Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Економічні, соціальні та культурні права людини та громадян в Україні та їх гарантії
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Бакалаврська робота
Предмет:
Інші
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Бакалаврська робота
на тему:
Економічні, соціальні та культурні права людини та громадян в Україні та їх гарантії
ЗМІСТ
стр.
ВСТУП 3
РОЗДІЛ I МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ В ГАЛУЗІ ЕКНОМІЧНИХ СОЦІАЛЬНИХ ТА КУЛЬТУРНИХ ПРАВ ЛЮДИНИ 5
РОЗДІЛ II КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА ГРОМАДЯН УКРАЇНИ В ЕКОНОМІЧНІЙ, СОЦІАЛЬНІЙ ТА КУЛЬТУРНІЙ СФЕРАХ 13
2.1. ЕКОНОМІЧНІ ПРАВА ГРОМАДЯН 13
- право на підприємницьку діяльність;
- право на працю;
- право на страйк;
право на відпочинок;
2.2. СОЦІАЛЬНІ ПРАВА ГРОМАДЯН УКРАЇНИ 28
- право на соціальний захист;
право на житло;
право на достатній життєвий рівень;
право на охорону здоров’я.
2.3. КУЛЬТУРНІ ПРАВА ГРОМАДЯН УКРАЇНИ 40
право на освіту;
право на свободу культурної, наукової та творчої діяльності.
РОЗДІЛ III КОНСТИТУЦІЙНІ ГАРАНТІЇ РЕАЛІЗАЦІЇ
ТА ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА 48
ВИСНОВКИ 55
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 57
ВСТУП
В умовах побудови в Україні правової держави та становлення конституційного ладу нашої держави, особливого значення набуває проблема становлення, визначення та гарантування прав людини і громадянина.
Відповідно до Конституції України громадянин для цього має повний комплекс економічних соціальних та культурних прав та свобод і гарантій їх реалізації. Необхідно сказати, що законодавство, яке спрямоване на реалізацію відповідних положень Конституції стосовно економічних, соціальних та культурних прав громадянина, перебуває на даний час на стадії становлення. Тобто воно визначено чинним законодавством, але не всі положення його виконуються у відповідності до закону в звязку з тим , що деякі норми чинного законодавства, ще не повністю пристосовано до стану в якому перебуває наша держава. До цих прав можна віднести право на житло, право на достатній життєвий рівень, на охорону здоров’я та на соціальний захист.
Наприклад, право на достатній життєвий рівень, визначає певний рівень грошових виплат, які б задовільняли мінімальні потреби громадян. Але на даний час такі суми настільки низькі, що на громадяни не взмозі задовільнитисвої потреби навіть на половину. До речі, за порушення даного права законодавством України не передбачається і юридична відповідальність. Тобто такі обставини сприяють активному порушенню цього права.
Ще один яскравий доказ того, що чинне законодавство не є достатньо врегульоване свідчить те, як виконується право на охорону здоров’я. Теоретично охорона здоровя в Україні вважається безкоштовною, але фактично за переважну більшість послуг громадяни зобовязані платити самостійно. Тобто держава повинна детально врегулювати виконаня даних прав, щоб не виникало певних неузгоджень.
Це й обумовлює актуальність обраної теми кваліфікаційного дослідження та її значення для практики державного будівництва Української держави.
Метою даного кваліфікаційного дослідження є опрацювання нормативної бази та наукової літератури з даного прлемного питання.
Перед даною кваліфікаційною роботою ставляться наступні завдання:
- висвітлити міжнародні стандарти економічних, соціальних та культурних прав, які закріплені в міжнародних документах таких, як Загальна декларація з прав людини та Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права людини;
- докладно висвітлити економічні, соціальні та культурні права громадян, які закріплені в Конституції України;
- дослідити механізм реалізації і гарантії прав та свобод людини і громадянина, його відмінні риси та проблеми становлення на сучасному етапі розвитку законодавства України.
Структурно кваліфікаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, та списку використаних джерел.
РОЗДІЛ I МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ В ГАЛУЗІ ЕКНОМІЧНИХ. СОЦІАЛЬНИХ ТА КУЛЬТУРНИХ ПРАВ ЛЮДИНИ
Після закінчення Другої світової війни та об’єднання держав в Організацію Об’єднаних Націй, Резолюцією 217(III) Генеральної асамблеї ООН 10 грудня 1948 р. була прийнята Загальна декларація прав людини. Вона мала надзвичайне значення для всього людства. В ст. 1 вказана декларація проголошувала, що “всі люди народжуються вільними та рівними у своїх достоїнстві та правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні ставитися один до одного в дусі братерства”[2;с.3]. У наступних статтях Декларації були сформульовані: право на життя, на волю і особисту недоторканість, право не зазнавати тортур або жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання, право на визнання правосуб’єктності, на рівність перед законом, право не бути підданому безпідставному арешту, затриманню чи вигнанню, право на прилюдний та справедливий суд, право на невтручання в особисте та сімейне життя, на недоторканість житла, на таємницю кореспонденції, право на захист честі та репутації, право на свободу пересування та вільного вибору місця проживання в межах кожної держави, право брати участь в управлінні своєю країною і на рівний доступ до державної служби, право на соціальне забезпечення, на працю, на рівну оплату за рівну працю, на захист від безробіття, на відпочинок і дозвілля, на участь у профспілках, на достатній життєвий рівень і необхідне соціальне обслуговування, право на освіту, право вільно обирати участь у культурному житті суспільства, брати участь у науковому прогресі та користуватися його благами, право на захист інтелектуальної власності тощо.
Якщо розглядати економічні, соціальні та культурні права то в Загальній декларації прав людини вони зазначені в статтях 22, 23, 24, 25, 26 та 27.
Стаття 22 зазначає, що кожна людина має право на соціальне забезпечення і для здійснення необхідних для підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній та культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва.
В статті 23 зазначено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття. Кожна людина відповідно до зазначеної статті має право на рівну оплату за рівну працю та справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, а також її сім’ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення. Також для захисту своїх прав та інтересів має право створювати професійні спілки і входити до професійних спілок.
В статті 24 зазначено право на відпустку, тобто кожна людина має право на відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня та на оплачувану періодичну відпустку.
Стаття 25 Загальної декларації прав людини визначає право людини на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров’я і добробуту її самої а також її сім’ї, і право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини.
Кожна людина має право на освіту. Освіта повинна бути безплатною, хоча б початкова і загальна. Початкова освіта повинна бути обов’язковою, а технічна і професійна освіта повинна бути загальнодоступною для всіх, а вища освіта повинна бути однаково доступною для всіх на основі здібностей кожного. Освіта відповідно до статті 26 Загальної декларації прав людини повинна бути спрямована на повний розвиток людської особи і збільшення поваги до прав людини і основних свобод. Освіта повинна сприяти взаєморозумінню, терпимості, і дружбі між усіма народами, расовими або релігійними групами.
Стаття 27 закріплює право кожної людини вільно брати участь у культурному житті суспільства, втішатись мистецтвом, брати участь у науковому прогресі і користуватись його благами. Ч.2 ст. 27 закріплює право людини на захист її моральних та матеріальних інтересів, що є результатом наукових, літературних або художніх праць, автором яких вона є.
Поштовх, наданий прийняттям Загальної декларації прав людини був належно сприйнятий світовою спільнотою.
16 грудня 1966 р. резолюцією Генеральної Асамблеї ООН були прийняті Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права.
Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права більш змістовно визначив такі права людини, як право на працю, на страйк, на охорону здоров’я, на освіту, на участь у культурному житті, а також права засуджених.
Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права визначає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується. З метою повного здійснення цього права, держави які приєдналися до цього пакту повинні включити програми професійно – технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості.
В пакті визнається право кожного на справедливі і сприятливі умови праці, включаючи зокрема:
винагороду, що забезпечувала б мінімум усім трудящим;
справедливу зарплату і рівну винагороду за працю рівної цінності без будь – якої різниці, причому, зокрема, жінкам повинні гарантуватись умови праці, не гірші від тих, якими користуються чоловіки, з рівною платою за рівну працю;
задовільне існування для них самих та їхніх сімей;
умови роботи, що відповідають вимогам безпеки та гігієни;
однакову для всі можливість просування по роботі на відповідні більш високі ступені виключно на підставі трудового стажу та кваліфікації;
відпочинок, дозвілля та розумне обмеження робочого часу та оплачувану періодичну відпустку так само, як і винагороду за святкові дні.[3; c.4]
В статті 8 Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права закріплюється право людини створювати для здійснення та захисту своїх економічних інтересів професійні спілки і вступати до них на свій вибір при єдиній умові додержання правил відповідної організації. Користування даним правом не підля гає жодним обмеженням, крім тих, які передбачаються законом і які є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки чи громадського порядку або для захисту прав і свобод інших. Дана стаття надає право професійним спілкам утворювати національні федера ції чи конфедерації і засновувати міжнародні професійні організації або приєднуватися до них, а також визначає право професійних спілок функціонувати безперешкодно без будь-яких обмежень, крім тих, які передбачаються законом і які є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки чи громадського порядку або для захисту прав і свобод інших.
Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права передбачає, що ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень користування цими правами для осіб, що входять до складу зброй них сил, поліції або адміністрації держави.
Стаття 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права визначає право кож ної людини на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страху вання.
Стаття 11 визначає право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг і житло, і на неухильне по ліпшення умов життя. Держави-учасниці повинні вживати належних заходів щодо забезпечення здійснення цього права, визнаючи важливе зна чення в цьому відношенні міжнародного співробітництва, основано го на вільній згоді.
Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права визначає право кожної людини на свободу від голоду, тому в кожній державі повинні вживатися необхідні заходи індивідуально і в порядку міжнародного спів робітництва, які б включали проведення конкретних програм для того, щоб: поліпшити методи виробництва, зберігання і розподілу про дуктів харчування шляхом широкого використання технічних і нау кових знань, поширення знань про принципи харчування і вдоскона лення або реформи аграрних систем так, щоб досягти найбільш ефек тивного освоєння і використання природних ресурсів, і забезпечити справедливий розподіл світових запасів про довольства відповідно до потреб і з урахуванням проблем країн, як імпортують, так і експортують продукти.
Стаття 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права
визначає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я. Держави, які приєднались до даного Пак ту для повного здійснення цього права повинні своїми силами а також за рахунок міждержавного співробітництва забезпечити скорочення мертвонароджуваності та дитячої смертності та сприяти здоровому розвитку дитини, а також поліпшення всіх аспектів гігієни зовнішнього середовища і гігієни праці в промисловості, запобігання і лікування епідемічних, ендемічних, профе сійних та інших хвороб і боротьби з ними, створення умов, які б забезпечували всім медичну допомогу і медичний догляд у разі хвороби.
Право на освіту закріплено в статті 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права. Освіта повинна спрямовуватись на повний розвиток людської особи та усвідомлення її гідності і повинна зміцнювати повагу до прав людини і основних свобод. Освіта повинна дати можливість усім бути корисними учасниками вільного суспільства, сприяти взаєморозумінню, терпимості і дружбі між усіма націями і всіма расовими, етнічними та релігійними групами і сприяти роботі Організації Об’єднаних Націй по підтриманню миру.
Для повного здійснення цього права початкова освіта повинна бути обов’язкова і безплатна для всіх; середня освіта в її різних формах, включаючи професійно-технічну середню освіту, повинна бути відкрита і зроблена доступ ною для всіх шляхом вжиття всіх необхідних заходів і, зокрема, поступового запровадження безплатної освіти; вища освіта повинна бути зроблена однаково доступною для всіх на основі здібностей кожного шляхом вжиття всіх необхідних заходів і, зокрема, поступового запровадження безплатної освіти; елементарна освіта повинна заохочуватися або інтенсифікуватися по можливості для тих, хто не проходив чи не закінчив повного курсу початкової освіти; має активно проводитися розвиток мережі шкіл усіх ступе нів, повинне бути встановлена задовільна система стипендій і повинні постійно поліпшуватися матеріальні умови викладацького пер соналу.
Держави - учасниці, зобов’язуються поважати свободу батьків і у відповідних випадках законних опі кунів обирати для своїх дітей не тільки запроваджені державними властями школи, а й інші школи, що відповідають тому мінімуму вимог щодо освіти, який може бути встановлено чи затверджено де ржавою, і забезпечувати релігійне та моральне виховання своїх ді тей відповідно до власних переконань.
Стаття 15 визначає право кожної людини на: участь у культурному житті; користування результатами наукового прогресу та їх практичне застосування;
користування захистом моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з будь-якими науковими, літературними чи художніми працями, автором яких вона є.
Заходи, яких повинні вживати держави-учасниці цього Пакту; для повного здійснення цього права, включають ті, які є необхідними для охорони, розвитку і поширення досягнень науки та культури.
Крім названих актів, які мають найбільш загальне, універсальне значення, в останні десятиріччя було прийнято багато міжнародних актів, присвячених більш детальному визначенню змісту, обсягу і гарантій окремих прав і свобод людини.
Офіційний вступ України до Організації Об’єднаних Націй зобов’язало її приєднатись до тих стандартів, які затверджені міжнародною спільнотою.
Тобто виникла проблема імплементації міжнародних норм з прав людини у внутрішнє законодавство України.
Не заперечуючи важливості дії норм міжнародного права, у тому числі й міжнародних стандартів з прав людини, на території держави, слід відмітити, що їх імплементація не можлива без допомоги відповідного національного законодавства. Вона регулюється Декларацією про державний суверенітет України, Законом України “Про дію міжнародних договорів на території України” та Законом України “Про міжнародні договори України”. Згідно зі статті 17 ЗУ “Про міжнародні договори України”: “ 1 Укладені й належним чином ратифіковані міжнародні договори України становлять невід’ємну частину національно законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм міжнародного законодавства. 2. Якщо міжнародні договори України, укладення, якого відбулося у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України.”
За час, що минув після проголошення Декларації про державний суверенітет України, в якій Україна проголосила певну перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизначених норм міжнародного права перед нормами внутрідержавного права, Україна ратифікувала багато міжнародних угод з прав людини як от Міжнародний пакт про економічні, соціальні, культурні права людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, згідно з якими наша держава визнала компетенцію комітету ООН з прав людини приймати і розглядати повідомлення підпадаючих під його юрисдикцію осіб, які твердять, що вони є жертвами порушень державою якогось із прав, викладених в даних пактах. Для України цей протокол набув чинності 25 жовтня 1995 року.
Отже, ставши повноправним учасником Гельсінського процесу, котрий передбачає створення єдиного правового європейського простору, Україна взяла на себе численні зобов’язання із забезпечення відносин, що становлять предмет міжнародного права, які випливають з Підсумкового документа Віденської зустрічі представників держава-учасниць ОБСЄ. Як і інші учасники наради, Україна повинна розглянути можливості приєднання до відповідних багатосторонніх документів, а також укладання, якщо це необхідно, додаткових чи інших двохсторонніх угод із забезпечення ефективної юридичної допомоги громадянам інших держав-учасниць.
РОЗДІЛ II КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА ГРОМАДЯН УКРАЇНИ В ЕКОНОМІЧНІЙ, СОЦІАЛЬНІЙ ТА КУЛЬТУРНІЙ СФЕРАХ
2.1. Економічні права громадян
Економічні права та свободи – це можливості людини і громадянина у сфері виробництва, розподілу, обміну і використання матеріальних благ. Вони мають надзвичайне значення в житті людини. Адже саме вони повинні гарантувати економічну свободу людини, її розвиток як вільної, забезпеченої у своїх життєвих потребах особистості. Водночас саме здійснення цих прав дає змогу характеризувати державу як соціальну, тобто таку, яка забезпечує достатньо високий рівень життя для своїх громадян. До системи економічних прав Конституція України відносить: право на підприємницьку діяльність(ст 42); право на працю(ст. 43); право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів(ст.44);право на відпочинок (ст.45).
Право на підприємницьку діяльність
Одним із важливих конституційних прав громадян є право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена за коном (ст. 42 Конституції України). У Концепції переходу України до ринкової економіки та Законі України „Про підприємництво” від 7 лютого 1991 р. проголошено свобо ду підприємництва, яка базується на: а) наданні правових гарантій вільного підприємництва, включаючи гарантії права на майно, вироблену продукцію, вільний вибір парт нерів за прямими зв’язками, здійснення експортно-імпортних операцій, самостійне використання прибутку (доходу); б) створенні рівних можливостей для розвитку всіх видів підприємницької діяльності, основаних на різ них формах власності.
Поняття і риси підприємництва розкриваються у ст. 1 Закону України „Про підприємництво”: підприємництво — це самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, на дання послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку. Отже, основними ознаками підприємницької діяльності є:
1) ініціативність і самостійність; 2) система тичність; 3) діяльність на власний ризик підприємця; 4) мета — одержання прибутку.
Н. О. Саніахметова до оз нак підприємництва відносить також: а) творчий та іннова ційний характер цієї діяльності; б) самостійну юридичну відповідальність; в) соціальне відповідальний характер.[21; с 350 - 353]
Самостійна ініціатива — це вияв особою на власний розсуд винахідливості, кмітливості, прийняття власних рі шень у господарській діяльності. Систематичність означає постійний, регулярний (а не разовий) характер діяльності з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг або заняття торгівлею. Ризиковий характер підприємницт ва пов’язаний як з можливістю одержання позитивних ре зультатів (прибутку), так і настання несприятливих наслід ків (збитків) від такої діяльності, які не завжди можна пе редбачити і запобігти їм. Одержання прибутку (доходу) — мета діяльності з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг чи заняття торгівлею, бо результати діяль ності реалізуються на ринку товарів і послуг на сплатних засадах, а в ціну товару (послуги) включається і можливий прибуток (доход). Творчий та інноваційний характер під приємництва виявляється у пошуку нових можливостей, запровадженні нововведень в організації та веденні власної справи. Свобода підприємницької діяльності розкривається через її принципи (ст. 5 Закону України „Про підприєм ництво”):
— вільний вибір видів діяльності;
— залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна і коштів юридичних осіб і громадян;
— самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів вироблюваної продукції, вста новлення цін на неї відповідно до законодавства;
— вільний найом працівників;
— залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено зако нодавством;
— вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством;
— самостійне здійснення підприємцем — юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частини валютної виручки на свій розсуд.
Суб’єктами підприємницької діяльності (підприємця ми) можуть бути:
— громадяни України, інших держав, не обмежені у правоздатності або дієздатності; це також стосується осіб без громадянства та осіб з подвійним громадянством;[22; с. 24]
— юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України „Про власність”.
Щодо юридичних осіб та громадян, для яких підприєм ницька діяльність не є основною, положення про підпри ємництво застосовується до тієї частини їхньої діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою.
Разом з тим не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду, державної без пеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату, а також органів державної влади та управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підпри ємств.
Особи, яким суд заборонив займатися певною ді яльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закін чення терміну, встановленого вироком суду. Особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини, не можуть виступати засновника ми підприємницької організації, а також обіймати у під приємницьких товариствах та їх спілках (об’єднаннях) ке рівні посади і посади, пов’язані з матеріальною відпові дальністю (ст. 9 Закону України „Про підприємництво”). Проте зазначені особи не позбавлені права одержувати ди віденди від акцій, а також доходи від інших корпоративних прав, пов’язаних із членством у господарських товариствах або інших підприємницьких організаціях.
Передумовою здійснення підприємницької діяльності фізичними та юридичними особами є їх державна реєстра ція. Відповідно до ст. 8 Закону України „Про підприєм ництво” та Положення про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р., держав на реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності прово диться у виконавчому комітеті міської, районної у місті ра ди або в районній міст Києва і Севастополя державній ад міністрації за місцезнаходженням або місцем проживання суб’єкта, якщо інше не передбачено законом.
Проголошуючи свободу підприємницької діяльності, закон разом з тим встановлює й певні обмеження (межі) її здійснення. Це, по-перше, стосується кола суб’єктів, які можуть здійснювати ту чи іншу діяльність, і по-друге, переліку видів діяльності, які з огляду на шкідливий вплив на здоров’я людини, довкілля або загрозу безпеці держави по требують спеціального дозволу (ліцензії). Так, зокрема, від повідно до ст. 4 Закону України „Про підприємництво” діяльність, пов’язану з обігом наркотичних засобів, пси хотропних речовин і прекурсорів, виготовленням і реаліза цією військової зброї та боєприпасів до неї, вибухових ре човин, видобуванням бурштину, охороною окремих особ ливо важливих об’єктів державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів поряд ку, можуть здійснювати тільки державні підприємства та організації, а проведення ломбардних операцій — також і повні товариства.
Право на працю
Відповідно до ст. 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, кожна людина має право на отримання можливості заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Згідно зі ст.. 43 Конституції України змістом права на працю є можливість заробляти собі на життя працею, яку кожен вільно обирає або на яку вільно погоджується. Крім того, ст. 43 Основного закону:
Гарантує кожному а) рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності; б) право на належні, безпечні і здорові умови праці; в) право на заробітну плату; г) право на своєчасне одержання винагороди за працю; д) захист від незаконного звільнення .
Зобов’язує державу: а) створювати умови для повного здійснення громадянами права на працю; б) реалізовувати програми професійно – технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Забороняє використання: а) примусової праці (при цьому не вважається примусовою працею військова або альтернативна(невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і надзвичайний стан); б) праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах.
Порівняно з законодавством колишнього СРСР право на працю у чинній Конституції України має дещо вужчий зміст: вона гарантує захист людині від безробіття, не покладає на державу обов’язок зробити все для того, щоб дати можливість своїм громадянам працювати і заробляти працею. Натомість чинна Конституція України містить норми, що закріплюють право кожного на належні, безпечні і здорові умови праці, забороняють використання примусової праці.
КЗпП України передбачає такі гарантії права громадян на працю: вільний вибір виду діяльності; безплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб; безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовку в навчальних закладах або у системі державної служби зайнятості з виплатою стипендій; правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконне звільнення та ін.
Порушення вимог законодавства про працю та про охорону праці тягне адміністративну та кримінальну відповідальність.
Певні економічні, правові та організаційні гарантії оплати праці працівників визначені Законом України „Про оплату праці”, та Кодексом Законів про Працю тощо. Вказані акти регулюють оплату праці тільки найманих працівників, праця яких зумовлена укладенням трудового договору. Оплата праці інших працівників визначається між роботодавцем і працівником.
Відповідно до чинного законодавства в Україні заборонено застосування примусової або обов’язкової праці тобто це означає , роботу або службу, що вимагається від будь – якої особи під загрозою якогось покарання, для котрої ця особа не запропонувала добровільно своїх послуг. Однак даний термін не вміщує роботу або службу, яка виконується на підставі закону, про військову службу, роботу, яка є частиною громадських обов’язків, роботу або службу, яка виконується внаслідок винесення вироку винесеного рішенням судового органу.[23; с 194]
Як зазначалось у постанові Пленуму Верховного Суду України “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя „ від 1 листопада 1996 р. № 9, заборона примусової праці передбачає, зокрема, заборону тимчасового переведення працівника без його згоди на іншу роботу в порядку дисциплінарного стягнення, у разі виробничої необхідності або простою, а також примушування його до виконання роботи , не передбаченої трудовим договором.
Право на безпечні та здорові умови праці включає право на профілактику і захист від професійних захворювань і виробничого травматизму, на відмову від роботи у разі загрози для життя і здоров’я, на достатню інформацію про небезпечні для здоров’я виробничі фактори, а також на незалежну експертизу і контроль за додержанням законодавства про охорону праці.
Забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, які, зокрема, зобов’язані: впроваджувати сучасні засоби техніки безпеки, які запобігають виробничому травматизмові; забезпечувати санітарно – гігієнічні умови організації виробничих та інших процесів, що запобігають виникненню професійних захворювань працівників; забезпечувати якість машин, обладнання, будівель, споживчих товарів та інших об’єктів, які можуть мати шкідливий вплив на людину; не вимагати від працівника виконання роботи, поєднаної з явною небезпекою для життя; систематично проводити інструктаж працівників з питань охорони праці; організовувати обов’язкові медичні огляди працівників певних категорій; здійснювати передбачені законодавством спеціальні заходи щодо охорони праці жінок та неповнолітніх та ін.[24; с.393]
Проте, стан економіки держави унеможливлює практичну реалізацію права на безпечні умови праці та їх гарантії: надзвичайно високий рівень зношеності фондів промисловості України створює загрозу не тільки звичайних нещасних випадків на виробництві, а й глобальних техногенних аварій та катастроф.
Відповідно до Закону України “Про охорону праці” працівник має право відмовитись від дорученої роботи, якщо створилась виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров’я, або для людей які його оточують.
За період простою з цих причин не з вини працівника за ним зберігається середній заробіток.
Право на страйк та його реалізація.
Закріплення Конституцією України права працівників на страйк є відтворенням у ній положень ст.8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права.
Відповідно до ст. 44 Конституції України ті, хто працю ють, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Порядок здійснення права на страйк встановлюється Законом України „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”.
Страйк може бути розпочато, якщо примирні процедури не привели до вирішення колективного трудового спору (конфлікту) або власник чи уповноважений ним орган (пред ставник) ухиляється від примирних процедур або не вико нує угоди, досягнутої в ході вирішення колективного трудо вою спору (конфлікту).
Згідно із ст. 17 Закону страйк — це тимчасове колективне добровільне припинення роботи працівниками (невихід на роботу, невиконання своїх трудових обов’язків) підприєм ства, установи, організації (структурного підрозділу) з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту).
Страйк застосовується як крайній засіб (коли всі інші можливості вичерпано) вирішення колективного трудового спору (конфлікту) у зв’язку з відмовою власника або упов новаженого ним органу (представника) задовольнити вимо ги найманих працівників або уповноваженого ними органу, профспілки, об’єднання профспілок чи уповноваженого нею (ними) органу.
Рішення про оголошення страйку на підприємстві прий мається загальними зборами (конференцією) найманих працівників шляхом голосування і вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість найманих праців ників або 2/3 делегатів конференції.
Рекомендації щодо оголошення чи не оголошення галу зевого або територіального страйку приймаються на галузе вому або територіальному рівнях на конференції, зборах, пленумі чи іншому виборному органі представників найма них працівників та /або профспілок і надсилаються відповід ним трудовим колективам чи профспілкам [24; с. 529].
Незаконними визнаються страйки, оголошені з вимога ми про зміну конституційного ладу, державних кордонів та адміністративно-територіального устрою України, а також з вимогами, що порушують права людини; з вимогами, що не відносяться до колективних трудових спорів; з порушенням формування вимог найманих працівників, профспілок, об’єд нання профспілок чи уповноважених ними органів; у випад ках, коли страйк оголошений до моменту виникнення колек тивного трудового спору (конфлікту); з порушенням поряд ку вирішення колективного трудового спору трудовим арбіт ражем; з порушенням порядку прийняття рішення про про ведення страйку. Незаконними буде визнано страйки, розпо чаті з порушенням найманими працівниками, профспілкою, об’єднанням профспілок чи уповноваженими ними органа ми вимог Закону про керівництво страйком; якщо страйки оголошені у випадках, за яких забороняється їх проведення; які оголошені та/або проводяться під час здійснення при мирних процедур, передбачених Законом.
Із заявою про визнання страйку незаконним власник або уповноважений ним орган (представник) звертається до суду. Справа щодо цієї заяви повинна бути розглянута судом, вклю чаючи строки підготовки справи до судового розгляду, не пізніш як у 7-денний строк.
Забороняється проведення страйку за умов, якщо припи нення працівниками роботи створює загрозу життю і здоро в’ю людей, довкіллю або перешкоджає запобіганню стихійно му лиху, аваріям, катастрофам, епідеміям та епізоотіям чи ліквідації їх наслідків.
Згідно із ч. 3 ст. 35 Закону України „Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” персонал ядерних установ та об’єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами, не має права на страйк.[24, с.530]
Ст. 18 Закону України „Про транспорт” передбачено, що припинення роботи (страйк) на підприємствах транспорту може бути у разі невиконання адміністрацією підприємства умов тарифних угод, окрім ви падків, пов’язаних з перевезенням пасажирів, обслуговуван ня безперервно діючих виробництв, а також, коли страйк становить загрозу життю і здоров’ю людини.[24, с.531]
Відповідно до ст. 22 Закону України „Про електроенер гетику”страйки на підприємствах електроенергетики забороняються у випадках, коли вони можуть призвести до порушення сталості об’єднаної елек тронної системи України або теплопостачання в осінньо-зимовий період.
Забороняється проведення страйку працівників (крім технічного та обслуговуючого персоналу) органів прокура тури, суду, Збройних Сил України, органів державної влади, безпеки та правопорядку.
У випадках, коли проведення страйку загрожує життю і здоров’ю людей, довкіллю або перешкоджає запобіганню сти хійному лиху, аваріям, катастрофам, епідеміям та епізоотіям чи ліквідації їх наслідків, коли оголошений надзвичайний або військовий стан, а рекомендації Національної служби посередництва і примирення щодо вирішення колективного трудового спору (конфлікту) сторонами не враховано, На ціональна служба посередництва і примирення звертається із заявою про вирішення колективного трудового спору (кон флікту) відповідно до Верховного Суду Автономної Республіки Крим, обласного, Київського і Севастопольського міських судів.
Законом передбачені гарантії для працівників під час страйку. Участь працівників у страйку, за винятком страйків, визнаних судом незаконними, не розглядається як порушен ня трудової дисципліни і не може бути підставою для при тягнення до дисциплінарної відповідальності.
Організація страйку, визнаного судом незаконним, або участь у ньому є порушенням трудової дисципліни.
Час страйку працівникам, які беруть у ньому участь, не оплачується і не зараховується до загального і безперервно го трудового стажу.
Ми звикли до того, що страйк — це масова відмова від роботи. У діючому законодавстві поняття страйку є тільки стосовно колективних трудових спорів (ст.17 Закону Украї ни „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”). Керуючись конституційною нормою про те, що ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ч. 1 ст. 44 Конституції України), це тлумачення можна визнати таким, що не відпо відає дійсності. У літературі зазначалось, що у законодавстві під страйком слід розуміти не тільки тимчасову добровільну відмову працівників від виконання трудових обов’язків (пов ністю або частково) з метою вирішення колективного трудо вого спору, а й відмову працівника чи працівників від вико нання своїх трудових обов’язків для вирішення індивіду ального трудового спору В останні роки широке поши рення набула практика відмови працівників від виконання своїх посадових обов’язків у разі невиплати заробітної пла ти. Працівники в індивідуальному порядку чи колективно або відмовляються виходити на роботу і залишаються вдо ма, або, перебуваючи на роботі, не виконують свої обов’язки. І хоча формулювання „ті, хто працює, має право на страйк...”, що міститься у ст. 44 Конституції України, застосовується до колективних трудових спорів, видається правильною точка зору про можливість його реалізації не тільки колективно, а й індивідуально. У ряді країн Заходу також піддається кри тиці традиційне трактування права на страйк як суто колек тивного права, що реалізується профспілками, трудовими колективами. Висувається нове розуміння права на страйк як індивідуального права кожного працівника самому вирі шувати питання про відмову від надання трудових послуг.
Право на відпочинок
Право кожного, хто працює, на відпочинок проголошено ст. 24 Загальної декларації прав людини та випливає з вимог ст.7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права. В Конституції України право на відпочинок закріплено в ст. 45. де зазначено, що кожен хто працює має
31.03.2013 23:03-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора