Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Білет
Предмет:
Політологія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Білет №14
Політологія
Білет №14
1) Поняття «політична наука» «політична думка» «політична філософія» «політична соціологія» є тотожними 2)Ні
2) Без статусу і посади ,як формальних вимірів, політичне лідерство неможливе Б)Ні
3) А)Так
4) Б)Ні
5) 1,3,6.
6) 2,3.
7) 1,4.
8) 5.
9) 4.
10) 1,2.
11) Хто бере участь у формуванні Конституційного Суду 5.
12) Назвіть риси античної демократії 1,2,6. Основні риси та різновиди альтернативних та не альтернативних партійних систем
Партійна система – сукупність та механізм взаємодії політичних партій даної країни, які реально змагаються за владу і мають вплив на вироблення державних курсів. В залежності від можливості заміни правлячої партії іншою партійні системи поділяють на альтернативні та неальтернативні. (Схема 11.6). Неальтернативні партійні системи притаманні країнам з недемократичним режимом і характеризуються відсутністю боротьби за владу між політичними партіями, що призводить до незмінного знаходження при владі однієї партії. Така система історично знає декілька різновидів: однопартійна, фіктивна партійна, гегемоністська.
Однопартійна система притаманна тоталітарним режимам і характеризується необмеженим правлінням однієї партії, яка зростається з державним апаратом і де-факто своїми структурами замінює його; створення інших партій забороняється. Така система функціонувала у фашистських Німеччині та Італії, у СРСР та деяких інших соціалістичних країнах у ХХ ст.
Фіктивна партійна система притаманна авторитарним режимам, встановленим внаслідок державних переворотів (наприклад, у Чилі часів правління А.Піночета). За такої системи більшість політичних партій розпускаються; залишаються лише максимально лояльні до влади, які відіграють роль сателітів авторитарної верхівки та не ведуть боротьби за владу.
Сутність гегемоністської системи полягає у збереженні (або відновленні) багатопартійності як ширми для авторитарного режиму, за якого при владі постійно знаходиться одна партія, а всі інші штучно усуваються від владних змагань шляхом політичних маніпуляцій. Така система існувала у Мексиці, де протягом 1934-1997 рр. влада знаходилася в руках Інституційно-революційної партії.
Альтернативні партійні системи відзначаються наявністю в країні кількох конкуруючих партій, кожна з яких завжди має можливість прийти до влади внаслідок перемоги на виборах. Відомі декілька різновидів альтернативних систем.
Система з домінуючою партією ззовні нагадує гегемоністську систему, адже за наявності кількох політичних партій при владі довший час знаходиться одна. Проте в даному випадку нездатність інших партій завоювати владу пояснюється не штучними обмеженнями або утисками перед і під час проведення виборів, а низькою популярністю цих партій серед населення, що зворотно пропорційно пов’язано з високим рівнем довіри виборців до правлячої партії. Логіка виборців пояснюється високим рівнем життя, стабільністю в країні та принципом „від добра добра не шукають”. Така партійна система домінувала протягом другої половини ХХ ст. в Японії та пов’язана з правлінням там Ліберально-демократичної партії.
Однією з найбільш зрозумілих для виборця і водночас найефективнішою є двопартійна система. Незважаючи на існування в країні багатьох політичних партій, при владі, змінюючи одна одну, знаходяться лише дві. Така система діє у США (Республіканська і Демократична партії), Великій Британії (Лейбористська і Консервативна партії).
Подібною до двопартійної є двоблокова система, за якої за владу змагаються два стабільні блоки політичних партій, кожен з яких складається з кількох (частіше – двох) партій. Прикладом може слугувати ФРН (блок ХДС/ХСС – блок СДПН / Партія зелених). Слід зазначити, що протягом 60-х – першої половини 90-х рр. ХХ ст. ФРН репрезентувала досить своєрідну трипартійну систему, за якої долю уряду часто визначала „третя”, відносно невеличка партія ВДП, яка своїм приєднанням до однієї з партій-гігантів ( СДПН або ХДС/ХСС, блок яких вже давно асоціюється у виборців з однією політичною силою) схиляла шальки терезів на її користь.
