Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
ОСНОВИ ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
ІГСН
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Кафедра політології
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Інші
Предмет:
Інші
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Міністерство освіти і науки України
Національний університет "Львівська політехніка"
Кафедра політології ІГСН
ОСНОВИ ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ
ТЕМИ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ВИВЧЕННЯ
студентами усіх спеціальностей
денної та заочної форм навчання
Національного університету "Львівська політехніка"
Затверджено
на засіданні кафедри політології
Протокол №__ від ____________
ПЕРЕЛІК ТЕМ
Тема 1. НАЦІЯ ЯК СУБ’ЄКТ ПОЛІТИКИ
Тема 2. ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ ЯК СУБ’ЄКТИ ПОЛІТИКИ
СПИСОК ЕЛЕКТРОННИХ ДЖЕРЕЛ З МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ З КУРСУ “ОСНОВИ ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ ”
Тема 1. НАЦІЯ ЯК СУБ’ЄКТ ПОЛІТИКИ
У результаті вивчення теми студент повинен знати:
сутність понять “етнос”, “народ”, “нація”;
ознаки та типологію націй;
особливості “нації етнічної” та “нації політичної”;
зміст поняття “національний суверенітет” та “національне відродження”.
У результаті засвоєння теми студент повинен вміти:
пояснити суть процесу етногенезу та націогенезу;
охарактеризувати суть нації як суб’єкта політики;
визначити суть політичної та етнічної нації;
проаналізувати процеси етнічної консолідації та етнічної асиміляції;
навести приклади сучасних політичних націй;
пояснити особливості національного відродження;
проаналізувати особливості національного суверенітету та розвитку національної держави;
проаналізувати шляхи формування та розвитку української нації.
План
1. Етнос, нація, народ: визначення та розмежування понять.
Сутність понять етнос, етнічні групи, етногенез.
1.2. Етнічна консолідація та етнічна асиміляція.
Сучасні нації та шляхи їх формування.
Поняття нації та процес націогенезу.
Типологія націй.
Національний суверенітет і політичне самовизначення націй.
Національне відродження та національна ідея.
Поняття національного суверенітету та право нації на самовизначення.
Визначальну роль у політичному процесі відіграють великі і малі групи людей. Суспільні групи формуються або природним чином, на основі соціальної диференціації (розшарування) суспільства, або свідомим об’єднанням людей у громадські організації чи створенням певних інститутів із специфічним становищем та інтересами.
Соціальна структура суспільства – це сукупність усіх соціальних груп і спільнот даного суспільства, що певним чином взаємодіють між собою. Поняття групи охоплює множину людей різного рівня консолідації, які об’єднані:
спільними ознаками;
суспільними взаємозв’язками;
спільними інтересами і діяльністю;
організацією.
Важливо відрізняти групи низького рівня консолідації, коли вони ще не є „групами інтересів” і відповідно суб’єктами політики, від згуртованих самосвідомих „груп інтересів”, які починають відігравати роль базового суб’єкта політичної діяльності.
Джерелом спонтанного утворення груп – елементів соціальної структури – є соціальна диференціація: горизонтальна і вертикальна.
Наслідком горизонтальної диференціації є групи людей, що відображають розмаїтість форм суспільного життя, його різнобарвність. Вони можуть співіснувати паралельно, не підпорядковуватися одна одній, і не класифікують людську свідомість в ієрархічному порядку (від нижчого до вищого). Це етноси, нації, демографічні групи, регіональні спільноти тощо. В них різні інтереси, але за кожною з цих груп визнається рівне право на їх реалізацію.
Найчисельнішими групами інтересів, що уособлюють горизонтальний поділ суспільства і людства загалом є нації та інші етноси. В перекладі з грецької ’’етнос ’’ означає народ та використовують у суспільних науках для позначення стійких історичних спільнот різного ступеня консолідації, що належать до однієї культури. Ширше його можна визначити як спільноту людей, об’єднаних спільним походженням, культурою, мовою, історією, традиціями і звичаями, самосвідомістю та етнонімом (назвою). Усвідомлення етносом своїх специфічних інтересів та необхідності їх захисту політичними методами перетворює його в націю, яка стає суб’єктом політичного життя.
Нація є вищою, модерною формою етнічно-політичних спільнот людей Порівняно з етносом для нації характерні вищий рівень консолідації та самоусвідомлення, який виявляється у творенні (або прагненні до творення) власної держави.
Нації вступають у політичний процес як його суб’єкти задля задоволення своїх соціально-культурних потреб (збереження і вільного розвитку своєї мовної і культурної самобутності), а також політичних та економічних інтересів, передусім рівноправності на арені політичних та економічних змагань. Суб’єктами політики всередині держав можуть також виступати частини націй чи етносів, що з певних причин опинилися в іншому етнічному середовищі – національні групи та меншини. Вони є об’єктами етнополітики як одного з напрямів державної політики, що покликана розв’язати всі ці проблеми співжиття етносів і національних груп.
Вертикальну диференціацію творять класи, соціальні верстви, соціально-демографічні спільноти, що формуються унаслідок соціальної нерівності, тобто неоднакового володіння людьми деякими важливими матеріальними і духовними благами, від яких залежить їхній суспільний статус – можливості особистого розвитку та розвитку своїх дітей, перспективи зайняття певного суспільного становища (вищого або нищого), яке, своєю чергою, розширює або звужує їхні життєві можливості.
Суспільство, яке поляризується на два протилежні табори - привілейовані й політично впливові ’’верхи ’’ і знедолені та безправні ’’низи ’’, називають дихотомічним, тобто двополюсним. На відміну від нього, у плюралістичному суспільстві за владу, матеріальні й духовні цінності змагаються багато різноманітних груп із специфічними інтересами.
Оскільки підставою для утворення класів і соціальних верств є нерівне володіння засобами до життя, нерівні можливості, то їх інтереси стосуються передовсім розподілу матеріальних ресурсів.
Уособленням вертикальної диференціації суспільства є класи та соціальні верстви (страти). Їх утворення, взаємодію та вплив на політичне життя пояснюють у термінах трьох основних теорій: теорії класів, теорії соціальної стратифікації та теорії еліт.
Хоча саме поняття класів виникло ще у 18 ст., теоретичне обгрунтування їх ролі в політичній боротьбі належить марксизму. Марксистська теорія класів і класової боротьби виникла в період загострення соціальних суперечностей у Європі внаслідок двох головних причин:
по-перше, утворення капіталізму і відповідних йому ліберально-демократичних режимів відбувалося в умовах жорсткого протиборства з деспотичними режимами. Суспільство розколювалося на два протилежні табори, що вели гостру боротьбу за владу.
по-друге, сам капіталізм у період свого становлення характеризувався поляризацією бідності і багатства, гострими конфліктами між найманими неімущими робітниками (пролетаріатом) і власниками підприємств (капіталістами). Ці обставини й зумовили марксистський погляд на класи як основі суб’єкти історії і політичного пооцесу та на першопричину їх утворення: суспільний розподіл праці і приватну власність на засоби виробництва.
Хоча в марксистській теорії класового поділу було немало слушного, але у головному соціально-політичному прогнозі щодо подальшої поляризації капіталістичних суспільств між багатством і бідністю та щодо неминучого загострення класової боротьби у промислово розвинених країнах аж до вибуху всієї системи соціалістичною революцією К. Маркс помилився. А так званий ’’класовий підхід’’ був перетворений у СРСР (у рамках відкорегованого Й. Сталіним ’’марксизму-ленінізму’’) в ідеологічне підгрунття терору і політичного насильства тоталітарної держави.
У Західній Європі, зокрема, досить поширеними нині є так звані неовеберіанські концепції класів. Їх автори намагаються так поєднати ідеї К. Маркса і М. Вебера, щоб вони відповідали потребам і можливостям соціального аналізу (Е. Гідденс, Ф. Паркінс). Неовеберіанці визнають економічні корені класів, але основну увагу звертають на визначення умов і закономірностей їх структурування як соціальних спільнот, підкреслюють такі ознаки класового поділу, як ’’соціальна закритість’’, відокремленість класів від інших груп значними соціальними перегородками; стабільність класової приналежності протягом декількох поколінь; їх самовідтворюваність тощо.
Проте чи не найпопулярнішою сьогодні є теорія соціальної стратифікації. Головна її перевага полягає у тому, що вона бере до уваги все розмаїття критеріїв соціального становища людей і пропонує, на основі їх кількісного виміру, картину вертикального розміщення груп – від тих, що перебувають на верхніх щаблях уявної соціальної драбини, і до тих, що розміщені біля її основи. Термін ’’стратифікація’’ власне й означає вертикальне розшарування. Серед показників соціального становища враховуються багатство і доходи, влада, рід занять, освіта, спосіб життя, престиж, етнічна, расова та релігійна приналежність, стать, вік та інше. Пізніше, на перетині цих характеристик за допомогою досить складних методик виділяються класи – ширші категорії, що безпосередньо вказують на суспільне становще людей: від вищого класу до підкласу, тобто люмпенів, декласованих елементів. У рамках теорії стратифікації класи, проте, розглядаються не як суспільні групи – реальні або потенційні суб’єкти політичної діяльності, а лише як статистичні категорії, що дозволяють узагальнити матеріал і зробити картину соціального розшарування менш строкатою.
Аналіз соціальної структури України потребує урахування попереднього радянського досвіду управляння соціальними процесами. Згідно із твердженням радянських науковців, соціально-класова структура (формула ’’2+1’’ – два основних класи (робітники та колгоспники) та суспільна верства (прошарок) (трудова інтелігенція)) Радянського Союзу визначалася тенденцією зближення їх соціального становища та інтересів, поступовим усуненням відмінностей між розумовою та фізичною працею, містом та селом на шляху утвердження соціально однорідного безкласового суспільства.
Проте цю концепцію заперечувала не лише більшість західних науковців, але окремі дослідники з країн так званого соціалістичного табору, добре обізнані із особливостями нової системи. Одним із перших це зробив колишній югославський партійний та державний лідер М. Джилас у книзі ’’Новий клас ’’(1956 р.). Він переконливо показав, що правляча верхівка (партійно-державна номенклатура) у так званих соціалістичних країнах перетворилася на відірваний від народу клас із своїми специфічними інтересами і що головна лінія розмежування проходить тут саме між партійною бюрократією і народом
Такого погляду дотримували відомі західні дослідники (Р. Арон, Г. Арендт). Найпоширенішою на Заході схемою соціально-класового поділу СРСР була дихотомічна (двополюсна) модель суспільства, що відображала протистояння панівної еліти (партійно-державної та виробничо-управлінської номенклатруи) і аморфної, неструктрованої маси. Еліта виконувала не лише владні, а й розподільчі функції, що в умовах одержавлення власності й відсутності незалежних від держави засобів до існування у решти населення робили її могутньою як політично, так і економічно.
Найпридатнішим інструментом для вивчення такої аморфної перехідної структури, якою сьогодні є соціальна структура українського суспільства, може бути теорія соціальної стратифікації. Вона пропонує різноманітні критерії для виділення реально існуючих соціальних груп, зосереджуючи увагу на роді занять, доходах, статусі, доступі до влади.
Якщо виходити передусім із роду занять, то можна виділити такі верстви: робітники, селяни, інтелігенція, службовці, підриємці, студенти, пенсіонери та ін. Кожна з названих груп має певний соціальний статус, переважно пов’язаний з родом занять та його традиційним престижем у нашому суспільстві.
За умов різкої соціально-економічної диференціації населення гостро постає проблема формування ’’середнього класу’’ як основи стабільності та життєдіяльності українського суспільства. Проте узгоджених критерів цієї соціальної групи досі не вироблено, і в соціологічних дослідженнях респонденти переважно виходять із власної суб’єктивної оцінки свого майнового стану як ознаки принадлежності (чи не приналежності ) до ’’середнього класу’’).
За таких умов переважна більшість українського населення потрапляє у специфічний клас, який умовно можна назвати основним, для якого характерні наступні риси:
професійна гетерогенність (він складається із значної частки інтелектуалів та робітників промисловості, сфери обслуговування і сільського господарства, які поки що не знайшли свого належного, стабільного місця в нових умовах, мають дуже низькі доходи від зайнятості, незалежно від сектора); частково до цієї групи входять безробітні, котрі залежать від періодичних доходів, що їх дає тимчасова зайнятість у різних сферах;
він постійно існує в умовах крайньої непевності та невизначеності;
психологічно поділяється на дві групи: тих, хто ще має надію підвищити свій життєвий рівень, і тих, хто вже втратив таку надію.
Головною причиною низького рівня життя основої частини населення України є незадовільні темпи і глибина економічних реформ, обумовлені панування тісно взаємопов’язаних представників старої партійно-державної номенклатури та представників нового вищого підприємницького прошарку. За таких умов політична та економічна влада загалом залишаються невідокремленими одна від одної, сконцентрованими у руках декількох надпотужних політико-бізнесових груп. Їхні політичні інтереси вимагають збереження максимально недоторканого становища в державі, оскільки серйозні зміни, насамперед у сфері власності на найприбуткові підприємства та галузі, можуть викликати непрогнозовані процеси взаємного поборювання та конфронтації. У стабільності політичної ситуації також зацікавлена частина представників середнього та малого бізнесу, інтелектуальної еліти, які змогли адаптуватися до нових умов.
Етноси і нації виступають суб’єктами політики за таких обставин:
на етапі боротьби за національну державу або національно-територіальну автономію;
при визначенні національних приорітетів у період становлення політичних інститутів;
у міжнародних відносинах;
у процесі захисту на державному рівні етнокультурної специфіки національних меншин.
Питання для самоконтролю
Розкрийте зміст понять “етнос”, “нація”, “народ”.
Назвіть відмінності між “нацією етнічною” та “нацією політичною”.
У чому полягає відмінність між поняттями “український народ”, “українська нація”, “населення України”?
Який зміст вкладається в поняття національного відродження?
Назвіть стадії духовного пробудження і політизації етносів.
У чому полягає зміст національного суверенітету?
Тести
1. Національний суверенітет передбачає:
а) повновладдя нації; б) здобуття нацією можливості розпоряджатися своєю долею; в) захист національних інтересів; г) наявність різних національних груп; ґ) національне відродження.
2. Титульний етнос має такі ознаки:
а) найчисельніший і найстаріший етнос; б) дає своє ім’я державі та атрибутам влади; в) не має громадянства держави проживання; г) тимчасово перебуває на території держави; ґ) не має етнічної батьківщини; д) державотворчий етнос.
3. Нація – це етнополітична спільнота, якій притаманні:
а) спільність історичного походження; б) високий рівень консолідації; в) спільність релігійних вірувань; г) високий рівень самоусвідомлення; ґ) включеність у політичне життя; д) творення або прагнення до творення власної держави.
4. Для політичної нації характерні:
а) наявність державності; б) наявність класових спільнот; в) міжкультурна співпраця; г) високий рівень консолідації; ґ) включеність у політичне життя; д) вираження волі усіх суспільно активних громадян в політетнічному суспільстві.
5. Стадії духовного пробудження й політизації етносів:
а) початкова; б) академічна; в) політична; г) заключна; ґ) ідеологічна; д) культурна.
6. Сепаратизм передбачає:
а) боротьбу за територіальне відокремлення окремої частини держави; б) створення незалежної держави чи автономії; в) об’єднання з іншими етносами; г) створення міжнародних організацій; ґ) активну міжнародну інтеграцію.
Список рекомендованої літератури
Антонюк О. В. Основи етнополітики: Навч. посіб. / О. Антонюк. – К.: МАУП, 2005, – 432 с.
Андерсен Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження та поширення націоналізму / Б. Андерсон. – К.: Критика, 2001. – 253 с.
Брюбейкер Р. Перероблений націоналізм: статус нації та національне питання у новій Європі / Р. Брюбейкер. – Львів: Кальварія, 2006. – 280 с.
Варзар І. М. Політична етнологія як наука / І. Варзар. — К., 1994.
Гелей С. Д. Політологія: Навч посіб. – 7-ме вид., переробл. і доп. / С. Гелей, С. Рутар – К.: Знання, 2008. – 415 с.
Гринів О. Українська націологія: від Другої світової війни до відродження держави. Історичні нариси / О. Гринів. – Львів: Світ, 2004. – 592 с.
Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії / За ред. Ю. І. Римаренка, І. Ф. Кураса. – К.: Ін-т держави і права АН України, 1993.
Картунов О. В. Етноси, нації та етнонаціональна політика // В підручн. Політологія / За ред. Ю. І. Кулагіна, В. І. Полуріза. – К.: Альтерпрес, 2002.
Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму: Моногр. / Г. Касьянов. — К.: Либідь, 1999. – 352 с.
Курас І. Ф. Етнополітологія. Перші кроки становлення / І. Курас. – К.: Ґенеза, 2004. – 736 с.
Колодій А. Нація як суб’єкт політики / А. Колодій. — Львів: Кальварія, 1997.
Мала енциклопедія етнодержавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко [та ін.]. – К.:Довіра: Ґенеза, 1996. – 942 с.
Націоналізм: Антологія. 2-ге вид. / Упорядн.: О. Проценко, В. Лісовий. – К.: Смолоскип, 2006. – 684 с.
Нельма О. В. Теорія етносу. Навч. посібн. / О. Нельма. – К., 1997.
Обушний М. І. Етнос і нація: проблеми ідентичності / М. Обушний. – К., 1998.
Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. Кн. друга: Держава і політика / [А. Колодій, Л. Климанська, Я. Космина, В. Харченко]. – 2-е вид., перероб. та доп. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. – 664 с.
Політологія / За ред. Б. Катеринчука, М. Гетьманчука. – Львів, 2000.
Політологія: Підручн. / І. С. Дзюбко, К. М. Левківський, В. П. Андрущенко. – К.: Вища школа, 2001.– 415 с.
Ребкало В. Етнонаціональні процеси в сучасній Україні / В. Ребкало, М. Обушний, О. Майборода. – К.: УАДУ, 1996. – 116 с.
Ребет Л. Теорія нації / Л. Ребет. — Львів, 1997. – 192 с.
Тема 2. ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ ЯК СУБ’ЄКТИ ПОЛІТИКИ
У результаті вивчення теми студент повинен знати:
сутність понять “еліта”, “національна еліта”, “політична еліта”;
зміст головних концепцій політичних еліт;
легітимні cпособи рекрутування політичних лідерів;
функціональність різних типів політичних лідерів.
У результаті засвоєння теми студент повинен вміти:
охарактеризувати різні типи політичних еліт;
порівнювати функціональні можливості лідерів нації;
аналізувати діяльність представників політичної еліти;
виокремити визначальні риси політичного лідера;
виявляти чинники успіху політичного лідера;
викласти проблемні моменти процесу формування політичної еліти в Україні.
План
Поняття та особливості політичних еліт як суб’єктів політики.
Сутність еліт. Еліти національні і політичні.
Основні концепції політичних еліт.
Структура, типологія та функції політичних еліт.
Структура політичної еліти.
Типологія та функції політичної еліти.
Політична еліта та демократія.
Елітарна демократія та елітарний плюралізм.
Еліта в недемократичному суспільстві.
Проблеми формування політичної еліти в Україні.
Структура сучасної політичної еліти в Україні.
Формування української політичної еліти: історія і сучасність.
Політичні еліти: поняття, теорії, типологія.
У кожному суспільстві існує група людей від яких залежить процес прийняття рішень, які спрямовані на визначення напряму суспільно-політичного розвитку, вдосконалення та розвиток всіх сфер суспільного життя. Ця група людей – еліта. В залежності від сфери життєдіяльності, виділяють економічну, політичну, військову, освітянську, мистецьку, духівничу, наукову та інші види еліт.
Еліта ( від франц. « elite» - «краще», «вибране», «відбірне» ) - соціальна група, яка займає найвище положення а суспільній ієрархії та здійснює керівництво у певній галузі суспільного життя.
Серед усіх еліт особливе місце посідає політична еліта.
Політична еліта – достатньо самостійна, відносно привілейована меншість суспільства, яка володіє психологічними, соціальними та політичними якостями й бере безпосередню участь у прийнятті політичних рішень, пов’язаних з використанням державної влади чи впливом на неї.
В політології існує низка теорій елітаризму, опрацьованих як зарубіжними, так і вітчизняними науковцями. Охарактеризуємо найбільш відомі з них.
1. В період Стародавньої Греції найбільш докладні елітарні погляди сформулював Платон. На його думку, лише аристократи, зокрема філософи, які отримали належне виховання та мають природні нахили до керівництва можуть успішно управляти державою.
2. Один з основоположників сучасної теорії політичних еліт В. Парето вважав, що рівновагу суспільної системи забезпечує кругообіг еліт, який є свого роду універсальним законом історії. Елітою він вважав людей, які досягли найбільших висот у сфері своєї діяльності. До складу еліти може ввійти кожна людина, яка завдяки своїм зусиллям та боротьбі за покращення свого становища піднімається по соціальній драбині та здобуває панівні позиції. Цей процес є циклічним, з часом старі еліти вироджуються і зникають, а на зміну їм приходять нові. У процесі циркуляції відбувається послідовна зміна двох типів еліт: « левів», які характеризуються консерватизмом, авторитарністю, використанням силових методів здійснення влади та «лисів» яким притаманні компромісність, угодовство, використання політичного маневрування, спекуляцій, обману.
3. Наступний представник класичної елітарної теорії Г. Моска вважав, що у кожному суспільстві виникає і існує два класи людей: той, який править і той, яким правлять. Перший клас це компетентна і організована група, яка є меншістю суспільства та поповнюється здібними людьми, які відповідають потребам суспільства на конкретному етапі його розвитку. Цей клас – еліта, яка монополізує владу, виконує політичні функції, насолоджується владою, управляє більш чисельним іншим класом та контролює його.
4.Заслуговує на увагу елітарна концепція Р. Міхельса, який обґрунтував « залізний закон олігархічних тенденцій». На його думку, у кожній організації чи політичній партії, навіть демократичній, на певному етапі виокремлюється панівна меншість, поява якої спричинена необхідністю професійного керівництва, яке опирається на платний бюрократичний апарат. Таким чином виникає еліта – активна керівна меншість, якій більшість, через неможливість здійснювати прямий контроль над нею, змушена підкорюватися.
5. Аналіз політичних еліт посідає особливе місце у працях М. Вебера. Він прийшов до висновку, що політичні еліти творять харизматичні особи, що наділені особливим даром та сумою індивідуальних рис, які дозволяють їм здійснювати визначальний вплив на оточення та ціле суспільство загалом.
6. Український політолог В. Липинський розглядав політичну еліту в контексті національного відродження України, яке нерозривно пов’язане з відродженням національної еліти – аристократії. Національна аристократія повинна опиратися на матеріальну силу, здобуту в процесі матеріального виробництва та моральний авторитет, який забезпечується законністю виконання елітою свої національних завдань. За В. Липинським, нову національну еліту творять представники усіх соціальних верст та класів, які усвідомили українську національну ідею і прагнуть втілити її в життя. Національна еліта повинна постійно оновлюватись і поповнюватись людьми національно свідомими та патріотично налаштованими.
7. Питання творення нової української еліти знайшло відображення у теорії інтегрального націоналізму Д. Донцова. На його думку втілення державницької ідеї можливе лише за умови існування у суспільстві провідної верстви – «ініціативної меншості», яка формується не на основі маси, класу чи партії, а є кастою кращих людей, до якої, шляхом суворого відбору, входять лише ті, хто має сильну волю та може віддати життя за втілення ідеї.
Таким чином, провідною ідеєю всіх теорій є твердження про неможливість здійснення управлінських функцій всім народом, а лише меншістю, тобто – елітою, яка повинна виконувати ряд функцій.
Функції політичної еліти:
реалізація волі народу, суспільних груп, класів щодо здійснення політичної влади, задоволення суспільної потреби у владному регулюванні;
артикуляція інтересів великих суспільних груп;
аналіз політичної ситуації, політичне прогнозування, вироблення стратегії та тактики політичної діяльності;
формування інституційно-організаційної волі суспільних груп;
політичне представництво суспільних груп та їх інтересів;
регулятивно –контролююча;
підготовка та висунення кадрів, форування адміністративного апарату.
Одним з важливих питань теорії політичних еліт є їх типологізація. В основі типології еліт лежать різні критерії, які дають змогу віднести певну еліту до того чи іншого типу:
За критерієм стадій історичного розвитку еліти поділяють на:
аристократична ( еліта крові ) існує в доіндустріальному, традиційному суспільстві;
еліта багатства й успіху ( олігархія) притаманна індустріальному, капіталістичному суспільству;
бюрократична еліта характерна для індустріального суспільства тоталітарного типу ( соціалізм, комунізм );
еліта знань ( меритократія ) притаманна сучасному, постіндустріальному суспільству.
2.За критерієм обсягу політичного простору:
загальнонаціональна;
регіональна;
місцева.
3. За сферою діяльності:
адміністративна;
комунікаційна;
4. За ідеологією:
ліберальна:
консервативна;
соціалістична;
націоналістична.
5.За характером політичного режиму:
демократична;
авторитарна;
тоталітарна.
6. За можливістю доступу в еліту нових членів:
відкрита;
закрита.
В межах політичної еліти вирізняють:
еліту влади;
еліту впливу;
субеліту (суспільна верства, яка за своїм соціальним статусом наближається до політичної еліти і за рахунок якої відбувається поповнення політичної еліти).
В контексті співвідношення владної, управлінської та опозиційної діяльності виділяють:
правлячу еліту, яка в даний період здійснює владу;
опозицію, яка критикує діяльність правлячої еліти та прагне завоювати владу;
контреліту (політично активна верства з якої в майбутньому може утворитись нова еліта, яка прийде на зміну існуючій).
Таким чином, політична еліта – це активна, компетентна з високим ступенем організації група, що безпосередньо здійснює управління державою та суспільними справами. Діяльність політичних еліт передбачає наявність у ній авторитетної особи – лідера аналізу якого присвячене наступне питання.
Природа політичного лідерства.
Лідерство іманентне природі людини й існує у всіх спільнотах. З явищем лідерства стикається кожна людина вже з дитячого віку. В родині, у кожному шкільному класі існує свій лідер.
Лідер ( від англійського « leader» - ведучий ) – це член групи, за яким визнається право приймати відповідальні рішення в тій чи іншій ситуації; авторитетна особа, яка відіграє провідну роль в організації групи і регулює взаємини між її членами.
На рівень політичного лідерства, як правило, виходять особистості, здатні не лише усвідомити та узгодити власні політичні інтереси з інтересами суспільних груп, але й формувати систему їх політичних інтересів, організовувати та спрямовувати їхню активність, згуртовувати своїх прихильників та повести їх за собою з метою забезпечення їх політичних та суспільних інтересів. Політичний лідер виступає символом певної спільноти, він трактується як особистість, здатна реалізувати інтереси групи за допомогою фактора влади, що дається йому цією спільнотою.
Політичний лідер – особа, що иає постійний пріоритетний вплив на певне політичне об’єднання або на все суспільство загалом завдяки своїй активній участі та ролі у політиці.
У політичному лідерстві виділяють два аспекти:
- формальний – пов’язаний з керівним місцем у суспільній ієрархії, високою керівною посадою з володінням владою, статусом ( Президент, монарх, прем’єр-міністр, спікер, тощо );
- неформальний - виражається в особистих якостях людини, здібностях до керівництва, прагненні до володарювання та визнанні за нею права на керівництво з боку організації, групи чи цілого суспільства загалом. Такий тип людей часто називають типом «альфа». Люди типу «альфа» наділені харизмом ( Божим даром) вважаються такими, які «народжені» для влади.
На думку польського вченого Єжи В’ятра, людьми, що боряться за владу керують різні мотиви серед яких наступні:
егоцентричні – концентруються на особі яка діє, або на її прихильниках, близькому оточенні;
соціоцентричні – спрямовані на інтереси групи людей: нації, класу, країни, всього людства.
Водночас, люди різняться своїм ставленням до влади, яке може бути:
автономне – цінування влади самої пособі;
інструментальне – тлумачення влади як засобу отримання певних благ для себе або інших людей чи груп.
На перетині мотивів та ставлення до влади виникають чотири психологічні типи лідера.
Влада як гра. Якщо у лідера домінують егоцентричні мотиви та автономне ставлення до влади то влада сприймається як гра, а політик при цьому – гравець. Політика розцінюється як ігрова діяльність, а влада залежить від визнання суспільством даного гравця ( М. Горбачов ).
Влада як панування над іншими. Такий тип виникає за умови переваги соціоцентричних мотивів та автономного ставлення до влади та виражається у нав’язуванні своєї волі іншим, цілому суспільству. Влада тут виступає засобом компенсації своїх вад, подолання комплексу неповноцінності. Переважно такий тип характерний для авторитарних лідерів ( Й. Сталін, Гітлер Б. Муссоліні, Ф. Кастро ).
Влада як джерело багатства, престижу, слави, особистої вигоди. Цей тип виникає на перетині егоцентричних мотивів та інструментального ставлення до влади. Уданому випадку політик не прагне відстоювати та забезпечувати інтереси народу чи певної групи, а розцінює владу як засіб досягнення особистої кориті від політичної діяльності, як можливість розбагатіти, осягнути славу. Такий тип мотивацій в суспільній свідомості оцінюється негативно, а лідер трактується як такий що не відповідає моральному взірцю політика як слуги народу.
Влада як служіння суспільству. Такий тип існує на перетині соціоцентричних мотивів та інструментального ставлення до влади. У суспільній свідомості він сприймається як найбільш ефективний та відповідний моральним принципам. Лідери даного типу користуються високим рівнем довіри з боку населення, оскільки ставлять перед собою мету задоволення потреб та інтересів народу. Така позиція здебільшого виникає у складних політичних ситуаціях, коли перед лідером постає питання вибору напряму суспільно-політичного розвитку, співвідношення мети та засобів її досягнення. ( В. Ющенко, Ф. Рузвельт ).
Складна природа політичного лідерства розкривається через різноманітні політологічні теорії лідерства. Назвемо основні з них:
« теорія рис» ( автор Е.Богардус ) трактує феномен лідерства як суму видатних якостей людини – розум, енергія, організаційні здібності, компетентність, почуття гумору, тактичність, вміння привернути до себе увагу та взяти на себе відповідальність. Слабкою ланкою «теорії рис» є відсутність аналізу впиву соціальних факторів на професійне становлення лідера;
«теорія лідера – виразника інтересів» - розглядає суть лідерства з точки зору дбайливого ставлення до потреб людей ( передусім виборців) та надання їм допомоги у задоволенні їхніх інтересів. При цьому залишається відкритим питання: чи завжди лідер мусить дотримуватись поглядів виборців, навіть у випадку, коли їх інтереси суперечать національним, чи в такому випадку приймати непопулярні для певної групи рішення, діючи самостійно, відповідно до ситуації ( при цьому до певної міри втрачаючи свій авторитет серед членів групи )?
«теорія лідера – маріонетки» - пояснює лідерство як здатність лідера відображати інтереси своїх послідовників. Лідер - маріонетка здатен успішно орієнтуватись на інтереси своїх прибічників, які керують ним, дають йому силу і змушують приймати рішення ( автор У Берк);
«ситуаційна теорія» - ( автор Ф. Фідлер ) – стверджує, що лідерство – це продукт ситуації, а лідер – це «пожежник», який вміє швидко відреагувати на ситуацію що склалась у зовнішньому середовищі та швидко знайти відповідне політичне рішення. У зовсім несприятливих, або навпаки у дуже сприятливих ситуаціях, більш ефективного результату досягне лідер, який орієнтується на завдання, а не на людей. І навпаки, у помірно сприятливій ситуації результативним буде діяльність лідера, який орієнтується на людей.
Типологія та функції політичного лідера.
Окрему увагу варто приділити питанню типологізації політичного лідера. В основі класифікації політичних лідерів, запропонованої різними вченими, лежать різні критерії, зокрема: особливості поведінки, міра впливу на суспільство чи групу, спосіб легітимації діяльності, методи діяльності, тощо. Наведемо найбільш розповсюджені в політичній науці типології:
За критерієм способу набуття та легітимації влади ( М. Вебер ):
- традиційний ( вожді племен, монархи ) авторитет яких базується на традиціях, звичаях, часто освячується релігією;
- раціонально–легальний, до якого відносять лідерів, які приходять до влади загально визнаним у суспільстві шляхом, внаслідок наполегливої праці, яка дозволила їм завоювати довіру електорату та в процесі якої вони довели свою здатність до управління;
- харизматичний, що ґрунтується на вірі в те, що лідер наділений особливими надприродними здібностями, покликаний до влади вищими силами. Оптимальний варіант для появи такого типу лідера – наявність глибокої суспільно-політичної кризи.
За критерієм стилю керівництва:
автократичний;
диктаторський;
демократичний;
плутократичний.
За мірою впливу на суспільство:
реальні;
менеджери.
За іміджем і рольовим призначенням:
прапороносець;
слуга;
торговець;
пожежник;
актор.
За ставленням до політичної системи:
функціональний;
дисфункціональний;
конформістський;
нонконформістський.
За масштабами лідерства:
загальнонаціональний;
регіональний;
певного класу, соціальної верстви, групи.
За способом утвердження лідерства:
формальні;
неформальні.
Лідери усіх типів, виходячи з завдань, які ставить перед ним суспільство повинні виконувати набір функцій, серед яких наступні:
діагностична, що передбачає всебічний аналіз політичного середовища, виявлення у ньому можливих відхилень від своєї позиції або плану дій;
директивна - полягає у визначенні напряму дій в інтересах групи, яка долатиме проблемну ситуацію;
мобілізуюча, спрямована на забезпечення підтримки групи плану дій та бачення ситуації лідером;
забезпечення зворотного зв’язку між владою та масами, що сприяє орієнтації громадян на активну участь у політичному процесі, дотриманню суверенітету особистості та призводить до високого ступеню легітимації влади та стабілізації суспільної системи загалом;
соціального арбітражу та патронажу, які проявляються у захисті населення від посягання на його природні права, підтримуванні порядку та законності, недопущенні заборонених законодавством форм політичної активності громадян.
В умовах демократичного політичного устрою держави, громадяни виявляють значний рівень довіри та обирають тих політичних лідерів, які відзначаються компетентністю, вмінням відстоювати інтереси своїх виборців та ефективно здійснювати управління.
Механізми політичного лідерства.
Важливою проблемою теми є аналіз механізмів політичного лідерства, який у кожній політичній системі має свою специфіку.
Механізм політичного лідерства – система традиційних або законодавчо оформлених правил, що регулюють процеси висунення «перших осіб» у структури влади і здійснення ними своїх повноважень, яка включає систему рекрутування політичних лідерів, форми політичної кар’єри, місце і функції лідера у політичній системі.
В сучасній політології відомі дві системи добору політичних лідерів, які існують в умовах різних політичних режимів і мають свої особливості. Охарактеризуємо кожну з них.
Антрепренерська система – діє у демократичних країнах і характеризується наступними ознаками:
відкритість і можливість для широкого кола представників з різних соціальних верств та суспільних груп претендувати на лідерство
01.04.2013 00:04-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора