторканності особи обмеження строків тримання під вартою, вводився інститут поруки та застав. У 1689 р. в Англії був прийнятий Білль про права, який став юридичною основою конституційної парламентської монархії. Він гарантував право підданих звертатися з петицією до короля, обмежив розмір судових стягнень і штрафів, проголосив свободу виборів до парламенту, свободу слова та суджень у його стінах. Паралельно з цим дедалі більшого поширення набувають ідеї свободи, природних прав людини, суспільного договору, поділу влади. Важливими правовими документами, які розвинули та конкретизували ці положення стали Декларація незалежності США (1776 p.), Конституція США (1787 p.), Білль про права (1789-1791 pp.), французькі Декларації прав людини і громадянина (1780 р.) Конституція (1791 р.) та ін. Показовим у цьому відношенні є Білль про права 1791 р. Декларація прав людини і громадянина», ухвалена Установчими зборами Франції 26 серпня 1789 p., природні і невід'ємні права людини називає священними. Проголошені в Декларації прав людини і громадянина ідеї мали особливо значний вплив на погляди передових мислителів тих країн Німеччини, Росії, інших країн Східної Європи), де на порядок денний була поставлена необхідність здійснення прогресивних буржуазних перетворень, складовою яких була боротьба за права і свободи людей. 2.1. Поняття та структура конституційно-правового статусу особи. Конституційно-правовий статус людини і громадянина відображає закріплене в основному законі держави (її конституції} становище людини і громадянина в суспільстві і державі. Цей статус обумовлюється, насамперед, існуючими у суспільстві відносинами власності і характером праці, формою державного правління і політичним режимом. Структуру конституційно-правового статусу людини складають такі елементи: 1) правосуб'єктність людини; 2) його принципи; 3) права і свободи людини і громадянина та гарантії їх реалізації (центральний елемент цього статусу); 4) обов'язки людини та гарантії їх виконання. Отже, конституційно-правовий статус людини - це сукупність правосуб'єктності людини, його принципів, прав, свобод і обов'язків людини та їх гарантій. Конституційно-правовий статус громадянина, крім названих елементів, включає також певний зв'язок між людиною і державою, із якого випливають додаткові права, свободи й обов'язки особи та їх гарантії. Певні особливості має конституційно-правовий статус іноземця і особи без громадянства. Він також означає сукупність елементів, що складається із правосуб'єктності людини, принципів, прав, свобод і обов'язків людини та їх гарантій, але, крім того, включає, по-перше, деякі додаткові права і свободи іноземця та особи без громадянства, що випливають із тимчасового правового зв'язку з державою, їх додаткові обов'язки, гарантії цих прав, свобод та обов'язків і, по-друге, що стосується лише іноземця, - наявність певного правового зв'язку між ним та іноземною державою, що не може ігноруватися державою перебування. Правосуб’єктність включає правоздатність і дієздатність фізичної особи. Загальна конституційна правоздатність означає здатність мати конституційні права та обов'язки, виникає з моменту народження і визнається за усіма людьми незалежно від їхнього віку, статі, легальності народження, стану здоров'я, соціального стану, національності, ставлення до політики і релігії, моральності їхньої поведінки та інших ознак. Проте у випадках, передбачених Конституцією України, здатність мати окремі права, свободи та обов'язки може пов'язуватися із досягненням людиною відповідного віку (наприклад, як випливає зі статей 33 і 65 Конституції України, неповнолітні не можуть вільно залишати територію України без згоди своїх батьків, не призиваються на військову службу). Конституційна правоздатність припиняється у момент смерті. Обсяг конституційної правоздатності є рівним у всіх людей (статті 21 і 24 Конституції України). Конституційна дієздатність - це здатність людини і громадянина своїми діями набувати для себе конституційних прав та свобод і самостійно їх здійснювати, а також своїми діями створювати для себе конституційні обов'язки, самостійно їх виконувати і нести відповідальність за їх невиконання (наприклад, конституційний обов'язок сплачувати податки несуть особи, які реалізували своє право на працю або на підприємницьку діяльність). Обсяг конституційної дієздатності визначається Конституцією України і не може бути обмежений, крім випадків, передбачених нею ж (ст. 64). Здатність людини і громадянина своїми діями набувати для себе конституційних прав та свобод, самостійно їх здійснювати, створювати для себе конституційні обов'язки часто залежить від конкретного змісту відповідних прав і обов'язків, а отже, від цивільної дієздатності фізичної особи. Тому, залежно від віку, психічного стану особи її конституційна дієздатність, як і цивільна, може бути обмежена. Наприклад, відповідно до ст. 70 Конституції України, не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними. Отже, такі громадяни не можуть здійснити і своє конституційне право, передбачене ст. 38 Конституції України. 2.2. Поняття прав, свобод та обов’язків людини, громадянина. У слов’янських народах слово “право” вживається на позначення понять, котрі відображають різні соціальні явища. Явище, що виникає та існує незалежно від держави і має загально соціальну природу, є загально соціальним феноменом. Лише на фундаменті і навколо прав і свобод людини і громадянина може засновуватися і практично функціонувати демократична соціальна держава, яка визнається Конституцією України головним орієнтиром розвитку Української держави. До загальних положень конституційного устрою суспільства і держави Конституція України 1996 року відносить те, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Визнання і юридична захищеність прав і свобод людини і громадянина вважається головною ознакою правової державності, за якою правова державність істотно відрізняється від організації політичної влади, заснованої на будь-яких інших засадах, у тому числі – лише на законі, який може бути за умов авторитарного режиму і несправедливим. Забезпечення прав і свобод людини і громадянина є одним з найважливіших принципів правової системи, організації і функціонування основних державно-правових інститутів, органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, тощо. Права і свободи людини і громадянина – це правові можливості (надбання), необхідні для існування і розвитку особи, які визнаються невід'ємними, мають бути загальними і рівними для кожного, забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних стандартів. Вперше в українській юридичній науці проблематика прав людини, їх характерні ознаки та класифікації були досліджені П. М. Рабіновичем. Розглянемо такі ознаки прав і свобод людини і громадянина. Права людини — це її правові можливості. Права і свободи людини і громадянина окреслюють певну сферу автономного існування індивіда, його життєдіяльності як члена суспільства. Ці правові можливості мають розцінюватися як своєрідні юридичні блага, зміст яких полягає у встановленні і гарантуванні певних меж свободи чи несвободи особи. Тому права і свободи людини і громадянина є органічною складовою юридичною частиною особистості як соціальної характеристики людини, входять до її структури. Права і свободи людини і громадянина визнаються в певному розумінні як природні. Вони, звичайно, не можуть бути природними, як, наприклад, частини біологічного організму людини. Але права і свободи людини і громадянина вважаються природними в тому розумінні, що організоване на правових засадах суспільство виходить із необхідності та доцільності визнання свободи людей, їх рівних можливостей як певних правових суб’єктів, які не повинні залежати від не правових факторів і тому пов’язуються лише з фактом народження та існування людини. Права і свободи людини і громадянина є невід'ємними. Вони невід'ємні, оскільки становлять складову частину особистості, є її правовим надбанням, а тому людина як соціальна істотна, що позбавлена прав, не тільки безправна у вузькому юридичному розумінні, але й не може бути особистістю, бо не має можливості для задоволення свої потреб та інтересів. Держава не дарує прав людині, а тому держава не може їх і відібрати. Держава, що порушує або обмежує права людини, має нести за це відповідальність. Цей принцип знайшов закріплення в Конституції України. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої їх незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56 Конституції України). Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55 Конституції України). Права і свободи людини і громадянина є необхідними для її нормального існування і розвитку. Передусім права і свободи людини і громадянина є необхідними в екзістенціальному значенні як елемент соціального буття людини, без чого вона не може існувати як суб'єкт суспільних відносин, бути соціально і юридично дієздатною, реалізувати свою життєву програму. Перелік конкретних прав людини охоплює створення умов для задовільного існування і розвитку особи. Ступінь реалізації прав і свобод людини і громадянина є показником рівня розвитку особи як суб'єкта права, дійсних соціальних можливостей людини. Права людини мають бути загінними і рівними для кожного. Права людини є загальними в тому відношенні, що вносять v суспільне життя єдиний вимір, який охоплює значну кількість, а в ідеалі — всіх людей як суб'єктів права. Відомий німецький філософ К. Ясперс виокремлював у цьому плані три можливих типи соціальності і, відповідно, три способи організації суспільства: по-перше, на засадах приватного інтересу ізольованого індивіда; по-друге, органічну цілісність людей, об'єднаних на національних чи духовних засадах; по-третє, формально-правову організацію, де кожен розглядається лише в тому вимірі, в якому він рівний будь-якому іншому. Але права людини повинні бути не тільки загальними, але й рівними для кожного, тобто без урахування належності до рас-статі, національності, релігії, політичних переконань і т. ін. Закон з огляду на це має бути формальним. При цьому правова рівність трактується в міжнародних документах про права людини у двох аспектах: як рівність від народження в гідності і в правах і як рівність перед законом та судом незалежно від різних умов.

Курсова робота Інші

daniel

31.03.2013 21:03-

Коментарі

Ви не можете залишити коментар. Для цього, будь ласка, або зареєструйтесь.

Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!

Маєш корисні навчальні матеріали, які припадають пилом на твоєму комп'ютері? Розрахункові, лабораторні, практичні чи контрольні роботи — завантажуй їх прямо зараз і одразу отримуй бали на свій рахунок! Заархівуй всі файли в один .zip (до 100 МБ) або завантажуй кожен файл окремо. Внесок у спільноту – це легкий спосіб допомогти іншим та отримати додаткові можливості на сайті. Твої старі роботи можуть приносити тобі нові нагороди!

поділитись