Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Національний Університет “Львівська Політехніка”
Розрахункова робота З філософії Львів - 2012 Зміст Вступ 2 1. Поняття «калокагатія» 4 2. Практичне розуміння краси 5 3. Роль іронії 5 4. Вчення про гармонію 6 5. Поняття прекрасного 6 6. Трактування категорії « гармонія » 7 Література 9 Вступ V ст. до н. е. висуває плеяду яскравих мислителів, серед яких особливе місце належить СОКРАТУ (470/469— 399 до н. є.). Теоретичні погляди Сократа спиралися на політико-етичну основу, на спроби визначити поняття «добра» і «зла». Критикуючи афінську демократію, філософ наполягав на передачі влади «кращим», тобто «моральним», представникам суспільства. Мораль виступає запорукою справедливості, благородства людини. Було би помилкою вважати дану тезу Сократа виявленням його тотального скепсису (сумніву в усьому). Звернемо увагу на те, що теза починається ствердно -"Язнаю". Але про що знає Сократ? - Про своє незнання, а це свідчить, принаймні, про те, що у нього є критерій для того, що відрізнити справжнє знання від незнання. Вимогу ставитись до знання прискіпливо, виробляти критерії його оцінки, - все це можна вважати важливим і виправданим. 1. Поняття «калокагатія» Спираючись на принцип доцільності, Сократ намагається розкрити співвідношення між етичним та естетичним, прекрасним і корисним. Учений оперує поняттям «калокагатія» — поєднання давньогрецьких слів «прекрасний», «добрий». Слід наголосити, що це одне з основних понять античної естетики, яке означало гармонію зовнішнього й внутрішнього, що є умовою краси індивіда. Термін «калокагатія» по-різному трактувався в конкретні періоди соціально-історичного розвитку античного суспільства. Піфагорійці розуміли її як зовнішню поведінку людини, яка водночас визначає і внутрішні людські якості. Геродот пов'язував калокагатію з релігійними ритуалами, мораллю жерців. Платон вважав, що принцип калокагатії слід пов'язувати з професією воїнів, з поняттям військової честі та моралі. Проте поступово греки все більше трансформують калокагатію у сферу освіти, вихованості людини, і, нарешті, починається філософське осмислення цього поняття. Ця тенденція пов'язана з концепцією Арістотеля, який інтерпретував калокагатію як гармонію зовнішнього й внутрішнього. При цьому під внутрішнім він розумів мудрість. Остання, у свою чергу, приводить людину до глибокого усвідомлення єдності краси і добра, естетичного і морального. Це має стати нормою існування людини. Якщо людина не здатна досягти гармонії, то вона, принаймні, повинна через самовдосконалення тяжіти до цього. Слід зазначити, що давньогрецьке мистецтво намагалося втілити принцип калокагатії у творчості. Носіями саме цього морально-етичного принципу є герої Фідія, Поліклета, Софокла. У подальші історичні періоди принцип калокагатії був забутий, а науки «етика» й «естетика» все більше роз'єднувалися і кожна з них обирала власний, самостійний шлях розвитку. Проблема зв'язку етики й естетики перемістилася у сферу мистецтва, і найтиповішим аспектом дослідження взаємодії етики й естетики була проблема «мистецтво і мораль». З ім'ям Сократа пов'язана постановка проблеми співвідношення красивого і корисного, а також спроби визначити поняття «ідеал». 2. Практичне розуміння краси Ім'я Сократа, філософа і мудреця, відоме багатьом. Він був незвичайною людиною і вмів усе пояснити мудро й логічно. Так, наприклад, прихильність до своєї сварливої жінки він пояснював тим, що йому доводиться жити серед людей, а люди — дуже різні і не завжди лагідної вдачі, і коли він зміг зжитися зі своєю дружиною, то вже зі всіма іншими людьми він завжди поладнае. А про свою малопривабливу зовнішність він міркував досить своєрідно. Красу він пов'язував з практичним призначенням. Красиве те, що найкраще відповідає своєму призначенню. За цим принципом він доводив, що він дуже вродливий. Призначення вух — чути, тому красиві великі вуха, бо вони краще схоплюють звук. І його, Сократові, великі вуха красиві. Так само він міркував про ніс та інші частини обличчя і доводив, що в нього вони красиві, бо відповідають своєму призначенню. 3. Роль іронії Іронію Сократ обирає як засіб осягнути істину. Його іронія нещадна, навіть коли звернена на нього самого. Головне для Сократа — збагнути суть речей і явищ, а збагнувши, перевірити їх істинність, піддаючи сумніву висновки, і далі йти до осягнення ще глибшої сутності. Зберігся його діалог з іншим філософом, Гіппієм, в якому за допомогою дотепно поставлених питань він змусив свого супротивника, котрий вважав, що визначити прекрасне можна легко, визнати: «прекрасне важке». 4. Вчення про гармонію Центральна проблема теорії Сократа — прекрасна духом і тілом людина. Поезія і скульптура повинні виражати її почуття і переживання, оскільки стан її душі зримо відбивається на обличчі, в жестах і в діях. У вченні про гармонію Сократ розглядає єдність зовнішньої форми з прекрасними властивостями духу. Він був ідеаліст і під духом розумів щось нематеріальне, що існує поза дійсністю, та водночас у нього були правильні й дуже глибокі думки. Сам Сократ нічого не писав. Про його погляди розповів один із його учнів, якому ми зобов'язані й тим, що він записав багато думок Сократа, його промови, висловлювання. Цим учнем був Платон. Платон так високо цінував свого вчителя, що в його творах наймудріші думки, як правило, висловлює Сократ. Філософи Греції писали книги в формі діалогу вчених. Якщо взяти і нашвидку переглянути будь-який філософський трактат того ж таки Платона, то можна подумати, що це п'єса. Така форма викладу відповідала характеру науки того часу. Істина народжувалася в суперечці. Завдання вченого — вміло поставленими запитаннями завести в безвихідь супротивника і довести істинність свого судження. Ця наука називалася діалектикою, від слова «діалог» — розмова двох. Діалектика — мистецтво сперечатися. Істину в творах Платона стверджує присутній у них Сократ. 5. Поняття прекрасного У центрі уваги давньогрецького філософа Сократа (470— 399 до н. є.) знаходиться людина При цьому людина цікавить Сократа з боку її практичної діяльності, поведінки, моральності. З цих позицій Сократ розглядає і естетичні проблеми. Відповідно до поглядів Сократа, всяка людська діяльність переслідує певну ціль. Вищим результатом цієї діяльності є абсолютне благо. Естетична діяльність також є доцільною, тому її продукти повинні оцінюватися з погляду відповідності певній цілі. Отже, за Сократом, прекрасне не існує як абсолютна властивість предметів і явищ. Воно розкривається лише в їх (предметів і явищ) відношеннях і у своїй сутності збігається з доцільним. Такий підхід до естетичних категорій призвів до того, що прекрасне як центральне естетичне поняття стало розглядатися Сократом у дусі відносності. Геракліт також говорить про відносність прекрасного. Проте в нього краса, прекрасне визначається приналежністю до різних родів матеріального світу. Відносність же прекрасного у Сократа є наслідком співвідношення предметів із цілями людської діяльності. Сократ підкреслює органічний зв'язок етичного і естетичного, морального і прекрасного. Ідеалом для нього є прекрасна духом і тілом людина. Мистецтво, за Сократом (особливо скульптура), зображує не тільки тіло людини, а й її душу. В цій думці Сократа викладена його концепція духовної красоти. Вона відрізняється від піфагорійської концепції краси, що мала винятково формальний характер. Там красоту вбачали в пропорції, тут — ще й.у вираженні душі. Сократ зв'язав прекрасне з людським тісніше, ніж це можна було спостерігати у піфагорійців, що бачили красу скоріше в Космосі , ніж у людях. 6. Трактування категорії « гармонія » Значний внесок у розвиток категорії гармонія зробили визначні давньогрецькі філософи Сократ, Платон і Арістотель. Саме Сократ вніс в естетику ідею доцільності, що дало змогу по-новому поглянути на самий зміст гармонії. Вона вже не зводилась до фізичних пропорцій і симетрії, як у піфагорійців. У розуміння гармонії Сократ увів момент відносності, доцільності та функціональності. На відміну від піфагорійського тлумачення гармонія розуміється не як абсолютний, незмінний закон, що піддається лише спогляданню та математичному обчисленню, а як відповідність цілі, співвідносність речі з її функцією. Цей новий і дуже важливий мотив у розумінні гармонії став по тому домінуючим в теоріях класичної та еліністичної епох. Платона, як і Сократа, теж не задовольняла чисто космологічна і математична теорія гармонії піфагорійців. На його думку, гармонія більш стосується моральної сфери і розуміє він її як відповідність зовнішнього внутрішньому: «Справді, коли я чую, як говорять про доброчесність чи якусь мудрість людини, котру воістину можна назвати людиною і котра сама цілком відповідає тому, що говорить, я надзвичайно радію, дивлячись водночас і на того, хто говорить, і на те, що він каже, як одне другому пасує й узгоджується. І така людина здається мені воістину музикальною, тому що вона добула найпрекраснішу гармонію не з ліри чи якогось іншого засобу гри, а з самого життя, погодивши в собі самій слова з ділами...» Література Левчук Л.Т., Оніщенко О.І. Основи естетики: Навч посібник. – К.: Вища шк., 2000. – 271 с. Левчук Л.Т. Естетика: Підручник для гуманітарних вищих навчальних закладів. – К., 2000. Эстетика: Учебное пособие / Л.Т. Левчук и др. К.: Высшая шк., 1991. – 302 с. Еренгросс Б.А. Незвичайна наука естетика!.. – К.: “ Веселка ”, 1982. Естетика: Навч. посіб. / М.П. Колесніков та ін. – К.: Юнірком Інтер, 2003. – 208 с.