РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА Частина ІІ. Конспект лекцій з Регіональна економіка. Робота № 523520

Перехід до торгівельного партнера Binance

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА Частина ІІ

Інформація про навчальний заклад

ВУЗ:

Національний університет Львівська політехніка

Інститут:

Іінститут економіки і менеджменту

Факультет:

Не вказано

Кафедра:

Не вказано

Інформація про роботу

Рік:

2009

Тип роботи:

Конспект лекцій

Предмет:

Регіональна економіка

Завантажити

Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ “ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА” О.В.МУЗИЧЕНКО-КОЗЛОВСЬКА РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА Частина ІІ КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ для студентів Інституту економіки і менеджменту Затверджено на засіданні кафедри економіки підприємства та інвестицій. Протокол № __ від ______ 2009 р. ЛЬВІВ – 2009 ЗМІСТ ВСТУП 4 ТЕМА 1. Фактори сталого розвитку продуктивних сил 5 ТЕМА 2. Наукові засади раціонального природокористування 13 ТЕМА 3. Природні ресурси та господарська діяльність 24 ТЕМА 4. Основи економічної оцінки джерел природних ресурсів 29 ТЕМА 5. Моделювання процесу формування диференціальної ренти та цін на природні ресурси 34 ТЕМА 6. Екологічний моніторинг і система екологічної інформації 36 ТЕМА 7. Економічний механізм природокористування та охорони навколишнього середовища 48 ТЕМА 8. Економічна і соціальна ефективність природоохоронних заходів 62 ТЕМА 9. Досвід міжнародної співпраці у сфері охорони довкілля 70 ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ 83 СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ 85 ВСТУП Сучасний розвиток економіки України відбуваються в умовах фінансово-економічної кризи, яка ще й супроводжується відчутними екологічними проблемами. В таких складних умовах важливо готувати нових висококваліфікованих спеціалістів. Сталий розвиток регіонів – актуальна тема сьогодення. Адже спостерігаються значні відмінності у розвитку окремих регіонів України. Вивчення у складі дисципліни «Регіональна економіка» навчального предмету «Екологія» дасть змогу майбутнім спеціалістам у цій галузі засвоїти фундаментальні знання щодо основ сталого розвитку продуктивних сил, змісту та проблем раціонального природокористування та охорони навколишнього природного середовища. Конспект лекцій містить 9 тем, у яких висвітлюються теоретичні основи складової дисципліни «Регіональна економіка» «Екологія», висвітлено питання сталого розвитку продуктивних сил. Розкриваються наукові засади раціонального природокористування та основи економічної оцінки джерел природних ресурсів. Досліджуються проблеми екологічного моніторингу та економічного механізму природокористування і охорони навколишнього середовища. Значна увага приділяється оцінці соціально-економічної ефективності природоохоронних заходів та проблемам міжнародної співпраці у сфері охорони довкілля. Засвоєння викладеного матеріалу дасть змогу студентам здійснювати аналіз закономірностей сталого розвитку продуктивних сил, застосовувати теоретичні засади раціонального природокористування та охорони навколишнього природного середовища у практичній діяльності. ТЕМА 1. ФАКТОРИ СТАЛОГО РОЗВИТКУ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ План 1.1. Суть та принципи сталого розвитку. 1.2. Фактори, закономірності та принципи сталого розвитку продуктивних сил. 1.3. Індикатори сталого розвитку регіонів. 1.1. Суть та принципи сталого розвитку До певного часу розвиток людства визначався ступенем розвитку матеріального виробництва. Використання природних ресурсів відбувалося в межах асиміляційних можливостей природи (здатності нейтралізувати антропогенний вплив). Тому не було потреби враховувати екологічну складову розвитку суспільства. Усі зусилля спрямовувались на економічне зростання держав. Тільки з ХХ ст., коли чисельність населення різко зросла, а негативний антропогенний вплив на довкілля почав відчуватися на глобальному рівні, постала проблема співвідношення економічної та екологічної сторін розвитку виробництва. За словником української мови «сталий – це безперервний, незмінний». Точнішим визначенням цього терміну буде збалансований, самопідтримуючий. Сталий розвиток – це розвиток, який задовольняє потреби сьогодення, не зменшуючи можливостей майбутніх поколінь для задоволення їхніх потреб. Щоб краще зрозуміти зміст поняття “сталий розвиток”, з’ясуємо спочатку, що означають терміни економічне зростання й економічний розвиток. Економічне зростання – це збільшення валового національного продукту країни. Економічний розвиток означає зростання реального доходу на душу населення. У широкому розумінні це поняття включає також і інші елементи соціального добробуту – прогрес у сфері охорони здоров’я, освіти, збільшення соціальних свобод і покращення якості навколишнього природного середовища. На відміну від економічного зростання економічний розвиток означає покращення якості життя. Який економічний розвиток є сталим? Вважається, що базою розвитку є запас капіталу (багатства) планети, який складається з кількох компонентів: загальне багатство = людський капітал + природний капітал + створений людиною капітал. Ці складові є взаємозамінними. Так, збільшуючи кількість створеного людиною капіталу, зменшується запас природного капіталу. Розвиток вважається сталим, якщо загальна величина капіталу не зменшується. Так, лісогосподарське виробництво вважається сталим, якщо запас лісових ресурсів не зменшується і при цьому одержують максимальну економічну ренту від їх використання. Сталий розвиток означає, що майбутні покоління матимуть не менше потужностей для свого розвитку, ніж теперішнє. Цими потужностями є запас капіталу й технологій. Екологічні засоби (ресурси довкілля) є таким само капіталом, як і машини, заводи, дороги тощо. Підтримка запасу природного капіталу є складовою частиною політики сталого розвитку. Виділяють поняття сильної й слабкої сталості. Критерій слабкої сталості допускає можливість заміщення природного капіталу техногенним при не зменшенні загальної величини капіталу за часом. Критерій сильної сталості не допускає зменшення запасу природного капіталу, від якого залежать системи підтримки життя на планеті. Багато сучасних дискусій точиться саме навколо питання, якою мірою капітальні засоби є взаємозамінними. Більшість екологів вважають, що існують певні межі взаємозамінності. Отже, сталий розвиток передбачає максимізацію доходів економічного розвитку при підтримці функцій і якості ресурсів довкілля в часі. Американський еколог П. Ерліх та фізик Дж. Холдрен запропонували формулу, яка, на їх думку, визначає міру екологічної відповідальності окремих країн: I = P  A  Т , де I – impact – загальний вплив на довкілля; P – population - чисельність населення; A - affluence – достаток (рівень споживання); Т – technology – технологія. Відповідно до цієї формули для зменшення свого внеску у загальний негативний екологічний вплив бідні країни, які дають 90% приросту населення планети, повинні здійснювати заходи щодо зменшення населення Р. Багаті країни повинні обмежувати рівень свого споживання А. Країни з відсталою, забруднюючою технологією, якими є країни з перехідною економікою, повинні зосередити зусилля на зменшенні негативного впливу технології Т. Основні пріоритети сталого розвитку демократичного суспільства повинні виходити з загальнолюдських цінностей і необхідності формування ноосферної цивілізації. У цьому зв'язку передбачається досягнення таких цілей: - підвищення рівня матеріального добробуту і зайнятості населення - соціальна мета; - забезпечення динамічного зростання виробництва продукції суспільного споживання, обміну і розподілу - економічна мета; - відновлення якісного стану середовища існування людини і підтримки животворної самовідтворювальної здатності біосфери - екологічна мета. Формування системи сталого розвитку виходить з необхідності забезпечення пріоритетного розвитку людини в інтересах людини й власними силами людини в гармонізації з навколишнім середовищем. Досягнення цієї мети передбачає створення сприятливого, з позицій сталого розвитку, середовища - економічного, соціально-політичного, екологічного і духовного при забезпеченні стабільного соціально-політичного устрою та соціально-економічних перетворень. Ідея сталого розвитку стосується не тільки сучасності: вона адресована водночас як тим поколінням, що живуть нині, так і прийдешнім. Для розв'язання завдань сталого розвитку в Україні принципово важливими є: - нова структурна політика держави та інституційні перетворення; - вихід з енергетичної кризи, оптимальне використання ресурсного потенціалу; - раціональна система поселень; - формування ефективної еколого-економічної політики держави. Стратегія сталого розвитку базується на концепції екологізації суспільних відносин. Екологічний фактор повинен враховуватися в процесі вибору та наукового обґрунтування економічно доцільного розміщення продуктивних сил регіону. Головна увага має зосереджуватися на об’єктах, що є потенційними чи фактичними забруднювачами навколишнього середовища. При цьому повинні опрацьовуватися програми безпечного проживання на територіях з підвищеною екологічною напруженістю чи програми адаптації та реабілітації населення до несприятливих екологічних умов. Протягом останнього десятиліття в Україні здійснено важливі реформи, що суттєво змінюють суспільні відносини у сфері природокористування, сформовано новий економіко-правовий механізм природокористування. 1.2. Фактори, закономірності та принципи сталого розвитку продуктивних сил Основними факторами сталого розвитку продуктивних сил є: 1) економічно обґрунтований, раціональний режим використання природних ресурсів; 2) максимально повне залучення до суспільно корисної трудової діяльності наявного трудового потенціалу регіону; 3) соціальна спрямованість та сталість розвитку продуктивних сил; 4) відповідність їх розміщення вимогам національної економічної безпеки; 5) збалансованість галузевої структури економіки регіону за природними, трудовими і виробничими параметрами; 6) забезпечення планомірності, керованості процесів розміщення продуктивних сил. Для досягнення цілей раціонального природокористування слід оптимізувати територіальну організацію природокористування стосовно до місцевих природно-кліматичних умов і природно-ресурсного потенціалу території. В узагальненому виді перехід України на модель раціонального природокористування повинен базуватися на послідовній реалізації таких принципів: - цілеспрямованої підтримки функціонально-компонентної структури біосфери; - стабілізації маси продуктивних сил, раціоналізації структури виробництва і попиту; - відповідності спеціалізації і складу природокористування ландшафтно-зональній організації природи. Перераховані принципи повинні базуватися на зростанні продуктивних сил. Трудові ресурси є основним фактором виробництва. У сьогоднішню інформаційну еру вони мають пріоритетне значення. Тому використання людських ресурсів як інтелектуального капіталу потребують нових підходів, серед яких збалансований, рівномірний розвиток трудового потенціалу регіонів. Прикладом стійкої незбалансованості попиту на робочу силу та її пропозиції може слугувати ринок праці західних областей України, які традиційно відносять до трудонадлишкових регіонів держави. Досягнення збалансованості вимагає піднесення рівня попиту на робочу силу через введення в дію нових промислових, сільськогосподарських та інфраструктурних об'єктів відповідно до професійно-кваліфікаційних характеристик основного резерву робочої сили. Для того щоб наука, інтелект, кваліфікована праця стали затребуваними в Україні, необхідно здійснити перехід до інтелектуально-інформаційної моделі розвитку регіонального ринку праці (РРП). Інноваційна модель РРП має такі особливості: - кожен регіон повинен формувати: регіональну стратегію розвитку господарського комплексу, стратегію зайнятості, стратегію розвитку людських ресурсів; - застосування системного підходу при побудові нової моделі ринку праці. - взаємозв'язок заходів політики РРП із напрямами державної регіональної політики виокремлено у розрізі активної і пасивної політики. У стратегічному плані мова повинна йти не тільки про працевлаштування тимчасово незайнятих громадян, а й про необхідні та достатні обсяги їхньої професійної підготовки для потреб РРП. Соціальна спрямованість передбачає насамперед таке розміщення продуктивних сил регіону, яке б давало змогу забезпечити повну продуктивну зайнятість трудоактивного населення регіону як першооснову його життєдіяльності і добробуту. При цьому важливо мінімізувати рівень регіонального безробіття з тим, щоб він істотно не перевищував природної норми, що знаходиться в межах 4 % працездатного населення. Доцільність соціальної спрямованості розміщення і розвитку продуктивних сил регіону вимагає: - інтенсивного розвитку соціальної інфраструктури, особливо в сільській місцевості; - збереження здоров'я населення через зниження екологічного навантаження на певні території; - формування раціональної системи розселення; - збільшення місткості регіонального ринку праці через створення додаткових робочих місць на діючих та нововведених підприємствах. Однією з принципових закономірностей є відповідність розміщення продуктивних сил вимогам національної економічної безпеки. Рівень економічної безпеки держави, що визначається саме фактором розміщення продуктивних сил, залежить від: - рівня забезпеченості власних потреб у мінерально-сировинних та енергетичних ресурсах; - галузевої і виробничої структури господарських комплексів; - завершеності технологічних циклів виробництв; - інтегрованості в світовий економічний простір. Україна належить до країн світу, в яких склалася висока залежність розвитку матеріального виробництва від мінерально-сировинної бази. Тут виробляється близько 5% світового обсягу мінерально-сировинних ресурсів. В цілому наявна мінерально-сировинна база спроможна забезпечити збалансований розвиток базових галузей промисловості та агропромислового комплексу, надходження валютних коштів. Разом з тим існує висока залежність України від імпорту енергоносіїв. Крім того, за рахунок власного виробництва лише наполовину задовольняються потреби в хімічному обладнанні, електротехнічних та кабельних виробах, лісоматеріалах, продукції целюлозно-паперової, текстильної та медичної промисловості. Вагомими перешкодами на шляху до зростання економічної безпеки України є диспропорції у розміщенні продуктивних сил регіонів. Недосконалість галузевої структури більшості регіональних господарських комплексів та незавершеність технологічних циклів тих виробництв, що визначають спеціалізацію певних територій, спричиняють необхідність радикальних структурних перетворень. Тільки через структурні зміни та підвищення конкурентоспроможності власного виробництва можна сприяти зміцненню економічної безпеки України та її входженню до системи світових господарських зв'язків як рівноправного партнера. Важливою закономірністю є планомірність і керованість у розміщенні і розвитку продуктивних сил, що ґрунтується на теоретичних засадах «планування розвитку» як синтезу державного регулювання, індикативного планування та економічного прогнозування. Планування розвитку, в тому числі і продуктивних сил, набуло значного поширення в країнах з ринковою економікою. В Україні в теперішній час щороку розробляється Державна програма економічного і соціального розвитку держави, самостійними розділами якої є аналогічні програми, що формуються в областях. В обласних програмах наводиться: загальна характеристика демографічних процесів, стан господарської системи області, зовнішньоекономічна діяльність, характеристика екологічної ситуації, залучення іноземних інвестицій тощо. Результативною закономірністю розміщення продуктивних сил виступає забезпечення його високої економічної ефективності. Безумовно, ефективність залежить від цілого спектра різних чинників, взаємодія яких і визначає кінцеву економічну результативність розміщення. При цьому економічний ефект досягається через вдосконалення територіальної та галузевої структури господарського комплексу, раціональне використання природного і трудового потенціалу, оптимізацію галузевих і міжгалузевих зв'язків тощо. Існують різні методи оцінки ефекту від економії витрат за рахунок оптимального розміщення продуктивних сил. Найпоширеніший з них - це підсумовування ефекту, що обчислюється для окремих галузей. Екологічні відносини в Україні регулюються Законом «Про охорону навколишнього природного середовища», яким визначено керівні принципи дбайливого ставлення до довкілля. Цими принципами слід керуватись в процесі розвитку та розміщення продуктивних сил. Основними принципами є: - екологічної презумпції. При техногенній діяльності слід довести дотримання правил дбайливого ставлення до довкілля; - моніторинг розвитку ситуації та впливу конкретної діяльності на навколишнє середовище; - вживання запобіжних заходів для попередження негативного впливу на здоров’я людей довкілля; - «забруднювач платить», тобто той, що забруднює повинен відшкодовувати нанесені довкіллю збитки та вартість робіт з відновлення довкілля; - застосування найкращих можливих технологій з метою запобігання заподіянню шкоди та збитків довкіллю; - при розміщенні продуктивних сил необхідно вибирати таке місце, щоб майменше втручатися у довкілля та завдаваити мінімальну шкоду природному середовищу; - раціональне природокористування та їх повторне використання і утилізація; - мінімізація використання хімічних речовин, які б могли зашкодити здоров’ю людини чи довкіллю; - необхідно враховувати співвідношення між користю та витратами, щоб вигода для довкілля виправдовувала витрати на запобіжні заходи; - заборона діяльності, яка може завдати значної шкоди чи збитки довкіллю. 1.3. Індикатори сталого розвитку регіонів Перехід до сталого розвитку держави можливий лише при забезпеченні сталого розвитку її регіонів, що передбачає формування ефективної просторової структури економіки країни при збалансуванні інтересів усіх регіонів. Проблеми, що вирішуються в кожному регіоні, повинні відповідати загальнодержавним завданням, але з урахуванням місцевих особливостей. Ступінь впливу на сталість розвитку економіки реалізується через систему кількісних показників - індикаторів, які змінюються при зрушеннях у соціально-економічному стані суспільства, пріоритетах його розвитку. Вони повинні допомагати державним регіональним органам влади приймати управлінські рішення, що максимально впливають на процеси суспільного виробництва з метою забезпечення сталого економічного розвитку. Сталість розвитку економіки регіону можна оцінювати за допомогою трьох груп індикаторів - економічних, соціальних та екологічних. Індикатори - це система кількісних показників, які характеризують вплив різних факторів на сталість економіки регіону. Індикатори не є незмінними, раз і назавжди встановленими. Вони змінюються залежно від змін, які виникають в соціально-економічному стані суспільства, пріоритетах його розвитку. Пропонується оцінювати сталість розвитку економіки регіону за допомогою трьох груп індикаторів: економічних, соціальних та екологічних. До економічних індикаторів належать: виробничо-економічні, структурні, інвестиційні, фінансові, науково-технічного потенціалу, зовнішньоекономічної діяльності. Соціальні індикатори оцінюють: життєвий рівень населення; стан соціальної інфраструктури; трудові ресурси; здоров’я населення; демографічну ситуацію; криміногенну ситуацію. Ці індикатори фіксують норми та завдають орієнтири соціального розвитку регіону з точки зору забезпечення його сталого розвитку (розподіл доходів та видатків, їх зміни, міграція та стан ринку робочої сили, розвиток систем освіти, культури, охорони здоров’я тощо). Екологічні індикатори показують: стан природного середовища; антропогенний вплив на довкілля; ситуацію щодо використання природних ресурсів та відходів або вторинних ресурсів. Наступним кроком у визначенні сталості регіонів є розробка системи їх відстеження, аналізу та прогнозування. Визначальну роль у цьому процесі покликаний відігравати якісний аналіз характеру зміни кожного показника та їх комплексу. У цьому процесі найважливіше не допустити граничного (максимально чи мінімально допустимого) значення індикатора, а у разі його появи забезпечити нормалізацію ситуації. Недотримання такої вимоги порушує сталий процес розвитку факторів відтворення, формує руйнівні тенденції, призводить до порушення сталості розвитку економіки регіону. Граничні значення визначаються експертним шляхом з урахуванням особливостей економічного стану та ґрунтуються на значеннях аналогічних індикаторів у різних країнах світу відповідно до групування їх Світовим банком. Основним критерієм класифікації країн за рівнем їх соціально-економічного розвитку є обсяг валового національного продукту (ВНП) на душу населення. Виділяють три групи країн відповідно до рівня доходів: - з низьким рівнем доходів - до 766 дол. США; - із середнім рівнем доходів - від 766 до 9385 дол. США; - з високим рівнем доходів - понад 9385 дол. США. Україна на душу населення має доходи у розмірі 1630 дол. США та належить до другої групи країн. У зв’язку з цим граничні значення індикаторів по Україні та її регіонах повинні кореспондуватися зі значеннями індикаторів країн з таким же рівнем доходу. Нормативні значення індикаторів, які вищі за граничні значення, визначаються експертним шляхом. Аналіз розвитку України за останнє десятиріччя свідчить, що нормативні значення індикаторів повинні відповідати їх значенням, які склалися у 1990 р., тобто в період відносно стабільного розвитку держави, коли доход на душу населення в Україні становив 4000 дол. США. Високий ступінь сталості розвитку економіки регіону досягається за умови, що всі значення індикаторів знаходяться в зоні, яка вища за межі їх граничних та нормативних значень. При цьому позитивні значення одних досягаються не за рахунок інших. Область значень індикаторів характеризує сталість розвитку системи. Їх значення може змінюватися (зростати чи знижуватись), можливе нагромадження факторів, які cпpияють сталості системи або її зниженню та наближенню кризи. Область значень індикаторів, що знаходиться нижче нормативного та граничного значень, формують зону кризи, в якій порушуються рівновага та сталість системи і починаються якісно нові процеси, що можуть призвести до повного її краху. Основні вимоги до індикаторів: - повнота та збалансованість (адекватно відображати загальний стан системи та її розвиток); - чутливість (статистично достовірно змінюватися при зміні умов); - можливість інтерпретації розуміння того, що характеризує індикатор); - доступність та надійність даних (повинні надходити постійно, вимірюватися за стандартною методикою, бути порівнювальними); - економічність (вибирати лише потрібні показники). Запропонована система економічних та соціальних індикаторів дозволяє здійснювати оцінку сталості розвитку економіки регіону. ТЕМА 2. НАУКОВІ ЗАСАДИ РАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ План 2.1. Визначення та основні поняття екології. 2.2. Поняття природокористування, його соціально-економічна суть і складові частини. 2.3. Суть та принципи раціонального природокористування. 2.4. Розвиток економічних теорій раціонального природокористування у світовій науці. 2.5. Теорія раціонального природокористування у дослідженнях українських вчених. 2.1. Визначення та основні поняття екології Так як друга частина дисципліни «Регіональна економіка» має назву «Екологія», доцільно дати визначення предмету «Екологія», сформулювати основні поняття екології та її зв'язок з предметом «Регіональна економіка». Термін екологія вперше запропонував у 1866 році німецький вчений Е. Геккель. Він походить від грецьких слів оіkоs, що означає дім, помешкання, місце перебування та lоgоs - наука. Е. Геккель терміном «екологія» визначив біологічну науку, що вивчає взаємовідносини організмів з оточуючим їх середовищем. В наш час цей термін став звичним і з ним пов'язується екологізація сучасних наукових дисциплін. Будь-яка зміна середовища існування є компетенцією екології. Екологія, постійно збільшуючи набір факторів зовнішнього середовища, вивчає їх вплив на особини, популяції, на людину. Звідси випливає прямий зв'язок екології з господарською діяльністю людини, особливо з такими масштабними виробництвами, як енергетика, паливо- та ресурсовидобувні комплекси, хімія, транспорт, лісове та сільське господарство тощо. Одним з найважливіших завдань екології є оптимізація взаємин між людиною, з одного боку, окремими видами та популяціями, екосистемами - з другого. При проведенні досліджень та реалізації практичних заходів в цьому напрямку важливим є врахування екологічної значущості та реальної господарської важливості кожного виду, популяції та екосистеми. У зв'язку з цим збереження всіх видів, популяцій та екосистем на нашій планеті вважається екологічно та економічно доцільним, а концепція альтернативно корисних та шкідливих - є хибною. Оптимізація співіснування людини з природою повинна супроводжуватися мінімальними втратами врожаю, мінімальними збитками, що завдаються живим організмам та неживій природі, спорудам та пам'ятникам культури, недопущенням зникнення окремих видів тваринного та рослинного світу, запобіганням дискомфорту урбанізованого середовища та зростання захворюваності населення. Це може бути досягнуто екологічною регламентацією господарської діяльності людини, для здійснення котрої необхідні екологічні знання, переконаність в необхідності рішучих дій у галузі охорони природи та екологічне виховання всього населення. Виникнення на планеті локальних екологічних катастроф зумовлює необхідність розробки дієвих заходів щодо зниження викидів шкідливих речовин в навколишнє середовище та його забруднення, створення екологічно ощадних, маловідходних і безвідходних технологій, економії ресурсів. Стосовно предмету «Регіональна економіка» екологія - наука про способи обмеження споживання ресурсів біосфери для задоволення потреб господарської діяльності людини, або, іншими словами, наука про обмежувальні прогнози в господарській діяльності людини на Землі. Прикладна екологія - дисципліна, що вивчає механізми руйнування біосфери людиною, способи запобігання цим процесам, та розробляє принципи раціонального використання природних ресурсів без деградації життєвого середовища. Прикладна екологія базується на системі законів, правил та принципів екології та природокористування. Прикладна екологія, крім того, не може бути відділена від моралі, права, економіки, оскільки лише в союзі з ними можна докорінно змінити ставлення людини до природи. Сучасна кризова ситуація вимагає екологізації всіх форм людської діяльності, врахування законів та вимог екології. В наш час спостерігається бурхлива екологізація різних технічних дисциплін, під котрою слід розуміти процес неухильного та послідовного впровадження систем технологічних, управлінських та інших рішень, котрі дозволяють підвищувати ефективність використання природних ресурсів поряд з поліпшенням або хоча б зі збереженням якості природного середовища (або життєвого середовища взагалі) на локальному, регіональному та глобальному рівнях. На сьогоднішній час активно виконуються дослідження щодо встановлення меж допустимих навантажень на природне середовище та з розробки шляхів подолання об'єктивних лімітів природокористування. Ця галузь також не відноситься безпосередньо до екології, а до еконології - наукової дисципліни, котра досліджує еконол. Еконол (економіка + екологія) - позначення сукупності явищ, що включають суспільство як соціально-економічне ціле (але перш за все економіку та технологію) і природні ресурси, що знаходяться у взаємозв'язку позитивного зворотного зв'язку при правильному розвитку і у взаємозв'язку негативного зворотного зв'язку при нераціональному природокористуванні. 2.2. Поняття природокористування, його соціально-економічна суть та складові частини Природокористування включає об’єктивно зумовлений процес залучення людиною природних ресурсів до виробничої і невиробничої діяльності, їх відтворення та охорону. В сучасних умовах науково-технічного і соціального прогресу поняття природокористування стає дуже містким і не завжди однозначно розуміється. Деякі автори розглядають природокористування як соціальний процес, інші - як соціально-економічний. Отже, термін «природокористування», вживається, як мінімум, у п’яти основних значеннях: 1) діяльність людини щодо використання сил і ресурсів природи з метою виробництва матеріальних благ і різних послуг, тобто як «суспільне виробництво» з урахуванням невиробничої сфери; 2) раціональне використання ресурсів і умов природного середовища, їх відтворення та охорона; 3) безпосереднє освоєння, експлуатація, відтворення та охорона природних ресурсів і умов території (району, країни, групи країн, всього світу); 4) освоєння та експлуатація окремих видів природних ресурсів у локальному, регіональному і глобальному масштабах (залежно від виду споживання природного ресурсу - водокористування, лісокористування, землекористування тощо); 5) синтетична прикладна наука, що розробляє загальні принципи будь-якої діяльності, пов’язаної з користуванням природою. Класифікацію видів природокористування здійснюють з позицій галузевого, компонентного, функціонального (комплексного) підходів. При галузевому підхіді виділяють такі галузі: - природоспоживання (теплоенергетику, видобуток мінеральної сировини, лісоексплуатацію, металургію, вугленафтогазопереробку тощо); - безпосереднє природокористування (землеробство, тваринництво, гідро-, вітро-, геліоенергетику, транспорт, будівництво); - природовідтворення (рекультивацію і меліорацію земель, очищення та утилізацію відходів, створення заповідників тощо). Ці види природокористування можна об'єднати в поняття виробничого (промислового і сільськогосподарського) і невиробничого природокористування. Компонентна класифікація видів природокористування базується на спільному використанні деякими галузями виробництва одного компонента природного середовища (наприклад, води, повітря, ґрунту, лісу тощо), тобто на міжгалузевому споживанні природного ресурсу в рамках певної території. Функціональний (комплексний) підхід до класифікації природокористування передбачає виділення п'яти основних блоків найважливіших напрямів природокористування: ресурсоспоживання, конструктивного перетворення, відтворення природних ресурсів, охорони природних ресурсів, управління і моніторингу. 2.3. Суть та принципи раціонального природокористування На перших етапах суспільного розвитку життя людини залежало передусім від таких природних факторів як клімат, ґрунт, вода, флора і фауна. Пізніше зросло значення географічного розташування, рельєфу, рік і морів, а на більш високій стадії розвитку цивілізації - мінерально-сировинних ресурсів. Проте, задовольняючи потреби в різних природних ресурсах, людина нераціонально використовувала їх упродовж багатьох століть. Проблема охорони природи та раціонального природокористування зумовлена інтенсивним розвитком техніки, збільшенням населення та негативними наслідками господарської діяльності людини, які призвели до порушення екологічної рівноваги в багатьох регіонах світу. Будь-яка економічна діяльність - це діяльність з природокористування, оскільки залучає деякі сировинні, матеріальні чи енергетичні ресурси в процесі виробництва. Простіше природокористування - це діяльність, спрямована на присвоєння елементів навколишнього середовища, їх використання та відтворення. Раціональне природокористування передбачає досягнення максимальної біологічної продуктивності екосистем, мінімальне порушення їх гомеостазу при господарському втручанні, підвищення стійкості до антропогенного впливу, збереження здатності екосистем до самовідновлення. Основними завданнями раціонального природокористування є: - збереження та підвищення продуктивності природних ресурсів; - оптимальне використання та розширене відтворення ресурсів для постачання сировиною та енергією господарства, поліпшення умов життя людей; - збереження типових та унікальних природних комплексів. Для забезпечення раціонального використання природних багатств необхідно: - встановити оптимальні норми природокористування; - обґрунтувати оптимальне розміщення та розвиток галузей господарства. Збалансоване природокористування - це така система відносин суспільного виробництва при якій досягається оптимальне співвідношення між економічним зростанням, нормалізацією якісного стану природного середовища, ростом матеріальних і духовних потреб населення. Основу раціонального природокористування становить оптимізація впливу суспільства на природу, що базується на науково обґрунтованих принципах, які покликані забезпечити єдину систему використання та відтворення природних ресурсів. Розрізняють чотири основних напрями природокористування та охорони природи: екологічний, ресурсний, заповідний, соціально-економічний і міжнародно-правовий. Екологічний напрям передбачає поліпшення природного середовища, тобто збереження оптимальних екологічних умов у великих містах, населених пунктах та рекреаційних зонах. Ресурсний напрям базується на принципах збереження й підвищення ресурсного потенціалу та раціонального використання природних багатств. Заповідний напрям має на меті виявлення заповідних територій і створення заповідників, заказників, пам'ятників природи, природних і національних парків та інших природних комплексів рекреаційного характеру та захисних екосистем. Соціально-економічний і міжнародно-правовий напрями охорони природи полягають у розробці соціально-економічних форм регулювання взаємодії суспільства і природи та забезпечення розширеного відтворення природних екосистем в умовах науково-технічної революції в інтересах сучасного та майбутніх поколінь. На основі праць В.В. Докучаєва, О.Є. Воєйкова, В.І. Вернадського та інших видатних учених-природознавців можна виділити такі принципи природокористування, додержання яких сприятиме ефективному використанню та відтворенню природних ресурсів: 1) єдність використання та охорони природних ресурсів; 2) необхідність суворого врахування стану природних ресурсів та умов природного середовища; 3) вивчення та всебічне врахування законів природи у процесі використання її ресурсів; 4) врахування зональності природних умов і ресурсів, що історично склалася; 5) всебічне вивчення ділянок незайманої природи, що збереглися; 6) комплексний підхід до вивчення та використання природних ресурсів; 7) застосування досягнень науки і техніки у природокористуванні. Згідно з першим принципом, для збереження природних багатств, що становлять національне багатство, їх слід не охороняти від впливу людини, а раціонально використовувати, розглядаючи охорону природи як складову частину природокористування. Наприклад, раціональне використання земель та одержання високих сталих врожаїв можливе при правильному плануванні землекористування, яке б забезпечувало вибір кожним господарством напряму господарської діяльності відповідно до конкретних екологічних умов, додержання сівозмін, способів обробітку ґрунту та агротехнічних прийомів, застосування нових апробованих сортів рослин, внесення органічних і мінеральних добрив тощо. Визначення оптимальних норм природокористування, які сприятимуть поліпшенню стану природних багатств та ефективному їх використанню, передбачає другий принцип. Недооцінка цього принципу призводить до негативних наслідків. Наприклад, надмірна експлуатація гірських лісів, що виконують важливі водоохоронно-захисні функції, спричиняє інтенсифікацію ерозійних процесів тощо, які завдають величезної шкоди господарству. В природному середовищі існують закономірні взаємозв'язки і воно впливає на живі організми, особливості його дії позначаються на напрямах господарської діяльності, що є третім принципом природокористування. Основні положення цього принципу викладені у вченні академіка В.І. Вернадського про біосферу: «Людство як жива речовина нерозривно зв'язане з матеріально-енергетичними процесами певної геологічної оболонки землі - з її біосферою. Воно не може фізично бути від неї незалежним...», людина від неї «стихійно невіддільна». Четвертий принцип - врахування зональності природних умов і ресурсів, що історично склалися, розкривається у вченні В.В. Докучаєва про зони природи. Вирішення проблем оптимізації взаємодії суспільства і природи як основи раціонального природокористування повинно ґрунтуватися на глибокому комплексному вивченні як заповідних територіальних комплексів, так і порушених господарською діяльністю територій, виявленні антропогенних змін під впливом соціально-економічних факторів, дослідженні складу структури, закономірностей функціонування, розвитку та розміщення природних екосистем різних рівнів, що забезпечить ефективне використання продуктивних сил землі. П'ятий принцип раціонального природокористування - всебічне вивчення ділянок незайманої природи, що збереглися, - має велике значення для оцінки результатів господарської діяльності людини та визначення ступеня антропогенного впливу на екосистеми. Зіставляючи незаймані екосистеми з культурними ландшафтами, можна не тільки визначити інтенсивність змін, що відбуваються під впливом господарської діяльності людини, а й розробити систему заходів з раціонального використання та охорони природних комплексів. Для цього доцільно глибоко вивчити закономірності розвитку незайманих екосистем. Комплексний підхід до вивчення та використання природних ресурсів як шостий принцип передбачає створення єдиного господарського плану для обліку, охорони та відновлення природних ресурсів. При цьому особливо важливим є додержання правил при їх експлуатації. Інтенсивний розвиток індустрії, зростаюче - із застосуванням застарілих технологій, що збереглися в багатьох галузях, - споживання природних ресурсів призводить до нераціонального використання сировини та нагромадження відходів виробництва. Впровадження нової техніки і технології при видобуванні корисних копалин дає змогу повніше вилучати їх із надр, повніше переробляти руди, а також використовувати вторинну мінеральну сировину. Отже, застосування досягнень науки і техніки з метою оптимального використання природних ресурсів, становить сьомий принцип раціонального природокористування. Наукові основи раціонального природокористування необхідно розробляти, виходячи з основних положень екології та вчення про біосферу, принципів раціонального використання природних ресурсів, комплексних економічних розробок щодо оптимального розміщення продуктивних сил регіону. Спочатку потрібно опрацювати загальну теорію раціонального природокористування, що ґрунтується на пізнанні об'єктивних законів історичного розвитку процесу взаємодії природи і суспільства. Це дало б змогу передбачити та оцінити наслідки такої взаємодії не тільки в найближчий час, а й на віддалену перспективу. При цьому необхідно враховувати економічні, соціальні та природничо-технічні проблеми, наслідки науково-технічного прогресу, масштаби та інтенсивність господарського освоєння природних ресурсів, взаємовідносини людини з природою, раціональне розміщення населених пунктів. Не слід плутати поняття раціонального природокористування з охороною природи. Охорона природи - це розробка і здійснення заходів щодо її раціонального використання, що включають захист від надлишкових техногенних навантажень і негативних наслідків втручання людини, активне регулювання природних процесів, відтворення і поліпшення природного потенціалу ландшафтів. Стратегічним напрямом природоохоронної діяльності повинні стати повніше та комплексне використання природних ресурсів, розробка і запровадження у виробництво маловідходних і безвідходних технологічних процесів, які дають змогу помітно скоротити чи повністю виключити забруднення природного середовища і забезпечити глибшу переробку первинної сировини. В окремих випадках використання природних ресурсів служить одним із способів їх охорони. Наприклад, санітарні рубки сприяють підвищенню продуктивності лісів, правильно організований промисел звірів поліпшує їх стадо. Принцип єдності охорони природи та її раціонального ви...

Конспект лекцій Регіональна економіка

ali

12.04.2013 17:04-

Коментарі

Ви не можете залишити коментар. Для цього, будь ласка, або зареєструйтесь.

Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!

Маєш корисні навчальні матеріали, які припадають пилом на твоєму комп'ютері? Розрахункові, лабораторні, практичні чи контрольні роботи — завантажуй їх прямо зараз і одразу отримуй бали на свій рахунок! Заархівуй всі файли в один .zip (до 100 МБ) або завантажуй кожен файл окремо. Внесок у спільноту – це легкий спосіб допомогти іншим та отримати додаткові можливості на сайті. Твої старі роботи можуть приносити тобі нові нагороди!

поділитись