В багатьох країнах світу в тому чи іншому варіанті діє система багатопартійної роздробленості, яка характеризується формуванням урядів на основі нестійких багатопартійних коаліцій (наприклад, право-центристські коаліції в Італії другої половини ХХ ст.). Безперечно, така система дозволяє краще репрезентувати інтереси різних соціальних груп, оскільки дозволяє створювати уряди представниками кількох політичних партій, але водночас такі уряди є нестабільними, а відтак – вони далеко не завжди можуть забезпечити політичну та економічну стабільність в державі. Тому законодавство багатьох демократичних країн свідомо намагається обмежити кількість представлених у парламенті політичних партій з метою структурування партійної системи, висуваючи до них жорсткі фінансові та процесуальні вимоги. Прикладом можуть слугувати загороджувальні бар’єри у кілька відсотків голосів виборців, які партії мають подолати на парламентських виборах. Проте не можна стверджувати, що такі кроки з боку держави загрожують багатопартійності і демократії взагалі. Практика демократичних країн свідчить про те, що політичні партії набувають усе більшого впливу в політичній системі і залишаються чи не найголовнішим „зв’язковим” між громадянським суспільством і державою.
Б)Політична діяльність
Політична діяльність
Зміст політичного процесу розкривається у різних формах політичної діяльності.
Політична діяльність – специфічна форма активного ставлення людей до свого суспільного середовища, яка має на меті цілеспрямоване його регулювання та перетворення за допомогою фактора влади. Це комплекс дій як окремих осіб, так і великих груп людей і цілих народів, спрямований на здобуття та здійснення влади або впливу на неї. Прикладами політичної діяльності можуть бути: вибори, мітинги, пікетування, дебати в парламенті і т.д.
Політична діяльність не може бути прерогативою лише „сильних особистостей”, „творчих еліт” або тих структур, які спеціально створені для здійснення суспільної системи. Політичною діяльністю вважаємо не лише прийняття рішень центральними органами державної влади (діяльність еліт), а різні форми політичної активності людей внизу владної піраміди (діяльність мас), що прагнуть виразити своє ставлення до окремих політичних проблем, вплинути на ті чи інші політичні тенденції або рішення.
При вивченні політичної діяльності та її конкретної ланки – політичної дії слід враховувати такі їх особливості:
по-перше, специфічний зв’язок діяльності й бездіяльності, позитивних політичних дій, зміст яких полягає у тому, щоб „зробити щось” задля досягнення певної мети, і негативних політичних впливів, суттю яких є те, щоб „перестати щось робити” і „дозволити статися певним подіям”. У політичному життя конкретні наслідки може мати як активність, дія, так і пасивність, утримання від дії. Існує навіть спеціальний термін абстенціонізм, що вживається на означення свідомого невтручання у хід подій для отримання конкретних політичних наслідків;
по-друге, особливе співвідношення вмотивованої цілеспрямованої активності політичного суб’єкта і різних форм неусвідомленої, спонтанної участі людей у політиці, раціональних та ірраціональних спонук і складників політичної діяльності (схема 3.3.);
по-третє, так звана парадоксальність наслідків політики. За певних ситуацій нібито продумана і цілеспрямована політична діяльність призводить до зовсім інших, часто протилежних, неочікуваних і небажаних результатів .
Політичну діяльність класифікують за визначеними критеріями: суб’єктами, об’єктами, змістом, спрямованістю, формою та результатами дій. Кожен з них може бути конкретизований через виділення в його рамках більш вузьких підвидів, напрямів та форм діяльності.
Залежно від місця, яке суб’єкти політики займають у суспільній та політичній ієрархії, виділяють два основних рівні політичної діяльності:
елітарний рівень функціонування владних структур і здійснення ними своєї регулятивної діяльності стосовно: самих себе; суспільних груп; основних сфер суспільного життя (суспільних відносин);
рівень масової участі (або масової політики), через розмаїті форми якої народ здійснює свій суверенітет; реалізує своє право контролю за діяльність владних структур; чинить тиск на владні структури, заявляючи про свої потреби або вимагаючи їх задоволення на груповому та індивідуальному рівнях. На цьому рівні відбувається формування організацій, рухів, партій для безпосередньої участі в політичному процесів на вищому державному рівні.
за кількістю та ступенем взаємозалежності суб’єктів політики діяльність може бути:
індивідуальна: індивідуальний акт протесту, особиста публічна маніфестація поглядів (у пресі, на мітингу), відставка політика під впливом самостійного рішення тощо;
колективна: сума індивідуальних дій з мінімальним ступенем організації (демонстрація, що виникає стихійно під впливом масових емоцій);
групова: суб’єктом політичних дій виступають суспільні групи з певною самосвідомістю, стійкою єдністю, організацією і програмою дій (політичний страйк, повстання);
загальносуспільна (національно-визвольна боротьба, революція).
Загалом можна погодитися з твердженням, що політика – це переважно колективна діяльність. У політичному житті беруть участь як ті групи, що перебувають при владі (політичні еліти), так і ті, що беруть участь у реалізації прийнятих без них рішень (маси). Інколи буває досить важко розділити індивідуальних та колективних суб’єктів політичної діяльності, оскільки вони діють у тісному взаємозв’язку. Індивідуальна дія харизматичного лідера, наприклад, неможлива без колективної участі тих, хто його підтримує.
Важливим критерієм аналізу політичної діяльності є її класифікація за змістом. Останній визначається метою, яку ставлять перед собою суб’єкти, та характером об’єктів, на котрих спрямовані їхні зусилля. За типом об’єктів виділяють:
діяльність, спрямовану безпосередньо на здобуття влади (боротьба за владні повноваження);
діяльність, спрямовану на створення, удосконалення і заміну політичних інститутів (владно-управлінських структур, політичних і правових норм);
діяльність, спрямовану на вироблення, здійснення або модифікацію політичних курсів (регулювання суспільних відносин).
В межах першого виду виділять наступні напрями і форми (підвиди) політичної діяльності:
діяльність спрямована на підготовку і проведення виборчих кампаній (мирний шлях) або заколот, переворот (шлях насильства);
опозиційна діяльність (легальна й нелегальна).
У другому виді можна виділити такі підвиди:
створення органів державної влади;
створення і вдосконалення конституції;
законотворча діяльність;
нормотворча діяльність органів виконавчої влади;
створення громадсько-політичних організацій і партій;
вироблення політичних норм діяльності громадсько-політичних організацій і партій (програм, статутів, декларацій).
Третій вид включає в себе наступні напрями і форми політичної діяльності:
економічна політика (виконання державою та іншими владними інститутами громадських функцій (у більшій або меншій мірі));
соціальна політика (зміцнення соціальних основ розвитку суспільства, урахування і узгодження потреб та інтересів різних суспільних груп, вирішення конфліктних ситуацій, розроблення і здійснення програм соціального захисту);
етнополітика, релігійна політика (сприяння розвитку національної культури і духовності, регулювання міжетнічних і міжконфесійних стосунків);
забезпечення законності і правопорядку;
вироблення і здійснення зовнішньополітичних курсів та інші види.
Прагнення змін у структурах влади або політичних курсах, яку вони проводять, є чи не найважливішою спонукою до участі людей у політиці. Зміни – це мета і сутність політичної діяльності.
Проте не всі учасники політичного процесу однаковою мірою зацікавлені у змінах. Деякі з них вважають, що їхнім інтересам найбільше відповідає існуючий стан речей (статус кво) і докладають зусиль, щоб його зберегти. Інші виступають за такі зміни, які обернені в минуле, спрямовані на його повернення (реставрацію). Тому є ще один критерій класифікації політичної діяльності − її спрямованість у майбутнє або в минуле.
Відповідно до цього критерію політична діяльність буває:
інноваційна, орієнтована на впровадження нових інституцій і на оновлення політичних курсів держави;
стабілізуюча, що прагне зберегти все цінне в існуючих політичних структурах, відносинах, формах діяльності, примирити суперечності й не допустити деструктивних, руйнівних змін;
консервуюча, націлена на недопущення суттєвих змін узагалі;
реставраційна, тобто протилежна до інноваційної, спрямована на відновлення
13.04.2013 00:04-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора