Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Ідейні джерела та проблема людини в філософській творчості М.О. Бердяєва
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Дипломна робота
Предмет:
Інші
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Дипломна робота
Ідейні джерела та проблема людини в філософській творчості М.О. Бердяєва
Вступ…………………………………………………………………….……3
Розділ І. Ідейні джерелафілософської творчості М.О.Бердяєва…………..6
Особистість М.Бердяєва: етапи життя і творчості……………….…6
Духовнівитокита еволюція філософських поглядів російського філософа……………………………………………………………...16
Розділ ІІ. Проблема людини у філософії М.Бердяєва…………………....26
Людина, особистість, індивідуум у розумінні мислення…………26
Свобода як одвічно притаманна властивість людини………….…36
2.3. Творчість як продовження справи Бога і виправдання людини….44
Вступ
Універсальним поняттям, логічним центром осмислення проблеми духовності є людина. Усвідомлення людиною свого місця в світі, сенсу свого буття стає стрижневою ідеєю епохи.
У 1930 році М.Бердяєв написав книгу „Доля людини в сучасному світі”, в якій, як він вважав, більш точно, ніж у „Новому середньовіччі”, показно, що „постає для світу ніч і темрява”, що постала епоха кінця історії. Отже, в сучасному світі вже від початку була запрограмована трагедія між об’єктивним світом і світом суб’єктивного „я” і „ти”. Історія сама по собі нелюдська і не милосердна. Отже, існує споконвічний конфлікт між людиною та історією. Сучасне становище людини у світі засвідчує, що у всіх своїх вимірах людина втрачає гуманістичну духовну сутність. В ХХ столітті остаточно похитнулася віра в людину, якою ще жило ХІХ століття. Людина перестала бути вищою цінністю. Звідси гострота цієї проблеми, яку М.Бердяєв формує таким чином: „Наша епоха ставить питання, чи буде далі існувати людина, чи ж вона буде замінена іншою істотою, яка буде вироблена дресируванням соціально-класовим або державно расовим”. Аналізуючи всі процеси, які мають місце в сучасному суспільстві, Бердяєв вказував на те, що майже всі вони ведуть до знецінення людини. Економічні процеси, технізація, масовизація, формальний ліберталізм, демократія – все це веде до дегуманізації, до втрати людиною вищих цінностей, до втрати світом сакрального виміру.
Зауважимо, що діагноз Бердяєва на той час був досить вірним. Дійсно, якщо оцінити духовну ситуацію в світі в ХХ столітті, то можна констатувати, що економічна система капіталізму продукувала відчуження людини, розвиток техніки в зростаючій мірі сприяв її дегуманізації, перетворенню її в технічну функцію, становлення масового суспільства і людини – маси зумовлювало знецінення особистості, існуюча формальна свобода заперечувала реальну духовну свободу, „демократизований гуманізм” ніс в собі зневагу до конкретної людини. На думку Бердяєва, навіть християнство в сучасному його вигляді є дегуманізованим віровченням.
Отже, згідно Бердяєву, усім цим процесам можна протиставити лише цілісну людину, укорінену в певному духовному порядку. Потрібно створювати певного виду „нову духовність”, або точніше „нову християнську духовність”. „В старій духовності любов до Бога часто була нелюбов'ю до людини, відверненням від людини, прокляттям світу. Порятунок може принести лише нова духовність, в якій любов до Бога буде і любов’ю до людини, в якій свобода від влади світу буде також і любов’ю до всього Божого творіння, в якій духовне життя людини буде не лише спокутою, але й творчою справою у світі”.
Тобто позиція М.Бердяєва тут зрозуміла. Через відсутність духовності в людині людство котиться до катастрофи. Ні через соціальні форми життя, ні через технічні інновації порятунок для людини неможливий. Єдиний порятунок для людства пробудити, створити в людині нову, справжню духовність.
Звичайно, розроблене вчення Бердяєва про людину не є вичерпним, оскільки це погляд з однієї сторони, однієї людини (хоча вона і накопичила досвід попередніх поколінь). На мою думку з концепції Бердяєва потрібно взяти положення, які найбільше імпонують сучасному стану суспільства і поєднати їх з новітніми розробками зміни духовного середовища людини. І таким чином, не абсолютизуючи вчення М.О.Бердяєва створити „нову якість” людини, яка б поєднала в собі самодостатню, самоціннісну особистість, яка здатна до любові, свободи, творчості та реалізації самого себе без негативного впливу на інших і на оточуючий її світ.
Об’єктом даної роботи є життєвий шлях та філософська творчість М.О.Бердяєва, а також духовні витоки та еволюція філософських поглядів мислителя.
Предметом дослідження є проблема людини у філософській творчості російського філософа.
Мета – простежити особливості думки мислення щодо проблеми людини, визначити її місце у світі, показати взаємозв’язок основних положень мислителя щодо людини, її суті і призначення із новітніми здобутками сучасної епохи.
Завданням даної роботи є:
дати загальну характеристику філософії Бердяєва;
простежити екзистенціальні переживання людини у філософії російського філософа, розкрити питання свободи, вибору і відповідальності людини, а також проблему антроподіцеї у творчості М.О.Бердяєва.
У дослідженні використані такі методи наукового пізнання:
загальнологічні методи (аналіз, синтез, дедукцію);
загальнонаукові (структурний метод, метод сходження від абстрактивного до конкретного, історико-філософський метод).
Розділ І. Ідейні джерела філософської творчості М.Бердяєва.
1.1. Особистість М.Бердяєва: етапи життя і творчості.
І як філософ, і як людина Микола Бердяєв був досить цілісною особистістю, натурою, істинно творчою. Рух його душі був постійно спрямований на нове розуміння вільного духу в кожній мислячій істоті. В Росії він був менш відомий, ніж на Заході. Там його краще прочитали і зрозуміли високо розвинуті інтелектуали, що назвали Бердяєва „російським Гегелем ХХ століття” , „одним з універсальних людей нашої епохи” .Це був мислителів, що зумів зв`язати в єдине дух культури, історію двох цивілізованих систем –Сходу і Заходу, і що сказав про необхідність людської свободи більше ,ніж хто-небудь з російських чи зарубіжних філософів.
Микола Олександрович Бердяєв походив з давнього російського роду . Імена Бердяєвих зустрічаються і в літописах про штурм Смоленська в ХVІІ столітті ,і в придворних табель-календарях ,і в списках героїв 1812 року . Батько майбутнього філософа, штаб-ротмістр у відставці,представник дворянства, що займав посаду Київського земельного банку. Олександр Михайлович Бердяєв був одружений на княжні Аліні Сергієвній ,що була на пів француженка по матері-графині Шуазель-Гуфьє. Їх перший син Сергій став відомим поетом-сатериком. А друга дитина Микола народився на
п 'ятнадцять років пізніше, 18 березня 1874 р. [26 ,439].
М.Бердяєв згадував про свою родину у своїй Автобіографії таким чином: „За своїм походженням я належу до світу аристократичного. Мої батьки належали до „світського” суспільства. В будинку у нас говорили головним чином по-французьки. Батьки мої мали великі аристократичні зв'язки, особливо в першу половину життя. В дитинстві мені було відомо, що мої батьки були друзями обер-гофмайстерини кн. Кочубей, яка мала великий вплив на Олександра ІІІ .Зі сторони батька я походив з воєнної сім ї. Всі мої
предки були генерали і георгієвські кавалери, всі почали службу в кавалергардському полку. Мій дід, М.Н.Бердяєв, був отаманом Війська Донського. Прадід, генерал-аншеф Н.М.Бердяєв, був новоросійським генерал-губернатором. Його листування з Павлом І було надруковано в
„Русской старине”. Батько був кавалергардським офіцером, але рано вийшов у відставку, посилився у своєму маєтку Обухові на берегу Дніпра, в Турецьку війну знову вступив у воєнну службу, потім на протязі 25 років був представником управління Земельного банку Південно-Західного краю” [18, 16].
„Мать моя была рожденная княжна Кудашева. Она была полуфранцуженка. Ее мать, моя бабушка, была графиня Шуазель. В сущности ,мать всегда была более француженка ,чем русская ,она получила французкое воспитание ,в ранней молодости жила в Париже ,писала письма исключительно по французьки и никогда не научилась писать грамотно по-русски; будучи православной по рождению, она чуствовала себя более католичкой и всегда молилась по французкому католическому молитвеннику своей матери [18,16 ].
Интересно, что у меня была бабушка монахиня и прабабушка монахиня. Мать моего отца, рожденная Бахметьева, была в тайном постриге еще при жизни моего деда. Бабушка моей матери, княгиня Кудашева, рожденная княжна Баратова, стала после смерти мужа настоящей монахиней” [18,18 ].
Дитинство Миколи було досить щасливим. Безпроблемне життя в багатій дворянській родині при люблячій няні Анні Іванівні, піклування батьків, поїздки з ними на закордонні курорти створювали ту особливу атмосферу, яка була присутня у більшості дворянських сімей. Отримавши домашню освіту ,що включала ,крім вивчення природничих наук і мистецтва, ще й іноземні мови, 14-й Микола був відданий в привілейований закритий навчальний заклад .З повагою до ратних заслуг предків хлопця записали в
пажі, але вступив він в київський Кадетський корпус ( з правом в будь-який момент перейти в петербургський Пажеський. Після шостого класу Бердяєв склав іспити на атестат зрілості і вступив одночасно на природничий та юридичний факультет Київського університету ім.Св.Володимира.
Початок навчання співпав з виникненням в Росії марксистських гуртків.
Членом одного з них – Центрального гуртка саморозвитку – став в 1895 р. і Бердяєв. Його наставником був сам Г.Плеханов, а майбутній більшовицький комісар А.Луначарський – товаришем по боротьбі .Згодом був перший арешт за участь в студентських демонстраціях. Вдруге Бердяєва заарештували 12 березня 1898 р.- за приналежність до Київського Союзу боротьби за звільнення робітничого класу. Виключений з університету і випущений із в' язниці під заставу 5000 рублів, Бердяєв в очікуванні вироку основний час присвячував публіцистиці. В 1899 р. він написав серйозну філософську статтю про німецького соціаліста Ф.А.Ланге і критичну філософію, яку опублікував в журналі „ Die Neue Zeite”, що видавався К .Каутським .
Перша книга Бердяєва „Суб’єктивізм і індивідуалізм в суспільній філософії” (1901р.), являла собою критичний етюд про народника Н.К. Міхайловського і вийшла з друку, коли її автор вже знаходився у висланні, і одразу ж принесла досі невідомому літератору майже всеросійську славу [26, 440 ].
В березні 1900р. через два роки після арешту, був оголошений вирок, згідно з яким Бердяєв висилався під гласний нагляд поліції в Вологодську губернію терміном на три роки.
Як помічали філери місцевого охоронного відділу, літом 1901р. вони бачили Бердяєва, що катався на велосипеді по Парадній площі, що читав книжки у міському саду чи в публічній бібліотеці, що проводив „барыньку лет 19, широко одетую, с которой Бердяєв все время ходил под руку”. Доречі, вроджений аристократизм і барственність Миколи Олександровича помічало багато його сучасників. Наприклад, Є. Герцык, з якою Бердяєв був дуже
дружнім в дореволюційні роки, в своїй книзі „Портреты философов” писала: „Всегда элегантный, в ладносидящем костюме, гордая посадка головы , пышная черная шевелюра” [26,441].
В Бердяєва було деяке відштовхування від життя, від дійсності. Він дуже хворобливо переживав приниженість людини, потворність життя ,все тяжке, невиносиме, навіть те тяжке, що є в нашій плоті. Це був дух, який можна назвати „пленным духом” ( так Марина Цвєтаєва називала Андрія Бєлого, знайомого Бердяєва ). Так ось, це був „пленный дух” ,який втомився у своїй в`язниці [45,157 ].
„Я не принадлежал к так называемым „душевным” людям. Во мне слабо, задавленная лирическая стихия. Я всегда был очень восприимчив к трагическому в жизни. Это связано с чуствительностю к страданию. Я человек драматической стихии. Более духовным чем душевный человек. С этим связана сухость. Я всегда чуствовал негармоничность в отношениях моего духа и душевных оболочек. Дух у меня был сельнее души. В эмоцыональной жижни души была дисгармония, часто слабость. Дух был здоров, душа ж больная .Самая сухость души была болезнью. Я не замечал в себе никакого расстройства мысли и раздвоения воли, но замечал расстройство эмоциональное. Как будто бы оболочки души не были в порядке. Было несоответствие между силой духа и сравнительной слабостью душевных оболочек. Независимость духа я всегда умел отстаивать. Но ничего более мучительного для меня не было, чем мои эмоциональные отношения с людьми…” – писав про себе Бердяєв у своїй автобіографії [18,37 ].
Взагалі він був ніби поза побутом, поза матерією. Він завжди обтяжувався дійсністю, при цьому безумно любив світ. Він не був ні анахоретом ,ні відлюдником, він насолоджувався і любувався природою. Як згадує одна його знайома, він не міг пропустити ні однієї собаки на вулиці,
щоб не поговорити з нею. Інша знайома розказувала, що, коли вони жили в Парижі, Бердяєв завжди виходив на вулицю з собакою чи з двома, в нього були величезні пси. І в нього був кіт Мурі, якого він сильно любив. Цей кіт вмирав у нього на руках – Бердяєв так гостро переживав агонію цієї тварини, що в своїй глибокій філософській книзі пише про це і розповідає про свого кота з повною серйозністю – як через смерть цієї улюбленої тварини він осягав жах небуття ,жах вмирання [45, 158 ].
Прикладом цього можна навести рядками з твору Бердяєва „Самопознание”, – „ …Я бы хотел в вечной жизни быть с животными, особенно, особенно с любимыми. У нас было две собаки, сначала Лилин мопс Томка, потом скай – терьер Шулька, к которым я был очень привязан. Я почти никогда не плачу, но плакал, когда скончался Томка, уже глубоким стариком, и когда расставался с Шулькой при моей высылке из советской России. Но, может быть, более всего я был привязан к моему коту Мури, красавцу, очень умному, настоящему шармеру. У меня была страшная тоска, когда он был болен. Любовь к животным характерна для семьи моих родителей и для нынешней нашей семьи [18,38 ].
Люди по - різному дивились на Бердяєва. Більшість любувалось ним в ті роки. Було в ньому, звичайно, і дещо гордливе, і разом з тим, Марина Цвєтаєва згадує , що не було більше такої привітливої і відкритої людини. Він прекрасно міг спілкуватися з кріпаками, ремісниками, ходив в „Яму”, вів бесіду там з різними сектами ( „Яма” – це трактір, де збирались народні богошукачі ) і як барин він знаходив з простим народом мову швидше, ніж інтелігент [45,158 ].
По закінченні вислання Бердяєв поселився в Петербурзі і в 1904 р. женився на Лідії Трушевой, дочці відомого петербурзького адвоката, що проживала з ним довгі роки в любові і згоді. Як писав Бердяєв в „Самопознании” : „Лето 1904 года имело большое значение в моей жизни. В это время я встретил друга моей жизни Лидию. Она по натуре была душа религиозная , но прошедшая через революционность, что особенно ценно.
У неё образовалась глубина и твердая религиозная вера, которая не раз поддерживала меня в жизни .Она была человек необыкновенной духовности. Перед смертью она приблизилась к святости…” [18,138 ].
В цілому , 1900-ті роки були бурними в житті Миколи Олександровича : редактування журналу „Новое время”, робота в Союзі звільнення (основі майбутньої Конституційно-демократичної партії ); петербурзькі релігійно-філософські збори, літературні „среды” у В’ячеслава Іванова на „башне” (квартира на сьомому поверсі навпроти Тавричного саду), де Бердяєв був незамінним представником. На цих „средах” збиралась вся вершина російської літератури і філософії Срібного віку –Ф.Сологуб, А.Блок, В.Брюсов, А.Бєлий, Л.Шестов, С.Франк [26,441].
1909 р. був виходом у світ збірника статтей про російську інтелігенцію „Вехи”-книги, що так чи інакше „перевернула” всіх мислячих людей в Росії. Стаття Бердяєва в цьому збірнику була присвячена приватній, на перший погляд, проблемі –взаємовідношення інтелігенції і філософії. Але значення цієї роботи ширше зазначеної теми. Мова йшла про падіння інтересу інтелігенції до пошуків істини, які замінювала зовнішня боротьба, що вела до рабства духу .
Серед інтелігенції Росії „Вехи” користувались незвичайною популярністю. Достатньо сказати, що в результаті 4-х перевидань тираж збірника досяг 16 тисяч екземплярів.
Бердяєв був знайомий з С.Булгаковим ще по Київському університеті. Саме йому він був зобов’язаний знайомством з Лідією Трушевой. Завдяки тому ж С.Булгакову Бердяєв увійшов і в московське православне середовище, зокрема –в гурток М.А.Новосєлова, де відбувались жаркі дебати на релігійні теми [26,441].
Разом з Новосєловим і Булгаковим Бердяєв побував в Зосимовій пустелі, у поважних старців Германа і Олексія. Ця поїздка була певною мірою вирішальною для філософ. Він згадав пізніше: „Во всяком случае мне было ясно, что я не принадлежу к людям, которые отдают свою волю духовному
руководству старцев. Мой путь был инной и, может быть, более трудный… Я не мог смирить своего свободолюбия” [18,188].
Крім гуртка Новосєлова, Бердяєв в ці роки був тісно пов'язаний з Релігійно –філософським суспільством в Москві, де робив доклади і виступав опонентом інших філософів.
На поч. 1910 року Бердяєв на деякий час відійшов від справ, пов'язаних з релігійною і видавничою діяльністю, в цілому присвятив себе книзі, яка дійсно вважається одною з вершин філософської думки Росії. Ця праця вийшла в 1916р. і носила назву „Смысл творчества. Опыт оправдания человека”.
Займаючись філософськими роздумами, Микола Олександрович не займався в стороні і від подій сучасності. За газетну статтю на захист монахів Свято –Пантелеймонового монастиря на Афоні, що були звинувачені в імяславческій „єресі”, його віддали під суд, і загроза вічного населення в Сибірі заминалася реальною в притул до революції.
Лютий і Жовтень 1917р. Бердяєв зустрів в Москві. „Я пережил русскую революцию как момент моей собственной судьбе, а не как что-то извне мне навязанное, -писав він в „Самопознание”. –Эта революция произошла со мной, хотя бы я относился к ней очень критически и негодовсл против ее злых проявлений” [18,133].
В перші пореволюційні роки Бердяєв повернувся до суспільної діяльності . Восени 1918р. він організував в Москві Вільну академію духовної культури, де читали свої курси А.Бєлий, В.Іванов, С.Франк, влаштувались семінари, публічні зібрання. Сам Бердяєв вів семінар по Достоєвському , читав курси з „філософської релігії” і „філософії історії”. На основі останнього курсу видав книгу „Смысл истории. Опыт философии человеческой судьбы”, яку поряд з „Смыслом творчества” цінив більше всього з написаного ним в до еміграційний період [26,443].
Як пізніше писав Бердяєв в „Самопознании”: „Значение Вольной академии духовной культуры было в том ,что в эти тяжелые годы она была,
кажется, единственным местом, в котором мысль протекала свободно и ставились проблемы, стоявшие на высоте качественной культуры”. Вільна академія проіснувала 3 роки і була закрита в 1922р .
Діяльність Бердяєва, що став знаменитою фігурою в пореволюційній Москві, почала приваблювати увагу нової влади. В 1920р. він був заарештований у зв’язку із справою „Тактичного центру”, допитувався особисто Ф.Джержинським і звільнений без будь-яких наслідків. В 1922р. був другий арешт, а у вересні –вислання за межі РСФСР по ідеологічним причинам у складі 160 представників інтелігенції, що були опозиційно налаштовані до нового устрою. Разом з Бердяєвим виїхали дві найдорожчих йому людини –дружина Лідія і Євгенія Юдіфовна Рапп. Першим місцем проживання став Берлін. Тут філософ написав фундаментальний твір „Новое средневековье. Размышление о судьбе России и Европы”. Книга опублікована в 1924р. в берлінському видавництві „Обеліск”, була переведена на основі Європейської мови і принесла автору всесвітню славу, визнання .
З літа 1924р. Бердяєви проживають у Франції, що стала для них другою батьківщиною. Подружжя посилились в робітничому передмісті Парижу – Кламері, - де спочатку наймали квартиру, а в 1938р. переїхали у власний будинок, що утримали у спадок від друга сім`ї англійки Флоранс Вест. Жили Бердяєви скромно, ніяких розваг, візитів, поїздок (крім необхідного лікуван –
ня) .За спогадами Л.Ю.Бердяєвой , „единственный человек ,с которым он сохранял дружеские отношения еще с киевского периода жизни, был Лев Шестов. С остальными же–знакомство или полная отчужденность” [26,444].
В Парижі Бердяєв відновив діяльність заснованої ще в Берліні релігійно-філософської академії, яка відкрилась в листопаді 1924р. при сприянні Американського християнського союзу молодих людей. З 1925р. він викладав „орган російської релігійної думки” –журнал „Путь”, який видавався до самої війни. Це не журнал, а скарб думки ! Шістдесят номерів
його дійсно зіставляють багатство, спадок, який ми сьогодні отримали. Він зібрав навколо себе кращих представників християнської думки. Там брали участь і С.Франк, і Булгаков, і Н.Лосскій, і прекрасний мислитель Борис Вишеславцев [45,171].
Постійний учасник міжнародних конгресів, конференцій, симпозирсів, Бердяєв і сам організовує зустрічі представників католицької, протестантської і православної релігійно –філософської думки .
1940-ві роки виявились для сім`ї Бердяєвих дуже тяжкими: війна, німецька окупація, невистачання топлива і продуктів, хвороби, серйозна операція, перенесена Бердяєвим в 1942р. Під час Другої світової війни загострилось і його патріотичне почуття по відношенню до Росії, що заставило його визнати: „Я не националист, но русский патриот”. Така позиція загрожувала арештом, але, як вияснилося після війни, хтось з вищого німецького командування вважав себе знавцем і покровителем філософії, і це спасло Бердяєва від переслідувань гестапо.
Через декілька місяців після перемоги Бердяєв пережив велике горе – у вересні 1945р. поховав свою дружину, яка на протязі майже сорока років була для нього єдиною коханою жінкою. Її пам`яті присвячена одна з останніх книг філософа –„Экзистенциональная диалектика божественного и человеческого” .
Першою післявоєнною книгою Бердяєва стала „Русская идея .Основные проблемы русской мысли ХІХ и начала ХХ веков”, написана в 1946р. і присвячена на концептуальному осмисленню російської думки і культури. Він продовжував працювати і над книгою „Самопознание. Опыт философской биографии”, початої ще в 1940р. і опублікованої вже посмертно в 1949р. завдяки Євгенії Рапп.
В кінці життя Бердяєв отримав вчену ступінь доктора Кембріджського університету ,був навіть представлений до Нобелівської премії ,але отримати її не встиг . 23 березня 1948р. Микола Олександрович помер [26,444].
Філософська і літературна творчість Бердяєва обширна. Його перу належить більш як 450 робіт. Більшість з них були переведені на іноземні мови .Я назву тільки деякі ,найбільш важливі з його робіт : „Суб`ективизм и индывидуализм в общественной философии. Критический этюд о Н.К.Михайловском”, 1900; „Sub specie aeternitatis” („С точки зрения вечности”, сборник) ,1907; „Новое религиозное сознание и общественность” , СПБ, 1907; „Философия свободы”, М. ,1911; „Смысл творчества. Опыт оправдания человека”, М .,1916; „Мировоззрение Достоевского”, 1923; „Философия неравенства”, 1923; „Смысл истории”, 1923; „Возрождение средневековья”, 1924; „Философия свободного духа ,христианская проблематика и апологетика”,в двох томах, 1929; „Судьба человека” (опыт парадоксальной этики ), 1931; „Я и мир об`ектов”, 1934; „Дух и реальность, основания божественно –человеческой реальности”, 1937; „Рабство и свобода человека” (опыт философии персонализма ), 1939; „Русская идея : Основные проблемы русской мысли в девятнадцатом и начале двадцатого столетий”, 1946; „Опыт эсхатологической метафизики”, 1947 [37,299].
Але про що б не писав філософ, він завжди був вірний головному спрямуванню, яке визначив для себе ще в юності: „Меня называют философом свободы … Свобода для меня первичное бытие . Своеобразие
моего философского типа прежде всего в том, что я положил в основание философии не бытие, а свободу. В такой радикальной форме этого, кажется, не делал ни один философ. В сущности, я всю жизнь пишу философию свободы, стараясь ее усовершенствовать и дополнить” [18,56].
1.2. Духовні витоки та еволюція філософських поглядів російського філософа.
У філософії М. Бердяєва ми знаходимо гіркий досвід ХХ століття, пережитий і представлений ним дуже особистісно.
Бердяєв як міф про філософію свободи і вільного філософа безумовно є загальнозначущим, онтологічним, імперсоналістичним, сповнений фактами власного морально-духовного буття.
Стиль філософії Бердяєва народжується в століття катастрофічного досвіду людини, кардинальних, соціальних зсувів, у той час, коли ″ від людини вимагають, щоб вона все без залишку відала суспільству, державі, класу, расі, нації ″ [46, 100].
Революційно-історичні перетворення буквально викинули людину назовні, в об’єктивований світ, не залишаючи їй автономності внутрішнього існування.
Тому філософія Бердяєва екзистенціальна, бо саме в індивідуальному існуванні розкривається смисл ″ всезагального″ буття: ″ Моя мысль прынадлежала к типу философии екзистенциальной. Противоречия, которые можна найти моей мысли – противоречия дух. Борьбы, противоречия в самом существовании, которые не могут бать прикриты кажущимся логическим единством. Подленное единство мысли, связанное с единством личности, есть единство экзистенциональное, а не логическое ″ [46, 92].
А в ″Самопознании″ він писав і про своє розуміння екзистенціональної філософії: ″ Для меня сейчас ясно, что я всегда принадлежал к тому типу философии, которой сейчас называют ″экзистенциональной″: (Экзистенциальными философами я считаю не Гейдеггера и Ясперса, а блаженного Августина и Паскаля, Кирхегардта и Нецше). Мне близок тип именно экзистенциональной философии, но не философии жизни, и не философии прагматической. Философия связана была для меня с моей судьбой, с моим целостным ссуществованием, в ней присутствовал познающий как сущесвующий. Я всегда хотел, чтобы философия была не о чем-то, а чем-то, обнаружением первореальности самого субекта″ [18, 97].
Філософія Бердяєва персоналістична і антроподентрична, бо не через об’єктивний світ відкривається буття, а через людину в конкретних ситуаціях. ″Весь мир ничто, – пише мислитель, – по сравнению с человеческой личностью, единственным лицом человека, единственной его судьбой″.
″ Нет универсального вне человеческой личности и над ней″.
Персоналістична спрямованість філософських шукань Бердяєва визначається ″переломністю″ сучасної йому епохи, коли всі зовнішні обставини буття невільно стають внутрішніми переживаннями. У багатьох текстах філософа підкреслюється думка, що світова історія здійснюється в досвіді особистісного буття, ″в глибині людини… утворюються і руйнуються суспільства [46, 91].
Філософія Бердяєва образна. Афористичність, художність його думки підкреслює цю безпосередню погруженість людини ″ неперехідної епохи ″ історичні колізії буття: ″человек, отпущенный на свободу проявил большое безкорыстия,″ – пише філософ, согласившись на историю, но ″ так печально и уныло сложилась русская история и сдавила душу русского человека ″ [22,51].
Афористична образність для Бердяєва – це спосіб переживання історії в собі, спосіб оціночних суджень пор неї з середини свого ″я″ , крізь призму індивідуально – особистісного досвіду.
Антропоцентризм бердяєвської позиції демонструє по суті, говорячи сучасною мовою, анти-нарративність його філософії. Персоналізм в його текстах стаєзнаряддям″ боротьби проти ув’язнюючих, особистість епохальних ідеологій, проти історією утворюючих ідеалів: ″ тоталитарность, целость, примат целого над частями – это относительным к личности. Природный мир, общество, государство, нация и т.п. – частичны, и их претензии на тоталитарность есть парабощающая ложь, порожденная идолопоклонством человека″ [46, 91].
М.О. Бердяєв пов’язує основу філософського пізнання з особистим досвідом людського існування. ″ Мое философское мышление, – підкреслює він, – не наукообразное, не рационально – логическое, а интуитивно – жизненное, в основании его лежит духовный опыт, оно движется страстью к свободе ″ , ″ в основании философского познания лежит конкретный опыт, оно не может определяться отвлеченным сцеклением понятий, дискурсивной мыслю, которая есть лишь инструмент ″ [46, 95].
Таким чином в основі мислення Бердяєва лежить духовний досвід. Він вважав зверхприроднім ″ розуміння класу і мас, оскільки воно має справу з чистою абстракцією, а не реальністю, якою є кожна окрема людина ″.
Треба відмітити і той факт, що при всій відвертості, відкриття свого ″я″ в ″Самопознании″ та інших працях, при всій прозорості, ессеїстичності і ніби понятійності текстів, Микола Бердяєв залишається закритим філософом, мислителем з таємницею. Він заявляє себе персоналістом і екзистенціалістом, але це екзистенціалізм особливого роду, що виходить за межі установленого в цій традиції сартрівського розуміння приреченості людини на свободу чи хайдеггерської інтерпретації ″ тут-буття ″. На відмінну від цих позицій бердяєвська екзистенціальна філософія не орієнтувалась ні на об’єктивний світ, ні на положення людини в ньому, а була, за власним призначенням філософа вираженням особистої її ″ людяності, що отримала метафізичне значення ″. Його думка таким чином піднімалась з глибини людського самопізнання до буття як універсалу, відтворюючи у світа місце для людини. Можливо тому Бердяєв приймав зовнішні обставини свого буття майже безпристрасно, бо не вони були визначними. Він з гідністю йшов за трагічними колізіями своєї долі, знаючи, що ″ страждання проходять, але те що страждання було пережите , не проходить ніколи ″, що з втрат, болі, самотності, свободи творчості, з екзистенціональних ситуацій народжується нова філософія, що намічає людині шляхи бути сама собою в будь-яких обставинах об’єктивного світу [46, 96].
Звідси ми бачимо, що М. Бердяєв не тільки не прагне уникнути суб’єктивності, емоціональної пристрасності своєї думки – навпаки, він свідомо її підкреслює; він завжди пише не тільки своє – про що він не говорив, він пише про себе, бо все відносить до себе і розуміє саме через це відношення [9, 6].
Духовна еволюція Бердяєва почалась з його раннього захоплення марксизму, але дуже скоро заняття філософією привели його до перегляду філософської сторони марксизму. Бердяєв разом з іншими російськими марксистами став послідовником трансцендентального ідеалізму, який він, все ж, досить довго з’єднував з соціальною програмою марксизму [31, 342].
Звертаючись до питань про впливи, які відчув Бердяєв, треба в перш за все, відмітити винятковий дар синтезу у нього, завдяки чому він відтворив в собі самі різноманітні впливи. Володимир Соловйов і Нєсмолов, Розанов і Мережковський з російських мислителів яскравіше за все відбились в творчості Бердяєва, але не менш сильним був вплив Достоєвського, що відмічає і сам Бердяєв. З іноземних письменників більш всього вплинули на Бердяєва Шопенгауер, Ніцше, Беме, але він глибоко сприйняв в себе і основні ідеї трансценденталізму. Ширина і різносторонність філософських інтересів, постійна і прискіплива увага до чужих ідей, до чужих побудов – все це мирилось даром синтезу, який особливо зближує Бердяєва з Володимиром Соловйовим.
Таким чином духовною батьківщиною для Бердяєва була – Лєрмантов, Тургенєв, Герцен, Толстой Достоєвський; в більш зрілі роки сюди добавились два улюблених письменників – Ібсен і Ніцше. Особливою любов’ю і Бердяєва завжди користувався романтизм, і серед персонажів Достоєвського, Толстого найбільш близькими йому були ті герої, які продовжували в собі Пєчоріна, Онєгіна [9, 6].
Романтизм Бердяєва (Сам Бердяєв заперечував в собі романтизм: ″Если можно назвать меня, пише він в своїй ″ Автобіографії ″, – романтиком, то совсем в особом смысле слова ″. Але тут він сам відмічає ″ дію раціональних сил в його житті. ″ Я больше всего человек мечты ″, – пише він в іншому місті ″ Автобіографії ″ [18, 41–43,196].″ ) забарвлений перш за все морально; з іншої сторони, в ньому завжди відчувається деяка самостилізація. Широкий розум, велика ерудиція, безсумнівний філософський дар визначали його внутрішній світ, але в деякому смислі всі його книжки є повість про самого себе, про свої сумніви і трагічні конфлікти. Чуттєве сумління, глибока людяність, спрага ідеалу – як найшвидше і безкомпромісно – сповіщає думки Бердяєва глибину, тонкість, і все ж він всюди і завжди залишається самим собою [31, 345].
Для Заходу Бердяєв був, і напевно на довго залишиться виразником духу Православ’я. Звичайно, він взяв багато чого з Православ’я, глибоко вжився в його дух, – але не знав він ніяких труднощів і в тому, щоб одночасно повторяти ідей Беме, інколи Баадера, Шеллінга. В області догматичній, Бердяєв не рахувався з церковною традицією, без коливань відхилявся від неї, легко вбирав в себе чужі релігійні установки, звідси в нього переконання, що він захищає деяке ″ універсальне ″ ( або ″ вічне ″ ) християнство. Коли Бердяєв цілком утвердився в думці про ″ примат свободи над буттям ″ , то тоді йому стало зовсім легко виходити у вільні побудови. Може бути, що все релігійно-філософська зачарованість Бердяєва визначається саме своєрідною амальгамою християнських ідей і поза християнських начал: багатьом насправді здається, що перед нами початок ″ нових шляхів ″ в релігійні свідомості [31, 346]. Але повернімося до вивчення філософського змісту його творчості.
Викладати філософські ідеї Бердяєва досить тяжко, і не стільки тому, що в нього багато протиріч, що він сам досить презирливо відноситься до філософської системи, а тому, що його мислення, за його власним призначенням, ″ афористичне ″ і фрагментарне. Найбільш систематичні книги Бердяєва зазвичай написані так, що в основу всієї книги ставиться яка-небудь одна (часто свавільно вибрана ) ідея, у світлі якої він аналізує ті чи інші теми філософії. Так написанні праці ″ О смысле творчества ″, ″ О работе и свободе человека″, трохи ″ О назначении человека ″. Але марно думати, що хоча б тут думка Бердяєва досягає фази систематичності, і тут, при розвитку якої-небудь думки, можна не очікувано наткнутися на цілий уривок, що зовсім не пов'язаний з основним ходом думок [31, 346].
Взагалі філософську творчість Бердяєва можна поділити на кілька періодів, зокрема,
31.03.2013 23:03-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора