Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Образ сонця в поезії Б.-І. Антонича і Т. Шевченка (взаємоперетікання християнських і язичницьких мотивів)
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Доповідь
Предмет:
Інші
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Доповідь на тему:
Образ сонця в поезії Б.-І. Антонича і Т. Шевченка (взаємоперетікання християнських і язичницьких мотивів)
Б.-І. Антонич у статті «Як розуміти поезію» [1] роз'яснював, що розуміння належить до сфери розуму, а поезію — царина почувань. Збагнути самого Антонича нам допоможе не просто знання української культури, а й заглиблення у язичницьке світовідчуття наших далеких предків, яке розкриє нам ось ті багатющі джерела національної образності, що доточилися християнською етикою й набожністю. Поета вже визнали одним з найяскравіших представників українського модернізму (Ю. Андрухович: «Б.-І. Антонич і літературно-естетичні концепції модернізму»), який доріс до європейського рівня, вписали в індоєвропейський контекст завдяки суто антоничівському вмінню осягати суть давноминулих епох (М. Новикова) [2]. Критики майже одностайно визнали дискусійність його поезії, навіть часом неузгодженість загального язичницького обожнення й одухотворення природи, відшуковування таємного зв'язку речей — і християнських догм (Ю. Ковалів, М. Ільницький, М. Новикова, [2] Л. Стефанівська). Але творчість Антонича попри поодинокі спроби (дисертації: В. Махно «Художній світ Антонича і І. Калинця», О. Буряк «Міфологізм художнього мислення Б.-І. Антонича») як явище української культури і на сьогодні розглянута недостатньо. Безперечно, в поезії Антонича виявилися такі течії модернізму, як імажинізм, символізм, сюрреалізм, навіть футуризм (в аспекті конструювання нових слів чи смислових уривків — складів, що відтворюють атмосферу курйозної чи зорової поезії, відомої ще козацькій добі, зокрема представленої І. Величковським). Проте невдоволеність дійсністю поетів-модерністів, виливаючись у сюрреалістичних візіях, просто фіксує в образах настрої відчаю та гіркого розчарування, невідповідність духовного розвитку і суспільного становища індивіда, залишає якісь незбагненні недомовки, сповнена зіставлених, але несумісних між собою явищ. Образи Антонича, на противагу цим загальним тенденціям, мають за собою виразну мотивацію, закорінену в українській міфології, звичаєвості та обрядовості. Поет ніби загадує нам загадку у формі метафори. Міра правильності нашої відповіді залежить від того рівня, на якому знаємо українську культуру — і язичницьку, і християнську.
Органічною частиною і водночас джерелом художнього світу Б.-І. Антонича стала поезія Т. Шевченка. Найбільший поет нашої національної літератури, Т. Шевченко мав християнський світогляд і бездоганну творчу інтуїцію, яка сприяла його саморозкриттю як язичника, здатного розмовляти з рідною природою, з предками, чути таємні порухи людського серця. Творчість Т. Шевченка «Трьох літ» засвідчує, що поет ставить національний чинник вище за християнську етику, якщо йдеться про вирішення долі України. Особливо прикметна у цьому відношенні містерія «Великий льох». Проголошуючи своє життєве і творче кредо, Т. Шевченко звертається до усіх чотирьох Євангелій, подає поетичні інтерпретації, які укладаються у його власну концепцію та підпорядковані його цілісному художньому світові.
Проте улюбленим для Тараса стала Євангелія від Іоанна, адже саме вона пронизана ідеєю втілення Живого Бога на землі у Слові. Адресуючи «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє», Т. Шевченко вибирає епіграф із четвертої глави Соборного послання св. апостола Іоанна, де розкривається смисл слів «Бог — то любов» [3]: «Аще кто речет, яко люблю Бога, а брата свого ненавидит, ложь есть». Ось цю вселенську любов, любов до ближнього Т. Шевченко заповідає насамперед своєму народові, єднаючи цілі покоління предків, сучасників і нащадків у націю. І якщо рядки
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну [4; 250].
стосуються сучасників Т. Шевченка, і, на жаль, ще й багатьох із нас, то далі увічнюється та норма поведінки, яка здатна перетворити українців у справді велику націю:
Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля [4; 250].
Хата тут символізує справжню Україну. Змалювання окремої країни, в якій діють власні закономірності, в образі хати, уявлення своєї душі хатою, в якій живе велика й стражденна Україна як вмістилище світлих патріотичних сил, — такі наскрізні мотиви поезії Т. Шевченка:
У моїй хатині, як в степу безкраїм,
Козацтво гуляє, байрак гомонить;
У моїй хатині синє море грає,
Могила сумує, тополя шумить;
Тихесенько Гриця дівчина співає, —
Я не одинокий, є з ким вік дожить [4; 64].
Витворюючи образ рідного краю в душі поета як свого дому, Б.-І. Антонич також указує на реалії української природи й культури («Елегія про перстень пісні»):
Я маю дім, при домі сад,
ліричні яблуні у ньому.
Мов свіже молоко — роса,
розваги — мед мені палкому.
Мов капелюх, квітчастий дах,
і дім мальований, мов скриня [6; 137].
Він вдало вплітає біблійне поєднання образів, ужитих на змалювання «землі обітованої», яка «тече молоком і медом», у свою «Елегію про перстень пісні». Оскільки основна суть українського язичництва полягала у світлопоклонінні, то предки вірили, що на Купала (24 червня), коли сонце стояло в зеніті й земля досягала найвищого розквіту, роса була цілющою, нібито ставала молоком небесних корів-хмар. Варто звернути увагу і на потрактування традиційних біблійних [7] метафор Антоничем: «мов свіже молоко — роса, розваги — мед мені палкому». Антоничівська індивідуалізація занурює ці образи у давні українські вірування.
У різних регіонах України видатний український етнограф С. Килимник занотував вірування, що на Купала сонце грається, а на Великдень — грає й міниться [8]. За аналогією до дій денного світила, влаштовувала свої купальські грища і молодь. Урахуємо також і подану тут Антоничем картину літнього розквіту, в якій постає поетова Лемківщина, проте кожен може вбачати у ній рідний куточок України. Виявилося тут і етноохоронне значення поезії Антонича («Елегія про перстень пісні»):
Злодії ходять по садах
крізь перелази та вориння.
Обгородити треба конче,
покласти мур з каміння й сну… [6; 137]
Дивовижно співзвучні ці рядки із застереженням Т. Шевченка («І мертвим, і живим...»):
...Кричите,
Що Бог создав вас не на те,
Щоб ви неправді поклонились!..
І хилитесь, як і хилились!
І знову шкуру дерете
З братів незрящих, гречкосіїв,
І сонця — правди дозрівать
В німецькі землі, не чужії,
Претеся знову! ...Якби взять
І всю мізерію з собою,
Дідами крадене добро,
Тойді оставсь би сиротою
З святими горами Дніпро! [4; 251]
Шевченко й Антонич змальовують благодатну квітучу землю України, і вжитий ними поетичний прийом, який на перший погляд здається звуженням до образу хати чи власного дому, насправді є способом відмежування своєї історії, природи, культурних цінностей від чужоземних, піднесення національної гідності українців. Лише Антонич зосереджується на естетичному аспекті наших давніх звичаїв та вірувань, а Шевченко в морально-етичному плані розкриває зміст свого послання до народу України:
Отак і ви прочитайте,
Щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили
Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали
Мучеників, кого, коли,
За що розпинали! [4; 254]
Т. Шевченко закликає до уважного вивчення історії України, діянь її захисників — лицарів козацьких. Історіософська концепція Т. Шевченка спрямовує нас до розкриття таїни минувшини з метою повернення колишньої величі й слави, яке може здійснитися лише за умови відродження національної гідності й здобуття волі Україною. Шлях здобуття волі завжди був нелегким, политим кров'ю, але необхідним:
Кров'ю вона умивалась,
А спала на купах,
На козацьких вольних трупах,
Окрадених трупах! [4; 253]
Як зауважує В. Шевчук [9] у кн. «Слово іпостасне», для українського романтизму відновлення історичної пам'яті було ідентичне пробудженню національної свідомості. До цього закликає Т. Шевченко:
Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть... та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?.. [4; 254]
Ось так оригінально тлумачить одне з ключових понять Першого соборного послання апостола Івана Т. Шевченко, так розкриває зміст поняття «ходити у світлі» [3; 1494], коли «Бог є світло» [3]. Для Тараса це немеркнуче світло справедливості й волі, яке повинно засяяти для його народу:
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє...
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю! [4; 254]
У своїй праці «Славянская мифология» [10; 202] сучасник і друг Шевченка М. Костомаров переконливо довів, що світло у фізичному й духовному аспектах було основним об'єктом пошани й обожнювалось усіма слов'янами-язичниками, більшістю стародавніх міфосистем, зокрема індоєвропейською, але сама ідея світла і в язичництві, і в християнстві пов'язувалася з любов'ю. Вшанування світла було суспільним явищем, лише язичники дякували і вклонялися Даждьбогу — Сонцю як дарувальнику всіляких благ, своїми щорічними, пов'язаними із кожним сонцеповоротом ритуалами утверджували світопорядок, задобрювали небесні світила, просили щедрого врожаю, тепла, а християни шукали світло істини. Проте абсолютна істина відома лише Богові. На землі вона може втілитися частково, у конкретних обставинах і ситуаціях у вигляді правди. Через те поезії Шевченка притаманний саме мотив святої правди:
Тойді, як Господи, святая
На землю правда прилетить
Хоч на годиночку спочить,
Незрячі прозрять, а кривиє,
Мов сарна з гаю, помайнуть [5; 239].
Покликання поетів і пророків — розкрити цю правду людям. Роздмухати в душах українців «іскру огню великого» («Єретик») [4; 199] — так розумів свою місію Шевченко. І тому настільки близьким йому була саме Євангелія від Івана, де земне життя Бога втілене у Слові. І наш Кобзар утверджує велике і значуще українське Слово у своїй поезії. З цих міркувань поет добирає і псалми для своїх переспівів. Скажімо, «Подражаніє 11 псалму» він переадресовує покріпаченому українському народові:
— Воскресну я! — той Пан вам скаже, —
Воскресну нині! Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих ...Возвеличу
Малих отих рабов німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово [5; 237].
Ідея боротьби світлого божества із силами темряви, його тимчасова поразка і тріумфальна перемога як результат багатовікових спостережень була відома всім древнім міфосистемам. У християнстві її найповніше виражає постать Ісуса.
Найвищою формою втілення світла на землі українці-язичники вважали рослини [10]. Прояви Бога у земній природі вбачав також Б.-І. Антонич. І тому свою четверту збірку поезій він назвав «Зелена Євангелія». Втілення Бога на землі як торжество сонця правди, утвердження справедливості та здобуття Україною волі розумів Т. Шевченко. Світло прозріння нерозривно пов'язане з любов'ю, адже як можна любити Бога, якого ніхто не бачив, людині, котра нездатна полюбити ближнього свого? Господь втілюється на землі серед людей, спроможних виявляти безкорисливу любов одне до одного. Образи духовного братства як козацького у поезії, так і реально заснованого Кирило-Мефодіївського, базуються саме на такій любові і взаємопошані. Проте «Посланіє» Шевченка — це передусім заповіт єдності українцям.
До осягнення різноманітних способів втілення Бога на землі приводять духовні шукання й Б.-І. Антонича, якому вдалося явити такі розмаїті форми втілення світла. Коли Шевченкове світло лагідне, високе й прозоре, божественно-золотисте, рівне, то воно означує родинне щастя або омріяний рай на Україні, коли ж його сонце розпечено-червоне і здебільшого західне, то воно виражає Божий гнів; вислів «крайнеба палає» стосується світанкового сонця й пов'язується з надією на краще. У поезії Антонича картина заходу сонця пов'язується з есхатологічною битвою сил Світла й Темряви і стає ритуалом щоденного повторення унікального космогонічного явища:
Воли рогами сонце колють,
аж з нього кров тече багряна.
Зачервонились трави в полю —
це захід куриться, мов рана [6; 273].
Антоничеве сонце — то багряне, то «золотопере» і «життєсійне», то біле, то червоне й екстатичне:
Росте в мойому саді сонце —
похмільна квітка тютюну [6; 137].
Таким чином поет указує на приналежність розпаленого денного світила до свого внутрішнього світу, і до того омріяного лемківського краєвиду. Важливо, що для Антонича сонце — «прабог всіх релігій» [6], а для Шевченка — споконвічне мірило вищого закону світобудови. І якщо в Антонича улюблені образи сонця, грайливого і мінливого весняного та у літньому розпалі сил, світанкового й розчервонілого, західного, то у Шевченка це або палаюче крайнебо світанку, яке будить у душі надії та радість, або ніжно-золотаве надвечір’я, яке асоціюється із станом райського блаженства чи «тихого раю» [4] на землі. В апокаліптичних візіях Антонича втрата сакрального змісту буття осимволізована децентралізацією образу сонця стосовно світобудови, або ж цілковитим руйнуванням сонячного кола («Й розбите в кусні сонця коло»), чи втратою сонцем вищої музики, яка окрилювала все суще й була запорукою гармонійного зв'язку між явищами живої одухотвореної природи й оживленими, мелодійними речами (кожна з яких мала свою мелодію):
А сонце, мов павук, на мурів скіснім луку
антен червоне павутиння розіп’явши,
мов мертві мухи, ловить і вбиває звуки [1; 191].
Шевченко тимчасову відсутність правди Божої на землі передає або через відсутність образу сонця:
За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі [4; 246]
або через боротьбу й остаточне згасання вогню (як у страшній картині в поемі «Гайдамаки», де ляхи замучили титаря):
Біліє місяць; люде сплять,
І титар спить ... Не рано встане:
Навіки, праведний, заснув.
Горіло світло, погасало,
Погасло... Мертвий мов здригнув.
І сумно-сумно в хаті стало [4; 77]
або через апокаліптичну візію зупинення руху сонця, а тому і всього світопорядку, яке несе смерть усьому живому («О люди! Люди небораки!»):
Чи буде правда меж людьми?
Повинна буть, бо сонце стане
І оскверненну землю спалить [5; 299].
Майже за кожною метафорою чи порівнянням у Антонича й Шевченка вибудовується асоціативний ряд подібних явищ. Екстатичний образ сонця — «похмільної квітки тютюну» наштовхує на думку, що дія «Елегії про перстень пісні» припадає на час Зелених свят, коли вшановують душі неприкаяних предків та духи річок, полів, лісів, стихійні прояви природи, уявлюваної у вигляді русалок. Тоді їм селянки розкладали на межах своїх нив пожертви полотном на сорочки та кропили траву молоком [8]. Звідси й Антоничівське порівняння «мов свіже молоко — роса». Таким чином, культ предків у поезії Антонича прихований за вшануванням рослинних і стихійних явищ природи, а в Шевченка яскраво виражений героїчний культ козацьких предків. Своєю поезією Шевченко дає зразок ідеального першопочатку — раю — у козацькій добі вільної України, мріє наблизити такий стан у майбутньому.
Антропоцентричність поезії Т. Шевченка — це його спосіб розв'язання найглобальніших проблем епохи — прагнення піднести людську гідність своїх земляків, поневолених та покріпачених Російською імперією, щоб подарувати українському народові стійку віру в можливість визволення.
Принцип однакової значущості всіх живих форм буття, особливо рослинних, у поезії Б.-І. Антонича зумовлений тим, що у ХХ ст. назріла і стала нагальною потреба дбати про екологію, притаманна ще нашим язичницьким предкам. А загальне одухотворення явищ живої природи, культури й цивілізації засвідчило намір поета Лемківщини надалі розвивати міфічну свідомість, віднаходити той таємний зв'язок речей та явищ, який надавали їм українці здавна, і який, на думку поета вони відчувають і сьогодні, чим вирізняються з-поміж інших народів.
Язичники-землероби, до яких належали і прадавні українці, вбачали остаточну перемогу сонячного світла у весняному відродженні рослин, а християни під Воскресінням Христа розуміли вирішальну перемогу світла істини. І якщо язичницькі веснянки та обрядові дійства фіксували щорічно повторювані явища, то християнське святкування Великодня, щовесни актуалізувало унікальну подію — Воскресіння Христа. Завдяки щорічному здійсненню ритуалів могли виникати уподібнення між язичницькими божествами та християнськими Богом і святими. Таким чином, для Б.-І. Антонича, що звертався до джерел стародавньої культури українців-язичників, ідея богоявлення була в основному втіленням Світла у рослинних формах, а для Т.Г. Шевченка як носія християнського гуманізму — втіленням Бога у людській подобі, ознаменованим приходом Христа, розкриттям можливостей пробудження божественної суті в людські душі. І тому Б.-І. Антонич став творцем «Зеленої Євангелії», а Т.Г. Шевченко — «Євангелії правди». Застосовуючи алюзію до Нового Заповіту, Т. Шевченко створює образ оновленої України.
У Новому Заповіті представлені 4 біографії, що відтворюють 4 основних аспекти всеобіймаючого Христа [7]. Євангелія від Іоанна розкриває Його як Сина Божого, Самого Бога, котрий є життям для Божого народу [7]. І Шевченко епіграфи до своїх творів добирає саме з Євангелії від Іоанна, надаючи їй перевагу над попередніми — від Матфея, Марка, Луки. Євангелія від Матфея «свідчить, що Він Цар, пророкований у старозавітних пророцтвах Христос Божий, котрий приносить царство небес на землю». Євангелія від Марка говорить, що Він — Слуга Божий, Хто вірно трудиться для Бога. Євангелія від Марка максимально проста, тому що слуга не вартий докладної розповіді [7]; Євангелія від Луки описує його як єдину гідну й нормальну людину, з усіх, хто коли-небудь жив на землі; будучи такою людиною, він є Спасителем людства [7]. Євангелії від Матфея й Луки не могли бути повною мірою сприйняті Шевченком-митцем через об'єктивні обставини часу, — через статус українців тієї доби, хоча піднесені в них ідеали були великою мірою втілені у козацькому минулому України, тому, закономірно, мають відродитися у майбутньому. Євангелія від Марка була несприйнятною для Шевченка як людини високої гідності. Тому його Марко з поеми «Наймичка», попри усі свої моральні чесноти — байстрюк, безбатченко, тобто, за міфологічним принципом ізоморфізму (коли людська родина — модель великої родини — народу), людина без батьківщини, народжена наймичкою — поневоленою матір'ю. У своєму «Посланні» («І мертвим, і живим, і ненарожденним...») [4]. Шевченко заповідає слова євангельської любові та єдності найкращому для нього народові, богообраному, рідному, українському. У чотирьох Євангеліях родовід Ісуса подано лише в Матфея й Луки. Для розповіді про слугу євангелістові Марку не потрібно повідомляти про Його народження. Щоб засвідчити, що Ісус — Цар, пророкований нам у старозавітних пророцтвах Христос Божий, Матфей повинен був показати предків цього Царя і Його статус, довівши, що престол Давида переходить до нього по праву [7]. Але Шевченко — носій етнічних традицій України. У поемі «Царі» серед інших владик земних він розвінчує ізраїльського царя Давида, а спасіння і Спасителя для свого народу воліє бачити на рідній землі, приналежного до українського генотипу. Щоб довести, що Ісус — гідна й нормальна людина, Лука показує усі покоління у родоводі цієї людини, стверджуючи, що він має право бути Спасителем людства [7]. Шевченко ж реалістично змальовує різні покоління свого народу, об'єктивно оцінюючи гідні й негідні діяння. Щоб розкрити, що Ісус є Сам Бог, Іоанну не потрібно наводити його людський родовід, він проголошує натомість, що Ісус, як Слово Боже, є Сам Бог, який був напочатку [7]. Так і автохтонний український народ, який був на своїй землі справіку (за Шевченком). У Матфея в родоводі значиться, що Давид був останнім поколінням батьків і першим поколінням царів — батьком Соломона:
А в городі младії вдови
В своїх світлицях, чорноброві,
Запершись, плачуть, на малих
Дітей взираючи. Пророка,
Свого неситого царя,
Кленуть Давида сподаря [5; 77].
А в Луки йдеться, що сином Давида був Нафан, котрого Бог спеціально послав викривати Давида, предок Марії [7]; у Матфея — родовід іншого (другого) сина Давида — Соломона, предка Йосипа [7]. Один родовід — це лінія Марії, а другий — лінія Йосипа. І Марія і Йосип були нащадками Давида [7]. Шевченко приймає родовід від Матфея. Царство, царем якого є Христос, складається з нащадків Авраама, включаючи і нащадків за плоттю, і спадкоємців за вірою [7]. Тому у Матфея родовід Христа починається з Авраама, отця покликаного роду, а не з Адама, батька сотворенного роду [7]. Цю алюзію до Євангелії від Матфея Шевченко застосовує, щоб ствердити віру у свій народ, у його високе покликання, утвердити пріоритет національного над загальнолюдським. Для Шевченка характерним було проповідування діяльного життя в ім'я свого народу, він закликав до здійснення свого призначення як особистість, так і весь народ. Роль Йосипа, нащадка Соломона, усіляко підкреслюється Шевченком у поезії, зокрема поемі «Марія»:
0 старче праведний, багатий! Не од Сіона благодать,
А з тихої твоєї хати Нам возвістилася. Якби Пречистій їй не дав ти руку — Рабами б бідниє раби 1 досі мерли би. О муко! [5; 254] та малярстві (тяглість поколінь від діда до батька й сина показана у картині «Селянська родина»).
Життєствердний струмінь поезії лемка Антонича, який вважав за необхідне дарувати українському народові високе, просвітлене мистецтво, — настільки сильний, що дослідниця М. Новикова навіть зробила висновок: «Поезія Антонича асоціальна» [2]. «Його село не сіє? Не оре? Не косить? Не пече хліба» [2]. У ній «відсутній культ предків» [2]. Але культ предків в українців-язичників є однією з найвиразніших ознак українського патріотизму. І був він не похмурим, а просвітленим. Поширеним серед давніх українців був обряд трупоспалення, адже вірили, що душі померлих не покидають свій рід, а з полум'ям підіймаються до сонця, стають духами Лада, щоб потім покровительствувати нащадкам [8]. Тому на кожному святі, неминуче пов'язаному з сонцеповоротом, вшановують і душі предків [8]. У дивовижно яскравих поетичних образах, позначених авторською індивідуальністю і глибинним відчуттям національної української культури, подав ці чотири сонцеповороти Б.-І. Антонич. Культ предків прихований у нього за сонцепоклонством. Т. Шевченко ж зосереджує його на козацькій добі, яка була для нього ідеалом вільної й могутньої, прекрасної і славної України; національних героїв інших епох він зображує узагальнено. Змальовуючи трагедію занедбаної історичної пам'яті на Україні у поемі «Гайдамаки», він створює алюзію дохристиянського уявлення про Страшний Суд, після якого оживуть не тільки душі, але й тіла:
Молітесь діти! Страшний Суд
Ляхи в Україну несуть —
І заридають чорні гори.
Згадайте праведних гетьманів:
Де їх могили? Де лежить
Останок славного Богдана?
Де Остряницина стоїть
Хоч би убогая могила?
Де Наливайкова? Нема!
Живого й мертвого спалили.
Де той Богун, де та зима?
Інгул щозиму замерзає —
Богун не встане загатить
Шляхетським трупом. Лях гуляє!
Нема Богдана червонить
І Жовті Води, й Рось зелену [4; 84].
Подібно до того, як кожна родина українців-язичників у найбільші свята, пов'язані з подовженням чи скороченням світлового дня, вшановувала свій рід, так, за переконанням Шевченка, велика родина — Україна мусить шанувати своїх предків, щоб не втратити шляхетності й міцності духу у вирішальний історичний момент; здатності знову здобути волю своєму народові й незалежність рідній землі. При цьому Тарас по-язичницьки вірить у те, що своїм вшануванням великих предків, пам'яттю про місця їхніх національно-визвольних змагань і доглядом за їхніми могилами ми здатні закликати добробут і стверджувати його на рідній землі. У поемі «Гайдамаки» виражений культ предків, які підтримують нащадків у справедливій боротьбі:
Не плачте, братія: за нас
І душі праведних, і сила
Архістратига Михаїла.
Не за горами кари час,
Молітесь, братія! [4; 84]
Думку М. Новикової про асоціальність поезії Б.-І. Антонича можна заперечити також і твердженням вченого-міфолога О.Ф. Лосєва: «У міфології навіть соціологія підпорядкована астрології» [11].
Степан Килимник [8] доводить, що культ предків (добрих, світлих духів, душ померлих) входив до найбільших релігійних свят українців дохристиянського періоду [8]. Бог світла й сонця, Дажбог, податель усіх благ на землі вшановується у Святвечір [8], незримо присутній у Дідуху — останньому снопові [8]. Оскільки за анімістичним світоглядом давніх українців, найбільше шанувалося світле небо, сонце як життєдайна сила і вода, — усе, що приходить як дар неба для всеплодючої матері-землі на благо людини, то й Антонич як носій цього світовідчуття подає у своїй поезії культ предків як органічну частину загального культу родючості й сонцепоклонства.
У колядках сонечко славиться тим, що гріє маленьких дітей, їх же звеселяє [8]. Усе на землі народжується й розвивається від сонця, тому є його дітьми. У цьому криється і джерело дитинності Антонича:
«Я — все п'яний дітвак із сонцем у кишені».
«Я — закоханий в житті поганин» [6; 125].
У «Повісті временних літ» Нестор Літописець називає українців «онуками Дажбожими».
Б.-І. Антонич насамперед співець краси й розквіту весняного. Веснянки складають найархаїчніший пласт українського фольклору. М. Минько у розвідці «Генеза ягілок» стверджує, що у Великий Україні співають тих самих ягілок, що й у Галицькій. На основі цього твердження С. Килимник у веснянках вбачає промовисте свідчення єдиного національного й культурного простору України: «Споконвіку ми складали один народ, творили разом одну культуру, мали одну мову, одні звичаї, одне мистецтво, одну віру та вірування» [8]. І Т. Шевченко святковий стан душі, здатний перетворити на рай увесь навколишній світ, передає в образі одного з найбільших і найрадісніших свят українців — Великодня. Наші предки-язичники вірили, що у цей, найдовший у рокові день, коли торжествує сонце, оживає все довкола, навіть про померлих слід говорити як про живих. І тому таке природне звертання Т. Шевченка до покійного автора української «Енеїди»:
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть! [4; 28]
У поетиці Т. Шевченка образ соловейка - одного з найспівучіших птахів є або невід'ємною частиною весняного краєвиду, або ж метафорою народного співця України, здатного відроджувати душі.
У вірші «На вічну пам'ять Котляревському» поет називає І. Котляревського соловейком, якого любо слухати усякому:
Чи сирота, що до світа
Встає працювати,
Опиниться, послухає,
Мов батько та мати
Розпитують, розмовляють, —
Серце б'ється, любо...
І світ божий як Великдень,
І люди як люди! [4; 27]
Т. Шевченко, який сам рано залишився сиротою, умів так глибоко відчути і творчу радість, і натхненний струмінь справжнього мистецтва, щоб зріднитися з цілим світом, обшир якого майже завжди поставав в образі райського куточка України з пишним кущем червоної калини і щебетанням соловейка. І квітучий краєвид та щирі друзі у цю мить ставали йому родиною. Етнічний ідеал родини — один з найсвітліших в українському фольклорі. Небесні Боги — сонце, місяць, зорі постають у колядках і щедрівках в образі родини. І коли колядники віншують земну людську родину, то порівнюють її з небесною, бажають їй стільки «кіп у полі, як зір на небі», тобто найвищого блага, здоров'я, врожаю, краси й достатку. Б.-І. Антонич у своїй «Коляді» зумів відтворити ті радісні передчуття, які охоплювали душу українця-язичника у зв'язку з Різдвом Сонця і збільшенням світлового дня:
Ходить сонце у крисані,
спить слов'янськеє Дитя.
Їдуть сани, плаче Пані,
снігом стелиться життя [6; 162].
Притаманний українцям ідеал родини поєднався з образами найбільших язичницьких богів — світлого неба, сонця, води і злився з біблійним сюжетом про народження Христа, як після прийняття християнства свято Різдва Христового напластувалося на питомі українські святкування на честь Різдва Сонця. Християнські мотиви внесли у «Коляду» Антонича елегійний смуток, пов'язаний із труднощами життя, з якими доведеться зіткнутися дитяті. Образ слов'янського Дитяти становить алюзію до образу Христа й до скрутної долі етнічної спільноти лемків, яких вже після смерті Антонича (у квітні 1947 р.) виселили з рідного краю, щоб асимілювати серед поляків. Образи давніх язичницьких богів українців несуть просвітлену радість. Слова «Ходить сонце у крисані» наводять на думку, що саме сонце пов’язане тут з раєм, вирієм, міфічною країною тепла, звідки сходить весна на землю. У християнстві поняття вирію злилося з ім'ям св. Юрія. Юрія Переможця святкують 23 квітня [8]. У цей день сходить весна на землю, і кожна господиня дарує пастухові якийсь полотняний подарунок — рушник, бриля чи торбу, а також гроші [8]. У своїй поезії Б.-І. Антонич пов'язує образи світил з усім, що здатне збуджувати уяву, почуття і пристрасті людини. Його сонце, місяць і зорі здебільшого екстатичні:
Червінці дзвонять на столі,
і місяць — найхмільніший келих («Корчма») [6; 148];
і день ховає місяць в кручу,
мов у кишеню гріш старий («На шляху») [6; 149].
На відміну від образів місяця й зірок, сонце в його поезії ніде не поєднується з метафорою грошей. Лише у вірші «Ярмарок» метафора
червоне сонце продають
на ярмарку в Горлицях [6; 252]
в історичному вимірі зазвучала страшним пророцтвом, яке через 12 років після смерті поета обернулося великою духовною трагедією для етнічної спільноти лемків.
Образ сонця, просякнутий первісною вірою наших пращурів, означує повноту, розмаїття й радощі життя. Образ місяця виступає у мотиві натхнення-подорожі як духовний супутник. Слідом за Шевченком Антонич розвиває й образи місяця-спостерігача і страстотерпця. Зорі в Антонича, як і в більшості найдревніших міфосистем, пророкують долю або призначення людини. Образи віщих світил, що єдині у світі, мають право судити землю, яскраво виявлені в поезії Шевченка. Б.-І. Антонич вивів образ сонця як найвищого божества українців-язичників. У його останній збірці «Ротації», де показана цілковита десакралізація буття, «лиш сонячне ядро колишеться, як вічна правда». Таким чином, язичницький образ «прабога всіх релігій» злився з християнським і став співзвучний з його трактуванням у поезії Шевченка. Він втілює надію на відродження духовності, а отже, й величі та слави українського народу.
Література:
1. Антонич Б.-І. Твори. — К.: Дніпро, 1998.
2. Новикова М. Міфосвіт Антонича// Сучасність. — 1992. — № 9.
3. Біблія, або Книга Старого і Нового Заповіту, із мови давньоєврейської та грецької наново перекладена. — М., 1998.
4. Шевченко Т.Г. Повне видання творів в дванадцяти томах. — К.: Наукова думка, 1989. — Т. І.
5. Шевченко Т.Г. Повне видання творів в дванадцяти томах. — К.: Наукова думка, 1989. — Т. ІІ.
6. Антонич Б.-І. Пісня про незнищенність поезії. — К.: Рад. школа, 1967.
7. Новый Завет. Анахайм: Живой поток. — 1998.
8. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. Кн.1, 2. — Київ: Обереги, 1994.
9. Шевчук В. Слово іпостасне. — К.: ТвімІнтер, 2001.
10. Костомаров М.І. Слов'янська міфологія. — К.: Либідь, 1994.
11. Лосев А.Ф. Философия. Мифология. Культура. — М.: Политическая литература, 1991.
01.04.2013 00:04-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора