Відносини України і Польщі в період між 1890 – 1914 рр.. Курсова робота з Інші. Робота № 523376

Відносини України і Польщі в період між 1890 – 1914 рр.

Інформація про навчальний заклад

ВУЗ:

Інші

Інститут:

Не вказано

Факультет:

Не вказано

Кафедра:

Не вказано

Інформація про роботу

Рік:

2025

Тип роботи:

Курсова робота

Предмет:

Інші

Завантажити

Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):

Курсова робота на тему: Відносини України і Польщі в період між 1890 – 1914 рр. ЗМІСТ Вступ Розділ І. Українські-польські стосунки кін. XVIII ст. до 1890p.: спроба ретроспективного аналізу Розділ ІІ. “Нова ера” в українсько-польських стосунках Розділ III. Особливості українсько-польських взаємин Висновок Список використаних джерел та літератури ВСТУП Українсько-польські стосунки - ключова проблема історії Галичини. Вони були визначальними в політичній, економічній, соціальній та культурній сферах життя галичан. Саме українсько-польські стосунки в Галичині, їх генеза, особливості протікання і наслідки покладені в основу даної курсової роботи. Актуальність даної теми пов'язана із виключною важливістю українсько-польські взаємини в становленні української державності і, взагалі, збереженні українського народу як такого. Актуальність теми полягає в неоднозначному трактуванні подій польськими та українськими істориками, в недостатньому опрацюванні джерельних матеріалів по даному питанню на науковому рівні. Предметом нашого дослідження є весь комплекс причин, що привели до зіткнення інтересів українського і польського населення в Галичині, а також всі можливі наслідки цих суперечностей. Об'єктом дослідження виступають умови зародження українсько-польських стосунків в Галичині, взаємовідносини між основними станами суспільства. Метою даної курсової роботи є комплексне дослідження українсько-польських стосунків в Галичині, їх генеза, особливості протікання і наслідки. Основне завдання даної роботи-на основі вивченої літератури висвітлити: умови переходу Галичини під владою Австрійської імперії; українсько-польське протистояння з кінця XVIII ст. до 1890 року; участь в ньому різних прошарків суспільства; роль, яку відігравала австрійська адміністрація в українсько-польських взаємовідносинах; особливості угоди 1890-1894 pp.; посилення українсько-польської. конфронтації на межі ХІХ-ХХ століть; вплив українсько-польського протистояння на розвиток Галичини. Хронологічні рамки даного дослідження охоплюють кінець XVIII - 1914рік. Джерельну базу курсової роботи склали записки, спогади сучасників подій, твори авторів другої половини ХІХ - початку ХХ ст., об'єднані в хрестоматійному виданні [1;2]. Необхідною умовою для будь-якого історичного дослідження є наявність максимального охоплення доступного кола наукової літератури. Автор хотів би звернути увагу на деякі проблеми з приводу даного питання. Перш за все в радянській історичній літературі узагальнюючих праць по даному питанню немає. Увагу приділяється окремим питанням, які акцентують увагу на “визвольній боротьбі трудящих мас”. Це, зокрема, стаття В. Бориса, присвячена українсько-польським відносинам під час революції 1848р. в Галичині [6]. Автор прагне показати всю складність ситуації, яка склалася на 1848р. в Галичині, розбіжності повсталих поляків і українців Галичини. Значна увага приділена боротьбі низів за свої права. В.Іщенко зображає селянський рух в Галичині в 1905-1907 pp. як відгук революційному руху в Російській імперії [14]. Тема українсько-польських стосунків присутня в праці С. Трусевича “Суспільно-політичний рух у Східній Галичині в 50-70-х pp. ХІХ ст.” [25]. Автор, зокрема, висвітлює боротьбу “прогресивної громадськості проти буржуазного націоналізму”, за єднання революційних сил російського, українського та польського народів. В сучасній українській історіографії з'явилося ряд праць, присвячених окремим питанням українсько-польських відносин. О. Аркуша розкрила протистояння поляків і галичан під час виборчих компаній 1889 і 1895рр. [3], висунула проблему консолідації національно-політичних сил українського галицького суспільства у 90-х pp. ХІХ ст. [4]. Автор залучила до роботи ряд важливих джерельних матеріалів, які раніше були недоступні. Ґрунтовне висвітлення українсько-польських відносин в Галичині містять праці І. Чорновола. Особливе місце займає його монографія, присвячена угоді 1890-1894 pp. [29]. Автор детально описував причини укладення угоди, її особливості; наслідки для обох сторін. В монографії І. Чорновола “Українська фракція крайового сейму 1861-1901 pp.” значна увага приділяється відносинам з поляками, намаганням українців вирішити спірні питання легально, за столом переговорів [30]. Україно-польським відносинам в Галичині на початку ХХ ст. Присвячені матеріали міжнародної науково-практичної конференції, яка відбулася в 1996р. [26]. В збірнику містяться статті як українських, так і польських істориків, що дозволяє більш повно відтворити трактування подій обох сторін. Окремі проблеми були висвітлені українськими істориками-емігрантами і видані за кордоном. Українсько-польським стосункам в ХІХ ст. Присвячена праця М. Демковича-Дворянського [10]. Значну увагу він приділяє “весні народів” і угоді 1890-1894рр. В. Луців висвітлив участь українців у польському повстанні 1863р. [16]. У своїй роботі автор також використав ряд узагальнюючих праць [7;8;21;23]. Структура роботи. Дана курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. РОЗДІЛ І. Українсько-польські стосунки в кінці XVHI ст. до 1890 p.: спроба ретроспективного аналізу. Кінець XVII - початок XIX століття був часом великих і соціальних змін і перетворень в Україні. Вони були спричинені в першу чергу новою геополітичною ситуацією у Центральній та Східній Європі. 1772 рік був поворотним для Галичини: після першого поділу Польщі вона ввійшла до складу Австрійської імперії. Незважаючи на це українсько-польські відносини не припинилися: у Галичині правлячим класом була польська шляхта. Галичина, насильно об'єднана з польськими землями, одержала урядовий титул - королівство Галіції і Лодомерії (Володимирії) з великим князівством Краківськими князівствами Оевєнцімським та Заторським. Галичину поляки розглядали тепер вже як частину єдиної польської території, як законний “польський стан посідання” [ 15, с. 9 ]. У австрійській Галичині українці і поляки становили кожен трохи більше 40%. Поляки проживали в основному у західній частині краю, на території між річками Бяла і Сян. У Східній Галичині їх частка становила близько 20%. Більшість населення (приблизно дві третини з 2,8 млн. у 1780р.) становили українці. Для Галичини XIXст. Характерним було швидке зростання чисельності населення, але його національний склад (близько 65% українців, близько 20% поляків і близько 10% євреїв) без великих змін зберігався аж до кінця австрійського правління [ 8, с. 22 ]. Заможним верствам шляхти вдалося посісти керівні посади у галицькій адміністрації. Нижчі щаблі окупувала дрібна шляхта. Інструментом забезпечення політичних впливів польської шляхти став Галицький становий сейм, запроваджений австрійським урядом у 1817-1845 роках [10, с.26]. Він перетворився на школу кадрів для майбутньої польської адміністрації краю. Водночас предметом найпершої турботи австрійського уряду в Галичині було наведення порядку і соціальної дисципліни. Австрійські чиновники застали тут олігархічне суспільство, що характеризувалося анархією і насильством правлячої польської шляхти та крайнім зубожінням і моральним занепадом простих жителів. Не дивно, що Галичина зразу ж після приєднання до Австрії стала одним з головних об'єктів реформаторської політики. Вона зосередилася в основному на ослаблені позицій польської шляхти як джерела державних смут і заворушень та безпосереднього винуватця занепаду сільського господарства краю. Польська націоналістична пропаганда у XIX столітті звинувачувала Йосифа II в особливому фаворизуванні русинів. Посилення німецького впливу турбувало польські патріотичні кола, опираючись цим впливом вони намагались відродити національне життя за допомогою літературної і наукової діяльності. Осередком цієї активності стала польська національно-культурна інституція “Осолінеум”, відкрита у Львові за дозволом уряду у 1819 році [7, с.52]. Польське культурне життя у Львові досягло справжнього розквіту у 1820-1831 роках. Водночас польський національний рух зазнав важливих змін. Після поразки повстання 1830-1831 роках у Галичині виникла мережа таємних польських організацій, які готували грунт для нового національного виступу. Політична ідеологія польського руху також зазнала суттєвих трансформацій. Відновлена Річ Посполита, твердили молоді польські революціонери, мала бути вільною демократичною республікою [12, с. 510]. Вони вбачали собі майбутню польську націю як політичне об'єднання чотирьох народів - польського, українського, білоруського і литовського, в якому жодна національність не пануватиме над іншими. Польські поети “українські поети” здобули велику популярність у Галичині. Потреба привернути на свій бік галицьке селянство зумовили появу в ідеології польського національного руху сильних анти панських мотивів. Група польських діячів провадила агітаційну роботу серед українських селян [11,с.149]. Їхні брошури і прокламації, написані місцевою розмовною мовою, мали переконати жителів села, що основним винуватцем тяжкого становища є австрійський уряд. Нова ідеологія польського руху не справила великого впливу на українське селянство. Зате вона виявилась дуже привабливою для молодої української інтелігенції. Як у 1810 році серед вихованців Львівської греко-католицької семінарії був поширений австрійський патріотизм, так у 1830-х роках його заступає патріотизм польський. Захоплення польською культурою, літературою і політичною ідеологією було настільки. великим, що воно взагалі ставило під загрозу подальше існування русинів як окремої національності. Переломною подією в історії українського національного відродження була діяльність “Руської трійці” М. Шашкевич, І. Вагилевич і Я. Головацький об'єднали навколо себе близько двадцять молодих людей, майже виключно семінаристів та молодих священиків. “Руська трійця” з'явилася після польського повстання 1830-1831 роках, і в цьому випадку “після” означає і “через” [22,с.115]. Це був час діяльності численних конспіративних організацій, створених польською романтично настроєною молоддю. "Руська трійця" входила в ці коспірації. Участь в цих організаціях переконувала українську молодь, що польська революційна демократія є байдужою до їхніх національних потреб. Так, у 1834 році українські члени Товариства польського й руського народу. Рада Товариства відкинула цю пропозицію, й українцям не залишилося нічого іншого, як створити власний Руський кружок [10,с.35]. Розрив з польським політичним й культурним світом був нелегким. До цього часу галицькі будителі друкували свої твори на сторінках польських журналів, а літературна і наукова діяльність “Руської трійці” була тісно пов'язана з “Осолінеумом”. Я. Головацький признавався, що багато з членів товариства краще володіли польською, аніж українською мовою і, можливо, досягли б більших літературних успіхів, пишучи нерідною мовою [13,с.143]. Але в ситуації, коли польські революціонери не на словах, а на ділі не визнавали “рівноправності української нації”, такий вибір став неможливим. Відень ладен був використовувати національне відродження русинів як засіб поборення революційного польського впливу. Виразником цієї нової лінії став призначений у 1847 році новим галицьким намісником граф Франц Стадіон [12,с.522]. У березні 1848 року він дав згоду на видання журналу “Галицька пчола” [8,с.51], публікації якого повинні були мати анти польський характер. Але у цій згоді відпала потреба, коли декілька днів по тому в Австрійській імперії розпочалася революція. Місяць після вибуху революції і на п'ять місяців раніше, ніж у всій імперії, у Галичині 22 квітня 1848 року була скасована панщина [15,с.32]. Приводом було бажання Стадіона перехопити ініціативу і випередити польську шляхту, яка зі страху перед повторенням невдалого повстання 1846 року готова була дарувати селянам волю. З проголошенням політичних свобод першими скористалися поляки, які створили у Львові свій політичний орган - Центральну раду Народову - та приступили до формування Національної гвардії. 2 травня 184 8 року у Львові була створена перша українська політична організація - Головна Руська Рада. У першому її маніфесті проголошувалося, що галицькі русини є частиною великого українського народу [6,с,74]. Табір революції у Галичині представляли польські політики. Як і на початку 1830-х роках, частина українців, передусім українська молодь, радо солідаризувалася з революційною боротьбою поляків. З іншого боку, польські демократи проголошували мету створення “Литовсько-русько-польської Речі Посполитої”, а Центральна Рада Народова заявила про рівність культурних прав поляків і українців. Поборником польсько-українського об'єднання став утворений 11 травня 1848 р. Руський собор, що складався, крім сполонізованих аристократів “руського” походження та радикальної польської інтелігенції, з декількох демократично настроєних українських патріотів [7,с.93]. Але абсолютна більшість політиків не збиралися визнавати політичної рівноправності українців. Вони вважали національний рух українців штучним витвором. Хоча польські й українські діячі і досягли порозуміння на Слов'янському конгресі у Празі в червні 1848 р.[13,с.120] ця угода не була втілена у життя. Компроміс між польською та українською сторонами був неможливий через надто сильне розходження в політичних, культурних і релігійних інтересах двох суспільств. В українському таборі були різні думки щодо політичного вирішення “руського” питання. Невелика група висловлювалася за політичну автономію у складі слов'янської федерації або навіть повну політичну самостійність української держави з центром у Києві. Кількість прихильників цієї ідеї не вдається встановити; однак не підлягає сумніву, що рахунок ішов на декілька одиниць [10,с.40]. Масову ж підтримку здобула вимога Головної Руської Ради поділити Галичину на українську і польську частини (провінції) з окремими адміністраціями. Меморандум з цією вимогою підписали 200 тис. чоловік [8,с.52]. Це було вражаючим успіхом Ради. На початку листопада 1848 p. y Львові дійшло до сутичок між австрійськими загонам польською Національною гвардією. Австрійська артилерія відкрила вогонь по місту і завдала йому важких руйнувань [6,с.80]. Листопадові події поклали край революційному розвитку. Після розправи з польським рухом австрійський уряд перестав підтримувати українські організації, і за умов важкого для них польсько-українського протиборства вони помітно занепадали або й припинили (як Головна Руська Рада) своє існування. Після придушення революції 1848 року Габсбурги зробили спробу ліквідувати революційні реформи та відновити абсолютну владу цісаря. Вони розпустили парламент і скасували конституцію, що стало початком десятиліття абсолютизму. Австрійська адміністрація в особі намісника цісаря польського графа А. Голуховського проводила відверто польську політику. Кінець десятирічному періоду післяреволюційної реакції поклали зовнішньополітичні невдачі Гамбурзької монархії. У 1859р. Австрія зазнала поразки у франко-італо-австрійській війні, а у 1866 p.-у війні з Прусією [24,с.18]. Воєнні невдачі знову піднесли роль національного питання у внутрішньополітичному житті. Після запровадження нової австрійської конституції 1861р., автономію з власним сеймом і урядом (виділом) [15,с.53]. Вибори до галицького сейму і австрійського парламенту здійснювалися на становій основі, що забезпечувало значну перевагу польській шляхті. Для обрання депутата від великих землевласників потрібно було лише 52 голоси, в той час як для депутата від селянської курії - аж 8764 [15,с.53]. Така виборча система забезпечувала польській шляхті становище господаря у галицькому сеймі й уряді, в свою чергу Відень забезпечував собі підтримку впливових поляків. Досягнення австрійського компромісу було перервано січневим повстанням 1863 p. y Росії. Галицький сейм було закрито, а з лютого 1864р. до травня 1869р. у Галичині діяв воєнний етан [16,с.67]. У краї були проведені численні арешти. Але вже у 1869 p. y політиці австрійського уряду настав поворот до федералістичної лінії. Було відновлено роботу галицького сейму, а у 1866 р. намісником Галичини знову було призначено А. Голуховського [30, с. 53 ]. У 1867 р. внаслідок досягнення австро-угорського компромісу, Австрія перетворилася в дуалістичну Австро-Угорську монархію. Стосовно Галичини австро-угорський компроміс доповнювався австро-польським компромісом, який розширив політичні права поляків у краї. За умовам компромісу, намісник Галичини обов'язково повинен був призначатися з числа польської аристократії, а у Відні польських інтересів мав пильнувати окремий “міністр для справ Галичини” [ 25, с. 129 ]. Уся соціальна, економічна і освітня політика була спрямована насамперед на задоволення польських інтересів. Українські (руські) посли володіли лише 15% депутатських місць у Галицькому сеймі, що було недостатньо для ефективного супротиву колонізації краю. Австро-польський компроміс не ліквідував розколу у таборі польських політиків у Галичині. Частина польських діячів не була задоволена досягнутою угодую. Вони вимагали для Галичини такого самого статусу, який, австро-угорський уряд надав Угорщині. Виразником настроїв невдоволених стало Національно-демократичне товариство, створене весною 1868 р. [27, с.206]. Навколо нього об'єдналися польські ліберально-демократичні політики, їхній лідер Францішек Смолька висунув програму країв – Австрії, Угорщини. Чехії, Галичани і Хорватії. Для тиску на австрійський уряд польські ліберали організували у галицьких містах хвилю патріотичних демонстрацій за участю дрібного міщанства, інтелігенції і робітників. Протилежну позицію займала група краківських консерваторів - так званих станьчиків. Її ідеологія постала головно з праць молодих краківських інтелектуалів Юзефа Шуйського і Станіслава Тарнавського. Згідно з їх баченням історичного минулого, головною причиною занепаду Речі Посполитої була безвідповідальність і анархія самих поляків. Польські повстання 1830-1831 і 1836 років та таємні революційні товариства, на їхню думку, лише продовжували цю традицію: якщо “liberum veto” (право на заборону) польської шляхти довело польську державу до занепаду, “liberum conspiro” (право на змову) польських революціонерів XIX ст. унеможливлює будь-яку реалістичну політику для покращення національного становища [8,с.74]. Станьчики закликали польське суспільство зайняти лояльну позицію щодо австрійського імператора. Повстання загрожують виживанню нації, отже, вони повинні бути засуджені як найнебезпечніший злочин. Чисельно невелика, але інтелектуально дуже впливова група станьчиків посіла належне місце у польському політичному житті. Але їм не вдалося провести свою лінію з українського питання. Станьчики закликали до компромісу з галицькими українцями. У цьому їм протидіяли так звані подоляки - політичне угруповання польських поміщиків зі Східної Галичини, які вперто відмовлялися визнавати галицьких русинів як окрему націю і тому унеможливлювало досягнення будь-якого польсько-українського порозуміння [8,с.74]. Під їхнім впливом краківські консерватори мусили зректися своїх планів. Загроза розвитку національного руху галицьких русинів, який міг би чинити на противагу польським національним аспіраціям, дуже часто змушували усі три польські угрупування - ліберальних демократів, станьчиків і подоляків - до створення спільного політичного блоку. Посилення польських позицій в Галичині супроводжувалося розколом в українському таборі. Руська інтелігенція у пошуках нових аргументів на користь своїх національних прав прагнула довести, що вона має за собою такі самі давні політичні і культурні традиції, як і поляки. З цією метою одна її частина (староруси) посилалася на історію Київської Русі й Галицько-Волинського князівства, на церковнослов'янську літературу, інша ж (москвофіли) шукала порятунку від полонізації в орієнтації на Російську імперію. Наступові москвофільства протистояла молода народовська інтелігенція. Відсутність організаційно-політичної опори в масах штовхала народовців до пошуку компромісів і угод. Не маючи змоги побороти москвофільський вплив, відчуваючи безсилля перед польською шляхтою, народовці зробили спробу порозумітися з нею у галицькому сеймі. 27 жовтня 1869 року народовець Юліан Лаврівсякий (віце-маршал крайового сейму), проголосив від імені 30 українських послів у сеймі угодовський проект [15,с.56]. “Ми залишаємо давню політику, - заявив Лаврівсякий,- й вступаємо на нову дорогу. Не домагаємося поділу Галичини, але признаємо наш край за спільний, а в ньому на спільній підставі хочемо далі працювати разом. Бажаємо двох речей. Однією є рівноправність, аби ви нас не полонізували, а другою, аби ви нас деморалізували” [1, с.72]. Польська сеймова більшість відіслала проект Лаврівського до спеціальної комісії для конкретизації. Справа тягнулася два роки. Практичного результату від роботи комісії не було, сейм так і не прийняв ніякої ухвали щодо проекту. Наслідком угодовської акції Лаврівського було лише дальше зміцнення позицій польської шляхти, розкол у таборі народовців і перехід частини до москвофілів. Наприкінці 1880-х років виникло сильне напруження в австро-російських стосунках, спричинене зіткненням інтересів двох імперій на Балканах. Очікувалося, що воно може призвести до вибуху війни, в яку втягнеться й Німеччина. В січні 1888р. у берлінському журналі “Gegenwart” заявилася стаття німецького філософа Едуарда фон Гартмана, в якій висловлювалася ідея утворення з українських земель Російської імперії “Київського королівства” [28, с.71]. Ідея утворення “Київського королівства” викликала резонанс з боку австрійських, німецьких, російських, українських та польських політичних кіл. Австрійський уряд серйозно зацікавився українським рухом у Надніпрянщині, сподіваючись з його допомогою відірвати Україну від Росії. Ця ідея відповідала бажанню фракції так званих австрофілів на чолі з Антоновичем і Конисяким у середовищі Київської громади [29,с.69]. За ближчу мету вони прагнули схилити на бік української справи керівні кола Австрії, а в Галичині - польську адміністрацію, їхня ініціатива збіглася з акцією австрійського міністра закордонних справ графа Кальнокі. Відень прагнув у разі війни забезпечити себе лояльністю галицького суспільства. Для цього треба було побороти вплив москвофільської пропаганди та примирити між собою поляків і українців [28,с.72]. Таким чином, українсько-польські взаємовідносини в Австрійській імперії до 1890 року були досить напруженими. В залежності від політичної ситуації обидві сторони ішли на зближення, але, як правило, взаєморозуміння тривало недовго. В 1888-1889 роках угодовські контакти здобули протекцію вищих урядових сфер і почали втілюватися в життя. ; РОЗДІЛ II. “Нова ера” в українсько-польських відносинах. Під тиском віденської і київської сторін галицькі народовці і польські політики пішли на компроміс. Галицький намісник (з осені 1888р.) граф Казимир Бадені вирішив мати справу з адвокатом Костем Телішевським, який видався йому людиною рішучою, діловою та принциповою, Протягом 1890 року вони зустрічалися чотири рази [ 29, с. 124 ]. Умови порозуміння, що узгодили К. Телішевський та К. Бадені, полягали в наступному: утраквізм успіху учительських семінарій, відкриття ще однієї руської гімназії в Східній Галичині; кафедра історії України у Львівському університеті; забезпечення руській мові рівноправності з польською та німецькою; “відповідна репрезентація в ділах законодатних”; народовець у міністерстві освіти; “поворот урядників русинів з Мазурщини на Русь” (тих, що отримували призначення в етнічні польські райони, що сприяло їх асиміляції) [4,с. 198]. Про деталі переговорів знала лише обмежена кількість осіб (О.Барвінський, І.Белів, Д.Гладилович, К.Левицький, Ю.Романчик, M.Сочинський, О.Степанович, І.Чапельський), їх К.Телішевський оприлюднив лише 1892р. [10,с.92]. 1 листопада чергові збори “Народної торгівлі” перетворилися в арену завзятого протистояння народовців і москвофілів. Скориставшись із атмосфери загального невдоволення, О.Барвінський повідомив народовців про намір уряду підтримати вимоги народовців взамін від співпраці з москвофілами. Збори уповноважили виділ “Народної Ради” продовжувати контакти з урядом. 24 листопада 1890 р. намісник запросив до себе на аудієнцію лідерів народовців. У зустрічі брали участь: голова “Народної Ради” Олександр Огоновський, її секретар Кость Левицький, О.Барвінський, посол до парламенту К.Мандичевський, К.Телішевський та митрополит С.Сембратович [29,с.125]. Внаслідок досягнутого порозуміння наступного дня, 25 листопада, під час дебатів над крайовим бюджетом у сеймі. Слово взяв К. Телішевський. Почавши суто з бюджетних проблем, він закінчив закликати до “згоди і згідно поступування і згідної праці” [30,с.202]. Його доповнив Ю. Романчик, голова клубу руських послів: перечисливши кривди, які зазнали галицькі русини, він заявив про їхню лояльність щодо Відня та готовність до угоди з поляками, а закінчив ефективною фразою: “Супроти Вас, панове, скажу тілько: хочете згоду, то ми до згоди все готові, а если ж хочете конче борби, - підіймемо борбу. О ласку просити не будемо, борби не страхаємося, згоду приймемо разом” [30,с.202]. І якщо заклики К. Телішевського можна було розцінити як досить туманні, то після виступу Ю. Романчика, сумніви розвіялися - народовці пропонували угоду. Від цього запевняли обидві сторони, має початися нова ера у польсько-українських відносинах [10,с.93]. Внаслідок промови Ю. Романчика M. Король і Д. Кулачковський заявили про свій вихід із клубу і разом з іншими москвофільськими послами зажадали його скликання. Проте Ю. Романчик проігнорував цю вимогу. Офіційного тексту угоди ніколи не було складено. Формально вона трималася на чесному слові її Ініціаторів. Це робило цей компроміс дуже хитким - найменша підозра у нечесності однієї із сторін ставила під загрозу усю акцію. В обидвох суспільствах “новоерівська” політика не знаходила широкої підтримки. Серед українців найбільше проти неї виступали москвофіли і радикали. Крім того, угода була укладена за часів, коли чеські, словенські і хорватські політики домагалися такої реформи виборчого закону, яка б підірвала німецько-угорсько-польське домінування в парламенті. Для координації вони заснували Слов'янську коаліцію, до якої закликали і українських депутатів [8,с.77]. Загал польських політиків виявився не готовим до такого карколомного розвитку подій. Так, краківський “Час” повідомив про угоду аж 29 листопада і додав до цього такий коментар: “Порушена справа вимагає довгого аналізу. Під першим враження зазначимо лише важливість факту. Це є багатообіцяючий вступ, який, проте, вимагає, щоб те, що цей вступ заповідає, розвинулося у подальшу акцію” [29,с. 128]. Вичікувальна позиція “Часу” не була випадковою. Польський політичний провід дуже хвилювало питання, як далеко К. Бадені у заключній промові в сеймі заперечив наявність будь-яких таємних приречень на їхню користь. [30,с.202]. Передбачаючи, що його слова занепокоять народовців, К. Бадені відразу вдався з поясненнями до К. Телішевського. Наступного дня Д. Савчак, Ю. Романчук і К. Телішевський прийшли до нього на аудієнцію. На ній К.Бадені просив, щоб народовці утрималися від оприлюднення умов угоди [10,с.99]. Виступити відкрито проти угоди неприхильні народовцям політики не могли, тим більше, що напередодні більшість з них самі оголосили про її необхідність. Особливо занепокоївся виборчий комітет, вирішивши подати у відставку. Порадившись, однак, його члени вислали до намісника делегацію у складі голови С. Поменовського, графа С. Стадніцького та члена крайової шкільної ради Дембовського з наміром стримати його від радикальних кроків. Проте К. Бадені відмовився припинити контакти з народовцями. Найбільше обурювалися, звичайно, “подоляки”. 11 грудня 1890 р. вони зібралися на нараду, яка вислала депутацію до парламентської комісії “кола” з запитом, чи дійсно уряд погодився на 10 руських мандатів до рейхстагу і з декларацією, що уряд не має права іти на поступки народовцям без згоди на те поляків. Наступного дня відбулося її бурхливе засідання. Виявилося, що міністр для Галичини П. Залєський не мав жодної інформації про підготовку проголошення угоди і з причини, що К. Бадені “щось” вдалося без його відома, був готовий їй протидіяти. Бурхлива полеміка завершилась ухвалою не посилати делегації до прем'єр-міністра графа Е. Таффе, як це пропонували “подоляки”. З ними мав зустрітися лише виконувач обов'язків президента “кола” Є. Черкаський і проінформувати, щоб на жодні поступки русинам без відома “кола” він не йшов [29,с. 130]. Скоріше за все, Е. Таффе погодився на ці умови - тратити підтримку досить значного представництва в парламенті через якусь “дрібницю” йому було зовсім невигідно. Далеко зайти “подоляки” й не могли - цьому перешкоджала традиційна дисципліна і солідарність польського політичного табору в Галичині. В результаті конфлікти серед поляків щодо угоди з народовцями залишилися не відомими сучасникам і навіть пізніше переконані її опоненти не оприлюднювали своїх переконань. Щодо досягнень народовців внаслідок “нової ери”, то їх результати наступні. 6 вересня 1892 р. урядова “Газета Львівська” та “Діло” повідомили про те, що цісар дав дозвіл на відкриття кафедри історії Східної Європи у Львівському університеті та що професор, який її очолить, викладатиме по-українськи [7,с.290] .Дослівно її назва звучала так: “друга кафедра світової історії з особливим прийняттям до уваги історії Східної Європи”. Відсутність у ній терміну Україна австрійські урядники пояснювали тим, що його вживання може стати приводом до чергового загострення стосунків з Росією [12,с.550]. Однак такі запевнення не зовсім відповідали дійсності: вирішальним у створенні назви кафедри був голос польських політиків. Коли справа підходила до кінця, В. Антонович, якого запросили очолити нову кафедру, раптово відмовився від своєї нової посади. За його порадою до Львова приїхав М. Грушевський, якого затвердили 11 квітня 1894 р. Ще одним вагомим здобутком “нової ери” було запровадження до галицьких шкіл фонетичного правопису української мови. Цю проблему вперше підняв професор Чернівецького університету Степан Смаль-Стоцький. 1886р. він запропонував міністру освіти проект зміни етимологічного правопису української мови на фонетичний. Його пропозиція і подальші звернення не мали відгуку. Справа зрушилась з місця в 1890р., коли за неї взявся член галицького крайового виділу А. Самець, який ходив по віденських міністерствах та особисто переконував їх працівників у доцільності фонетичного правопису. А 9 січня 1891 р. крайовий виділ постановив користуватися у діловодстві фонетичним правописом [29,с.104]. З січня віце-президент крайової шкільної ради M. Бобжинський скликав комісію в справі реформи українського правопису в школах [29,с.140]. Продовжували впливати на міністерство освіти також польські та народовські політики. 14 січня 1892р. крайова шкільна рада отримала вказівку переглянути справу правопису, а 26 січня М. Бобринський розпорядився провести опитування викладачів учительських семінарій та гімназій. “За” проголошувало 63 особи, “проти” — 21 [ 10 ,с. 102]. Наприкінці травня знову зібралася комісія крайової шкільної ради, яка прийняла ухвалу про запровадження в школах та учительських семінаріях фонетичного правопису. Реакція на рішення комісії була вибухоподібною: москвофіли чудово розуміли, що воно спрямоване насамперед проти них. Вони вдало організували антифонетичну пропагандистську кампанію, яка, втім, не принесла бажаного результату 25 листопада 1892р. міністерство освіти затвердило ухвалу крайової шкільної ради. Наступного 1893р., шкільна крайова рада схвалила підручник “Руська граматика”, авторами якого були С.Смаль-Стоцький та Ф. Партнер [7,с.291]. Підчас “нової ери” були також підтверджені державні права української мови. Проблема полягала в тому, що органи влади були зобов'язані відповідати на подання українською мовою по-українськи, однак цієї практики дотримувалися далеко не завжди. 14 березня 1892р. К.Бадені видав обіжник, який нагадав про чинне законодавство щодо вживання української мови в австрійському діловодстві. Однак це практично не вплинуло на поведінку органів влади, що й надалі нехтували її правами [8, с.160]. Під час “нової ери” на державних установах почали з'являтися поряд з вивісками по-польському та по-німецькому також написи по-українському. Певним офіційним визнанням прав української мови треба вважати і вихід у світ наприкінці 1890 р. друкованого по-українськи органу намісництва “Народна часопись”, що була додатком до “Газети Львівської”. Але, слід зауважити, що жодний із народовських політиків не вважав її появу за позитивний наслідок політики “нової ери”. В другій половині 60-х pp. Під час зустрічей О.Кониського з колишнім членом Кирило-Мефодіївського товариства Дмитром Пальчиковим виник проект українського наукового товариства [15,с.89]. У 1873 р. ця ідея частково була реалізована: того року у Львові було засноване Літературне Товариство ім.Шевченка. Проте йому не вдалося розвинути значної діяльності. 13 березня 1892р. відбулися загальні збори товариства, які схвалили новий статут та перетворили його в наукове. Авторами статуту були В. Антонович, О.Кониський та О.Барвінський [29, с.145]. НТШ отримало від уряду замовлення на друк шкільних підручників, в 1894р. - дотацію від міністерства освіти, деякі кошти від крайового виділу [23, с.340] Саме ця фінансова допомога дала йому можливість в недалекому майбутньому розвинути бурхливу видавничу діяльність. Цікаво, що один із найбезкомпромісніших критиків “нової ери” М.Павлик схильний був розглядати діяльність наукового Товариства ім.Шевченка як єдиний її вагомий здобуток [10, с.202]. Важливим здобутком “нової ери” були концесії в галузі середньої освіти. До 1892р. в Галичині існувала лише одна українська гімназія у Львові. 30 березня 1892р. сейм ухвалив рішення про заснування української гімназії в Коломиї. 4 вересня сеймову революцію підписав імператор і 21 вересня відбулося урочисте відкриття українського паралельного класу коломийської гімназії [29с. 149]. Пильну увагу народовці звертали також на проблеми утраквізації учительських семінарій. Першим конкретним здобутком “нової ери” був рескрипт міністерства освіти від 4 березня 1891р. про розширення утраквізму в учительських чоловічих семінаріях та поступову утраквізацію жіночих учительських семінарій Східної Галичини [7, с.292]. У січні 1892р. К.Бадені домігся згоди міністерства освіти, зокрема на завершення утраквізації чоловічих учительських семінарій у Станіславі і Тернополі та жіночої у Львові [4, с.199]. Відкриття в Галичині другої української гімназії та утраквізації учительських семінарій відіграли значну роль в українському відродженні. 7 грудня 1891 р. отримало дозвіл на діяльність страхове товариство “Дністер”, а 29 грудня відбулося перше засідання його засновників [15,с.81]. Згодом ця національна страхова компанія стала однією з найповажніших підприємницьких інституцій та надійним спонсором українського національного руху в Галичині. Практично кожний конкретний наслідок польсько-української угоди в Галичині мав виразний всеукраїнський відтінок, що зіграло вирішальну роль в національному самовизначенні галицьких русинів. Реалізація ідеї угоди в Галичині кардинально змінила розподіл сил у польсько-українських контактах. Міжнародний чинник втратив свій вплив на розвиток подій, а разом з тим від участі в угодовій акції поступово усунулися її ініціатори в особі міністерства закордонних справ Австро-Угорщини, князя А.Сапіги, київської “Старої громади”. Угода в Галичині набуває рис чисто локальної акції. Першим серйозним екзаменом для угоди були парламентські вибори, які відбулися в березні 1891р. Під час переговорів з народовців К. Бадені обіцяв їм 8-9 місць у парламенті, але під час передвиборчої компанії руський виборчий комітет вимагав від польського комітету згоди на 10 мандатів (у попередньому парламенті їх було 5) [29,с.163]. В результаті до парламенту було обрана 7 послів, з них чотирьох народовцям нав'язали польські політики.

Курсова робота Інші

torf

06.04.2013 11:04-

Коментарі

Ви не можете залишити коментар. Для цього, будь ласка, або зареєструйтесь.

Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!

Маєш корисні навчальні матеріали, які припадають пилом на твоєму комп'ютері? Розрахункові, лабораторні, практичні чи контрольні роботи — завантажуй їх прямо зараз і одразу отримуй бали на свій рахунок! Заархівуй всі файли в один .zip (до 100 МБ) або завантажуй кожен файл окремо. Внесок у спільноту – це легкий спосіб допомогти іншим та отримати додаткові можливості на сайті. Твої старі роботи можуть приносити тобі нові нагороди!

поділитись